Швейцеркас. А якщо її у мене нема?
Фельдфебель. Тоді ходімо. У нас ти признаєшся.
Вони виводять його.
Матінка Кураж (кричить услід). Він сказав би. Він не такий дурень. І не викручуйте йому руки! (Біжить за ними).
Того ж вечора. Священик і Катрін миють чарки і чистять ножі.
Священик. У священній історії не раз траплялось, коли хапали святих. Я пригадую страсті Господні. Давно колись про це склали пісню. (Співає духовну пісню).
Був приведений Ісус Глузували з нього всі,
До Пілата вранці, Тать розп’ятий навіть,
І представили його Поки сонце в небесі
Вбивцею поганці. Перестало сяять.
Понтій зразу розпізнав. Зойк розп’ятого Христа
Що Ісус безвинний, Злинув о дев’ятій,
Та до Ірода послав. І влили йому в уста
Вже за півгодини. Жовч і оцет кляті.
Божий син страждань зазнав, Він спустив останній дух,
Битий був до крові, І земля здригнулась,
На главу його поклав Скелі луснули навкруг,
Кат вінок терновий. Храми похитнулись.
Кпили з нього залюбки Насміхались над Христом
Люди злобні, мстиві, Ще під час вечерні:
І для себе хрест важкий Прокололи бік списом
Мусив сам нести він. На розвагу черні.
І, побитого бичем, 3 рани в нього полились
Розіп’яли голим. Разом кров з водою.
До хреста ідіть з плачем Он що рід людський колись
І моліться з болем. 3 людським сином скоїв.
Матінка Кураж (прибігла схвильована). Ідеться про життя або смерть. З фельдфебелем, здається, можна порозумітись. Тільки будь-що-будь треба приховати, що це наш Швейцеркас, а то вийде, що ми йому помагали. Треба лише здобути грошей. Та де нам їх узяти? Іветти тут не було? Я зустріла її дорогою. Вона вже підчепила собі полковника. Може, він купить у нас для неї маркітантський фургон.
Священик. Ви справді хочете продати фургон?
Матінка Кураж.А де ж мені взяти грошей для фельдфебеля?
Священик. А з чого ви будете жити?
Матінка Кураж. Отож-бо.
Заходить Іветта Потье з старезним полковником.
Іветта (обіймає матінку Кураж). Люба Кураж, я дуже рада, що ми так скоро знов побачились! (Пошепки). Він не від того. (Голосно). Це мій добрий друг, він дає мені ділові поради. Я чула, ніби скрута змушує вас продати фургон. Я ладна подумати про таке діло.
Матінка Кураж. Не продати, а віддати в заставу. Тут нічого квапитись. У воєнний час нелегко знову придбати такого фургона.
І в е т т а (розчаровано). Тільки віддати в заставу? А я гадала, що продати. Не знаю, чи це мені підійде. (До полковника). А ти як гадаєш?
Полковник. Так, як і ти, люба.
Матінка Кураж. Тільки віддаю в заставу.
І в е тт а. А мені здавалось, вам конче потрібні гроші.
Матінка Кураж (твердо). Авжеж, гроші мені потрібні, та я краще відтопчу собі ноги, шукаючи, кому заставити фургона, ніж продам його зараз. Як продати його, коли він годує нас? Це добра нагода для тебе, Іветто, не втрачай її. Хтозна, чи випаде тобі ще коли така і чи ти тоді матимеш друга, щоб тебе порадив? Хіба ні?
Іветта. Авжеж, мій друг гадає, що треба погодитись, а я сама не знаю. Коли тільки в заставу… адже й ти вважаєш, що краще б зразу купити?
Полковник. Атож.
Матінка Кураж. Тоді краще пошукай, де продається. Може, щось знайдеш, коли пошукаєш. Якщо твій друг походить із тобою, скажімо, тиждень або два, то й знайдете щось підхоже.
Іветта. Що ж, поблукаємо, пошукаємо, мені подобається ходити і шукати, я радо помандрую з тобою, Польді, це ж чиста втіха, правда? Хай навіть два тижні! А коли б ви повернули гроші, якби їх дати вам?
Матінка Кураж.Я можу повернути заставу через два тижні, може, і за тиждень.
Іветта. Не знаю, що робити. Польді, любий, порадь, що мені діяти. (Веде полковника набік). Я знаю, вона муситиме продати, за це я не турбуюсь. Між іншим, той русявий прапорщик, ти його знаєш, радісінько позичить мені грошей, він сам сказав. Він у мене втьопався, мовляв, я йому когось нагадую. Що ти мені порадиш?
Полковник. Стережись його. Він людина недобра, скористається з цього. Я ж тобі обіцяв щось купити, правда, зайчику?
І в е т т а. Я від тебе нічого не хочу. Звісно, коли ти гадаєш, що прапорщик може скористатися з цього… Польді, я візьму у тебе.
Полковник. Отож-бо.
Іветта. Ти радиш?
Полковник. Раджу.
Іветта (повертається до Кураж). Мій друг згоден. Напишіть розписку, що коли через два тижні ви не повернете грошей, фургон з усіма причандалами стає моєю власністю. Зараз ми обійдемо його і оглянемо, а двісті гульденів я принесу перегодя. (До полковника).
Полковник іде зі сцени.
(Залазить на фургон). Що ж, чобіт тут небагато.
Матінка Кураж. Іветго, тепер не час оглядати фургон, хоч він і твій. Ти обіцяла мені поговорити з фельдфебелем про мого Швейцеркаса. Не можна гаяти й хвилини. Я чула, що за годину він стане перед польовим судом.
