«Перехресні стежки» розділ XLVI
А Шварц і Шнадельський тим часом поспішали за чорною купою людей, що бігла наздогін дивовижного тарабанщика. Вони не бігли і для того лишилися ззаду. Цікаві були дізнатися, що сталося властиво, але ніхто з тих, кого стрічали на вулиці, не вмів їм сказати нічого певного. Се були такі, що, втомлені біганиною, ставали, щоб перевести дух, або вертали додому, переконавшися, що небезпеки ніякої нема. Одні говорили, що се якийсь божевільний відкись вирвався, другі, що то гонять якогось убійцю; один п’яний сторож, що серед бігу повалився в сніг і не міг порядно встати на ноги, говорив охаючи, що то злий дух страшить по місті і заповідає кінець світу. Тільки на кінці погоні, коли Шварц і Шнадельський дійшли під костел і там застали всю купу, зібрану довкола Барана, вони довідалися всього докладно від поліціянтів. Коли Барана понесли геть, вони позакурювали цигара і, обтулюючися загортками, рушили й собі ж. Площа ще де-де лунала від кроків людей, що спішили хто додому, а хто знов до шинку кінчити забаву, перервану несподіваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.
– Дивний собі той Стальський, – мовив Шнадельський, спльовуючи. – Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.
– Ха, ха, ха! – зареготався Шварц. – Вони, здається, обоє в змові.
– Як то в змові? Як ти думаєш?
– Ну, проста річ! Нібито між ними незгода, нібито він бажає, щоб хто-небудь присусідився до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
– Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубти. Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося.
– Ну, може, ми маємо служити тілько для роблення реклами?
– Се можливо, – мовив, подумавши, Шнадельський. – Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити їм. А за се, може би, можна скористати дещо.
– Від нього ледве, – закинув Шварц.
– Дурний ти! Хіба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові план дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки інший предмет не звернув на себе їх уваги. Власне переходили попри каменицю, де жив Вагман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флігель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флігель був відділений від вулиці вузеньким огородцем і парканом з хвірткою. В вікнах, де жив Вагман, крізь замкнені дощані віконниці видно ще було світло.
– Тут Вагман живе? – буркнув недбало Шнадельський.
– Тут, – відповів Шварц, свердлуючи очима віконниці.
– Видно, не спить іще, бестія.
– Лічить гроші.
– Думаєш?
– Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грішми і векслями.
– От би нам тепер заглянути до нього!
– Ми б йому допомогли в його роботі.
Оба джентльмени замовкли і якийсь час стояли на вулиці против Вагманових вікон і вдивлялися пильно в світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далі. І знов розмова не клеїлася. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульсу, риючи темні ходи і прокопи в будущині.
– Слухай, Шнадельський, – мовив нарешті Шварц, – ти ще думаєш деколи про свій давній план?
– Який?
– Махнути до Америки.
– Та як його махнеш, коли нема з чим?
– А якби було з чим?
– Ну, якби було, то, може, ліпше б було лишитися таки тут.
– А певно, якби так виграти на лотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю інакше: коли є воля і охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля і охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше вегетування тут на місці.
– Думав я й про таке, – сумно мовив Шнадельський, – та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з п’яним парубком у коршмі.
– Нема щастя! – з філософічним спокоєм торочив Шварц. – Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозі, не на тім місці, де воно є, де воно, може, чекає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І надовго того вистарчить?
– Се не така зла спекуляція, як тобі здається, – розсудливо мовив Шнадельський. – Треба тілько підхопити і піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в пір’я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.
– Міг би був порости в пір’я! – з презирством мовив Шварц. – Ну, скажи, кілько б ти міг був заробити?
– До нового року я був би мав зо дві тисячі.
– Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І з такою нікчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тілько, щоб за місяць, за два там стати яким-небудь кельнером або пастухом чужого стада. Ні, спасибі за ласку! Я би на таке не пішов.
– Думав я й про інше, та також якось не витанцьовується. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касі, а там як-небудь добратися до неї…
– Ха, ха, ха! – зареготався на все горло Шварц. – Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.
– Наївним! Як то?
– Через маршалка до каси! Та хіба ти не знаєш, що якби в касі було що-небудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!
– Маршалок?
– Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!
– Хіба маршалок такий задовжений?
