«Маруся», розділ XVI
Маруся спала, як сплять на березі моря: і спиш, і чуєш, що кругом тебе грізна безодня, і ловиш через сон її грізне рокотання, і хоч роїться в голові чимало свого, та невідступно ввижаються безкраї хвилі цього моря, що колишеться та плеще, їй ввижався батьківський хутір, запашний вишневий садок, знайомі рідні обличчя, але все це якось чудно не те, щоб линяло, а, краще мовити, тонуло в тумані, відсовувалося на друге місце; на першому місці яскраво сяли нові образи.
Раптом вона прокинулася та хутко підвелася на своєму ліжкові.
Січовик сидів, як перше, обпершися об стіл, і, як перше, його очі палали, як дві ясні зорі, сліпуче спокійно й рівно, як справжнє світло.
Пан гетьман стояв посеред хати. Знати було, що він зірвався з місця в ту саме хвилю, коли його вразив страшний біль, зірвався і зупинився, немов приголомшений влучним ударом.
У пана гетьмана теж палали очі, але палали інакше; болісно умлівало серце, чуючи, що з цих очей готові от-от линути розпучливі пекучі сльози. Горде чоло побіліло від тяжкої муки та мордування, й часті зморшки на ньому, здавалося, позначалися все глибше та глибше.
— Чи плакав би сліпий, якби стежку бачив! — промовив він, нарешті. — А час минає! Час минає! А згоди нема! Підмоги нема! Я знаю, я поліз в воду, не спитавши броду, знаю! Та й ви до щасливого берега не допливете! Бачу я, який кінець буде!
Голос йому урвався.
Січовик мовчки і тільки пильно дивився на пана гетьмана.
Пан гетьман почав знову:
— То ви так уже й рахували, що я на Юдині гроші спокушуся, га? Добрі люди! Добрі люди! Ви…
— Пане гетьмане! — з шанобою перебив його січовик,— дозвольте вашій милості байку оповісти.
— Кажи!
— Жили-були собі два добрих собаки…
— Знаю, знаю, знаю!
Пан гетьман упав на ослін коло столу, простягнув руки на стіл і припав до них головою.
Обличчя йому не видно було, але по одному вже схилу шиї, що не вміла згинатися, можна було відгадати, яка то тяжка буває гетьманська шапка.
Так він нерухомо лежав кілька хвилин.
Січовик, що все так само пильно та уважно дивився на нього своїми зоряними очима, здавалося, не вважав за потрібне звертатися до бесідника з якими-будь питаннями, поясненнями чи розмовами.
Нарешті пан гетьман підвів голову.
— Та що ж мені, по-вашому, нести вам повинну голову, га?
Голос його був здержливий, але в ньому чути було глибоку їдку гіркість; бліде обличчя помалу якось корчилося.
— А ми ж присягали, пане гетьмане, цю голову нашу нести, куди треба, за рідний край. Не в нашій голові тут сила.
Пан гетьман швидко встав, пройшовся по світлиці, як одразу схоплюються та кружляють ранені звірі, підійшов до вікна, поглянув у пітьму запашної, тихої та теплої ночі, на безліч сяючих зір і знову сів за стіл.
Настала довга мовчанка, й так стало тихо, що Маруся чула, як билося їй серце.
Нарешті пан гетьман знову встав, підійшов до полички в кутку, узяв звідти каламар, перо та папір, переніс на стіл, розклав ніби до писання й знову відійшов до вікна, знову глянув у запашну тьму теплої ночі, на іскрометні зорі і звідти промовив глухо, немов за горло його стискала залізна рука:
— Я йому напишу все, що треба.
— Добре діло,— відказав на це січовик.
Знов на кілька хвилин настала мовчанка.
Тим часом очі січовика зустрілися з Марусиними очима, й він ласкавим кивком голови та усмішкою дав їй зрозуміти, щоб вона постаралася знову заснути й відпочити.
Але вона, ніби відповідаючи, вказала на пана гетьмана.
Він зрозумів, що її мучить, і знову відказав знаком, який мав її заспокоїти.
Пан гетьман підійшов до столу і почав писати.
Важкий, мабуть, був цей лист, і тяжко йому було писати.
Коли він був уже скінчений, пан гетьман подав його січовикові.
— Прочитай! — промовив він.
Січовик прочитав списаний аркушик, зложив його і, взявши свою бандуристську шапку, бережно засунув його під підкладку у шапці.
— Коли ж доставиш? — спитав пан гетьман.
— Як тільки донесе мене бог та добра доля, то й доставлю,— відказав січовик.
Сказавши це, він устав.
— Ідеш? — спитав пан гетьман.
— Іду, пане гетьмане; щасливі живіть.
Маруся враз встала теж на рівні ноги.
— Мене не покинеш? — спитала вона.
— Ні, не покину,— відказав їй січовик, злегенька схиливши до неї своє смугляве обличчя. — А як втомилася, то на руках понесу.
Маруся вхопила його за руку.
— Б’ю чолом пану гетьманові,— сказав січовик, низенько вклонившись.
— Він продасть нас! — глухо промовив пан гетьман.
— Милостивий бог не дасть, поросна свиня не з’їсть,— відказав січовик.
