ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!
З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: “Що ти, хлопче? Сам же покликав!”
Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.
А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик.
Проте дивина — звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки — він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся.
Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили.
— Що тут трапилося? — запитав Швайка.
— Он… — пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. — Виліз з води… Я гадав, що то пес…
Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку і кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже.
Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.
— Барвінку, — сказав він, — братику мій сіренький!
І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.
— Барвінку, — лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: — Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.
Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:
— То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.
І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:
— А він не відчикрижить мені руку?
— Здається, ні, — відказав Швайка. — Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.
Мацик зітхнув.
— Воно звісно… Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. — Потому благально глянув на воронівців:
— Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну.
Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.
— Ну й нахапався ти їх, голубе, — докірливо сказав він. — Де ж це ти встиг?
Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Дивився і облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли.
А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок — той, що збився біля правого вовчого вуха — він нишком заховав до кишені.
“Навіщо йому ті реп’яхи?” — здивувався Грицик.
Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він — вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.
Мацик дивився на Барвінка і посміхався.
— Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, — звернувся він до Швайки. — А то б уже давно годував раків.
— Згадав, та не те, — заперечив Пилип. — То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так…
І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.
— Заспокойся, Барвінку, — поспішно мовив Швайка. — То я пожартував.
Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: “Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!”. Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.
— Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, — пояснив Швайка. — Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?
— Я його побачив, — відказав Мацик. — Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!
— Ну, таке треба заслужити, — ухилився Швайка від прямої відповіді.
— А де їх, таких учених, беруть? — поцікавився Перепічка.
Швайка примружив очі.
— Коли скажу, що біля вашого села — ти ж мені все одно не повіриш, — відказав він. — Чи не так?
Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.
А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.
“Ти ж гарний вовк, — подумки звернувся Санько до Барвінка. — Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…”
Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.
“Шкода, що ми з тобою не знайомі, — думав далі Санько. — А я хотів би, щоб у мене був такий друг…”
Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя.
— Ти що? — здивувався Швайка. — На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?
— Та ні-і, — зніяковів Санько. — Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.
— Я теж сказав би, — зареготав Байлемів Василь. — Та тільки він чогось не підлизується до мене.
Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.
А за багаттям усе ще точилися розмови.
— От би знати, що то за сволота займається грабунками, — промовив Левко Заярний. — Ет, піймати б такого — зуби по всьому лугу розлетілися б!
І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!
— А я знаю, хто це був, — вихопилося в нього. — Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.
Козаки вражено втупилися в хлопця.
— Звідкіля ти це знаєш? — запитав Байлем.
— Він зубом цвикав, — пояснив Санько, — коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.
— А й справді! — вигукнув Грицик. — І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?
— Ану, розкажіть, що знаєте, — зажадав Швайка.
Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:
— Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого — двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв — і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.
— А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? — поцікавився Перепічка.
— Якось дізнаються…
Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.
Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари — звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:
— А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.
А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:
— А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.
Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад — знали всі. І чим він закінчується — теж знали.
— Хоч врятувався хтось? — порушив мовчанку Левко Заярний.
Швайка у відповідь стенув плечем.
— Цього я не знаю, — сказав він трохи згодом. — Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? — неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно.
А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський.
Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст.
— Чом же ти раніше про це не сказав? — люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. — Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось…
— Чим би ти вдарив? — заперечив Швайка. — І скільки вас — десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти.
Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав:
— То що ж відчуває твоє серце?
— Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, — відказав Санько, — і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, — пояснив він Пилипові.
— Знаю, — відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки. — Спи, хлопче.
САМІ НА ОСТРОВІ
Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.
— Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, — сказав Швайка. — Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік.
Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався.
— Мені б лише дістатися до них, — скреготнув зубами Володко Кривопичко. — Я б їм показав, чого варта моя шабля!
Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися.
— Навіщо тобі шаблюку показувати? — сказав Василь Байлемів. — Вони й так розбіжаться. Тільки-но уздрять твою мармизу.
Воронівці розділилися. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди.
