Коцюбинський “Цвіт яблуні” характеристика героїв

“Цвіт яблуні” – напружена психологічна новела, яка не має чіткого сюжету і побудована на внутрішніх переживаннях ліричного героя.

Коцюбинський “Цвіт яблуні” аналіз коротко

Рік написання – 1902
Жанр:  етюд
Тема – переживання батька, що втрачає єдину дитину.
Ідея: “Як серед горя,що здається безпросвітним,гнітючим,паралізуючим життя,все-таки проривається життя”

Твір Коцюбинського не має сюжету у звичайному розумінні цього слова. Основний зміст — переживання батька-письменника, його спостереження, поглиблений аналіз переживань. Форма розповіді — від першої особи, що надає більшої інтимності й ліризму, допомагає глибше розкрити всі найтонші душевні порухи персонажа.

Читати “Цвіт яблуні” скорочено

“Цвіт яблуні” головні герої

• Батько-оповідач – письменник, який переживає втрату доньки. Його опису у творі немає. Відомо, що він має сім’ю, дім з городом.
• Оленка – хвора дочка оповідача. Їй три роки. Дівчинка захворіла, її лихоманить, у її грудях чути свист.
• дружина письменника – важко переживає смерть єдиної доньки.
• служниця Катерина

“Цвіт яблуні” характеристика героїв

Оповідач (батько) – головний герой переживає через важку хворобу своєї дитини. Він не може знайти спокою, постійно чуючи здушений віддих своєї дитини, що бореться за життя. Цей стан доводить його до межі, роблячи його чутливим до кожного звуку, кожного руху. Його відчуття загострені, і він буквально відчуває біль своєї дитини. Письменник всередині нього фіксує кожну деталь трагедії, що розгортається, навіть коли його батьківське серце розривається від болю.
Через постійне нервове напруження і безсонні ночі, його фізичний стан погіршується. Він стомлений, його тіло знесилене, а голова переповнена думками, які не дають йому спокою. Його емоції міняються від надії до відчаю, від злості до смутку.

Оленка – перебуває на межі між життям і смертю, борючись із важкою хворобою. Її дихання здушене і супроводжується свистом, що є постійним нагадуванням батькові про її страждання.
Опис зовнішності: Це маленька, тендітна дитина істота з золотими кучерями, яка зазвичай була активною і грайливою, але тепер лежить безсила. Їй три роки.
Дівчинка є єдиною і улюбленою дитиною батьків. Вона уособлює чистоту, невинність і радість, яка наповнювала їхнє життя.

Дружина оповідача – мати Оленки, яка перебуває в стані глибокого горя. Її очі повні благання і надії, вона плаче і переживає разом з чоловіком. Її стурбованість за дитину відображається в її діях і емоціях. Вона знаходить втіху в обіймах чоловіка, і він, у свою чергу, намагається її заспокоїти, хоча й сам перебуває на межі нервового зриву. Їхні стосунки наповнені любов’ю і спільним горем.

“Цвіті яблуні” образ ліричного героя

Оповідь ведеться від першої особи – батька вмираючої дитини. Герой твору перебуває у постійному психологічному напруженні – він втрачає свою єдину дитину. Окрім того він постійно бореться з самим собою. В ньому живуть два “я”: я-батько і я-митець, письменник. Вони тісно пов’язані між собою, хоч я-батько намагається заглушити, стримати я-митця.
Герой чекає. Він чує як повільно помирає його донька. Він хапається за цей свист і хрип як за останню надію на життя і водночас не може його чути, хоче сховатись від нього. Він переживає за доньку, жінку, за себе і в той самий час йому на думку спадає продовження розпочатого роману, він починає вибудовувати сюжет. І одразу схоплюється – батько обурюється такій поведінці митця. Як можна думати про якийсь роман, коли поряд горе?

“Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило”.

Він слухає. Чує плач жінки і розуміє – це кінець. Втішає дружину і думає про майбутніх їхніх дітей. І одразу ж “А, підлість!.. як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла?”. Він у розпачі, але не має сліз. Заходить у кімнату до дитини. Йому гірко і водночас бридко від самого себе: “Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…”.

