Кухар. Я ж обіцяв, що, тільки-но випаде вільна годинка, прийду побалакати. Я не забув вашої горілки, пані Фірлінг.
Матінка Кураж. Господи Ісусе, командувачів кухар! Скільки років минуло! А де Ейліф, мій старший?
Кухар. Хіба він ще не прийшов? Він пішов від мене, казав, що до вас.
Священик. Я надіну пасторського сюртука, стривайте. (Зникає за фургоном).
Матінка Кураж. Значить, кожну хвилину він може надійти. (Гукає у фургон). Катрін, зараз Ейліф прийде! Винеси-но кухареві чарку горілки, Катрін!
Катрін не показується.
Накрий пасмом волосся, та й годі! Пан Ламб давній знайомий. (Сама виносить горілку). Вона не хоче виходити, що їй до того миру. Задовго довелось його чекати, її вдарили по лобі, вже майже нічого непомітно, але їй здається, що люди витріщають на неї очі.
Кухар. Еге, війна!
Кухар і матінка Кураж сідають.
Матінка Кураж. Кухарю, ви застали мене в біді. Я розорилась.
Кухар. Що? Оце так нещастя.
Матінка Кураж. Мир скрутив мені голову. На пораду священикову я нещодавно накупила краму. А тепер усе скінчилось, і я сиджу на своєму крамі.
Кухар. Як ви могли послухатись священика? Якби в мене був тоді час, я б застеріг вас від цього, але католики прийшли занадто швидко. Таж він йолоп. То, значить, тепер він ваш перший порадник!
Матінка Кураж. Він мив посуд і допомагав тягти фургон.
Кухар. Він допомагав тягти? Певно, він уже розповів вам кілька своїх масних жартів. Скільки я його знаю, він про жінок так гидко думає, і я не міг його виправити. Він людина несолідна.
Матінка Кураж. А ви хіба солідна людина?
Кухар. Нехай я й ніщо, але людина я солідна. Будьте здорові!
Матінка Кураж. Солідність і шеляга не варта. У мене, слава богу, був тільки один солідний. Ні на кого так не доводилось спину гнути, як на нього, а навесні він продав дитячі ковдри. Мою губну гармонійку він називав поганською. Я б сказала, що не дуже гарним ви виставляєтесь, коли називаєте себе солідною людиною.
К у х а р . Ви й досі така, що пальця в рот не клади, але я вас шаную за це.
Матінка Кураж. Тільки не кажіть тепер, ніби ви мріяли про мій рот, щоб у нього пальця покласти.
Кухар. Еге ж, ми знову сидимо поруч, і мирний дзвін, і ваша незрівнянна горілка — такої більше ніде не знайдеш.
Матінка Кураж. Сьогодні цей мирний дзвін мене аж ніяк не тішить. Навряд чи солдатам виплатять заборговану платню, а що буде тоді з моєю незрівнянною горілкою? А вам виплатили все, що належало?
Кухар (ніяково). Де там! Тому ми й розбіглися. Ну, коли вже таке діло, то я подумав: навіщо мені тут сидіти, краще тим часом навідаю друзів. Ось я й прийшов до вас.
Матінка Кураж. Значить, у вас нічого нема.
К у х а р. І справді, годі б уже їм дзвонити. Я б охоче взявся чимось торгувати. Остогидло мені кухарювати. Готуй їм юшку з коріння та шевської шкіри, а вони тобі за це ще плеснуть гарячим у пику. У кухарів тепер собаче життя. Краще вже солдатом. Але, звісно, тепер мир.
Заходить священик у своєму давньому одязі.
Ну, про це ми згодом поговоримо.
Священик. Сюртук ще добрий, хоч трохи поточила міль.
К у х а р. Не розумію, навіщо ви морочитесь. Служби ви не дістанете, бо ж кого ви тепер будете переконувати, що треба чесно заробляти свою платню і важити головою? Між іншим, нам з вами ще слід порахуватись: адже ви порадили цій пані купити зайвого товару, переконавши її, ніби війна триватиме вічно.
Священик (запально). А вам яке діло, хотів би я знати?
Кухар. Таке діло, що це підлота — втручатись у чужі справи і давати нікому не потрібні поради!
Священик. Хто ж утручається? (До Кураж). Я не знав, що з цим паном вас єднає така близька дружба і що ви повинні перед ним звітувати.
Матінка Кураж. Не гарячіться, кухар лише сказав те, що думає, а хіба ж не правда, що з вашої війни вийшов пшик?
Священик. Не можна грішити проти миру. Кураж! Ви — мов та гієна на бойовищі.
Матінка Кураж. Хто я така?
К у х а р. Ви образили мою приятельку, і я з вами поквитаюсь!
Священик. Я не з вами розмовляю. Ваші наміри мені ясні. (До Кураж). Та коли я бачу, що ви дивитесь на мир, мов на стару загнилу ганчірку, яку гидливо беруть двома пальцями, — я як людина обурююсь. Я ж бачу, що ви не хочете миру, ви бажаєте війни, бо вона дає вам прибутки. Але не забувайте старого прислів’я: “Хто хоче снідати з чортом, хай запасеться довгою ложкою!”
Матінка Кураж. Я не люблю війни, та й вона мене не дуже любить. Але гієною себе називати я не дозволю. Я більше вас і знати не хочу.
