«Легенди Старокиївські» ПУТЬ СПАСІННЯ
—Лк дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну, — і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?..
Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився. Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької “зос-ти” — придворної дами, Анастасії.
Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвонулась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забувши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анастасія підхопила обома руками важкі фалди своїх срібноглавових-грезетових шат і щосили гайнула порожньою галереєю. Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері, залунали відміряні, важкі кроки: йшла палацова варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час.
Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич “найбоголюбивого” базилевса не стане ловити царицину зосту! Й, надавши собі якнайспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпустила служниць, що чекали свою пані на переодягання до сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при цариці. Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало читати базилі-сі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків “порфиро-носної”. Те спізнення й дало можливість Юстиніанові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору галереях палацу.
Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімкнути замка зокола чи ні, й засунула двері на важкий, кований засув зсередини. Тоді обома руками стисла скроні.
— Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі… Тікати… — хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхнула. — Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сягає базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати… А куди інде Анастасія і уявити собі не може…
Не віддаючи собі справи, чого шукає, дівчина перебирала тремтячими руками так званий “жіночий світ” — “Мипсіш шиІіеЬгіз” — на своєму туалетному столику. Переставляла різні флакончики, пуделка, слоїки з жіночою хімією, що її вживали дами для своєї туалети.
Руки Анастасії затримались на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було палацовим церемоніарієм розложено щотижневий церемоніал для кожної придворної патриціанки.
— Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупростне зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія.
— Мати Божа, змилуйся! — піднесла очі дівчина на оправлений у перлові шати образ-горорізьбу Теотокос.
Світло фіалкової лампади освітлювало зісподу вузьке, довгасте обличчя Богоматері. Було задумане й журливе. Спущені додолу очі, повні безмежного суму, ніби проглядали аж в глибінь Анастасіїного серця. Цей погляд беззвучним словом озвався в душі дівчини і повернув її скам’янілій думці пружність. Перестала враз бути такою осамітненою на світі, а від того стихло почуття страху й зникла схвильованість. Анастасія перевела погляд з ікони на поличку, що була під образом. Ясні, злотисті палітурки Святого Письма притягли до себе її увагу. Розгорнула товсту книгу й прочитала:
“Помоливсь я — й обережність була дана мені. Закликав я — й дух мудрості зійшов на мене”.
Зоста широко перехрестилась, поцілувала прочитані слова и, поклякнувши, схилилась долілиць та занурилась у молитву. Коли підвелась, немов сам собою, готовий до дрібниць, стояв перед очима план втечі: неначе — справді — прочитала його готовий з написаного, а не зложила в своїй голові. Заглянула ще раз до записника, щоб перевірити. Так: саме назавтра припадає дев’яте вересня8 і… “в четвертій годині” — повела кінцем пальчика по рядках, — “відбувається зустріч та привітання з нагоди приїзду ігемона та архонтиси Русі, княгині Ельги”.
Анастасія вже бачила архонтису, й незвичайна, горда краса володарки русів здивувала зосту. Сподівалась-бо побачити старшу матрону, нарум’янену й набілену, як те наказував візантійський етикет та “приписи доброго тону”. Тим часом з корабля вийшла величного вигляду зовсім інша жінка.
Щоправда, весна її життя була вже давно за нею, навіть можна було сказати, що для неї вже починався серпень жіночого віку, однак та осінь була така погожа, золота й принадна, що перед нею блідли й весняні чари дівочої вроди. Ствердив це і сам базилевс, Константин Порфирогенет, знайшовши Ельгу “красною з лиця й вельми мудрою”. Може, це вражіння незабутньої спокійно-зрілої краси мало за своє коріння ту вславлену мудрість руської княгині, що була прихована в ній: “Як у криниці замкненій, Софія-Пансо-фос”! — зауважив мудрий та вчений хронікар Теофан.
