«Легенди Старокиївські» НЕРУШИМА СТІНА
ерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.
Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі — на низькому березі ріки — спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.
Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття — Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — “Вість Благу”, — що несе її далекому світові.
І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорне-не зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.
Воно — як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх — випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.
Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси — два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.
Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то — природа скитська.
Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радості життя — що побачив їх у еллінів.
Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби.
Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби, — мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.
А в душі апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, вже стало далеким…
Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті… палають помстою
очі… стиснені загрожуючо руки піднеслись вгору з прокльонами…
Реве несамовито натовп:
— Розпни! Розпни його!
І кипить розбурханим морем.
А над цим пеклом біснування — тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом…
Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний — є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.
На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці — неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.
Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю… Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест.
Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.
— Силою Хреста — знака Вічності,— у безмежність-бо продовжуються його рамена, — благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою… Благословляю вас! — промовив повним голосом апостол.
І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.
Коли ранком, на майдані, натовп обступив апостола — знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана, — полились вогненним потоком слова Андрієві…
Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру…
Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.
Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!
— А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скшіьпами кониках — злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими при похоронах взацних вождів?
— Це все було так давно!
Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули — від старих! — що також зі слів прабатьків своїх знали про те.
— Це було давно!
— Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!
— І звався нарід, що тут жив — може, наш, а може, й інший який — скити. А ми — алани…
Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся…
А в мандрівках своїх — від Дунаю уже! — стільки чув про жовтошкірих скитів, з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима…
— Скитів більше нема, — говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу….
— Як нема й страшних амазонок — жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.
— Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогру-дої богині, увінчаної місяцем, яка — як і Матір Природа — творить на те, щоб знищувати.
— Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! — відгукується натовп. І п’ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму — бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложити на найвищому горбі перше каміння цієї “Стіни Нерушимої”.
— Твердиню Мудрості поставимо!
— Місто нездобутне!
І з загарою взялися до праці.
Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій… За ними Олімпійські вправи… Та й торгівля не може стояти занедбаною…
І у греків помалу вгас перший запал.
Аланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.
І лишилась стіна недокінченою.
Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Алани ж — твердиню.
Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи — як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.
Без палиці ішов.
Хіба ж не сказано:
— Слово Живе — за опертя мені і за світло ногам моїм?
Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?
На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове — сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними — страх Життя і тягар Смерті.
«Легенди Старокиївські» ШИНКАРІВНА
Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще хоча би вітер як вітер. А то: гойдає на одному місці, з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти — не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла.
Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком25 оперізуйся!..
Цілу ніч “мертвим шерехом” гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя — аж зелені. Немов не по хрест святий до Царго-рода їдуть, а тризну справляти.
Ранком в повітрі сонному берег намітився. Свіжа таврійська весна не розквіла ще південною уродою. З гір, на верхів’ях ще посріблених снігом, прохолодою віє. З води — в’ялими водорослинами, сіллю та легким присмаком йоду тягне. Тільки квітучі мигдалеві дерева з імли вранішньої вимотуються хором аркадійських дівчат, що, за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.
Витоптана кіньми й людьми дорога все вище у гори в’ єть-ся. То стьожкою шовковою виблисне, то пропаде у синій гущавині гаїв. 1 знов з них вирветься, щоб блискучим движком підкреслити стару кам’яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей заїзд з перемінними кіньми26. Потребують-бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на Тавриду могутню свою правицю. Тож на таврійських шляхах — частими гостями й важкі криті карруки, й запряжені чотирма й вісьма парами коней лектики. А що вже тих комонних їздців! І не настарчиться на всіх перемінних коней старий той заїзд!..
Чому ж би княгині Ользі, щоб відпочинути від втоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний, кличе княгиню… Так солодко дрімає заїзд, сповитий вранішнім сном, заплющивши повіками-віконницями не затягнені ані навоскованим полотном вікна… Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються…
Викинено на берег з корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на берег. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма — ясним мечем розсікає тихе повітря…
Таж старій таберні байдужий цей вигук.