Священик. Чому ж ви нарікаєте на мир, коли всі люди з полегкістю зітхнули? Через оте старе дрантя у вашому фургоні?!
Матінка Кураж. Мій крам— не старе дрантя, він годує мене та досі годував і вас.
Священик. Значить, вас годує війна? Ага!
Кухар (до священика). Ви людина доросла й мусили розуміти, що ніколи не треба давати комусь поради. (До Кураж). Найкраще, що ви можете тепер зробити, — це збути хоча б дещо зі свого краму, поки воно не спало зовсім з ціни. Одягайтесь і беріться до діла, не гайте ані хвилини!
Матінка Кураж. Оце справді розумна порада. Здається, я так і зроблю.
Священик. Бо це сказав кухар!
Матінка Кураж. А чом ви не сказали цього? Він правду каже, найкраще — піти на базар. (Залазить у фургон).
Кухар. Одне очко я виграв, священику. Вам бракує клею в голові. Вам слід було сказати: “Хіба я давав вам пораду? Я просто балакав про політику!” Зі мною вам краще не змагатись. Півнячий бій вашому вбранню не личить!
Священик. Якщо ви не припнете язика, я вас уб’ю, дарма, личить це мені чи не личить.
Кухар (роззуваючись і скидаючи онучі). Якби ви не стали таким безбожним волоцюгою, ви б тепер могли тепер дістати парафію. Кухарі тепер не потрібні, варити нічого, а віра серед людей жива, тут нічого не змінилось.
Священик. Пане Ламб, прошу вас не випихати мене звідси. Відколи я пустився берега, я став чесною людиною. Я б уже не зміг проповідувати.
Заходить Іветта Потьє, в чорній сукні, святково причепурена, з паличкою. Вона постаріла, погладшала, густо напудрена. Позаду неї йде слуга.
Іветта. Оля-ля, здорові були, хлопці! А це фургон не матінки Кураж?
Священик. Авжеж. А з ким маємо приємність?
Іветта. З полковницею Штаргемберг, люди добрі. Де Кураж?
Священик (кричить у фургон). Вас хоче бачити полковниця Штаргемберг!
Голос матінки Кураж. Зараз вийду!
Іветта.Я — Іветта!
Голос матінки Кураж. Ах, Іветта! Іветта. Хочу тільки глянути, як ви живете!
Кухар перелякано відвертається.
Пітере!
Кухар. Іветто!
Іветта. Оце так несподіванка! Як ти сюди потрапив?
Кухар. Возом.
Священик. Ах, ви знайомі? І близько?
Іветта. Ще б пак. (Роздивляється кухаря). Гладкий.
Кухар. І ти не з худорлявих.
Іветта. Все ж таки добре, що я тебе зустріла, негіднику. Тепер я можу тобі сказати, що я про тебе думаю.
Священик. Кажіть усе, тільки зачекайте, поки вийде Кураж.
Матінка Кураж (виходить, несучи крам). Іветто!
Обіймаються.
Але чому ти в жалобі?
Іветта. Хіба мені не до лиця? Мій чоловік, полковник, уже кілька років як помер.
Матінка Кураж. Той дідуган, що мало не купив мого фургона?
І в е т т а. Ні, його старший брат.
Матінка Кураж. Значить, живеш ти непогано. Принаймні одна людина все ж таки добилась чогось із війни.
Іветта. Всяко бувало: то добре, то погано, потім знову добре.
Матінка Кураж. Не згадуймо лихом полковників, у них грошей як полови!
Священик (до кухаря). Бувши вами, я б узувся. (До Іветта). Ви ж обіцяли, пані полковнице, сказати все, що думаєте про цього пана.
Кухар. Іветто, не зчиняй тут скандалу.
Матінка Кураж . Це мій друг, Іветто.
Іветта. Це Пітер-з-люлькою.
Кухар. Облиш прізвиська! Моє прізвище Ламб.
Матінка Кураж (сміється). А, Пітер-з-люлькою. Той, що зводив з розуму жінок! Знаєте, я зберегла вашу люльку.
Священик. І курила її!
Іветта. Ваше щастя, що я можу вас застерегти від цього лобуря. Він найгірший з усіх гультяїв, які шаталися по фламандському узбережжю. Скільки у нього пальців на руках, стількох жінок він зробив нещасними.
Кухар. Коли те було! Так давно, що вже й неправда.
Іветта. Встань, коли до тебе звертається дама! Як я кохала цього чоловіка? А у нього тоді була ще кривонога чорнявка, її він, звісно, так само зробив нещасною.
Кухар. Тебе, здається, я скоріше зробив щасливою.
Іветта. Заткни пельку, дохлятино! Але бережіться його, такі, як він, небезпечні й коли вже гниють!
Матінка Кураж (до Іветти). Ходім зі мною, мені треба продати ці речі, поки вони не спали з ціни. Може, ти підсобиш мені в полку, там у тебе всі знайомі. (Кричить у фургон). Катрін, з церквою не вийшло, я йду на базар. Коли прийде Ейліф, дайте йому щось випити. (Виходить разом з Іветтою).
