«Острів скарбів» Частина друга
КОРАБЕЛЬНИЙ КУХАР
Розділ VII
Я їду до Бристоля
Поки ми готувалися до відплиття, минуло набагато більше часу, ніж гадав сквайр, і так само не справдилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі не відпускати мене від себе: він мусив поїхати до Лондона, знайти іншого лікаря, що заступив би його в нашій окрузі. Сквайр мав силу всяких клопотів у Бристолі. А я жив у його садибі майже як бранець під опікою старого доглядача дичини Редрута, весь сповнений мрій про море, про дивовижні острови та пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її до найменших подробиць. Улаштувавшись біля вогню в кімнаті доморядника, в мріях своїх я підпливав до острова з різних боків, досліджував кожен вершок його поверхні, тисячу разів видирався на гору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини милувався чудовими й мінливими краєвидами. Часом у моїй уяві острів аж кишів дикунами, з якими ми билися, часом його заселяли небезпечні хижаки, які ганялися за нами. Але при всій своїй фантазії я не міг уявити й близько тих дивних і трагічних пригод, що сталися з нами там насправді.
Так минуло кілька тижнів, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою допискою на конверті:
Якщо лікар відсутній, листа має розкрити Том Редрут або молодий Гокінс”.
Дотримуючись цієї вказівки, ми прочитали (точніше, я прочитав, бо Редрут міг читати хіба тільки друковане) такі важливі новини:
Готель “Стара кітва”,
Бристоль, 1 березня 17… року.
Любий Лівсі!
Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу водночас на обидві адреси.
Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Годі й мріяти про кращу шхуну — навіть дитина може нею керувати. Водотоннажність її — двісті тонн. Назва — “Еспаньйола”.
Я дістав її за посередництвом свого давнього приятеля Блендлі, що виявився на диво справною діловою людиною. Він працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, себто про наші скарби…
— Редруте, — сказав я, уриваючи читання, — докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.
— А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? — пробурмотів доглядач дичини. — Чого б це сквайр мав мовчати? Аби догодити докторові Лівсі, чи що?
Я вирішив більше не висловлювати своїх зауважень і став читати далі:
Блендлі сам відшукав “Еспаньйолу” і завдяки своїй спритності купив її за сміховинно малу ціну. Щоправда, є в Бристолі людці, дуже упереджені до Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік на будь-що піде задля грошей, ніби “Еспаньйола” належала йому і він продав мені її втридорога, — а це безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.
Отже, з судном не було ніяких затримок. Хоча робітники, що опоряджали шхуну, працювали спершу дуже мляво, але потім справи почали налагоджуватись. Багато мороки з добором команди.
Я вирішив найняти душ двадцять (на випадок нападу тубільців, піратів або цих клятих французів). Насилу мені вдалося знайти тільки півтузеня чоловік, поки щаслива нагода послала мені саме ту людину, якої я потребував.
Я стояв на набережній, коли зовсім випадково зайшов у розмову з одним незнайомцем. Виявилося, що він старий моряк, тримає шинок, знає всіх моряків у Бристолі. Збавивши собі здоров’я на березі, він хоче найнятися хоч би й кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він саме тому й пришкандибав у порт, аби подихати солоним морським повітрям.
Це мене дуже зворушило (вас, гадаю, так само б), і я з жалю до нього тут-таки запропонував йому місце корабельною кухаря. Звуть його Довгий Джон Сілвер, і в нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, якнайкраща рекомендація для нього, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під проводом безсмертного Гока. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте лишень, в який ганебний вік ми живемо!
Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Сілвер і я, ми за кілька днів дібрали команду справжніх випробуваних моряків — не дуже, може, привабливих на вигляд, але, судячи з усього, страшенних відчайдухів. Запевняю, що з такою командою ми можемо битися хоч би й проти фрегата.
Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я найняв передше. Він зразу ж довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими небезпечно вибиратись у сповнене пригод плавання.
Тілом і душею я почуваю себе чудово — їм наче бик, сплю мов убитий. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Швидше б у море! І до дідька скарби! Морська слава, а не скарби, ось що поморочить мені голову! Отже, Лівсі, мчіть сюди на поштових. Не гайте ні години, якщо поважаєте мене.
Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрута попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва якнайшвидше їдуть до Бристоля.
Джон Трелоні.
Post scriptum. Забув повідомити вас, Лівсі, що Блендлі, який, між іншим, обіцяє надіслати нам на допомогу друге судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан великий упертюх, але в усьому іншому просто неоціненний. Довгий Джон Сілвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерров. А я вже маю на оці боцмана, що грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї “Еспаньйоли” все буде, як на військовому кораблі.
Забув ще написати вам, що Сілвер — людина не без грошей. Я знаю, що в нього є рахунок у банку і він ніколи не заходив у борги. Хазяйнувати в шинку він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих старих парубків, як ми з вами, мимоволі майне припущення, що не тільки турботи про власне здоров’я, а й жінка женуть його знову в море.
Дж. Т.
Р. Р. S. Гокінс може й заночувати у своєї матері.
Дж.Т.
Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Зрадів я страшенно. І якщо я будь-коли зневажав когось, то це був старий Том Редрут, який тільки бурчав увесь час та ремствував. Будь-хто з молодших лісничих залюбки погодився б їхати замість нього, але як уже так волів сквайр, це було законом для його челяді. Ніхто, крім старого Редрута, не наважився б навіть буркнути.
Другого дня вранці ми з ним пішки вирушили до “Адмірала Бенбова”, і там я побачив свою матір у доброму здоров’ї і непоганому настрої. Зі смертю капітана закінчилися й усі клопоти, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти полагодив усе поламане в заїзді, наново пофарбував стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі, а за шинквасом тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов також хлопчину, що допомагав би їй на час моєї відсутності.
Тільки побачивши цього хлопця, я вперше зрозумів, на що йду. До цієї хвилини я мав на думці тільки пригоди, що на мене чекають, але зовсім забув про дім, який покидаю. Тож тепер, побачивши незграбного чужого хлопчину, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюся, що я непорядно повівся з ним: робота для хлопця була цілком незвична, і я мав сотні приводів покпити з нього, коли він помилявся, і тикати його носом у кожен недогляд.
Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редрутом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір’ю, з бухтою, біля якої народився, з любою давньою вивіскою “Адмірал Бенбов”, хоч, пофарбована, вона вже не здавалася мені такою дорогою. Одна з моїх останніх думок була про капітана, що часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його рубець на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник з очей.
Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля “Готелю короля Ґеорґа”. Мене затиснули між Редрутом і якимсь огрядним старим добродієм. Незважаючи на швидку їзду й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув, як байбак, і проспав усі пагорки й долини й усі станції, що ми проїздили. Мене розбудив штурхан у бік. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс стоїть перед великим будинком на міській вулиці і що вже давно розвидніло.
— Де ми? — спитав я.
— У Бристолі, — відповів Том. — Висідайте.
Містер Трелоні оселився в заїзді побіля доків, щоб наглядати за опорядженням шхуни. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав набережними, повз силу-силенну кораблів усіх видів, оснасток і країн. На одному судні матроси співали за роботою, на іншому — висіли високо в повітрі просто над моєю головою у снастях, що здавалися тонкими, як павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз наче побачив його вперше. Чимсь новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші різьблені фігури на провах кораблів, що побували в далеких океанах. Бачив багато бувалих моряків з сережками у вухах і закрученими бурцями, з просмоленими кісками. Бачив, яка була в них розгойдиста й невимушена моряцька хода. Навіть якби перед моїм зором постали якісь там королі чи архієпископи, то й тоді б я так не втішався!
