“Роман про Трістана та Ізольду” читати. Жозеф Бед’є

“Роман про Трістана та Ізольду” читати повністю онлайн. За реконструкцією Жозефа Бед’є у перекладі Максима Рильського.

“Роман про Трістана та Ізольду” читати (повністю)

“Трістан та Ізольда” розділ 1. Дитинство Трістана

Сеньйори, чи бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і про смерть? Це повість про Трістана та Ізольду. Слухайте ж, як у великій радості, у печалі великій вони любилися і як померли одного дня — він через неї, вона через нього.

За давніх-давен був у Корнуельсі король Марк. Дізнавшись, що вороги встали на нього війною, Рівален, король Лооннуа, переплив море, щоб допомогти йому. Слугував він Маркові і зброєю, й порадою, ніби васал (2), слугував так вірно, що той дав йому гойну нагороду — сестру свою Бланшфлер, яку кохав король Рівален нечуваним коханням.

Повінчалися вони в церкві королівського замку — Тінта-желю. Та тільки-но відбувся шлюб, як прийшла новина, що давній Ріваленів ворог, герцог Морган, напавши на Лооннуа, руйнує його замки, нищить поля, плюндрує городи. Жваво спорядив Рівален кораблі і повіз Бланшфлер, що почувала вже дитя під серцем, до далекої своєї землі. Причаливши біля замку Каноель, віддав він королеву на піклування маршалові(3) Рогальту, отому Рогальту, якого всі, за його велику вірність, чудовим іменували іменем — Рогальт Вірне Слово, а сам зібрав своїх баронів і вирушив на війну.

Довго чекала-виглядала його Бланшфлер. Та не судилося йому вернутись. Одного дня вона почула, що герцог Морган лукаво, по-зрадницькому вбив її мужа. Вона не  плакала, ні: ані сліз, ані тужіння, тільки все тіло їй зробилось якесь кволе та безсиле; душа рвалась покинути тлінну свою оборону. Рогальт намагався її розважати.

— Королево,— казав він,— ніколи не треба додавати печалі до печалі; хіба ж не має вмерти кожен, хто народився? Хай прийме господь померлих і хай боронить живих!

Та молода королева не хотіла й слухати його. Три дні чекала й марила вона, що з’єднається на тім світі з паном своїм. Четвертого ж дня породила сина і, взявши немовля на руки, мовила йому:

— Сину мій, довго я тебе ждала і ось бачу найкраще сотворіння, що від початку світу було в матері на руках. Сумна я повила тебе, сумне моє перше до тебе привітання, сумно мені тепер, маючи тебе, помирати. Отож прийшов ти на землю в сумі та в тузі і тому маєш від мене ім’я Трістан (4).

І, сказавши так, поцілувала його та з тим поцілунком і вмерла.

Рогальт Вірне Слово прийняв сирітку. Аж от військо герцога Моргана обложило замок Каноель; чи ж сила була Рогальтові довго триматися в ньому?

Правду каже прислів’я: безумство — не хоробрість; мусив він скоритися Морганові. Але щоб той не вбив Ріваленового сина, маршал удав, ніби це його власне дитя, і виховав Трістана разом зо своїми синами.

Як увійшов же Трістан у сьомий рік і треба було забрати хлопчика з-під жіночої опіки, Рогальт доручив виховання його мудрому навчителеві, славному конюшому Горвеналю. За невеликий час навчив його Горвеналь усього, що належить знати баронам: битися мечем та списом, стріляти з лука, кидати камінний диск, найширші рови перескакувати. Він призвичаїв його ненавидіти брехню та лукавство, помагати безсилому, міцно держатися слова. І ще перейняв Трістан од вихователя мистецтво розмаїтого співу, гру на арфі та мисливські звичаї й порядки. То коли всяде, було, Трістан на коня та й виїде поміж молодих конюших, кожне сказало б, що його кінь, його зброя і сам він молодий — то одно тіло і що ніколи вони не розлучались.

Бачивши його такого шляхетного, гордого, широкого в плечах, а тонкого в стані, дужого, вірного та одважного, всі славили Рогальта, що викохав такого сина. Але Рогальт, усе маючи на мислі Рівалена та Бланшфлер, що їх молодість і врода в очах йому воскресали, милував Трістана, як рідне дитя, а потаємки мав його за свого володаря.

Та радість його урвалася того дня, коли норвезькі купці, заманивши Трістана на свій корабель, повезли його з собою як дорогу здобич. Корабель плив до чужих земель, а Трістан рвався і пручався у своїй неволі, наче молодий вовк, потрапивши в самолов. Але суща правда, і всі моряки це знають, що море не любить носити на собі людей лукавих та невірних і що не сприяє воно ні злодійству, ні зраді. Повстало воно, гнівне, великою хвилею, темрявою оповило корабель — і носило його вісім день і вісім ночей безперестанку. Дев’ятого дня моряки побачили крізь імлу берег, укритий скелями та рифами. Тут і хотіло море розбити їхнє судно. Вони покаялися, зрозумівши, що море гнівається на них за це під нещасну годину вкрадене дитя, дали обіцянку випустити його на волю і спорядили човен, щоб вивезти Трістана на берег. Зараз же вщухли хвилі й вали, небо вияснилось, і поки норвезький корабель щезав у далечі, лагідні та радісні води тихо віднесли Трістанів човник на пісок якогось узбережжя.