Іветта (виходячи). Аж диво бере, що такий нікчема міг колись збити мене з пуття! Тільки завдяки моїй щасливій зірці я зуміла знову підвестися. Але бог колись нагородить мене за те, що я зараз покладу край твоїм каверзам, Пітере-з-люлькою.
Священик. Мабуть, в основу нашої розмови можна покласти прислів’я: “Бог віддасть хоч не скоро, та споро”. А ви кажете, що я недотепний!
Кухар. Не щастить мені. Щиро кажучи, я сподівався попоїсти чогось гарячого. Я такий голодний, а тепер вони оббрешуть мене перед нею. Мабуть, мені краще вшитися, поки вона ще не вернулась.
Священик. Ія так думаю.
Кухар. Священику, мир знову став мені кісткою в горлі. Треба знищити людство вогнем і мечем, бо воно грішне з пелюшок. Хотілося б мені знову смажити для командувача, — бозна, де він тепер, — жирного каплуна і подавати на стіл у гірчичному соусі, з морквою.
Священик. З червоною капустою, до каплуна — червона капуста.
К у х а р. Це правда, але він любив моркву.
Священик. Він нічого не тямив.
К у х а р. Ви уминали коло нього так, що аж за вухами лящало.
Священик. Через силу.
Кухар. Все ж таки визнайте, що то були непогані часи.
Священик. Може, й правда.
Кухар. Після того, як ви назвали її гієною, вам тут уже не світить. Чого ви очі вирячили?
Священик. Ейліф!
Входить Ейліф під вартою озброєних списами солдатів. На руках у нього кайдани.
Він блідий як крейда.
Що з тобою сталося?
Е й л і ф. Де мати?
Св я щ е н и к. Пішла до міста.
Е й л і ф. Я чув, що вона тут. Мені ще дозволили побачитися з нею.
Кухар (солдатам). Куди ви його ведете?
С о л д а т. Та вже ж не на втіху.
Священик. Що він накоїв?
Солдат. Вдерся в селянську хату. Господиню замордував
Священик. Як міг ти зробити таке?
Е й л і ф. Я й перед тим робив не інакше.
Кухар. Але ж тепер мир.
Ейліф. Заткни свою пельку! Можна мені посидіти, поки вона прийде?
С о л д а т. У нас обмаль часу.
Священик. Під час війни його за це звеличали, він сидів по праву руку командувача. Тоді це вважали за геройство! А не можна поговорити з начальником варти?
Солдат. Марне діло. Забрати в селянина худобу — хіба це геройство?
К у х а р . Ну й дурницю ти втнув!
Ейліф. Якби я був дурнем, я б давно здох з голоду, розумнику.
К у х а р. А за те, що ти розумний, тобі зітнуть голову.
Священик. Треба хоч Катрін викликати.
Ейліф. Хай собі сидить у фургоні! Дай мені краще чарку горілки.
Солдат. Нема часу, ходім!
Священик. А що ми скажемо твоїй матері?
Ейліф. Скажи їй, що нічого не було, скажи їй, що було те саме. Або краще нічого не кажи.
Солдати женуть його геть.
Священик. Я не кину тебе на твоєму тяжкому шляху, піду з тобою.
Ейліф. Священика мені не треба.
Священик. Цього ти ще не знаєш. (Іде слідом за ним).
Кухар (кричить їм услід). Я мушу сказати їй, вона схоче побачити його!
Священик. Краще нічого їй не кажіть. Або тільки те, що він був тут і прийде знов, мабуть, завтра. Тим часом я повернусь і зможу її підготувати. (Швидко виходить).
Кухар дивиться їм услід і хитає головою, потім починає стурбовано ходити туди й сюди.
Нарешті підходить до фургона.
Кухар. Агов! Чи ви б не зводили вийти? Я ж розумію, що ви сховалися від миру. І я б сховався. Я — кухар командувача. Пам’ятаєте мене? Слухайте, чи не дасте ви мені чогось під’їсти, поки ваша матінка вернеться? Я б з’їв, мабуть, шматок сала або навіть хліба просто так, від нудьги. (Зазирає у фургон). Натягла ковдру на голову.
З глибини сцени лунає канонада.
Матінка Кураж (вбігає задихана, товар при ній). Кухарю, мир знову закінчився! Вже три дні знову війна. Я довідалась про це, ще як не встигла продати свій крам. Слава богу! В місті сутичка з лютеранами. Нам треба миттю втікати разом з фургоном. Катрін, пакуй речі! Чого ви такі збентежені? Що сталось?
Кухар. Нічого.
Матінка Кураж. Та ні, щось сталося. Бачу по вас.
Кухар. Мабуть, тим, що знову війна. Тепер, може, до завтрашнього вечора мені не доведеться їсти гарячого.
Матінка Кураж. Брешете, кухарю.
Кухар. Ейліф приходив сюди. Але у нього зовсім не було часу.
Матінка Кураж. Ейліф був тут? Тоді ми побачимося з ним на марші. Тепер я піду з нашими. А який він із себе?
К у х а р. Як завжди.
Матінка Кураж. Він ніколи не зміниться. Війні не пощастило забрати його у мене. Він — розумний хлопець. Чи не помогли б ви мені пакуватись? (Починає пакуватися). Він щось розповідав? Чи добре він ладнає з командувачем? Казав він щось про свої подвиги?
