"Ніч перед боєм" дуже скорочено

“Ніч перед боєм” короткий зміст (переказ скорочено) нагадає про що розповідається у оповіданні Олександра Довженка.

Довженко “Ніч перед боєм” скорочено

Були часи Другої світової війни. Солдати готувалися до бою, який мав відбутися наступного дня. Бійці і командири сиділи у землянці. Їх було чоловік 30.

Іван Дробот був молодим скромним танкістом, він запитав їх командира Петра Колодуба, який його «внутрішній секрет». Колодуб – на вигляд був малим, не дуже здоровим, але здобув перемогу у багатьох боях, він був безстрашним і невтомним. Петро відповів, що з охотою розповість про свій секрет.

Командир розповів, що його змінив відступ через Десну, коли він познайомився зі старими дідами – рибаками. Саме звичайний український дід-рибалка перевернув йому тоді всю душу. Колодуб завжди цікаво розповідав, тому бійці із задоволенням його слухали.

У той день він з такими ж бійцями відступали під натиском німців. Рухалися вони на схід цілий день і ніч, на свої плечах вони тягли товаришів, яких поранили. Деякі солдати навіть стрілялися з розпачу, а деяки кидали зброю і йшов до рідних хат, не маючи сили пройти повз.

Разом з Колодубом їх було чоловік 15 – серед них були і танкісти, танки яких знищили, були і кулеметники, і працівники партії, і бортмеханіки, був навіть полковник без полку. Колодуб до війни був звичайни садівником, а на момент відступу вже став командиром танка.

Вони відступали вже декілька днів і були останніми хто мав перейти через Десну. Коли настала ніч вони дісталися до Десни, але перепливти її не могли самотужки. Тоді солдати попросили допомоги у діда-перевізника Платона Півторака. Дід не зрадів побачивши солдат, які відступали. Старий покликав діда Савку, якому було десь 70 років, і який чимось був нагадував на святого Миколу-угодника. З дідом Савкою прийшов ще чималий хлопець.

Вони йшли стежкою мовчки у густих лозах. Солдат Борис Троянда всю дорогу дуже хвилювався, бо не вмів плавати. Діди йшли не кваплячись, ніби на звичайну нічну рибну ловлю, не звертаючи жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків. Троянда просив дідів йти швидше. Платон відповів, що уже старий і відходив своє.

Солдати-втікачі і діди сіли у великому та старому човні й попливли. Колодуб сидів коло діда Платона, у нього було таке враження, що везуть їх на той світ. Колодуб відчував сором та розпач, чоловік подумки прощався з Десною.

Дід Платон з Савкою говорили образливі речі для втікачів. Платон розповів, що вже третю ніч возить солдат, тому не спить, а нещодавно переправляв військових, які ще й погрожували йому револьвером і обізвали куркулем.

Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, так як кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене. Дід Савка згадав і свого сина Демида, який не посмів би відступити.

“Не знаю, чого вони оце так тікають. Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися”.

Колодуб кожне слово діда Платона прийняв близько до душі, старий чоловік був для нього голосом мужнього народу. Дід Платон вважав, що солдатам не вистачає ненависті до ворога. Троянда казав, що ненавидить фашизм усією душею.

На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший ніж ненависть до ворога. Дід порадив прикувати себе од страху ланцюгом до кулемета та й стояти проти ворога до останньої хвилини. Дід Савка журився, бо розумів що після відступу ще більше крові буде пролито, не лише солдатської, а й материнської та дитячої.

Колодуб не витримав повчань і промовив: “А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем?” Дід Платон відповів Колодубу на прощання, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже перемагають горді, а не жалісливі.

“…воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті… А жаль – це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!”.

Саме ці слова змінили Петра Колодуба і зробили тим, ким він зараз став. Петро наче втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Вони попрощалися з дідами-рибалками. Колодуб повернувся до діда Платона, щоб подякувати за такий важливий урок в житті: “Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість. Ми вас, діду, ніколи…”. Та дід попросив його йти вже, не крутитися перед очима, а по його обличчю текли сльози і падали в Десну.

Тепер у Петра було лише бажання після війни побачили діда Платона, та Іван Добробут сказав, що цьому вже не бути. Коли всі наші відступили, через годину до Десни підійшли німці… Довго вони били діда, який перевіз їх ворогів, хотіли розстріляти, а потім наказали перевести їх також через Десну, і коли вони вже були посеред річки, діди попросили один у одного пробачення і втопили німців, кулемети, себе та човни. Вижив лиши один Іван Добробут – він був онуком діда Савки.

Петро, а з ним і інші солдати встали і цілу хвилину стояли мовчки. Потім колодуб став на одне коліно, й інші солдати також преклонили коліна:

“Готові до бою?” – запитав Колодуб і став перед бійцями. “Готові на будь-який огонь!!!” – мовили солдати.

Автор переказу: Гнатюк Юлія