Вона нахилилася до мене.
— Щоразу як ти віритимеш у нього, його існування ставатиме вірогіднішим… Якщо будеш наполегливим, він почне існувати у всій повноті. І творитиме для тебе добро.
— Про що ж я йому напишу?
— Виклади свої думки. Ті, які не висловлюєш; саме вони тиснуть, міцно вкорінюються, лягають тягарем, знерухомлюють тебе, посідають місце нових думок і отруюють тебе. Якщо ти мовчатимеш, то перетворишся на смердюче сміттєзвалище старих думок.
— О’кей.
— Окрім того, ти щодня можеш звернутися до Бога з проханням. Але вважай! Лише з одним.
— Ваш Бог, Бабцю-Ружо, — нікчемний. Аладін мав право на три бажання від джина з лампи.
— Одне бажання щодня — це краще, ніж три за все життя, чи не так?
— Авжеж. І я можу все йому замовити? Іграшки, цукерки, машину…
— Ні, Оскаре. Бог — не Дід Мороз. Ти можеш просити у нього лише духовні речі.
— Наприклад?
— Наприклад: мужності, терпіння, пояснень…
— О’кей. Розумію.
— А ще, Оскаре, ти можеш попросити його про прихильність до когось іншого.
— Маючи право на одне бажання в день, Бабцю-Ружо, не варто робити дурниць, спершу я притримаю його для себе!
Ось так. Тому, Боже, з нагоди першого листа (я тобі трохи описав свій стиль життя тут, у лікарні, де на мене тепер дивляться як на перепону медицині) хотів би просити відповісти на одне запитання: я одужаю? Скажи “так” чи “ні”. Це ж нескладно. “Так” чи “ні”. Непотрібне закресли.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Я не знаю твоєї адреси: як мені бути?
Дорогий Боже,
Браво! Ти дуже крутий. Ти дав відповідь на запитання раніше, ніж я відправив листа. Як це в тебе вийшло?
Сьогодні вранці, коли в кімнаті для відпочинку я грав з Ейнштейном у шахи, прийшов Поп Корн, щоб мене попередити:
— Приїхали твої батьки.
— Мої батьки? Не може бути. Вони приїздять тільки в неділю.
— Я бачив машину — червоний джип із білим брезентовим чохлом.
— Це неможливо.
Я стенув плечима і продовжував грати з Ейнштейном. Оскільки я був заклопотаний своїми думками, Ейнштейн крав мої фігури, і це мене ще більше вивело з себе. Ми прозвали його Ейнштейном не тому, що він розумніший за інших, а тому, що його голова вдвічі більша за звичайну. Кажуть, що в ній повно води. Шкода, бо коли б у ній було стільки мізків, Ейнштейн багато чого б досяг.
Побачивши, що програш неминучий, я покинув гру і пішов за Поп Корном до вікон кімнати, що виходили на стоянку. Він мав рацію — мої батьки таки приїхали.
Треба зазначити, Господи, що ми, тобто мої батьки і я, живемо далеко. Коли я жив там, то не усвідомлював цього, але тепер, коли вже там не живу, гадаю, що це справді далеко. Тож через це батьки можуть навідуватися до мене не частіше одного разу на тиждень — у неділю, бо в неділю вони не працюють, я також.
— Бачиш, я мав рацію, — сказав Поп Корн. — Що ти даси за те, що я тебе попередив?
— У мене є шоколадні цукерки з горішками.
— У тебе не залишилося полуничних “Тагада”?
— Ні.
— Гаразд, підійдуть і шоколадні.
Звичайно, ми не маємо права підгодовувати Поп Корна, адже він тут для того, щоб схуднути. У дев’ять років він важить дев’яносто вісім кілограмів, маючи метр десять заввишки і метр десять завширшки! Єдиний одяг, в який він повністю влазить, — бавовняний спортивний светр гравців у американське поло. Та й то смужки страждають на морську хворобу. Щиро кажучи, оскільки жоден із моїх друзів, як і я, не вірить, що він колись перестане бути товстим, і нам дуже шкода бачити, як він страждає від голоду, ми завжди віддаємо йому свої недоїдки. Для такої купи тлущу шоколадна цукерка — краплина в морі! Якщо ми помиляємося, то нехай медсестри перестануть ставити йому стільки свічок.