– По самі вуха. Отсього б ти запитав! – І Шварц показав кивком голови в напрямі Вагманових вікон.
– Вагмана? Хіба він зичить маршалкові гроші?
– Е, ще гірше. Має його векслі.
– Як то має?
– Поскупував у всіх жидів.
– Пощо?
– Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторію до Великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Вагмана свої векслі.
– Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! – скрикував раз по раз Шнадельський. – Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.
– Розуміється, що ні! – потвердив Шварц.
– Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, – додав Шнадельський.
– Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, – завважив Шварц.
– Чому так думаєш?
– Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього… І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
– Ну, ну, ну! Сип сюди!
– Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, – мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
– Думаєш про Вагмана?
– Так.
– А маршалок…
– Адже якби нині хтось викрав у Вагмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?
– Нове народження на світ, – поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав: – Бодай на п’ять літ, поки б не заліз у нові довги.
– Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось – ну, візьмім, ти сам – легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.
– Не розумію тебе, – мовив Шнадельський. – Що ж він, пішов би красти до Вагмана, чи що?
– Ну, що ти? Не про те річ. Сього не потрібно. Адже ж він може дотичним людцям допомогти й іншими способами.
– Якими?
– Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Так, як би ніколи не був у суді і не знав, як в таких разах робляться слідства. Адже ж розумієш тепер! Жид преці не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слідство, поліція, жандармерія, телеграми на всі боки… Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам навіть з грішми в жмені тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціально шепне слово – зовсім загально, не компрометуючи себе – quia judaeus1, знаєш, – то все може робитися так, що нам і волос з голови не злетить.
Шнадельський слухав уважно, але всі ті комбінації не дуже розігріли його.
– Виджу, що ти уложив собі план, – мовив він до Шварца.
– Так. Я присвятив йому немало часу і заходів.
– Тут треба числитися з різними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Вагманового дому вночі такий легкий?!
– Не дуже, се певно. Але я маю надію видибати відповідну хвилю при помочі отсього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.
– Непевна дорога.
– Ніщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.
– Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка в гнізді, певно, не все є готові гроші. Ну, що, як ми прийдемо і застанемо, може, купу векслів та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?
– Не бійся. Готівка у нього є тепер завсіди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.
– Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хліб? – задумчиво питав Шнадельський.
– Я сам уже хотів пуститися на сю експедицію, але потім розміркував, що вдвійку ліпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повестися.
– Що ж, зробити не зробити, а подумати, підготовити ґрунт не завадить. Ану ж трафиться справді добра нагода…
– Ліпшої можливості я й не можу добачити. І при тім, знаєш, сама думка – зробити пакість сьому собаці – наповняє мене радістю і охотою.
– Се само собою. Се й у мене розпалює огонь у нутрі. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в відповідній хвилі талап на нього!
– Тілько ти на всякий випадок не забудь натякнути пану маршалкові.
– Думаю, що й се дасться зробити.
І з тим оба джентльмени ввійшли до шинку, в якім іще світилося, вгонячи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої комнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали новий рік.
«Перехресні стежки» розділ XLVII
Баранова прогулька по місту в опівніч нового року наробила великого розруху. У всіх кругах міської людності на новий рік ні про що не говорили, як тільки про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнівався на поліцію, що допустила до такого скандалу. Поліційний комісар лаяв поліціянтів, що не арештували Барана. Лікарі сперечались про те, як назвати рід його хороби і чи не слід би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцімто грозить місту, інші благали Бога, щоб відвернув холеру або іншу якусь грізну пошесть, а бабусі та служниці коло криниць хрестилися та оповідали собі шептом про страшні привиди і про близький прихід антихриста. Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подію темою для своєї проповіді і видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зопсуття та важких кар, які ждуть зопсутих. Він витолкував Баранове тарабанення як поклик хорого, безтямного, але Божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всіх, щоб прокинулися з гріховного сну і пильнували своїх душ, що готові впастися в кігті пекольного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Вагман. Пан комісар, діставши носа від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і вдодатку наложив на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Вагман і прийшов до Євгенія, просячи у нього поради, що робити?
– Перша річ – не платіть! – мовив Євгеній.
– Комісар грозив екзекуцією.
– Зробимо рекурс. Се засуд нічим не оправданий. Він знає се і не посміє екзеквувати вас.