Анастасії припало з пристані повертати в товаристві ар-хонтисиної придворної матрони — Малуші. Вона володіла грецькою мовою, як правдива грекиня-візантійка. І Анастасія зауважила, що “руська зоста” називала свою княгиню Ельгу — Ольгою. Це наймення видалось Анастасії таким милим і граціозно дівочим, що стурбовані думки несподівано прошило іскрою-пустункою:
— Такої красуні Ольги не посмів би вхопити в свої обійми ані сам базилевс, як щойно спробував був затримати її, Анастасію, Юстиніан.
Бо ж здавалось: лише зсуне Ельга свої широкі брови, то враз загримить грім, як за часів давновікого Зевса. А як гляне обурено, то блисками сипнуть її сталеві, сірі, як у мисливського сокола, очі. А довгі, темні, не сивиною, а перлами пересипані коси напружаться гадами та стануть в оборону княгині.
Але ж лише по подвійному прийому княгині Ольги — базилевсом у парадній залі Магнаврі9 та базилісою в “залі Юстиніановій” — припадало Анастасії привести до внутрішніх покоїв базиліси “порфирородних дітей” Константиновою сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись човном на другий берег затоки, де перебувають “порфирородні” в невеликому приморському палаці…
“Ельго, архонтисо далекого краю! — зіп’яла Анастасія руки, притискуючи їх до грудей, — якщо мені пощастить вчинити все, що надумала, — молитвою всього мого життя, як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Це ж Теотокос посилає мені твій приїзд”.
Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі. Коли ж вранішнє світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі приправити малий човничок.
— Гребців жодних. Перевезе Елевтерія, — назвала сліпо їй віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн.
Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, “біля вітрових скель” Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові.
Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що “розбивали хуртовину” в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний бо-гочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта. Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо звали його “Божим баранчиком”. Юродивому “баранчикові” було вільно ходити до його знайомих у палаці базилевса. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасії, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах:
— Тобі,— сказав муж праведний, — буде вона більш потрібна, бо ж перед тобою — життя, передо мною — смерть.
Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим способом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі…
Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й “по звичаю” прийняття в Магнаврі ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на повищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами, сидить цар Константан на сутозолотому “троні Соломоновому”, прикрашеному золотими зображеннями птахів та звірів. По боках трону стоять царські кревняки — анепсії. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів.
Байдужа юнакові архонтиса зі “Скитської землі”. Ще буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття, розрахований на уяву півварварських ісаврійців, даків, іллірів та інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною приходять до володаревого трону і падають перед базилевсом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриції та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на них, рабів ницих і низькоклонних! І таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів, що до трону провадять, рахує їх і намагається з числа та напрямку бодай одно слово прочитати, що підказало б йому: чи вже сьогодні має “умкнути” Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться?
Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці. Знає цілий ритуал Юстиніан й ледве стримує позіхоту. І то ж на те треба бути небожем наймогутнішого в світі, щоб терпіти от таку нуду-нудь! І так — день по дневі, без кінця…
Та знічев’я, позіхаючи в думці, приглядається юнак до-ставної й стрункої постаті архонтиси. Дивиться поглядом досвідченим в оцінці жінок і коней.