Я повернувся в палату чекати батьків. Спершу я не помічав, як спливали хвилини, бо геть захекався, але згодом усвідомив, що за цей час вони могли прийти до мене вже разів п’ятнадцять.
Раптом я здогадався, де вони. Я шмигнув у коридор, коли ніхто мене не бачив, спустився по сходах і в напівтемряві підійшов до кабінету лікаря Дюссельдорфа.
Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: “Ми спробували все, повірте, ми все спробували”, а тато відповідав здавленим голосом: “Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь”.
Я стояв, притулившись до залізних дверей. І не знав, що було холоднішим: метал чи я.
Потім лікар Дюссельдорф запитав:
— Хочете обняти його?
— Мені забракне мужності, — сказала мама.
— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.
Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!
Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.
Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!
Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.
Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім’я:
— Оскаре! Оскаре!
Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.
Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев’яних підошов на черевиках пані Н’да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам’ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.
Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?
— Хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Випий води.
— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.
— З’їж шматочок…
— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.
На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.
— Знайдіть цю жінку!
Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.
— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.
— Що нам до того.
— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.
— Мені байдуже.
— Що трапилось?
— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.
Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.
— Гмм, — мовила Бабця-Ружа, — це мені нагадує турнір у Бетюні проти Сари Гоп-Скок, кечистки з намащеним олією тілом, вугрем рингів, акробатки, яка билася майже голою і вислизала з рук, коли її намагалися обхопити. Вона билась лише у Бетюні, де щороку вигравала кубок Бетюна. Як я його жадала, той кубок Бетюна!
— І що ж Ви зробили, Бабцю-Ружо?
— Мої друзі сипнули на неї борошно, коли вона підіймалася на ринг. Олія з борошном дають непогану масу, щось на зразок сухарів для панірування. Трьома захватами і двома кидками я поклала її на килим, цю Сару Гоп-Скок. Після мене її називали вже не вугрем рингу, а панірованою тріскою.
— Вибачте, Бабцю-Ружо, я не бачу зв’язку.
— Зате я бачу його дуже добре. Завжди є вихід, Оскаре, завжди десь є мішок борошна. Ти маєш написати Богові. Він сильніший за мене.
— Навіть у кечі?
— Так. Навіть на кечі Бог розуміється дуже добре. Спробуй, мій любий. Від чого ти найбільше страждаєш?
— Я ненавиджу своїх батьків.
— Тоді ненавидь їх дуже сильно.
— І це мені кажете Ви, Бабцю-Ружо?
— Так. Ненавидь їх дуже сильно. Матимеш кістку, щоб гризти. Коли ж ти її згризеш, то побачиш, що воно того не варте. Розкажи все це Богові у листі й попроси його прийти до тебе.
— Він може пересуватись?
— Певною мірою. Не часто. Точніше рідко.
— Чому? Він також хворий?
По тому як Бабця-Ружа зітхнула, я зрозумів, що вона не хоче мені сповіщати, що ти, Господи, також нездужаєш.
— Оскаре, батьки коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Облиште. Мої батьки придурки.
— Звичайно. Але чи вони коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Говорили. Лише один раз. Аби сказати, що вони в нього не вірять. Вони вірять тільки у Діда Мороза.
— Вони настільки дурні, Оскарику?
— Ви навіть не уявляєте! Одного разу, коли я повернувся зі школи і заявив, що годі мене дурити, бо, як і всі мої товариші, я знаю, що Діда Мороза не існує, у них був такий вигляд, ніби вони з неба впали. Оскільки я був розлючений, бо на перерві виглядав кретином, вони заприсяглися, що ніколи не збирались мене обманювати, що самі щиро вірили в існування Діда Мороза і що їм дуже прикро — отакої — прикро дізнатися, що це не так! Кажу ж Вам, Бабцю-Ружо, двоє справжніх недоумків!
— Отже в Бога вони не вірять?
— Ні.
— І це тебе не заінтригувало?
— Якби я цікавився тим, що думають придурки, то не мав би часу на те, що думають люди розумні.
— Твоя правда. Але той факт, що твої батьки, як ти вважаєш, придурки…
— Авжеж. Вони справді придурки, Бабцю Ружо!
