«Ревізор» Дія четверта
Та сама кімната в домі городничого.
Ява І
Входять обережно, майже навшпиньки: Амос Федорович, Артемій Филипович, поштмейстер Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський у повному параді і мундирах. Вся сцена відбувається півголосом.
А м о с Ф е д о р о в и ч (шикує всіх півколом). Бога ради, панове, швидше кружка, та більше порядку. Бог з ним: і до палацу їздить, і державну раду картає! Шикуйтесь на військову ногу, неодмінно на військову ногу! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з того боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньки).
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Воля ваша, Амосе Федоровичу, нам слід би дещо зробити.
А м о с Ф е д о р о в и ч. А що саме?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ну, відомо, що.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Підсунути?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ну, так, хоч би й підсунути.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Небезпечно, чорт забери! розкричиться: державна особа. А хіба у вигляді дару з боку дворянства на який-небудь пам’ятник?
П о ш т м е й с т е р. Або ж: “ось, мовляв, прийшли поштою гроші, невідомо кому належні”.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Глядіть, щоб він вас поштою не вирядив куди-небудь далі. Слухайте: ці справи не так робляться у впорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися треба поодинці, та при чотирьох очах і теє… як там слід — щоб і вуха не чули. Ось як у суспільстві благопоряднім робиться. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і почніть.
А м о с Ф е д о р о в и ч. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.
Л у к а Л у к и ч. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта…
В с і (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння… Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):
Г о л о с Б о б ч и н с ь к о г о. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!
Г о л о с З е м л я н и к и. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!
(Вихоплюється кілька вигуків: “Ай! Ай!” Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).
Ява II
Х л е с т а к о в (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б… Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.
Ява III
Хлестаков і суддя.
С у д д я (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.
Х л е с т а к о в. Прошу сідати. То ви тут суддя?
С у д д я. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.
Х л е с т а к о в. А вигідно, одначе ж, бути суддею?
С у д д я. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.
Х л е с т а к о в. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.
С у д д я (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.
Х л е с т а к о в. Що то у вас в руці?
А м о с Ф е д о р о в и ч (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.
Х л е с т а к о в. Як нічого? Я бачу, гроші впали?
А м о с Ф е д о р о в и ч (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!
Х л е с т а к о в (підіймаючи). Так, це гроші.
А м о с Ф е д о р о в и ч (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!
Х л е с т а к о в. А знаєте що? дайте їх мені позичково.
А м о с Ф е д о р о в и ч (поквапливо). Аякже, якже… з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!
Х л е с т а к о в. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… А втім, я вам із села зараз їх пришлю.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Даруйте, як можна! і без того, це така честь… Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити… (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?
Х л е с т а к о в. Якого наказу?
А м о с Ф е д о р о в и ч. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?
Х л е с т а к о в. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.
А м о с Ф е д о р о в и ч (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!
Х л е с т а к о в (коли він пішов). Суддя — хороша людина!
Ява IV
Хлестаков і Поштмейстер.
П о ш т м е й с т е р (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.
Х л е с т а к о в. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?
П о ш т м е й с т е р. Так, завжди.
Х л е с т а к о в. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?
П о ш т м е й с т е р. Цілковита правда.
Х л е с т а к о в. Адже то тільки в столиці бонтон31 і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?
П о ш т м е й с т е р. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.
Х л е с т а к о в. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?
П о ш т м е й с т е р. А так.
Х л е с т а к о в. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?
П о ш т м е й с т е р. Цілком справедливо.
Х л е с т а к о в. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
П о ш т м е й с т е р. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.
Х л е с т а к о в. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?
П о ш т м е й с т е р. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю… Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.
Х л е с т а к о в. Ні, нічого.
(Поштмейстер уклоняється і виходить).
Х л е с т а к о в (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.
Ява V
Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей. Позад нього чути майже вголос: “Чого боїшся?”
Л у к а Л у к и ч (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.
Х л е с т а к о в. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).
Л у к а Л у к и ч (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?
Х л е с т а к о в. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).
Л у к а Л у к и ч (пробує закурити і весь тремтить).
Х л е с т а к о в. Та не з того кінця!
Л у к а Л у к и ч (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.
Х л е с т а к о в. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?
Л у к а Л у к и ч. (Цілком не розуміючи, що сказати).
Х л е с т а к о в. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?
Л у к а Л у к и ч. Не смію знати.
Х л е с т а к о в. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.
Л у к а Л у к и ч. Насмілюсь доповісти… (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!
Х л е с т а к о в. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?
Л у к а Л у к и ч мовчить.
Х л е с т а к о в. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?
Л у к а Л у к и ч. Оторопів, ваше бла… преос… сіят… (Набік). Продав, проклятий язик, продав!
Х л е с т а к о в. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?
Л у к а Л у к и ч. А так.
Х л е с т а к о в. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Л у к а Л у к и ч (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).
Х л е с т а к о в. Щиро дякую.
Л у к а Л у к и ч (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю…
Х л е с т а к о в. Прощайте.
Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!
Ява VI
Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.
Х л е с т а к о в. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.
Х л е с т а к о в. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Радий старатись на службу вітчизні.
Х л е с т а к о в. Я,— признаюсь, це моя пристрасть,— люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами,— звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель,— поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу… І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Х л е с т а к о в. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. От і доглядач тутешньої школи… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець32, і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Х л е с т а к о в. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве… Як ваше прізвище? я все забуваю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Земляника.
Х л е с т а к о в. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.
Х л е с т а к о в. Скажіть, дорослих! А як вони… як вони отеє?..
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Х л е с т а к о в. Так, як їх звуть?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Х л е с т а к о в. Це добре.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки… (Вклоняється, щоб піти).
Х л е с т а к о в (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом… Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Артемій Филипович.
Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Є.
Х л е с т а к о в. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Д о б ч и н с ь к и й. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Х л е с т а к о в. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Б о б ч и н с ь к и й. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Х л е с т а к о в. Добре, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Д о б ч и н с ь к и й. Грошей? як грошей?
Х л е с т а к о в. Позичити карбованців з тисячу.
Б о б ч и н с ь к и й. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Д о б ч и н с ь к и й. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки33.
Х л е с т а к о в. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Б о б ч и н с ь к и й (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Д о б ч и н с ь к и й (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Б о б ч и н с ь к и й. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, справді, і в дірці нема.
Х л е с т а к о в. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців… це однаково. (Бере гроші).
