Пригоди чорного кота Лапченка: До родичів!
Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Головне, я підвищував свій загальноосвітній рівень. В той час, як Письменник писав і обдумував свої художні твори мовчки, Сергій вчив уроки завжди вголос. Я уважно слухав його і культурно зростав. У мене навіть з’явилась надія дістати повну середню освіту. А чого ж? Коли я проживу тут довгенько, то й закінчу школу. Мене часто охоплювали честолюбні мрії. Справді, коли мене зовсім неосвіченого призначили на завідувача куточком живої природи, то до яких висот зможу я піднятись, маючи середню освіту!
Можливо, мене призначать якимось відповідальним ревізором на продовольчу базу чи лабораторію, де аналізують продукти. Я тоді не думав про літературну кар’єру, бо був дуже молодий і мені ще нічого було розповісти людям корисного і повчального. Писати ж для заробітку я вважав, як і Письменник, у якого минули мої юнацькі дні, недостойним. Дрібний випадок перевернув усі мої плани.
В літературі випадкові зустрічі, випадкові події як рушії сюжету вважаються несолідним, щоб не сказати дешевим прийомом. Але в житті випадок відіграє величезну роль і спричиняється інколи до таких наслідків, яких і не сподіваєшся. Що це так, підтверджу прикладом з особистого життя.
Це сталося приблизно через рік після того, як я оселився в Сергія. Якось мати дала йому грошей, щоб він пішов до зоопарку.
— Ну, Лапченко, зараз побачу твоїх родичів,— озвався він до мене.— Передати їм привіт від тебе?
— І я піду до зоопарку! — крикнув я.
— Чуєте, мамо, він каже, щоб я передав привіт.
— Ну, добре, йди вже! — одмахнулась від нього мати, що збиралася мити підлогу і намагалася якомога швидше випровадити хлопця з дому.
Я швиденько зіскочив з вікна і, бачачи, що Сергій не збирається брати мене, з криком забігав по хаті: — До родичів! Я хочу до родичів!
Сергій спіймав мене і, кинувши геть від себе, швидко вийшов надвір і зачинив за собою двері. Це мене розізлило, і я з новою силою зарепетував:
— До родичів! До родичів! До зоопарку!
— Ану, тихше! Зчинив галас! — суворо промовила Сергієва мати і замахнулась віником.
Цей жест завжди викликав у мене неприємні відчуття. Я гадаю, що і людина принижує себе, вдаючись до сили там, де повинні діяти логіка і переконання. Звичайно я в таких випадках знищував презирливим поглядом насильника і замовкав, але зараз не міг стерпіти і тяг своє:
— До зоопарку! До родича! До царя звірів!
Моя затятість вплинула на хазяйку, і вона відчинила двері.
— Йди! Хай тобі грець!
Хіба знала ця добра жінка, що це буде остання розмова між нами? Тоді я образився, але нині, пишучи ці рядки, я розумію її: вона просто піддалась настрою, не знаючи, що станеться через якусь годину.
Був чудовий ранок тієї осінньої пори, яку люди називають бабиним літом. Я знав, де зоопарк, до того ж сліди Сергієві ще не вивітрилися, і пішов на запах. Прикра розмова з Сергієвою матір’ю потроху забувалася, інші, приємні думки пойняли мене.
“Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!”
Розумію, що такі настрої не гідні свідомого кота, але не можу втриматися… До чого ж засіли у наших душах пережитки минулого!
В святковому піднесенні, розпустивши хвіст трубою, я повільно чвалав майже порожньою вулицею, коли раптом побачив собаку. Шолудивий, брудний пес біг серединою вулиці, боязко оглядаючись на всі боки, щоб “друг-людина” не кинув в нього каменюкою.
“Жалюгідне створіння!” — подумав я і подався ближче до паркана, щоб сховатися в дворі, коли собака кинеться на мене.