– Вай мір! Вай мір! – нарікав Вагман. – Се мені за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо ніхто не хотів приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
– Не бійтеся, пане Вагман! – усміхаючись, мовив Євгеній. – Маю надію, що не будете платити нічого. Ну, а з Бараном що зробите?
– Що маю робити? Можу його ще нині відступити пану комісарові або пану старості. Я його не потребую. Овва, яка мені з нього робота! Не варт тої комірки, що в ній жиє.
– Ну, ну, не говоріть, пане Вагман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне і відімкне.
Розмова йшла в Євгенієвім кабінеті на поверсі, бо канцелярія задля свята була пополудні замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Вагман значуще моргнув на Євгенія і почав з іншої бочки.
– Ну, чую, що пан меценас були в Буркотині?
– Був.
– І оглянули пан той ліс, що я згадував?
– Та так… бачив його, проїздячи.
– Ну, і як пан меценас цінують його?
– Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
– Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
– Може бути, хоч я сумніваюсь.
– Не вірять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не розуміюся на тім інтересі.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
– Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улегшу.
– Ні, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
– Чому?
– Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
– Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить – їх противником?
– Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов.
– І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? – з усміхом мовив Вагман.
– Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з лісу. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.
– Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.
– Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару літ багато дечого може статися.
– Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.
– Дуже вам вдячний, – мовив Євгеній, – але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
– Але спішіться, бо у мене накльовується добрий купець на ті папери.
– Ой, підождіть троха з продажею.
– Не можу довго ждати. Знаєте, мені хотілося заховати в секреті те, що ті папери у мене. А тим часом пан маршалок відкись про се довідався. Се мені дуже неприємно.
– Можете бути певні, що від мене не довідався, – гаряче кинувся Євгеній.
– О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся… Тут троха моєї власної вини. Я трактував з одним львівським банкіром про купно тих паперів, а сей мусив пустити се далі. Досить того, що тепер мені хотілось би якнайшвидше позбутися тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великім пості він усе заплатить.
– А відки гроші візьме?
– Ха, ха, ха! – засміявся Вагман. – Я зразу також заходив у голову, але потому довідався. Знають пан меценас, тут при виділі повітовім є каса…
– Дві каси, – поправив Євгеній.
– Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.
Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Вагманові знак, що їх розмова скінчена. Вагман устав також.
– То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?
– Не можу, пане Вагман. Я бідний чоловік.
– То байка.
– Ні, не байка. І хочу помагати бідним.
– Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.
– Не вся сила в маєтку.
– І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.
– Ну, а ви, жиди, – відповів Євгеній. – У вас і міліонерів, і дідичів, Богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?
Вагман прикусив губи і махнув рукою.
– Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
– Ні, пане Вагман. Для себе ні.
– В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити…
– Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.
«Перехресні стежки» розділ XLVIII
В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічі, а поки що були членами вічового комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.
– А, вітайте, гості! – мовив він радісно, стискаючи їх руки. – Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо “кратчайший глагол”.
– Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, – мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
– Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?
– Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі, – мовив о. Семенович.
– Прийдуть, прийдуть! – додав журливо о. Зварич.
– Чудово! Чудово! Се найголовніше.
– Не знаю, чи найголовніше, – ще сумніше мовив о. Зварич.
– Хіба вам здається, що ні? – живо запитав Євгеній.
– Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх…
– Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претензію і охоту занадто багато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче – то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.
– Так! – трохи ображено скрикнули оба панотці. – Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами, – додав о. Семенович.
– Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народу і для інтелігенції, але в якім розумінні? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.
– Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! – скрикнули знов хором оба панотці. – Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.
Євгеній усміхнувся. Він мав у пам’яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не розуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:
– А хоч би тілько й для нас – нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може, й ні – ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічі могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народу се має бути школа політики, політичного життя.
– Ага, все-таки школа! – радісно підхопив о. Семенович.
– А школа політичного життя – то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
– Ми се знаємо, – буркнув о. Зварич. – Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
– Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, – мовив Євгеній. – Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльності, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?
– То фрази, пане меценасе, – мовив о. Семенович. – Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.
– Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.
Ся перспектива трохи зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:
– Таки жаль. Я був би за цензом грамотності при голосуванні.
– Добре, – сміючись, мовив Євгеній, – будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
– Вільно вам жартувати, пане меценасе, – пристиданий трохи, мовив о. Семенович, – але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.