Іветта. Я б хотіла порахувати лише лляні сорочки.
Матінка Кураж (стягає її за сукню). Ах ти, гієно, адже ідеться про Швейцеркасове життя. І ні пари з уст, від кого ці гроші, прикинься, наче це твій наречений перед богом, інакше ми всі пропали, як його посібники.
І в е т т а. Я сказала одноокому прийти в гайок. Звісно, він уже там.
Священик. І аж ніяк не треба відразу ж віддавати всі двісті, дійдеш до півтораста, і досить з нього.
Матінка Кураж. Хіба це ваші гроші? Не втручайтесь, будь ласка! Тарілку цибуляної юшки ви й так одержите. Біжи і не торгуйся, адже йдеться про життя. (Випихає Іветту).
Священик. Я не хотів утручатись у вашу розмову, але на які кошти ми житимемо? У вас на шиї дочка-каліка.
Матінка Кураж. А полкова каса, мудрагелю? Вони йому, напевно, вернуть видатки.
Священик. А чи Іветта впорає все розумно?
Матінка Кураж. Вона ж зацікавлена в тому, щоб я витратила її дві сотні гульденів, тоді вона стане господаркою фургона, їй дуже хочеться цього, бо ж хтозна, чи довго її полковник платитиме за неї. Катрін, коли чистиш ножі, бери пемзу. І ви теж не стійте, як Ісус при горі Слеонській, ворушіться, вимийте чарки, ввечері прийде не менш як п’ятдесят кіннотників, а тоді ви знову заскімлите: “Я не звик бігати, ох, ніженьки мої, під час відправи я ж не бігав”. Я гадаю, що вони віддадуть нам Швейцеркаса. Хвалити бога, вони не відмовляються від хабарів. Вони ж не вовки, а люди до грошей ласі. Продажність людська та милосердя господні — це те саме. Наша єдина надія — це продажність. Доки вона є, ухвалюватимуть м’які вироки в суді, і навіть безвинний може сподіватись милосердя.
Іветта (прибігла задихана). Вони погоджуються тільки на двісті. І це треба зробити негайно. Вони баритись не звикли. Найкраще піти мені зараз же з однооким до мого полковника. Він признався, що скринька була у нього, вони затиснули йому пальці в лещата. Але він кинув її в річку, коли помітив переслідувачів. Скриньки нема. Тож як, бігти мені до полковника по гроші?
Матінка Кураж. Скриньки нема? Звідки ж я візьму дві сотні гульденів?
Іветта. Ах, ви сподівалися взяти гроші зі скриньки? Добре б я погоріла. Облиште ваші сподіванки. Коли ви хочете повернути собі свого Швейцеркаса, вам доведеться заплатити. Чи, може, мені облишити свої клопоти, щоб ви зберегли свій фургон?
Матінка Кураж. Я не думала, що так станеться. Не натискай на мене, фургон буде твій, його вже у мене нема, він служив мені сімнадцять років. Дай мені хвилинку подумати, це діло впало на мене, як грім з ясного неба; що мені робити, двісті гульденів я не можу дати, може б, ти з ними поторгувалась. Я мушу хоч щось мати, бо ж перший-ліпший може зіпхнути мене в придорожній рівчак. Піди і скажи, що я даю сто двадцять гульденів, якщо вони не погодяться, значить не одержать нічого, фургона я все одно втрачаю.
Іветта. Вони не погодяться. Одноокий і так поспішає, весь час оглядається, і в душі дрижаки скачуть. Чи не краще мені зразу дати дві сотні?
Матінка Кураж (в розпачі). Я не можу дати таких грошей. Тридцять років я працювала. Катрін уже двадцять п’ять, а чоловіка в неї досі нема. Вона теж на моїх плечах. Не умовляй мене, я знаю, що роблю. Скажи, що я даю сто двадцять, або нічого з цього не вийде.
Іветта. Вам видніше. (Швидко виходить).
Матінка Кураж, не глянувши ні на священика, ні на дочку, сідає допомагати Катрін чистити ножі.
Матінка Кураж. Не побийте чарок, вони вже не наші. Дивися за тим, що робиш, а то вріжешся. Швейцеркас повернеться, я дам і дві сотні, якщо буде потрібно. Твій брат лишиться при тобі. На вісімдесят гульденів ми накупимо цілий кіш краму і почнемо все спочатку. Люди скрізь однакові.
Священик. Як то кажуть, бог усе поверне на добре.
Матінка Кураж. Витирайте досуха.
Вони мовчки чистять ножі. Раптом Катрін починає ридати і біжить за фургон.
Іветта (забігає). Вони не згодні. Я вас попереджувала. Одноокий хотів був зразу піти геть, бо тепер уже нічого не вдієш. Він сказав, що кожної хвилини чекає на барабанний бій, а це означає, що вирок ухвалено. Я давала вже сто п’ятдесят. Він і не глянув. Насилу я умовила його зачекати, поки ще раз поговорю з вами.
Матінка Кураж. Скажи йому, я даю двісті. Біжи.
Іветта вибігає. Вони сидять мовчки. Священик облишив мити чарки.
Здається, я занадто довго торгувалась.
Здалека лунає барабан. Священик підводиться і йде в глиб сцени. Матінка Кураж сидить далі.
Стає темно. Барабан стихає. Знову світліє. Матінка Кураж сидить, як і сиділа.