І сам я теж вирушаю в море! У море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять кіски Й співають моряцьких пісень! У морську подорож до незнаного острова, шукати закопані в землі скарби!
Я все ще був заглиблений у ці солодкі мрії, коли ми раптом спинилися перед чималим заїздом і зустріли сквайра Трелоні. Одягнений, як морський офіцер, у добротну синю форму, він усміхнений ішов нам назустріч, вправно наслідуючи моряцьку ходу.
-Ось і ви! — вигукнув сквайр. — А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер уся команда на місці.
— О, сер! — скрикнув я. — Коли ж ми відпливаємо?
— Відпливаємо? — перепитав він. — Завтра!
Розділ VIII
Під вивіскою “Підзорна труба”
Коли я поснідав, сквайр дав мені записку, адресовану Джонові Сілверу в “Підзорній Трубі” і сказав, що я легко знайду це місце, якщо йтиму вздовж доків і пильно приглядатимусь, поки побачу маленьку таверну з великою мідною підзорною трубою, намальованою на вивісці. Я тут-таки вибрався в дорогу, радіючи нагоді побачити ще раз кораблі й матросів. Насилу пробившись крізь велике стовковище людей, возів і всіляких вантажів, бо в доках у цей час був саме розпал роботи, я кінець кінцем розшукав потрібну мені таверну.
Вона була й справді маленька, але затишна: вивіска недавно пофарбована, на вікнах чепурні червоні фіранки, підлога старанно притрушена піском. Таверна стояла на розі, й обоє дверей були розчинені навстіж, тому в просторій кімнаті з низькою стелею було досить видно, попри хмари тютюнового диму.
За столиками сиділи переважно моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер при вході, не наважуючись увійти.
Поки я так стояв, з бічної кімнати вийшов чоловік, і з першого ж погляду я здогадався, що то Довгий Джон. Ліва нога була в нього відтята по саме стегно; під лівою пахвою він тримав милицю і орудував нею на диво спритно, підстрибуючи за кожним кроком, як птах. Був він дуже високий і міцний, з широким, наче окіст, обличчям, пласким і блідим, але розумним і усміхненим. Здавалося, він був у найкращому гуморі. Насвистуючи, сновигав він поміж столиками, жартував і злегка ляскав по плечу найприємніших йому гостей.
Як уже по правді казати, то після перших слів про Довгого Джона в листі сквайра Трелоні я потайдуші подумав, чи це не той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому “Бенбові”. Та одного погляду на цього чоловіка було досить, щоб розвіялися мої підозри. Я бачив капітана, бачив Чорного Пса, бачив сліпого П’ю і гадав, що вже знаю, який вигляд має пірат. Ні, морський розбійник не такий, як цей охайний і привітний господар таверни.
Нарешті я набрався духу, переступив через поріг і підійшов до Сілвера, що стояв, спираючись на милицю, і розмовляв з якимсь відвідувачем.
— Містер Сілвер, сер? — спитав я, простягаючи записку.
— Так, мій хлопче, — відгукнувся він, — мене звати Сілвер. А ти хто такий?
Побачивши листа від сквайра, він аж наче здригнувся.
— Он як! — проказав він вельми голосно, подаючи мені руку. — Розумію, розумію! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.
І він затис мою долоню своїм дужим ручищем.
Раптом якийсь відвідувач у дальньому кутку схопився з місця і шмигнув до дверей. Двері були біля нього, і він миттю опинився на вулиці. Але його поспіх привернув мою увагу, і я зразу ж упізнав, що то був той самий чоловік з лискучим обличчям і без двох пальців на руці, який першим приходив до капітана в “Адміралі Бенбові”.
— Гей, — вигукнув я, — тримайте його! Це Чорний Пес!
— Плював я, хто він такий, — озвався Сілвер. — Але він же не розрахувавсь! Гаррі, біжи-но схопи його!
Один з тих, що сиділи коло дверей, скочив на ноги й побіг наздоганяти втікача.
— Хоч би він був навіть адмірал Гок, а платити однак мусить! — закричав Сілвер, а тоді, пустивши мою руку, запитав:
— То як, ти кажеш, його звати? Чорний… як далі?
— Пес, сер! — відповів я. — Хіба містер Трелоні не розповідав вам про піратів? Це один з них.
— Що?! — заревів Сілвер. — У моєму закладі! Бене, біжи на поміч Гаррі! То це один з тих паскудників? Це ти пив з ним, Морґане? А йди-но сюди.
Чоловік, якого він назвав Морганом, — старий сивий моряк з багряним обличчям, — покірливо вийшов наперед, жуючи тютюн.
— Ну, Моргане, — суворо запитав Довгий Джон, — ти ж уперше бачив цього Чорного… як там його… Чорного Пса, чи не так?
— Таки вперше, сер, — відповів Моргай, уклоняючись.
— І ніколи раніш не чув його імені?
— Не чув, сер.
— Ну, це твоє щастя, Томе Моргане! — вигукнув господар таверни. — Якщо ти водитимешся з такою наволоччю, ноги твоєї більш не буде в моєму закладі, щоб ти це знав. Що він тобі такого набалакав?
— Не пригадую, сер, — відповів Морган.
— А що в тебе на в’язах — голова чи баняк? — закричав Довгий Джон. — Він не пригадує, ач ти! Може, ти не пригадуєш, з ким навіть розмовляв, га? Ну, говори, про що він там патякав — про подорожі, судна, кап’танів? Викладай! Про що саме?
— Ми гомоніли про кілювання*, — відповів Морган.
— Про кілювання, кажеш? Дуже доречна штука, надто для тебе. Ну гаразд, відчалюй на своє місце, тюхтію.
Коли Морган знову сів за столика, Сілвер схилився мені до вуха й довірчо прошепотів, чим дуже улестив моє самолюбство:
— Чесний чолов’яга цей Том Морган, тільки ж безкебетний. А тепер, — сказав він уже вголос, — як його там?.. Чорний Пес?.. Ні, не знаю такого імені. І все-таки я десь бачив цього паскудника. Ага!.. Він, здається, частенько заходив сюди з одним сліпим жебраком.
— Так, так, це був він! — озвався я. — Я знав і того сліпого. Його звали П’ю.
— Атож! — вигукнув Сілвер, цим разом справді вже збуджений. — П’ю! Саме так його й звали. На вигляд він був чистий пройда! Як ми тепер спіймаємо цього Чорного Пса, ото буде радість кап’танові Трелоні! Бен добрячий бігун. Мало хто з моряків бігає швидше за Бена. Від нього він не втече, їй-бо. Він тут базікав про кілювання? Та я його самого протягну під кілем!..
Вигукуючи все це, Сілвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, ляскав по столах долонею і виказував таке обурення, що переконав би у своїй щирості найнедовірливішого суддю чи поліцая. Проте, коли я побачив Чорного Пса в “Підзорній Трубі”, мої давніші підозри знову ожили, і я тепер пильно придивлявся до кухаря. Та він був занадто розумний, хитрий і спритний, як на мене. Отож коли повернулися обидва захекані посланці й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар таверни страшенно вибештав їх, — я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сілвера до цієї справи.
— Бачиш, Гокінсе, — сказав він, — яка прикра для мене ця пригода! Ну що подумає про мене кап’тан Трелоні? Цей клятий п’янюга сидів у моєму власному закладі й глитав мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він за один. І я попускаю, щоб він ушився в мене прямо з-під рук. Тож ти, Гокінсе, мусиш підтримати мене перед кап’таном Трелоні. Ти молодий, але кмітливий, тебе не ошукаєш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, тільки ти ввійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев’янці? Коли б я був при здоров’ї й силі, як колись, я б його вмліока злапав!.. Але тепер…
Та раптом Сілвер замовк і широко розтулив рота, ніби щось пригадавши.