Кухар (похмуро). Та, кажуть, він зробив один зайвий.
Матінка Кураж. Потім розповісте. Треба вирушати.
З’являється Катрін.
Катрін, миру вже й сліду нема. Ми їдемо далі. (До кухаря). А ви куди дінетесь?
К у х а р. Я завербуюсь у військо.
Матінка Кураж. Я пропоную вам… Де священик?
Кухар. Пішов у місто з Ейліфом.
Матінка Кураж. Тоді проведіть мене трошки, Ламбе. Мені потрібна допомога.
К у х а р. А те, що Іветта казала…
Матінка Кураж. Вам не зашкодило. Навпаки. Як то кажуть, не буває диму без вогню. Тож як, підете з нами?
К у х а р. Не відмовляюсь.
Матінка Кураж. Дванадцятий полк уже вирушив. Ставайте коло дишля. Ось вам шматок хліба. Ми повинні пристати до лютеран. Може, ще сьогодні ввечері пощастить побачити Ейліфа. Він мені найлюбіший з усіх. Короткий був цей мир, от уже й знову війна.
Кухар і Катрін запрягаються у фургон.
(Співає).
Із Ульма в Мец, із Меца в Брно! Рушай, Кураж, куди солдати! Вже довела війна давно, Що може нас прогодувати. Хоч буде в неї куль запас, Та без людей вона безсила. Вступайте в полк! Бійці, без вас Війні загрожує могила!
Уже шістнадцять роки триває велика війна за віру. Німеччина втратила більше половини жителів. Страшні пошесті винищують тих, кого не встигли убити в боях. У колись квітучих місцевостях лютує голод. Спаленими містами блукають вовки. Восени 1634 року ми зустрічаємо матінку Кураж на німецькій землі, у Ялинових горах, осторонь військової дороги, якою посуваються шведські полки. Зима цього року рання і сувора. Торгівля йде так погано, що лишається тільки жебрати. Кухар одержує листа з Утрехта і прощається з Кураж.
Коло напівзруйнованого церковного будинку. Похмурий ранок на початку зими. Рвучкий вітер.
Матінка Кураж і кухар у старих кожухах туляться біля фургона.
Кухар. Надворі ще темно, ще всі сплять.
Матінка Кураж. Але ж це дім священика. Доведеться йому вилізти з перин, бо ж незабаром треба дзвонити. Зате потім він поїсть гарячої юшки.
К у х а р. Де тут взялися священикові? Село ж дотла згоріло, ми ж самі бачили.
Матінка Кураж. Та ні, люди тут є, тільки-но гавкав собака.
Кухар. Якщо у попа щось є, він однаково не дасть.
Матінка Кураж. А може, коли ми заспіваємо…
Кухар. Мені вже терпець урвався. (Раптом). Я отримав листа з Утрехта, пишуть, що моя мати вмерла від холери, і тепер шинок мій. Ось лист, кали не віриш. Можеш прочитати, хоч те, що тітка пише про моє життя, — не твоє діло.
Мат інка Кураж (читає листа). Ламбе, мені теж остогидло блукати. Часом здається мені, що я — мов той різницький собака; він розвозить м’ясо покупцям, а сам і шматка не з’їсть. У мене більш нема чого продавати, а в людей нема грошей, щоб платити за те ніщо. У Саксонії якийсь обшарпаний бідолаха хотів накинути мені за двоє яєць величезну купу пергаментних книг, а у Вюртемберзі за торбинку солі мені давали плуг. Навіщо орати? Не росте нічого, самі будяки та реп’яхи. Кажуть, у Померанії селяни поїли всіх немовлят, а черниці промишляють грабунком.
Кухар. Світ вимирає.
Матінка Кураж. Мені іноді здається, наче я їжджу своїм фургоном по пеклу і продаю смолу або що я блукаю по небу і продаю останнє причастя заблудлим душам. Якби я з тими дітьми, що в мене зостались, знайшла місцинку, де не чути пострілів, то залюбки пожила б спокійно ще рік-два.
Кухар. Ми могли б відкрити шинок. Анно, подумай про це. Сьогодні вночі я твердо вирішив: я вертаюсь в Утрехт, з тобою чи без тебе, і піду ще сьогодні.
Матінка Кураж. Мені треба побалакати з Катрін. Якось це зненацька вийшло, а мені важко вирішувати на холоді і на голодний шлунок. Катрін!
Катрін вилазить з фургона.
Катрін, я тобі щось маю сказати. Ми з кухарем збираємось в Утрехт. Він успадкував там шинок. Ти б мала там постійний кут і могла б з кимось познайомитися. Не кожен любить молоденьких, личко — це ще не все. Так, мабуть, добре буде. Ми з кухарем добре ладнаємо. Мушу сказати, що він знається на торгівлі. Принаймні б не голодували, правда? А ти мала б своє ліжко. Чим погано, га? Хіба це життя — весь час на вулиці. Так і пропасти можна. Тебе вже он нужа заїдає. Нам треба вирішити, бо можна ще піти й зі шведами на північ, їхній шлях веде туди. (Показує ліворуч). Вирішуймо, Катрін.
Кухар. Анно, я хочу щось тобі сказати віч-на-віч.
Матінка Кураж. Лізь у фургон, Катрін.