Іветта (заходить дуже бліда). Що ж, ви добре поторгувались, фургон лишився при вас. Швейцеркас дістав усього одинадцять куль. Ви не варті, щоб я взагалі думала про вас. Але я пронюхала, що вони не вірять, ніби каса справді в річці. Вони мають підозру, що вона тут і взагалі, що ви його спільниця. Вони хочуть принести його сюди — а може, ви, побачивши його, викажете себе. Застерігаю вас, ви його не знаєте, інакше всім вам буде капець. Вони йдуть слідом за мною, чуєте? Може, взяти з собою Катрін?
Матінка Кураж хитає головою.
Вона знає? Мабуть, вона не чула про барабани або не зрозуміла.
Матінка Кураж. Вона знає. Веди її сюди. Іветта приводить Катрін; та наближається до матері Матінка Кураж бере її за руку. Заходять двоє солдатів з ношами, накритими простиралом. Під ним хтось лежить. Поряд з ними йде Фельдфебель. Вони становлять ноші на землю.
Фельдфебель. Тут чоловік, ім’я якого нам не відоме. Але для порядку нам треба його зареєструвати. Він у тебе обідав. Поглянь, може, ти його знаєш. (Стягує простирало). Знаєш його?
Матінка Кураж хитає головою.
Що, невже ти й разу не бачила його перед тим, як він у тебе обідав?
Матінка Кураж хитає головою
Підніміть його. Несіть на звалище. Його ніхто не знає.
Солдати виносять труп.
Матінка Кураж співає пісню про “Велику капітуляцію”. Перед офіцерським наметом. Матінка Кураж чекає. З намету виглядає писар.
П и с а р. Я знаю вас. Ви переховували скарбника протестантів. Краще, вам не скаржитись.
Матінка Кураж. А я все ж таки буду скаржитись. Я безвинна, а якщо я не поскаржусь, думатимуть, що у мене нечисте сумління. Вони порубали своїми шаблями все, що було в моєму фургоні, і ні за що ні про що зажадали від мене п’ять гульденів штрафу.
Писар. Послухайте моєї ради, я зичу вам добра: тримайте язик за зубами. У нас не так багато маркітантів, і ми дозволимо вам торгувати, тим паче, що у вас сумління нечисте і час від часу ви плататимете штраф.
Матінка Кураж. Я все ж таки поскаржусь.
Писар. Діло хазяйське. Тоді зачекайте, поки пан ротмістр звільниться. (Повертається в намет).
Молодий солдат (заходить, галасуючи). Bouque la madonne! Де той шолудивий пес ротмістр, що замахорює мою нагороду і пропиває її із своїми шльондрами? Я його вб’ю!
Літній солдат (забігає слідом за ним); Припни язика. Тебе заб’ють у диби!
Молодий солдат. Ану, виходь, злодюго! Я тебе на капусту посічу! Я одним-єдиний з ескадрону поліз у річку, а ти насмілився вкрасти мою нагороду, щоб я навіть не міг випити пива? Виходь-но, я тебе порубаю!
Літній солдат. Мати божа, цей дурень сам себе губить.
Матінка Кураж. Невже йому не видали нагороди?
Молодий солдат. Пусти мене, бо ще й тобі попаде. Ми з ним поквитаємось.
Літній солдат. Він урятував полковницького коня, а йому не видали нагороди. Він іще молодий і не звик до війська.
Матінка Кураж. Пусти його, він не пес, щоб тримати його на ланцюгу. Що, він не може вимагати своєї нагороди? Нащо ж йому тоді відзначатись?
Молодий солдат. А щоб отой пес міг напитися! Ви всі понакладали в штани, а я вчинив подвиг і хочу одержати свою нагороду.
Матінка Кураж. Юначе, не гримайте на мене. Я маю досить власного клопоту. І взагалі побережіть свій голос. Він стане вам у пригоді, коли прийде ротмістр. Бо він прийде, а ви захрипнете і не зможете й слова мовити. Тоді він не зможе забити вас у диби і тримати в них, поки ви почорнієте. Хто горлає — витримує недовго, не більше як півгодини, і так стомлюється, що потім йому треба колискову співати, а то не засне.
Молодий солдат. Я не стомився, який там сон, я голодний. Хліб печуть із жолудів і конопляного сім’я, та ще й на цьому заощаджують. Цей ротмістр пропиває із шльондрами мої гроші, а я ходжу голодний. Я його вб’ю!
Матінка Кураж. Я розумію, ви голодні. Торік ваш командувач наказав вам ходити не дорогами, а полями, щоб витоптати хліб. Я тоді могла б узяти за пару чобіт десять гульденів, якби хто з вас мав десять гульденів, а чоботи в мене були. Він гадав, що цього року йому не доведеться бувати в цих краях, а він досі тут і його люди голодують. Я розумію, що ви розгнівані.
Молодий солдат. Я не попущу, не базікайте, я не терплю несправедливості.
Матінка Кураж. Та воно добре, але чи довго? Чи довго будете ви не терпіти несправедливості? Одну годину чи дві? Бачте, про це ви себе не питали, хоч це головне. Попасти в диби — велике лихо; коли ви це зрозумієте, то враз навчитеся терпіти несправедливість.
Молодий солдат. Не знаю, нащо я вас слухаю. Bouque la madonne! Де ротмістр?
Матінка Кураж. Ви слухаєте мене, бо знаєте, що я кажу правду. Ваша лють уже минулась, ненадовго її стало. А вам потрібна тривка лють. Але де її взяти?
Молодий солдат. Чи не хочете ви сказати, що вимагати свою нагороду — це не по правді?