— А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!
І, впавши на лаву, він так розреготався, аж з очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматись від сміху, і ми обидва зайшлися реготом на всю таверну.
— Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — 3 нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Бачиш, я й зараз повівся як юнга. А проте треба рушати, нічого не врадиш. Як треба, то треба, браття. Я тільки надіну свою стару трикутку, і ми підемо разом до кап’тана Трелоні доповісти йому про цю пригоду. Бо справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не додає честі ні тобі, ні мені. А так, і тобі. Ми ж обидва сіли маком. Але, чорти б його вхопили, здорово ж він піддурив мене з цими трьома кухлями!
І він знову зареготав так ревно, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, мимохіть таки приєднався до нього.
Ми пішли набережною, і невдовзі я переконався, що Сілвер дуже цікавий співрозмовник. Про кожне судно, яке ми проминали, він розповідав безліч цікавих мені речей: яке в нього оснащення, як зроблено його вітрила, скільки воно може взяти вантажу, під яким воно прапором. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а третє вже лаштується до відплиття. Мову свою він пересипав різними бувальщинами з життя моряків і моряцькими висловами, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам’ятав. Тут я справді почав розуміти, що з нього мені може бути прегарний товариш у плаванні.
Коли ми прийшли до заїзду, сквайр і доктор Лівсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти на оглядини шхуни, чи все там готове.
Довгий Джон з великим запалом розповів їм усе, що сталося в його таверні, анічого не приховавши.
— Адже так воно було, Гокінсе, правда? — раз у раз перепитував він мене, і я міг тільки підтверджувати правдивість його слів.
Обидва джентльмени вельми шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але всі ми були згодні, що нічого не можна було вдіяти. Доктор Лівсі й сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, рушив до дверей.
— Команда має бути на судні о четвертій годині! — гукнув навздогін йому сквайр.
— Слухаю, сер! — відгукнувся кухар уже з коридору.
— Ну, сквайре, — мовив лікар, — щиро кажучи, я не дуже задоволений з більшості ваших знахідок. Але оцей Джон Сілвер мені до вподоби.
— Чудовий чолов’яга, — заявив сквайр.
— А тепер, — додав лікар, — може, й Джім піде з нами на шхуну, як ви гадаєте?
— Авжеж, — відповів сквайр. — Бери свого капелюха, Гокінсе, і підемо оглядати наш корабель.
Розділ IX
Порох і зброя
“Еспаньйола” стояла на якорі досить далеко від берега, і нам довелося добиратись до неї шлюпкою, обминаючи то прови інших суден, оздоблені фігурами, то їхні корми. Корабельні линви рипіли під нашим кілем і гойдалися в нас над головами. Нарешті ми причалили до шхуни, де нас зустрів і привітав штурман містер Ерров, засмаглий старий моряк, з сережками у вухах і трохи косими очима. Між ним і сквайром виразно встановилися дуже близькі й приятельські стосунки — зовсім не такі, як між містером Трелоні й капітаном.
Капітан виявився чоловіком прискіпливим, усе на шхуні наче дратувало його. Причини свого незадоволення він не забарився пояснити, бо, щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:
— Капітан Смоллет, сер, хоче поговорити з вами.
— Я завжди до послуг капітана. Запросіть його сюди, —відповів сквайр.
Капітан чекав уже перед порогом; він одразу ж увійшов у каюту й причинив за собою двері.
— Ну, капітане Смоллете, що ви маєте сказати? Сподіваюся, все гаразд? Шхуна готова до відплиття?
— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму відверто, навіть якщо викличу цим ваше невдоволення. Мені не подобається ця виправа, не подобається наша команда, не подобається мій помічник. Коротко і ясно.
— Може, сер, вам і судно не подобається? — запитав сквайр, — як я помітив, дуже роздратованим тоном.
— Про судно я нічого не можу сказати, сер, поки не випробую його в морі, — відповів йому капітан. — Здається, воно непогане. Більше я нічого поки що не скажу.
— А може, сер, вам і власник судна не подобається? — вів далі сквайр.
Але тут утрутився доктор Лівсі.
— Стривайте, — сказав він, — стривайте. Така розмова тільки призведе до сварки, та й годі. Капітан сказав нам і занадто багато, і занадто мало, тому треба, щоб він пояснив свої слова. Ви кажете, що вам не подобається ця виправа. Чому?
— Мене запрошено, сер, з умовою вести наше судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, — сказав капітан. — Гаразд, я ні про що й не розпитував. Та незабаром я переконався, що навіть останній матрос на судні знає про мету подорожі більше, ніж я. Не знаю, як ви, але я не можу вважати це нормальним.
— Я теж не вважаю це нормальним, — погодився доктор Лівсі.
— Далі, — знов озвався капітан,— я довідуюся, що ми вирушаємо шукати скарби, причому завважте: про це я чую від своїх підлеглих. Шукати скарби — взагалі справа дуже делікатна. І я не відчуваю ніякого потягу до такої роботи, тим паче, коли вона має бути секретною, а секрет — даруйте, містере Трелоні, — уже розбазікали навіть папузі.
— Сілверовій папузі? — аж підскочив сквайр.
— Ні, це в мене така примовка,— пояснив капітан. — Просто секрет роздзвонили всім, хотів я сказати. Гадаю, що ніхто з вас, джентльмени, не уявляє собі всіх труднощів, тож мій обов’язок попередити: боротьба точитиметься не на життя, а на смерть.
— Це все зрозуміло і, насмілюся сказати, цілком слушно, — відповів доктор Лівсі. — Ми ризикуємо. Але ми не так уже погано, як вам здається, знаємо, на що йдемо. Далі ви кажете, що вам не подобається команда. Хіба вона з таких уже недосвідчених моряків?
— Мені вона не подобається, сер, — повторив капітан Смоллет. —1, коли вже хочете знати, добирати команду мав би я.
— Мабуть, ви маєте слушність, — відказав лікар. — Моєму другові, певно, слід було б набирати команду разом з вами. Але коли тут і хибно вчинено, то зовсім не тому, що хотіли знехтувати вашу думку. Крім цього, вам, здається, не подобається містер Ерров?
— Не подобається, сер. Я вірю, що він непоганий моряк. Але він занадто багато попускає команді, щоб бути добрим помічником. Штурман повинен триматися осторонь від матросів, він не повинен пиячити з ними.
— А хіба ж він пиячить? — вигукнув сквайр.
— Ні, сер, — відповів капітан.— Але він надто запанібрата з командою.
— Ну, гаразд, а які ж висновки з цього випливають? —запитав лікар. — Скажіть нам, чого ви хочете?
— Ви, джентльмени, твердо вирішили здійснити це плавання?
— Рішучість наша залізна, — відповів сквайр.
— Чудово,— сказав капітан. — Тепер, коли ви так терпляче вислухали мене, хоч я й не міг підтвердити незаперечними доказами своїх слів, послухайте ще трохи. Порох і зброю складають у носовій частині судна, тоді як є чудове приміщення під вашою каютою. Чом би не покласти їх туди? Це по-перше. Далі, ви взяли з собою чотирьох своїх людей, і я чув, що вони мають бути розміщені в носовій частиш. А чом би їх не примістити біля вашої каюти? Це по-друге.
-Єй по-третє? — спитав містер Трелоні.
— Є, — відказав капітан. — Занадто багато базікають про ” вашу таємницю.
— Так, занадто багато, — погодився лікар.
— Скажу вам тільки те, що я сам чув, — вів далі капітан Смоллет. — Кажуть, що у вас є карта якогось острова, що на цій карті хрестиками позначено місця, де заховано скарби, і що острів лежить… —І капітан цілком точно назвав довготу й широту острова.
