«Ревізор» Дія друга
Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.
Ява І
О с и п (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його). “Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату, кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід”. Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко15 простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки — от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться: підеш на Щукін16 — купці тобі гукають: “Шановний!”, на перевозі в човні з чиновником сядеш; компанії захотів — біжи до крамнички: там тобі кавалер розкаже про табори і оповість, що всяка зірка означає на небі, так от, як на долоні все бачиш. Стара офіцерша зайде; покоївка іншого разу загляне така… фу, фу, фу! (Посміхається і трусить головою). Галантерейне, чорт забери, поводження! Нечемного слова ніколи не почуєш: усякий тобі каже ви. Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не хочеш заплатити йому — будь ласка: в кожному домі є наскрізні ворота, і ти так шмигнеш, що тебе ніякий диявол не знайде. Одне погано: іншим разом добре наїсишся, а іншим — мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати — та куди… як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви — й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема того — за ніщо йдуть. А чому? — а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’їв. Стукає; напевно це він іде. (Поквапливо схоплюється з ліжка).
Ява II
Осип і Хлестаков.
Х л е с т а к о в. На, візьми це (віддає кашкет і кийочок). А, знову валявся на ліжку?
О с и п. Та навіщо ж би мені валятись? Не бачив я хіба ліжка, чи що?
Х л е с т а к о в. Брешеш, валявся; бачиш, усе зібгане!
О с и п. Та нащо мені воно? Не знаю я хіба, що таке ліжко? У мене є ноги, я й постою. Навіщо мені ваше ліжко?
Х л е с т а к о в (ходить по кімнаті). Подивись, там, у картузі17, тютюну нема?
О с и п. Та де ж йому взятися, тютюнові? Ви позавчора останнє викурили.
Х л е с т а к о в (ходить і на всякі способи стискає свої губи; нарешті каже гучним і рішучим голосом). Послухай… гей, Осипе!
О с и п. Чого зволите?
Х л е с т а к о в (голосним, але не таким рішучим голосом). Ти біжи туди.
О с и п. Куди?
Х л е с т а к о в (голосом зовсім не рішучим і не гучним, дуже близько до прохання). Вниз, до буфету… Там скажи… щоб мені дали пообідати.
О с и п. Та ні, я й ходити не хочу.
Х л е с т а к о в. Як ти смієш, дурню?
О с и п. Та так, однаково, хоч і піду, нічого з цього не буде. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.
Х л е с т а к о в. Як він сміє не дати? От іще дурниці!
О с и п. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви ото з паном, каже, дурисвіти, і пан твій — крутій. Ми ото, каже, таких шелихвостів та падлюк бачили.
Х л е с т а к о в. А ти вже й радий, худобино, зараз переказувати мені все це.
О с и п. Каже: “Отак усякий приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна”. “Я”, каже, “жартувати не буду, я просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму”.
Х л е с т а к о в. Ну, ну, дурню, годі! Біжи, біжи, скажи йому. Ото груба тварина!
О с и п. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.
Х л е с т а к о в. Навіщо ж хазяїна? ти піди сам скажи.
О с и п. Та, справді, пане…
Х л е с т а к о в. Ну, біжи, чорт з тобою! поклич хазяїна. (Осип виходить).
Ява III
Х л е с т а к о в (сам). Страшенно як хочеться їсти! Так трошки пройшовся, думав, чи не пройде апетит,— ні, чорт забери, не проходить. Та якби в Пензі я не погуляв, стало б грошей доїхати додому. Піхотний капітан дуже підчепив мене: штоси18 дивовижно, бестія, зрізує. Всього яких-небудь чверть години посидів — і все обібрав. А до всього того страх як хотілось би з ним ще раз зчепитись. Нагоди тільки не трапилось. Ото погане місто! В овочевих крамницях нічого не дають в борг. Це вже, просто, підло. (Насвистує спочатку з “Роберта”19, потім: “Не ший мені, матінко”, а наприкінці — ні се ні те). Ніхто не хоче йти.
Ява IV
Хлестаков, Осип і трактирний слуга.
С л у г а. Хазяїн казав спитати, чого вам треба.
Х л е с т а к о в. Здрастуй, браток! Ну, як ти, здоровий?
С л у г а. Хвалити бога.
Х л е с т а к о в. Ну що, як у вас в гостиниці? чи добре все йде?
С л у г а. Та, хвалити бога, все добре.
Х л е с т а к о в. Багато приїжджих?
С л у г а. Та досить.
Х л е с т а к о в. Послухаймо, любий, там мені досі обіду не приносять, то, будь ласка, піджени, щоб швидше — бачиш, мені зразу по обіді треба дещо зробити.
С л у г а. Та хазяїн сказав, що не буде більше давати. Він либонь хотів іти сьогодні скаржитись городничому.
Х л е с т а к о в. Та чого ж скаржитись? Поміркуй сам, любий мій, як же? мені ж бо треба їсти. Отак можу я зовсім охлянути. Мені дуже їсти хочеться: я не жартома це кажу.