Д о б ч и н с ь к и й. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Х л е с т а к о в. А що це?
Д о б ч и н с ь к и й. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу…
Х л е с т а к о в. Хіба.
Д о б ч и н с ь к и й. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Х л е с т а к о в. Добре, хай зветься, це можна.
Д о б ч и н с ь к и й. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий… великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Б о б ч и н с ь к и й. А так, великі здібності має.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити… я сподіваюсь… усе це буде зроблено, так, так… (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Б о б ч и н с ь к и й. Якже, маю найуклінніше прохання.
Х л е с т а к о в. А що, про що?
Б о б ч и н с ь к и й. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Х л е с т а к о в. Дуже добре.
Д о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Б о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Х л е с т а к о в. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Х л е с т а к о в (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: “зараз”). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок,— стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот… Ого! за тисячу перескочило… Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
Ява IX
Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.
Х л е с т а к о в. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).
О с и п. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?
Х л е с т а к о в. А що?
О с и п. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.
Х л е с т а к о в (пише). От дурниці! Навіщо?
О с и п. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два,— ну й доволі. Чого з ними довго зв’язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над’їде… Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали…
Х л е с т а к о в (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.
О с и п. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають… І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.
Х л е с т а к о в (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд’єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху…
О с и п. Я, пане, пошлю його челядником тутешнім, а сам краще буду вкладатись, щоб не марнувати часу.
Х л е с т а к о в (пише). Гаразд, принеси тільки свічку.
О с и п (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний34. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.
Х л е с т а к о в (пише далі). Цікаво знати: де він тепер живе — на Поштамтській, чи Гороховій? Він бо теж любить часто переїжджати з квартири й не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає і надписує).
О с и п приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати.
Х л е с т а к о в (дає Осипові листа). На, віднеси.
Г о л о с и к у п ц і в. Допустіть, батечку. Ви не можете не допустити: ми з ділом прийшли.
Г о л о с Д е р ж и м о р д и. Геть, геть! Не приймає, спить. (Гомін збільшується).
Х л е с т а к о в. Що там таке, Осипе? Подивись, що за гомін.
О с и п (дивлячись у вікно). Купці якісь хочуть увійти, та не пускає квартальний. Махають паперами: певно, вас хочуть бачити.
Х л е с т а к о в (підходячи до вікна). А чого вам, любі мої?
Г о л о с и к у п ц і в. До твоєї милості вдаємося. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Х л е с т а к о в. Впустіть їх, впустіть! хай ідуть. Осипе, скажи їм хай ідуть. (Осип виходить).
Х л е с т а к о в (бере з вікна просьби, розгортає одну з них і читає): “його високоблагородному світлості панові фінансову від купця Абдуліна…” Чорт знає, що: і чину такого нема!
Ява Х
Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.
Х л е с т а к о в. А чого вам, любі мої?
К у п ц і. Чолом б’ємо вашій милості.
Х л е с т а к о в. А чого вам треба?
К у п ц і. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.
Х л е с т а к о в. Від кого?
О д и н з к у п ц і в. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що списати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: “Ах. ти, татарин!” Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці — ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало — їй-богу! Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: “Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене”. Ну, і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’ятдесят.
Х л е с т а к о в. Невже? Ах, який же він шахрай!
К у п ц і. Їй-богу, такого ніхто не пам’ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього нанесеш, нічого не потребує, ні, йому ще давай: каже, і на Онуфрія його іменини. Що робити? і на Онуфрія несеш.
Х л е с т а к о в. Та це просто розбійник!
К у п ц і. Їй-богу! А спробуй перечити, наведе до тебе в дім цілий поліс на постій. А коли що, велить замкнути двері. “Я тобі”, каже, “не буду”, каже, “завдавати тілесної кари, або на тортури брати — це”, каже, “заборонено законом, а ось ти в мене, любий мій, з’їж оселедця!”
Х л е с т а к о в. Ах, який шахрай! Та за це, просто, на Сибір.
К у п ц і. Та вже куди милость твоя не запроторить його — все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кланяємось тобі цукорцем та кошичком вина.
Х л е с т а к о в. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів. От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста,— ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.
К у п ц і. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! вже краще п’ятсот візьми, поможи тільки.
Х л е с т а к о в. Будь ласка: у позику — я ні слова, я візьму.
К у п ц і (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.
Х л е с т а к о в. Ну, і підносик можна.
К у п ц і (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.
X л е с т а к о в. О, ні, я хабарів ніяких…
О с и п. Ваше високоблагородіє! чому ви не берете? Візьміть! у дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе, все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку,— і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’язати можна.
К у п ц і. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.
Х л е с т а к о в. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять. Чути голос жінки: “Ні, ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся вже занадто!”)
Х л е с т а к о в. Хто там? (Підходить до вікна). А чого тобі, матінко?
Г о л о с и д в о х ж і н о к. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, пане, вислухати!
Х л е с т а к о в (у вікно). Пропустіть її.
Ява XI
Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.
С л ю с а р ш а (кланяючись до ніг). Милості прошу…
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Милості прошу…
Х л е с т а к о в. Та що ви за жінки?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Унтер-офіцерська жона Іванова.
С л ю с а р ш а. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій…
Х л е с т а к о в. Зажди, говори перше одна. Чого тобі треба?
С л ю с а р ш а. Милості прошу, на городничого чолом б’ю! Пошли йому боже всякого лиха! Щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ні в чому ніякого прибутку не було!
Х л е с т а к о в. А що?
С л ю с а р ш а. Та чоловікові ото моєму наказав зголити чуба в солдати, і черга б то на нас не припадала, шахрай такий! та й за законом не можна: він жонатий.
Х л е с т а к о в. Як же він міг це зробити?
С л ю с а р ш а. Зробив, шахрай, зробив — побий його бог і на тому, і на цьому світі! Щоб йому, коли й тітка є, то й тітці усяка капость, і батько, якщо живий у нього, то щоб і він, поганець, задубів або заглитнувся навіки, шахрай такий! Слід було взяти кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки багатий подарунок дали, то він і присікався до сина купчихи Пантелеєвої, а Пантелеєва теж підіслала до жінки полотна три штуки, то він до мене. “Нащо”, каже, “тобі чоловік? він уже тобі не годиться”. Та я ото знаю — годиться чи не годиться; це моє діло, шахраю отакий! “Він”, каже, “злодій; хоч він тепер і не крав, та однаково”, каже, “він украде, його й без того на той рік візьмуть у некрути”. Та мені ото як без чоловіка, шахраю отакий! Я слаба людина, падлюко ти така! Щоб усій рідні твоїй не довелося бачити світу божого! А коли є теща, то щоб і тещі…
Х л е с т а к о в. Добре, добре. Ну, а ти? (Випроваджує стару).