Катрін залазить у фургон.
Кухар. Я перебив тебе, бо ти, як я бачу, не так зрозуміла мене. Я гадав, не варто говорити, бо й так ясно. Та коли ти не розумієш, я мушу тобі сказати: шкода й мови про те, щоб узяти її з собою. Сподіваюсь, ти мене розумієш.
Катрін за їхніми спинами висуває голову з фургона і прислухається.
Матінка Кураж. Ти хочеш, щоб я покинула Катрін?
Кухар. А ти як гадаєш? У шинку їй не буде місця. Це маленький шинок. Якщо ми вдвох станемо на задні лапи, то ще заробимо собі на шматок хліба, але не втрьох, про це нема чого й думати. Зостав Катрін свого фургона.
Матінка Кураж. Я думала, в Утрехті вона знайде собі чоловіка.
К у х а р. Не сміши мене! Де така знайде собі чоловіка? Німа, та ще й із шрамом. І в її літах.
Матінка Кураж. Не говори так голосно!
К у х ар. Ет, дурниця — голосно, тихо… Я ще й через це не зможу тримати її в шинку. Хіба гостям приємно весь час дивитись на таку потвору? І за це не можна їх судити.
Матінка Кураж. Стули губи! Кажу тобі, не говори так голосно.
Кухар. У будинку засвітилося. Заспіваймо.
Матінка Кураж. Кухарю, як вона сама потягне фургон? Вона боїться війни. Не терпить її. Які страшні сни їй сняться, напевно! Я чула, як вона стогне ночами. Надто після боїв. Що вона бачить у своїх снах, я не знаю. Вона дуже жаліслива. Нещодавно я знайшла у неї їжака — ми його переїхали фургоном.
Кухар. Шинок дуже малий. (Гукає). Шановні господарі і прислуга! Ми проспіваємо вам пісню про Соломона, Юлія Цезаря та інших великих мудреців, що їм не помогла їхня мудрість. І ви побачите, що нам, людям простим, нелегко прожити, надто взимку.
Співають удвох.
Ви чули всі, що Соломон Був знаним мудрецем. Ви долю знаєте його. Назвав лихим для себе днем Він день народження свого. Казав: “Все в світі — суєта!” І, щойно ніч прийшла, Він через мудрість сам сконав. Його та мудрість підвела. Щасливий, хто її не знав!
Всі чесноти небезпечні на цьому світі, як видно з нашої прегарної пісні, краще, коли їх не маєш, а живеш собі на втіху і снідаєш, скажімо, гарячою юшкою. У мене, наприклад, юшки нема, я мрію про неї дарма, я солдат, але
що дала мені моя відвага у боях — нічого, я голодую. Краще б я був боягузом та зостався вдома. І чого ж я так не зробив?
Ви чули всі, що Цезар був Вояк не з боязких. На цілий світ зорив з вершин, Але від рук убивць поліг В зеніті слави він. “І ти, мій сину!” — він гукнув. І, щойно ніч прийшла, Він через смілість сам сконав. Його та бравість підвела. Щасливий, хто її не знав! (Півголосом). Навіть не визирнуть. (Голосно). Шановні господарі і прислуга! Ви могли б заперечити, що не відвага годує людину, а чесність. Може, ви хочете сказати, що чесна людина — сита і вже принаймні не дуже голодна? Гляньмо, як воно буває із чесністю!
Ви чули всі, що жив Сократ, Правдивіший за всіх. Його спіткав страшний кінець: Після переслідів лихих З отрути вмер мудрець. Народу син, він правду ніс, Боровся проти зла. Він через чесність сам сконав. Його та чесність підвела, Щасливий, хто її не знав! Авжеж, тепер мені скажуть, що треба бути некорисливим і ділитися тим, що маєш, але що, як у тебе нічого нема? Бути благодійником, мабуть, також нелегко, на це доводиться зважати, та що вдієш, коли тобі чогось треба. Так, некорисливість — рідкісна чеснота, бо невигідна.
Всім помагав святий Мартін. В морозний день в путі Якось він стрівся з бідарем І поділився з ним плащем. Замерзли вдвох вони тоді. Святі не ждуть винагород. Як тільки ніч прийшла, Він через добрість сам сконав. Його та добрість підвела. Щасливий, хто її не знав! Таке саме сталось і з нами! Ми пристойні люди, тримаємось гурту, не крадемо, не вбиваємо, не підпалюємо! І можна сказати, що ми падаємо все нижче й нижче, і в цій пісні підтверджується наша доля, і нам рідко трапляється з’їсти тарілку гарячої юшки, а якби ми робили інакше — грабували та вбивали, — може б, тоді були ситі! Бо чесноти не оплачуються, оплачуються лише вади, такий уже світ, хоч мусив би іншим бути!
Біблійні заповіді ми Шануємо завжди. Це не дає нічого нам. Ви, що не знаєте нужди, Прийдіть на поміч бідакам! Ми надто чесні — в тім біда! Не робимо ми зла. Тягар чеснот нас в гріб загнав, Богобоязнь нас підвела. Щасливий, хто її не знав!
Голос (згори). Гей, люди! Заходьте сюди! Поїсте юшки з кропиви.