— Якщо твої батьки, які помиляються, не вірять у Бога, то чому б тобі не повірити у нього і не попросити навідатись до тебе?
— Гаразд. Хіба Ви не казали, що він прикутий до ліжка?
— Ні. Просто в нього своєрідна манера приходити в гості. Він сяйне думкою. У свідомості.
Це мені сподобалось. Я подумав, що це круто. Бабця-Ружа додала:
— От побачиш, його візити дуже допомагають.
— О’кей. Я поговорю з ним. Зрештою, наразі єдине, що мені допомагає, — це ваші відвідини.
Бабця-Ружа усміхнулась і якось нерішуче нахилилась до мене, аби поцілувати у щоку. Одначе не зважилася і поглядом попросила дозволу.
— Гаразд. Цілуйте. Я нікому не скажу. Не хочу псувати Вам репутацію колишньої кечистки.
Вона губами торкнулась моєї щоки, і мені стало приємно, я відчув тепло і поколювання, запахло пудрою і милом.
— Коли Ви прийдете знову?
— Я маю право приходити не частіше двох разів на тиждень.
— Це неможливо, Бабцю-Ружо! Я не хочу чекати три дні!
— Такі правила.
— Хто розробляє правила?
— Лікар Дюссельдорф.
— У даний час лікар Дюссельдорф кладе в штани, коли мене бачить. Попросіть у нього дозволу, Бабцю-Ружо. Я не жартую.
Вона, вагаючись, подивилася на мене.
— Я не жартую. Якщо Ви не приходитимете до мене щодня, я не писатиму Богові.
— Я спробую.
Бабця-Ружа вийшла, а я розплакався.
Досі я й гадки не мав, наскільки потребував допомоги. Досі я не усвідомлював, наскільки я хворий. Уявивши, що більше не бачитиму Бабцю-Ружу, я усвідомив це, і по моїх щоках покотилися пекучі сльози.
На щастя, у мене було трохи часу, щоб до її повернення опанувати себе.
— Усе влаштувалось: я отримала дозвіл. Протягом дванадцяти днів я можу провідувати тебе щодня.
— Мене і тільки мене?
— Тебе і тільки тебе, Оскаре. Дванадцять днів.
Не знаю, що зі мною сталось, але знову навернулися сльози і мене затрясло. Хоч я й знаю, що хлопці не повинні плакати, тим паче я, зі своєю яйцеподібною головою, несхожий ні на хлопця, ні на дівчину, а скоріше на марсіанина. Але нічого не міг вдіяти. І ніяк не міг зупинитися.
— Дванадцять днів? Усе настільки погано, Бабцю-Ружо?
Їй на очі також навернулись сльози. Вона стримувалася. Стара кечистка заважала колишній дівчині розплакатися. Це було так мило, що трохи мене розважило.
— Який сьогодні день, Оскаре?
— Що за питання! Ви не бачите мого календаря? Сьогодні 19 грудня.
— У моїй країні, Оскаре, існує легенда, яка стверджує, що протягом дванадцяти останніх днів року ми можемо спрогнозувати погоду на дванадцять місяців наступного року. Треба спостерігати за кожним днем, щоб отримати картину місяця в мініатюрі. 19 грудня характеризуватиме січень, 20 — лютий, і так далі, аж до 31 грудня, яке передвіщатиме грудень наступного року.
— Справді?
— Так каже легенда. Легенда про дванадцять чародійних днів. Я хочу, щоб ми з тобою зіграли в неї. Особливо ти. Від сьогодні ти спостерігатимеш за кожним днем, кажучи собі, що цей день дорівнює десятьом рокам.
— Десятьом рокам?
— Так. Один день дорівнює десятьом рокам.
— Значить, через дванадцять днів мені виповниться сто тридцять років!
— Так. Уявляєш?
Бабця-Ружа поцілувала мене (я відчував, що вона увійшла в смак), а потім пішла.
