«Отелло» ДІЯ ЧЕТВЕРТА
«Отелло» СЦЕНА 1
Кіпр. Перед замком.
Входять Отелло і Яго.
Яго
Ви думки, отже, не змінили?
Отелло
Думки?
Якої думки, Яго?
Яго
Що разок
Поцілувать таємно…
Отелло
То є злочин!
Яго
Або щоб голою у ліжку з другом
Полежати годинку й більш, проте
Без замірів гріховних і порочних?
Отелло
Як, як? У ліжку голою, одначе
Без замірів гріховних і порочних?
Адже це лицемірство перед чортом!
Хто чинить так, немов і непорочно,-
Тих спокуша диявол, а вони
Тоді самі вже спокушають небо!
Яго
Якщо вони нічого більш не роблять —
То гріх простимий. Та коли дарую
Моїй дружині хустку я, тоді…
Отелло
Ну, що ж тоді?
Яго
Ну, що ж, тоді — її то власність, пане,
І може дарувать її вона
Кому захоче…
Отелло
Адже і честь її належить їй,
Чи і її віддати може також?
Яго
Честь, генерале, річ легка й незрима…
Буває, честю хваляться і ті,
Які її не мають. Щодо хустки…
Отелло
Клянуся небом, радо б я про це
Забув. Що ти казав… Воно кружляє,
Мов ворон над зачумленим будинком,
У пам’яті моїй… Зловісний ворон!
Та хустка в нього, в нього!
Яго
Ну, то й що?
Отелло
О, це недобрий знак!
Яго
А що, коли б
Сказав я вам, що бачив сам, як він
Чинив вам зле? Або від нього чув,
Бо є чимало жартунів таких,
Які, переконати встигши жінку
Настирливим благанням, упаданням,
Чи то вона далася їм сама,-
Її й свої бажання вдовольнивши,
Про це промовчати ніяк не можуть…
Отелло
То він тобі щось говорив?
Яго
Синьйоре,
Сказав він, так… Та тільки те, чого
Зректися можна кожної хвилини.
Отелло
Що ж він сказав?
Яго
Сказав він… Я не знаю,
Як вам сказати… Він сказав, що він…
Отелло
Що? Що?
Яго
Лежав…
Отелло
Із нею?
Яго
Чи з нею, чи на ній, як хочте.
Отелло
Лежав із нею! Лежав на ній! Яка гидота!.. Хустка… Признання… Хустка!.. Хай признається, а потім повісити його в нагороду за його роботу. Ні, спочатку повісити, а потім хай признається. Я тремчу на саму думку про це!.. Природа не втілиться в таку потьмарену пристрасть без причини… Не слова вразили мене так тяжко… Тьху!.. Носи, вуха й губи… Чи це ж можливо?.. Признайся ж!.. Хустка!.. О диявол!..
(Падає непритомний)
Яго
Дій же, дій,
Моє могутнє зілля! Так-бо ловлять
Довірливих безумців!.. Так плямують
Достойних, доброчесних дам… Що з вами?
Входить Кассіо.
Мій генерале! Чуєте? Отелло!
Синьйоре! Що вам? О! А ось і ви!
Кассіо
Що сталось тут?
Яго
Епілептичний напад в генерала.
Це другий напад від учора.
Кассіо
Треба
Йому потерти скроні.
Яго
Ні, не треба;
Не можна заважати летаргії,
Інакше з рота піде в нього піна
І западе в шаленство дике він.
О, гляньте, гляньте, знов заворушився;
Ви відійдіть на декілька хвилин,
Отямиться він скоро; а як піде —
Я маю щось важливе вам сказати.
Кассіо виходить.
Ну, як вам нині, генерале мій?
Чи часом не забили голови?
Отелло
Глузуєш з мене ти?
Яго
Глузую? Я?
Ні, боже борони! Лише хотів би,
Щоб мужньо переносили ви горе!
Отелло
Рогатий муж — потвора то і звір.
Яго
І скільки звірів чемних та потвор
В містах живе!
Отелло
А чи признався він?
Яго
Синьйоре, заклинаю, будьте мужні,
Бо кожен бородатий під ярмом
Однаково, як ви, везе тягар;
Мільйони є людей, що сплять вночі
У ліжках, всім приступних, а одначе
Готові присягнуть, що ліжка ті
Належать тільки їм; а з вами краще.
О, то пекельні хитрощі! То глум
Самого сатани — у себе в ліжку
Розпусницю безжурно цілувати
І вірить, що вона безвинна! Ні!
Хай краще знаю! Знаючи, хто я,-
Я знатиму, що з нею має бути.
Отелло
О, ти розумний! Так, усе те правда!
Яго
Побудьте осторонь отут хвилину;
Себе терпінням загнуздайте добре.
В той час, як ви, прибиті тяжко горем
(Таким, як ви, ця пристрасть ні до чого).
Лежали долі — Кассіо тут був.
