Культурне життя України в другій половині 19 ст.
1. Розвиток освіти
Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п’ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов’язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.
Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р. австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.
Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв’язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.
2. Розвиток науки
У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов отримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов’язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станцію й почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров’яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.
Знаним етнографом і археологом був Федір Вовк. Заслуговують уваги дослідження Володимира Вернадського про біосферу та ноосферу. Продовжили свій розвиток і суспільні науки. Нових успіхів досягла історична наука. Протягом другої половини XIX ст. Дмитром Яворницьким була опублікована величезна кількість історичних джерел. Це насамперед 35 томів «Архива Юго-Западной России» та 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». М. Костомаров, написав такі визначні праці, як «Богдан Хмельницький», «Руїна» та багато інших. Засновником української історичної школи став джерелознавець, археолог, історик В. Антонович. Його праці «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» обґрунтовували самобутність українського народу, історичні корені його національної самобутності. Учений також став засновником української археології, розпочавши систематичні археологічні розкопки слов’янських пам’яток. Відомим істориками також були М. Грушевський («Історія України¬-Руси»), Олександра Єфименко, Дмитро Багалій.
Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П. Г. Житецький – «Очерк звуковой истории малорусского наречия», «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О. О. Потебня. Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: «Из записок по русской грамматике», «Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречи» та ін. Відомими науковцями-філологами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
3. Література
Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя,торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. Найяскравішими рисами літератури стали насамперед реалізм і романтизм, які органічно поєднувалися та доповнювали один одного. Реалістичний напрям у літературі започаткувала своєю творчістю Марко Вовчок (Марія Вілінська). Вона створила першу українську соціальну повість «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпацтво, захищала знедолених людей. її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Значної слави набув роман П. Куліша «Чорна Рада», в якому розкрито історичні мотиви козаччини. Глибокі соціальні й психологічні проблеми 70-90-х років відображав у своїй творчості Іван Нечуй-Левицький. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»), міщанства («На Кожум’яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Соціально-психологічними мотивами позначена творчість Панаса Мирного. Це насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «Голодна воля».
У другій половині XIX ст. розквітнув талант Леоніда Глібова. Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський. Його знамениті «Співомовки» є портретним відображенням таких рис українського народу, як дотепність, оптимізм, веселість, мудрість і волелюбство. Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»). Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Вершиною літературної творчості другої половини XIX ст. стала літературна спадщина І. Франка. Він написав майже 5 тис. літературних і наукових праць. Важливе місце в них посідає опис життя робітників («Борислав сміється»), у яких він засуджує соціальну експлуатацію. Талановитий митець створив романтичний образ революціонера в українській літературі («Вічний революціонер», «Каменярі»). Болючим соціально-побутовим сюжетам підпорядковані його поеми «Наймичка», «Марійка»,«Смерть убивці». Висвітлення проблем загальнолюдських стосунків принесли йому світову славу. Це, зокрема, романи «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя». Відомими літераторами початку ХХ ст. також були Василь Стефаник («Камінний хрест»), Володимир Винниченко («Голота», «Солдатки»), Олександр Олесь («По дорозі в казку»), Гнат Хоткевич («Довбуш»).
4. Драматургія, театр та музика
Незважаючи на перешкоди, які ставив російський царизм на шляху розвитку драматургії, вона піднімалася до все вищого художнього й інтелектуального рівня. Найбільший внесок у розвиток української драматургії зробили її класики: Михайло Старицький («Не судилося», «Не ходи Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Вони створили колоритні п’єси у жанрах драми, трагедії, комедії, водевілю, писали лібрето оперет та опер. Їхні драматичні твори стосувалися української історії та сучасного життя.
У 1864 р. у Львові відкрився перший український професійний театр. У 1882 р. з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів. До трупи входило чимало акторів: Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. У 1906 р. Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який наступного року переїхав до Києва.
Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Відомою його роботою є «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Популярністю користувалися опери Петра Сокальського «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький». Центром української музики став Микола Лисенко («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна» та ін.). Видатною оперною співачкою та актрисою була Соломія Крушельницька, уродженка Тернопільщини.
У 1862 р. відомий український поет і етнограф Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла України». Невдовзі вірш став піснею. Музику до нього написав Михайло Вербицький. Після проголошення незалежності України пісня стала державним гімном.
5. Архітектура, скульптура та живопис
Талановитим архітектором був Олександр Беретті. За його участю у Києві Було споруджено Володимирський собор. Прославилися також: Олександр Кобелєв (будинок Київського політехнічного інституту), Олександр Вербицький, Олексій Бекетов та Юліан Захаревич (Львівський політехнічний інститут), З. Горголевський (Оперний театр у Львові).
Найвідомішим українським скульптором був Леонід Позен. Відомі такі його композиції як «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдана Хмельницького у Києві (1888 р.) Михайла Мікешина.
Відомими живописцями були: Лев Жемчужников, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко («Сінокіс»), Микола Мурашко, Киріяк Костанді («В люди»), Микола Ярошенко. Видатним також був Архип Куїнджі («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Степ» та ін.). Прославилися своїми полотнами також Сергій Васильківський («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні»), Корнил Устиянович («Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Ілля Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), Микола Самокиш, Олександр Мурашко («Праля», «Продавщиці квітів» та ін.).
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
1850 р. – в Києві відкрито першу жіночу гімназію.
1859 р. – перша недільна школа в Україні.
1864 р. – шкільна реформа у Російській імперії.
1865 р. – на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет.
1869 р. – Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов’язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.
1875 р. – було засновано Чернівецький університет.
1882 р. – з ініціативи Марка Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа Товариство українських акторів.
1886 р. – заснування першої в Україні та другої в світі бактеріологічної станції.
1894 р. – відкриття у Львівському університеті кафедри історії України.
1906 р. – Микола Садовський створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр.
