«Легенди Старокиївські» ПЕРУНОВЕ ПРОКЛЯТТЯ
— У воду наузника!
— Геть з чарівником!
— Най за богом своїм іде!
І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власного кров’ю, не люстральною водою, кроплячи своїх вірників.
Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум’я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзмиз, немов пробуючи свою здобич. І уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу.
Раптом з оглушуючим гуркотінням завалився дах Перунового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витверезився. І несподівано стало жаль старої святині.
Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на “Перуновому холмі” відбилась в серці болісною раною.
Після опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хуртовини до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусли-вого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гуртками… як колись, зі свят у Перуновому гаю…
Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: “А чи ж не помститься Перун?”
Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у дерев’яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.
Зненацька над дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба, — скалічена — з загрозою й прокльоном.
— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов простягаючись з поміччю до гинучого бога… Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.
— Видибає!
Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс.
Спустошена й опустіла круча “Перунового холму” помалу западала у мерле мовчання й пітьму.
З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим’ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяш-ному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п’ястуком. Мало не торкаючись поломленого галуззя, низько залопотіли ледве чутно крила ніч-видів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м’яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання, свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв’ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.
Давно уже аж у глибини Понту Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщину від колишніх жрекинь Мокоші, — що у таємних вирах чор-ториїв сидять, — зарікання та наговори, став Перун лише “наговорним словом”.
Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовища княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хитають головою християне:
— Перунове це прокляття!
А дехто крадькома й під кручу “Перунового холму” поради шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осокорів ховається — тих, що то ще “варязьким кораблям за притик36 служили”.
Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, “ясновидка Богдарка” у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе…
Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іс-крою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срібло перед бабою мече.
— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тільки зроби, щоб я був батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!
Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається.
А баба спокійно рукою меч відхиляє.
— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров’ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Яро-славичу, — ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!
— Хто прозрадив? — стискує п’ястуки княжич.
А баба своєї:
— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..
І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.
Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненавис-ник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху — як і сама баба, — покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.
Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній… і стіл Київський? І битви мнозі… І берло княже та барми — ознаки володарські! — таки у нього, у Всеволода Ярославича?..
А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить…
Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе… Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає,— княжичеві Всеволодові подає.
А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.
— Цим сонного батька свого, господина Ярослава — князя покропиш. Стріли ж, — ох! княжичу! — стріли з “хол-му Перунова” розмечеш в різні боки… Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона — прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться…
Таж не слухає княжич.
Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..
Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже — мов сміття — ціпком своїм відсуває… І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня…
Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє… Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на “Ярославовому дворі” меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою…
Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над “Руською правдою” час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє…
Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати…
Зненацька — краплиною їді-отруї — в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове…
Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких — з книг чужих вичитаної…
— Царство “пресвітера Іоанна”, що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..
— Царство “пресвітера Іоанна”, сплетене з Мудрості, Правди і Любові!..
Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!
Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить… І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть…
І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма, — про Божу Премудрість: “Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені — я уже була…”
І відкладає князь “Руську правду”, бере новий, блакитна-вий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму Святої Софії — Премудрості Божої — царства Божого нерушимої стіни…
На “тріумфальній арці” храму — так само, як і у церківці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення.
Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна і ніжна, як перлина — Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника…
Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій — мандрівниками є лише люди на шляхах життя…
І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, — відганяючи прокляття Перунове — словом архангельським вітається з землею Київською:
— Радуйся, благодатна, — Господь з тобою!..
Кірасою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути.
«Легенди Старокиївські» НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ
Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів “терем на горі” на “великий двір Ярославів”. Коло Десятинної —”у Дивів” — церкви розбудував його.
Звикли уже кияни до мармурових “дивів”; “дівами” також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані “Бабиному торжку”. Від тих же таки “кам’яних бабів” — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця.
Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум — площу “народної ради”.
Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково — до обох байдужіє.
Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка — “мусія” з марморів, фіалового, рідкого порфіру, сло-новини й кольорового скла — майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських “невігласів”, що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володими-рових навчань, що “Русі веселіє єсть пити”.
Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам’яті й розуму на вітер пустили.
Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославових палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже — як вечір імлистий задумана, як під-зимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.
Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти — до Свято-Ірининсько-го, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.
Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за “Перунів пагорок”, що давно уже на ньому требище “капів” — богів поганських звалено.
Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева37 боярина, Орина. Про турнір — “збройну кольбу” — Ярославні нагадує. По-перше38, бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.
Не слухає Настя-князівна хови Орисі.
Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-коро-ленко. Вродливий — то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскра-ми грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують.
Як з таким сам на сам залишитись? Ціле життя невідлучно одним путем іти? — І пурпуром пашить личко дівоче.
А серце журиться-плаче: “Покину татка і неню, сестер-подруг… Може, навіть і хову Орисю?”
А Київ рідний… Київ, де люд у багрянці та паволоці ходить, коней-мимоходів39 золоченою збруєю кульбачить, на сріблі-злоті під голос гуслів-свірелей їсть…
Чи ж бо є в світі місто, щоб стольному Києву дорівнялось?
В ньому і раби у намистах та золотих гривнах-нашийни-ках ходять40.
І пече Настане серце туга-журба по родині. Чи ж зійдеться знову з сестрами?
Одна-бо — до Франції далекої віддалася, там на королівському престолі сіла.
Друга — на півночі володарить.
Третя — за вікінгом-героєм бозна-куди подалася. Так зникла, немов підводною царицею стала.
Настя ж до Угорського краю, за Карпатські гори — далеко! — помандрує.
— Життя — не танок-хоровід… — зітхає хова-бояриня, — Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому — рука руку тримає, голос голоса наганяє. Іто вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься, вгору виплигне дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.
Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що постелилась далеко за замкову гору, ген, поза “двір домести — ків”, грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії.
В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна “пе-регородчаста емаль”, оздобні “полив’яні плити” та “мусійне діло”, що “по камінню склом вишиває”, візерунки предивної краси викладає.
Зацікавлений тими дивами, князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців мусійного діла не відвідав, не приглядався, як ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.
Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.
Особливо ж любила Настя майстра Ільмара41— того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над “блискучими забавками” схиляє.
Настя певна була:
— Ільмар — не звичайна людина! Може, він з кроснят-дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото-срі-бло кують, самоцвіти з земних глибин добувають?
Ільмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав. Але ж так докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.
— Тому й нехрещений Ільмар, — гадала дівчинка, — До церкви Божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, недалеко від Хрещеного потока. В тій поганській святині з давен-давна варяги-чужинці присягали, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль Ільмар не боявся приходити майже щовечора під “грушку благодатну”42, що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла.
Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула.
І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всередині, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися під деревом сидить. На стовбур Ільмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку — тоді! — бояриню красуню дивиться. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув.
— Чому “благодатні” ці грушки, Орисю? — Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву “страшну казку”.
Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє…
Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати — от така самісінька, солодка і червона.
Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою!”
— До Святої Софії, Премудрості Божої, молився! — каже Орися.
А люди те чули. І прозвали грушку “благодатною”, бо все те слово під нею лунало.
Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві. У подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває.
— Одного ж разу — на Спаса, — підказує Настя, — принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок.
— Саме на Спаса, ластівочко, — притакує бояриня.
— А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора з Іваном. А ті не дають.
— “Отруйним овочем народ морять!” — гукають жерці.— Кров’ю вудвудовою43 грушки напоєні.
— Присягніть на Перуна, що то — неправда!
Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не приймають. Люд кинувся на “християн-травичів” і до смерті забили обох. Коли ж забили — заспокоїлись. Навіть згадали: “Добрі то люди були! І нікому не шкодили”. Зібрали пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховали обох. А хлопійко один знайшов цілу грушку з тих “благодатних”, що люд їх розкидав і потоптав. Хотів було з’їсти її хлопійко. Таж люд не дозволив. У могилу її до скривавлених тіл поклали.
— І з неї це дерево виросло, — закидає бояриня голову, на грушку високу дивлячись. А між вітами — зорі золотими овочами райськими сяють, райську росу — зоряні сльози — з вій промінних на землю стріпують.