Його спровадив я і пояснив
Хворобою ваш напад, і просив
Вернутись знов до мене на розмову;
Він обіцяв. Тепер ви заховайтесь.
Простежте: посмішка, зневага й глум
Мінятимуться в нього на обличчі,
Бо хочу я примусити його
Мені усе розповісти спочатку:
Де, як, чи часто, чи давно, й коли
Він жирував і жирувати буде
З жоною вашою. Простежте добре
За жестами його, я вам кажу,-
Але терпіть; інакше впевнюсь я,
Що ви втрачаєте холоднокровність,
Що зовсім ви уже не чоловік.
Отелло
Я витерплю усе,— ти чуєш, Яго?
Здивую я тебе моїм терпінням.
Та потім — чуєш? — прагнутиму крові.
Яго
Ну, що ж, це непогано; а проте,
Усе в свій час. Прошу вас, заховайтесь!
Отелло ховається.
Я з Кассіо поговорю про Б’янку,
Ту жіночку, яка свої принади
Охоче продає й собі купує
І хліб за те, і одяг. Та істота
Нестямно любить Кассіо. То що ж!
Судилася така повіям кара —
Усе життя дурити багатьох,
Щоб врешті одурив її один!
А Кассіо від сміху просто гине,
Як тільки заговориш з ним про неї.
Ось він іде! Лиш усміхнеться він —
Відразу мій Отелло знавісніє.
Засліплений він ревнощами так,
Що може витлумачити хибно зовсім
Поводження, і усмішки, і жести
Бідахи Кассіо.
Входить Кассіо.
Ну, командире,
Як справи?
Кассіо
Зле… Тим гірше, що мені
Ви титул даєте, який я втратив,-
І це мене убило.
Яго
Гарненько Дездемону попросіть —
І певен я, це допоможе справі.
(Стиха)
Коли б це все залежало від Б’янки —
Ви швидше мали б успіх!
Кассіо
Бідна шельма!
Отелло
Погляньте, він сміється…
Яго
Шалено вас кохає, до нестями!
Кассіо
Гай-гай! Мене шахрайка й справді любить.
Отелло
Він ніби й заперечує, й сміється!
Яго
Ось слухайте, мій Кассіо!
Отелло
Тепер
Наводить він його на сповідь. Так!
Отак! То добре, дуже добре! Так!..
Яго
Вона уже розголосила скрізь,
Що ви її за жінку берете.
Чи й справді то ваш замір?
Кассіо
Ха-ха-ха!
Отелло
Радієш, римлянине? Ти радієш?
Кассіо
Я одружуся з нею? Що? З гулящою дівкою? Будь ласка, пожалій хоч трохи мій розум; не думай, що я вже остаточно з глузду з’їхав. Ха-ха-ха!
Отелло
Так, так, так, так: сміється завжди той, хто виграє.
Яго
Ні, справді, скрізь пройшла чутка, що ви одружуєтеся з нею.
Кассіо
Та невже ти кажеш правду?
Яго
Щоб я був пройдисвітом, коли брешу!
Отелло
Мене ви не рахуєте? Гаразд!
Кассіо
То вона сама, дурна мавпа, розпускає такі чутки. Вона переконана, ніби я одружуся з нею не через те, що дав їй обіцянку, а через те, що сама закохана в мене і забрала собі в голову, що я так і зроблю.
Отелло
Яго киває мені: мабуть, він починає розповідати.
Кассіо
Вона щойно була тут; скрізь бігає за мною. Цими днями розмовляв я на березі моря з кількома венеціанцями, коли це раптом де не візьметься та краля і, присягаюся тобі цією рукою, кидається отак мені на шию…
Отелло
І скрикує: “О любий Кассіо!” або щось подібне — це показують його жести.
Кассіо
І пригортається до мене, і повисає в мене на шиї, і плаче, і тягне, і сіпає мене… Ха-ха-ха!
Отелло
Тепер він розповідає, як вона тягла його до моєї спочивальні. О, я бачу твого носа, але ще не бачу того пса, якому того носа шпурну!
Кассіо
Ні, треба з нею порвати.
Яго
Присягаюся душею! Гляньте, он вона йде.
Кассіо
Ця жінка справжня видра! Сто чортів! Справжня видра, тільки напарфумована.
Входить Б’янка.
Чому ви переслідуєте мене?
Б’янка
Хай переслідують вас дідько та дідьча мати! Нащо ви мені дали оцю хустку? А я, дурна, взяла її. Щоб вишити вам таку саму! То цю річ ви й справді знайшли у себе в кімнаті і навіть не знаєте, хто її вам підкинув? Це у вас на згадку від якоїсь дівки, а мені знімати з неї узор? Ось, маєте! Візьміть і віддайте її вашій кобилиці! Хоч би де ви взяли цю хустку, а я не вишиватиму такої!
Кассіо
Ну що ви, моя мила Б’янко! Що ви, що ви?
Отелло
О праведне небо! Це, напевно, моя хустка!