– А з чим таким?
– З тим, щоб ви звільнили нас із обов’язку референтів на вічі.
– Як то, не хочете реферувати?
– Не не хочемо, а не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.
– Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя і потреби народу в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпочніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.
– Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде, та й годі!
– Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.
– Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участі в тім вічі і прошу звільнити мене з обов’язків комітетового.
– І мене, – мовив о. Зварич.
– І вас? – зачудувався Євгеній. – Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з’їздом. Усі три зв’язані своєю честю. Як же ж се?
– Пане меценасе, аd impossibile nemo tenetur1, – мовив о. Семенович. – Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічі, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора, і мої заходи пропали.
– Чому ж ви се не сказали зараз на з’їзді?
– Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з’їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: “Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічі, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!” Ну, а не послухати його – ви знаєте, що се значить для мене.
– Розумію, розумію, – мовив Євгеній, якого при тих словах щось стисло за горло. – Ну, а ви, отче Зварич, – чи й вам дехто відрадив?
– Ні, але я сам роздумав. Я не бесідник, не потрафлю сказати нічого.
– Адже ж проповіді говорите?
– Читаю з Добрянського*.
– Ну, як собі знаєте, – мовив знеохочений Євгеній. – А я власне хотів сьогодні шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішення реченця, коли би скликати віче.
– Приспішення? А то чому?
Євгеній короткими словами розповів їм про маршалківський проект реформи кас. Оба отці чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгеній вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
– Тут нема що тратити часу, – мовив Євгеній. – Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повіті галасу.
– Хіба то що поможе? – в зневір’ї мовив о. Зварич. – Уже як пани зуби наострили на ту касу, то її з’їдять.
– А може, й не з’їдять. Може, не посміють, їм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо їм дорогу.
– Буде содома в повіті. Підуть переслідування, гонення, пакості, – задумчиво мовив о. Семенович.
– Авжеж! Де дрова рубають, там тріски летять.
– Се правда. Тілько я не хочу бути тріскою, – мовив о. Семенович.
– Ані я, – додав о. Зварич.
– А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, – мовив рішучо Євгеній, встаючи з крісла. – Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.
– Се буде найліпше! – радісно мовили оба панотці. – Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афішуватися нам – се признаєте самі – яко священикам – і при тім залежним – не можна.
Євгеній закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеться робити багато таких прикрих досвідів у практичній політиці і що вмілість закусити зуби в відповідній хвилі – се в тій політиці одна з головних запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрої вернув Євгеній до своєї канцелярії, випровадивши обох панотців. Ось вони, провідники і батьки народу, інтелігенти і просвітителі! Євгеній знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народної справи, та, з другого боку, розумів також їх прикре положення. Політика – то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники. Нема його у тих щирих людей, а коли є, то тільки у рідких виїмків. І що робити далі? Невже знов відложити діло, знов скликати з’їзд “отців повіту”, радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинитися знов на тім самім місці? Чи взяти діло зовсім на себе самого?
З тими думками Євгеній ввійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу, випростувану фігуру старого Демка з Буркотина.
– А, здорові були, Демку! – скрикнув він і подав йому руку.
– Здорові, пане! – мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенієву руку.
– А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в суді?
– Ні, Бог милував. Я ось із сими людьми, – він показав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, – ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським – тямлять пан, що так на пана кинувся?
– Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? – запитав Євгеній селян.
– Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той мудрий поляк, що замкнув стайню, як йому коні вкрали, – мовив один селянин.
– А крім того, – говорив далі Демко, – ми прийшли ще спитати пана за тото віче.
– За яке віче?
– А нам сказали наші єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
– Ну, так. А ви що на се?
– Та ми би хотіли знати, коли то буде?
– Або що?
– Ми вам усі села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годі витримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь світ почув.
У Євгенія радісно затріпалось серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тім самім місці, де перед хвилею сиділи панотці, і, обговоривши з ними справу реченця і дневного порядку віча, став на тім, щоб скликати його за тиждень на найближчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відході Євгеній, не гаючись, винаняв на слідуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потім вніс до староства завідомлення, що на вівторок слідуючого тижня скликає народне віче до міста.
«Перехресні стежки» розділ XLIX
Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.