Матінка Кураж. Навпаки. Я лише кажу, що ваша лють недовга, з такою люттю ви, на жаль, нічого не доб’єтесь. Якби ваша лють була тривкіша, я б ще вас підштрикнула. Порубайте цього пса, радила б я вам. Та де там, ви зовсім не збираєтесь його рубати, ви самі почуваєте, що вже підібгали хвоста. А потім вийде, що винною буду я і ротмістр накинеться на мене.
Літній солдат. Святу правду кажете, на нього тільки набігло.
Молодий солдат. Побачимо, порубаю я його чи ні. (Видобуває шаблю). Хай-но прийде, тут я його й порубаю.
Писар (виглядаючи). Пан ротмістр зараз прийде. Сісти!
Молодий солдат сідає.
Матінка Кураж. Він уже сидить. Бачте, що я казала? Ви вже сидите. Авжеж, вони знають нас і вміють з нами поводитись. Сісти! — і ми вже сидимо. А хто сидить, не бунтує. Краще не підводьтеся, сидіть собі, та й годі. Передо мною вам нема чого соромитись, я нічим не краща за вас. Вони у всіх нас гуртом скупили відвагу. Ще б пак, я ж пошкодила б своїй торгівлі, якби втратила послух. Я розповім вам щось про велику капітуляцію. (Співає пісню про “Велику капітуляцію”).
Як було мені сімнадцять років, Я себе вважала вищою за всіх. Мене з моєю красою, з моїм хистом, з пориванням до вищого не можна було рівняти з першою-ліпшою бідною сільською дівчиною!
Людям не прощала і дрібних пороків, Діла ж не робила я дня них.
Або все, або нічого, в усякому разі, не першого, кого зустріну, кожен сам кує своє щастя, не командуйте мною!
А шпачок співа: Жди-но рік чи два! І ти ідеш з гуртом усім То кроком тихим, то швидким І все повторюєш мотив: Ще кілька днів. Все раптом хить і хить! Господь за всіх вершить! Кроком руш без слів!
Хоч відтоді й року не минуло, Досить наковталась я пілюль гірких. Двоє дітей на карку, а хліб такий дорогий, та й усякий харч.
Скрізь мене мотало, в різні боки гнуло, Ґвалту я зазнала, кривд і мук тяжких. Треба жити в злагоді з людьми, рука руку миє, муру лобом не проб’єш.
А шпачок співа: Ані рік, ні два! І йде вона з гуртом усім То кроком тихим, то швидким І все повторює мотив: Ще кілька днів. Все раптом хить і хить! Господь за всіх вершить! Кроком руш без слів! Вже багато сміливих хотіли, Бачила сама я, досягти зірок.
Завзятий усього доб’ється, хотіти— значить уміти, ми з цим ділом упораємось.
Та піднятись вгору їм було несила, Навіть бриль легенький обважняв їх крок. По своєму ліжку простягай ніжку!
А шпачок співа: Жди ще рік чи два! І йдуть вони з гуртом усім То кроком тихим, то швидким І все повторюють мотик Ще кілька днів. Все раптом хить і хить! Господь за всіх вершить! Крюком руш без слів! (До молодого солдата). Тому я й думаю: лишайся тут зі своєю шаблею, якщо тобі справді несила терпіти і твоя лють велика, бо в тебе є досить причин для цього, не перечу! Та коли твоя лють недовгочасна, тоді краще забирайся звідси!
Молодий солдат. Поцілуй мене в зад! (Кульгаючи, іде геть).
Літній солдат — слідом за ним. Писар (висунувши голову). Ротмістр прийшов. Тепер можете скаржитись.
Матінка Кураж. Ні, я передумала. Не буду скаржитись. (Виходить).
Минуло два роки. Війна поширюється на все нові краї. Не спиняючись, маленький фургон матінки Кураж кочує по землях Польщі, Моравії, Баварії, Італії і знов повертається в Баварію. 1631 рік. Перемога Тіллі під Магдебургом коштує матінці Кураж чотирьох офіцерських сорочок.
Фургон матінки Кураж стоїть у розбитому ядрами селі. Здалека тихо лунає військова музика. Біля прилавка — двоє солдатів, яких обслуговують матінка Кураж і Катрін. На плечах в одного солдата жіноча хутряна шубка.
Матінка Кураж. Що, не можеш платити? Нема грошей — нема горілки. Грати переможні марші вони мастаки, а щоб утримання солдатам платити — в них кишка тонка.
Солдат. Я хочу горілки. Я занадто пізно кинувся грабувати. Командувач пошив нас у дурні, тільки одну годину дозволив грабувати місто. Сказав, що він не звірюка; певно, одержав від міста хабара.
Священик (заходить кульгаючи). На подвір’ї лежать ще кілька чоловік. Селянська родина. Нехай хто-небудь мені допоможе. Треба полотна для перев’язок.
Другий солдат виходить з ним. Катрін дуже хвилюється, намагається взяти у матері полотно для бинтів.
Матінка Кураж. Нема в мене полотна. Всі бинти я розпродала в полку. Заради цих я не рватиму офіцерських сорочок.
Священик (кричить у відповідь). Мені потрібне полотно, кажу я вам!
Матінка Кураж (щоб не дати Катрін залізти до фургона, сідає на східцях). Нічого не дам. Селяни мені не заплатять, бо в них нічого нема.
Священик (жінці, яку він заносить). Чому ви лишились тут, під гарматним вогнем?
Селянка (тихо). Хазяйство.
Матінка Кураж. Для цих людей хазяйство важить більше, ніж життя. А тепер мені платити за них. Нізащо в світі!
Перший солдат. Це протестанти. І навіщо їм бути протестантами?