Б’янка
Як хочете прийти до мене сьогодні на вечерю, то приходьте. А не схочете — приходьте іншим разом, коли заманеться.
(Виходить)
Яго
За нею, за нею!
Кассіо
Справді, я мушу її наздогнати, бо вона, чого доброго, ще й на вулиці зіб’є бучу.
Яго
Ви підете до неї на вечерю?
Кассіо
Та, мабуть.
Яго
Гаразд. Я, може, теж прийду: маю потребу поговорити з вами.
Кассіо
Будьте ласкаві, приходьте. Прийдете?
Яго
Ідіть! Ні слова більше.
Кассіо виходить.
Отелло
(виходить наперед)
Як мені вбити його, Яго?
Яго
Ви звернули увагу, як він реготав з власної підлоти?
Отелло
О Яго!
Яго
А хустку бачили?
Отелло
То була моя?
Яго
Ваша, присягаюся власною рукою. І бачите, як мало цінує він вашу нерозважну дружину! Вона подарувала йому хустку, а він віддав її своїй шльондрі!
Отелло
Я хотів би вбивати його дев’ять років підряд. Така чарівна жінка! Така вродлива! Така ніжна!
Яго
Ну, про це ви повинні забути.
Отелло
О бодай вона згнила, бодай пропала! Хай поглине її пекло цієї ж ночі, бо не жити їй на світі! Ні, серце моє обернулося в камінь; я вдарив об нього і забив собі руку… Ах, не було ще на світі істоти чарівнішої за неї: поруч імператора могла б вона лежати — і він слухався б її, наче раб…
Яго
Ні, це не для вас.
Отелло
Повісити її! Я тільки пригадую собі, яка вона… Так чудово вишиває!.. Так майстерно грає!.. О, своїм співом вона могла б приручити найлютішого хижого ведмедя!.. Такий високий,
такий досконалий розум! Така дотепність!
Яго
Тим гірше.
Отелло
О, в тисячу, в тисячу разів!.. І ще ж яка вона привітна в поводженні!
Яго
Еге, аж надто привітна.
Отелло
Так, звичайно… А проте, як жаль, Яго!.. О Яго! Як жаль, Яго!
Яго
Ну, коли ви такі закохані в її вади — дайте їй цілковиту волю грішити; бо якщо ті вади вас не обходять, то іншому немає до них діла.
Отелло
Я порубаю її на шматки… Наставити мені роги!
Яго
О, то паскудство!
Отелло
З моїм підлеглим!
Яго
Це ще паскудніше!
Отелло
Дай мені отрути, Яго. Цієї ж ночі! Я не вимагатиму від неї пояснень, щоб її тіло й краса не захитали моєї рішучості… Цієї ж ночі, Яго.
Яго
Не вбивайте її отрутою; задушіть її на власному ліжку, на тій самій постелі, яку вона заплямувала.
Отелло
Добре, добре… Така справедлива кара мені до вподоби; дуже добре!
Яго
А щодо Кассіо — покладіться на мене… Сьогодні опівночі ви дещо почуєте.
Отелло
Чудово
Звук сурми.
Чуєш? Що там за сурма?
Яго
З Венеції звістки, напевно. Ось
Лодовіко прибув; від дожа він.
А з ним сюди іде дружина ваша.
Входять Лодовіко, Дездемона та почет.
Лодовіко
Вітаю вас, достойний генерале!
Отелло
Вітаю й вас всім серцем я, синьйоре!
Лодовіко
Дож і сенатори вам шлють привіт.
(Передає Отелло пакета)
Отелло
Цілую посередника їх волі.
(Розпечатує пакета її читає)
Дездемона
Новини є, Лодовіко-кузене?
Яго
Я дуже радий бачить вас, синьйоре;
Вітаю вас із прибуттям на Кіпр.
Лодовіко
Спасибі. Як тут Кассіо, наш славний
Заступник генералів?
Яго
Та живе.
Дездемона
Кузене, у заступника із мужем
Велика вийшла прикрість і розрив.
Але повернете ви все на добре…
Отелло
Цього ви певні?
Дездемона
Що, мій .пане?
Отелло
(читає)
“Негайно виконайте це, якщо…”
Лодовіко
Це не до тебе; він листа читає.
То посварився з Кассіо твій муж?
Дездемона
Так, дуже прикро. Я б дала багато,
Щоб помирить їх. Кассіо люблю я,
Отелло
О пекло!
Дездемона
Що, мій пане?
Отелло
Де ваш розум?
Дездемона
Він сердиться?
Лодовіко
Можливо, розгнівив
Його цей лист; здається, там наказ
Вертатися мерщій йому додому,
А Кассіо його заступить тут.
Дездемона
Яка ж я рада!
Отелло
Справді?
Дездемона
Що, мій пане?
Отелло
Я радий, що ума ви позбулися.[11]
Дездемона
Отелло, любий, що це означає?
Отелло
Диявол!..
(Б’є її)
Дездемона
Цього не заслужила я!