С л ю с а р ш а (виходячи). Не забудь, батьку наш! будь милостивий.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. На городничого, батечку, прийшла…
Х л е с т а к о в. Ну, та що, чого? говори в коротких словах.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Відшмагав, батеньку.
Х л е с т а к о в. Як?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Через помилку, батьку мій! Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопили мене, та так відрапортували: два дні сидіти не могла.
Х л е с т а к о в. То що ж тепер робити?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Та робити б то, звісно, нема чого. А за помилку ото звели йому заплатити штрафт. Мені свого щастя нема чого зрікатись, а гроші б мені тепер дуже знадобились.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Ідіть! ідіть! я розпоряджусь. (У вікно висовуються руки з просьбами). Та хто там іще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! Не треба, не треба! (Відходячи). Набридли, чорт забери! Не пускай! Осипе!
О с и п (кричить у вікно). Геть, геть! Не час, завтра приходьте! (Двері розчиняються і виставляється якась постать у фризовій шинелі, з неголеною бородою, роздутою губою та перев’язаною щокою, за нею в перспективі показується кілька інших).
О с и п. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому в черево руками й випихається разом з ним у прихожу, зачинивши за собою двері).
Ява XII
Хлестаков і Марія Антонівна.
М а р і я А н т о н і в н а. Ой!
Х л е с т а к о в. Чого ви так злякались, панночко?
М а р і я А н т о н і в н а. Ні, я не злякалась.
Х л е с т а к о в (хизується). Даруйте, панночко, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка… Чи насмілюся спитати вас: куди ви намірялися йти?
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, я нікуди не йшла.
Х л е с т а к о в. Чого ж, приміром, ви нікуди не йшли?
М а р і я А н т о н і в н а. Я думала, чи не тут мамуня…
Х л е с т а к о в. Ні, мені хотілося б знати, чого ви нікуди не йшли?
М а р і я А н т о н і в н а. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.
Х л е с т а к о в (хизується). А ваші очі кращі, ніж важливі справи… Ви ніяк не можете мені перешкодити, ніяким чином не можете; навпаки, ви можете зробити приємність.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви говорите по-столичному.
Х л е с т а к о в. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи насмілюсь бути таким щасливим, щоб запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стільця, а трон.
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, я не знаю… мені так треба було йти. (Сіла).
Х л е с т а к о в. Яка у вас чудова хусточка!
М а р і я А н т о н і в н а. Ви насмішник, аби тільки посміятися з провінціальних.
Х л е с т а к о в. Як би я бажав, панночко, бути вашою хусточкою, щоб обіймати вашу лілейну шийку.
М а р і я А н т о н і в н а. Я зовсім не розумію, про що ви говорите, якась хусточка… Сьогодні дивна погода!
Х л е с т а к о в. А ваші губки, панночко, кращі, ніж усяка погода.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви все отаке говорите… Я б вас попросила, щоб ви мені написали краще на згадку які-небудь вірші в альбомі. Ви, певно, їх знаєте багато.
Х л е с т а к о в. Для вас, панночко, все, що хочете. Вимагайте, які вірші вам?
М а р і я А н т о н і в н а. Які-небудь, отакі — хороші, нові.
Х л е с т а к о в. Та що вірші! я багато їх знаю.
М а р і я А н т о н і в н а. Ну, скажіть-бо, які ж ви мені напишете?
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж говорити? я й без того їх знаю.
М а р і я А н т о н і в н а. Я дуже люблю їх…
Х л е с т а к о в. Та в мене багато їх усяких. Ну, хай так, я вам хоч це: “О ти, людино, що даремно на бога ремствуєш в біді35…” ну, й інші… тепер не можу пригадати; а втім, це все нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду… (Присуваючи стілець).
М а р і я А н т о н і в н а. Кохання! Я не розумію кохання… Я ніколи й не знала, що таке кохання… (Відсуває стілець).
Х л е с т а к о в. Чого ж ви відсуваєте свого стільця? Нам краще буде сидіти близько одне до одного.
М а р і я А н т о н і в н а (відсуваючись). Навіщо ж близько? однаково й далеко.
Х л е с т а к о в (присуваючись). Чого ж далеко? однаково й близько.
М а р і я А н т о н і в н а (одсувається). Та до чого ж це?
Х л е с т а к о в (присуваючись). Але ж це вам здається тільки, що близько: а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панночко, якби міг пригорнути вас у свої обійми.
М а р і я А н т о н і в н а (дивиться у вікно). Що це там, начебто полетіло? Сорока чи яка інша птиця?
Х л е с т а к о в (цілує її в плече й дивиться у вікно). Це сорока.
М а р і я А н т о н і в н а (підводиться з обуренням). Ні, це вже занадто… Зухвалість така!..
Х л е с т а к о в (затримуючи її). Вибачте, панночко: я це зробив з кохання, справді, з кохання.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви вважаєте мене за таку провінціалку… (Силкується піти).
Х л е с т а к о в (далі затримуючи її ). З кохання, справді, з кохання. Я так тільки, пожартував: Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен навколішки у вас просити пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я на колінах.
Ява XIII
Ті самі й Анна Андріївна.
А н н а А н д р і ї в н а (побачивши Хлестакова на колінах). Ой, який пасаж!
Х л е с т а к о в (підводячись). А, чорт забери!
А н н а А н д р і ї в н а (до дочки). Це що значить, панночко? Це що за вчинки такі?
М а р і я А н т о н і в н а. Я, мамуню…
А н н а А н д р і ї в н а. Іди геть звідси! чи чуєш, геть, геть! І не смій показуватись на очі. (Марія Антонівна виходить у сльозах). Вибачте, я, скажу вам, так безмежно здивована…
Х л е с т а к о в (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Кидається навколішки). Пані, ви бачите, я палаю від кохання.
А н н а А н д р і ї в н а. Як, ви на колінах? Ох, встаньте, встаньте, тут підлога завсім не чиста…
X л е с т а к о в. Ні, на колінах, неодмінно на колінах, я хочу знати, що мені судилось, життя чи смерть.