— З ним не можна по правді! — вигукнув пан гетьман,— не можна…
— Байдуже, пане гетьмане, байдуже: де не хватає вовчої шкури, там ми наставимо лиса,— промовив січовик,— бувайте здорові та нас дожидайте! Ходімо, Марусю малая.
Вони вийшли з гетьманської світлиці й рушили знову до міської застави.
Скрізь по вулицях було тихо та темно; вишневі садочки м’яко білілися; десь глухо дзюрчала вода.
Ступивши кілька кроків, Маруся оглянулася на гетьманську хату.
В одчинених дверях, у які вони тільки що вийшли, стояв пан гетьман і дивився їм услід.
В неясному світлі мерехтливих зір ледве маячила його постать, але й цей неясний обрис був так сповнений виразом муки, що в Марусі серце боляче забилося.
— Утомилася, Марусю? — спитав січовик, пробираючись по крутих завулках.
— Ні,— відказала вона. — Мені добре йти. Далеко можу, куди хочеш!.. Ми далеко підемо?
— Далеко.
Якийсь час вони йшли мовчки. Разів два чи три попадались їм назустріч та переганяли їх чигиринські городяни — все дужі, міцні люди, що неначе мимохіть тільки позирали на них і потім ішли далі своєю дорогою.
Біля застави підвівся з землі якийсь велетень із вусами мало не в аршин і став перед бандуристом, немов дзвіниця.
— Куди бог провадить, ласкавий пане бандуристе?— спитав він.
— Туди, де добрі люди, шановний земляче.
— Ну, а як повстрічаються лихі, пане бандуристе?
— Як вовка боятися, то в ліс по ягоди не ходити, земляче.
— Якби я був козак дужий, пане бандуристе, я б уклонився тобі й попросив би… та я несміливий козак!
Маруся хотіла краще приглянутися до цього “несміливого”, але голова його була так від неї високо, що вона примогла побачити лише навислі, немов снопи свіжої степової трави, вуса.
— Байдуже, насмілься,— відказав бандурист.
— Заспівай-но мені яку думу.
— Добре.
Бандурист тихенько заграв на бандурі й тихо заспівав:
Ой послухайте, ой повидайте,
Що на Вкраїні постало:
Під могилою під Сорокою
Множество ляхів пропало.
Коли спів затих, “несміливий” козак одійшов набік, а бандурист із Марусею вільно вийшли за заставу.
Дорога звивалася далеко-далеко чорною гадюкою по м’якому густому муравнику. В чигиринських садках щебетали солов’ї.
«Маруся», розділ XVII
Саме за два тижні після побачення з паном гетьманом, тихого, чудового вечора, старий бандурист із своїм поводатарем нешвидко наближалися до спаленого селища.
Видно було, що ці подорожні не розкошували на зайвий спочинок: запалі очі блищали якимось гарячковим вогнем на запорошених засмалених обличчях, губи пересохли й порепалися.
Проте вони йшли жваво та спокійно собі балакали. Ані душі не зустріли вони дорогою; скрізь мовчанка, тиша.
Просто перед ними чорніли обгорілі хати та садочки, здалека курілись села та хутори.
Минувши спалену вулицю, на якій уже подекуди зеленіли плями свіжого оксамитового моріжку, вони повернули до розваленої засміченої криниці.
— Любо напитися свіжої криничної водиці! — сказав бандурист.
Сказавши це, він устромив руку в глибоку торбу, що висіла в нього через плече, добув звідти дерев’яного ковша, розігнав головешки, що плавали поверх води, зачерпнув і подав своєму поводатареві з такою дружньою усмішкою, яка ясно показувала, що він своїм поводатарем задоволений і щасливий вповні.
— Милості просимо, Марусю! — сказав він.
— Спасибі,— відказала Маруся.
І її усмішка теж ясно показувала, що й вона задоволена й щаслива своїм супутником.
Вона припала засмаглими устами до ковша з холодною водою, але, гамуючи спрагу, вона робила це якось неуважливо, і очі її неспокійно, сумно та жалібно оглядали розвалену криницю й у глибині її устелену головешками водяну поверхню.
Раптом вона скрикнула:
— А!
Скрикнула вона так, немов знайшла, нарешті, те, чого так болісно дожидала. Обличчя її спалахнуло, очі засяли, стали вогкі і звернулися до супутника.
Погляд, що звернув на неї супутник, почувши її крик, був не допитливий, а скоріше погляд жартівливого тріумфу, яким нагадують забудькам-дітям про їхню нову помилку, хоч вони не один раз ручилися за себе.
— Ох, як голосно ахнула! — промовив він. — Мабуть, дуже смачна кринична водиця, Марусю?
Маруся знову спалахнула, але вже очі її не засяли, а відразу погасли, брови зсунулися, і охмарене обличчя ясно промовляло:
— Знов я не витримала!
— Ну, що з воза впало, те пропало,— сказав бандурист. — Киньмо лихом об землю! Ще не всі наші чайки потонули! Марусю, годі! Не запечатуй свого серденька, не топи очей в землю, не стулюй устоньків! Немає кому ні підслухувати, ні підглядати тут на пожарищі. Сядьмо, підкріпимося, а підкріпившись, далі потягнемо.
Із торби добув він окраєць хліба, кілька свіжих огірків, торбинку з сіллю, і подорожні взялися за їжу.
Що ж примусило радісно скрикнути Марусю, ніби вона відразу знайшла скарб, якого і сподівалася, і ні?