— Я жодній душі не казав цього! — скрикнув сквайр.
— Але кожен матрос це знає, сер, — заперечив капітан.
— Лівсі, це, мабуть, ви або Гокінс! — знову скрикнув сквайр.
— Тепер уже все одно, хто пробалакався, — відповів лікар. Я помітив, що ні він, ні капітан не дуже повірили протестам містера Трелоні. Та й я теж, бо він таки справді був страшенним базікалом. Але тепер я гадаю, що містер Трелоні казав правду і що команда й без нас знала координати острова.
— Я, джентльмени, — мовив далі капітан, — не знаю, в кого ця карта, але я рішуче вимагаю, щоб її тримали в таємниці навіть від мене й містера Еррова. У противному разі я проситиму вас звільнити мене.
— Розумію, — сказав лікар. — Ви хочете, щоб ми не розголошували справи й розмістили охорону з надійних людей у кормовій частині судна біля складу зброї та пороху. Інакше кажучи, ви боїтеся заколоту.
— Сер, — відповів капітан Смоллет, — я ніяк не хочу образити вас, але заперечую ваше право приписувати мені те, чого я не казав. Жоден капітан, сер, не повинен виходити в море, якщо має достатні підстави для такого твердження. Щодо містера Еррова, то я вважаю його безсумнівно чесною людиною. Те саме можна сказати й про декотрих матросів, наскільки я їх знаю. Але я відповідаю за безпеку корабля і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що деякі речі, як на мою думку, робляться не зовсім правильно. Отож, я прошу вас вжити певних запобіжних заходів або звільнити мене. Оце й усе.
— Капітане Смоллете, — почав лікар, усміхаючись, — ви чули коли-небудь байку про гору, яка народила мишу? Пробачте, але я насмілюся сказати, що ви нагадали мені цю байку. Коли ви ввійшли сюди, я ладен був ручитися своєю перукою, що ви мали на думці щось більше, ніж це.
— Ви, лікарю, — сказав капітан, — дуже спостережлива людина. Коли я ввійшов сюди, я мав намір просити про звільнення. Я не думав, що містер Трелоні схоче вислухати бодай одне моє слово.
— Я й не став би слухати! — скрикнув сквайр. — Якби не Лівсі, я послав би вас під три чорти. Але коли я вже вислухав вас, то зроблю так, як ви бажаєте. Тільки тепер я гіршої про вас думки.
— Це вже як вам завгодно, сер, — відповів капітан. — Згодом ви зрозумієте, що я лише виконав свій обов’язок.
Сказавши це, він вийшов.
— Трелоні, — мовив лікар, — проти всіх своїх сподіванок, я пересвідчився, що у вас на борту двоє чесних людей: цей чоловік і Джон Сілвер.
— Щодо Сілвера — згода! — вигукнув сквайр. — Але щодо цього нахабного вигадника, то я вважаю, що він поводиться так, як не личить мужній людині, морякові й тим більше англійцеві.
— Що ж, — сказав лікар, — побачимо.
Коли ми вийшли на палубу, матроси почали вже переносити зброю та порох, приспівуючи своє “Йо-го-го!”. Капітан і містер Ерров наглядали за роботою.
Мені дуже сподобалось, як усе на шхуні переобладнали. На кормі, ближче до середини, було упоряджено шість кают, з лівого борту з’єднаних проходом з камбузом і баком. Спершу ці шість кают призначалися для капітана, Еррова, Ґантера, Джойса, лікаря і сквайра. Потім дві з них віддали мені й Редрутові, а містер Ерров і капітан мали спати в тамбурі над міжпалубним переходом, який так розширили, щоб він цілком міг правити за каюту. Звичайно, вона була трохи занизька, але в ній знайшлося досить місця на два гамаки, тож навіть штурманові наче сподобалось таке розміщення. Можливо, у нього теж були сумніви з приводу команди, але це тільки припущення, бо, як ви невдовзі дізнаєтесь, ми дуже короткий час мали його у своєму товаристві.
Всі ми старанно працювали, переносячи порох та обладнуючи наші каюти, коли нарешті з берега на шхуну дісталися човном останні один-два матроси і разом з ними Довгий Джон.
Кухар вибрався на борт спритно, наче мавпа. Тільки-но побачивши, чим ми заклопотані, він вигукнув:
— Гей, браття! Що це ви робите?
— Переносимо бочки з порохом, Джоне, — відповів котрийсь матрос.
— Навіщо, хай вам чорт! — стривожився Довгий Джон. —Ми ж пропустимо ранковий відплив!
— Це мій наказ! — коротко кинув капітан. —А вам слід зійти вниз, чоловіче. Матросам треба приготувати вечерю.
— Слухаю, сер, — відповів кухар.
І, доторкнувшись рукою до чола, швидко зник у напрямку камбуза.
— Це дуже порядний чоловік, капітане, — зауважив лікар.
— Можливо, сер, — відказав капітан Смоллет. —Обережніше з цим, хлопці, обережніше! — І він підбіг до матросів, які котили бочку з порохом. Потім, помітивши раптом, що я розглядаю щойно встановлену в середній частині палуби обертову гармату, — капітан гримнув на мене:
— Гей, юнго! Гайда звідси до кухаря, хай він дасть тобі роботу!
Майнувши щодуху до камбуза, я ще встиг почути, як він голосно сказав лікареві:
— Я не потерплю мазунчиків у себе на кораблі! Запевняю вас, що відтоді я повністю пристав на думку сквайра і пройнявся до капітана найглибшою зневагою. [50]
Розділ X
Плавання
Цілу ніч ми працювали вкрай напружено, бо треба ж було все залагодити по-новому. Приятелі сквайра — Блендлі та інші — приїздили з берега попрощатися з ним і побажати безпечної подорожі та щасливого повернення. В “Адміралі Бенбові” мені зроду не доводилося бодай уполовину так тяжко напрацюватись. Я був утомлений, мов пес, коли передсвітом боцман заграв у ріжок, і команда почала витягати якір. Хоча навіть якби я й удвічі більше втомився, то й тоді не пішов би з палуби. Все було для мене таке нове й цікаве: і уривчасті команди, і пронизливий звук ріжка, і матроси, що кидаються кожен на своє місце у тьмяному світлі корабельних ліхтарів.
— Ану, Тулубе, утни-но пісні! — гукнув хтось із матросів.
— Тої давньої! — підтримав його інший.
— Гаразд, браття! — відказав Довгий Джон, стоячи поблизу з милицею під пахвою, і раптом затяг ту саму пісню, яку я так добре знав:
П’ятнадцять хлопців на скрині мерця…
А вся команда враз підхопила хором:
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
І за третім “го” матроси дружно налягли на важіль кабестана.
Хоч який я був захоплений цим, мені мимохіть згадався наш старий “Адмірал Бенбов” і навіть почувся в матроському хорі голос покійного капітана. Але незабаром якір було піднято й закріплено на прові, і з нього стала рясно скрапувати вода. Ось і вітрила почали надиматись, а земля й навколишні судна поволі відступили назад. І перш ніж я встиг лягти на койку передрімати бодай часину, “Еспаньйола” вирушила в плавання до Острова Скарбів.
Я не збираюся докладно розповідати про нашу подорож. Вона виявилася дуже вдатною. Судно було добротне, команда складалася з тямущих моряків, та й капітан досконало знав свою справу. Але все-таки дорогою до Острова Скарбів сталися дві чи три події, про які варто сказати.