А н н а А н д р і ї в н а. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Якщо не помиляюсь, ви робите декларацію36 щодо моєї дочки.
Х л е с т а к о в. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волоску. Якщо ви не увінчаєте незмінне кохання моє, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прохаю руки вашої.
А н н а А н д р і ї в н а. Але дозвольте сказати: я так би мовити… я замужем.
Х л е с т а к о в. Цe нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: “Закони засуджують”37. Ми підемо в холодок струмків… Руки вашої, руки прошу.
Ява XIV
Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.
М а р і я А н т о н і в н а. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, чого ти? до чого? нащо? Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кішка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благовихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.
М а р і я А н т о н і в н а (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала…
А н н а А н д р і ї в н а. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Х л е с т а к о в (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!
А н н а А н д р і ї в н а (вражена). То ви в неї?..
Х л е с т а к о в. Вирішіть: життя чи смерть?
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от бачиш, дурна, ну от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
М а р і я А н т о н і в н а. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!
Ява XV
Ті самі і городничий хапаючись.
Г о р о д н и ч и й. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!
Х л е с т а к о в. Що вам?
Г о р о д н и ч и й. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.
Х л е с т а к о в. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.
Г о р о д н и ч и й. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни… Їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.
А н н а А н д р і ї в н а. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.
Г о р о д н и ч и й. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Х л е с т а к о в. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Та коли кажуть тобі!
Х л е с т а к о в. Я не жартома вам кажу… Я можу з кохання позбутись розуму.
Г о р о д н и ч и й. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Х л е с т а к о в. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен…
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити.
Х л е с т а к о в. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Г о р о д н и ч и й. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! 3 вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер… я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, благословляй!
Х л е с т а к о в підходить з Марією Антонівною.
Г о р о д н и ч и й. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
Ява XVI
Ті самі й Осип.
О с и п. Коні готові.
Х л е с т а к о в. А, добре… я зараз.
Г о р о д н и ч и й. Як? Зволите їхати?
Х л е с т а к о в. Так, їду.
Г о р о д н и ч и й. А коли ж, тобто… Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?
Х л е с т а к о в. А це… На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.
Г о р о д н и ч и й. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.
Х л е с т а к о в. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя… ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).
Г о р о д н и ч и й. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?
Х л е с т а к о в. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.
Г о р о д н и ч и й. Скільки треба вам?
X л е с т а к о в. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста,— я не хочу скористуватися з вашої помилки,— то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.
Г о р о д н и ч и й. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.
Х л е с т а к о в. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?
Г о р о д н и ч и й. А так.
Х л е с т а к о в. Прощайте, Антоне Антоновичу. Дуже вдячний за вашу гостинність. Я признаюсь від усього серця, мене ніде так добре не вітали. Прощайте, Анно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).
За сценою.
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Як же це ви? просто так на перепряжних і їдете?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Та я звик уже так. У мене голова болить від ресор.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. То, принаймні, чим-небудь застелити, хоч би килимком. Чи не скажете, я звелю подати килимок?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Ні, навіщо? це пусте; а втім, мабуть, хай дадуть килимок.
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Гей, Авдотя! піди до комори, вийми килим найкращий,— що на блакитному тлі, персидський, швидше.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Коли ж скажете чекати вас?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Завтра або післязавтра.
Г о л о с О с и п а. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай-но з цього боку сіна.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с О с и п а. Ось із цього боку! сюди! ще! добре! Гарно буде! (Б’є рукою по килиму). Тепер сідайте, ваше благородіє!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, Антоне Антоновичу!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Прощайте, ваше превосходительство!
Ж і н о ч і г о л о с и. Прощайте, Іване Олександровичу!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, матінко!
Г о л о с в і з н и к а. Гей, ви, соколи! (Дзвіночок дзвонить; завіса опускається).
«Ревізор» Дія п’ята
Та сама кімната.
Ява І
Городничий, Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Г о р о д н и ч и й. Що, Анно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Он який багатий приз, канальство! Ну, признайся одверто: тобі й у сні не снилося — просто з якої-небудь городничихи і враз… фу ти, канальство! з яким дияволом породичалась.
А н н а А н д р і ї в н а. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі навдивовижу, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.
Г о р о д н и ч и й. Я сам, матінко, порядна людина. Одначе, справді, тільки подумати, Анно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці зробились! га, Анно Андріївно? Високого польоту, чорт забери! Зажди-но, тепер же я задам перцю всім охочим подавати просьби та доноси! Гей, хто там? (Входить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу! Поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! Скаржитись на мене? Ач ти, проклятий іудейський народ! Заждіть-но, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до бороди. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і он отих найбільше писак, писак, які закручували їм просьби. Та оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь бог послав городничому, що видає дочку свою — не те, щоб за якого-небудь простого чоловіка, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробити, все, все, все! Всім оповісти, щоб усі знали. Кричи на весь народ, гати в дзвони, чорт забери! Вже коли урочистість, то урочистість (Квартальний виходить). Та от як, Анно Андріївно, га? Як же ми тепер, де будемо жити? тут чи в Пітері?
А н н а А н д р і ї в н а. Натурально, в Петербурзі. Як можна тут залишатись!
Г о р о д н и ч и й. Ну, в Пітері, то в Пітер!; а воно добре б і тут. Що, адже, я думаю, городництво вже тоді к чорту, га, Анно Андріївно?
А н н а А н д р і ї в н а. Натурально, яке вже городництво!
Г о р о д н и ч и й. Але ж воно, як ти думаєш. Анно Андріївно, тепер можна великий чин схопити, бо ж він за панібрата з усіма міністрами і в палац їздить, отож може таке підвищення зробити, що з часом і в генерали вилізеш. Як ти думаєш, Анно Андріївно: можна вилізти в генерали?
А н н а А н д р і ї в н а. Ще б пак! звичайно, можна.
Г о р о д н и ч и й. А, чорт забери, гарно бути генералом! Кавалерію38 почеплять тобі через плече. А яку кавалерію краще, Анно Андріївно, червону чи блакитну?
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, звісно, блакитну краще.