Нічого не видно було коло розваленої, обгорілої криниці, окрім перегорілих на вугілля головешок.
Хіба от тільки впадає в очі свіжа плетениця з барвінку зеленого, що разом із осмаленими головешками кружляє на сколоченій воді.
Справді, як попалася сюди свіжа плетениця?
Бандурист та його поводатар або цього не знають, або це для них зовсім нецікаве, бо вони провадять розмову про місто Батурин і жодним словом не згадують про барвінок.
Їжу скінчили.
— Що, Марусю, спочила? — питає бандурист.
— Спочила, спочила! — голосно відказує Маруся.
І от вона вже на рівних ногах і перекинула подорожню торбу через плече й дивиться на свого супутника блискучими очима.
Перед тим, як мали відійти звідти, де відпочивали, її супутник опускає свою старечу патерицю в криницю й витягає звідти свіжу плетеницю з барвінку.
— Марусю! — каже він,— дуже гарний буде вінок!
Маруся хапає подану їй зелень, струшує з неї воду й
хутко обвиває нею свою голову.
— О, вінок чудовий! — мовить вона.
І знову бандурист із поводатарем так само жваво й спокійно мандрують далі.
— Тепер уже недалеко,— говорить бандурист,— не встигне зазоріти перша зірка, як ми вже побачимо могилу Наддніпрянку.
І справді: не встигла ще появитися в небі перша зірка, як вони вже загледіли цю могилу.
Сонце вже зайшло, і наступила вечірня імла, але імла особлива, якась золотописновишнева. Молоденькі деревця, густі кущі та висока трава, якими поросла могила, здавалося, тихо палали: кожна гіллячка, кожна билинка вирізувалася до того виразно на обрії, що очам ставало якось тяжко на них дивитися.
Чорний обламаний хрест був освітлений так м’яко, що здавався оксамитним, а птиці, що маячили в високості, ніби через якісь чари ставали веселкові, а з веселкових знову темні й потім знову веселкові,— як в який бік летіли.
З могили видно було Дніпро.
Він здавався звідти величезним розливом із сиво-вороної криці. По тім боці знімалися лісисті гори — знизу геть чорні, а зверху неначе обсипані золотистим вогнем.
Долітало рокотання води знизу і дзвінке шелестіння очерету; навкруги чути було дивну свіжість, вряди-годи в одностайній тиші розкочувалося кигикання чайки, і сама вона мигнула над рікою ледве примітною цяткою.
— Отут ми сядемо та заспіваємо,— сказав бандурист.
Та все пани, та все дуки,
Позаїдали наші поля, луги, луки! —
покотилося над водами, гримнуло по щілинах і відгукнулося далеко за горами.
Скінчивши пісню, бандурист кілька хвилин перебирав струни бандури, тим часом, як гострі очі його непорушно були втоплені в Дніпро. Маруся теж з очей не випускала ріки.
Раптом десь недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Очі бандуриста блиснули ясніше, і знову залунав над рікою спів:
Та немає гірше так нікому,
Як бурлаці молодому;
Гей, гей, як бурлаці молодому!
Що бурлака робить-заробляє,
Аж піт очі заливає!
Гей, гей, аж піт очі заливає!
Знову недалеко в очеретах кигикнула чайка.
Аж піт очі заливає,
А хазяїн нарікає.
Гей, гей, а хазяїн нарікає!
А хазяїн нарікає,
А хазяйка в вічі лає,
Гей, гей, а хазяйка в вічі лає!
З того боку, де кигикала чайка, з комишів виплив вузенький човник і, ледве відрізняючись від темної води, швидко совгався по ній, прямуючи до маленької затоки, спорядженої самою природою якраз проти могили Наддніпрянки.
Вдивившися пильно, можна було розглядіти неясні обриси плавця чи, краще мовити, його високої шапки.
Але й не бачивши плавця, можна було певно сказати, що рука в нього дужа та влучна.
Ця рука обходилась із веслом, як із іграшкою. Човник летів по воді, як легенька пушинка по вітру.
— Ну, Марусю,— сказав бандурист,— пора нам до берега.
Не розбираючи дороги,— тут, правда, не було протоптаних стежок,— вони хутко спустилися з могили, обігнули каменистий, крутий виступ берега й опинилися долі, коло самої ріки, що тихо плескалася у побережні трави та облямовувала їх вузенькою смужечкою білої піни.
— Здорові були й богові милі! — привітав їх ласка” вий знайомий голос.
Легенький човник витягнуто на побережний пісок, а коло човника, обпершися підборіддям об весло, стояв добродушний хуторянин, пан Книш.
— Б’ємо чолом! — відказав бандурист, здіймаючи шапку.
— А що, дівчинко? Як живеш-можеш? — спитав пан Книш, пильно вдивляючись у Марусю своїми ясними соколиними очима.
— Гаразд,— відказала Маруся.
Та коли б вона цього й не відказала, він легко міг би відгадати відповідь із кожної жилки її живого личка.
Одначе, як людина, що звикла не покладатися на один, хоча б найясніший доказ, він, не задовольняючись свідоцтвом Марусиного обличчя, усміхаючись і гладячи її по голівці, скинув бистрими, але наскрізь пронизливими очима на її супутника.