— Не шпетна ще і незвичайна. Таж всі, підходячи до трону, падають на обличчя. А ця, лише трохи угнула білу шию й випросталась гідно, з гордим поглядом на гострих, як лучі, очах. Підійшла сама, без помочі світличників-євнухів, що звичайно, тримаючи під лікті, підводять до трону володарів послів чужих. От, спинилась на місці, де установленою формулою питається логофет про її здоров’я, про здоров’я її дітей та всього роду й висловлює їй низку побажань в урочистих, кучерявих виразах. Юстиніан переводить погляд з Ольги на Константина, коли починається звичайне видовисько; грають сховані за завісами органи, золоті птахи б’ють крилами й співають, помалу підводяться на передні лапи леви й рикають на всю залу. І Юстиніанові хочеться, особливо сьогодні засміятись при погляді на зарозуміле, нерухоме в своїй “неземській величі” вуйкове обличчя, що, очевидно, не приголомшує “північної архонтиси”. А вуйко ж так старанно вивчав перед люстром свій “неземський” вираз й твердо вірить, що без нього не був би він тим, чим є, автократором усього світу. І знову переводить Юстиніан погляд на княгиню. Дійсно — найменшого здивування в її сталевих очах. Всі махінації “Соломонового трону” для неї — лише конечна риска в ритуалі, й тому вона з гідністю трохи схиляє голову, ніби тим ґречно дякує за тутешню форму її вшанування та за дари, що саме виносять їй на оглядини. Коли ж птахи й леви закінчують свої співи, архонтиса дає рукою знак своїм людям. Вони виступають наперед і складають в глибоких поклонах чудово вичинбарені хутра соколів та куниць, срібний посуд і мистецькі золоті філіграні.
Все це — багате й пишне, але не цікавить воно Юстині-ана. Його думки, що ніколи ще не були так приковані до жодної дівчини, далеко вилетіли за стіни Магнаври. Уявляє, як буде на початку обурена Анастасія, коли вхоплять її його підручні. От гніватиметься на нього! Але ж від того стане ще бажанішою. Плакатиме — звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці. Але він не буде наглити й борзити: треба витривало перечекати той час, час дівочих нарікань і сліз. Ніколи-бо не бачив він ще такої жінки, що їй би личили сльози. Де там, навіть найгарніша стає неприємною, з почервонілим носом, з розпухлим обличчям і захриплим голосом… Отож треба терпеливості, поки вона переплаче та скориться. А тоді прийде любов… Більшої-бо від жінки не можна й вимагати.
І вітають “майбутню любов” всі думки юнакові поза урочистою залою, над висвистами штучних птахів, над ревом роблених левів і лестощами робленої пошани в словах лого-фетових. Так повно захопили його ті уяви, що мов живу бачить перед себе красуню Анастасію, гарну, чисту, гнучку, мов лілея. Бачить її, як вона саме в цій хвилині приправляється до своєї вечірньої появи у цариці, бачить її…
А тим часом далеко від базилевсових палат красуня зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побожний дух тієї ночі. Ще кілька хвилин на коротку молитву — і вже печера самітного пустинника має лише мертве тіло, а обидві дівчини навіки зникли з-поміж лав живих, що лишаться в Візантії. В живі очі вже не побачити їх.
В протилежні боки розійшлись дівчата, вийшовши з печери пустинника. Молоденький ченчик в старій рясі поспішає швидким кроком до морського берега. Квапиться вчас встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипетської. Пильно треба молоденькому до Тебаїди, раю пустинницького; треба, щоб віддати розкази від анахоретів з цього боку. Хто ж впізнає в тій вируділій, семилатній рясі під шличком гостроверхим зосту, базиліси придворну матрону? Та хоча б і скинула шличка, — не пізнати її з коротким, назад відкинутим волоссям.
А друга — також не служниця вже Елевтерія, лише — міцний, сонцем опалений молодий пастух, в грубій ексомі-ді з овечим руном-небридою, перекиненою через рамено. Відв’язав він човника, кинув у нього жменю затай-зілля й, розрадований власного волею, пустив його “на волю” в чор-торий, що стало крутив під “вітровими скелями”. И сміється радісна Елевтерія, як закрутило човном. От і вона пускається у вир нового життя. Не боїться ні звіра, ні лихої людини, бо ж сила її велика, а на найгіршу небезпеку — при боці гострий ніж. Чорториї, хащі й пустині… то ніщо: путь, що з неволі провадить, то найлегша путь!..
Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками. Зненацька-бо зірвалась над морем велика хуртовина й так море розколисала, немовби й самий пагорок, що на нім лежить Візантія, поглинути хотіла. Розважна і мудра молоденька Анастасія, й не повезе вона морем “порфирородних” в таку непо-годь. Таж серед ночі, однак, всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. Тіла й не шукали, бо ж довідались, що навіть не допливла зоста до цілі: розбився човен, мабуть, в чорториї під “Вітровими скелями”. Відслужили довгі похоронні служби по її душі. Про невільницю ж Елевтерію навіть ніхто не згадав. А Юстиніан швидко знайшов потішен-ня в думці: як Дафне злякалась на смерть кохання Фойбоса, так і ця молода зоста, засліплена чеснотою пересадною, не могла від любові Юстиніанової відмовитись, але жити без неї не схотіла…
І нікому не впало на думку шукати втікачок.
Без небезпек і перешкод дійшов “ченчик Анастасій” до порту, саме вчас зголосився на кухарчука в корабельній пекарні й без затримки відпливла Анастасія в широке море з молитвою радісної подяки Господові за визволення. Бо ж це вже почалася її путь спасіння.
Грає вітер парусами, лопоче корабельними вітрилами, та виспівує поміж щоглами пісню волі, мирна хвиля під корабель стелеться, в повітрі пливуть чайки та петрики. І всі лагідно промовляють до Анастасії:
“Так, так. Це почалася твоя дорога спасіння. Не турбуйся нічим, душа Божа, бо ж часть блага собі вибираєш, що не відніметься від тебе. Твоїм кораблем керує пустинник святий, старчик Хрисант”.
І день за днем коливалась на хвилях Анастасія в праці сталій, в мислі добрій, в молитві світлій. Увечері спокійно чудується, як море гасне в золотім усміху, вночі бачить, як в сяйві місячнім хвильки тисячами уст розсвічених співають хвалу Створителеві, а перед світанком, на облавок спершись, слухає, як тихо дихає відпочиле за ніч безмежне море. І тремтить радістю чисте дівоче серце, що зливається з вільною природою, яка ніде не буває такою чистою, як у просторому морі.
Так і незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі. Здивувалась, коли біля неї збігся гурток мореплавців, що вдивлявся у далині на Александрію, яка, немов Афродіта, вся рожева в заході сонця, вставала з морської блакиті. Дяка ж Приснодіві, ціль вже досягнута…
Але Анастасіїну молитву перетяв дотик жилавої руки старшого кухаря, що зненацька лягла їй на рамено. Оглянулась і затривожилась: буде сварити, мабуть, щось не догляділа, чогось не доробила. Аж ні: веселе чорне обличчя мурина-кухаря радіє, дихнувши повітрям рідної Африки.
— Ха-ха! Чого ж ти, хлопче, здригнувся? Не бити, а нагородити тебе хочу. Був ти й слухняний, і роботящий. Поведу тебе в Александрії до такої корчми, що тобі ані не снилося. Питимеш, скільки в тебе вміститься… І їстимеш по зав’язку. Я — платитиму за все, що з’їси!
— Я тобі таких маківників куплю, що й пальці облизуватимеш, — озиваються інші моряки, що встигли полюбити милого хлопчика, готового кожному послужити.
— Але!.. Що йому з тих маківників!.. У хлопця вже на гу
бі вус витикається. А він йому — макагиги!.. Що ж, не знаю я, де в Александрії найліпші флейтистки проживають?
І сперечались мореплавці, як потішити “хлопчину Анастасія”. А в нього аж сльози виступили на почервонілі щічки. Таж “скромність недосвідченого” завжди викликає зацікавлення й дотепи. І тільки темне слово керманича розігнало розвеселених моряків по їхніх місцях. А дівчину затримав лагідний, немов жіночий голос:
— Стривай, хлопчику!
Перед нею була присадкувата постать, огорнена темним плащем.
Звикла до палацових світличників, Анастасія з першого погляду пізнала по зморшках обвислих щік євнуха. І зблідла страхом. Бо ж холодом стисло їй серце, а здриги впали на ціле тіло:
“Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона — вже на самім порозі витуженої Тебаїди, — сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!”