Г о р о д н и ч и й. Е? бач чого захотіла! добре й червону. Адже чого хочеться бути генералом? бо, трапиться, поїдеш куди-небудь — фельд’єгери та ад’ютанти помчать всюди попереду: “коней!” І там на станціях нікому не дадуть, усе дожидається: всі оті титулярні, капітани, городничі, а тобі і в ус не дме. Обідаєш де-небудь у губернатора, а там — стій городничий! Хе, хе, хе! (Заходиться і помирає зо сміху). Ось що, канальство, принадне!
А н н а А н д р і ї в н а. Тобі все таке грубе подобається. Ти повинен пам’ятати, що життя треба зовсім змінити, що твої знайомі будуть не те, що який-небудь суддя-собачник, з яким ти їздиш полювати зайців, або Земляника; навпаки, знайомі твої будуть з якнайделікатнішим поводженням: графи і всі світські… Тільки я, справді, боюсь за тебе: ти іноді вимовиш таке слівце, якого в доброму товаристві ніколи не почуєш…
Г о р о д н и ч и й. Що ж? слово ж не шкодить.
А н н а А н д р і ї в н а. Та добре, коли ти був городничим; там же життя зовсім інше.
Г о р о д н и ч и й. Егеж, там, кажуть, є дві рибини: ряпушка і корюшка, такі, що тільки слинка потече, як почнеш їсти.
А н н а А н д р і ї в н а. Йому все б тільки рибки. Я не інакше хочу, щоб наш дім був перший у столиці, і щоб у мене в кімнаті таке було амбре, щоб не можна було ввійти, і треба б тільки отак зажмурити очі. (Зажмурює очі і нюхає). Ах, як гарно!
Ява II
Ті самі і купці.
Г о р о д н и ч и й. А! здорові були, соколики!
К у п ц і (вклоняючись). Доброго здоров’я, батечку!
Г о р о д н и ч и й. Що, голубчики, як поживаєте? як крам ваш іде? Що, самоварники, аршинники, скаржитись? Архікрутії, протобестії, дурисвіти морські! скаржились? Що, багато взяли? От, думають, так у тюрму його й засадять!.. А чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що…
А н н а А н д р і ї в н а. Ох, боже мій! які ти, Антоша, слова пускаєш!
Г о р о д н и ч и й (з незадоволенням). А, не до слів тепер! Чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? Що? га? що тепер скажете? Тепер я вас! У! Обманюєте народ… Зробиш підряд з казною, на сто тисяч обдуриш її, постачивши гниле сукно, та потім пожертвуєш двадцять аршин, та й давай тобі ще нагороду за це! Та якби знали, так би тобі… І черево суне наперед: він купець, його не займай. “Ми” каже, “і дворянам не поступимось”. Та дворянин… ах ти ж, пика! дворянин вчиться наук: його хоч і шмагають у школі, та за діло, щоб він знав корисне. А ти що? — починаєш з крутійства, тебе хазяїн б’є за те, що не вмієш обманювати. Ще хлопчисько, “отче наш” не знаєш, а вже недомірюєш; а як розідме тобі черево та наб’єш собі кишеню, так і запишався! Ху ти, яке диво! Через те, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!
К у п ц і (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!
Г о р о д н и ч и й. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлювати, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір. Що скажеш? га?
О д и н з к у п ц і в. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!
Г о р о д н и ч и й. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? — тому, що моє зверху; а якби хоч трошки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.
К у п ц і (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!
Г о р о д н и ч и й. “Не занапасти!” Тепер: “не занапасти!” а перше як? Я б вас… (Махнувши рукою). Ну, та бог простить! годі! Я не пам’ятозлобний; тільки тепер, дивись, бережи вуха! Я віддаю дочку не за якого-небудь простого дворянина: щоб поздоровлення було… розумієш? не те, щоб відкараскатись яким-небудь баличком чи головою цукру… Ну, йди з богом! (Купці виходять).
Ява ІІІ
Ті самі, Амос Федорович, Артемій Филипович, потім Растаковський.
А м о с Ф е д о р о в и ч (ще на дверях). Чи вірити чуткам, Антоне Антоновичу? до вас прибилось надзвичайне щастя?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Маю честь привітати з надзвичайним щастям! Я сердечно зрадів, коли почув. (Підходить до ручки Анни Андріївни). Анно Андріївно! (Підходячи до ручки Марії Антонівни). Маріє Антонівно!
Р а с т а ко в с ь к и й (входить). Антона Антоновича вітаю! Хай продовжить бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни).
Ява IV
Ті самі. Коробкін із жінкою. Люлюков.
К о р о б к і н. Маю честь привітати Антона Антоновича! Анно Андріївно! (Підходить до ручки Анни Андріївни). Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки).
Ж і н к а К о р о б к і н а. Сердечно вітаю вас, Анно Андріївно, з новим щастям.
Л ю л ю к о в. Маю честь привітати, Анно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, клацає язиком з виглядом молодецтва). Маріє Антонівно! Маю честь привітати! (Підходить до її ручки і звертається до глядачів з тим самим молодецтвом).
Ява V
Дуже багато гостей у сюртуках і фраках, підходять спочатку до ручки Анни Андріївни, кажучи: “Анно Андріївно!”, потім до Марії Антонівни, кажучи: “Маріє Антонівно!”. Бобчинський і Добчинський проштовхуються.
Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь привітати!
Д о б ч и н с ь к и й. Антоне Антоновичу, маю честь привітати.
Б о б ч и н с ь к и й. З щасливою пригодою!
Д о б ч и н с ь к и й. Анно Андріївно!
Б о б ч и н с ь к и й. Анно Андріївно! (Обидва підходять в один час і стукаються лобами).
Д о б ч и н с ь к и й. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки). Честь маю привітати. Ви будете у великому, великому щасті, в золотій сукні ходити й делікатні всякі супи їсти, дуже втішно будете проводити час.
Б о б ч и н с ь к и й (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю честь привітати! Дай боже вам усякого багатства, червінців і синка отакого маленького, отакого (показує рукою), щоб можна було на долоньку посадовити, егеж! Усе буде хлопчина кричати: уа! уа! уа!
Ява VI
Ще кілька гостей, що підходять до ручок. Лука Лукич із жінкою.
