Життя і творчість Павла Тичини були непростими, адже час коли поет працював був складним. Реферат про життєвий і творчий шлях (біографія) розповість де і коли народився, де навчався, які вірші написав, що про нього казали інші митці.
Павло Тичина: життєвий і творчий шлях
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,-
Пожартуєм для розваги!
Гей життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —
Подивлюся, подивлюся, −
так у поезії «Молодий я, молодий» П. Тичина з молодечим запалом кидає виклик життю. Мабуть, не в добрий час було кинуто той виклик…
То хто ж він, Павло Григорович Тичина… Людина і митець, доля і твори якого не залишають байдужими українців і через півтора століття після його смерті.
23 січня 1891 року народився в селі Піски на Чернігівщині. Сьома дитина сільського дяка Григорія Тимофійовича та Марії Василівни. Мав 12 братів і сестер, серед яких – Євген Тичина, відомий український хоровий диригент та педагог. Павлові природа подарувала геніальні обдарування: гарно малював, грав на багатьох інструментах, був чудовим диригентом, мав гарний голос і співав, та найбільшої слави зажив як поет.
У 1901-1907 роках навчається в Чернігівському духовному училищі, тут потоваришував із Григорієм Верьовкою (пізніше відомий український композитор і диригент). Ця дружба, яку вони пронесуть крізь роки, переросте у творчу співпрацю: Верьовка написав музику до майже 40 творів П. Тичини.
З 1907 по 1913 роки Тичина навчається в Чернігівській духовній семінарії, де проходить художню школу малювання в М. І. Жука. Пізніше Павло позував для зображення чорного ангела, коли Михайло Іванович працював над полотном «Біле і чорне». З 1911 року Павло Тичина почав відвідувати літературні «суботи» М. Коцюбинського, знайомством з яким юнак завдячував М.І. Жуку. Коли у 1912 році Михайло Михайлович почув вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле», сказав: «Із нього будуть люди. Серед нас − поет!», а потім зошит із поезіями Тичини він передав Михайлові Грушевському, з легкої руки якого у першому номері журналу «Літературно- науковий вісник» уперше надрукували вірш Павла «Ви знаєте, як липа шелестить». А потім його вірші з’являтимуться в журналах «Рідний край», «Українська хата», «Основа».
Після закінчення семінарії вступає до Київського комерційного інституту, підробляє помічником хормейстра в театрі М. Садовського.
Коло 1915 року з´являється цикл «Панахидні співи», який вперше був опублікований в Одесі лише в 1993 році з автографів Павла Тичини (збірка зберігалася серед паперів покійного М.І. Жука). Ця збірка пронизана мотивами юнацького християнського смирення та першому коханню.
Наприкінці 1916 року Тичина оселився на київській квартирі за адресою: вулиця Кузнечна, 107. Господиня Катерина Папарук і її 16-річна донька Ліда не підозрювали, що квартирант залишиться у їхньому житті назавжди. Шлюб Павло і Ліда зареєстрували аж у 1940 році.
У 1918 році виходить перша книжка віршів «Сонячні кларнети». В. Стус так означив цю подію в українській літературі: «Музичність заполонила все його світосприйняття, і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки і почуття. З духу музики зародилася ця лірика», у якій вимальовувалася своєрідна українська версія символізму, а разом із нею і неповторний стиль Тичини – кларнетизм.
Особливе місце в творчості Павла Григоровича займає вірш «Пам’яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова рада» у березні 1918 року і присвячений пам’яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
А пісня «Як упав же він з коня» на слова П. Тичини стала неофіційним гімном армії УНР.
У вересні – листопаді 1920 року Павло Тичина подорожує з Мандрівною капелою під керівництвом Кирила Стеценка по Правобережній Україні. Про цю мандрівку поет написав книгу « Подорож із капелою К. Г. Стеценка», яка була опублікована посмертно в 1971 році.
