Курт Воннегут «Брехня» скорочено читати українською варто, щоб згадати, що немає нічого важливішого, ніж чесність та правда відносно себе та інших.
Курт Воннегут «Брехня» скорочено (аудіокнига)
Курт Воннегут «Брехня» скорочено
Настала весна. Шикарний чорний «ролс-ройс» мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе. За кермом був водій афроамериканець Бен Барклі, він віз доктора Рімензела з дружиною та сином Уайтхіллську школу для хлопців – приватний заклад у штаті Массачусетс. Це була престижна школа, з «високими вимогами»
Тринадцятирічний Елі мав розпочати восени там навчання, а його батько, випускник 1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради школи. Уайтхіллську приватну школу заснував його прапрадід Елі Рімензел, у ній вчився і доктор Рімінзел і мав вчитися Елі. Загалом у цьому закладі завжди було надзвичайно шанобливе ставлення до Рімензелів, засновників і благодійників школи.
Елі сидів попереду поруч водієм, який помітив, що хлопець не дуже радий цій поїздці. Свої здогади Бен висловив доктору Рімензелу, але той був зайнятий роботою над кресленнями тридцятикімнатної прибудови до спального корпусу школи, названого на честь його прапрадіда.
Сільвія, мати Елі й дружина доктора Рімензела, сиділа поруч з чоловіком і знаходилася в піднесеному настрої. Її радувала перспектива навчання сина в престижній школі, бо вона не мала власного статку та такої можливості.
Вона запевняє сина, що майбутні 4 роки у школі будуть найкращими у його житті. Жінка поцікавилася у чоловіка, скільки поколінь їх сім’ї навчалося в Уайтхіллі, їй цікаво яким «номером» буде Елі.
Доктор каже, що кожен з їх родини здобував освіту у цій школі, але рахувати їх кількість не прийнятно. Батько не хотів, щоб син у школі вихвалявся своїм прізвищем. Сільвія була впевнена, що їх син такого не чинитиме. У енергійної Сільвії не було статку коли шістнадцять років тому вона виходила заміж, але її завжди цікавили звичаї старих багатих родин.
Жінка хотіла, щоб син жив у кімнаті з каміном. Але за словами чоловіка, такі кімнати були лише для старшокласників.
Сільвія каже, що чоловік міг би скористатися своїми привілеями та поселити їх сина у кращу кімнату, адже усі шкільні будівлі названі в честь Рімензелів, на їх стипендії родина жертвувала сотні тисяч доларів. Та для доктора Рімензела використовувати своє положення було неприпустимо. Він ніколи нічого у нікого не просив.
Сільвія у проспекті школи прочитала, що цьогоріч на прохання державного департаменту у школу прийняли 30 хлопців з країн Африки. Саме через це її чоловік і працював над проєктом збільшення спального корпусу. Жінка не хотіла, щоб її син мав за сусіда когось з африканців. Рімензел пояснив, що сусіди по кімнаті підбираються методом жеребкування.
Невдовзі “Ролс-ройс” наздогнав старе «шевроле», задні двері якого були прикріплені до кузова мотузкою для білизни. За кермом був старий знайомий Доктора Рімензела Том. Чоловіки посміхнулися і з гордістю показали на своїх синів. Виявилось, що Том теж віз свого сина до Уайтхілла. Вочевидь, син Тома дуже добре вчився, щоб потрапити до одного з найпрестижніших навчальних закладів країни. Том та доктор Рімензел, перекрикуючись домовились пообідати разом в готелі «Гостролисті» біля Уайтхілла.
Доктор попросив водія їхати швидше, і старе шевроле зникло далеко позаду.
Доктор Рімензел помітив, що його син Елі попереду згорбився. Батько попросив його слідкувати за поставою, але через пару хвилин хлопчик знову мимоволі згинається «немов снігова баба на пекельній сковороді. У нього була вагома причина на те, щоб осідати, коли вже ні вмерти на місці, ні щезнути він не міг. А зізнатися, в чому річ, у нього не ставало духу.