Таж подорожній євнух не хапає її за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня з сигнетом, що уповноважував би його “в імені благочестивого”. І відлягло Анастасії від серця.
— Не знаю, хто ти, вільний чи раб, — тихо говорив тим часом євнух, — але старець праведний, що бачив його я вночі, наказав мені бути тобі до помочі. Я — до твоїх послуг.
Що має сказати дівчина? Може, тому за раба приймає її подорожній, що має вона проколені вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона — з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова?
— Ні, я не невільник…
— То й добре. Але, коли б і невільником був, я б викупив би тебе.
— Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?..
Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть, відпустити їх, аби не мати клопоту з доглядом у веселих портах. Моряк-бо — слухняний в морі, а на суходолі втрачає карність.
І щойно виступила Анастасія на твердий ґрунт, знову станув при ній подорожній євнух.
— Дивне було його наймення: Хрисант, — відповів він аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: “Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою…”
— Куди ж маєш іти, дитино моя?
Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм’ягчила б серця. Відчула, ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно:
— Іди з ним, дитино!..
І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом.
Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом “Одіссеї”. Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді.
Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільно-відпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кіба-тос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історії, призналась, що вона — дівчина й шукає одного — путі спасіння.
І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя.
— Шукаєш?.. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хри-сант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, провадить тебе. Це ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані не діткнулись тебе. І ось, дитино моя, ти — вже на землі, де в пустині безкраїй, мов зорі в просторах небесних, сяють світлами святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в монастирі невеличкім, мають там вільність духа, що переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння могла б шукати, дитино моя, ти на землі?
І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монастиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотнілою пустинницею. А в пам’ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостю-вав “подорожнього хлопця Анастасія”, прийняла колишня красуня зоста найскромніше наймення “Євнуха Анастасія”. І лишилось для людей вічною тайною життя Анастасії в пустині. Щасливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій.
Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській — Миколі Святоші, що в мент смерті своєї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння.
Тому ж так часто й здибуємо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя свята пустинниця нагадує людям архонтиси, що зв’язана вона з ними аж до скончанія віку…
Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-пожи-ву, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього — Золотоверхого Царгородового суперника — чорні хмари суму та журби.
«Легенди Старокиївські» ТРИ МАРІЇ
Щоправда, не піднеслась рука Батиєва на місто Яросла-вове. Глянув на Київ хан грізний, глянув — і зачудувався красою золотою, що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам радісну. Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх боків місто облягла, а нові полчища все насували, як лави грізної сарани. Таж рухом руки спинив їх Батий, посувом брови затримав. Сам слово до орди промовив:
— Ліпше мати живою рабинею бранку-красуню, ніж мертве її тіло на кінських копитах степами рознести! Мертвих нам не забракне. Світ — широкий, таж сила наша і за великість світу більша!
Підніс меча й рубонув по кованій брамі “Золотих Воротах”, мовляв:
— Відчиняйтесь своєму панові, доки знайшли ласку в очах його.
У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів.
Курява знялась над містом і югбю Київ укрила. А по вулицях київських плач та зойки повінню розлились, аж крізь грубезні мури шумом-хвилею виплеснулись. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архангел на варті стояв, — випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встромилось. Аж схарапудився кінь бойовий, найліпший аргамак татарський, що ні меча, ні води не боявся й перед щетиною списів ворожих не відступав. Хитнувся в сідлі грізний хан, пробіг озирком меч золотий, що вояки йому вже подавали, й знов до людей своїх ратних промовив:
— Коли мечем золотим викуп перед брамою міста заплачено, — зменшую їм данину.
1 відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Архангела.