— Зустрінемося біля гирла Псла, — сказав Швайка. — Знаєте Довгий острів?
— Ще б пак, — відказав Мацик. — Позаминулого року там сотню татар поклали.
— А ми? — озвався Грицик. — Ми теж хочемо з вами.
— Навіть не думайте, — відрізав Швайка. — Ця розвага не для дітей.
— Ми не діти, — набурмосився Грицик. — Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.
— Ага, — підтримав Санько товариша. — Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.
— Сидіть уже, визволителі, — відмахнувся від них Байлем. — Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти.
З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.
— А з тобою що робити? — присів перед ним Швайка. — Мабуть, теж хочеш з нами?
Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.
— Ні, друже, — сказав господар. — Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш — Санька!
Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.
Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води.
Перш за все хлопці заходилися вивчати острів. Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. В глибині острова між двох дубів заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної брили, була коптильня. Тут таки на палях висіло кілька окостів і низки в’яленої риби. В самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів.
Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом — і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко — і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.
— Слухай, Саньку, — сказав він. — А чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?
— А я не тремчу, — відказав Санько і скосив очима на кущ, за котрим щось зашурхотіло.
— Та бачу, — ущипливо зауважив Грицик. — А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека — він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого.
Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на “мечах”. І хоча зазвичай Грицик з таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа.
По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася мама. Як вона там? Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд…
— Оце сиджу та й думаю, як воно там у Воронівці, — стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий погляд на Санька — і знову втупиться у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. — А знаєш, як гарно було б оце зараз нам з тобою опинитися у маминій хаті? Хоч і небагато ми живемо, а ти б у нас був ситий…
Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти.
З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки.
— Зараз ми їх зваримо, — сказав він. — Там, у курені, я бачив казанок.
— А коли хтось помітить дим? — засумнівався Санько.
— Та хто тут його помітить? — стояв на своєму Грицик.
— Татари. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.
Грицик замислився. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.
— Коли треба, знову наловлю, — сказав він. — Їх тут, Саньку, видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.
Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:
— Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.
— Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.
— А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.
Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!
— Малі ми ще, — зітхнув він. — Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.
— Не повернуся я туди, — відрізав Грицик. — Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…
— Тільки не моя мама, — заперечив Санько. — І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.
— А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?
— А Тишкевич? — нагадав Санько.
— А що Тишкевич? — трохи охолов Грицик. — Коли що — можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще — побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?
Барвінок не відповів. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла.
Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі.
Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей.
Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича.
ТИШКЕВИЧ
Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:
— Гей, є хто-небудь?
Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.
— Спокійно, Барвінку, — прошепотів він. — Може, погукають, та й попливуть далі.
Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив:
— Здається, тут нікого немає.
— Подивимось, — відказав Тишкевич. — Ану, за мною!
У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.
— О, вогнище! — вигукнув один. — І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?
— Не заходь, — почувся голос Тишкевича, — встигнеш з козами на торг.
— І коні тут були, — відгукнувся з іншого краю третій. — Слідів на десяток коней набереться.
За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.
— Цікаво, куди вони могли дітися? — запитав низенький товстун. — Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, — коні стояли б тут.
— А я здогадуюся, — відказав наймолодший. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. — Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?
Тишкевич повагом хитнув головою.
— Схоже на те, — сказав він. — І повернуться не раніше, аніж взавтра.
— Правильно, — згодився молодик.
— Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.
— Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? — запитав товстун.
— Той самий. Коли щось знайдете, заберіть — і негайно сюди. А я поки тут похазяйную.
Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.
— А коли там хтось буде? — запитав наймолодший.
— Невже вам треба пояснювати, що робити? — хижо посміхнувся Тишкевич. — Коли їх чимало — то вдайте, ніби хочете стати козаками і шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то… — і Тишкевич провів долонею по горлянці. — Зрозуміло? А потім за лахи — і назад. А я на вас тут чекатиму.
— І все ж, воно зручніше втрьох, — затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: — Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли…
За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня.
І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови і одна вовча.