Осідав він тому, що його не прийняли до Уайтхілла. Він провалився на вступних іспитах. Батьки нічого про це не знали, бо Елі перший побачив серед ранкової пошти конверт з жахливим повідомленням і порвав його на дрібні клаптики.
Доктор Рімензел і Сільвія ні на хвилину не сумнівалися в тому, що їхній син нащадок і тезка Елі Рімензела, засновника і благодійника Уайтхілла, буде прийнятий до школи. Вони навіть не поцікавилися, якою є процедура відбору учнів до престижної школи, як їх син склав іспити.
Доктор Рімензел згадує, що коли він вступав у школу, то мав лише бесіду з директором. Тепер же для вступу потрібно було складати іспити. Рімензели були трохи здивовані, що темношкірі хлопці змогли їх скласти, адже поблажок у школі ніхто не робив. Сільвія навіть спитала сина, чи були важкі іспити. “Угу”, — буркнув Елі.
Через півгодини Бен зупинився перед готелем “Гостролист”, з вікон якого було видно школу. Водія відпустили на півтори години, а родина Рімензелів пішла до ресторану. Офіціантка провела їх до столика. На стіні поруч висіли портрети трьох випускників Уайтхілла, які стали президентами Америки.
У залі ставало людно. За столиками сиділи родини, у кожній з яких був хлопчик приблизно також ж віку, що й Елі. Майже на всіх дітях був уайтхіллський светр – чорний з облямівкою і з уайтхіллською печаткою. Елі та інші вступники лише мріяли про таку честь, та поки такого права не мали.
Через кілька хвилин до ресторану зайшов доктор Доналд Уоррен – директор Уайтхіллської школи, якому уже йшов сьомий десяток. Побачивши його, Елі стрімголов вибіг із залу, намагаючись урятуватися від близького кошмару. Доктор Уоррен аж застиг від здивування, він покликав Елі, але той не уже був далеко.
Доктор Уоррен не очікував побачити сім’ю Рімензелів, тому підійшов до їх столика та привітався. Рімензел розпитав здивованого директора, чи буде син його однокласника Тома навчатися у школі на стипендії. Директор підтвердив це і розповів, що хлопець отримав такі високі бали, яких у школі на приймальних іспитах не одержував ще ніхто.
Тоді доктор Рімензел поцікавився балами свого сина. Здивований директор сказав, що написав про все у листі. Коли Уоррен зрозумів, що Рімензели йог не бачили, то повідомив, що Елі не пройшов, бо й нього надто низькі оцінки. Йому було важко казати таку новину, але за правилами у школу приймали лише кращих учнів.
Тут до зали увійшли тридцять хлопчиків з Африки у супроводі вчителів, представників державного департаменту і співробітників посольств їхніх країн. А потім в зал увійшли Том Хілер з сином. Не підозрюючи, яку жахливу новину почули Рімензели, вони весело привіталися з ними, адже для них цей день був одним з найщасливіших у житті.
Сільвія та доктор Рімензел не могли отямитися… Доктор Рімензел вирішив піти на вчинок, який суперечив його моральним принципам. Він вирішив попросити членів опікунської ради, до якої входив і сам, змінити своє рішення. Сільвія не підтримала цю ідею чоловіка, і пішла шукати Елі.
Жінка знайшла самотнього сина на лавці під бузком. Він розповів, що порвав листа від директора. Він був радий, що тепер вони про все знають. Сільвія не сварила сина, а навпаки підтримала його. Коли ж Елі запитав про реакцію батька, то вона сказала, що він зараз робить жахливу помилку, бо Елі не треба вступати до Уайтхілла – це справді було б жорстоко.
Невдовзі до них підійшов приголомшений доктор Рімензел. Він повідомив, що всі члени опікунської ради відмовили йому. На обличчі Еллі було видно і здивування і сором. Він сказав батькові, що він не мав це робити. Хлопець сказав, що йому соромно за цей вчинок батька.
Доктор Рімензел геть розгубився… а тоді попросив пробачення у жінки і сина. Водія вони вирішили почекати на вулиці… а до цього навчального закладу вони більше ніколи не хотіли повертатися.