Насамперед містер Ерров показав себе навіть гіршим, ніж побоювався капітан. Він не викликав у матросів поваги, і вони крутили ним як тільки хотіли. Та найгірше було те, що вже через день-два після відплиття він почав з’являтись на палубі з каламутними очима й почервонілими щоками, язик у нього [51] заплітався, були й інші ознаки нетверезого стану. Часто-густо його з ганьбою доводилося відсилати в каюту. Іноді він падав і забивався, іноді просто лежав цілий день, не підводячись із своєї койки. Траплялося, звичайно, що один-два дні він ходив майже тверезий і тоді більш-менш терпимо виконував свої обов’язки.
Ми ніяк не могли збагнути, звідки він дістає спиртне. Це була загадка для всього корабля. Хоч як ми стежили за ним, але нічого не вдавалося вистежити. Коли ми його прямо запитували про це, він, бувши напідпитку, тільки реготав, а бувши тверезим, урочисто присягався, що все життя нічого не п’є, крім води.
Він мало що був негодящий як штурман, але ще й зле впливав на матросів. Ясно було, що як він не кине пити, то довго не протягне. Тим-то ніхто з нас особливо не здивувався й не зажурився, коли однієї темної буряної ночі він зник з корабля, і ніхто його вже більш не бачив.
— Упав за борт! — сказав капітан. — Ну що ж, джентльмени, це позбавило нас від клопоту забивати його в кайдани.
Оце так ми залишилися без штурмана. Треба було, звичайно, призначити на його місце когось іншого. Боцман Джоб Ендерсон для цього найбільш підходив, і хоч його й далі називали боцманом, він почав виконувати обов’язки штурмана. Містер Трелоні, що багато мандрував по морях, теж добре знався на моряцькій справі, і погожої години він часто стояв на вахті. Досвідченим, вправним — але й хитрим — був стерничий Ізреєл Гендс, який при потребі міг виконувати майже будь-яку роботу на судні. Він, між іншим, дуже приятелював з Довгим Джоном Сілвером, а згадавши про нашого кухаря, якого матроси прозвали Тулубом, я не можу не розповісти про нього трохи більше.
Бувши на борту, Джон Сілвер прив’язував свою милицю ремінцем до шиї, щоб мати вільні обидві руки. Цікаво було дивитись, як він, спираючись милицею в переділку і похитуючись у згоді з кожним порухом судна, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найбільшу хитавицю проходив палубою. То перебираючи руками мотузяні петлі, зумисне для нього підвішені в найширших місцях (матроси називали їх “сережки Довгоджона”), то спираючись на милицю або волочачи її за собою на ремінці, він так швидко пересувався, що й котрогось здорового міг випередити. Хоча ті матроси, які плавали з ним давніше, дуже шкодували, що він уже підупав на силі.
— Наш Тулуб не абиякий чоловік, — казав мені стерничий. — Замолоду він добре вчився і як схоче, може говорити, [52] мов з книжки читає. А що вже хоробрий він, наш Довгоджон, — лев проти нього ніщо! Я бачив, як раз він зітнувся з чотирма — загріб їх і буць голова об голову — а сам був без зброї!
Вся команда поважала його і навіть слухалася. Сілвер знаходив слушне слово для кожного і кожному вмів прислужитися. Зі мною він був завжди ласкавий і щоразу радів, коли я заходив до нього в камбуз, де було дуже охайно й чисто, посуд аж вилискував, а в кутку висіла клітка з папугою.
— Заходь, Гокінсе, — запрошував звичайно Сілвер, — заходь побалакати з Джоном. Нікому я так не радий, як тобі, синку. Сідай і послухай новини. Ось Кап’тан Флінт — я назвав свого папугу Кап’таном Флінтом на честь славетного пірата, — так ось Кап’тан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Кап’тане?
Папуга неймовірно швидко починав торохтіти:
— Піастри! Піастри! Піастри! — і так товк доти, аж тебе візьме подив, як то він не захлинеться, або поки Джон не закриє клітки хустиною.
— Оцей птах, — казав він, — прожив уже, мабуть, років з двісті, Гокінсе. Папуги страшенно живучі. І коли хто бачив на своєму віку більше зла, ніж мій папуга, то хіба що сам диявол. Цей папуга плавав з Інґлендом, великим кап’таном Інґлендом, піратом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, в Суринамі, Провіденсі, Порто-Белло*. Він бачив, як добували золото з потоплених кораблів. Отам він і навчився кричати “піастри”, що й не дивно: адже тоді, Гокінсе, видобули триста п’ятдесят тисяч піастрів! Бачив він і як брали на абордаж “Віце-короля Індії” біля Ґоа*. А подивись на нього, то наче зовсім пташа… Але ж ти добре понюхав пороху, ге ж, Кап’тане?
— Повертай на інший галс*! — верещав у відповідь папуга.
— О, він у мене красунчик! — мовляв кухар і простягав птахові грудочки цукру з кишені.
Після цього папуга починав товкти дзьобом грати клітки й вигукувати найбрутальнішу лайку.
— Бачиш, хлопче, як з дьогтем поведешся, то його й наберешся, — пояснював мені Довгий Джон. — Ця богудухавинна пташина лається, мов сто чортів, але вона не тямить, що каже. Вона б так само лаялась і перед самим капеланом*.
І Джон так поважно підносив руку до чола, що здававсь мені найшляхетнішою людиною на світі.
Тим часом сквайр і капітан Смоллет усе ще ставились [53] один до одного дуже холодно. Сквайр навіть не приховував своєї зневаги до капітана, а той і собі ніколи не озивався до сквайра, коли ж мусив відповідати на його запитання, то говорив гостро, стисло й сухо, без жодного зайвого слова. Каштан мусив урешті визнати, що безпідставно ганив команду: вона виявилась досить пристойною, а декотрі матроси засвідчили таку кмітливість, що можна було тільки дивуватись. Що ж до шхуни, то він навіть захоплювався нею.
— Вона слухається стерна, як добра дружина свого чоловіка, сер. Але, — додавав він, — ми ще не повернулись додому, і виправа ця мені однаково не подобається.
На такі слова сквайр обертався до каштана спиною й починав ходити палубою, гордо задерши підборіддя.
— Ще трохи, — приказував він, — і в мене урветься терпець. Штормова негода, якої ми зазнали, тільки підтвердила
добрі якості нашої “Еспаньйоли”. Всі матроси на борту, здавалося, були дуже задоволені, — що й не дивно, бо ж, мабуть, від часів Ноєвого ковчега ні на одному судні так не потурали команді, як на нашому. Подвійну порцію грогу хлопцям видавали при першій-ліпшій нагоді, частенько їх пригощали пудингом — наприклад, коли сквайр довідувався про день народження когось із матросів. На палубі завжди стояла відкрита діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг поласувати, коли йому заманеться.
— Нічого доброго з цього не вийде, — казав капітан докторові Лівсі. — Це тільки розбещує команду, ви вже мені повірте.
Проте ця діжка з яблуками, як ви зараз дізнаєтесь, стала нам у пригоді: тільки завдяки їй ми завчасу дізналися про небезпеку й не загинули від рук зрадників.
Ось як це сталося. Ідучи проти пасатного вітру*, ми щораз ближче підпливали до бажаного острова (де саме це було, я не можу сказати), і тепер удень і вночі пильно стежили за обрієм, сподіваючись побачити землю. За розрахунками, нам лишалося плисти щонайбільше одну добу. Цієї ночі або хіба що наступного дня вранці ми мали побачити Острів Скарбів. Море було спокійне, повівав боковий вітерець, прямували ми на південь-південь-захід. “Еспаньйола” розмірено йшла вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом1″ і розкидаючи фонтани бризок. Вітрила були напнуті, люди на борту мали найкращий настрій, тішачись, що закінчується перша половина нашого плавання.