Матінка Кураж. Ламбе, мені шматок у горлянку не полізе. Я не кажу, що ти верзеш дурниці, та невже це твоє останнє слово? Ми ж з тобою жили в добрій згоді.
Кухар. Це моє останнє слово. Подумай.
Матінка Кураж. Мені нема чого думати. Я її тут не покину.
Кухар. Це нерозумний вчинок, але що я вдію. Не вважай мене за нелюда, просто шинок маленький. Ну, ходімо вже в дім, бо ми й тут нічого не одержимо, і вийде, що ми дурно співали на холоді.
Матінка Кураж. Я покличу Катрін.
Кухар. Краще візьми для неї щось звідти. Якщо ми ввійдемо втрьох, вони злякаються.
Обоє виходять.
З фургона з клунком у руці вилазить Катрін. Оглядається, чи за нею не стежать. Потім вішає на видноті, на колесо фургона, старі кухареві штани та материну спідницю і збирається податись геть із своїм клунком. Але в цю мить з будинку повертається Матінка Кураж.
Матінка Кураж (з тарілкою юшки). Катрін! Стривай! Катрін! Куди ти зібралася з клунком? Чи ти з глузду з’їхала? (Розв’язує клунок). Спакувала свої речі! Ти що, підслухувала? Я ж йому сказала, що не поїду в Утрехт, не треба мені його паршивого шинку, чого ми там не бачили? На біса нам з тобою шинок! Стане для нас діла на війні. (Бачить штани й спідницю). Яка ж ти дурна. А що було б, якби я помітила оце, коли ти вже пішла б геть? (Тримає Катрін, та виривається). Не думай, що я дала йому гарбуза через тебе. Через фургон — ось чому. Я не розлучуся з фургоном, бо звикла до нього. Не через тебе, а через фургон я порвала з кухарем. Ми підемо в другий бік, а Ламбові лишимо його манатки, так, щоб він знайшов їх, дурило. (Вилазить на фургон і кидає ще якісь речі туди, де лежать штани). Тепер він вийшов з нашої спілки, і ми більш нікого не приймемо. Будемо торгувати вдвох. І ця зима минеться, як минали всі. Запрягайся, бо ще піде сніг.
Обидві запрягаються у фургон, завертають його і везуть геть.
Вертається кухар і здивовано дивиться на свої речі.
Весь 1635 рік матінка Кураж та її дочка Катрін їздять дорогами Середньої Німеччини за обдертим військом.
Дорога. Матінка Кураж і Катрін тягнуть фургон. Вони проходять повз селянську хату, з якої чути спів.
Голос.
Була троянда гарна У нас в садку малім. Авжеж, той квіт прекрасний Садили ми недарма. Як добре мати власний. Хоч невеличкий, дім. Нас тішив квіт прекрасний. Нехай собі гуляють Завії у борах. Вони нас не лякають. Нам затишно під дахом, Укритим теплим мохом. Щасливий той, хто має дах, Як хуги скрізь гуляють.
Матінка Кураж і Катрін зупиняються і слухають, а потім тягнуть свого фургона далі.
Січень 1636 року. Імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Каміння заговорило. Матінка Кураж утрачає дочку і самотня продовжує свою путь. До закінчення війни ще далеко.
Обдертий фургон стоїть коло селянської хати з височезною солом’яною стріхою, що тулиться до скель. Ніч.
З гаю виходять прапорщик і троє солдатів у важких латах. Прапорщик. І щоб ні шелесь. Коли хтось крикне, простроміть його списом.
Перший солдат. Але ж доведеться до них постукати, щоб дістати провідника.
Прапорщик. Стук — це звук природний. Подумають, що корова треться об стіну хліва.
Солдати стукають у двері хати. їм відчиняє селянка. Вони затуляють їй рота. Двоє солдатів заходять у хату.
Чоловічий голос (з хати). Що там таке?
Солдати виводять з хати селянина і його сина. Прапорщик (кивнувши в бік фургона, в якому показалась Катрін). Тут ще одна.
Солдат витягає Катрін.
Це всі, хто тут живе?
С е л я н и. Це наш син, а це німа, її мати пішла в місто по товар для своєї мандрівної крамнички, багато городян тікає і продає за безцінь свої речі. Це мандрівні люди, маркітанти.
Прапорщик. Попереджую вас — тихо, хто подасть голос, дістане списом по макітрі. Мені потрібен провідник, щоб показав нам стежку в місто. (Киває на хлопця). Ану, ти, іди-но сюди!
Хлопець. Я не знаю стежки.
Другий солдат (усміхаючись). Він не знає стежки.
Хлопець. Католикам я служити не буду.
Прапорщик (другому солдатові). Дай-но йому списом у бік!
Хлопець (якого поставили навколішки і погрожують списом). Навіть ціною життя не буду.
Перший солдат. Зараз я його напоумлю. (Підходить до хліва). Дві корови і віл. Послухай, коли ти не візьмешся за розум, я порубаю твою худо.
Хлопець. Не чіпайте худоби!
Селянка (плаче). Пане командир, пожалійте нашу худобу, бо ж ми помремо з голоду.
Прапорщик. Якщо він опиратиметься, порубаємо.
Перший солдат. Я почну з вола.
Хлопець (батькам). То йти мені?
Селянка кивас головою.