“Друг людини”! А чому ж твій друг так ставиться до тебе? Чому люди свою дитину називають котиком, а не щеням? Чому слово “щеня” образливе для твого “друга”? Чому зараз біжиш, висолопивши язик, голодний і побитий, і боїшся попросити в свого “друга” допомоги? Чому не поважають тебе?
“Тому,— відповідав я,— що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій “друг” штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!”
Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації “собака — кішка” я схилився до сили моральної, а в ситуації “кішка — миша” фізична сила мене більше вабила.
На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі.
От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших.
Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті.
Я проминув театр і знову повернувся до проблеми моральної і фізичної сили, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет.
Я взагалі не терплю цієї дурної манери — хапати живу істоту за хребет чи за в’язи, але коли я побачив, хто мене схопив, то мимоволі похолонув з жаху. Це був один з тих червононосих хлопчаків, яких я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись.
— У чім справа? — крикнув я сердито, але вони не звернула на мої слова ніякої уваги.
— Давай, швиденько! Може, ще встигнемо на цей сеанс! — промовив перший хлопчик, і вони понесли мене в центр міста.
— Я родич царя! Я буду скаржитись! — спробував я залякати хуліганів, але марно.
— А, не подобається? Кричиш? — зухвало засміявся один з бандитів.— Покричиш у ветеринарному інституті!
“Навіщо мене туди несуть? — не розумів я,— Може, думають, що я хворий? Але ж я зовсім здоровий!”
Пригоди чорного кота Лапченка: У ветеринарному інституті
За півгодини ми прибули до ветінституту, і хлопці продали мене до анатомічної лабораторії. Мене вб’ють, і на моєму трупі студенти вивчатимуть анатомію тварин.
“Оце перспектива”,— подумав я і, оскільки виходу ніякого не було, намагався заспокоїти себе тим, що до всяких неприємностей треба ставитися по-філософському…
Мене кинули в клітку, де вже сиділо шестеро нещасних. Це були, за винятком однієї старої, зовсім облізлої, але страшенно манірної кішки, прості, очевидно малописьменні, бродячі коти з грубими інстинктами і брудною шерстю. Вони не знали, яка гірка доля чекає їх, і безтурботно спали, поки їх не розбудило моє прибуття.
— Ах! — сказала стара кішка і, кокетуючи, підморгнула мені закислим оком.— Я потрапила в компанію таких невихованих тварин, що просто жах! Я бачу, ви інтелігентний кіт. Рада з вами познайомитися.
“Рада! Бодай ти здохла!” — подумав я, з огидою дивлячись на стару потвору. Манірність справляє неприємне враження навіть у молодої кішечки, в старої ж — це просто гидко. Якою ж дурною треба бути, щоб не розуміти таких простих речей і думати, що закислі очі і шкіра з вилізлою шерстю — привабливі.
— Нам хоч молока дадуть? — промовила вона.— Взагалі я не п’ю молока, в цей час я вживаю какао, але зараз так зголодніла, що не погребувала б і молоком.
— Треба ловити мишей, коли хочеться їсти! — промовив я і гостро глянув їй у вічі.
— Мишей! Ха-ха-ха! Мишей! — І вона знову зареготала.— Я в житті ще не спіймала жодної миші! Я ніколи нічого не робила! Ловити мишей! Ви смішні!
— Не ловили мишей і хвалітесь цим! Хвалитесь своїм паразитизмом! — знехтувавши всякий етикет, обурився я.
— Грубіян! Бандюга! — скрикнула стара.— А я думала, що ви інтелігентний кіт. Як я помилилась…
— Так, я інтелігентний кіт і тому не одмовляюся від корисної праці!
О, як хотілося мені кинути в обличчя цій старій дурепі: “Так, я інтелігентний кіт, але ловлю мишей і не вбачаю в цьому нічого принизливого!” Та сумління не дозволяло мені вимовити цю фразу. Адже одне мишеня, що я його колись спіймав у килимі, не давало мені права на таку заяву. Та добре, що я спіймав хоч одне мишеня, інакше чим би я різнився від цієї огидної паразитки?