І ось після заходу сонця, закінчивши роботу, я вже збирався вкладатись на свою койку, але нараз мені закортіло з’їсти яблука. Я вибіг на палубу. Вахтові зосереджено [54] дивились уперед, чи не з’явиться там острів. Стерничий, спостерігаючи за вітрилами, легенько насвистував. Крім цього, тишу порушували тільки хвилі, що хлюпотіли обабіч шхуни. Мені довелось залізти в діжку, щоб намацати на дні одне-однісіньке яблуко. Присівши там у темряві, заколисаний плюскотом води й розміреним погойдуванням судна, я мало не заснув. Аж це раптом діжка хитнулася, коли хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу. Я хотів був уже вилізти, як почув, що цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сілвера. І не встиг він промовити й десятка слів, як я поклав собі нізащо в світі не вилазити з діжки. Я скорчився там на дні й прислухався, тремтячи з жаху й цікавості. З цього першого десятка слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер тільки від мене.
Розділ XI
Що я почув, сидячи в діжці з-під яблук
— Ні, не я, — казав Сілвер. — Флінт був кап’таном. А я був за старшого матроса, це через свою дерев’янку. Ноги я збувся у тій самій баталії, де старий П’ю збувся своїх баньок. Мені відтяв ногу вчений хірург з коледжу, напханий латиною та всякою такою всячиною. Але його теж опісля повісили в Корсо-Касле, як собаку, сохнути на сонці разом з іншими… То були Робертові люди, і все спричинилося тим, що вони міняли назви своїх суден — то воно тобі “Королівська фортуна”, то якось інакше зветься. А по-моєму, як судно охрестили, так його й треба завше звати. Ми не міняли назви “Кассандри”, і вона щасливо довезла нас усіх з Малабару після того, як Інґленд захопив “Віце-короля Індії”. Так само було й зі старим “Моржем” Флінтовим, що ввесь просяк кров’ю і мало не тонув од золота.
— Ну ж і молодчага цей Флінт — другого такого й на світі немає! — захоплено вигукнув наймолодший з наших матросів.
— Девіс, кажуть, був незгірший, — відказав Сілвер. — Та я ніколи не плавав з ним — плавав спершу з Інглендом, тоді з Флінтом, оце й усе моє моряцтво. А тепер, можна сказати, я вибрався в море на свою руч. В Інгленда мені перепало дев’ять сотень фунтів, і ще у Флінта дві тисячі. Це непогано, як на простого матроса. І всі грошенята лежать у банку, ще й прибуток дають. Головне тут — не так заробити, як заощадити, ось що я вам скажу… Бо де тепер Інглендові люди? Не знаю. [55]
А Флінтові? Ну, більшість їх на цьому судні, та ще й раді, як їм бодай пудинг перепаде, бо ж декотрі навіть старцювали перед тим. Старий П’ю, втративши зір, а з ним, можна сказати, й сором, тринькав за рік по тисяча двісті фунтів, наче той лорд з парламенту. А де він тепер? Помер і гниє у землі. Але ж останні два роки, хай йому чорт, він пухнув з голоду! Він жебрачив, крав, став горлорізом і все одно жив таки надголодь, хай йому всячина!
— Як так, то нема чого й піратом бути! — озвавсь молодий матрос.
— Коли хто дурень, то й справді нема чого, — мовив Сілвер. — Хоча тебе це не тичеться: ти хоч і молодий, але метикуватий. Я це зразу прикмітив, тож я розмовлятиму з тобою, як чоловік з чоловіком.
Можете уявити собі моє обурення, коли я почув, як цей пройдисвіт улещує іншого тими самими словами, що й мене! Якби спромога, я б, здається, убив його на місці! Тим часом Сілвер вів далі, не маючи й гадки, що його підслуховують.
— Так воно ведеться з джентльменами фортуни. Життя їхнє нелегке, раз у раз їм загрожує шибениця, зате наїдків і напитків у них донесхочу, як у півнів-перебійців. У плавання вони відходять, маючи хіба сотню мідяків у кишені, а вертаються з сотнями фунтів. Але ті гроші розтринькують на пиятику й гульки, і знов у море вирушають майже голяки. От у мене інший звичай. Я складаю свої гроші потроху в різних місцях, аби ні в кого підозри не виникло. Мені, вважай, вже півста років. Коли повернуся з цього рейсу, то заживу, як справжній джентльмен. І пора вже, кажеш? Що ж, я й до цього пожив непогано: ніколи не відмовляв собі ні в чому, чого душа жадала, спав м’якенько, їв солодко — тільки в морі бувала часом скрута. А з чого я починав? З простого матроса, як і ти.
— Гаразд, — зауважив його співрозмовник, — але ж тепер плакали усі ваші грошенята. Ви ж не насмілитесь і носа поткнути до Бристоля після цього рейсу!
— А де, по-твоєму, лежать мої гроші? — насмішкувато перепитав Сілвер.
— У Бристолі, в банках та інших таких закладах, — відповів матрос.
— Лежали там, — сказав кухар. — Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара уже їх усі забрала відти. І “Підзорну Трубу” продала разом з усім манаттям. А сама перебралася на домовлене місце, аби чекати там на мене. Я б сказав тобі, де саме, бо тобі довіряю, та боюся, інші образяться, чом їм не сказав. [56]
— А своїй старій ви довіряєте?
— Джентльмени фортуни, — відказав кухар, — звичайно, не дуже довіряють один одному, і мають на це підстави, далебі. Але мене обдурити не так легко. Хто спробує підставити мені ніжку, той не довго житиме на одному світі зі старим Джоном. Одні боялися П’ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт! Боявся мене, хоч і пишався мною… А у Флінта були ж одчайдухи з одчайдухів — сам диявол не наважився б піти з ними у чисте море. Що ж, я бо не хвалько, і ти сам бачиш, яка в мене товариська натура. Але коли я був за старшого матроса, старі Флінтові пірати слухались мене, мов ягнята. Ого-го, на кораблі старого Джона кожен знав своє місце!
— Правду кажучи, — промовив молодий матрос, — спершу, до цієї розмови, мені ваша справа була зовсім не до смаку, Джоне. Але тепер — ось моя рука, я згоден.
— Ти хоробрий хлопець, та й метикуватий, — відповів Сілвер, так міцно тиснучи руку матросові, що аж діжка гойднулася. — 3 тебе буде такий знакомитий джентльмен фортуни, якого ще не бачили мої очі.
Тільки тепер я почав розуміти зміст їхніх словечок. “Джентльменами фортуни” вони називали просто піратів, а розмова, що я її підслухав, була прикінцевим актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього такого в команді. Невдовзі, однак, мені довелося переконатися в тому, що він не останній — це коли Сілвер тихенько свиснув, і до діжки підсів ще хтось.
— Дік уже пристав, — сказав Сілвер.
— О, я знав, що Дік пристане, — почув я голос стерничого Ізреєла Гендса. — Він не дурень, наш Дік. — Гендс пожував тютюн, сплюнув і мовив далі: — Послухай, Тулубе, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми тупцятися без діла? Присяйбі, мені вже до смерті осточортів кап’тан Смоллет! Я хочу жити в кап’танській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!
— Ізреєле, — сказав Сілвер, — у тебе ніколи не бувало багато клепок. Але слухати ти можеш, — принаймі вуха в тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти й далі спатимеш у кубрику, працюватимеш скільки треба, не задиратимешся й не пиячитимеш, поки я не подам знаку. Покладись у всьому на мене, синку.
— Та я ж хіба що? — пробурмотів стерничий. — Я тільки запитую — коли? Тільки й того.