— Святі були… — На крилах легкого зітхання вилітають тихі слова з боярининих уст. — Тому й стерпіли люту смерть…
І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною відгукнувся:
— У великому натхнення мали… тому і у малому вірними лишились, — по-свойому віддає хвалу богові поганин.
Ті слова запали Насті у душу, мов закляття. Здавались таємні — як наговір, а гарні — як пісня.
1 раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура.
— Ільмар щось знайде, що з Києвом і родом мене зв’язало б!
Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.
“Зроби дзвін! Зроби дзвін!”— вибивають поважно великі. А малі часто, дрібно починають: “Дзвін срібний! Дзвін срібний! Срібний дзвін!”
Князівну мов промінним натхненням залило.
— Дзвін слави невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри…
Про мудрість Ярославову співатиме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного…
Майстер Ільмар на слова князівни Насті всміхнувся.
Великою головою своєю у гриві буйного волосся притакнув, коли Настя згадала про давній вечір той, — під грушкою благодатною! — коли слово Ільмарове в душу Ярославнину запало.
На торбинку, що коло пояса на золотих ретязьках причеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.
— Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку творчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.
І глянув з-під сивих, нині навислих брів на бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку “благодатну” ввечері розповідала.
Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.
Глибоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпечену до білого гарту мішанину свою ллє.
А на дзвоні готовому, твердому виводить хитрими знаками таємні руни. З ними ж напис “руським письмом” переплітає.
І майстрові думки творчі навколо Ільмара легким роєм працьовитих тролів в’ються. Срібними іскрами мрії його кують.
Що йому біжне життя? Що самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух!..
І не в’януть йрго давні мрії колишні про красу чуженин-ки-боярині, що перецвіла обіч нього — не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійснимих снів:
— Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!
Щирим золотом — як натхнення — сяйливим напис
кладе. А слова “будь вірний” з криці, досиня загартованої, виводить.
І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів “срібний дзвін”, сяйливий та ясний. Везе і грушку “благодатну”, що власною рукою з крислатого “дерева дитячих згадок” зірвала.
Як дитячі роки, солодка вона… І, як дитячі роки, не дасться її зберегти…
— Засаджу ж зеренце у далекій, незнаній країні… В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край мені став…
І довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй “своя”.
Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь, щедра та добра, лагідна, як вечір серпневий, що про нього напередодні весілля свойого згадувала.
Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає.
Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках минулої слави. Впав і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.
Але ж тролі — думки творчі митця Ільмара — й там, в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: “У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому!”
І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього гасла.
Де спить Ярославна — того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій!
Лише раз на рік, на Великдень, — кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу, — будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю.
Тоді “попахає” Настя грушку, що з могили “до кінця вірних у малому” принесла. Не засадила-бо княгиня Андрієва своєї “благодатної”. Бо не зів’яла і не всохла та грушка. Так і лишилась живою та свіжою. Як згадка про дитячу радість. 1 поклали Насті на груди, до труни предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розораною весняною ріллею.
Аромат життєвої сили землі не дає Насті смертю померти, лише вколисує солодким сном.
А вітер карпатський кидає луну-відгомін давнього гасла:
— У великому натхнення шукай, вірний будь і в малому…
Брате, чи чув ти той відгомін у серці свойому?..
«Легенди Старокиївські» СТУГНА
X Ариморською мевою над суворим Балтом росла молоденькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська — вільна, як ранок весняний — приваблива. Як справжня нор-манка — не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донь-кою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною — як море.
— Варязька кров! — всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бу-рю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати.
— Хто дістане за жінку Рогніду мою, — всміхався Рогволод, — дістане бойового товариша — друга, дорадника розумного. На княгиню, володарку Рогна моя вродилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.
І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рог-ніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди44 Рогніду величали.
Таж високо верховіття дубів до неба підноситься, а й з них листя паде на землю…
Високо попід небом хмари пливуть, таж на землю дрібним дощем проливаються…
За самого бога Одіна радий би посватати свою доньку Рогволод. Таж, видко, пиха вікінгова богів уразила.