Я глянув на це жалюгідне створіння і саркастично засміявся:
— Може, й ви вважаєте себе за інтелігентку?
Вона тупо дивилася на мене, потім промимрила:
— Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна.
— Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя.— Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося.— І розповів, для чого зібрали сюди кішок.
За мить всі ув’язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.
— Це правда?— впалим голосом спитала вона.
— Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.
Я мовчки глянув на них, і вони зрозуміли мій погляд. В клітці враз запала така тиша, що чути було, як десь далеко, може, через кімнату від нас, шкреблися миші. Але нам зараз було не до них.
Так закінчилась моя подорож до родичів…
Пригоди чорного кота Лапченка: Приємна несподіванка
Я заснув і, хоч був голодний і знервований, проспав до самого ранку.
О восьмій годині до клітки підійшов літній чоловік, одягнутий у білий, але брудний халат. Ця людина мені зразу ж не сподобалась. Я не люблю людей, у яких нечиста совість. Звичайно, довести, що в цього чоловіка нечисте сумління, я не міг, але був певен, що це так. Взагалі у нас, тварин, інтуїція значно сильніша, ніж у людей.
Чоловік похмуро придивлявся до нас. Нарешті спинив свій погляд на мені.
— Ти! — сказав він, і я відчув, як тоскно забилося моє серце.
В цю мить до приміщення ввійшов немолодий мужчина в сліпучо-білому халаті, і той, що був у брудному халаті, улесливо з ним привітався:
— Доброго ранку, товаришу професор!
— Доброго ранку, Петровичу. Готуємось до лекції?
— Та вже така робота…
— О! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене.
— Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа,— заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить.
— Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.
Щось підказало мені, що не треба боятися професора, і, коли Петрович відімкнув клітку, я підійшов до професора і сам скочив йому на руки.
— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор.— Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м’якенька в нього шерсть!
— А мені все одно — м’якенька чи не м’якенька,— грубо відповів Петрович,— Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї!
— Ну, знаєте!..— спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався.
— І правильно роблять Олександра Олександрівна, що не люблять кішок. А оцей котяра, бачу, шкідливий!
“Багато ти бачиш! Наклепник! — презирливо подумав я.— Краще халат виправ би!”
— Ну що ви, Петровичу! Я певен, що цей котик зовсім не шкідливий. А знаєте, яке я дам йому ім’я?
Я прислухався.
— Назву його…— тут я трохи не скрикнув від несподіванки. Коли б я сам цього не почув, ніколи не повірив би, що може бути така фантастична збіжність.— Я назову його Лапченком.
— Так я ж і є Лапченко! — вигукнув я радісно.
— О! Йому сподобалось ім’я! — погладив мене професор.— Посадіть його поки що в окрему клітку і нагодуйте,— додав учений і пішов до свого кабінету.
— Слухаюсь,— відповів тип у брудному халаті і так придушив мені шию, що я ледь не ойкнув. Потім він грубо шпурнув мене в порожню клітку.
— Негідник! — обурився я.— Як ти поводишся з чистокровним сибірським котом?
— Я тебе нагодую! — пообіцяв він мені і, взявши стару кішку, кудись поніс її.
“Надто поспішно і не досить обґрунтовано даю я оцінки людям….— покартав я себе,— Я вилаяв його, а він пообіцяв нагодувати мене. Надалі треба бути обережнішим з оцінками, особливо негативними.
На жаль, як виявилось невдовзі, я не помилився, назвавши цього типа негідником. Він не дав мені і крихти, а його слова “Я тебе нагодую!” треба було розуміти так: “Я тебе не нагодую!”
Хоч люди вважають почуття помсти низьким, але, оскільки я не людина, я вирішив дати волю бажанню помститися і не відчув ніяких докорів сумління. Але як це зробити? Єдине, що було в моїй владі — це кинути на свого ворога нищівний погляд. Я це й зробив, коли перебирався з інституту на квартиру професора.