Герой на вулиці. Цвіте яблуня. І лише тут він починає плакати. Саме тут батько і письменник у ньому перестають боротися. Він милується цвітом дерев і згадує свою маленьку дівчинку.
Вже в хаті він бачить доньку прибрану до поховання і облакадає її цвітом яблуні. Батько прагне прикрасити свою маленьку донечку в останню путь. А письменник прагне краси, щоб запам’ятати цей образ: “A моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…”.
Роздвоєність душі особистого героя допомагає йому пережити горе.

Автор: cup_of_flowers

Цитатна характеристика героїв

Батько: “Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…”

Оленка: “Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря.”

“Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… “

“Ще недавно, усього шість — ні, п’ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят”, “Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок”.

“Коли я чесався щіткою, вона називала те “тато замітає голову”, мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери “р”, a замість “стидно” казала “стиндо””.

“Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.”

Дружина письменника:  “…вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. Її чорне волосся, зав’язане грубим жмутом, таке м’яке і тепле… “

“Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її нe тільки як друга, a як привабливу жінку…”

Характеристика твору

Нерідко людина відчуває, що з нею відбувається щось незвичне. Скільки різних іпостасей має людська душа? У повсякденному житті ми виконуємо сотні обов’язків і не завжди усвідомлюємо їх значення. Життя — це гра, а люди у ній актори. Залежно від обставин ми проявляємо різні свої можливості, здібності. Навіть у спілкуванні з рідними необхідно грати роль, яку від тебе потребують, — дбайливого, уважного чоловіка, сина, батька. Постійно людство фантазує на тему машин, які б могли читати чужі думки. Здається, що така машина була б корисною. Але ця думка хибна, оскільки людина вихована, освічена приховує ницість деяких своїх душевних порухів. А що з цим поробиш. Ми люди — найвища, завдяки наявності розуму, жива істота на землі. Якби у нас не було тіла, а одна душа, можливо, ми б забули про свою справжню, натуральну природу. Напевно, що у нас десь глибоко, десь на споді душі, залишилося щось від нерозумної тварини. Це проявляється на рівні інстинктів. Іноді ці інстинкти стають такими сильними, що людина не здатна впоратися з ними. Проте є інстинкти важливі, які допомагають людству виживати.

Навіть письменник, виливаючи всі свої потаємні почуття на аркуш паперу, повинен керуватися тим, що його хтось буде читати. Максимально відвертим не можна бути ні з ким, навіть сам на сам із собою. Тому, мабуть, новела справляє таке надзвичайне враження — виникає відчуття, що ти поринув у чужу свідомість, ти читаєш потаємні рухи чужої душі. Звісно, створена ця атмосфера художньою уявою митця, проте видається, що ти торкнувся чогось забороненого. Герой відчуває роздвоєння. У житті він виконує два важливих обов’язки (звісно, що цих обов’язків більше, але основний конфлікт виникає на основі цих двох) — він турботливий, дбайливий батько, з одного боку, а з іншого — письменник, митець. Здається, чому батько повинен конфліктувати із письменником? Тому що виникла непередбачувана ситуація. Батько спостерігає, буквально спостерігає, бо допомогти не може, смерть своєї маленької доньки. Він усвідомлює свою безпорадність у цій ситуації. Він не Бог, не може втрутитися в те, що було визначено вищою силою.

Проблема в тому, що у цей критичний момент прокидається ще одна іпостась — митець. Письменник усвідомлює, що він зараз став свідком трагічної події. Такої можливості у нього, ймовірно, ніколи не буде — бути очевидцем та безпосереднім учасником драми. Його уява мимоволі запам’ятовує кожну деталь: “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило “. Ці деталі впливають на всі його органи чуттів: слух, зір, нюх. Він ніби натягнута струна, що ось-ось розірветься від неймовірного, нелюдського напруження: “Я… чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря”. Здушений, з присвистом віддих не можна чути, бо здається, струни ріжуть гостріше, ніж найгостріший ніж. Він відчуває появу в домі тривоги. Вона, ніби жива істота, заповнює весь простір. Здається, вихід є. Необхідно позбутися всіх цих подразників, вийти на вулицю. Але він не може вийти з хати, не може не чути цього дикого свисту здушеного горла, не може не бачити недоторканої постелі, яка ріже око. Він має бути тут, поки дитина ще жива.