Той саме тоді дивився, усміхаючись, на Марусю. Панові Книшеві, мабуть, ця усмішка здалася доволі виразною, бо він перестав скидати на них очима і звернув їх на Дніпро.
— Скоро попливемо? — спитав бандурист.
— А от зараз. Гарно буде пливти, тихо… Тихо так, що аж не шелесне… Якби не свіжість од води, то душно було б.
Було знати з обличчя й голосу пана Книша, що він залюбки тішився з цієї тиші, і слова несамохіть зривалися з його уст, як це буває, коли чоловіка всього причарувало якесь чуття.
Раптом кигикнула чайка, немов десь із-за плечей пана Книша.
Зараз же здалека, з того берега, почулось у відповідь таке саме кигикання.
— Пара обзивається! — зауважив бандурист.
— О, ці птахи дуже чуткі! — відказав пан Книш, садовлячись у човен. — Сідай, дівчино,— додав він, звертаючись до Марусі і простягаючи до неї руку.
— Де друге весло? — спитав бандурист, ускочивши так легко і зручно в човен, що човен навіть не схибнувся.
— В човні, насподі. Рушай!
Човен хутко зсунувся на воду й помчав темним Дніпром.
«Маруся», розділ XVІII
Дуже гарно пливти великою рікою літньої теплої ночі!
Зорі горять над вами й зорі горять під вами, вгорі пливе місяць і внизу пливе місяць.
О, там береги!”— думаєте ви, вдивляючись у темні лінії. Он там неодмінно росте сосна, бо оце зараз повіяло звідти смолистим запахом, а он там, певно, безліч квіток, бо подув теплий вітер і немов кинув вам у лице цілий, тільки що набраний, оббризканий нічною росою букет.
— Ну, що нового? — спитав бандурист.
— Небагато,— відказав пан Книш, правлячи веслом.
— А скільки небагато?
— Та так, що й малій дитині двома пальченятами вхопити нема чого.
— Що ж, він дома?
— Дома, каплуни смажить, ненажерливих гостей сподівається.
— Ну, коли каплуни смажить, значить, щось надумав: дарма витрачатися не буде, не такий господар.
— А хто його розбере, що він там замишляє: у нього гадок, як у пса стежок.
— Ну, та вже в свячене місце не вскочить; хіба що ненароком.
— Певно. А т о й?
— Е! Якби всі такі були, як той, дак іще б можна людям на світі жити. Той — людина. У нього душа як піде до неба коржі з маком їсти, то не буде жалітися, що у пні жила!
— Написав?
— Написав. А не легко було йому писати! Так його всього й корчило, як березову кору в огні.
— Половину діла зроблено, і за те хвалити бога. Цей охочий-таки крутити…
— Може, зо мною небагато покрутить; я такий карась, що тріпався на гачку… Марусю, втомилася, га? Лягай-но та відпочинь, га? А я тобі казку розкажу.
— Це діло,— зауважив Книш.
— Я не хочу спати, я посиджу,— почала була Маруся.
Але дві дужі, зручні руки в одну мить, одним махом, розстелили насподі човна товсту сукняну свиту, підвели Марусю й обережно поклали на це ліжко.
— А я казку розказуватиму,— вдруге мовив січовик.
— У, розкіш! — мовив Книш. — Горенько моє, що в мене всього-на-всього двоє вух: якби міг, ще б десятків зо два позичив і всіма слухав би.
— Жив-був козак,— почав січовик,— козак добрий, побожний, та тільки дурень. Він так зовні й байдуже, і з перших слів байдуже, а от зачерпни його глибше, дак така вже там дуровина, що інші розумні козаки п’яніли від неї, як від якого поганого зілля. От і надумав цей козак поставити собі хату. І каже він жінці:
— Ну, жінко, здивую я тебе: таку хату вистрою, якої ще не було на світі. І ставити її буду не так, як люди.
— А як же? — питає жінка.
Він моргнув отак оком: мовляв, не на такого наскочила, не проговорюсь! — засміявся й пішов у ліс руб…
— Гляньте,— раптом скрикнула тихенько Маруся,— гляньте! я
І вона вказала вперед, управо.
Але Книш, що сидів лицем туди, давно вже потроху жмурив свої соколині очі, неначе вдивляючись та розпізнаючи знайомі речі.
Січовик, коли скрикнула Маруся, не ворухнувся, а тільки спитав Книша:
— Що там?
— Вони,— відказав Книш.
На піскуватій косі, що неначе срібною стрічкою увіходила в темні, сяючі зорями води, стояли два чоловіки у свитах та високих шапках і, либонь, дожидалися човна, що плив до них.
Хоч до піскуватої коси було ще доброї чверть версти, та ті, що стояли на ній, так ясно й виразно вимальовувались у повітрі, що Маруся відразу впізнала знайомі постаті Семена Ворошила та Андрія Крука.
Що ближче допливав човен до піскуватої коси, то ясніш можна було доглянути, що козаки, які дожидали когось, невеселі.
Андрій Крук стояв, обпершися на свій кийок, та понуро дивився, не зводячи очей, на човен; Семен Ворошило міркував, видимо, про щось невеселе, і ліва рука його безнастанно робила такі рухи, якими звичайно люди виявляють свій гнів, оповідаючи про надії, приятелів або ворогів, які ошукали їх.