Пригоди чорного кота Лапченка: Розплата за цікавість
Я не люблю, коли мене сіпають за хвіст, і з цього боку теперішнє моє життя було спокійне. Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Дізнавшись ще від Сергія, що “дія рівна протидії”, я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було тут казна-скільки. Пам’ятаючи намову негідника в брудному халаті, я вживав героїчних заходів, щоб довести, що я абсолютно нешкідливий.
Можу одверто і чесно, без хвастощів, але й без фальшивого сорому сказати, що я цього домігся.
Професор за спеціальністю був іхтіологом, тобто вченим, що займається наукою про риб. Від цього я мав подвійну користь. По-перше, я частенько ласував не лише карасями чи коропами, а то й червоною рибою — осетром, севрюгою, білугою. По-друге, слухаючи розмови професора та відповіді студентів на заліках, які професор інколи приймав дома, я незабаром так наспеціалізувався з іхтіології, що міг би читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби. Зокрема я довідався, що риба живе в воді, а не на базарі, як вважав я раніше, спантеличений тим, що і дружина диригента, і дружина Письменника, і Сергієва мати завжди приносили рибу з базару.
Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд. Я й раніше чув, наприклад, про теорію походження видів Дарвіна, але тільки у професора зрозумів все до кінця. Виявляється, що спочатку на землі не було ні людей, ні кішок, ні собак, ні навіть бліх, а були лише одноклітинні організми, які не мали ні голови, ні рук, ні ніг. Словом, жила амеба — мікроскопічна краплинка протоплазми, але — живої! Ці одноклітинні організми розвивалися, перетворювалися на багатоклітинні і, залежно від умов існування, ставали то водяними тваринами, то наземними. Розвиток тривав сотні мільйонів років, і поступово з’явилася вся різноманітність живого світу.
Найбільше мене вражало в цій теорії те, що амеба, цей одноклітинний, примітивний організм, є предком всіх сучасних тварин і людини. Тобто, не тільки Петренка (прізвище Петровича було Петренко), а й моїм предком та предком професора. До речі, Петренко частенько навідувався до нас, завдаючи мені зайвих неприємностей.
Я прозвав його “амебою” за його надто примітивні інтереси. Він приходив до професора додому, коли треба було щось полагодити в квартирі, а то й просто повиносити відра з сміттям чи витрусити килим. Робив він усе це не з любові до праці, а з любові до грошей.
— От якби мені заробляти стільки грошей, як ви! — казав він професорові, улесливо заглядаючи в вічі.
— То й що було б? — сміявся той.
— Наскладав би цілу скриню.
— А тоді?
— Еге! Грошики, то знаєте…
Я певен, що він не знав, що робив би з тими грішми, він просто, як скнара, тягся до них — і край.
— “Боже! — скорботно хитав я головою.— Чи думала нещасна амеба, що в неї буде такий потомок!”
А коли він одержував за свої послуги плату, то так дивився в обличчя професорові, так переминався з ноги на ногу, що той змушений був давати йому в п’ять разів більше, ніж варта була його робота.
— Драч! — крикнув я якось, не витримавши.— Амеба!
Він, мабуть, зрозумів мене, бо так дав мені ногою, що я аж кавкнув.
На моє щастя, цей тип приходив до нас час від часу, і мої нерви псувалися не щодня.
Загалом же жилося мені в професора добре, і я вже подумував, що так і проживу тут спокійно та в достатку, оточений любов’ю і пошаною членів родини професора. Та життя є життя…
Одного разу Олександра Олександрівна кудись поспішала і забула чи, може, як слід не причинила холодильник. Я довідався про це під час огляду квартири після чергового сну. Мене, звичайно, зацікавив холодильник: допитливість у мене в крові, а довго дивитися в холодильник раніше мені ніколи не доводилось, бо його завжди чомусь дуже швидко зачиняли.