Матінка Кураж. Начхати їм на віру. В них хазяйство пішло прахом.
Другий солдат. Та які вони там протестанти. Це ж справжні католики.
Перший солдат. Ми не могли добрати, коли стріляли. Селянин (його приводить священик). Пропала моя рука. Священик. Де ж полотно?
Всі дивляться на матінку Кураж, яка непорушне сидить на східцях. Матінка Кураж. Нічого не можу дати. Всілякі податки, мита, проценти, хабарі!
Катрін, з уст у якої вириваються невиразні горлові звуки, піднімає з землі дошку і замахусгься на матір.
Чи ти збожеволіла? Кинь дошку, бо як ляпну тобі, ти, причинна! Нічого не дам, не можу дати, я мушу дбати про себе.
Священик піднімає її з східців і садовить на землю, потім дістає сорочки і рве їх на пасма.
Мої сорочки! Кожна коштує півгульдена! Мене пущено з торбами!
З хати чути жалібний дитячий голос.
Селянин. Там ще немовля!
Катрін біжить у хату.
Священик (жінці). Лежи! Без тебе обійдеться.
Матінка Кураж. Держіть її, дах може завалитись.
Священик. Я більше не піду в хату.
Матінка Кураж (кидається в усі боки). Не рвіть мого дорогого полотна!
Другий солдат стримує її. Катрін виносить немовля з напівзруйнованої хати.
Ти знову знайшла собі сисунця, щоб няньчитися з ним? Ану віддай його матері, а то мені знов доведеться битися з тобою цілу годину, поки не вирву його в тебе з рук. Чуєш, що я тобі кажу? (Другому солдатові). Чого очі вирячив, іди краще на батарею та скажи, щоб вони припинили свою музику, я вже й так бачу, що вони перемогли. Ваша перемога тільки завдала мені збитків.
Священик (роблячи перев’язку). Кров просякає.
Катрін, наспівуючи колискову, присипляє немовля.
Матінка Кураж. Гляньте на неї, вона вже щаслива серед усього цього лиха. Ану віддай дитину, мати вже приходить до тями. (Помічає, що перший солдат дістався до горілки і збирається втекти з пляшкою). Пся крев! Тобі, тварюко, замало однієї перемоги? Плати!
Перший солдат. Та в мене грошей нема.
Матінка Кураж (здирає з нього хутро). Тоді давай сюди шубку, все одно вона крадена.
Священик. Там ще хтось лежить, у тій руїні!
Коло міста Інгольштадта в Баварії Кураж присутня на похороні загиблого імператорського командувача Тіллі. Точаться розмови про героїв битв і тривалість війни. Священик нарікає, що його хист пропадає марно, німа Катрін одержує червоні черевички. 1632 рік.
Всередині маркітантського намету, в задній стінці — прилавок. Іде дощ. Здалека чути барабанний бій і жалобну музику. Священик і полковий писар грають у дамки. Матінка Кураж і Катрін переписують свої товари.
Священик. Жалобний похід зараз вирушить.
Матінка Кураж. Шкода командувача — двадцять дві пари шкарпеток, — кажуть, він загинув через нещасливий випадок. На лугах лежав туман, через це й сталось. Командувач іще звернувся до якогось полку, закликав солдатів битись не на життя, а на смерть, але, вертаючись назад, заблудився в тумані і потрапив у саме пекло бою. Там його й настигла куля — допиши ще чотири ліхтарі.
Ззаду чути свист.
(Йде до прилавка). Просто ганьба, що ви ушилися з похорону вашого полеглого командувача. (Наливає горілку).
Писар. Не треба було перед похороном платню видавати. Тепер, замість піти на похорон, солдати пиячать.
Священик (до писаря). А ви не повинні були піти на похорон?
П и с а р . Я дременув, щоб не змокнути під дощем.
Матінка Кураж. Вас це не стосується, дощ міг попсувати ваш мундир. Кажуть, командувача збирались ховати під дзвони, але виявилось, що за його таки наказом розстріляли всі церкви з гармат, значить, коли бідолашного командувача спускатимуть у могилу, він не почує дзвону. Вони тричі вистрелять з гармат, щоб похорон не був такий нудний, — сімнадцять поясів.
Вигуки біля прилавка. Шинкарко! Горілки!
Матінка Кураж. Спершу давайте гроші! Ні, з вашими брудними чобітьми я не пущу вас до намету! Пийте надворі. А мені дарма що дощ. (Писареві). Я пускаю тільки начальників. Кажуть, останнім часом командувач мав багато клопоту. У другому полку буцімто були заколоти, бо він не видав платні; мовляв, це війна за віру, воюйте задарма.
Жалобний марш. Усі дивляться в глиб сцени.
Священик. Тепер військо проходить перед вельможним покійником.
Матінка Кураж. Шкода мені всіляких полководців та імператорів. Вони, мабуть, гадають, що роблять велике діло і що колись люди будуть їх. прославляти і ставити їм пам’ятники. Скажімо, якийсь полководець збирається завоювати весь світ, адже для полководця нема вищої мети. Одно слово, змучиться він до нестями, а потім усе йде нанівець через отой простолюд, що прагне лише кухля пива та веселої компанійки і не має ніяких високих поривань. Найпрекрасніші плани прахом ішли через нікчемність тих, хто має їх здійснювати, бо ж імператор сам-один не може нічого зробити, йому потрібна поміч солдатів і народу. Чи не так?
Священик (сміється). Кураж, я згоден з вами, але щодо солдатів ви помиляєтесь. Вони роблять усе, що можуть. З тими вояками, наприклад, що оце п’ю вашу горілку під дощем, я беруся хоч сто років провадити війну за війною і навіть дві зразу, якщо треба буде, а я ж не вчився командувати військом.