С л у г а. Та воно так. Він казав: “Я йому обідати не дам, поки він не заплатить мені за попереднє”. Отака вже відповідь його була.
Х л е с т а к о в. Та ти урезонь, уговори його.
С л у г а. Та що ж йому таке казати?
Х л е с т а к о в. Ти розтлумач йому серйозно, що мені треба їсти. Гроші самі собою… Він думає, що як йому, мужикові, нічого, коли не поїсть день, то й іншим так само. Ото новина!
С л у г а. Хай уже, я скажу.
Ява V
Х л е с т а к о в (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. Шкода, що Йохим20 не дав на прокат карети, а гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! “Хто такий, що таке?” А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): “Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?” Вони, бовдури, і не знають, що таке значить “скажете прийняти”. До них коли приїде який-небудь там бевзь-поміщик, так і суне, ведмідь, просто у вітальню. До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: “Панно, як я…” (Потирає руки і підчовгує ніжкою). Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.
Ява VI
Хлестаков, Осип, потім слуга.
Х л е с т а к о в. А що?
О с и п. Несуть обід.
Х л е с т а к о в (приплескує в долоні і злегка підстрибує на стільці). Несуть! несуть! несуть!
С л у г а (з тарілками й салфеткою). Хазяїн в останній раз уже дає.
Х л е с т а к о в. Ну, хазяїн, хазяїн… Мені плювати на твого хазяїна! Що там таке?
С л у г а. Суп і печеня.
Х л е с т а к о в. Як, тільки дві страви?
С л у г а. Тільки ото.
Х л е с т а к о в. Ото дурниця яка! я цього не приймаю. Ти скажи йому: що це справді таке!.. Цього мало.
С л у г а. Ні, хазяїн каже, що ще багато.
Х л е с т а к о в. А соусу чому нема?
С л у г а. Соусу нема.
Х л е с т а к о в. Чому ж нема? Я бачив сам, проходивши повз кухню, там багато чого варилося. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу та ще багато дечого.
С л у г а. Та воно б то є, сказати, та нема.
Х л е с т а к о в. Як нема?
С л у г а. Та от нема.
Х л е с т а к о в. А сьомга, а риба, а котлети?
С л у г а. Та це для тих, котрі статечніші.
Х л е с т а к о в. Ах ти, дурень!
С л у г а. Егеж.
Х л е с т а к о в. Порося ти погане… Як же вони їдять, а я не їм? Чого ж я, чорт забери, не можу так само? Хіба вони не такі ж проїжджі, як і я?
С л у г а. Та вже звісно, що не такі.
Х л е с т а к о в. Які ж?
С л у г а. Звичайно які! вони вже, звісно: вони гроші платять.
Х л е с т а к о в. Я з тобою, дурню, не хочу говорити. (Насипає суп і їсть). Що це за суп? Ти просто води налив у миску: ніякого смаку нема, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого.
С л у г а. Ми заберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.
Х л е с т а к о в (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну… облиш, дурню! Ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не такого роду! зо мною не раджу… (Їсть). Боже мій, який суп! (Їсть далі). Я думаю, ще жодна людина в світі не їла такого супу: якесь пір’я плаває замість масла. (Ріже курку). Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи залишилось. Осипе, візьми собі. (Ріже печеню). Що це за печеня? Це не печеня.
С л у г а. А що ж таке?
Х л е с т а к о в. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира засмажена замість яловичини. (Їсть). Шахраї, каналії! чим вони годують? І щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах). Падлюки! Зовсім як дерев’яна кора — нічим витягти не можна; і зуби почорніють після цих страв. Шахраї! (Витирає рот салфеткою). Більше нічого нема?
С л у г а. Нема.
Х л е с т а к о в. Каналії! падлюки! навіть хоч би який-небудь соус або печиво. Дармоїди! деруть тільки з проїжджих.
С л у г а разом з Осипом прибирає й виносить тарілки.
Ява VII
Хлестаков, потім Осип
Х л е с т а к о в. Справді, начебто й не їв; тільки-но розохотився. Якби дрібні, послати б на базар та купити хоч булку.
О с и п (входить). Там чогось городничий приїхав, дізнається й питає про вас.
Х л е с т а к о в (злякавшись). От тобі й на! Отаке стерво трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж? Коли благородним чином, я, хай уже… ні, ні, не хочу! там у місті тиняються офіцери й народ, а я, як навмисне, задав тону й переморгнувся з однією купецькою дочкою… Ні, не хочу… Та що він, як він сміє, справді? Що я йому, хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випробовується). Та я йому просто скажу: “Як ви смієте, як ви…” (Коло дверей крутиться ручка; Хлестаков блідне і зіщулюється).
Ява VIII
Хлестаков, Городничий та Добчинський.
(Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).
Г о р о д н и ч и й (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!
Х л е с т а к о в (вклоняється). Моє шанування.
Г о р о д н и ч и й. Вибачте.