Я з цікавістю зазирав усередину, одночасно фіксуючи нюхом наявність у холодильнику смаженої курки, копченої шинки, свіжого масла, сиру… Раптом я почув запах зовсім незнайомої речовини, що йшов від малесенької баночки. Я розумів, що роблю необережний крок, але природна допитливість перемогла, і я заглянув… Це було щось незвичайне! Я лизнув ще і ще раз і втратив над собою контроль. Ніжний аромат і неповторний смак запаморочили мене, і я опритомнів лише тоді, коли баночка була порожня і лежала на паркеті, а не в холодильнику.
Я розумів, що зробив негарно, і, змучений докорами совісті, швидко заснув.
Крик Олександри Олександрівни, що його я почув крізь сон, повернув мене до суворої дійсності.
— Я не буду терпіти в домі це страховище! Я вимагаю негайно вигнати цю потвору, цього бандита, цього негідника, цього мерзотника!
Я догадався, що йдеться про мене, і підійшов ближче, щоб чесно визнати свою помилку і просити пробачення.
— Ось він! — спалила мене поглядом Олександра Олександрівна.— Ось він розбійник! Ось він кровопивця! Ця мазь на вагу золота! Більше! Її ніде зараз не дістанеш! Її нема в жодному косметичному кабінеті! Ти прекрасно знаєш, що Амалія виїхала за кордон, і я ніде не дістану такої мазі! Чим я мазатиму обличчя? Чим?
“Боже мій! Що я наробив!” — жахнувся я і на всякий випадок одійшов далі від розгніваної жінки. Хіба ж я знав, що ця проклята Амалія виїхала за кордон?..
— Ну, моя люба…— несміливо пробелькотів професор.
— Ніяких “моя люба”! Або він, або я! Вибирай!
— Добре, його не буде в нашій квартирі,— твердо заявив професор, і серце мені ніби кудись провалилось,— Я відвезу його на Дніпровське море. Потерпи два дні.
— Утопити його в Дніпровському морі! — кипіла Олександра Олександрівна.
— Все буде по-твоєму,— запевнив її чоловік, і я здригнувся. “Смерть! Мене повезуть топити в Дніпровському морі. За що? І хто! Той, що врятував мене раз од смерті!” Сумно опустивши хвіст, я поплентався з кімнати.
Пригоди чорного кота Лапченка: Чиста іхтіологія
Вмирати мені взагалі не хотілося, а тим паче — бути втопленим у морі. Хто не знає, що коти не люблять води. Огида до води у нас така, що ми навіть умиваємось не водою, а власного слинкою.
Лежачи на письмовому столі професора, я спостерігав його руки, що швидко писали доповідну записку “Проблеми риборозведення в Дніпровському водосховищі”. Невже ця людина, з такими добрими і розумними очима, така симпатична, кине мене в холодну воду цього, як його… водосховища? Бр-р-р…
Тікати! Тільки тікати! Я розумію — якщо гинути, то гинути за щось велике, достойне! Але за якусь мазь! З жіночої примхи! Ні! І потім — обіцяли втопити в морі, а тепер — у якомусь жалюгідному водосховищі. Це було образливо.
Я вже був звівся на ноги, щоб виконати свій намір, але глянув у вікно, побачив мокру землю, незатишний од весняних дощів двір і знову ліг. Зрештою, я зможу втекти, коли ми приїдемо до місця страти.
Думаючи про своє сумне майбутнє, я водночас читав те, що писав професор, і скоро, будучи котом з добре розвиненими громадськими почуттями, так захопився доповідною запискою, що забув про особисті нещастя.
Виявляється, що Дніпровське водосховище таке величезне, як море, що в ньому можна вирощувати і розводити силу-силенну всякої риби, особливо коропів, лящів і судаків, але є дві перешкоди.
Перша перешкода — це те, що риба не може виметати в цьому морі ікру, бо в ньому дуже круті береги… (Чесно кажучи, я не розумію, чому короп чи якийсь там лящ не може виметати ікри, коли стрімкий берег, але професор цього не пояснював, а обмежився простою згадкою про це).