Лодовіко
Мій генерале, та цьому ніхто
В Венеції ніколи б не повірив,
Хоч би й поклявся я, що бачив сам.
То вже занадто! Треба попросити
Пробачення у неї. Гляньте, плаче!
Отелло
Диявол! О диявол!
Якби земля вагітніти могла
Від сліз жіночих — з кожної краплини
Родився б крокодил у неї… Геть!
Геть із моїх очей!
Дездемона
Іду, щоб вас
Ще більше не гнівити, мужу мій…
(Іде)
Лодовіко
Яка покірлива у вас дружина!
Верніть її, прошу вас, генерале.
Отелло
Синьйоро!
Дездемона
Що, мій пане?
Отелло
Вона потрібна вам?
Лодовіко
Мені потрібна?
Отелло
Просили ж ви, щоб я її вернув.
Вона вернутись може, й ще вернутись,
І знову йти, і знов вернутись… Так!
І може плакати, синьйоре, плакать…
І, як сказали ви, вона покірна…
Покірна… О, аж надто вже покірна!
Ну, плачте ж, плачте… Так! Я прочитав…
О, як чудово удає страждання!..
Наказ мені вернутися додому…
Ідіть собі!.. Пришлю по вас я згодом…
Синьйоре, я наказові корюся;
Вернусь в Венецію… Геть! Забирайтесь!
Дездемона виходить.
Посаду здам я Кассіо… Сьогодні ж
Прошу вас повечеряти зі мною.
Синьйоре, дуже радий вас вітати.
У нас на Кіпрі… О, цапи і мавпи!
(Виходить)
Лодовіко
І це той мавр шляхетний, що його
Сенат за бездоганного вважає?
Це той шляхетний дух, це та істота,
Якої зворушить не може пристрасть?
Це доброчесність та тверда, якої
Ні куля випадку, ні стріли долі
Ні ранити не можуть, ні вразити?
Яго
Змінився дуже він.
Лодовіко
Чи при собі?
Чи розум не потьмарився йому?
Яго
Він те, що є. Засуджувать не смію.
Дай бог, щоб він був тим, чим міг би бути,
Але не є!
Лодовіко
Як? Бить свою дружину?
Яго
Звичайно, негаразд; та я бажав би,
Щоб не зробив він гіршого нічого.
Лодовіко
Чи завжди він такий? Чи це той лист
Так схвилював йому гарячу кров
І вперше викликав гидкий цей вчинок?
Яго
На жаль! Нечесно те було б, якби я
Розповідав, що бачив я і знаю.
Пильнуйте, то побачите самі;
Його учинки власні вам покажуть
Все без моїх пояснень. Стежте добре
І примічайте, що то буде далі.
Лодовіко
Як жаль, що я у ньому помилився!
Виходять.
«Отелло» СЦЕНА 2
Кімната в замку.
Входять Отелло й Емілія.
Отелло
То ви не бачили нічого?
Емілія
Не чула і підозри я не мала.
Отелло
Та з Кассіо ви ж бачили її?
Емілія
Але не бачила лихого в цьому,
Бо чула кожне слово з їх розмови.
Отелло
Як? То невже ніколи не шептались?
Емілія
Ніколи, генерале.
Отелло
І від себе
Вони не відсилали вас?
Емілія
Ніколи.
Отелло
По віяло, по маску, рукавички?..
Емілія
Ніколи, генерале.
Отелло
Дивно!
Емілія
Я
Готова поручитися за неї
Душею власною. Якщо у вас
Інакша думка — геть її відкиньте!
Вона даремно серце вам турбує.
Коли думки такі навіяв вам
Якийсь негідник — хай впаде на нього
Прокляття з неба, кара, як на змія!
Якщо вона не чесна і не чиста,
Якщо вона не вірна — о, тоді
Нема чоловіків щасливих зовсім,
І найчистіша із жінок тоді —
Брудна, як наклеп!
Отелло
Попросіть її.
Емілія виходить.
Сказала досить. Звідниця звичайна
Сказала б стільки ж; хитра шльондра… Так…
Вона — замок і ключ огидних тайн!
А теж навколішки ставати вміє
І молиться — я бачив часто сам!
Входять Дездемона й Емілія.
Дездемона
Чого бажаєте, мій володарю?
Отелло
Ідіть сюди, голубко!
Дездемона
Що таке?
Отелло
Я хочу глянути вам просто в вічі…
На мене подивіться!
Дездемона
Ах, яка
Жахлива примха!
Отелло
(До Емілії)
А тепер, синьйоро,
Прошу: мерщій беріться до роботи!
Облиште полюбовників; замкніть
Всі двері; а коли хто йтиме — враз
Покашляйте: кхи, кхи! Або гукніть!
О, ви майстерна, звіднице, у цьому!
Ну, швидше! Забирайтесь!
Емілія виходить.