Л у к а Л у к и ч. Маю честь…
Ж і н к а Л у к и Л у к и ч а (біжить вперед). Вітаю вас, Анно Андріївно! (Цілуються). А я ж то так зраділа. Кажуть мені: “Анна Андріївна видає дочку”.— “Ах, боже мій!” думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: “Слухай, Луканчику: от яке щастя Анні Андріївні!” “Ну”, думаю собі, “хвалити бога!” І кажу йому: “Я так захоплена, що горю від нетерпіння виявити особисто Анні Андріївні…” “Ах, боже мій!” думаю собі: “Анна Андріївна саме сподівалася доброї партії для своєї дочки, а ось тепер така доля: саме так сталось, як вона хотіла”, і так, справді, зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, от просто ридаю. Лука Лукич каже: “Чого ти, Настенько, ридаєш?” — “Луканчику”, кажу, “я й сама не знаю, сльози так ото рікою й ллються”.
Г о р о д н и ч и й. Дуже прошу сідати, панове! Гей, Мишко! принеси сюди більше стільців! (Гості сідають).
Ява VII
Ті самі, дільничний пристав і квартальний.
Д і л ь н и ч н и й п р и с т а в. Маю честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати благоденства на многая літа!
Г о р о д н и ч и й. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове! (Гості сідають).
А м о с Ф е д о р о в и ч. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, яким чином усе це почалось, поступінний хід усієї справи.
Г о р о д н и ч и й. Хід справи надзвичайний: зволив сам особисто освідчитись.
А н н а А н д р і ї в н а. Дуже шанобливим і якнайделікатнішим способом. Все надзвичайно гарно говорив. Каже: “Я, Анно Андріївно, з самої тільки пошани до ваших гідностей”. І така прекрасна, вихована людина, найблагородніших звичаїв! — “Мені, чи вірите, Анно Андріївно, мені життя — копійка; я тільки тому, що шаную ваші незвичайні гідності”.
М а р і я А н т о н і в н а. Ой, мамуню! та це він мені казав.
А н н а А н д р і ї в н а. Облиш, ти нічого не знаєш, і не в своє діло не втручайся.— “Я, Анно Андріївно, дивуюсь”. Такими хвальними розсипався словами… І коли я хотіла сказати: “Ми ніяк не сміємо сподіватись такої честі”, він раптом упав на коліна і таким найблагороднішим чином: “Анно Андріївно! не зробіть мене найнещаснішим! погодьтесь відповідати на мої почуття, або я смертю скінчу життя своє”.
М а р і я А н т о н і в н а. Але ж, мамуню, він про мене це говорив.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, звісно… і про тебе було, я нічого цього не заперечую.
Г о р о д н и ч и й. І так аж налякав: казав, що застрелиться. “Застрелюсь, застрелюсь!” каже.
Б а г а т о х т о з г о с т е й. Скажіть, будь ласка!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Отака штука!
Л у к а Л у к и ч. От справді, доля вже до цього вела.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Не доля, батечку, доля — індичка: заслуги привели до того. (Набік). Отакій свині лізе завжди в рот щастя!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Я, хай так, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, якого торгували.
Г о р о д н и ч и й. Ні, мені тепер не до песиків.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Ну, не хочете, на іншому собаці зійдемось.
Д р у ж и н а К о р о б к і н а. Ах, як, Анно Андріївно, я рада вашому щастю! ви не можете собі уявити.
К о р о б к і н. Де ж тепер, дозвольте дізнатися, перебуває іменитий гість? Я чув, що він поїхав чогось.
Г о р о д н и ч и й. Так, він поїхав на один день у вельми важливій справі.
А н н а А н д р і ї в н а. До свого дядька, щоб попросити благословення.
Г о р о д н и ч и й. Попросити благословення; але завтра ж… (Чхає, привітання зливаються в суцільний шум). Вельми дякую! Але завтра ж і назад… (Чхає; привітальний шум; чутніше за інші голоси):
Д і л ь н и ч н о г о п р и с т а в а. На здоров’я, ваше високоблагородіє!
Б о б ч и н с ь к о г о. Сто років і міх червінців!
Д о б ч и н с ь к о г о. Продовж, боже, на сорок-сороків!
А р т е м і я Ф и л и п о в и ч а. Щоб ти пропав!
Ж і н к а К о р о б к і н а. Щоб тебе чорт узяв!
Г о р о д н и ч и й. Найщиріше дякую! І вам того ж бажаю.
А н н а А н д р і ї в н а. Ми тепер у Петербурзі маємо намір жити. А тут, скажу вам, таке повітря… сільське вже занадто!.. признаюсь, велика неприємність… От і чоловік мій… він там дістане генеральський чин.
Г о р о д н и ч и й. А так, скажу вам, панове, я, чорт забери, дуже хочу бути генералом.
Л у к а Л у к и ч. І дай боже стати!
Р а с т а к о в с ь к и й. Від людини неможливо, а від бога все можливо.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Великому кораблеві — велика й плавба.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Які заслуги, така й шана.
А м о с Ф е д о ро в и ч (набік). Ще й справді зробиться генералом! От уже кому личить генеральство, як корові сідло! Ну, брат, ні, до цього ще довга пісня. Тут і кращі за тебе є, а досі ще не генерали.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (набік). Ото, чорт забери, вже й у генерали лізе! Чого доброго, може, й буде генералом. Адже в нього поважності, лихий не взяв би його, доволі. (Звертаючись до нього). Тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.
А м о с Ф е д о р о в и ч. І коли що станеться, наприклад, яка-небудь потреба у справах, не залишіть без заступництва!
К о р о б к і н. Наступного року повезу синка до столиці на користь державі, то, зробіть ласку, виявіть йому вашу протекцію, місце батька заступіть сирітці.
Г о р о д н и ч и й. Я готовий із свого боку, готовий старатися.
А н н а А н д р і ї в н а. Ти, Антошо, завжди готовий обіцяти. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і з якої речі себе обтяжувати отакими обіцянками?
Г о р о д н и ч и й. Чому ж, серце моє? іноді можна.
А н н а А н д р і ї в н а. Можна, звісно, та не всякій же дрібноті виявляти своє заступництво.
Ж і н к а К о р о б к і н а. Ви чули, як вона трактує нас?
Г о с т я. Егеж, вона така завжди була; я її знаю, посади мужика за стіл, він і ноги свої…
Ява VIII
Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.
П о ш т м е й с т е р. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.
В с і. Як, не ревізор?
П о ш т м е й с т е р. Зовсім не ревізор,— я дізнався про це з листа.
Г о р о д н и ч и й. Що ви, що ви, з якого листа?
П о ш т м е й с т е р. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу — бачу “на Поштамтську вулицю”. Я так і зомлів. “Ну”, думаю собі, “певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство”. Взяв, та й розпечатав.