— Коли, хай йому чорт! — зірвався Сілвер. — Ну, та гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Якомога пізніше, ось коли! [57]
Ми маємо першорядного моряка кап’тана Смоллета, що веде судно, куди нам треба. Маємо сквайра й лікаря з картою, тільки де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от, нехай сквайр і лікар знайдуть скарби й допоможуть нам перенести їх на судно, хай їм чорт! А тоді побачимо. Коли б я був певен у таких собачих дітях, як ви, я дозволив би кап’танові Смоллету провезти нас ще й пів зворотного шляху, і тільки тоді почав би діяти.
— Я гадаю, ми й самі непогані моряки, — докинув Дік.
— Непогані матроси, ти хочеш сказати! — гримнув на нього Сілвер. — Ми можемо тримати курс. А хто зможе його правильно прокласти? Ви, джентльмени, всі до одного тут наплутаєте. Коли б моя воля, то я дозволив би кап’танові Смоллету довести нас назад хоча б до пасатів. Тоді нам уже нічого було б боятися хибних розрахунків і що доведеться видавати прісну воду по ложці на день. Але ж я знаю, що ви за одні. Тому я покінчу з ними на острові, тільки-но вони перетягнуть скарби сюди, на судно, хоча й шкода. Та що ж, як ви такі, аби скорше допастись до горілки — це все ваше щастя. Як на правду, то мене аж верне, коли подумаю, що повертатись доведеться з такими типами, як ви.
— Припни язика, Довгоджоне! — скрикнув Ізреєл. — Хто ж тобі перечить?
— Та хіба я мало бачив великих кораблів, що їх обібрали до нитки? І хіба мало отаких молодців, що їх повісили сушитись на сонці? — вигукнув Сілвер. — І все через те, що надто квапились, квапились, квапились. Чуєте ви мене? Я бував у бувальцях на морі й дечого навчився. Коли б ви тільки вміли тримати правильний курс і не лізти на рога, ви б у каретах роз’їжджали. Та де вам! Знаю я вас! Завтра ж насмокчетесь рому — і на шибеницю!
— Всі знають, що в тебе язик підвішений, мов у попа, Джоне. Але ж були й інші, які незгірш за тебе вміли орудувати й кермувати, — сказав Ізреєл. — Проте вони не дерли так носа, бо й самі любили розважитись, і іншим не заважали.
— Це правда, — відповів Сілвер.— Але де вони тепер? Такий був П’ю — і помер жебраком. Флінт теж був такий — і помер від рому в Саванні. Та що там казати, ладні були хлопці, тільки де вони тепер, ось у чім клопіт!
— А все-таки, — поцікавився Дік, — що ми з ними зробимо, коли запопадемо їх?
— Отакого я люблю! — захоплено вигукнув кухар. — Оце діло. А що, по-твоєму, слід зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інґленд. Чи перерізати, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Боне.
— Біллі знався на цьому, — сказав Ізреєл. — “Мертві не [58] кусаються”, — любив примовляти він. Ну а тепер він сам мертвий і може на собі перевірити свої слова. Так, Біллі мав тверду руку на ці справи.
— Атож, — погодився Сілвер, — тверду й нещадну. Але я, прошу мати на увазі, — чоловік лагідний, як справжній джентльмен. Хоча цього разу вже не до жартів. І як треба, то треба, браття. Тож я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті й роз’їжджатиму в кареті, вдерся непроханим гостем, мов біс до ченця, один з тих позивайлів, що там у каюті. А зараз треба чекати, ось що я вам скажу. Та коли наспіє час — діяти безоглядно!
— А ти таки молодець, Джоне! — вигукнув стерничий.
— Скажеш це, Ізреєле, коли побачиш мене в ділі, — відповів Сілвер. — Я вимагаю тільки одного для себе — Трелоні. Я хочу скрутити оцими руками його баранячу голову!.. Діку, —звернувся він раптом до молодого матроса, — голубе, дістань-но мені з діжки яблуко — промочити горлянку.
Можете собі уявити, як я вжахнувся! Я хотів був вискочити з діжки й тікати чимдуж, але не зміг — так сильно калатало в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже підвівся, та хтось його наче зупинив, і почувся голос Гендса:
— Стривай. Якого дідька смоктати цю гниль, Джоне? Дозволь нам краще збігати по ром.
— Діку, — сказав Сілвер, — я тобі довіряю. Тільки май на увазі: я зробив позначку на барильці. Ось тобі ключ. Наточи кухля і катай сюди.
Хоч який я був нажаханий, а все-таки мимоволі згадав у ту мить Еррова й зрозумів, звідки він діставав спиртне, що звело його зі світу.
Тільки-но Дік пішов, Ізреєл почав щось тихо говорити на вухо Сілверові. Я розчув лише кілька уривчастих слів, але й цього було досить, бо я виразно вловив суть багатозначного речення: “Ніхто більше не згоден”.
Отже, серед команди лишалися ще вірні нам люди!
Коли Дік повернувся, всі троє по черзі сьорбнули з кухля. Один проголосив тост “за щастя”, другий — “за старого Флінта”, а Сілвер навіть проспівав:
За нас і за щастя! Тримайтесь, хлоп’ята!
За вітер погожий і здобич багату!
У діжці посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що зійшов місяць і кинув срібне світло на верхівку бізань-щогли та фок-зейль*. І майже в цю саму хвилину пролунав голос вахтового:
— Земля! [59]
Розділ XII
Воєнна рада
На палубі зчинилася метушня. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика. Миттю вислизнувши з діжки, я прошмигнув за фок-зейль, завернув на корму, вийшов на відкриту палубу і, перестрівши там Гантера й доктора Лівсі, разом з ними прибіг на навітряну частину прови.
Тут зібралася вже вся команда. Туман розвіявся майже ту саму хвилину, коли зійшов місяць. На південному заході бовваніли два невеличкі горби за пару миль один від одного, а за ними третій, трохи вищий, оповитий ще смугою туману. Всі три горби здавалися урвистими й стіжкуватими.
Я бачив усе це ніби крізь сон, ще не зовсім отямившись від недавно пережитого страху. Потім я почув голос капітана Смоллета, що віддавав команди. “Еспаньйола” стала крутіше до вітру й почала наближатись до острова, але так, щоб він залишався трохи на схід від нас.
— А тепер, хлопці, — мовив капітан, коли матроси згорнули вітрила, — скажіть мені, чи бачив хто з вас цю землю раніше?
— Я бачив, сер, — озвався Сілвер. — Я брав тут прісну воду, коли був за кухаря на купецькому судні.
— Здається, стати на якір зручніше з півдня, за отим острівцем? — запитав капітан.
— Так, сер. Його звуть Острів Кістяка. Давніш тут було улюблене пристановище піратів, і один матрос у нас на судні знав усі тутешні піратські назви. Оту гору з північного боку вони назвали Фок-щоглою. З півночі на південь, сер, тут стоять три гори: Фок, Грот і Бізань. Але Грот-щоглу* — оту найвищу, повиту імлою, звичайно звано Підзорною Трубою, бо відти вони стежили за морем, коли стояли тут на якорі й чистили днища своїх суден, — латалися, даруйте, сер, на слові.
— У мене є карта, — сказав капітан. — Гляньте, чи позначено на ній цей острівець.
Очі в Довгого Джона зблиснули від радості, коли він узяв у руки карту. Та я знав, що йому доведеться розчаруватись, бо це була не та карта, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, а точна її копія з усіма подробицями, позначенням пагорбів і глибин, — але без червоних хрестиків і писаних нотаток. Проте, хоч як йому прикро було, Сілвер стримався й не зрадив себе.