Так от, Боже, сьогодні вранці я народився, хоча усвідомив це не одразу. Це стало зрозуміліше ближче до полудня. Коли мені виповнилося п’ять років, я почав себе усвідомлювати, але виграв небагато, бо дізнатися про свій стан. Зараз увечері мені десять, це — вік розуму. Тому у мене прохання: коли ти маєш щось сповістити мені, як оце опівдні, на мої п’ять років, роби це не так брутально. Дякую.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Хотів у тебе дещо попросити. Я знаю, що маю право лише на одне бажання, але те, яке я щойно висловив, це заледве чи бажання, радше побажання.
Я згоден, щоб ти прийшов до мене. У мою свідомість. Гадаю, це виглядатиме вражаюче. Було б добре, якби ти зробив це для мене. Я приймаю з восьмої години ранку до дев’ятої вечора. Решту часу я сплю. Іноді через ліки я час від часу дрімаю навіть удень. Але якщо ти застанеш мене у такому стані, не вагайся — буди. Було б дурістю розминутися на якусь хвилину, хіба ні?
Дорогий Боже,
Сьогодні я пережив юність, і не все минуло гладенько. Отака от історія! Я мав купу клопотів зі своїми товаришами та батьками, і все через дівчат. Зараз увечері я не шкодую, що мені двадцять, бо можу собі сказати, ух, найгірше вже позаду. Статеве дозрівання — красненько дякую! Одного разу цілком достатньо!
Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні, через проблеми статевого дозрівання, я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити. І потім повторюю ще раз: якщо кунятиму — поторсай мене.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут. За сніданком вона розповідала мені про свої бої з Королівською Цицькою, бельгійською кечисткою, яка щодня поглинала по три кілограми сирого м’яса, заливаючи його бочкою пива; казали, що Королівська Цицька, через бродіння м’яса у пиві, найбільше вражала своїх суперників смородом із пащі та що завдяки йому, і тільки йому, вона клала їх на лопатки. Щоб її перемогти, Бабці-Ружі довелося вигадати нову тактику: натягнути просочений лавандою каптур і назватися Шорницею з Карпантра. Кеч, щоразу підкреслює вона, вимагає м’язів і на мізках.
— Кого ти по справжньому любиш, Оскаре?
— Тут, у лікарні?
— Так.
— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.
— А серед дівчат?
Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати. Але Бабця-Ружа чекала, а клеїти дурня перед кечисткою міжнародного рівня надто довго не можна.
— Пеггі Блу.
Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному. Навколо неї панують світло й тиша. Коли до неї підходиш, виникає враження, що ти заходиш до каплиці.
— Ти сказав їй про це?
— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: “Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся”.
— Чом би й ні?
— Я навіть не знаю, чи їй відомо, що я існую.
— От тобі ще одна причина.
— Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.
— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.
Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.
— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.
— Що ти відчуваєш до неї?
— Я прагну захистити її від привидів.
— Що? Тут водяться привиди?
— Так. Щоночі. Вони нас будять невідомо навіщо. Нам боляче, бо вони щипаються. Нам страшно, бо ми їх не бачимо. Потім так важко знову заснути.
— А до тебе привиди приходять часто?
— Ні. У мене дуже міцний сон. Але іноді я чую, як Пеггі Блу кричить уночі. Я хотів би захистити її.
— Скажи їй про це.
— Все одно я не зможу цього зробити, бо вночі нам заборонено виходити з кімнати. Такі правила.
— Хіба привиди ознайомлені з правилами? Ні. Явно ні. Будь хитрішим. Коли вони почують, як ти кажеш Пеггі Блу, що стоятимеш на чатах, аби захистити її від них, — то не наважаться прийти сьогодні вночі.
— Так… але ж…
— Скільки тобі років, Оскаре?
— Не знаю. Котра зараз година?
— Десята. Тобі скоро п’ятнадцять. Ти не вважаєш, що настав час набратися мужності й висловити свої почуття.
О десятій тридцять я наважився і підійшов до відчинених дверей її палати.
— Привіт, Пеггі, це Оскар.
Вона лежала на ліжку, схожа на Білосніжку, яка чекає свого принца, тоді як ті бісові карлики вважають, що вона мертва, Білосніжку, яка кольором своєї шкіри нагадувала сніг на фото, де він виходить не білим, а ледь блакитним.