Х л е с т а к о в. Нічого…
Г о р о д н и ч и й. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків…
Х л е с т а к о в (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен… Я, їй-богу, сплачу… Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні… чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я… От новина!
Г о р о д н и ч и й (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то… Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.
Х л е с т а к о в. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я… Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я…
Г о р о д н и ч и й (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!
Х л е с т а к о в (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?
Г о р о д н и ч и й (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі… не зробіть нещасною людину.
Х л е с т а к о в. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасно! (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.
Г о р о д н и ч и й (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків… Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає давіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Щождо унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.
Х л е с т а к о в. Та що? мені нема ніякого діла до них… (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову… Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко… От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема… Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.
Г о р о д н и ч и й (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.
Х л е с т а к о в. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.
Г о р о д н и ч и й (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.
Х л е с т а к о в (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села… у мене це враз… Я бачу, ви благородна людина… Тепер інша справа.
Г о р о д н и ч и й (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.
X л е с т а к о в. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.
Г о р о д н и ч и й. Нічого, ми й так постоїмо.
Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене… (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).
Г о р о д н и ч и й (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали,— і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.
Х л е с т а к о в. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.
Г о р о д н и ч и й (набік). Егеж, розказуй! не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?
Х л е с т а к о в. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.
Г о р о д н и ч и й (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос). За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з другого боку — розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?
Х л е с т а к о в. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.
Г о р о д н и ч и й (набік). Прошу подивитись, яку ману пускає! і старого батька приплів! (Уголос). І на довгий час зволите їхати?
Х л е с т а к о в. Направду, не знаю. Адже мій батько впертий і дурний, старий шкарбан, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. За що ж, справді, я повинен занапастити вік з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне освіти.
Г о р о д н и ч и й (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше,— і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди! ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос). Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогка?
Х л е с т а к о в. Кепська кімната, і блощиці такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.
Г о р о д н и ч и й. Скажіть! такий освічений гість і терпить, від когож? — від яких-небудь нікчемних блощиць, що їм і на світ не слід би родитися. Начебто й темно в цій кімнаті?
Х л е с т а к о в. Егеж, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді що-небудь хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія скомпонувати що-небудь — не можу: темно, темно.
Г о р о д н и ч и й. Насмілюсь просити вас… але ні, я недостойний.
Х л е с т а к о в. А що?
Г о р о д н и ч и й. Ні, ні! недостойний, недостойний!
Х л е с т а к о в. Та що ж таке?
Г о р о д н и ч и й. Я б насмілився… У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна… Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь… Не розгнівайтесь — їй-богу, від щирого серця запропонував.
Х л е с т а к о в. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.
Г о р о д н и ч и й. А вже я такий буду радий! А вже як дружина зрадіє! У мене вже така вдача: гостинність з самого дитинства, особливо, якщо гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів: ні, не маю цієї вади, від щирого серця кажу.
X л е с т а к о в. Щиро дякую. Я сам теж — я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша одвертість і привітність, і я б, скажу вам, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і пошану, пошану й відданість.
Ява IX
Ті ж самі й трактирний слуга, супроводжуваний Осипом. Бобчинський виглядає в двері.
С л у г а. Зволили кликати?
Х л е с т а к о в. Егеж; подай рахунок.
С л у г а. Я вже ото подав вам другий рахунок.
Х л е с т а к о в. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Кажи: скільки там?
С л у г а. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомгою і потім почали все в борг брати.
Х л е с т а к о в. Дурень! іще почав вираховувати. Всього скільки належить?
Г о р о д н и ч и й. Та ви не звольте турбуватися: він підожде. (До слуги). Забирайся геть, тобі пришлють.
Х л е с т а к о в. А й так, і це правда. (Ховає гроші. Слуга пішов. У двері виглядає Бобчинський).
Ява X
Городничий, Хлестаков, Добчинський.
Г о р о д н и ч и й. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от богоугодні та інші?
Х л е с т а к о в. А що там таке?
Г о р о д н и ч и й. А так, подивитесь, як у нас проходять справи… порядок який… Для подорожнього…
Х л е с т а к о в. З великою охотою, я готовий. (Бобчинський виставляє голову в двері).
Г о р о д н и ч и й. Також, якщо буде ваше бажання, звідти до повітової школи, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.
Х л е с т а к о в. Будь ласка, будь ласка.
Г о р о д н и ч и й. Потім, якщо побажаєте одвідати острог і міські тюрми — роздивитесь, як у нас тримають злочинців.
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж тюрми? Вже краще ми оглянемо богоугодні заклади.
Г о р о д н и ч и й. Як ваша ласка. Як ви маєте намір, у своєму екіпажі, чи разом зо мною на дрожках?
Х л е с т а к о в. Так, я краще з вами на дрожках поїду.
Г о р о д н и ч и й (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця.
Д о б ч и н с ь к и й. Нічого, я так.