Дездемона
Я благаю…
Навколішки благаю, поясніть,
Що означають ці слова? Я чую
Лиш лютий гнів страшний у вашій мові,
А слів не розумію…
Отелло
Хто ти, ну?
Дездемона
Дружина ваша, мій синьйоре, я;
І віддана, і вірна вам дружина.
Отелло
Заприсягнись тепер
І засуди себе, адже й диявол,
Як гляне у твоє небесне личко,
Вхопить тебе, напевно, побоїться…
Тож засуди сама себе подвійно:
Заприсягнись, що чесна ти!
Дездемона
Мій боже!
Ти відаєш єдиний — правда це!
Отелло
Бог відає, що ти уся зрадлива,
Як пекло!
Дездемона
Перед ким, скажіть, мій пане,
І з ким? І як зрадлива я?
Отелло
Іди!
Ох, Дездемоно! Геть!.. Іди! Іди!
Дездемона
О день страшний! Чому у вас ці сльози?
Невже то я, мій пане, їх причина?
Ви думаєте, може,— батько мій
У тому винен, що вертають вас
В Венецію? То не виніть мене:
Адже від нас обох він одвернувся.
Отелло
Якби на те була небесна воля
Мені послати випробу найтяжчу;
Якби лились дощем і горе, й сором
На голову мою простоволосу;
Якби загруз я в злиднях аж по вуха
І сковано було б мене й усі
Мої надії разом,— о, тоді
Знайшов би я в якімсь кутку душі
Терпцю хоч краплю; та зробити з мене
Опудало недвижне, щоб на нього
Ліниво пальцем тикала зневага…
Та й це б я стерпів… Легко, дуже легко!
Але щоб тут, де зберігав я серце,
Де все моє життя, без чого — смерть;
Де джерело, з якого б’є життя
І без якого висохло б воно,-
Тоді його чи викинь, чи лиши
Багниськом, щоб у нім плодились жаби!..
Тут… Ні, тут відміни свій вид, терпіння,
Рожевоустий, юний херувиме,
І лютим стань з лиця, неначе пекло!
Дездемона
Я сподіваюсь, муж мій благородний
Вважає чистою мене.
Отелло
О так!
Як чисті мухи ті, що по різницях
В мерзоті плодяться й рояться влітку!
О ти, отруйне зілля чарівне,-
Таке солодке, запашне й прекрасне,
Що розум тьмариться,— о, краще б ти
Ніколи й не родилася на світ!
Дездемона
Який же гріх я з незнання вчинила?
Отелло
Невже для того створено оцей
Папір прекрасний, цю чудову книгу,
Щоб тільки написати там “повія”?
Що ти вчинила?.. Що вчинила!.. О!
Ти — сміття людське, вулична ти дівка!
Я б щоки розпалив собі, як горно,
Де скромність обернулася б у попіл,
Якби назвать твої діла надумав!
Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків
І небо міцно затуляє носа,
Заплющується місяць, навіть вітер,
Що на землі нічого не минає,
Цілуючи розпусно,— навіть він
Від сорому в печери заховався
І слухати не хоче… Що вчинила!
Повія безсоромна!
Дездемона
Ні, клянусь!
Клянуся небом, ви несправедливі!
Отелло
Ви не повія?
Дездемона
Ні, клянуся вам
Христом! Як кубок цей лише для мужа
Від дотиків брудних і незаконних
Сумлінно берегти — не значить бути
Повією, я — не повія.
Отелло
Ні?
Дездемона
О ні! Клянусь моїм спасінням?
Отелло
Як?
Чи це ж можливо?
Дездемона
О, рятуй нас, небо!
Отелло
Тоді пробачте…
Я вас вважав за шльондру венеційську,
Що спритно вийшла за Отелло…
(Кличе)
Пані!
Що маєте ви службу протилежну,
Аніж святий Петро, й стережете
Ворота пекла!
Входить Емілія.
Ви, ви, ви! Так, ви!
Скінчили ми; ось гроші вам за труд.
Мені, будь ласка, двері відімкніть
І зав’яжіть собі язик.
(Виходить)
Емілія
Мій боже!
Що він собі надумав, наш володар?
Що сталося, синьйоро дорога,
Що з вами?
Дездемона
Наче я в півсні…
Емілія
Синьйоро!
Що сталося з господарем, моїм?
Дездемона
Із ким.?
Емілія
З господарем моїм, синьйоро.
Дездемона
Хто ж твій господар?
Емілія
О синьйоро люба,-
Той самий, що і ваш!
Дездемона
Мого нема…
Не говори, Еміліє, до мене.
Я плакати не можу; слів бракує…
Немає сліз, і слів нема, крім сліз…
Прошу, покрови шлюбні постели
Мені на ліжко на ніч, не забудь…
І муж хай прийде твій.
Емілія
Оце так зміна!
(Виходить)
Дездемона
Належна шана жінці, що й казати!
І чим дала я хоч найменший привід
До найдрібнішої підозри мужу?
Повертається Емілія з Яго.