Матінка Кураж. Отож ви гадаєте, що війна не скінчиться?
Священик. Тому, що вмер командувач? Не будьте наївна. Таких, як він, знайдеться десяток, героїв завжди вистачає.
Матінка Кураж. Стривайте, я питаю не жартома, я думаю, чи зробити мені запас товарів, чи ні, тепер можна купити дешево. Але як війна скінчиться, що я з ними робитиму?
Священик. Я розумію, що для вас це не жарти. Завжди знаходились люди, які раз по раз говорили: “Колись війна скінчиться”. Я кажу: ні з чого не видно, що війна колись скінчиться. Звичайно, може зайти маленький перепочинок. Можливо, війні треба буде віддихнути або їй може, так би мовити, не поталанити. Від цього вона не безпечна, бо на світі нема нічого досконалого. Досконалої війни, якщо так можна сказати, війни бездоганної, мабуть, ніколи не буде. Вона може зненацька затнутись, наскочити на щось непередбачене, жодна людина не може всього передбачити. Чогось не врахують, і ось тобі халепа. А потім витягай війну з багна! Але імператори, королі і папа римський визволять її з біди. Отже, ніякі справжні небезпеки їй не загрожують, і жити їй ще довгі-довгі роки. Солдат (співає коло прилавка).
Шинкарю, дай1, вина! Солдата жде війна, За віру в битву піде, Подвійну чарку! Сьогодні свято!
Матінка Кураж. Якби вам можна було вірити…
Священик. Самі подумайте! Що може пошкодити війні?
Солдат (співає в глибині сцени).
Гей, жінко, обіймай! Солдата жде не рай — В Моравію він їде.
Писар (раптово). А мир, що буде з миром? Я — з Богемії, і мені часом хочеться додому.
Священик. Ага, значить, хочеться додому? Авжеж, мир! Що станеться з дірками, коли сир зжеруть?
Солдат (співає в глибині сцени).
Прощаймося, камрад! Тепер я вже солдат: Жене капрал упертий Мене, панотче, в бій! Благослови мерщій За віру нашу вмерти!
Писар. Без миру довго жити не можна.
Священик. Я сказав би, що мир є і під час війни, війна має свої мирні куточки. Війна задовольняє всі потреби, в тому числі й мирні, про це вже подбали, інакше б вона довго не продержалась. Під час війни ти можеш так само випорожнятись, як і в найсмирніший час, між двома боями можна випити кухоль пива. І навіть під час наступу ти можеш подрімати десь у рівчаку, поклавши голову на лікоть, це цілком можлива річ. Під час атаки ти не можеш фати в карти, але ж і в мирний час, коли ореш поле, ти так само цього не можеш робити, зате після перемоги це цілком можлива річ. Або тобі відірве ногу, і ти спочатку зчиняєш великий галас, начебто щось скоїлось, а потім сам угамуєшся, або тобі дадуть горілки, кінець кінцем, ти знову шкандибаєш, а війна триває собі незгірш, як доти. І що тобі вадить, коли ти плодишся серед різанини за клунею або деінде? А війна скористається твоїми нащадками і триватиме далі. Ні, війна завжди знайде собі вихід, ще б пак. Навіщо ж їй кінчатися?
Катрін припинила роботу і втупила очі в священика.
Матінка Кураж. Отже, я закуплю товар. Я покладаюсь на вас.
Раптом Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету.
Кафін! (Сміється). Ісусе, вона ж чекає миру. Я обіцяла їй, що коли настане мир, у неї буде чоловік. (Біжить слідом за нею).
Писар (підводячись). Я вифав, бо ви базікали. Платіть.
Матінка Кураж (повернувшись із Кафін). Не будь дурною, хай війна фохи затягнеться, ми ще заробимо фошки фошей, і від цього мир буде ще кращий. Збігай-но в місто, це ж не далі як десять хвилин ходьби, і візьми краму в шинку “Золотий лев”, найдорожче забери з собою, а по решту ми пізніше заїдемо з фургоном. Я вже про все домовилась. Тебе проведе пан полковий писар. Солдати фохи не всі пішли на похорон командувача, і з тобою нічого не станеться. Ну, йди з Богом, та диви, щоб у тебе нічого не відібрали, думай про свій посаг!
Катрін пов’язує голову клаптем полотна і виходить з писарем.
Священик. А ви не боїтесь відпустити її з писарем?
Матінка Кураж. Вона не така гарна, щоб хтось на неї зазіхнув.
Священик. Я давно дивуюсь, як ви вмієте торгувати і виходити з усякої скрути. Розумію, чому вас назвали Кураж.
Матінка Кураж. Бідним людям потрібна сміливість, чи то, як кажуть, кураж. Інакше вони загинуть. Та вже й для того, щоб уставати вранці, потрібна сміливість. Або для того, щоб зорати поле, та ще й під час війни! Або дітей на світ приводити, хіба це не сміливість? Адже що тих дітей чекає? їм доводиться бути катами одне одному, мордувати одне одного, тоді як їм хочеться дивитись одне одному в обличчя, а на це потрібен кураж. І те, що вони терплять імператора й папу римського, теж доводить, яка в них неймовірна сміливість, бо за імператорів і пап вони кладуть свої голови. (Сідає, виймає з кишені люлечку і закурює). Може б, ви нарубали дров?
Священик (неохоче скидає куртку, готуючись рубати). Я, власне кажучи, пастир душ людських, а не дроворуб.