Г о р о д н и ч и й (тихо до Добчинського). Слухайте: ви побіжіть, та бігом, щонайшвидше, і віднесіть дві записки: одну в богоугодну установу Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи насмілюсь я попросити дозволу написати у вашій присутності один рядок дружині, щоб вона приготувалася прийняти поважного гостя?
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж?.. А втім, тут і чорнило, тільки паперу — не знаю… Хіба що на цьому рахунку?
Г о р о д н и ч и й. Я тут напишу. (Пише, і в той самий час говорить про себе). А от подивимось, як піде діло після фриштику21 та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера: непоказна на вигляд, а слона повалить з ніг. Тільки б мені дізнатись, що він таке! і в якій мірі треба його побоюватись. (Написавши, віддає Добчинському, що підходить до дверей, але в цей час двері обриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться).
Х л е с т а к о в. Що? чи не забились ви де-небудь?
Б о б ч и н с ь к и й. Нічого, нічого, без ніякого пошкодження, тільки поверх носа невеличкий шльопанець! Я забіжу до Христіана Івановича: у нього є пластир такий, так от воно й минеться.
Г о р о д н и ч и й (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Прошу найщиріше, будь ласка! А слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодани. (До Осипа). Ти, любий мій, перенеси все до мене, до городничого — тобі всякий покаже. Прошу найщиріше! (Пропускає наперед Хлестакова і ступає за ним, але, обернувшись каже з докором Бобчинському). Ну й ви! не знайшли іншого місця впасти! І простягся, як чорт знає, що таке. (Виходить; за ним Бобчинський. Завіса опускається).
«Ревізор» Дія третя
Кімната першої дії.
Ява І
Анна Андріївна, Марія Антонівна (стоять біля вікна в тих самих позах).
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от, уже цілу годину дожидаємось, а все ти із своїм дурним маніженням: зовсім одяглась, ні! ще треба порпатись… Не слухати б її зовсім. Отака досада! як навмисно, ні душі! начебто вимерло все.
М а р і я А н т о н і в н а. Та, їй-богу, мамуню, через хвилини дві про все дізнаємося. Вже скоро Авдотя повинна прийти. (Вдивляється у вікно і скрикує). Ой, мамуню, мамуню! хтось іде, он у кінці вулиці.
А н н а А н д р і ї в н а. Де йде? У тебе вічно які-небудь фантазії. Ну, так, іде. Хто ж це йде? Невеличкий на зріст… у фраку… Хто ж це? Га? Це, одначе, досадно! Хто ж би це такий був?
М а р і я А н т о н і в н а. Це Добчинський, мамуню.
А н н а А н д р і ї в н а. Який Добчинський! Тобі завжди враз уявиться таке… Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ходіть сюди! швидше!
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, мамуню, Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от, навмисне, щоб тільки посперечатись. Кажуть тобі — не Добчинський.
М а р і я А н т о н і в н а. А що? а що, мамуню? Бачите, що Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, так, Добчинський, тепер я бачу,— чого ж ти сперечаєшся? (Кричить у вікно). Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? Га? Та кажіть же звідти, однаково. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відступивши від вікна, з досадою). Такий дурний: доти, поки не увійде до кімнати, нічого не розкаже!
Ява II
Ті самі й Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не совісно? Я на вас тільки й покладалась, як на порядну людину: всі враз побігли, і ви туди ж за ними! і я от ні від кого досі пуття не доб’юсь. Чи не соромно вам? Я у вас хрестила вашого Ванічку і Лізоньку, а ви он як зо мною повелися!
Д о б ч и н с ь к и й. Їй-богу, кумонько, так біг засвідчити пошану, що не можу духу одвести. Моє шанування, Маріє Антонівно!
М а р і я А н т о н і в н а. Здрастуйте, Петре Івановичу!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, що? Ну, розказуйте: що і як там?
Д о б ч и н с ь к и й. Антон Антонович прислав вам записочку.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, та хто він такий? генерал?
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, не генерал, а не поступиться генералові: така освіта й поважні вчинки.
А н н а А н д р і ї в н а. А! то це той самий, про якого було писано чоловікові.
Д о б ч и н с ь к и й. Справжній. Я це перший виявив разом з Петром Івановичем.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, розкажіть: що і як?
Д о б ч и н с ь к и й. Та, хвалити бога, все добре. Спочатку він зустрів був Антона Антоновича трохи суворо, егеж; сердився і казав, що і в гостиниці все негаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорився з ним, одразу перемінив думки і, хвалити бога, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади… А то, скажу вам, уже Антон Антонович думали, чи не було таємного доносу; я сам теж перестрахнувся трошки.
А н н а А н д р і ї в н а. Та вам ото чого боятись? ви ж бо не служите.
Д о б ч и н с ь к и й. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, почуваєш страх.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, що ж… це все, однак, дурниці. Розкажіть: який він із себе? що — старий чи молодий?
Д о б ч и н с ь к и й. Молодий, юнак, років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. “Будь ласка”, каже, “я поїду: туди, і туди…” (розмахує руками) так ото все гарно. “Я”, каже, “і написати, і почитати люблю; але перешкоджає, що в кімнаті”, каже, “трошки темно”.