Яго
Синьйоро, що бажаєте? Щось сталось?
Дездемона
Не знаю як почати… Хто дітей
Малих береться вчити, той повинен
Робити це і лагідно, і легко…
Отак би міг і він мені легенько
Лиш дорікнути,— я ж таки дитя…
Яго
Та що таке тут сталося, синьйоро?
Емілія
Повією назвав її синьйор!
Він сипав тут такі слова огидні,
Які над силу серцю!
Дездемона
Чи варта я такого слова, Яго?
Яго
Якого слова, милостива пані?
Дездемона
Того, яким тут муж назвав мене…
Емілія
Синьйор її повією назвав!
Таж слів таких не буде говорити
Своїй любасці навіть п’яний, ланець!
Яго
Та за що ж він?
Дездемона
Не знаю; тільки знаю: я — не та,
Чим він мене назвав…
Яго
Ну, годі-бо! Не плачте. Що за день!
Емілія
Невже на те відмовила вона
Таким шляхетним, славним женихам,
Лишила батька, друзів, рідний край,
Аби її повією назвали?
Та кожен би заплакав гірко з горя!
Дездемона
Така у мене доля нещаслива…
Яго
Нехай він буде проклятий за це!
І як таке найшло на нього?
Дездемона
Знає
Єдиний бог!
Емілія
Я дам себе повісить,
Якщо на неї наклепу не звів.,
Бажаючи здобуть досаду вищу,
Якийсь запеклий лиходій, якийсь
Гидкий нероба, спритний підлабузник,
Якийсь шахрай, огидний і лестивий!
Коли не так — нехай мене повісять!
Яго
Пхе! Ні, таких людей нема на світі;
Це неможливо.
Дездемона
А як є такий —
Хай бог йому простить!
Емілія
Ну, ні! Не так!
Нехай йому мерщій прощає зашморг!
І пекло хай всі кості обгризе!
За що Отелло так узвав її?
Із ким вона бувала вкупі? Де?
Коли? І як? Де та нагода слушна?
Якийсь мерзотник мавра обдурив!
О небо! Викрий ти цю людську погань
І бич вложи у кожну чесну руку,
Щоб гнати голими таких падлюк
По всій землі, зі сходу і на захід!
Яго
Тебе на вулиці почують. Цить!
Емілія
Ат! Тьху! Щоб він пропав! Такий паскуда
І вас колись так само з глузду збив,
Що ви мене до мавра ревнували!
Яго
Та ти здуріла! Годі! Забирайся!
Дездемона
О добрий Яго! Що мені робити,
Щоб мужа привернути знов до себе?
Підіть до нього, добрий друже мій!
Клянуся вічним сонцем, я не знаю,
Не відаю, як втратила його…
Я на колінах… Як його любов
Образила я думкою чи ділом;
Якщо ці очі, вуха й почуття
Заполонилися хоч раз кимсь іншим;
Якщо його я не люблю й тепер,
Як і раніш любила, і довіку
Любитиму його, хоч би зі мною
І розлучився він,— нехай тоді
Навік з душі моєї зникне радість!
Зробить багато може людський гнів,
Та гнів мого Отелло тільки може
Життя мені зламати, а кохання
Не заплямує і не вирве з серця!
Мені так тяжко мовити “повія”…
Гидка його образа, а зробитись
Тією, що це слово означає,
Я не змогла б за всі скарби на світі!
Яго
Я вас прошу, синьйоро, заспокойтесь.
Поганий настрій в нього. Непокоять
Його державні справи. А на вас
Він гнів зганяє.
Дездемона
Коли б то тільки так!
Яго
Це так. Ручуся.
Сурми.
Ви чуєте? Сурмлять вже на вечерю!
Чекають вас посли венеціанські.
Ідіть до них. Не плачте — буде добре!
Дездемона й Емілія виходять.
Входить Родріго.
Ну, що, Родріго?
Родріго
Мені здається, що ти поводишся зі мною не так, як слід.
Яго
Чого це?
Родріго
Щодня ти вигадуєш якусь нову причину, ти хитруєш зі мною, Яго, і (як мені тепер здається) більше віддаляєш від мене всяку надію, ніж наближаєш мене до здійснення моїх бажань. Ні, я довше не хочу цього терпіти; до того я ще не вирішив, чи можна пробачити тобі все те, що я, як дурень, уже витерпів через тебе.
Яго
Може, ти вислухаєш мене, Родріго?
Родріго
Та я вже й так надто багато слухав; твої слова й діла не в ногу йдуть, між ними немає ніякого зв’язку.
Яго
Ти звинувачуєш мене дуже несправедливо!
Родріго
Ні, справедливо. Маю для того поважні підстави. Я протринькав усі мої гроші. А з тих коштовностей та самоцвітів, які я передав тобі для Дездемони, й половини вистачило б, щоб спокусити навіть черницю. Ти мені сказав, що вона прийняла їх, і подав мені надію на її прихильність і на скоре здійснення моїх надій та бажань; проте я ще й досі нічого не бачу.