Три дні й три ночі від скрипу возів поганських нічого не чули кияни й лише на мигах порозумівались. Не чути було не тільки що слова людської мови стривоженої, але й плачів похоронних. А голосити було над чим. Хоч і не вдарив Ба-тий громом на Київ, таж церква марморяна “Богородиці на Дівєх” — Кафолікані іклесія “Десятинною” звана, від ваги люду, що в ній іскрився, впала. Впала від тягаря гріхів люду київського, що не вмів на милість Божу сполягати. І незабаром це потвердилось. Бо ж “квіттям весняним” був Батиїв наскок перед тими “жнивами смерті”, що приніс Едигей. Що ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва. Зібрала-змела, як забуті на винницях грона, що збирачі, не доглядівши, прохожому людові полишають. І текло з грон вино гніву Господнього, і не один киянин в ту пору аж до сну смертного тим вином упився.
Ох, лягла саваном мертва зима на мертве місто, давніш літописцем вченим “прелестю мира” назване. Упадь та звалища руми лишились там, де палати й храми стояли. Люд же, мов звірова лісовая по хащах та чагарниках, по печерних лігвах поховався. Спустіло місто велике й напровесні неру-шено заростало травою та зелом…
Таж баба Марія, сліпа торботряска з поводатаркою малою, з “піврозумною”, безпритульною сиріткою Марійкою, що в січі й пожежі пам’ять згубила й згадать не могла, чия була, — як жила, так і лишилась посеред Києва. Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір’ю гори Кудрявця, де пустирі ген-ген широко бур’янами були зарослі ще перед усіма татарськими ханами. Та якими бур’янами! Не тільки, що їздець на коні, але ж і дикий тур чи полоз страховинний могли любенько, мов у дебрях лісових, в тих бур’янищах ціле життя своє ховатись.
Таж баба не ховалась, бо страху не відала. Жила, світу Божого не бачачи, — сліпа була від народження, а все Господові дякувала:
— Кому я що завинила? Хто мене зобидить? Таж, Богу дякуючи, в мене нема чого взяти. Ані сама я жодному ворогові не потрібна. До роботи — не здатна, каліка слабосила, та й віком до могили схиляюсь. А краси з замолоду не мала. От і візьми щось із мене! Таж кожний ще мені дає! Навіть ворог! Тож скажіть самі, люди добрі, хто ж мені — ворогом? Нема мені ворога на цілому світі!
І гаряче дякувала Богові за ту милість велику, що звільнив її, грішницю темну, від двох тягарів, нестерпно важких: страху й ненависті.
Щоденно виходила баба Марія з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла — на службу Божу туди квапилась, хвалу серця свого з кадилом офірним сплітала. Де ж звалищами вівтарі лягли, — сльозами їх баба сліпа умивала, зашкарублими руками ніжно гладила та хрестила. Як гроби мерців дорогих…
Особливо ж любила місце, де стояла давніш церков святої Ірини. Там баба жебруща за князя Ярослава та дружину його Інгігерду — “Орисю” молилась. Не тому, що знала чи відала, чим князь Ярослав був: хистким-бо каганчиком слава людська в завоях часу блимає й щорік, то темнішою запоною той вогник кволий затягає. Таж серед братії жебрущої й доднесь перекази жили про милосердя велике до вбогих тієї Інгігерди-Орисі, чужинки, що й Київ дужче за багатьох киян любила, і людей київських власними руками обв’язу-вала, й бездомників голодних хлібом-сіллю в княжих палатах своїх гостила, й вином з власної правиці піднімала.
А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати!..
Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур’янищах набігалась-награ-лась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими квітне-зеленіє.
І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп’яла. Вітрець молоденький, леґінь весняний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зітхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла:
— Прийди, весно! Прийди, весно!
— Таж іди вже, йди! — гукала йому Марійка.
З гаїв сова обізвалась, скляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць ріж-катий, тонісінький над бором виткнувся, кажанів на послухи вислав: чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти?
Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко:
— Веди-но, Марійко, до Святої Софії.
В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:
— Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! — Й до старої тулиться. — Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!
А баба своєї:
— Е, не базікай! Бачу — не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьо-годня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.