Матінка Кураж. Душі в мене чортма. А от дрова мені потрібні.
Священик. Що це у вас за люлечка?
Матінка Кураж. Люлька, та й годі.
Священик. Та ні, не “та й годі” — я знаю чия.
Матінка Кураж. Невже?
Священик. Це люлечка кухаря з полку Уксеншерни.
Матінка Кураж. Якщо ви знаєте, навіщо ж питати з такою безвинною міною?
Священик. Бо я не знав, чи ви умисне курите саме цю люльку, чи ні. Могло ж бути, що ви копирсались у своїх манатках і, не дивлячись, узяли першу-ліпшу люльку, яка трапила під руку.
Матінка Кураж. А може, так воно й є?
С в я щ е н и к. Та ні. Ви знаєте, чия вона.
Матінка Кураж. Ну то й що, як знаю?
Священик. Кураж, я застерігаю вас. Це мій обов’язок. Навряд чи вам будь-коли доведеться бачити того чоловіка, але не шкодуйте, це ваше щастя. Мені він не здався серйозною людиною. Якраз навпаки.
Матінка Кураж. Он як? А як на мене, він гарний чоловік.
Священик. Ага, і таких людей ви вважаєте гарними? А я ні. Я й не думаю зичити йому лихого, але ж назвати його гарним я не можу. Я б скоріше назвав його донжуаном, та ще й підступним. Гляньте на люльку, якщо ви мені не вірите. Визнайте, що вона показує його натуру.
Матінка Кураж. Нічого не бачу. Стара люлька, та й годі.
Священик. Люлька напівпрокушена. Він насильник. Це люлька безжального насильника, ось що ви можете прочитати на ній, якщо ви ще хоч трохи здатні міркувати.
Матінка Кураж. Не розколіть мені дровітні.
Священик. Я вже вам сказав, що з мене поганий дроворуб. Мене вчили дбати про людські душі. Тут зневажають мій хист і мої здібності, примушуючи до тяжкої роботи. Даровані мені Господом таланти тут аж ніяк не виявляються. Це гріх. Ви не чули моїх проповідей. Своєю промовою я можу так запалити солдатів, що вороже військо здасться їм отарою баранів. А власне життя здасться солдатам старою смердючою онучею, яку вони ладні викинути геть, аби лише здобути перемогу. Бог нагородив мене силою переконання. Моя проповідь може вас так захопити, що ви втратите слух і зір.
Матінка Кураж. А мені зовсім не хочеться втрачати слух і зір. Що б я без них робила?
Священик. Кураж, я часто думав про те, чи за вашими тверезими словами не криється душевна теплота. Адже й ви людина і потребуєте тепла.
Матінка Кураж. Тепло в нашому наметі буде, як ви наколете доволі дров.
Священик. Не викручуйтесь. Насправді, Кураж, я часом питаю себе, а що, якби нам зійтися ближче. Бо ж вихор війни захопив нас і якось по-дивному з’єднав.
Матінка Кураж. А я гадаю, ми й так досить близькі. Я варю вам їсти, а ви теж щось робите, наприклад, рубаєте дрова.
Священик (підходить до неї). Та ні, ви розумієте, про яке ближче я кажу. До чого тут їжа, дрова, всякі низькі потреби. Хай ваше серце заговорить, не будьте жорстока.
Матінка Кураж. Не підходьте до мене з сокирою. Це вже аж занадто близько.
Священик. Та не зводьте всього на жарт. Я людина статечна і те, що сказав, добре обміркував.
Матінка Кураж. Священику, майте розум. Я до вас прихильна, і мені не хотілось би дати вам прочухана. Єдине, про що я думаю, — це як прогодувати оцим фургоном себе і своїх дітей. Я не вважаю його за свій, а щодо любовних пригод, то мені зараз не до них. Саме тепер, коли командувача вбито і скрізь говорять про мир, я йду на ризик — закуповую крам. Куди ви дінетесь, якщо я розорюся? Бачте, про це ви не подумали. Нарубайте нам дров, тоді ввечері у нас буде тепло, а в такі часи це вже не абищо. А це що таке? (Підводиться).
Входить захекана Катрін, у неї над оком рана. Вона тягне купу всіляких речей, пакунків, шкіряного товару, барабан тощо.
Що сталось? На тебе напали? Як верталась? На неї напали, коли вона верталась! Мабуть, це той кіннотник, що напився тут, як хлюща! Не треба було пускати тебе. Кинь це манаття. Нічого страшного, до кістки не протято. Ось я перев’яжу, і через тиждень загоїться. Гірші за звірів, поганці. (Перев’язує рану).
Священик. А я їх ні в чому не винувачу. Вдома вони не ґвалтували. Тут винні ті, хто розв’язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, цю є в людях.
Матінка Кураж. Хіба писар не проводжав тебе назад? Ти порядна дівчина, тому вони й не залицяються до тебе. Рана не глибока, шраму не залишиться. Ну ось, уже перев’язала. Заспокойся, я тобі щось дам. Я щось сховала для тебе, зараз побачиш. (Дістає з мішка червоні черевички Іветти По-тьє). Що, дивуєшся? Вони ж тобі подобались. От і бери їх. Мерщій узувай, поки я не пошкодувала. (Допомагає їй узути черевички). Хай усе пропадає, мені дарма. Найгірша доля в тих жінок, що їм до смаку. Вони їх замучують до смерті. А тих, що їм не до душі, залишають живих. Я не раз бачила, як гарненькі жінки на таке оберталися, що можна вовків жахати. Вони й прогулятись у садочку не можуть, скрізь на них чигає небезпека, — не життя, а пекло. Так само як і з деревом — високе та струнке зрубають на кроквини, а низеньке та криве живе собі й тішиться. Отож, мабуть, це твоє щастя. А черевички ще міцненькі, я їх намастила, перше ніж заховати.