Піду.
Селянка. Спасибі вам, пане командир, що ви нас пожаліли, на віки вічні, амінь.
Селянин стримує її від дальших виявів вдячності.
Перший солдат. Я ж знав, що віл для них дорожчий за все!
Прапорщик і солдати слідом за хлопцем покидають сцену.
Селянин. Хотів би я знати, що вони надумали. Навряд чи що добре.
Селянка. Може, це тільки розвідники… Що ти робиш?
Селянин (лізучи по драбині, яку він приставив до даху). Гляну, чи вони самі. (З даху). У гаю видно рух. Я бачу, щось ворушиться аж до самої каменоломні. А на галявині— солдати в латах. І гармата. Там більше як полк. Зглянься, господи, на місто і всіх, хто в ньому живе.
Селянка. А в місті світиться?
Селянин. Ні. Всі сплять. (Злазить). Якщо їм пощастить удертися в місто, вони всіх переколють.
Селянка. Дозори вчасно помітять.
Селянин. Вартових у башті на косогорі вони, певно, перебили, бо ті засурмили б у ріг.
Селянка. Якби нас було більше…
Селянин. Ми вдвох та ще каліка з фургона…
Селянка. Невже ми ніяк не можемо допомогти, га?
Селянин. Ніяк.
Селянка. Поночі ми туди не зійдемо.
Селянин. На косогорі їх повно. Ми не змогли б навіть дати знак.
Селянка. Щоб вони нас тут порішили?
Селянин. Авжеж, нічого ми не зробимо.
Селянка (до Катрін). Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кроволиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. Ніхто тебе не чує, а він почує. Я тобі поможу.
Всі падають навколішки. Катрін позаду селян.
Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами, ідуть по луках, сходять з косогору. (Обернувшись до Катрін). Оборони матір нашу, зроби так, щоб дозорець не спав, а прокинувся, бо пізно буде. Допоможи й зятеві нашому, він там з чотирма дітьми, не дай їм загинути, вони безвинні і нічого не розуміють. (До Катрін, яка стогне). Одному ще нема двох, а старшенькій сім.
Катрін підводиться, вона розгублена.
Отче наш, почуй нас, лише ти можеш допомогти, ми теж ледве не загинули, ми безсилі, і у нас нема списів та іншої зброї, ми не можемо зважитись, ми в руці твоїй з нашою худобою і всім подвір’ям, так само й місто, воно також у твоїй руці, а вороги стоять під його мурами з великим військом.
Катрін непомітно прослизнула до фургона, щось узяла з нього, сховала під фартух і залізла по драбині на дах.
Селянка. Згадай про діток у небезпеці, надто про найменших, і про дідів безпорадних, і про всяку живу душу.
Селянин. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Амінь.
Катрін, сидячи на даху, починає бити в барабан, що його вона ховала під фартухом.
Селянка. Господи, що вона робить?
Селянин. Вона з’їхала з глузду. Селянка. Стягни її вниз, мерщій!
Селянин біжить до драбини, але Катрін піднімає її на дах.
Селянка. Вона погубить нас!
Селянин. Ану перестань барабанити, каліко нещасна!
Селянка. Католиків накличеш!
Селянин (шукає каменя). Я закидаю тебе камінням!
Селянка. Невже ти нас не пожалієш? Невже у тебе нема серця? Якщо вони прийдуть сюди, ми пропали! Нас переколють списами.
Катрін дивиться вдалину, на місто, і барабанить далі.
Селянка (до старого). Я тобі зразу сказала: не пускай цих волоцюг на подвір’я. Яке їй діло до того, що в нас відберуть останню худобу.
Прапорщик (прибігши з солдатами і хлопцем). Я вас порубаю!
Селянка. Пане офіцер, ми не винні! Вона нишком вилізла на дах. Вона — приблуда.
Прапорщик. Де драбина?
Селянин. На даху.
Прапорщик (задер голову). Наказую тобі, скинь барабан!
Катрін не зважає й барабанить далі.
Прапорщик. Всі ви змовники. Всіх вас порішу!
Селянин. Он там, у лісі, рубали сосни. Може, принести деревину і збити з даху ту зайду…
Перший солдат (до прапорщика). Прошу дозволу щось сказати. (Каже прапорщикові щось на вухо. Той киває). Слухай, давай домовимось добром. Злазь, і ходімо з нами в місто, ти йтимеш попереду. Покажеш нам свою матір, і ми її не займемо.
Катрін усе барабанить.
Прапорщик (відштовхує солдата). Вона тобі не довіряє, ще б пак, з такою пикою… (Кричить Катрін). А коли я дам тобі слово честі? Я — офіцер, і слово моє тверде.
Катрін барабанить ще гучніше.
Прапорщик. Для неї нема нічого святого.
Хлопець. Пане офіцер, вона це робить не тільки заради своєї матері.
Перший солдат. Треба щось діяти. В місті можуть почути.
Прапорщик. Зчинимо такий гамір, що заглушив би її барабан. Чим би його зчинити?
Перший солдат. Таж нам не можна зчиняти гамір.
Прапорщик. Безвинний гамір, йолопе. Не воєнний.
Селянин.Я почну сокирою рубати дрова.
Прапорщик. Бери рубай!
Селянин виносить сокиру і починає рубати деревину.