Княгинин почет уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає по-друге: нетерпляче й розказуюче.
З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий вівчарський пес з налитими кров’ю очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча постать бабуні та молоденьке дівчатко — може, шістнадцятилітнє, ще рожеве від сну, щойно перерваного, з дерев’яним відерцем у руках.
— Хайрете! — привіталась грецьким привітанням, вглядівши провід зацного панства. Поставила дерев’яне відерце, припнула на ланцюг вівчарку.
— Таж цитьте-бо! — гукнула, обернувшись до суголосного песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у приглушене стримане гарчання.
Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх.
— Де господар? — кинув, не відповідаючи на привітання, дружинник з княгининого почету.
— Тато в Пантикапеї, — без хвилювання відповіла дівчина, — Ще не вернув. Але все буде миттю: свіжі коні напоготові. Снідання зараз подам… — І раптом всміхнулась, мов добра знайома щирим, ясним усміхом: — 3 дитинства таткові помагаю, тож всі порядки несугірш за нього знаю!
В усміху не було ні виклику, ні кокетування, лише сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.
Дівча пропускало гостей перед собою. А бабуся застеляла вишиваним убрусом небарвлений, чисто вишкрябаний стіл під горіхами.
Відчиненими дверми таберни було видно, як смуглява невільниця у смугнастій туніці роздмухує вогонь. А він, немов радіючи, що його збудили до чину, палахкотить і тріщить.
Кульгавий старий невільник приладжував рожон із баранячим м’ясом. За хвилину смачний запах печені розлився аж надвір.
Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овечий сир, хліб і мед.
Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась коло столу, — ясна та лагідна, мов погожа днина.
— Скільки ж тобі років, господинько, й коли ти встигла навчитись ще й обов’язкам дозорця поштових коней?
Дівчина на хвильку затрималась. Саме принесла чималий жбан вина та випалені глиняні келехи.
— Я народилась у заїзді! Мама вмерла, як я була маленька. Бабуня хвора… А невільників маємо всього п’ять. Тож треба було помагати таткові.
— А як звешся?
— Гелене! — прозвучала відповідь, — Ми — греки.
— А греки, греки, — ствердила баба, — І кожна старша донька в нашому роді зветься Гелене, як наша славна пра-прабабуня, базиліса Гелене, гагія1 Гелене! — додала гордовито, — Та ж сама, що знайшла й перевезла до Царгорода2 Чесний Хрест Христов. Аякже ж, аякже ж!.. З нашого вона роду, — притакнула поважно.
Вказала палицею на почет княгині Ольги:
— Так, як вас сьогодні внучка моя, зустріла тут, у цьому ж таки заїзді, молоденька Гелене славного пана патриція Кон-станція Хлора, що потім базилевсом став й батьком боголю-бивого Константина, що Великим назвали…
Великі, чорні очі бабуні загорілись молодечим вогнем, пооране зморшками, темне, як візантійська ікона, обличчя оживилось. І, раз почавши говорити на улюблену свою тему, стара вже не могла затриматись.
Таж княгиня і не думала її спиняти. Навпаки, рухом звеліла дівчатам свого почету присунути ближче до себе сільський стілець й посадовити на нього бабусю.
— Я чула, — озвалась княгиня, заохочуючи стару до оповідання, — що гагія Гелене, вимовила по-грецькому наймення святої Олени, — була королівною з далеких островів’…
— Та де! — махнула своєю черешневою палицею стара шинкарка. — То тільки вигадали, щоб не ганьбила цезарського престолу дівчина з простолюддя! Звідси, — стукала ціпком об землю, — звідси була вона. Кажу ж: з нашого роду!
Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі — аж з зеленавим відтінням коси вимотались з фалдів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно-гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзовим ґудзиком.