Катрін ставить черевички на землю і лізе у фургон.
Священик. Треба сподіватися, що шрам не спотворить її.
Матінка Кураж. Знак лишиться. Тепер їй нема чого ждати миру.
Священик. А краму не віддала.
Матінка Кураж. Може, не слід було так їй це втовкмачувати. Якби я знала, що за думки у неї в голові! Одну-єдину ніч не ночувала вона зі мною, тільки одну ніч за всі ці роки. І після цього зовсім не змінилась, тільки почала працювати пильніше. Я так і не могла допитатися, що з нею тоді було. Я довго сушила собі голову. (Злісно розбирає товар, який принесла Катрін). Оце така вона, війна! Добра годувальниця!
Лунають гарматні постріли.
Священик. Це кладуть у могилу командувача. Історична мить.
Матінка Кураж. Для мене це тому історична мить, що моїй дочці лоб розтяли. Тепер вона напівпропаща. Заміж тепер не вийде, а вона ж так любить дітей. Вона й оніміла через війну, ще малою якийсь солдат напхав їй чимось рот. Швейцеркаса я вже ніколи не побачу, а де тепер Ейліф, бог зна. Бодай вона запалась, ця війна!
Матінка Кураж на вершині своєї торгової кар’єри.
Шлях. Священик, матінка Кураж і Катрін тягнуть фургон, обвішаний новим крамом.
На шиї в матінки Кураж — ланцюжок срібних талерів.
Матінка Кураж. Не ганьте війни, я не дозволю. Кажуть, вона знищує кволих, але вони і в мирний час гинуть. Зате своїх людей вона годує краще. (Співає).
Як для війни не маєш сили, Побіди не побачиш ти. Байдуже, чим — свинцем чи сиром — Торгівлю в час війни вести.
А яке пуття сидіти сиднем? Хто відсиджується, той перший і гине. (Співає).
Хто про рятунок власний дбає І, втікши далі від стрільби, Для себе схованку копає, — Могилу риє сам собі. Хто хоче в дні людського лиха
Знайти безпеку і спочив, Нехай себе в могилі тихій Спитає, нащо він спішив. Ідуть далі.
Того ж таки року в битві під Лютценом гине шведський король Густав-Адольф. Мир загрожує розором матінці Кураж, її хоробрий син чинить зайвий подвиг і вмирає ганебною смертю.
Бівуак. Літній ранок. Перед фургоном стоять стара жінка та її син. При ньому великий мішок з постіллю.
Голос матінки Кураж (з фургона). Невже це діло таке нагальне, що треба турбувати людей удосвіта?
Юнак. Ми за ніч пройшли пішки двадцять миль і мусимо ще сьогодні повернутись назад.
Голос матінки Кураж. Що мені робити з вашими перинами? Адже в людей і стріхи над головою нема.
Ю н а к. Не кваптесь відмовлятися, спершу подивіться.
Стара жінка. І тут нічого не вийде. Ходімо!
Юнак. Стривай, у нас відберуть за податки хату. Може, вона дасть три гульдени, як додаси ще й хрестика.
Лунає дзвін.
Слухай-но, мамо!
Г о л о с и (в глибині сцени). Мир! Шведський король поліг!
Матінка Кураж (вистромлює голову з фургона, ще не зачесана). Що це за дзвін серед тижня?
Священик (вилазить з-під фургона). Що вони гукають?
Матінка Кураж. Бракувало мені тільки, щоб вибухнув мир, коли я саме накупила нового краму.
Священик (кричить у глиб сцени). Що, справді мир?
Голос. Кажуть, уже три тижні, а ми й не знали.
Священик (до Кураж). А чого б вони тоді дзвонили в усі дзвони?
Голос. У місті вже ціла юрба протестантів, вони приїхали на возах і привезли цю новину.
Юнак. Мамо, уклали мир. Що це з тобою?
Стара падає зомліла.
Матінка Кураж (вертаючись у фургон). Господи! Катрін Негайно одягни чорну сукню! Ходімо помолимось! Треба пом’янути Швейцеркаса. Невже це правда?
Юнак. Тутешні люди кажуть, що мир укладено. Ти можеш підвестись?
Стара встає, мов приголомшена.
Тепер я знов лимарню відкрию. Обіцяю тобі. Все буде гаразд. Батько повернеться додому. Ти можеш іти? (До священика). Вона зомліла. Від несподіваної звістки, їй не вірилося, що колись може настати мир. А батько завжди казав, що замиряться. Ходімо додому.
Обоє виходять.
Голос матінки Кураж. Налийте їй чарку горілки!
Священик. Вони вже пішли.
Голос матінки Кураж. А що тепер робиться в таборі?
Священик. Всі збігаються. Я піду туди. Чи не надіти мені пасторського сюртука?
Голос матінки Кураж. Спочатку довідайтесь як слід, а потім уже являйтесь антихристом. Я рада, що укладено мир, хоч він мене й розорив. Принаймні двох моїх дітей війна не поглинула. Тепер я побачу свого Ейліфа.
Священик. Хто це прямує сюди з табору? Невже це командувачів кухар?
Кухар (досить обшарпаний, в руках клунок). Кого я бачу? Священик!
Священик. Кураж, у нас гість!
Матінка Кураж вилазить з фургона.