А н н а А н д р і ї в н а. А з себе який він: брюнет чи блондин?
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, більше шантрет22, і очі такі бистрі, як звірятка, аж бентежать.
А н н а А н д р і ї в н а. Що тут пише він мені в записці? (Читає). “Спішу тебе повідомити, серденько, що становище моє було вельми сумне; але, покладаючись на милосердя боже, за два солоні огірки особливо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…” (Спиняється). Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?
Д о б ч и н с ь к и й. А, це Антон Антонович писали на чорновому папері заради швидкості: там якийсь рахунок був написаний.
А н н а А н д р і ї в н а. А, так, справді. (Читає далі). “Але, покладаючись на милосердя боже, здається, все піде на добрий кінець. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що виклеєна жовтими шпалерами; до обіду додавати не турбуйся, бо закусимо в богоугодному закладі, в Артемія Филиповича, а вина звели якнайбільше; скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого; а ні, то я перекидаю весь його погреб. Цілуючи, серденько, твою ручку, зостаюсь твій Антон Сквозник-Дмухановський…” Ох, боже мій! Це, одначе ж, треба швидше! Гей, хто там? Мишко!
Д о б ч и н с ь к и й (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко! (Мишко входить).
А н н а А н д р і ї в н а. Послухай: біжи до купця Абдуліна… зажди, я дам тобі записочку (сідає до стола, пише записку і заразом говорить), цю записочку ти віддай кучерові Сидорові, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна й приніс звідти вина. А сам піди зараз прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставиш ліжко, рукомийник та інше.
Д о б ч и н с ь к и й. Ну, Анно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивитись, як там він оглядає.
А н н а А н д р і ї в н а. Ідіть, ідіть! я не тримаю вас.
Ява ІІІ
Анна Андріївна і Марія Антонівна.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, Машенько, нам треба тепер взятись до туалету. Він столична штучка: боже борони, щоб чого-небудь не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою блакитну сукню з дрібними оборками.
М а р і я А н т о н і в н а. Фі, мамуню, блакитне! Мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у блакитному, і дочка Земляники теж у блакитному. Ні, краще я надягну барвисте.
А н н а А н д р і ї в н а. Барвисте!.. Справді, говориш — аби тільки наперекір. Воно тобі буде куди краще, бо я хочу надягти палеве: я дуже люблю палеве.
М а р і я А н т о н і в н а. Ой, мамуню, вам не личить палеве.
А н н а А н д р і ї в н а. Мені палеве не личить?
М а р і я А н т о н і в н а. Не личить; я що завгодно даю, не личить: для цього треба, щоб очі були зовсім темні.
А н н а А н д р і ї в н а. Ото добре! а в мене очі хіба не темні? щонайтемніші. Які дурниці говорить! Як же не темні, коли я й ворожу про себе завжди на трефову даму?
М а р і я А н т о н і в н а. Ай, мамуню! ви більше чирвова дама.
А н и а Андріївна. Дурниці, цілковиті дурниці. Я ніколи не була чирвова дама. (Поквапливо йде разом з Марією Антонівною і говорить за сценою.) Отаке раптом уявиться! чирвова дама! Бог знає, що таке! (Після виходу їх розчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей виходить Осип з чемоданом на голові).
Ява IV
Мишко і Осип.
О с и п. Куди тут?
М и ш к о. Сюди, дяденьку, сюди!
О с и п. Зажди, перше дай відпочити. Ох ти, бідолашне життя! На порожнє черево всяка ноша здається важкою.
М и ш к о. Що, дяденьку, скажіть: скоро буде генерал?
О с и п. Який генерал?
М и ш к о. Та пан ваш.
О с и п. Пан? та який він генерал?
М и ш к о. А хіба не генерал?
О с и п. Генерал, та тільки з іншого боку.
М и ш к о. Що ж це, більше чи менше за справжнього генерала?
О с и п. Більше.
М и ш к о. Бач ти як! то ж бо в нас метушню здійняли.
О с и п. Послухай, хлопче: ти, я бачу, моторний парубійко; приготуй-но там чого-небудь попоїсти!
М и ш к о. Та для вас, дяденьку, ще нічого не готове. Простої страви ви не будете їсти, а от, як пан ваш сяде за стіл, то й вам тієї ж страви дадуть.
О с и п. Ну, а з простого ото що у вас є?
М и ш к о. Капусняк, каша та пироги.
О с и п. Давай їх, капусняк, кашу та пироги! Нічого, все будемо їсти. Ну, понесімо чемодан. Що, там другий вихід є?
М и ш к о. Є. (Обидва несуть чемодан до бічної кімнати).
Ява V
Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного, хапаючись.
Х л е с т а к о в. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.
Г о р о д н и ч и й. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, градоправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.
Х л е с т а к о в. Сніданок був дуже добрий; я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?
Г о р о д н и ч и й. Навмисно для такого приємного гостя.
Х л е с т а к о в. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (підбігаючи). Лабардан23.