І не довго з-під срібного вуса всміхався Рогволод. Тяжка година прийшла на грізного вікінга. Ще тяжча на Рогніду його молоду.
Прудкіше за вихора-бурю впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Не на хвилях-бо морських, — сухоніж, на твердій землі довелося битися вікінгові.
Статечно билися богатирі північні. Як Тор45, кресав молотом боєвим смерть Рогволод.
Таж пробила година вікінгова. Виповнилась доля Рогні-дина. Так вирішила доля богів…
Унівець пішла, димом розвіялась слава Рогволодова… Рог-ніду ж молоденькую, що впала в око Володимирові, за дружину появ князь київський, ласку бранці переможеній проказуючи. Міг би просто, як невільниці, їй розказати, щоб на порозі одрини46 його чекала на волю переможця свого і пана, — вогню хатнього, вкупі, не розпаливши, вина посвятного не розділивши. Косу розплетену вином з олією не покропивши.
Гучне та веселе було весілля у стольному Києві. Таж Рог-ніді тризною поминальною воно уявлялось.
Чом не дали їй боги до Валгали47 з бойцями-героями увійти! Радніш, як на Київському престолі сидіти, випливла б у море широке Рогніда — на похоронному тому кораблі, що тіло вождя-вікінга на вічність везе. Самітний, без мореплав-ців-гребців, без керманича з оком вірним, недрімним. Тіль-ки-бо дружина вірна або донька-сирітка сміють у останню ту путь з мертвим вікінгом пуститись, щоб її — до живих — більш ніколи не повернути. Синам-бо не літь на смерть від власної руки іти, коли можуть впасти у почесному бою, за рід свій, за славу, за край…
Тільки вдові або доньці-сиротині належиться у широкому морю ложе мертвого підпалити, собі ж серце мечем пробити й у вогні болісти своїй згоріти…
Таж не судилася Рогніді ця слава путі останньої. Самоцві-тами-перлами замість сліз прибрана, мусіла на етапуванню славному княгинею сидіти. Меди-вина пити, лебедя білого перша “порушити”, пісень весільних слухати… І не був би їй нелюбим Володимир. Все-бо мав київський князь: з обличчя — ясний, мов те сонце радісне, зростом — мов тополя — високий, стрункий. Брови — соболині, очі — соколині.
Таж коли б не “з розказу” любити його! Коли б не як здобич взяв він Рогніду, а як нагороду за славу бойову здобув горду норманку!
І очей не підводить на князя-дружину Рогніда. Ворог він їй. І таким — на все життя залишиться. Сила й кригу на півночі дикій проломить. Але квіттям весняним криги студеної не вириє! І коли надійшла та хвилина, що по давньому звичаю молода мужа свого має роззути — затялась Рогніда. Лише кинула щдю отрути напоєні слова:
— Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабині! Не літь ми роззути рабинича!
Аж зблідли присутні, що смерті не раз і не два просто у вічі дивилися.
Володимир же тільки очима блиснув. Рухом руки звелів вийти всім, до останнього отрока-постельника. Сам на сам з княгинею молодою лишився. І така принадна йому непокірливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слухняна ще досі не була. Тшьки ніч знала, що між подружжям сталося. Але до “дому жіночого”, жінок-конкубін та бранок-красунь, що на втіху княжу з країв найдальших привозили, Рогніда не увійшла.
На Стугну-ріку, де городище Васильків, — коло Києва стольного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг — що з батьківського дому ще лишились, — собі попрохала.
— Сама хочу бути! — з князем-дружиною розлучилась. — Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя — багато місця потребує.
І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікання — жіночим звичаєм, — з уст не зірвалось. Ані луки зелені Васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-нор-манки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила… Гей! Хто як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання зломленого безжальною долею!..
Тільки мовчки ходила самітня над Стугною Рогніда з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою є все поземське.
“Застогни, заплач, — радила річка тихенько. — В стогоні-бо — життя озивається. І в болісті є сила життєва… А в мовчанні… як в пустині — лише смерть…
Таж серце норманське — за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’ягчиш…
І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап’ється, — сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.