Зморщена, вся темно-гніда. З натхненним поглядом живих блискучих очей, бабуся здавался старою дріадою, що бачила юність землі, зістарілась з планетою, але все зложила у своїй пам’яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давно одіж прим’яту і злежалу. І знов, силою слова, — давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.
Княгинині очі немов когось шукали в почеті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою невеликою арфою. Але княгинина рука затримала Чудну на місці. Орлині ж сірі Ольжині очі торкнулись поглядом “борзописця” Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою і руською, так само, як і стилосом. Обов’язком Радгостовим було записувати все цікаве, що здибається у подорожі. Радгост сів на шкурятяну подушку, що раб поклав у княгининих ніг. І приправив тоненькі таблички.
Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої улюблені мрії, переплетені з казкою давно минулої бувальщини.
— Гей! Високо-високо, з вбогої таберни аж на цезарський трон сягнула Гелене! Таж швидко впізнала, що сльоза-ми-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами, обсипані володарські вінці… Чого тільки не спробували пишні пани, щоб зіпхнути з престолу “шинкарівну”! Та ж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Августа. Дружину свого, славного Констанція, вірно любила. Тож лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння, що на них її, мов ту рибку на вудку, ловили. Спробували й хитрощами двірськими, лукавими радами, обплести її. І на те не пішла. Тож вичекали дворяне, аж прив’яла свіжа гірська краса Августина. Найстаршому Константинові,— а всіх троє синів мала, — сімнадцять минуло вже. Гелене ж — поверх тридцятки уже ішло.
І почали отруйну працю гадючі язики. Мовляв:
— Стайнею заносить від Августа! Не вдіють нічого зацні пахощі та аромати, жодні купелі запашні не помагають. Сказано ж бо: доля її “Ое 8Іегсоге ієузуії асі геяпит”27 з гною до престолу піднесла! Сам же Констанцій тоді28 співцезарем — разом з божським Геркулом був.
І доти гадюками зависливими сичали, доки не отруїли серця Констанцієвого. Муж є муж! А коли ще й поганин… Махнула стара, мов крилом, широким рукавом.
Звук дерев’яних дзвіночків вплівся сільським супроводом до слів старої. Внучка Гелене подоїла корів й кульгавий невільник вигонив їх на пасовисько, лишивши догляд над печенею невільниці у смугастій туніці.
— І “милостиво відпустив” Констанцій Хлор свою дружину, щоб взяти собі рівну родом — і молодшу, — продовжувала бабуня.
Гелені ж призначено на життя місто — Тревір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, й варту почотну — все, як “вдові Августі”! Дарма що живого чоловіка жінкою була… І синам не заборонили до неї голоситися. Особливо ж Константан — у цезарському війську він був, — часто матір відвідував. Та ж Гелене добре знала, чим є те щастя, що від людей іде!.. І до мудрості занурилась. В ній собі розраду-поті-шення шукала.
Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяжка вдовська доля віджила в пам’яті. Чи ж не довелося і їй боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплетених, мов тенета на звіра лісового?..
— Ой, не легка, не легка ти, доле вдовська!..
І перед духовим Ольжиним зором не слова старої шинкарки барвисту казку плетуть, а живі образи встають — творяться.
І близька їй, “наймудрішій з жен”, та володарка розвінчана та вдовиця при мужі живому… Як сестра, як подруга їй близька…
Стигне на столі соковита печеня, до смаку часником приправлена. Відсунула Ольга срібну таріль, що отрок перед нею поставив. Як же бо княгині у подорожі без начиння свого бути? Тільки знак дала рукою, самоцвітами обсипаною.
— Призволяйтесь, — мовляв. — Мене ж принукою не томіть!
Не стіл накритий, не дворян своїх, споживаючих сільське погощення, бачить Ольга, а ранок далекий… у Тревірі!