Г о р о д н и ч и й. Як же ви?..
П о ш т м е й с т е р. Сам не знаю: надприродна сила спонукала. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його з естафетою39, але цікавість така взяла, якої ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу! тягне, так от і тягне! В одному вусі так от і чую: “Ей, не розпечатуй! пропадеш як курка”; а в другому наче біс який шепче: “Розпечатай, розпечатай, розпечатай!” І як придушив сургуч — по жилах вогонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз. І руки тремтять, і все закаламутилось.
Г о р о д н и ч и й. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?
П о ш т м е й с т е р. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!
Г о р о д н и ч и й. Що ж він, по-вашому, таке?
П о ш т м е й с т е р. Ні се ні те, чорт знає, що таке!
Г о р о д н и ч и й (запально). Як ні се ні те? Як ви смієте назвати його ні тим ні сим, та ще й чортзнає-чим? Я вас під арешт…
П о ш т м е й с т е р. Хто? ви?
Г о р о д н и ч и й. А так, я!
П о ш т м е й с т е р. Короткі руки!
Г о р о д н и ч и й. Чи знаєте ви, що він жениться з моєю дочкою, що я сам буду вельможа, що я аж на Сибір запроторю?
П о ш т м е й с т е р. Ех, Антоне Антоновичу, що Сибір? далеко Сибір. Ось краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?
В с і. Читайте, читайте!
П о ш т м е й с т е р (читає). “Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати — думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака, і як одного разу кондитор схопив був мене за комір, з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків аглицького короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки, вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сивий кінь…”
Г о р о д н и ч и й. Не може бути! Там нема цього.
П о ш т м е й с т е р (показує листа) Читайте самі!
Г о р о д н и ч и й (читає). “Як сивий кінь”. Не може бути! ви це самі написали.
П о ш т м е й с т е р. Як же б я став писати?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Читайте!
Л у к а Л у к и ч. Читайте!
П о ш т м е й с т е р (читаючи далі). “Городничий — дурний, як сивий кінь…”
Г о р о д н и ч и й. О, чорт забери, треба ще повторювати! наче воно там і так не стоїть.
П о ш т м е й с т е р (читаючи далі) Хм… хм… хм… хм… “сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина..” (Кидаючи читати). Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.
Г о р о д н и ч и й. Ні, читайте!
П о ш т м е й с т е р. Та, навіщо ж?..
Г о р о д н и ч и й. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає). “Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв, напевне так само, падлюка, п’є без просипу”.
П о ш т м е й с т е р (до глядачів). Ну, поганий хлопчисько, якого треба відшмагати більш нічого!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (читаючи далі). “Доглядач за богоугодними закладами… І… І…” (Заїкується).
К о р о б к і н. А чого ж ви зупинились?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Та нечітке перо… а втім, видно, що негідник.
К о р о б к і н. Дайте мені. От у мене, я думаю кращі очі. (Бере листа).
А р т е м і й Ф и л и по в и ч (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі розбірливо.
К о р о б к і н. Та дозвольте, вже я знаю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Прочитати я й сам прочитаю: далі, справді, все розбірливо.
П о ш т м е й с т е р. Ні, все читайте! адже перше все читано!
У с і. Віддайте, Артемію Филиповичу, віддайте листа! (До Коробкіна). Читайте.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Зараз. (Віддає листа). Ось, дозвольте… (Затуляє пальцем). Ось звідси читайте. (Всі приступають до нього).
П о ш т м е й с т е р. Читайте, читайте! дурниці, все читайте!
К о р о б к і н (читаючи). “Доглядач за богоугодними закладами Земляника — зовсім свиня в ярмулці”.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! де ж свиня буває в ярмулці?
К о р о б к і н (читаючи далі). “Доглядач шкіл протух увесь цибулею”.
Л у к а Л у к и ч (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
А м о с Ф е д о р о в и ч (набік). Хвалити бога, хоч принаймні про мене нема!
К о р о б к і н (читає). “Суддя”…
А м о с Ф е д о р о в и ч. От тобі й на!.. (Вголос). Панове, я думаю, що лист довгий. Та й який чорт у ньому: погань отаку читати!
Л у к а Л у к и ч. Ні!
П о ш т м е й с т е р. Ні, читайте!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ні, вже читайте.
К о р о б к і н (продовжує). “Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон…” (Зупиняється). Мабуть, французьке слово40.
А м о с Ф е д о р о в и ч. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.
К о р о б к і н (читаючи далі). “А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Я сам, за прикладом твоїм, хочу взятись до літератури. Нудне, брат, так жити, хочеш, нарешті, поживи для душі. Бачу: справді, треба за що-небудь високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку. (Перевертає листа й читає адресу). Його благородію, вельмишановному панові Івану Васильовичу Тряпічкіну, в Санкт-Петербурзі, на Поштамтську вулицю, в домі під нумером дев’яносто сьомим, повернувши у двір, на третьому поверсі, праворуч”.
О д н а з д а м. Який реприманд41 несподіваний!
Г о р о д н и ч и й. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу: бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого… Вернути, вернути його! (Махає рукою).
П о ш т м е й с т е р. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.
Д р у ж и н а К о ро б к і н а. Оце так, оце-то нечувана конфузія!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Одначе ж, чорт забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. У мене теж триста карбованців.
П о ш т м е й с т е р (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.
Б о б ч и н с ь к и й. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації, егеж.
А м о с Ф е д о ро в и ч (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?
Г о р о д н и ч и й (б’є себе по лобі). Як я — ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі: жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів…
А н н а А н д р і ї в н а. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою…
Г о р о д н и ч и й (з серцем). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито). Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище — знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? із себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі). Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх, та чортові в підбивку! в шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’є підбором по підлозі).
(Після деякої мовчанки).
Досі не можу отямитись. От, справді, якщо бог хоче покарати, то відбере перше розум. Ну, що було в цьому вітрогонові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто ні на півмізинця не було схожого — і раптом усі: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (розставивши руки). І як це сталося, хоч убий, не можу збагнути. Наче туман якийсь приголомшив, чорт попутав.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Та хто пустив,— ось хто пустив: оці молодці! (Показує на Добчинського і Бобчинського).