– Се що таке? – мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на “рубрумі”, написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.
– Що се таке? – запитав він комісара. – Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
– Подання від адвоката Рафаловича.
– Чого він хоче?
– Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
– Що, що, що таке?
– Віче, публічне зібрання.
– Сюди? До нашого міста?
– А так. І з ось яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
– Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? – мовив староста, впадаючи в гнів.
– У поданні не сказано нічого більше, – пояснив комісар.
– Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, – відізвався граф Кшивотульський. – Але там, здається, на другім місці поставлені “справи повітові”. Догадуюся потроха, про що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси… По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
– Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків.
– Розуміється, пану старості се ліпше знати, – мовив спокійно Кшивотульський. – Але я б на місці пана старости поступив інакше.
– А то як?
– Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде легше. Можна би й вияснити їм справу…
– Не поможе вияснювання, – з заклопотанням у голосі мовив староста. – Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
– Чи пану старості так дуже залежить на тім, щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? – закинув з лукавою байдужністю граф. Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в’язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
– Мені? А Боже мій, я в тій справі зовсім не інтересований. Мені тілько ходить о спокій у повіті.
– Власне є рація позволити на се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
– Так пан граф думають? – якимсь пісним голосом мовив староста.
– Так.
– Га, в такім разі…
Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу тему.
Ще того самого дня в канцелярії п[ана] старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.
– А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.
– Пікантний, значить: колючий, – з усміхом мовив маршалок.
– Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.
– Народне зібрання? Яке?
– Хлопське.
І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.
– Догадуюся! – мовив маршалок. – Догадуюся, що то за повітові справи будуть… Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?
– Думаю, що нема причини не позволити, – з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у фотелі.
– Нема причини! – скрикнув. – Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя ані майна.
– Ну, не думаю, – спокійно цідив староста.
Пан маршалок споважнів.
– Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.
– Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.
– Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власті – все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов’язок у першій лінії – рятувати повіт від сеї пошесті.
– Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов’язків, я маю також обов’язок респектувати закон.
– Га, га, га, га! – зареготався маршалок. – Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існування закону – і то якраз у найменше відповідній хвилі. А бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги – борони Боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глибокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгурування політично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев’яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:
– Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.
– О, пане старосто, – аж скрикнув пан маршалок, – але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.
– В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена, – знов з лукавим усміхом мовив староста.
– Як то страчена?
– А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба конче дозволити.
– Невже се так! – скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тільки тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і, кланяючись старості, мовив:
– Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів – мій Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.
Староста всміхнувся весело.
– Розумію дуже добре, що ся нова геца – се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії…
– Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який – він був про се свято переконаний – має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, – сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego!1 здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове і недокладне знання “нових” законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон – се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи на батьківські остороги, таки поважився зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, – сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим часом – мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті дисциплінарки – ну, скажіть, треба вам було того?
– Мені? – здивувався Євгеній. – Хіба я робив се для власної користі? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумніше староста. – Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирості до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-богу, мені вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію, йде добре – оженились би, звили б собі сімейне гніздо, дбали б про сім’ю… Та ні, вам захочується пускатись на такі авантюри…
– Дарують пан староста, – пробував протестувати Євгеній, але староста не дав йому докінчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирості, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантюри… Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користі, ні почесті, ні слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. – Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні фрази! О так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового “Короля Ліра”, і плакав зі зворушення над словами “нема в світі винуватих”. Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового, адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда – се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? – всякими способами!
– Впевняю пана старосту, – мовив усміхаючись Євгеній, – я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.
– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.
– І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
– Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших – тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
– Говорю рro futuro1, отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей – раrdon, з боку поодиноких органів – дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
– Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
– Прошу вашу руку! – мовив староста. – Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отcе просити вас. Добре, прирікаєте?
– Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
– Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
– Що ж се таке?
– Але обіцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. – Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.
«Перехресні стежки» розділ L
Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:
– Перепрошаю пана меценаса…
– А вам що, пане Парнас?
– Звертаю пану завдаток.
– Завдаток?..
– Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…
– Ну, так що ж з того?
– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
– А то чому? Чи вам ціна занизька?
– Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
– Ну, так чого ж не стало?
– Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, цигарами… не дай Боже нещастя…
– Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…
Євгеній зареготався.
– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
– Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!
– Не можете? Чому?
– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.