І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!
“Земля була пуста й порожня, — мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.
Тільки по самій середині землі — святе місто Єрусалим стояло, оподаль — села… Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах, — у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них — місто грішне, Вавилон, було. А в ньому сама татарва жила й грізний хан їхній — Ірод на наймення — панував…”
Так пізнавала Марійка благу вість євангельську й простодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли бабуся кажуть?
— А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима.
— Таж щойно розповідала!
— Але ще! Ще раз!
— Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували.
— Спаса, бабусю? Це тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від “душ добрих” дістаємо?
— Та не коли ж!
— Йой, як гарно! — стрибає мала. — То — найгарніший день у світі! — й немов на власні очі бачить те панство, що — тоді! — до Єрусалима з’їхалось. У золоті, у корзнах, самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні — як змії, пар-дусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування з’їхалось, — як же там без ловів? А як полювання — то, річ видима, і котюги ловецькі, й пардуси сорокаті.
Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах — казали — намальовано у Софії — скрізь по сходах, що церкву з палатами княжими колись споювали.
— Таж звісно: ігрища, — нав’язує баба квітку за квіткою в різнобарвний вінок своїх уявлень, — Гудці різні на пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані виграва-ють. Танцюристки панству на потішення, рукави додолу поспускавши, танцюють — різне виводять! Хлопці на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видираються. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єрусалимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалимській — рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь Володимир звелів… І як пройшов Христос Золотими ворітьми Єрусалимськими — у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! — ніхто й ніколи їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золота Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить.
А до тієї брами, дитино, провадить хідник підземний, через всю землю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, де саме його вкрито. Ніхто й не знайде його, крім душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпочивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимських Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.
1 справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся з цілою душею в чарівну казку поринає, що й в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише в те місце пітьми, відкіль виходять бабині слова. Тим часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.
— Йой, кажіть, бабусю, кажіть! — враз подасть голос, як баба замовкне.
— Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єрусалимському на наругу люду християнському бога скотього Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокош погану. Христа ж звелів розп’яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть, — то й жити ж тоді не можна татарам. Бо ж як тоді церкви Божі палити? Міста християнські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?..
Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба з дівчинкою, вже ось-ось недалеко й “жидівське місто”, що біля Львівської брами. Чути вже й пси явкотять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково “невірні”. Що, як їх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавилона Іро-дові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівської слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий. Вже по ній. А там вже незабаром і Софіївські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церкви великої, мов широкі уста, до неба зітхають, другий — ницо в звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками “вигаптовано”. Любить Марійка ту “мусію нерушену”, й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Це ж вона, як говорить бабуся Марія, “є Царства Стіною Нерушимою”! І три зорі там намальовані… Ще б пак не знала їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом сяють!
— Бабусю, це ж бо вони зійшли з неба й так вже тут залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об’явився? Чи…
Чиїсь кроки… Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір’я.
— Хтось тут ходить, бабусю, — шепотить Марійка.
— Вітер, дитино, — хитає головою стара, — Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком… — Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить, — Бач, скільки його тут отой пустун понаносив. Веснонька ще не встигла поховати під килимом нового зілля.
— Бабусеньку’! Таж іде хтось… До нас іде! Ну, і як ви не чуєте?
Чує й стара: шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу припадає, другу тягне.
— Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща, — Й гукає вголос: — Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресіння в Святій Софії зруйнованій.
З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява ночі ще для неї заясна — прикриває рукою дашком очі:
— Маріє! Це — ти? — Голос завмирає слабенький, як тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розваленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ. Умнозі-бо пройшло їх!
— Маріє! — немов відгуком власного наймення вітає прихожу незряча. Й сліпма без Марійчиної помочі йде їй назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жебрачки.
Марійка всміхається, аж хихикає: так радісно їй, що бабуся зустріла когось любого.