Б о б ч и н с ь к и й. Їй-богу, не я! і не думав…
Д о б ч и н с ь к и й. Я нічого, зовсім нічого…
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Звісно, ви…
Л у к а Л у к и ч. Звичайно. Прибігли, як божевільні, з трактиру: “Приїхав, приїхав і грошей не платить…” Знайшли велику птицю!
Г о р о д н и ч и й. Натурально, ви! плетуни міські, брехуни прокляті!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Щоб вас чорт забрав з вашим ревізором та оповіданнями.
Г о р о д н и ч и й. Тільки нишпорите по місту та бентежите всіх, торохтії прокляті! Плітки сієте, сороки короткохвості!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Паскудники прокляті!
Л у к а Л у к и ч. Ковпаки!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Сморжі короткопузі! (Всі обступають їх).
Б о б ч и н с ь к и й. Їй-богу, це не я, це Петро Іванович.
Д о б ч и н с ь к и й. Е, ні, Петре Івановичу, ви ж бо перші теє…
Б о б ч и н с ь к и й. А от і ні; перші ото були ви.
Ява остання
Ті самі і жандарм.
Ж а н д а р м. Чиновник, що приїхав за іменним наказом з Петербурга, викликає вас цю ж мить до себе. Він зупинився в гостиниці.
(Сказані слова вражають, як громом, усіх. Звук подиву однодушно вилітає з дамських уст; вся група, враз перемінивши пози, залишається скам’янілою).
НІМА СЦЕНА
Городничий посередині у вигляді стовпа з розставленими руками та закинутою назад головою. Праворуч його дружина й дочка, із спрямованим до нього рухом усього тіла; за ними поштмейстер, що перетворився на знак запитання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, що розгубився найбезневиннішим способом; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч від городничого: Земляника, що нахилив голову трохи набік, наче до чогось прислухаючись; за ним суддя з розчепіреними руками, що присів майже до землі й зробив рух губами, немовби хотів посвистати або вимовити: “Ось тобі, бабуню, і Юрія!” За ним Коробкін, який обернувся до глядачів з примруженим оком і ущипливим натяком на городничого; за ним, коло самого краю, Добчинський і Бобчинський із спрямованим один до одного рухом рук, роззявленими ротами і виряченими один на одного очима. Інші гості залишаються просто стовпами. Майже півтори хвилини скам’яніла група зберігає таке становище. Завіса спускається.
1 Городничий — у першій половині XIX ст. начальник поліції в повітовому місті.
2 Ботфорти — високі чоботи з стоячими халявами й широкими розтрубами.
3 Вольтер’янець — вільнодумець, прибічник французького філософа Вольтера (1694–1778), особа, яка засвоїла скептицизм Вольтера щодо релігії.
4 Олександр Македонський (356 — 323 до нашої ери) — цар Македонії, славетний полководець давніх часів, що завоював Малу Азію, Єгипет, Персію, частину Індії.
5 Пасаж — випадок, пригода.
6 “Московские ведомости” — газета, яку видавав Московський університет.
7 В блаженстві, в раю.
8 Штандарт — прапор.
9 Цивільному, не військовому.
10 Нотиція — повідомлення.
11 Подорожня — документ, який давав право їхати казенними поштовими кіньми. В подорожній записувалося: маршрут, чин і прізвище того, хто їхав, а також, у якій справі він їхав — в службовій чи у власній.
12 Джон Масон (1705–1763) — англійський духовний письменник. Книги його були широко розповсюджені у XVIII і на початку XIX століття.
13 Вівсяний суп.
14 Соломон — цар ізраїльський; за легендою, був надзвичайно мудрий.
15 Єлистратишко — колезький регістратор, найнижчий цивільний чин у царській Росії.
16 Щукін двір — один з петербурзьких базарів.
17 Картуз — згорток із твердого паперу, в якому продавався тютюн для люльки.
18 Штос — азартна гра в карти.
19 “Роберт Диявол” — опера німецького композитора Мейербера. “Не ший мені, матінко, червоний сарафан” — пісня.
20 Йохим — відомий у 30-х роках XIX ст. петербурзький каретний майстер.
21 Фриштик — сніданок.
22 Шантрет — шатен.
23 Свіжопросолена тріска.
24 Забастувати — при грі в банк — не збільшувати ставки. Гнути від трьох ріжків — збільшувати ставку втроє.
25 Подорож.
26 Розумієте.
27 “Одруження Фігаро” — комедія французького письменника Бомарше; “Норма” — опера італійського композитора Белліні; Барон Брамбеус — псевдонім російського письменника О. І. Сенковського, редактора журналу “Библиотека для чтения”; “Фрегат Надія” — твір російського письменника О. О. Бестужева-Марлінського (1797–1837); “Московський телеграф” — журнал, що його видавав М. О. Полєвой з 1825 по 1834 рік, коли цей журнал був закритий за ліберальний напрямок.
28 Натяк на О. І. Сенковського. який завжди виправляв, часто до невпізнання статті, що надходили до “Библиотеки для чтения”, видаваної книготоргівцем О. Ф. Смірдіним.
29 Привласнення чужої літературної праці цілком або частково (плагіаторство) — явище поширене в літературних колах 30-х років XIX століття. Літературні спекулянти привласнювали заголовки романів Загоскіна, повістей Марлінського та інших авторів.
30 В 30-х роках XIX століття гастрономи виписували закордонні консерви; серед них був суп з черепах, заготовлений в Ост-Індії, та обіди, виготовлені в Парижі. Консерви були тоді дуже рідкою річчю, бо Микола І заборонив привозити їх до Росії.
31 Бонтон — хороший, пристойний тон.
32 Якобінець — член крайньої лівої політичної партії в епоху французької революції 1789 р.
33 Прикази громадської опіки — установи в кожній губернії що відали справами благодійності: для збільшення коштів прикази провадили позичкові й ощадні операції.
34 Прогони — визначена плата за кожного коня і версту, залежно від трактів.
35 “О ты, что в горести напрасно на бога ропщешь, человек” — початкові слова оди М. В. Ломоносова.
36 Пояснення; в даному випадку — освідчення.
37 М. М. Карамзін — російський Історик і письменник початку XIX століття “Закони засуджують…” — початкові слова пісні юнака з його повісті “Острів Борнгольм”.
38 Кавалерія — в царській Росії відзнака за заслуги, стрічка якого-небудь ордена.
39 Спеціальним посланцем.
40 Моветон — поганий тон, невихований.
41 Реприманд — цілковита, неприємна несподіванка.