Коли човен черкнув носом об косу, обидва козаки зняли шапки й промовили:
— Здорові були!
— Здорові були! — відказали Книш та січовик.
Вони дивилися кілька хвилин один на одного.
Обличчя січовика й Книша були спокійні, очі їх уважно встромлені в обох козаків та й годі.
Обличчя козаків були помітно похмурі, а очі не те, щоб уникали зустрічі з прибулими приятелями, але якось або розбігалися, або ховалися під насуплені брови.
— Човен сюди б, до цього берега,— понуро проказав Семен Ворошило.
І, мовивши це, пильно взявся пособляти Книшеві витягти човна.
— Марусю,— сказав Андрій Крук, виймаючи з-за пазухи клуночок,— ось мати тобі прислала.
І він подав їй посилку.
— Спасибі! — відказала Маруся,— як вони там? Усі здорові?
— Усі здорові. І байдуже, все вийшло гаразд.
— А мені гостинця ніякого немає? — спитав січовик. — Коли принесли, то, будь ласка, давайте, а як ні, то так і кажіть.
— Були ми скрізь,— почав Андрій Крук,— та не так-то воно все діється, як…
— Ми, ходячи коло тих ледачих підпанків, пару чобіт стоптали,— підхопив Семен Ворошило. — Сказано: не так і самі пани, як ті підпанки!
Човен лежав уже на піску, і тепер усі четверо стояли один проти одного.
— Так діло не вигоріло? — спитав січовик.
— Воно не те, щоб зовсім не вигоріло, і не те, щоб вигоріло,— відказав Семен Ворошило.
— Та чи бачили ви Самуся?
— Ні, Самуся не бачили.
— Чому?
— Та ми дожидали його, а він не прийшов.
— Та ми й думали були піти, а потому розсудили, що його не застанем, бо він, казали, у Київ поїхав.
— Так рада була без нього?
— Без нього.
— Таку раду й радою сором назвати,— сказав Андрій Крук. — Прийшло сім баб та сказали сім рад, а інші сіли на колоди, поговорили про погоди, табаки понюхали, ради послухали та й додому пішли!
— На чому ж стали?
— А ні на чому не стали. Подумаємо, кажуть; ще, кажуть, треба подумати.
— А довго будуть думати?
— В ту суботу знову раду зберуть.
— Ну, так от що, панове козацтво: ви, не дожидаючи цієї суботньої ради, потрудіть свої шановні ноги, обійдіть кого треба й скажіть, що коли на призначений час не буде все справно, то діло пропаде. А коли тепер діло пропаде, то нехай уже на нас не покладаються.
Ні Андрій Крук, ні Семен Ворошило нічого на це не відказали, може, тому, що саме в ту мить почали запалювати свої люльки.
Люльки одначе чомусь довше, як звичайно, запалювалися. Нарешті, як уже дим пішов клубом, Семен Ворошило промовив:
— Видно, може б і краще, якби підождати звісток від Бруя та від Попика… Може б, воно певніше… Вже більше ждали… Вже можна б заждати малий часок…
— Так, воно справді буває, що поспішиш, та людей тільки насмішиш,— зауважив Андрій Крук, застеливши себе цілою хмарою диму.
— Скорі діла під лавкою лежать,— додав Семен Ворошило.
— Воно, певно, всяко буває,— відказав січовик.
— Якби тоді не послухали вашого первохода та не поспішали, то от тепер, може б, і не пошилися в дурні,— сказав Андрій Крук.
— А за моїм дурним розумом, так ви тим-то й пошилися, як ви кажете, в нерозумні, що ви й тоді вибиралися, як паничі за море утят полювати.
Поки велась ця розмова, Книш, не упускаючи й слова з неї, иазбирав сухого очерету, розпалив огнище й миттю наготував усе, що треба, щоб зварити куліш.
Кілька хвилин тяглася мовчанка.
Потім січовик, як звичайно, спокійно спитав:
— Так на чому ж ви станете, панове козацтво? Віднесете мій уклін кому треба чи ні?
— Та чому ж, це можна,— відказав Андрій Крук.
-— Це можна,— мовив і собі Семен Ворошило.
Тільки от що,— сказав Андрій Крук,— даремне ми отак поганяєте…
— Пане Андрію,— відказав січовик,— ми з вами, мабуть, не збалакаємося. У мене, як у тої завзятої жінки, що чоловік її топив, та не навчив, що все буде стрижене, а не голене. Вкиньте мене в дніпрянський вир, а я, йшовши до дна, ще покажу вам пальцями ножиці.
— Лихо та й годі,— промовив, ніби про себе, Семен Ворошило.
— А що, скоро кулешем почастуєш? — спитав січовик Книша.
— Закипає. Сідайте та беріть ложки.
Всі посідали кругом казанка.
— Що, Марусю, така журлива сидиш? — спитав січовик.
— Натомилась, мабуть,— сказав Андрій Крук.
— Ні,— відказала Маруся,— я не втомилася.
— Заскучала за своїми,— сказав Семен Ворошило.
— Ні,— відказала Маруся,— я не скучаю.
Очі її одначе, тривожні та сумні, були звернені до січовика.
— А от я її розвеселю, спробую,— сказав січовик.— Хочеш, Марусю, я тобі ще казку розкажу, га? Хочеш?
— Хочу,— відмовила Маруся.