– Староста заказав?
– Я того не говорю.
– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу – бігме, не можу!
Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.
– Здорові, пане Вагман! – мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. – А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.
– Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.
– Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.
– Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?
– Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.
– Ну, який клопіт? – зацікавився Вагман.
Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір – шукати іншого локалю на віче.
– Гм, шкода вашої праці, пане, – мовив Вагман. – Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.
– Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?
– Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.
– Може, де найду, – мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.
– Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.
– Ну що таке?
– Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво… ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.
– Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?
– Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.
Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.
– А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! – мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, – а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.
– Чим можу вам служити, пане Вагман? – мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього. – Що вас приводить до мене?
– Маленький ґешефтик.
– Дай Боже, щоб він був добрий! – з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.
– Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.
– Ну, жартуйте!
– То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця – тьфу! А придивившись ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!
Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні*, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.
– Ай, ай! – повторяв Вагман, хапаючися за пейси. – Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!
– Що ж ми на се порадимо, пане Вагман, – холодно мовив бурмістр. – Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали…
– Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.
– Людська річ терпіти, – мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Вагман.
– Людська річ терпіти, – так, так, людська річ! – повторяв Вагман. – Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п’явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?
– Найбагатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми, – з демократичним пафосом мовив бурмістр.
– Ой, то-то й є! – мовив Вагман. – А тепер подумайте, коли б так, не дай Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.
– У нас! – мов ужалений скрикнув бурмістр. – Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ж ви що чули? Нагрожувався хто?
– Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?
– Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде, – успокоєний в одній хвилі, мовив бурмістр. – І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.
– Неможливе! Ой, пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний…
– Хіба ж одні жиди тому винні?
– Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого – найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди – ми всі, винні й невинні – будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди. Се мені видається дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.
– Але на се в нас нема ради, – мовив бурмістр.
– Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не пробували ніколи думати про сю справу.
– Чи я почуваю себе жидом? – у задумі мовив бурмістр. – По щирості скажу вам, пане Вагман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу. Не говорю про релігію – се справа окрема, яка не має нічого спільного з тим почуттям спільності і солідарності з темною та брудною жидівською масою. Своєї релігії я держуся…
– Наскілько вона вам вигідна, – перебив з докором Вагман. – Даруйте, пане бурмістру, але вже коли по щирості, то по щирості. Признайте, що ся релігія вам і подібним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумління, задержали з неї самі лише форми, а зовсім прогнали духа.
– Що се з вами, пане Вагман, – витріщився на нього бурмістр. – Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький ґешефт, а зачинаєте залазити мені з патинками в душу.
– Дарують пан бурмістр, – усміхнувся Вагман. – Я не казав, що мій ґешефт маленький. Він лише вбогий, себто такий, що його не можна отаксувати на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простісінько йде до його вияснення. Бачите: наші жиди… маса… Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній Боже слово, повторяють те слово в своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому – і на тім конець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? Їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людності.
– З ваших уст такі слова, пане Вагман! – чудувався бурмістр. – Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я і подібні мені відлучилися від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішатися в його публічні інтереси, працювати на громадськім полі.
– Розумію, розумію, – з усмішкою мовив Вагман. – І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу – то значить, не гімназії, але мішався до політики, мало не пішов до повстання, потім жив у Відні, і носив німецьку одежу, і говорив з різними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре не одного з тих ваших нових жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і, признаюсь, розчарувався в них і знов відстав від них.
– Розчарувались? Цікаво знати, чому?
– Зараз вам скажу. Мені видалось – може, то не все правда, але так мені видалось, – що ті нові жиди стару жидівську душу розірвали надвоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тілько, на нещастя, задержали гіршу, а відкинули ліпшу.
– Он що! – вражений, скрикнув бурмістр. – То пейси, цицес і ярмурка – то у вас ліпша половина?
– Даруйте, пане бурмістру, – поважно відповів Вагман, – говорю про душу, а не про форми, що мають і в мене дуже мале значіння.
– У мене жадного, – з емфазою мовив бурмістр.
– І тут даруйте, коли вам скажу, що у вас вони мають далеко більше значіння, ніж у мене.
Бурмістр голосно зареготався і вдарив себе долонею по коліні.