— Що будемо робити? — збуджено запитав Грицик. — Може, нацькувати Барвінка?
Санько заперечливо похитав головою.
— Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться.
Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:
— З півсотні, не менше!
За хвилину Тишкевич вийшов з куреня. Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.
— Княгині таких не носять, — задоволено зазначив він. Затим поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.
Хлопці перезирнулися.
— Чи не збирається він з цією в’язкою дати драла? — запитав Грицик.
— Схоже, — відказав Санько. — Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.
З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. “Наказуй, малий хазяїне, — промовляв увесь його вигляд. — Ну, чому ж мовчиш?”
А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили.
Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.
— Слухай, Санько, а давай візьмемо його в полон! — прошепотів він.
— А як же ти його візьмеш? — засумнівався Санько. — Якби ж хто був з дорослих…
— А Барвінок навіщо? І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так…
Він прихилив голову до Санькового вуха і почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.
За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.
— Вийдете, як покличу, — наказав їм Грицик.
Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав:
— Дядьку, а що ви тут робите?
Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова.
— А… звідки ти взявся? — нарешті запитав він.
— Я до дядька приплив у гості, — відповів Грицик. — Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся — хтось чужий порається у його курені. Ви хто будете?
— Я… це… ох, і налякав ти мене, хлопче! — почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. — Я подумав, було, що це татарин якийсь…
Його рука усе ще стискала руків’я ножа.
— Не підходьте! — наказав Грицик і відступив на кілька кроків.
— Та ти що — не впізнав мене? — здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка — крім них, на острові нікого не було.
— Я ж товариш твого дядька, — сказав він. — Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?
— Не підходьте, — повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.
— То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, — продовжував теревенити він. — Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько…
Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.
— Саньку! — гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.
Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака…
Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.
Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.
Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма…
— Та ви що, хлопці, — спробував він посміхнутися. — Людина до вас у гості, а ви…
— Пізнаєте цього вовка? — запитав Грицик. — Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.
На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.
— Якого Мацика, якого коня? — запитав він. — Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.
— Неправда, — сказав Грицик.
— Та щоб мене грім побив! — вигукнув Тишкевич. — Щоб мене нечиста взяла!
Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він — викапаний батько…
Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.
— Е, ні, — сказав він. — Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!
— Демидом, — не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.
— А от і ні! — вигукнув Грицик. — Саньку, все ясно!
— Дивно, — похитав головою Тишкевич. — Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га?
І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни…
Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.
— Відпустіть мене, хлопці, — сказав незнайомець. — Годі дурня клеїти.
Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.
І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.
— Давайте зробимо так, — несподівано для самого себе запропонував Грицик. — Ми зв’яжемо вам руки і ви посидите в курені. А приїдуть наші — самі розберуться.
— Та ви що — з глузду з’їхали? — обурився незнайомець і знову ступив уперед.
— Ані руш! — вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.
Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.
— Ну що ж, зв’язуйте, — згодився він. — Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть — повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь…
І увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.
— Глядіть же, хлопці, — востаннє попередив він. — Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу…
Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння…
Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.
— Даремно тільки з’їздили, — домугикавши, зітхнув товстун. — Казав же я йому, що нікого там немає.
— Але ж ми бачили сліди, — заперечив молодший. — А де сліди, там повинні бути й люди…
— Що нам ті люди? — зневажливо пирхнув товстун. — Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.
Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:
— Пане Юзефе!
Йому ніхто не відповів.
— Мабуть, заснув, — висловив здогад товстун. — Доведеться сходити на берег.
Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.
— Що за чортівня? — вражено пробурмотів він. — Поглянь-но, Сидоре.
— Хлопчисько! — здивувався Сидір. — Звідкіля його занесло?
Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.
— Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? — запитав товстун.
— А ми тут живемо, — відказав хлопчина. — З дядьком. І його товариші теж тут живуть.
— Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.
— Вони незабаром повернуться, — відказав хлопчина. — Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…
— Куди? — запитав молодший.
— До Швайки.
Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:
— Жени!
Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.
За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.
Дякую, допомогли