Друга перешкода — це страшна хвороба краснуха, від якої гине зараз короп, що живе у цьому морі.
“Цікаво,— подумав я,— чи можна котам їсти коропів, хворих на краснуху? Якщо хвороба не переходить на котів, то я матиму там досить їжі, коли втечу від кари і житиму на пустельному березі моря”. Я уважно читав доповідну записку далі, та професор обійшов питання. яке мене цікавило. Мені раптом так схотілось свіжої риби, що, забувши про страту в морі, я, здається, полетів би до цього водосховища зараз.
У день нашого від’їзду до професора прийшов знайомий уже мені тип у брудному халаті. Виявилось, що й він поїде з нами на Дніпровська море. Так, цього можна було сподіватися: професор не зміг би мене втопити особисто, і для цієї ганебної акції брали спеціально ката.
Ми сіли в професорову “Волгу” і поїхали. З цікавістю я оглядав краєвиди. Мене радувала зелень озимини, несміливі листочки на деревах, чорна рілля, від якої здіймалася пара, і мені болісно стискалось серце, коли ми проїжджали біля ставка чи річок з синьою, холодною водою. Тоді я мимоволі переводив свій погляд на Петровича, якого в душі називав катом.
У мене не було до нього зненависті, ні. Це була звичайна зневага. Спочатку я сам не розумів, звідки в мене таке почуття, потім збагнув: це тому, що він ніколи не сміється.
Раніше, коли я був дуже молодий, а, отже, і досить дурний, мені здавалося, що люди, які не усміхаються.— це дуже розумні і дуже поважні люди, вони завжди похмуро мовчать, бо думають про серйозні, важливі речі. Між іншим, ще під час мого перебування в Письменника я познайомився з одним критиком, який ніколи не посміхався і писав довгі статті. Тоді я вважав цього критика геніальним, а тепер, якось проглянувши його статті, побачив, який це тупий невіглас…
Часто зустрічаючись з розумними людьми, я переконався, що у справді розумної людини майже завжди усміхнене лице. Я довго сушив голову над цим своїм спостереженням, а виявилось, що справа дуже проста. Людина відрізняється від тварини, крім усього іншого, тим, що має здатність сміятися. Коли ж людина не сміється, то вона втрачає людську подобу і скидається на свого “друга” — собаку. До речі, коти сміються, але внутрішньо. (Далі, коли я писатиму, що кіт або кішка засміялись, то треба розуміти, що вони засміялися внутрішньо.)
Поглядаючи на злу фізіономію Петровича, я чекав, що він ось-ось загавкає…
— Імунітет! Тільки виховувати у коропа імунітет проти краснухи,— говорив професор сам до себе, хоча формально звертався до ката.
— Однаково здохне! — заперечував той.
Я особисто не знав, що таке імунітет, але погоджувався з професором, бо вірив йому, знаючи, що він не кидає слова на вітер.
— А ви знаєте, що таке імунітет, Петровичу? — усміхнувся професор.
— Що таке імунітет, я не знаю, а що риба подохне — знаю.
— А щоб вона не подохла, ми її будемо лікувати.
— Тю-тю! Де ж це видано, щоб рибу лікували? Хіба це людина чи бодай корова? То — іграшки…
— Вилікуємо, Петровичу! А імунітет — це здатність організму протистояти хворобі.
Той тупо дивився на професора, не розуміючи цієї простої фрази.
— Наприклад, віспа. Коли ми прищеплюємо вакцину віспи людині, то вона вже не хворіє на цю хворобу. Ми кажемо: така людина має імунітет проти віспи. Зрозуміло?
— Раніше й без імунітету риба не дохла, а тепер і з вашим імунітетом виздихає, бо… Та що говорити!..
Я дивився на професора, чекаючи, що він відповість Петровичу гостро, але він лише докірливо хитав головою.
Ми проїжджали в цю хвилину якимсь селом, і якась дурна кішка спробувала перебігти нам дорогу.