“Мандрівна Марія” гладить і дівчаткові пелехату голівку й гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:
— Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика… Але стривай: аж воскресне Христос й стане “празников праз-ник”, — дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує їх. — Уже до півночі недалечко!
Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорі-зом, на уламках грузів, що, мов закам’янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.
— Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! — Усміх не сходить зі зів’ялого обличчя мандрівниці.— Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.
— Таж тільки нині не подасть нам ніхто, — хитає головою сліпа.
— Чом ніхто? Божа милість подасть!
— Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія, як і ми — жебрачка, — вгинається сумом голос сліпої.— Каліка окрадена. І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбаннику й порталу, сохи різьблені, — що ціліше було геть-геть все покрадено.
— А що ж єпископ? — питається мандрівна.
— Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й… бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші. Не-супокійно, мовляв, у ньому жити.
— І не печуться?
— Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти й відвезти, як той грек казав.
Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:
— Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа — Софія свята. Вона й перед єпископами недостойними храм чесним і землю свою оборонить.
— Амінь, сестро!..
Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої розповідати.
— Херсонес… Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув’язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий, мережаний над тілом його у морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря — Евксінту Буряного виходить він на світ… Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не узріли мої грішні очі чуда великого. А що вже мук натерпілась! Скільки путі сходила-перейшла! Була б і живою не зосталася, коли б не один старий невіра-поганець — най йому Бог милосердий буде — признав, що я несповна розуму. От тоді тільки вже йшла я скрізь, як по рівному ослоні. І їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний.
І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона — “піврозумна”! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі “невірні” та “невірні”, аж моторошно Марійці слухати. “Бо ж до Вавилона ходила! Та її ті татари і хан Ірод збили. 1 ногу поламали, тому й шкутильгає”!
Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку мошкару, коли та дуже тне. Але “невірні” все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліпше б заспівати, так біля церкви, те — “грішка”! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила!
Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним кроком, притискуючи рослини босою ногою. Ягід так шукати не можна, але фіалки… Ось вони! Й, при-куцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш її босоніж, — тоді запах міцнішає. А з тим запахом, що розливається по дворищу, відлітають і думки про Вавилон, про скотього бога та про тих страшних “невірних”, що чужу бабусю били…
— І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому кля-чила, де море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало… Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла я по нього аж на край світа, людоньки! — долітають в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не тільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить їхню ситу фіалову барву. Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвиднилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а “опівночі” й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок!
Дівчинка випростується й оглядається назад. А там — з-поза стіни, тієї виламаної зубцями, що мов сходи до неба, аж між самі зорі, — повно світла.
Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і — застигає. Ніжка тихесенько опускається на плити, в грудях спирає дух, а серце тремтить-те-телить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся казала про нього: “Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі”…
У Софійському храмі нема іконостаса. Лише кілька низеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом — довгастим, мурованим, як гробниця, — світла, світла! — Не свічки — зорі порозквітали вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих. Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: світло чи аромат в’ється з них так, що з радощів сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.
Довкола престола — тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.
І між ними Марійка впізнає “знайомих”, що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакитно-срібною великою рибою. А найгарніший зі всіх — он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський цар-ва-силевс — Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюбленіший.
“Днесь спасеніє миру бисть”, — саме виводить “веселковий” ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила, — “Яко воскресе, воскресе Христос”… — хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних ангельських голосів.
Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче їх покликати. Таж їх нема на кам’яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони — і не вони. Ані своєї бабусі Марії, ані “чужої” нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але — де й коли?
Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все-все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп’яті над головою!
“Мироносиці”! — казала на них бабуся! Мироносиці!.. Але ж було їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так…
І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може — догори й розтуляє пальчики. Фіалки падають ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру, того фіалового “тричі барвленого”, що був у Візантії ознакою тільки єдиного василевса…
Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено.
Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері — точної копії тієї “Влахернської Оранти”, що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами “молитва по насищенню”. Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з “Богородичною просфорою”, що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.