Яго
Добре. Ну, далі. Дуже добре!
Родріго
“Дуже добре”! “Ну, далі”. Я далі так не можу, чоловіче! Зовсім не дуже добре. Паскудно, а не добре, їй же богу! Я починаю помічати, що мене дурять!
Яго
Дуже добре!
Родріго
А я тобі кажу, що зовсім не дуже добре! Я сам з’ясую все з Дездемоною: якщо вона поверне мені мої коштовні подарунки — я відмовлюся від моїх любовних запобігань і покаюся в моїх незаконних домаганнях; а якщо ні — будь певен, що я вимагатиму сатисфакції від тебе.
Яго
Ти все сказав?
Родріго
Так, і я не сказав нічого такого, чого б я не вирішив твердо зробити.
Яго
Е! Тепер я бачу, що в тобі й справді є порох, і з цієї хвилини починаю думати про тебе краще, ніж думав досі. Дай мені руку, Родріго; твої сумніви щодо мене мають, звичайно, підставу, а проте, запевняю тебе, я чесно старався у твоїй справі.
Родріго
Щось не видно.
Яго
Так, справді не видно! І ти маєш рацію, що не зовсім мені довіряєш. Але, Родріго, якщо в тобі справді є те, чого я сподіваюся знайти в тобі тепер багато більше, ніж колись,— я маю на думці силу волі, мужність і відвагу,— то покажи їх цієї ночі. І якщо ти наступної ночі не зазнаєш з Дездемоною насолоди — зганяй мене зрадою зі світу і вигадуй для мене які схочеш катування.
Родріго
Гаразд, а в чому річ? Чи це щось розумне і чи можливе до виконання?
Яго
Синьйоре, з Венеції прислано наказ про призначення Кассіо на місце Отелло.
Родріго
Це правда? То виходить, Отелло й Дездемона повернуться до Венеції?
Яго
Та де! Він їде до Маврітанії і бере з собою прекрасну Дездемону, якщо тільки щось несподіване не затримає його тут; а цього можна найкраще досягти, спритно усунувши Кассіо.
Родріго
Як же ти гадаєш усунути його?
Яго
А дуже просто! Треба зробити його нездатним заступити Отелло — розчерепити йому голову.
Родріго
І ти хотів би, щоб це зробив я?
Яго
Так, якщо ти зважишся подбати про свою користь і право. Він вечеряє сьогодні в однієї хвойди, і я теж туди піду. Він ще й досі не знає про своє почесне призначення. Якщо ти схочеш підстерегти його, коли він повертатиметься звідти (а я влаштую так, що це буде між дванадцятою і першою годиною), то зможеш зробити з ним усе, що тобі заманеться. Я буду десь недалечко, щоб тобі допомогти, і він опиниться між нами двома. Ну й чого ти ото так дивуєшся? Ходім краще зі мною; дорогою я так добре доведу тобі, що смерть його конче потрібна, що ти й сам уважатимеш за свій обов’язок усунути його з дороги. Давно вже час іти на вечерю, та й ніч не за горами. Ходім!
Родріго
Я хотів би почути, які ти ще маєш причини для цього.
Яго
І я виконаю твоє бажання.
Виходять.
«Отелло» СЦЕНА З
Інша кімната в замку.
Входять Отелло, Лодовіко, Дездемона, Емілія та почет.
Лодовіко
Прощу вас, генерале, не турбуйтесь.
Отелло
О ні, простіть! Мені пройтись корисно.
Лодовіко
Синьйоро, на добраніч! Щира дяка!
Дездемона
Ми завжди раді вам, синьйоре.
Отелло
Що ж,
Ходім, синьйоре мій? О… Дездемоно!..
Дездемона
Що, пане мій?
Отелло
Лягайте зараз же спати. Я скоро повернусь. Відпустіть Емілію; вашу компаньйонку. Глядіть, зробіть: усе, як я сказав.
Дездемона
Я виконаю все, мій володарю!
Отелло, Лодовіко й почет виходять.
Емілія
Ну, як тепер? Немов на вигляд м’якший?
Дездемона
Він обіцяв відразу ж повернутись.
Звелів мені мерщій лягти у ліжко
І наказав, щоб відпустила вас.
Емілія
І відпустить мене?
Дездемона
Такий наказ.
Тепер, Еміліє хороша, дай
Нічне убрання; й прощавай, голубко,-
Не треба гнівати його…
Емілія
Вже краще б ви його не стріли зовсім!
Дездемона
Я так не думаю, бо я ж його
Кохаю глибоко, і все оце —
І гнів його, і впертість, і докори,-
Будь ласка, відшпили,— я все люблю,
І все мені привабне в ньому…
Емілія
Я
Ту саму постіль, постелила вам,
Що ви мене просили.
Дездемона
Добре… Боже!
Які буваємо дурні ми часом!