– Ну, се перший раз мені трафляється в отсьому кабінеті така теологічна розмова! – скрикнув весело. – Але говоріть, говоріть, розмова починає бути цікава, хоч я, їй-богу, не знаю, до чого се все може довести.
– Зараз побачите, – мовив спокійно Вагман. – Отже, повторяю, ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві часті. Яка то стара жидівська душа? Бачите, в ній зшиті були докупи: огонь старих пророків, запал, засліплення – коли хочете – а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалима від римлян, що піднімали повстання з Бар-Кохбою*, що разом з Єгудою бен Галеві** йшли з Іспанії плакати на руїнах Єрусалима і разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата***. Отсе була одна половина тої душі. А друга половина – то була та, що виховалась у Єгипті, в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Ханаан****, мордуючи ханаанітів аж до остатнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавілону до Палестини, що вела лихварські і грошові інтереси в Нініві*, в Александрії** і в Римі – одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над світом, але не хоче нести одвічальності, яку накладає панування. Та половина, що, знехтувавши наказ Письма Святого – вчитися в бджоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука і давно перевершила його в його хитрощах.
– Зачинаєте бути поетичним, пане Вагман, – сухо і з відтінком погорди в голосі мовив бурмістр, – а се вам не до лиця.
– Хочете сказати, що мені, лихвареві, п’явці повітовій, не слід так остро судити інших, – мовив з холодним усміхом Вагман. – О, не бійтеся, я й себе не пощаджу, я знаю добре, чого я варт, і тілько те знання дає мені відвагу сказати свою думку про інших. Та про мене прийде річ накінці, а тепер послухайте про себе і про своїх. Ви почали асиміляцію від того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація. Ви не признаєтеся до сього, навіть самим собі не признаєтеся. Ви говорите, що скинули тілько з себе жидівську заскорузлість, виреклися пейсів, халатів та цицес, а не хочете бачити, що те виречення формальностей для вас самих не формальність, але знак глибокої переміни в вашій душі. Ви перестали любити своє плем’я, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишилося тілько своє “я”, своя сім’я, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір. Чи не дурите ви себе самих, коли вірите, що та інша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матір, упевняючи її, що любите її ліпше, як рідну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про ваші власні почуття, але щодо тої вашої прибраної матері, то будьте певні, що її серце ані на хвилину не відкривалося, ані не відкриється для вас, що для неї ви все чужі, що в глибині душі вона ненавидить вас, а чим більше ви будете примилюватися їй, підлещуватися їй, тим більше вона буде погорджувати вами.
Пан бурмістр поблід. Вагманові слова колупнули-таки його серце, але він пробував усе ще боротися зі своїм чуттям.
– Остро судите нас, Вагман, остро і несправедливо.
– Може бути. Вповні справедливий тілько один Бог, той, що бачить усе, що кождий з нас ховає на дні серця. Але сей, пане бурмістру, – слухайте, я також маю свої єретицькі думки – сей, по моїй думці, зовсім не судить, нікого ні за що не судить, тілько любить, і для того він так безмірно вищий від нас, для того він Бог. Се тілько ми, дрібні, сліпі, нужденні, судимо та ненавидимо. Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здається. Я виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі.
– Цікаво знати, які вони, по вашій думці, – мовив бурмістр.
– В нашій давній вітчині, у Азії, де спека велика, а джерел мало, де погожа вода має інколи ціну золота, є такий звичай, що вандрівець, натрафивши серед пустині на джерело і угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки і лице, на відході кидає в нього малу золоту монету. Се немов його відплата за добродійство джерела. Отже, ви і всі асимілянти з давніх давен видаєтесь мені тою золотою монетою, яку жидівська нація кидає в джерело, відки їй довелось пити та освіжитись. Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криниці, щоб у відплату за се і сам скочив до криниці і втопився в ній. Те, що ви робите і що робили не раз подібні вам – се з історичного боку оправдане і конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була би не програма, а самовбійство.
– Але чим же, по вашій думці, се пожиточне для жидівської нації? – запитав бурмістр уже без тіні насміху в голосі.
– Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою, і за вашими плечима нам можна жити собі вповні самостійним, своїм життям, не збуджуючи надто великих підозрінь, надто великої ненависті. Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів зовсім відокремлені від них, коли такого моста не було, нам жилося далеко гірше. Правда, ви се будете знати ліпше.