Вона повернулася до мене, і мені стало цікаво, за кого вона мене прийме: за принца чи за карлика. Я поставив би на “карлика” через свою яйцеголовість, але вона нічого не сказала, власне це мені й подобається у Пеггі Блу: вона ніколи нічого не каже, і все залишається таємничим.
— Я прийшов сказати, що сьогодні вночі й усі наступні ночі, якщо ти не проти, я стоятиму на варті біля твоєї кімнати, захищаючи тебе від привидів.
Вона глянула на мене, кліпнула віями, і в мене виникло враження, що фільм почав прокручуватись у сповільненому темпі, повітря ставало прозорішим, тиша — тихішою, я ступав, наче по воді, і що при наближенні до її ліжка, осяяного світлом, яке падає нізвідки, все змінюється.
— Хвилинку, Яйцеголовий, Пеггі стерегтиму я!
Поп Корн стояв у дверях, чи точніше, заповнював собою весь прохід. Я затремтів. Звісно, якщо Пеггі стерегтиме він, це буде ефективно, жоден привид більше не пройде.
Поп Корн підморгнув Пеггі.
— То як, Пеггі? Ми з тобою друзі, чи не так?
Пеггі дивилась на стелю. Поп Корн сприйняв це за згоду і потягнув мене з палати.
— Якщо хочеш дівчину — бери Сандрін. Пеггі моя і більш нічия.
— За яким правом?
— За правом першого. Якщо ти чимось незадоволений — можемо битися.
— Насправді я суперзадоволений.
Я трохи стомився і пішов посидіти до ігрової кімнати. Там якраз була Сандрін. У Сандрін, як і в мене, лейкемія але, здається, її лікування проходить успішно. Ми називаємо її Китаянкою, бо в неї чорна блискуча перука з прямого жорсткого волосся з чубчиком, що робить її схожою на китаянку. Вона дивиться на мене і вистрілює бульбашкою з жувальної гумки.
— Можеш мене поцілувати, якщо хочеш.
— Навіщо. Жувальна гумка тебе не задовольняє?
— Ти на це нездатний, ти — нуль. Впевнена, ти ніколи цього не робив.
— Не сміши. У п’ятнадцять років я робив це вже багато разів, будь певна.
— Тобі п’ятнадцять? — здивувалась вона.
Я перевірив по годиннику.
— Так. Якраз минуло п’ятнадцять.
— Я завжди мріяла, щоб мене поцілував дорослий п’ятнадцятирічний хлопець.
— Авжеж, це привабливо, — бовкнув я.
Вона скорчила неймовірну гримасу, виставивши губи вперед, стала схожою на присоску, розплющену на віконному склі, і тут я зрозумів, що вона чекає на поцілунок.
Обернувшись, я бачу всіх моїх друзів, які спостерігають за мною. Жодної можливості здрейфити. Треба бути чоловіком. Прийшла пора.
Я підходжу і цілую. Вона стискає мене в обіймах, я не можу відірватись, все зволожується, раптом, без попередження, вона всовує мені в рот свою жувальну гумку. З несподіванки я її ковтнув. Мене взяло зло.
І у цей момент чиясь рука торкнулась мого плеча. Біда не ходить сама — прийшли мої батьки. Сьогодні неділя, я й забув.
— Оскаре, ти не познайомиш нас зі своєю подругою?
— Вона мені не подруга.
— Може, ти все таки нас познайомиш?
— Сандрін. Мої батьки. Сандрін.
— Рада з Вами познайомитись, — каже Китаянка, прибираючи солоденького вигляду.
Я б її задушив.
— Хочеш, щоби Сандрін пішла з нами у твою палату?
— Ні, Сандрін залишиться тут.
Повернувшись у ліжко, я відчув, що стомився, і трохи поспав. Все одно я не хотів із ними розмовляти.
Коли я прокинувся, вони як завжди вручили мені подарунки. Відколи мене поклали у стаціонар, у моїх батьків виникли проблеми зі спілкуванням, тож вони приносять дарунки, і ми марнуємо післяобідній час, читаючи правила гри та інструкції з використання. Що стосується пояснень, мій тато — цілком безстрашний: навіть якщо вони написані турецькою чи японською, він не падає духом, а береться за схеми. Просто чемпіон світу з марнування часу в неділю пополудні.