Х л е с т а к о в. Дуже смачна. Де це ми снідали? в лікарні, чи що?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. А так, у богоугодному закладі.
Х л е с т а к о в. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? там їх, здається, не багато.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Чоловіка з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство,— може, вам здасться навіть неймовірним,— всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.
Г о р о д н и ч и й. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’язок градоначальника! скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи… одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: “господи боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!” Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’яниць мало… то чого ж мені більше? Їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же бог такий дар!
Х л е с т а к о в. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.
Б о б ч и н с ь к и й (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження так!… видно, що наук навчався.
Х л е с т а к о в. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?
Г о р о д н и ч и й (набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос). Боже борони! тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що-небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?
Л у к а Л у к и ч (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців…
Г о р о д н и ч и й. Краще ж я зуживу цей час на користь державну.
Х л е с т а к о в. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж… Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто-небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків24… ну, тоді, звичайно… Ні, не кажіть; іноді дуже вабить пограти.
Ява VI
Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.
Г о р о д н и ч и й. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.
Х л е с т а к о в (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.
А н н а А н д р і ї в н а. Нам ще більш приємно бачити таку особу.
Х л е с т а к о в (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.
А н н а А н д р і ї в н а. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.
Х л е с т а к о в. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу коло вас.
А н н а А н д р і ї в н а. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, вам після столиці вояжування25 здалося дуже неприємним.
Х л е с т а к о в. Надзвичайно неприємне. Звикши жити, comprenez vous26, у блискучому товаристві та враз опинитися в дорозі; брудні трактири, пітьма неуцтва… Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене… (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все…
А н н а А н д р і ї в н а. Справді-бо, як вам повинно бути неприємно.
Х л е с т а к о в. А втім, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.
А н н а А н д р і ї в н а. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.
Х л е с т а к о в. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.
А н н а А н д р і ї в н а. Я живу на селі…
Х л е с т а к о в. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки… Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: “Приходь, братіку, обідати!” Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр… заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: “Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам”, каже, “чоботи почищу”. (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!
Г о р о д н и ч и й. Чин такий, що ще можна постояти.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ми постоїмо.
Л у к а Л у к и ч. Не звольте турбуватися!
Х л е с т а к о в. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: “Он”, кажуть, “Іван Олександрович іде!”. А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: “Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача”.
А н н а А н д р і ї в н а. Скажіть-но, як!
Х л е с т а к о в. Та мене вже скрізь знають… З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики… Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: “Ну, що, брат Пушкін?” — “Та так, брат”, відповідає бувало: “так якось усе…” Великий оригінал.
А н н а А н д р і ї в н а. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вмішуєте?
Х л е с т а к о в. Так, і в журнали вмішую. Моїх, зрештою, багато є творів: Одруження Фігаро, Роберт Диявол, Норма. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: “Будь ласка, братіку, напиши що-небудь”. Думаю собі: “Хай уже так, будь ласка, братіку”. І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, Фрегат Надії і Московський Телеграф27, все це я написав.
А н н а А н д р і ї в н а. Скажіть, то це ви були Брамбеус?
Х л е с т а к о в. Якже, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч28.
А н н а А н д р і ї в н а. То, певно, і Юрій Милославський ваш твір?
X л е с т а к о в. Так, це мій твір.
А н н а А н д р і ї в н а. Я зразу догадалась.
М а р і я А н т о н і в н а. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.
Х л е с т а к о в. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший Юрій Милославський, так той уже мій29.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!
Х л е с т а к о в. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.
А н н а А н д р і ї в н а. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!
Х л е с т а к о в. Просто, не говоріть. На столі, наприклад, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у кастрюльці просто на пароплаві приїхав з Парижа30; відкриють накривку — пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланик, англійський, німецький посланик і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх — скажеш тільки кухарці: “На, Маврушко, шинель…” Що ж я брешу — я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують… А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: Ж…Ж…Ж… Іншим разом і міністр… (Городничий та інші боязко встають з своїх стільців). Мені навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав — куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало,— ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся — просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити — до мене. І ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри… можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? “Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!” Я скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю, дійде до царя, ну, та й послужний список теж… “Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю”, кажу, “хай так”, кажу, “я приймаю, тільки вже в мене: ні-ні-ні! в мене вже ґав не лови! я вже…” І справді бувало, як проходжу через департамент,— просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху; Хлестаков горячиться більше). О! я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий! я не подивлюсь ні на кого… я кажу всім: “Я сам себе знаю, сам”. Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш… (Підковзується і мало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
Г о р о д н и ч и й (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва… ва…
Х л е с т а к о в (швидким уривчастим голосом). Що таке?
Г о р о д н и ч и й. А ва-ва-ва… ва…
Х л е с т а к о в (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.
Г о р о д н и ч и й. Ва-ва-ва… шество, превосходительство, чи не накажете відпочити?.. от і кімната, і все, що треба.