— Ну, слухай. Я тобі розкажу, як рак по воду ходив!
Жив-був рак. Чудесний рак. І трапилося так, що вся вода геть висохла коло його хати і треба, хоч умирай, добути води. От рак сидить та й каже.
— Кого послати по воду? Кого послати по воду?
— Милості просимо, куліш готовий,— промовив Книш.
Усі взялися до вечері.
— Такий куліш, друже, що хоч би й турецькій цариці, так і вона б із пальчиками його з’їла,— сказав січовик, закладаючи вуса за вуха.
— Добрий куліш,— ствердив Андрій Крук.
— Коли догодив вам, панове, видно, доля ще служить,— сказав Книш.
— Ну, от довго так рак думав,— оповідав січовик,— кого б це по воду йому послати, і все нікого не вибере: той, думав він, дороги не знає, а оцей хоч і знає, та непевен; один нежонатий, так, чого доброго, застряне десь дорогою; другий до церкви рідко ходить, так хто його знає, як із ним і заходити; п’ятий малосилий, у десятого вітер у голові куди не кинь — то все клин.
— Піду сам! — поклав рак.
Узяв посудину та й пішов.
Ішов, ішов, ішов… Іде та все лютує:
— Чого це я так біжу? От збили мене з пантелику вражі приятелі! Не буде пуття!
— Якби до цього кулешу та ще перцю! — сказав Семен Ворошило.
— Добре було б перцю! — згодився Андрій Крук.
— І ходив рак сім літ по воду,— оповідав далі січовик,— на восьмий прийшов, почав перелазити через хатній поріг та й розлив.
— Е, бідолашний! — сказав Книш.
Розлив та й каже:
— Отак чорт скору роботу бере!
Маруся розсміялася, Книш теж, але Андрій Крук та Семен Ворошило сиділи так чинно, як сидять тільки засватані попівни.
— Еге, місяць уже куди забрався! — сказав Книш. — Пора!
Усі встали.
— Отаке, значить, останнє ваше слово? — спитав Андрій Крук січовика.
— Таке.
— Тим часом прощавайте.
— Щасливо.
— А якщо там у нас постановлять, кому звістку дати?
— А от Книшеві.
— Добре. Щасливо.
— Спасибі:
Човен хутко відчалив, помчав темним Дніпром, і піскувата мілина з чорними постатями й огнищем, що вже погасло, скоро сховалася з очей.
«Маруся», розділ XIX
Через три дні після розказаної попереду плавби Дніпром були неділя, і в городі. Гадячі гули старі дзвони, скликаючи городян на заутреню.
Ледве тільки почало світати, і город Гадяч з усіма своїми вузенькими вулицями, низенькими будинками та густими садками видавався, немов повитий легеньким туманом. Навіть постаті, що надходили з усіх боків до собору, і ті здавалися наче оповиті туманом.
Проте, невважаючи на цю досвітню імлу, все-таки легко було розпізнати й по ході і по всій постаті, що тут здебільшого люди військові.
Напередодні йшов дощ, тепер повітря було вогке, і скріпі. тиша найповніша.
Така тиша, що здалека було чути кроки по мокрих вулицях та заулках; нога, що ступила необережно в калюжу, голосно хлюпала, і краплі, спадаючи з садової листви, капали так виразно, що їх можна було лічити.
У церковному притворі й на цвинтарі, що надзвичайно схожий був на садок, бо тут не тільки цвіла калина, черемха, бузина, шипшина, рожі, терен, білі, жовті й рожеві акації, але в достатку росло яблунь, груш, слив, черешень, а соковита, оксамитна м’яка трава рябіла від усяких садових квіток та зілля,— зібралося вже чимало православних і, дожидаючи утрені, балакали поміж собою про різні житейські діла.
Знайомий читачам бандурист зі своєю поводатаркою теж був тут. Він сидів на долішньому ступені на сходах церковного ґанку й повчаючим, трохи протяглим голосом оповідав козакам та козачкам, що всілися коло нього вище та нижче на сходах та стояли перед ним півколом, як та які митарства повинна перейти душа для того, щоб попасти в царство небесне.
Скінчивши оповідання про останнє митарство й важко зітхнувши, що й собі вчинили більшість слухачів, бандурист поринув на кілька хвилин у благочестиві роздуми і замислено поводив очима навкруги себе по речах, що починали потроху виступати з пітьми.
Одностайну тишу перервали два прибулі молоді козаки, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким і гнучким станом, якісь особливо чепурні та жваві, як, звичайно, ті, що бувають на численних зборах, гучних бенкетах та всяких таких парадах.
— Здорові були! — сказали козаки і так хвацько скинули і знову накинули шапки, немов це тільки й чинили все своє життя.
— А що, пан гетьман буде? — спитало гуртом кілька голосів.
— Буде,— відказали козаки.
Ці слова, промовлені дзвінкими та гучними голосами, немов збудили бандуриста з його благочестивих думок да гадок, і він, наче з жалем покидаючи вишній світ, де витав думками, вважав обов’язком своїм спуститися й до інтересів інших, грішних.
— Поглянуть і мої очі на ясного пана гетьмана,— сказав він.
— І гетьманша буде? — спитала вертка, маленька, кругленька, схожа на вузлик молодиця.
— І гетьманша буде,— відказали козаки.
— А братчиха?
— Мабуть, і братчиха буде.