Якщо раніше я помру за тебе,
Будь ласка, загорни мене в одно
3 цих простирал, як в саван…
Емілія
Годі, годі!
Дездемона
У матері була колись служниця,
Барбара називалася; і в неї
Коханець був, та зрадив він її
І кинув бідну. Пам’ятаю я,
Вона співала про вербу зелену
Таку чудову пісню старовинну
І виливала в ній свою скорботу,
Та так і вмерла з нею на устах…
Ось і мені сьогодні цілий вечір
Чомусь не йде та пісня із думок:
Все хочеться схилитися й співати,
Як бідна та Барбара… Ну ж бо, швидше!
Емілія
Вам принести нічний ваш одяг, пані?
Дездемона
Ні, ростебни отут…
А той Лодовіко нівроку з себе…
Емілія
Так, він вродливий.
Дездемона
І говорить добре.
Емілія
Я знаю в Венеції одну синьйору, яка пішла б босоніж аж у Палестину за один дотик його нижньої губи.
Дездемона
(співає)
У тузі сиділа вона край струмка,
Ой вербо, ой вербо зелена!
Схилила голівку, на грудях рука,
Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!
Струмочок дзюрчав і підспівував їй,
Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!
І падали сльози на камінь твердий…[12]
Це прибери…
Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!
Будь ласка, швидше: зараз прийде він…
(Співає)
З вербових гілок хай сплетуть мій вінок.
Йому я прощаю, що кривдить мене…
Ні, щось не так… Це далі… Чуєш?.. Стукіт!
Емілія
То вітер.
Дездемона
(співає)
Кажу — “ти невірний!” …а він — лиш одне
(Ой вербо, ой вербо, ой вербо зелена!):
“Як зраджу тебе я — ти зраджуй мене”.
Ну, добре вже, іди; добраніч, мила!
Чогось мені так засвербіли очі…
Чи не на сльози це?
Емілія
Та що ви? Ні!
Дездемона
Так кажуть, чула. О чоловіки,
Чоловіки!.. Еміліє, скажи,
Чи є жінки, що зраджують так явно
Чоловіків своїх?
Емілія
Звичайно, є.
Дездемона
А ти зробила б це за цілий світ?
Емілія
А ви хіба так не зробили б?
Дездемона
Ні!
Ніколи, присягаюсь неба світлом!
Емілія
Адже ж і я при світлі не зробила б,-
У темряві робити це зручніш.
Дездемона
І ти зробила б це за цілий світ?
Емілія
Весь світ — ціна велика аж занадто
За гріх такий дрібний.
Дездемона
Не вірю я.
Ніколи б ти такого не зробила!
Емілія
Слово честі, мені здається, що таки зробила б. А зробивши це, я зробила б так, наче й не робила. Звичайно, не зробила б я цього за якусь нікчемну каблучку, ні за шматок батисту, ні за убрання, спіднички або чепчики, ані за всякі інші дрібнички. Але за цілий світ — ого! Хто б не схотів оздобити свого чоловіка рогами, аби тільки зробити його королем чи імператором? Та я заради цього й чистилища не злякалася б!
Дездемона
Хай проклянуть мене, коли це зло
Змогла б зробити я за цілий світ.
Емілія
Адже зло вважається за зло лише в світі; а якщо ви в нагороду за ваш труд одержите цілий світ, то це зло опиниться у вашому власному світі, і, таким чином, ви швидко зможете обернути це зло на добро.
Дездемона
Не вірю я, що є такі жінки.
Емілія
Авжеж є, з десяток знайдеться; і ще на додачу стільки, що ними можна б наповнити цілий світ, заради якого вони розважаються.
Проте я переконана в одному:
Як зраджують жінки, то це вина
Самих лише чоловіків, коли
Вони свою повинність забувають,
Зсипаючи в чужий поділ ті блага,
Які належать тільки нам; або
Коли, безглуздям ревнощам піддавшись,
Вони тиранять нас і навіть б’ють;
Або на зло нам зменшують прибутки,
Які належать тільки нам по праву.
Таж є і в нас у тілі жовч, і ми,
Хоч і покірні, все ж до помсти здатні,
І хай усі чоловіки те знають,
Що й у жінок, як і в чоловіків,
Є почуття ті самі й не слабкіші:
І зір, і нюх, і смак,— і можем ми
Від кислого солодке відрізняти,
Як і вони. А що керує ними,
Коли вони міняють нас на інших?
Чи часом не бажання забавлятись?
Я думаю, що так. Хвилює пристрасть?
Я думаю, що так. Бракує волі?
Напевно, так. Ну, то хіба і в нас,
Як і в чоловіків, нема бажань,
Немає пристрастей, міцніша воля?
Не прагнемо ми забавок веселих?
Тож хай чоловіки жінок шанують!
Хай знають, що коли ми грішимо,
То приклад тільки з них ми беремо!
Дездемона
Добраніч! Хай же бог мене навчить
Зі зла не зло, а лиш добро чинить!
Виходять.