– Ну, ну, цікаво, цікаво почути від вас такі погляди, пане Вагман. Я ніколи не надіявся…
– Перепрошаю, пане бурмістр, – мовив Вагман. – Ще хвильку терпеливості. Я ще не скінчив, не дійшов до тої мети, до якої зміряє моя промова, і до того ґешефту, який привів мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає їй вартості і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?
Бурмістр скривився. З сього боку йому нелюбо було освітлювати се питання.
– Може, то така наша натура, – мовив далі Вагман, – що ми навіть там, де ходить о вибір прибраної матері, питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus tojgt mir dus?1 Та тілько се кидає деяку тінь на щирість усеї асиміляційної роботи і – що найфатальніше – значно обнижує вартість тої асиміляції в очах тих, з якими ви асимілюєтесь. Вони дурні, дурні, то правда, але все-таки у них є очі, і коли не тепер, то в четвер вони дещо побачать ними.
– Слухайте, Вагман! Сього, нарешті, забагато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм польським патріотизмом.
– Мав рацію, – мовив Вагман, – бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.
– Ну, ще тілько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! – з грубим реготом мовив бурмістр.
– Борони Боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом – сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіми споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здається, ні. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тої суспільності, серед якої живемо.
– Го, го, після теології моралізація! – знов якимсь прикрим голосом мовив бурмістр.
– До якої я, лихвар і п’явка повітова, знов-таки не маю права, – гірко відрік Вагман. – Та я не хочу нікого моралізувати, що мені за діло. Я тілько хотів висловити свій погляд…
– Якого самі не держитесь! – перервав йому бурмістр.
– Власне якого сам держуся, бодай від кількох літ, відколи ся справа почала прояснюватися мені в голові. Бачите, коли вмер мій син, я почав був дуже сумувати. Мені так було, немовби земля розпалася перед моїми ногами. Передо мною не стало дороги, не стало мети. Пощо я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розуміти терпіння інших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що будуть їсти завтра, не мають що в рот вложити нині, дивляться на муку своїх дітей. О, я перед тим, яко хлопський лихвар, не мало видáв такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу і не дбав ні про що інше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрилися очі і я почав роздумувати. Знаєте, мені здавалося не раз, що одурію. Голова тріщала, я ходив мов під обухом. Що вам говорити багато! Я додумався до того, що треба вхопити палку з іншого кінця. Вперед я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх біді. Я робив се незамітно, зичив декому гроші на закупно ґрунту на малі проценти, з яких потім іще більшу часть дарував довжникові, вишукував собі посередників – попів, учителів, і через них зичив більші суми на закупно панських фільварків або більших ґрунтових посілостей для селян. Ніхто сього не знав і не знає, але коли Підліски, Горбове, Сокирчани і інші села в кількох околичних повітах позакуплювали панські фільварки, повикуплювали назад ґрунти, попродані вперед на ліцитаціях жидам, то все те зробилося при моїй помочі, моїми грішми. З часом я обдумував сю справу чимраз ширше, і мені видалося, що й така робота може бути корисна для нашої жидівської нації. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, працюючи над виссанням і зруйнуванням руського народу, ми, жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гілляці, сам підрубував ту гілляку. Живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми: асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись.
– То дуже делікатна спекуляція, пане Вагман, і я не знаю, чи багато жидів ви потягнете на неї.
– О, я й сам знаю, що небагато. І мені не треба багато. Адже ж досі я нікому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під німецьким сурдутом не задушене ще до решти жидівське серце, не зовсім іще розполовинену стару жидівську душу.
– Дякую за комплімент, – з усміхом мовив бурмістр, – а тілько я й досі не бачу, яку ціль мала та наша розмова.
– Тепер я можу сказати вам про ту ціль і не потребую лякатися, що ви висмієте мене і викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день має тут у місті зібратися народне зібрання руських хлопів.
– Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.
– Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.
– Мусять наймити шопу в кого іншого.
– І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.
– Вам?
– Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.
– Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! – сміявся бурмістр.
– Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.
– Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.
– Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.
– Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.
– Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.
– А то як?
– Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.
І Вагман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.
В міру Вагманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.
– Чи ви здуріли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!
– Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт, – мовив Вагман, також усміхаючись, – але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?
– Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.
– Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.
– Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?
– Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.
– Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.
На тім вони і попрощалися.