— А це хто така братчиха? — спитав бандурист.
— Гетьманського братчика жінка,— відказало кілька голосів,— Мехтодіївна.
— Мехтодіївна? — мовив і собі бандурист. — В наших краях нічого про неї й не чутно. Що ж вона в ласці, чи що, у пана гетьмана?
— Ще б не в ласці! — відказала схожа на вузлик молодиця. — Вона тільки бровою моргне; так усе по її робиться!
— Так у великій ласці? Буває, пошле господь бог таке щастя людям! — зауважив бандурист,— буває!
— Та що це ви толкуєте: “В ласці, в ласці!” — обізвався старий, сивоволосий дід, якому очі блищали з-під кошлатих брів, як ясно освітлені віконця з-під розкуйовдженої солом’яної стріхи. — Вона така, що нічиєї ласки не просить. Ви погляньте тільки на неї: пряма, як стріла; знати, зроду ні разу ні перед ким спини не згинала й голови не схиляла!
— Що ж, горда? — спитав бандурист. — Приступу до неї немає?
І тут-таки додав повчаючим голосом:
— Гордість — гріх. Чоловік гордий — як булька на поді: сьогодні надулася, а завтра луснула!
— Яке там, приступу немає! — відказала якась баба, висока, пряма, з блискучими, як два чорних діаманти, очима,— та вона немов палюча іскра: де не з’явиться, куди не впаде, так усе круг неї і спалахне!
— Підпалила й пана гетьмана? — спитав бандурист, поблажливо міняючи повчаючий, для звичайних хибких грішних людей трохи тяжкий тон, на жартівливий.
У неї й сирий дуб спалахне,— обізвався хтось, — що сидів теж на сходах церковного ґанку, але доволі далеко, і не видно було його за рядами високих шапок. По голосу, проте, можна було напевне сказати, що озвалася людина молода, міцна та дужа, бо голос цей дуже добре міг би замінити старий соборний гадяцький дзвін, що лише шипів та свистів.
— Що ж, пан гетьман обдаровує її всякими дарами, атласами та оксамитами? — спитав бандурист. — Ходить убрана вона так, як та краля?
— Її раз козак зустрів, дак попросив коня напоїти! — підказала баба з очима, як діаманти.
— Вона прибирається, як проста молодиця,— підтвердив один із чепурних козаків, з надзвичайно довгими вусами, надзвичайно тонким та гнучким станом,— їй, хоч і старайся, то ніяк не догодиш, бо вона все сама вміє і все сама робить. Вона ніяких подарунків не приймає.
— А чоловік її що за пан? — спитав бандурист.
— Байдуже, з виду пан як пан.
— І живуть між собою дружно?
— Дружно.
— Він хоч зовні й байдуже, а тонка штука,— сказав підстаркуватий козак, що стояв коло бандуриста, спершись на свого кийка; козак і сам був зовні, хоч і байдуже, а теж тонка штука.
— А що то у вас коло Гадяча за пани бородаті гуляють? — спитав бандурист. — Учора, як надходили ми до міста, так зустріли двох — такі вельможні та горді, сама пиха! Очі так наскоси та зашморгом, носи догори, губа спідня на сажень вперед…
— Це московські пани, гості пана гетьмана,— пояснив молодий гетьманський козак.
— Тепер уже пороз’їздилися,— зауважив його товариш,— а попереду їх іще більш у нас гостювало.
— Пороз’їздились? Чого ж це так?
— Та хто його знає, якось воно тепер не те, що було раніш. Пан гетьман і частує їх, і ласкаві речі мовить, і все не те. Чутно, і останні поїдуть.
Наступила мовчанка й тяглася кілька хвилин.
Чути було ходу на вулицях і як падали дощові краплі з садової листви. Зоря розсвітала. Все ставало ясніше, виступало з темряви, прибирало свої правдиві обриси, немов хто помалу піднімав імлисте покривало.
Справа почулася повільна, мірна, певна хода: між деревами появилася висока, огрядна постать у темній рясі, простуючи до церковних дверей.
— Отець Михаїл! Отець Михаїл! — пронеслося між людом; хто сидів, підвівся із свого місця, хто стояв, обпершись на кийки, випростався.
Отець Михаїл був, коли можна так мовити, надзвичайно мальовничий. Поважна постава, строге обличчя, але з лагідним та ласкавим виразом, сива, хвиляста, подібна до водоспаду, борода, спокійні рухи, пронизуваті, ясні й заразом зовсім лагідні, сяйні очі,— все це становило ідеальний тип пастиря, яких доводиться зустрічати частіш на малюнках, ніж у житті.
З того, як його всі обступили, можна було помітити, як сильно шанували його парафіяни.
Бандурист теж підійшов під благословення і підвів свого поводатаря.
— Благословіть, батюшко,— сказав він,— ми з далеких країв, прийшли помолитися в богоспасаєме місто Гадяч. Благословіть, батюшко, і поводатарку мою. Пильнуємо, батюшко, щоб жити по-християнському, одно одному помагати. Я не з одної печі хліба куштував, усього побачив на довгому віку, дак от, може, її наставити на путь житейський істинний, а в неї жвава молода сила, то вона мене, старого, де з гори зведе, де під гору піддержить… Треба помагати одно одному. В святому письмі сказано: “Носіть тягарі друг друга”. Одною рукою вузлика не зав’яжеш…
Отець Михаїл, який спокійно та лагідно пильно слухав мову балакучого бандуриста, на останньому його виразі не те, щоб стрепенувся,— цього не можна було напевне сказати,— а якось особливо пильно зазирнув йому в очі.