Сильніше рубай! Сильніше! Якщо жити хочеш!
Прислухаючись, Катрін барабанила тихіше. Тривожно огледівшись, знов забарабанила гучно,
як і перше.
Прапорщик (до селянина). Занадто тихо стукаєш. (До першого солдата). Рубай і ти.
Селянин. У мене тільки одна сокира. (Кидає рубати).
Прапорщик. Треба підпалити хату. Треба її викурити.
Селянин. Це нічого не дасть, пане командир. Коли в місті побачать вогонь, вони все зрозуміють.
Катрін прислухалась, не кидаючи барабанити. Тепер вона сміється.
Прапорщик. Вона глузує з нас, диви-но. Я не витримаю. Я зіб’ю її кулею, хай там що. Давайте рушницю!
Двоє солдатів біжать по рушницю. Катрін усе барабанить.
Селянка. Я знаю, що робити, пане командир! Ген стоїть їхній фур. гон. Коли ми його потрощимо, вона перестане. Фургон — їхнє єдине майно.
Прапорщик (до хлопця). Розбий фургона. (До Катрін). Як не перестанеш барабанити, ми потрощимо твій фургон.
Хлопець кілька разів не сильно вдаряє по фургону. Селянка. Перестань, тварюко!
Дивлячись на фургон, Катрін стогне, але не кидає барабанити. Прапорщик. Де ті падлюки з рушницею?
Перший солдат. Напевно, в місті ще не почули, бо їхня гармата вже почала б стріляти.
Прапорщик (до Катрін). Вони ж тебе не чують. А ми тебе пристрелимо. Востаннє кажу. Кинь барабан!
Хлопець (раптом кидаючи дошку). Барабань ще! А то всі загинуть! Барабань ще, барабань ще…
Солдат звалює його на землю і вдаряє списом. Катрін починає плакати, але барабанить далі. Селянка. Не бийте його по спині! Господи боже мій, ви ж уб’єте його!
Прибігають солдати з важкою рушницею. Другий солдат. Прапорщику, полковник аж запінився. Нас віддадуть до військового суду.
Прапорщик. Станови! Станови! (Поки солдати становлять рушницю на розсоху, кричить до Катрін). Справді востаннє кажу: кинь барабанити! Катрін плаче, але барабанить з усієї сили.
Вогонь!
Солдати стріляють. Катрін ще кілька разів б’є в барабан і падає. Ну, кінець!
Але слідом за останніми вдарами Катрін лунає гуркіт міських гармат. Здалека чути безладний дзвін сполоху та канонаду.
Перший солдат. Таки домоглася свого.
Удосвіта. Чути бій барабанів, свист, тупання солдатських чобіт, що вже даленіють. Біля фургона матінка Кураж сидить навпочіпки над своєю дочкою. Поблизу стоять селяни. Селянин (з ворожістю в голосі). Забирайтесь уже звідси, пані. Полк зараз пройде. А самій іти вам не можна.
Матінка Кураж. Може, вона засне. (Співає).
Люлі-люлі. Що це там Шарудить в соломі? Гірко плаче дітвора У сусіднім домі. Тій сусідській дітворі Нема чого їсти,
В мене доня їсть пиріг В хаті теплій, чистій. Тій сусідській дітворі Нічого вдягати. Перешила я тобі Сукню з янголяти. Люлі-люлі, ти не знай Горя і наруги.
В Польщі перший син поліг, Хто зна, де мій другий?
Нащо вам було казати їй про ваших онуків?
Селянин. Якби ви не подались до міста заробляти великі гроші, може, нічого б не сталось.
Матінка Кураж. Вже спить.
Селянка. Та не спить вона, зрозумійте, вона померла. Селянин. І вам час нарешті піти звідси. Тут нишпорять вовки, та це півлиха, скрізь вештаються мародери. Матінка Кураж. Авжеж.
Вона виносить з фургона простирало, щоб укрити мертву дочку. Селянка. А що, у вас більше нема рідних, до кого б ви могли податись?
Матінка К у р а ж. Є ще син, Ейліф.
Селянин (поки матінка Кураж укриває мертву). Ви мусите його розшукати. Про неї ми подбаємо, поховаємо як слід. Йдіть собі спокійно.
Матінка Кураж. Ось вам гроші на похорон. (Відраховує гроші селянинові в руку).
Селянин і його хлопець тиснуть їй руку і виносять Катрін. Селянка (так само з поклоном тисне їй руку, виходячи). Поспішайте! Матінка Кураж (запрягається у фургон). Може, здужаю тягти фургон. Якось упораюсь, речей у ньому небагато. Я мушу торгувати далі. З барабанним боєм і свистом проходить ще один полк. (Рушає з місця). Візьміть мене з собою!
З глибини сцени чути пісню:
Війна, то щедра, то убога,
Тривати може цілий вік.
Але від неї анічого
Не має простий чоловік.
Він носить дрантя, вкрите брудом,
Жере гидоту на обід,
Але уперто марить чудом:
Ще ж не закінчено похід!
Гей, християни! Тане сніг!
Мерці вкушають супокій.
І кожен, хто ще не поліг,
Встає, щоб вирушити в бій.
Завіса.
(Пер. з нім. Марка Зісмана)