Х л е с т а к о в. Дурниці — відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий… я задоволений, я задоволений. (З декламацією). Лабардан! лабардан! (Входить до бокової кімнати, за ним городничий).
Ява VII
Ті самі, крім Хлестакова і городничого.
Б о б ч и н с ь к и й (до Добчинського). Ось це, Петре Івановичу, людина! Ось воно, що значить людина! Скільки живу, не був у присутності такої важної персони, мало не вмер від страху. Як ви думаєте, Петре Івановичу, хто він такий, міркуючи щодо чину?
Д о б ч и н с ь к и й. Я думаю, мало не генерал.
Б о б ч и н с ь к и й. А я так думаю, що генерал і підметки його не вартий; а якщо генерал, то хіба що сам генералісимус. Чули: державну ото раду як притиснув? Ходімо, розкажемо скоріш Амосові Федоровичу та Коробкіну. Прощайте, Анна Андріївно!
Д о б ч и н с ь к и й. Прощайте, кумонько. (Обидва виходять).
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (до Луки Лукича). Страшно навіть; а чого, і сам не знаєш. А ми навіть і не в мундирі. Ну, що, як проспиться, та до Петербурга махне донесення? (Виходить у задумі разом із доглядачем шкіл, сказавши): Прощайте, пані!
Ява VIII
Анна Андріївна і Марія Антонівна.
А н н а А н д р і ї в н а. Ой, який приємний!
М а р і я А н т о н і в н а. Ах, красунчик!
А н н а А н д р і ї в н а. Але яке делікатне поводження! зразу можна побачити столичну штучку. Вітання і все не таке… Ох, як гарно! Я страх люблю таких юнаків! Я, просто, в нестямі. Я, одначе ж, йому дуже сподобалась: я помітила — все на мене поглядав.
М а р і я А н т о н і в н а. Ах, мамуню, він на мене дивився!
А н н а А н д р і ї в н а. Будь ласка, з своїми дурницями далі собі! Це тут зовсім недоречно.
М а р і я А н т о н і в н а. Ні, мамуню, справді!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от! боже борони, щоб не посперечатись! не можна та й годі! Де йому дивитись на тебе? І з якої речі йому дивитись на тебе?
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, мамуню, все дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланиками, то і тоді подивився на мене.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, може, один який-небудь раз, та й то вже так, аби тільки. “А”, каже собі: “дай уже подивлюсь на неї!”
Ява ІХ
Ті самі й Городничий.
Г о р о д н и ч и й (увіходить навшпиньки). Чш… ш!
А н н а А н д р і ї в н а. Що?
Г о р о д н и ч и й. І не радий, що напоїв. Ну, що, як хоч одна половина з того, що він говорив, правда? (Задумується). Та як же й не бути правді? Підгулявши, людина все виносить наверх: що на серці, те й на язиці. Звісно, прибрехнув трохи; але ж, не прибрехавши, не мовиться ніяка мова. З міністрами грає і в палац їздить… Так от, справді, чим більше думаєш… чорт його знає, не знаєш, що й робиться в голові; просто, начебто або стоїш на якій-небудь дзвіниці, або тебе хочуть повісити.
А н н а А н д р і ї в н а. А я ніякого зовсім не відчувала побоювання; я просто бачила в ньому освічену, світську, вищого тону людину, а до чинів його мені й діла нема.
Г о р о д н и ч и й. Ну, вже ви — жінки! Всьому кінець, одного цього слова досить. Вам усе — финтирлюшки. Враз бевкнуть ні з того ні з сього слівце. Вас пошмагають, та й тільки, а чоловіка й поминай, як звали. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, начебто з яким-небудь Добчинським.
А н н а А н д р і ї в н а. Про це я вже раджу вам не турбуватись. Ми дещо знаємо таке… (Поглядає на дочку).
Г о р о д н и ч и й (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Отака, справді, оказія! Досі не можу опам’ятатися від страху. (Одчиняє двері і говорить у двері). Мишко! поклич квартальних, Свистунова і Держиморду; вони тут недалеко де-небудь за ворітьми. (Після невеличкої мовчанки). Дивно все завелось тепер на світі: хоч би народ ото був показний, а то худенький, тоненький — як його взнаєш, хто він? Ще військовий все-таки показує з себе, а як одягне фрачинку — ну, достоту муха з підрізаними крильми. Але ж довго кріпився тоді в трактирі, загинав такі алегорії та екивоки, що, здається, вік би не добився пуття. Аж от, нарешті, і піддався. Та ще наговорив більше, ніж треба. Видно, що людина молода.
Ява X
Ті самі та Осип. Всі біжать до нього назустріч, киваючи пальцями.
А н н а А н д р і ї в н а. Ходи сюди, любий мій!
Г о р о д н и ч и й. Чш… що? що? спить?
О с и п. Ні ще, трохи потягується.
А н н а А н д р і ї в н а. Послухай, як тебе звуть?
О с и п. Осип, пані.
Г о р о д н и ч и й (до жінки й дочки). Годі, годі вам! (До Осипа). Ну, що, друже, тебе нагодували добре?