— Еге,— мовив далі балакучий бандурист,— сказано: одна головешка й у печі гасне, а купа й у полі куриться.
Світлі, ясні очі отця Михаїла все так само проникливо, пильно, лагідно, супокійно дивилися на бандуриста.
— Добре річці з притоками, добре хорошому воєводі з…
— Розумні речі говориш,— перебив його спокійно отець Михаїл,— усе добре на землі держиться згодою православних, і кожен, скільки снаги його й уміння, повинен пособляти ближньому. Здалека бог приніс до нас?
— Та мало не всю Україну перейшов, поки сюди дістався.
— Трудно тепер по дорогах?
— Голому розбій не страшний, всюди проходили щасливо.
— А які жита?
Отець Михаїл спитав це тим самим рівним, спокійним голосом, але якось особливо повільно та виразно.
— Такі жита, що хоч зеленими жати, то можна,— відказав мандрівний бандурист своїм звичайним, безжурно-повчаючнм тоном, що стався, либонь, у нього звичкою, але теж якось особливо виразно та повагом.
— Пан гетьмані Пан гетьман! — скрикнули чепурні козаки.
Усі звернули очі у той бік, звідки чути було, як торохтять колеса та тупотять баскі коні.
Отець Михаїл увійшов до церкви.
Пан гетьман та пані гетьманша мали вигляд звичайний, як і годиться: атласи, оксамити, золоті обручки та вишивки, дороге каміння та яскраві кольори, як слід ішли у парі з опасистим виглядом, пихою, розложистою ходою та випещеним блідим обличчям.
Вони велично, як два важкі човни, проплили насередину церкви, ласкаво киваючи головами у відповідь на поштиві низькі поклони простого люду.
Невважаючи на цю величність, дехто, мабуть, із тих, що ближче та краще знали пана гетьмана, догляділи в ньому цим разом щось надзвичайне.
— Пан гетьман сьогодні сумовитий! — мовив один.
— Пан гетьман сьогодні невеселий! — сказав другий.
— Що це пан гетьман починає замислюватись? — запитав третій.
— Я його зустріла в четвер, їхала з хутора,— встряла малюсінька молодиця, похожа на вузлик,— то він такий їхав, як хмара! Поводи попустив, голову схилив, а брови мало не перехрестилися. І такий він був…
Але дальший опис перервала поява нових двох осіб.
— Братчиха! Братчиха! — прошуміло кругом.
Бандурист звернув очі на братчиху.
Порівняння з “палючою іскрою” було не лихе, а гадка, що ця пряма, як стріла, спина зроду ні перед ким не вгиналася, що ця смілива голова ніколи ні перед ким не схилялась, була, безперечно, дуже можлива.
Коли братчиха ступила на сходи церковного ґанку, поводатарка мандрівного бандуриста спинила її тихенько за широкий рукав сорочки.
— Пані,— мовила поводатарка,— хустку згубили.
І подала їй червону хустку.
Висока ставна постать придержала ходу, обернулась, глянула на червону хустку, на дівчину, що держала її, узяла хустку й сказала:
— Спасибі, дівчино.
Знати було, що нерви в неї були міцні, що вона не здригнеться від якої-будь несподіванки, не крикне від жодного переляку або здивування, що темні, великі, глибокі, як море, очі просто глянуть на все й так само мало померкнуть або зажмуряться, як ясні зорі, що освічують із високості грішну землю.
— Як тебе звуть, моя ясочко? — спитала вона. — Ти, здається, нетутешня?
— Ні, я здалека.
— Здалека? Тим-то така зморена? Звідкіля ж ти?
— Де там їй пригадати всі села та хутори, які ми переходили, ласкава пані,— встряв бандурист. — Повидали ми всього: і доброго і лихого, і правди і кривди, тинялися по берегах і по болотах, ну, та, дякувати богові милосердному, видобулись-таки на добрий шлях. Криво запрягли, та прямо поїхали.
— Ну, і хвалити бога,— відказала братчиха. — Ви приходьте на гетьманський двір,— додала вона,— пан гетьман та пані гетьманша люблять слухати божественні псалми.
Сказавши це, вона зникла у дверях храму.
Коли вона зникла, тоді вже примітно стало й пана братчика, що стояв тут та уважно прислухався, що про нього старий козак говорив, що він із виду байдуже, та тонка штука.
— Приходьте на гетьманський двір,— мовив і собі пан братчик.
Бандурист уклонився низенько й відповів:
— Спасибі ласкавому пану за ласку. Після відправи зараз прийдемо.
Зсередини собору вже доносився спокійний, дужий голос отця Михаїла, запахло ладаном, гримнув хор голосистих півчих.
Заутреня почалася, і всі разом сунули у старий соборний будинок, черкаючи ліктями та плечима численних чортів, що підкладали вугілля під грішників та грішниць, які пручалися, роззявивши роти й вирячивши очі, у вогні й, таким чином, наочно малювали страшну майбутність тих слабких смертних, що не мають снаги стати навпроти світовій спокусі.