— Дави її, дави! — заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась.
— Ех, ти! Добросердий! — загарчав кат на шофера,— А вона, проклята, нещастя приносить!
О, як я ненавидів зараз цю тупу потвору! Я уважніше придивився до нього і підсвідомо, якимсь шостим почуттям відчув, що прозвисько кат я дав йому недарма. Щось в його обличчі було від ката. “Цікаво було б ознайомитись з його біографією.— подумав я.— Проглянути його анкету”.
Незабаром ми прибули до великого міста. Я вперше побачив Дніпро, гідроелектростанцію, жовту хмару над металургійними заводами.
Спочатку ми проїхали Новим містом. Шофер сказав, що воно скидається на святково прибране, мабуть, тому, що всі будинки були нові, великі, гарні, а вулиці — широкі, чисті, з яскравими вітринами магазинів. Кат щось незадоволено буркнув, я — промовчав. Мені, як на вулицях немає собак, а біля кінотеатру — хлопчаків без червоних галстуків і з мокрими, почервонілими носами, то й добре.
Далі було Старе місто. Професорові воно теж сподобалось. Кат знову щось пробурчав, а я побачив собаку, що виткнувся з бокової вулички і, якщо не висловив свого незадоволення, то лише тому, щоб не підтримати Петровича. За півгодини ми були вже в риборозводному господарстві на березі Дніпровського моря, де на нас нетерпляче чекали. Нашу машину зустрічав цілий натовп — чоловік з двадцять.
— Професор Нетяга! — захоплено промовив молодий чоловік, що, як виявилось, був директором господарства.— Який я радий!
— Я теж радий з вами познайомитися,— відповів професор.
— Кіт! — раптом пролунав дитячий голос — Як я рада!
Я саме вилазив з машини і був вражений такою увагою.
— Ну, то й зовсім добре! — засміявся професор до дівчинки, яка вельми зраділа, побачивши мене.— Його звуть Лапченко, він любить рибу і приїхав сюди допомогти мені…
Всі чомусь засміялись, а дівчинка сказала:
— А я — Лена,— і зразу ж схопила мене за хвіст.
Це мені, звичайно, не сподобалось, але хіба щось важить така дрібниця, коли оголошено, що мене привезли сюди не для страти. Чи, може, це треба зрозуміти навпаки? Внутрішній голос нашіптував мені, що я житиму.
— Чудовий кіт! — улесливо промовила .молода жінка і відібрала мене від Лени.
Тільки на Петровича ніхто не звертав уваги, і я зловтішався: “Так тобі й треба!”
— Справді, яка чудова тварина! — раптом почув я за спиною чийсь бас і, оглянувшись, здивовано витріщився. То озивалась жінка, немолода і довготелеса. Вона дивакувато смикала бровами і підлабузницьки дивилася на професора, на мене і навіть на Петренка.
— Наша лаборантка Аделаїда Семенівна,— відрекомендував її директор.
Лаборантка схопила мене на руки, але я відчув, що робить вона це не з любові до мене, а щоб зробити приємне професорові. Професор справді усміхнувся їй більш широкою усмішкою, ніж він робив це звичайно, а Аделаїда у відповідь посилено засмикала бровами і боязко погладила мене за вушком.
— Чи він не має тенденції кусатись? — спитала вона, бачачи, що професорові подобається її увага до мене.
— О ні, це кіт без тенденцій,— засміявся професор.
Ми з професором оселилися поки що в квартирі директора господарства. Виявилось, що Лена — дочка директора. Це не було для мене дуже радісним відкриттям, але я вирішив терпіти.
Коли Леночка заснула, мені ніхто не заважав слухати бесіду професора і директора та його дружини, яка теж була іхтіологом. Вони говорили про коропів, про краснуху і про завтрашню роботу — розвантаження зимувальних ставків. Це було дуже цікаво, і я задрімав лише тоді, коли відчув, що мої знання з іхтіології значно зросли.