— Так, сер, — сказав він. — Ось він, і накреслений дуже добре. Цікаво, хто б це міг зробити? Адже пірати не досить учені для цього. Ага, осьо й вона, “стоянка кап’тана Кіда”* — як називав її мій товариш-матрос. Тут сильна течія на [60] південь, а потім на північ, уздовж західного берега. Ви цілком слушно, сер, — провадив далі він, — згорнули вітрила й стали під захист острова. В усякому разі, коли ви бажаєте причалити й полагодити та почистити корабель, то ліпшого місця для цього тут не знайдете.
— Дякую, друже, — мовив капітан. — Згодом я ще звернуся до вас за підмогою. А тепер можете йти.
Мене вразило, як спокійно Сілвер виказав своє знайомство з островом, і я, мушу визнати, трохи злякався, коли побачив, що він підходить до мене. Звісно, він не знав, що я підслуховував з діжки їхню розмову, але мене так жахала його жорстокість, дводушність і владна сила, що я мало не здригнувся, коли він поклав руку мені на плече.
— Ех, — сказав він, — і чудове ж місце цей острів! Чудове місце для такого хлопчини, як ти. Накупаєшся, полазиш по деревах, пополюєш на диких кіз. Та ти й сам стрибатимеш по скелях незгірше за ту козу. Я й сам, далебі, почуваю себе молодим, як гляну на цей острів, і ладен забути про свою дерев’янку. Люба штука — бути молодим і мати десять пальців на ногах, їй-бо! Коли схочеш поблукати островом, скажи лишень старому Джонові, а він уже подбає про харч тобі на дорогу.
І якнайприязніше поплескавши мене по плечу, він пошкутильгав убік.
Тим часом капітан Смоллет, сквайр і доктор Лівсі розмовляли про щось на шканцях”‘, і хоч як мене поривало швидше розповісти їм про все, що я довідався, але мені не ставало духу перервати їхню розмову. Поки я шукав слушної нагоди для цього, лікар сам гукнув мене: він забув свою люльку внизу і, бувши запеклим курцем, попросив, щоб я приніс її. Наблизившись до нього так, щоб ніхто не міг мене підслухати, я мовив стиха:
— Докторе, я маю щось вам сказати. Зайдіть з капітаном і сквайром до каюти, і під якимсь приводом покличте мене. Є жахливі новини.
Лікар трохи змінився на обличчі, але тут-таки опанував себе.
— Дякую, Джіме. — І додав уголос: — Це все, що я хотів знати, — ніби перед тим запитував мене про щось. Потім він обернувся до сквайра й капітана. І хоч вони розмовляли ще якусь часину цілком спокійно, — ніхто з них не підвищив голосу, не присвиснув, — але я зрозумів, що доктор Лівсі переказав їм моє прохання. Бо невдовзі капітан віддав наказ Джобові Ендерсону викликати всю команду на палубу.
— Хлопці, — звернувся до матросів капітан,— я маю до вас [61] кілька слів. Оця земля, що лежить перед нами, — мета нашого плавання. Містер Трелоні — дуже щедрий джентльмен, як ми всі знаємо. Щойно він запитав мене, чи добре працювала команда дорогою, і я відповів, що кожна людина на судні виконувала свої обов’язки якнайкраще. Отже, містер Трелоні, я і лікар, ми зараз підемо вниз до каюти випити за ваше здоров’я і щастя. А вам сюди подадуть грогу випити за наше здоров’я і щастя. Коли ви хочете знати мою думку, то я скажу, що це дуже мило з боку сквайра. І коли ви гадаєте так само, то пропоную виголосити звісну морську “славу” на честь джентльмена, якому ми це завдячуємо.
Нічого не було дивного в тому, що всі дружно пристали на цю пропозицію. І їхні вигуки були такі гучні та щирі, що я, правду кажучи, сам засумнівався в тому, що ці люди змовлялися перебити всіх нас.
— Тепер “слава” кап’танові Смоллету! — вигукнув Довгий Джон, коли перший поклик ущух.
І цього разу хор голосів був не менш одностайний.
Після того троє джентльменів пішли вниз і незабаром прислали посланця сказати, що Джіма Гокінса викликають до каюти.
Увійшовши, я застав їх трьох за столом, а перед ними стояла пляшка іспанського вина й миска з родзинками. Лікар палив, знявши свою перуку й поклавши її на коліна, що було в нього ознакою великого хвилювання. За розчиненим кормовим віконцем — ніч була тепла — видніла на воді позад судна стяга місячного світла.
— Ну, Гокінсе, — звернувся до мене сквайр, — ти мав щось сказати. Кажи.
Я відразу ж переповів їм усю Сілверову розмову, намагаючись зробити це якомога стисліше. Ніхто не перебивав мене, поки я не скінчив; усі троє навіть не ворухнулися і пильно дивились на мене протягом усієї розповіді. ,
— Сідай, Джіме, — сказав доктор Лівсі.
Вони посадовили мене за стіл, налили склянку вина, дали повну жменю родзинок і всі втрьох, один по одному, вклонившись мені на знак вдячності, випили за моє здоров’я, за моє щастя й хоробрість.
— Отже, ви, капітане, — мовив сквайр, — мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе ослом і чекаю ваших наказів.
— Ви не більший осел, ніж я, сер, — відказав капітан. —Мені зроду не траплялася команда, яка готувала б заколот, і щоб людина, яка має очі в лобі, не помітила цього й не вжила застережних заходів. А ось ця команда зуміла мене ошукати, — докинув він. [62]
— Капітане, — сказав лікар, — дозвольте зауважити, що ошукав вас не хто, а Джон Сілвер. А він чоловік непересічний.
— Такому непересічному, як він, тільки й гойдатись на реї*, — пробурмотів капітан. — Але це все пуста балаканина, вона зараз ні до чого. Щодо суті справи, то в мене є деякі міркування, і, з дозволу містера Трелоні, я хотів би викласти їх.
— Ви тут капітан, сер. Слово належить вам, — вельми чемно прорік містер Трелоні.
— По-перше, — почав містер Смоллет, — нам треба продовжити те, що почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони тут-таки збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Хоч би там як, а рано чи пізно справа дійде до сутички. Тому я пропоную вибрати, як то мовиться, слушну нагоду й першими напасти на них, коли “вони найменше цього сподіватимуться. На вашу челядь, містере Трелоні, здається ще можна покластись?
— Як на мене самого, — заявив сквайр.
— їх троє, — почав лічити капітан, — а з нами — семеро, враховуючи й Гокінса. А на кого можна надіятися з команди?
— Хіба на тих, яких Трелоні наймав до того, як зустрів Сілвера, — сказав лікар.
— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.
— А я довіряв Гендсові, — зізнався капітан.
— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Далебі, мене так і пориває висадити корабель у повітря!
— Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — можливості в нас невеликі. Ми повинні вичікувати й пильнувати. Згоден, що це не дуже легко. Приємніше було б відразу стятися з ними. Але нічого не вдієш: спочатку ми маємо пересвідчитись, хто лишився вірний нам. Вичікувати погожого вітру й пильнувати — така моя думка.
— Джім тут нам може стати в пригоді, як ніхто, — сказав лікар. — Матроси не криються перед ним, а він хлопець спостережливий.
— Гокінсе, я покладаю на тебе великі надії, — додав сквайр. Мене аж розпач узяв від цих слів: я дуже боявся, що не
справджу їхньої довіри, хоч завдяки щасливому збігові обставин саме мені випало врятувати їм життя. А наразі, хоч би що ми говорили, з двадцяти шести чоловік команди тільки семеро було таких, на кого можна було звіритись, коли ж не брати до уваги мене, хлопчака, то нас було всього шестеро проти дев’ятнадцятьох.