О с и п. Нагодували, красно дякую; добре нагодували.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, що, скажи: до твого пана занадто, я думаю, багато їздить графів і князів ?
О с и п (набік). А що казати? Коли тепер нагодували добре, значить, потім ще краще нагодують. (Вголос). А так, бувають і графи.
М а р і я А н т о н і в н а. Серденько Осипе, який твій пан гарненький!
А н н а А н д р і ї в н а. А що, скажи, будь ласка, Осипе, як він…
Г о р о д н и ч и й. Та облиште, будь ласка! Ви отакою пустою мовою тільки мені заважаєте. Ну, що, друже?
А н н а А н д р і ї в н а. А чин який на твоєму панові?
О с и п. Чин звичайно який.
Г о р о д н и ч и й. Ох, боже мій, ви все із своїми дурними розпитуваннями! не дасте й слова поговорити про діло. Ну, що, друже, як твій пан?.. строгий? Любить отак пробирати, чи ні?
О с и п. А так, порядок любить. Йому вже щоб усе було справне.
Г о р о д н и ч и й. А мені дуже подобається твоє обличчя. Друже, ти напевно хороша людина. Ну, що…
А н н а А н д р і ї в н а. Послухай, Осипе, а як пан твій там, у мундирі ходить?..
Г о р о д н и ч и й. Та годі вам, справді, торохтійки які! Тут потрібна річ: ходить про життя людини… (До Осипа). Ну, що, друже, справді, мені ти дуже подобаєшся. В дорозі не заважає, знаєш, чайку випити зайву скляночку,— воно тепер холоднувато,— то ось тобі пара карбованчиків на чай.
О с и п (беручи гроші). А, красно дякую, пане! Дай боже вам усякого здоров’я! бідна людина, помогли їй.
Г о р о д н и ч и й. Гаразд, гаразд, я й сам радий. А що, друже…
А н н а А н д р і ї в н а. Послухай, Осипе, а які очі найбільше подобаються твоєму панові?..
М а р і я А н т о н і в н а. Осипе, серденько! який миленький носик у твого пана!
Г о р о д н и ч и й. Та заждіть, дайте мені… (До Осипа). А що, друже, скажи, будь ласка: на що більше пан твій звертає увагу, тобто, що йому в дорозі більше подобається?
О с и п. Любить він, зважаючи, що як доведеться. Найбільше любить, щоб його пригостили добре, частування щоб було хороше.
Г о р о д н и ч и й. Хороше?
О с и п. А так, хороше. От уже на що я, кріпосна людина, а й то дивиться, щоб і мені було добре. Їй-богу. Бувало заїдемо куди-небудь: “Що, Осипе, добре тебе почастували?” — “Погано, ваше внсокоблагородіє.” — “Е”, каже, “це, Осипе, негарний хазяїн. Ти”, каже, “нагадай мені, як приїду”. — “А”, думаю собі (махнувши рукою), “бог з ним! я людина проста”.
Г о р о д н и ч и й. Добре, добре, до діла ти говориш. Там я тобі дав на чай, то ось ще поверх того на бублики.
О с и п. За що даруєте, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші). Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.
А н н а А н д р і ї в н а. Приходь, Осипе, до мене, теж одержиш.
М а р і я А н т о н і в н а. Осипе, серденько, поцілуй свого пана! (Чути з другої кімнати невеликий кашель Хлестакова.)
Г о р о д н и ч и й. Чш! (Підводиться навшпиньки. Вся сцена півголосом). Боже вас борони гомоніти. Ідіть собі! годі вже вам…
А н н а А н д р і ї в н а. Ходімо, Машенько! я тобі скажу, що я помітила в гостя таке, що нам удвох тільки можна сказати.
Г о р о д н и ч и й. О, вже там наговорять! Я думаю, піди тільки та послухай — і вуха потім заткнеш. (Звертаючись до Осипа). Ну, друже…
Ява XI
Ті самі, Держиморда і Свистунов.
Г о р о д н и ч и й. Чш! ото які косолапі ведмеді стукають чобітьми. Так і преться, начебто сорок пудів скидає хто-небудь з воза! Де вас чорт носить?
Д е р ж и м о р д а. Був за наказом…
Г о р о д н и ч и й. Чш! (Затуляє йому рота). Ото як каркнула ворона! (Передражнює його). Був за наказом! Як з бочки, так гарчить (До Осипа). Ну, друже, ти біжи, готуй там, що треба для пана. Все, що тільки є в домі, вимагай. (Осип пішов). А ви — стійте на ґанку і ні з місця! І нікого не пускати в дім стороннього, особливо купців! Якщо хоч одного з них впустите, то… Тільки побачите, що йде хто-небудь із просьбою, а хоч і не з просьбою, але схожий на таку людину, що хоче подати на мене просьбу, в шию так просто і штовхайте! так його! гарненько! (Показує ногою). Чуєте? Чш… чш… (Виходить навшпиньки слідом за квартальними).