На терасі палацу свого поважна матрона — немов юнак запальний, з мудрості книжної, як з криниці бездонної, спрагу душі своєї втішує. Схилилась над сувоями… Анаксагор, Платон, Геракліт — її товариство! І Сенека, як діамант твердий, як діамант — ясний та прозорий… Ось і Марк Ав-релій, філософ, що не тільки справедливість, але й обов’язок за правило собі постановив…
Ясніє небо над Августою-Гелене. Блідне на зеленавому тлі його втомлена ніччю недрімною лампада. А самітня Августа дівочі роки — щастя свого роки — згадує… Хто ж бо може бачити юний ранок, ранок власного життя не згадавши?
Босою дівчинкою у полинялій хламидці приносить Гелене хатнім богам галузки щойно розквітлих мигдалі в…
Дорослою дівчиною-красунею вішає зелені вінки — німфам у дар! — на віти найгарніших дерев коло батьківської оселі…
Чи ж не ходила так ранком і сама Ольга до посвятного гаю, з квітами Ладі? Медом кроплячи камінь вівтарний, долі собі закликаючи:
— Дай щастя-долі, Ладо — богине ласкава!
Чи ж не приносила Ольга колосу повного світлому Ясові, за врожай та за мир дякуючи?
І як тіні — здалека — всміхаються Ользі й Перун срібно-вусий, й промінням увінчаний Хоре, і Мокош — богиня глибин водних, лататтям заквітчана…
Ах, боги! Що їм сум самітньої старості! їм, що не відають відквітання ані безсилого наближення до невідворотного гробу? Тішаться вони з крові офір у вічно ясній лазурі!
І… безсилі змінити шляхи долі, що й над ними панує… Так само, як Ольга сама, стала шукати і та — далека й раптом така близька Гелене — іншої незнаної мудрості, міцнішої за долю непереможну.
Але відстрашили Августу-самотарку містерії Мітри і Діо-ніса, кров’ю окроплені. Не знайшла в Гелениному серці відгуку ані Мати Ізіда, ні Добра Богиня, ні Аттіс, сірійським жінкам такий милий.
І зацікавилась листами Павла з Тарсу. Правдива ця Одіссея, повна небезпек, цікавішою за Гомерову видалась. Шукаючи за подібними ж творами, натрапила на описані лікарем Лукою дивні події й життя того, хто, будучи “царського роду”, вибрав собі скромний титул “сина теслі”…
— Та це ж — віра рабів! Найнижчих серед людства!
Знизував раменами блискучий, цезарський старшина
Константин, дивуючись зацікавленням матері29.
А мати підносила ясний, як гірське джерело, зір й спокійна, без терпкості і образи, відповідала:
— А чим же є я сама? De stercore levavit me Fatum ad regnum…
Однак замислилась Гелене-Августа: чи ж дійсно лише ті, найвбогіші, ішли за Ісусом Назаретським? Таки ж жінка Ху-зова була зоста, придворна матрона! А Вероніка, шо вигодувала цезаря Тіберія? А Маріам з Магдали? Гетера? Так, але ж була це “семи бісами” оплутана жінка. Тобто: Венерою-Аф-родітою одержима. Майно ж мала вона — княже, від батька Теофіла, арматора кораблів, та матері-мілетянки, що володіла торговлею пурпуром в Tipi. Освітою ж Маріам з Магда-ли дорівнювалась александрійському філософові.
Чи ж не твердять30, що Бар-Толомей був нащадком володарів Єгипту — Птоломеїв?
А “рибалка” Петро?.. Чи ж тільки вбогий рибалка? Чи володів рибними ловами, човнами й кораблями, а ловив сам, разом зі своїми людьми, як добрий господар, що до всього сам прикладає руку…
Бо як би Флак, цезарів легат, сватав би31 доньку звичайного рибалки — Петронілу?
Плебейку не сватають. Гелене-шинкарівна це добре знає! їй тільки розказують:
— Беру тебе за жінку! — якщо припала їй на долю така честь: жінкою шлюбною бути, не конкубіною.
— І що ти знаходиш у цьому жидівстві? — погордливо усміхається материним студіям Константин.