Його покалічена уява, оскільки в цей час вона покалічена, малює собі якісь таємні знаки, які, ймовірно, покажуть той час “ікс”. Той час, коли перервуться муки і його, і його жінки, і, найголовніше, — його дитини, яка у цей час страждає більше за всіх: “Блимає світло — то боротьба між світлом і життям. Коли згасне світло, настане смерть”. На мить настає полегшення, реальність вривається в мозок. Він повинен згасити це світло, адже світло — це просто світло, а не якийсь таємний знак. Лампа гаситься — нічого не змінюється.

Ще одна якась неймовірна думка з’являється в голові. Ось перед ним драма, драма, яка відбувається насправді, але він не відчуває горя, не відчуває фізично болю душевного. Як це може бути? Це “вибрики” людської природи. У найтрагічніші моменти людина не усвідомлює, що відбувається навколо. Вона переходить на рівень інстинктів.

У героя новели цим інстинктом стає інстинкт митця. Горе буде потім, коли все залишиться позаду. А тепер він тільки і може робити те, що спостерігати: “Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніше не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями, бачу своє серце, в якому немає найменшого горя”.

Іноді роздуми героя перериваються якимись зовнішніми подіями, як-от прихід лікаря, або поява жінки. Але вони не змінюють логіки розвитку думки загалом у творі. Вони виконують функції відправних пунктів для появи нових думок. Так і цього разу герой помічає народження нової думки — якщо є жінка, то будуть ще діти. Але невдовзі сам себе зупиняє. Будуть, але цієї дівчинки вже не буде, вона відправляється в інший світ, можливо, більш справедливий за той, в якому була доти.

Почувши дикий крик дружини, він розуміє, що все скінчилося. Але цей факт не змінює його настрій. Він спокійно розуміє, що треба йти і заспокоювати жінку. Біжить у спальню і— і бачить вже скляний погляд напівзакритих очей. Невідомо звідки з’являється знову та шалена думка: дивись, запам’ятовуй кожну деталь, бо колись воно може бути використано як матеріал.

Він виходить на подвір’я і бачить цвіт яблуні, що лежить на землі. А там, у кімнаті, лежить його дівчинка, яка ще кілька днів тому сміялася і бігала. Ця деталь набуває символічного характеру — вона уособлює життя. Поки цвіт яблуні знаходиться на дереві, він ніжно пестить наш зір та нюх.

Ми відчуваємо пахощі, ми насолоджуємося красою. Але це триває недовго — якусь мить. А потім цвіт опиняється на землі. Він ще не зів’яв, але він уже мертвий. Так і дівчинка в кімнаті, яку тільки-но покинуло життя. Проте у своїй душі батько понесе образ живої донечки, такої ніжної і світлої, як весняний цвіт за вікном. А тому він нариває “цвіту яблуні повні руки і несе в хату”; обкладає тим цвітом свою доню “зі всіх боків, засипаючи тими квітами, такими ніжними , такими чистими “, як його дитина. Батько вважає себе за злочинця, тому що у складний момент відчував не те, що повинен був відчувати. Невідомо, звідки взялося це “повинен”, але його відсутність, як йому здавалося, робила його злочинцем. Деталі виконують важливу роль у новелі “Цвіт яблуні”. Вони допомагають розкрити найтонші нюанси почуттів головного героя, відтворюючи стан роздвоєності, тривоги, переживання. Найважливішою з-поміж усіх деталей є цвіт яблуні, що символізує красу життя. За допомогою цієї деталі розкривається і життєствердна думка твору: краса життя, краса природи не захмарюється навіть подихом смерті.