У 1920 році з´являються збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг», а в 1924 році – «Вітер з України», відгукуючись на яку, М. Зеров писав, що Павло Тичина − «найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття(1900-1925)».
А Олександр Олесь підсумує: «Тичина – геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме». У 1926 році Павло Григорович пише поему «Чистила мати картоплю», створюючи образ Леніна – антихриста. Відтоді Тичина починає відчувати тиск тоталітарної системи, у пресі з’являються звинувачення в буржуазному націоналізмі. І з поезією Тичини починають відбуватися метаморфози: у 1929 році створює вірш «Нехай Європа кумкає». Прочитавши який, М. Вороний дотепно зауважив: «Ну що ж! Це останній твір поета і перший твір академіка» (Тичина на той час був дійсним членом Академії наук УРСР). На твори, написані Тичиною на замовлення партії, в 1928 році Олександр Олесь відгукнувся віршем – докором «І ти продався їм, Тичино»:
В кривавім морі по коліна
Стоїть без сорому в очах
Поет, колишній наш Тичина,
І прославляє смерть і жах.
Не менш гостро написав і Євген Маланюк:
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.
У 1931 році виходить друком збірка «Чернігів». З вересня 1933 і до літа 1934 року живе в Харкові. В умовах тоталітарного сталінського терору, на думку В.С. Стуса, «поет у Тичини пішов у довічне тюремне ув´язнення. У 1933 році Тичина віршів не писав – і це його найбільша провина перед народом.
Цю провину Тичина перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року «Партія веде». Іван Драч ніби підсумовує: «Його перші спроби вражали усіх його сучасників. Він був особливим, бо в ньому поєдналося все – він був і музикантом, і художником, і поетом. Дивовижної чистоти і святості ця людина була. І як його стали ламати і крутити, що він навіть у назву своєї книжки вставляв ім´я цього кривавого диктатора – «Сталь і ніжність». Це все було у ньому. Але попри все він зумів збутися як великий поет на початку своєї діяльності».
Влада намагалася «зліпити» з Тичини державного діяча: з 1943 по 1948 рік Павло Григорович виконує обов’язки міністра освіти УРСР, з 1953 року по 1959 він – Голова Верховної Ради УРСР. Йому доручають написати гімн Української РСР.
Двічі Павла Тичину номінували на Нобелівську премію: вперше − Омелян Пріцак, українсько- американський історик-сходознавець , професор Гарвардського університету, вдруге – Асоціація англійських учителів.
Тичина видаватиме інші збірки (близько 60 років тривала письменницька діяльність), у 1962 році стане лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. У 1967 році одержав звання Героя Соціалістичної Праці. Та серце поета огорнула вічна зима і в повернення Весни у свою творчість він не вірить, хоча пильно стежить за молодим поколінням, яке приходить в літературу.
У Києві в будинку на вулиці Терещенківській, 5 працює меморіальний музей – квартира поета. Тут у Меморіальній бібліотеці П. Тичини, яка нараховує 21 тисячу книг і є однією з найбільших приватних бібліотек в Україні (а перша, довоєнна не вціліла – була розграбована під час окупації Києва), зберігаються дві збірки Л. Костенко «Проміння землі» − одну Тичина придбав сам, а інша з дарчим написом поетеси: «Дорогому Павлові Григоровичу – з глибокою пошаною, щирою любов´ю . Ліна Костенко 19.03.1957 року. Київ».
Павло Григорович − автор наукових праць з літературознавства, мовознавства, теорії музики. Залишив велику спадщину як перекладач, збереглися його переклади творів 40 мовами, хоча в офіційній анкеті за 1949 рік він повідомляє, що володіє тільки чотирма мовами.
Серце поета зупинилося 16 вересня 1967 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.
Слова письменника В. Барки: «Тичина – кларнетист, можливо, був найвизначніший лірик світу у свої «класичні роки (1914 -1924)», − пояснюють цікавість сучасників і до образу геніального сина українського народу, і до його творчості.
Василь Семенович Стус у статті «Феномен доби» писав: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.»