Таж хитає головою учениця філософів:
— Якщо Ісус, син Бога Передвічного, як же може він належати до якогось народу? Логос не може бути ні греком, ні фінікіянином, ні жидом! Він є той, хто є, був і буде! Бог є понад народами, як небо понад землею. Не мож: е Створи-тель бути створеним!
— Але ж народився він жидом! — не відступає Константан.
— Певно, для того, щоб дати тим доказ: принизити Бога ніщо не може. Промінь світла лишається “світлом від світла”, хоч би й відбивався в багнистій калюжі. Найнижчий стан людський вибрав він собі, як вибрав і смерть найганеб-нішу, щоб цим ствердити: людське Бога не принизить…
— І дві мети постановила собі Августа Гелене, — розганяють Ольжині мрії слова старої шинкарки — здобути з землі, де було зганьблено Бога-Відкупителя Святий Хрест. Увільнивши ж від переслідувань віру Христову — принести її до рідного краю.
Першої мети досягла. Десять літ до повної сотки бракувало Гелене, коли дісталась до Єрусалима — продовжує казку правдиву старечий голос. Була присутня сама при руйнуванню поганського храму Венери, що римський цезар32 на висміх “галілеянам” звелів поставити. Не відступила ні перед втомою, ні перед спекою палестинського літа, просяклого розпеченим порохом. І таки привезла до Царгорода Святий Хрест виповнена днями Августа. З сина ж Константина, тоді ще поганина, взяла обітницю, що нікого й ніколи не скарає хресною смертю33… Ну, а другої мети не доп’яла: запізно взялася! І віру Христову до рідного краю не принесла… запізно було!..
Захитала головою, як сумна верба над водою верховіттям, ветха днями шинкарка. І замовкла, занурившись в думи без образів і без слів…
Ольга встала — струнка, як колумна святині. Гарна у зрілому віку свойому, як дозріла, багата плодом осінь. Дворяне, поділившись по сніданню на гуртки, відпочивали після прикрого — цілонічного — коливання по розгойданому морі.
Над горіхом, виблискуючи сяючими біллю крилами, кружляли голуби. З заднього двору, де пси мирно мовчали, розкочувалось кудкудакання курей. Його ж переривав — звуком мідяної букцини34 — півнячий спів…
В холодку біля криниці, накритої обплетеним винною ревою дахом, обсадженої барбарисами, облитими ніжним ароматом золотого квіття, Чудна-скальдка35 тихенько перебирала струни своєї арфи. Її ж гру приглушеним, ледве чутним хором відтіняли свіжі молоді голоси.
Гелене, юна шинкарівна, з ясним поглядом, якого не засліпити жодній цезарській славі, прислухалась до незнайомого, привабливого співу, спершись на піврозвалену стіну овочевого саду.
В стайнях пирхали коні. Рабиня у смугастій туніці скидала з горища запашне гірське сіно…
А стара шинкарка, як постаріла разом з Землею дріада, самітня в мріях і в думах своїх, хитала білою головою, повторюючи безсило:
— Запізно!.. Запізно!..
Лише байдужий до радісного ранку сидів нерухомо “борзописець”, як статуя уваги…
Княгиня Ольга скинула з шиї важкий золотий ланцюг з порожнім медальйоном-ковчежцем, приправленим на най-дорогоцінніший дар базилевса: частину Чесного Хреста, що мала одержати по охрещенню. І одягла золоту оздобу на шию старій шинкарці.
— Поки що візьми порожній. Повертаючи ж з Царгоро-да, поділюся з тобою частинкою Святого Хреста, що належить тобі як спадщина по святій твоїй прабабуні…
Відступила було від онімілої бабусі і знов обернулась.
— Друга мета Августи-Гелене буде також досягнена, — промовила, поклавши правицю на груди, немов присягала: “Віру Христову принесе на Тавріду і на Русь-Україну таки Гелене. Її-бо наймення прийму у святому хрещенні…”