Багато потративши сили, виліз він на стрімку скелю — і побачив безлюдну степову рівнину, а за нею — без кінця без краю ліс. З ревним плачем згадав він тоді Горвеналя, батька свого Рогальта і землю свою Лооннуа, аж раптом далекий шум полювання та мисливські поклики звеселили йому серце. Прегарний олень вийшов на узлісся. Зграя псів примчалась йому вслід, а за ними й ловці, голосно вигукуючи та трублячи в роги. Але як пси, неначе гроно, повисли на оленевій шкурі, звір, за кілька кроків від Трістана, смертельно задиханий, упав на коліна. Хтось із мисливців ударив його списом. Зібравшись в коло, взялись ловці сурмити на радощах, і от побачив Трістан, що найстарший з-поміж них приставив звірові ножа до горла, ніби мав його перерізати.

— Що ви робите?-скрикнув Трістан.— Невже ви збираєтесь білувати цю благородну тварину, як зарізану свиню? Хіба ж такий у вашому краю звичай?

— Друже,— мисливець на те,— що ж тут тебе дивує? Справді, я перше одітну голову цьому оленеві, потім розріжу тіло його на чотири частини, і ми повеземо їх, приторочивши коло сідел, до короля Марка, нашого володаря. Так завжди чинимо ми, так чинили від найдавніших мисливців усі в Корнуельсі. Проте коли знаєш ти ліпший який звичай, покажи нам його; візьми цього от ножа, милий друже, ми залюбки повчимося в тебе.

Трістан, ставши навколішки, перше ніж розбирати оленя, зняв з нього шкуру, потім він почетвертував звіра, не займаючи, як то й годиться, крижів, далі одібрав тельбухи, писок, язик, ядра і сердечну жилу.

І ловці й доїжджачі, згуртувавшись круг нього, дивом дивувалися.

— Друже,— мовив найстарший,— звичай твій прехороший. Де, в якій землі ти це перейняв? Скажи нам, відкіля ти і як тебе звати.

— Шановний пане, звуть мене Трістан, а навчився я цього в землі моїй Лооннуа.

— Трістане,— каже мисливий,— хай господь благословить батька, що такого шляхетного сина виховав! Певне, він могутній і багатий барон?

Але Трістан, що мудро вмів говорити, а мудро й мовчати, відповів усміхаючись:

— Ні, сеньйоре, батько мій купець. Я крадькома покинув його дім та й поплив на кораблі, що вирушив торгувати з чужими землями, бо хотілось мені дізнатись, як то живуть люди по чужих краях. Та коли воля прийняти мене між ваші охотники, то я радо служитиму і покажу вам, сеньйоре, ще й інші способи та хитрощі мисливські.

— Любий Трістане, дивно мені, що є на світі край, де купецькі сини знають таке, чого по інших краях не знають і сини рицарів. Ходімо ж із нами, коли твоя на те охота, будь у нас любим та шановним гостем. Ми поведемо тебе до короля Марка, нашого пана й володаря. Тим часом Трістан кінчив білувати оленя. Він розділив між собаками писок, серце і тельбухи та показав, як годиться паювати на пси їхню частку здобичі та як і скликати їх на ріг. Потім він настромив на рогатини добре поділені частини і доручив їх мисливцям, кому що: тому голову, тому озадок і полядвицю, тим окости, тим задні ноги, іншим знову — стегна. Він вишикував їх парами, щоб їхали в доброму порядку, кожен на тому місці, яке пасувало йому задля його частини здобичі. Тоді всі рушили в путь і їхали розмовляючи, доки не опинились перед пишним замком. Замок був оточений лугами, садами, бистрими водами, рибними ставами та ланами родючими. Багато кораблів ввіходило в гавань. Замок підносився над морем, міцний та прехороший, добре захищений від різних нападів та воєнних підступів. Головна башта — її за давніх часів збудували велетні — змурована була з величезних, добре обтесаних кам’яних брил; зелені й голубі, вони були розміщені, як ото кліточки на шахівниці. Трістан запитав, як зветься замок.

— Зовуть його, любий хлопче, Тінтажель.

— Тінтажель! — скрикнув Трістан,— Хай благословить тебе господь, тебе й хазяїв твоїх!

Сеньйори, це ж тут колись батько його Рівален, радий та веселий, узяв шлюб із Бланшфлер. Але Трістан цього не знав. Коли під’їхали вони до підніжжя башти, ловці затрубили в роги, і вийшли на те барони і сам король Марк. Найстарший мисливець оповів королеві про сьогоднішню пригоду. Марк замилувався, як то гарно вишикувано мисливський поїзд, як мудро поділено оленя та які розумні звичаї полювання. Але найбільше припав йому до вподоби юний чужинець, і не міг він од нього одвести очей. Король питав у свого серця, звідкіля прийшла така ніжність до незнайомого,— і не годен був собі те вирозуміти. Сеньйори, то ж озвалася його власна кров, то любов колишня до сестриці Бланшфлер заговорила в ньому-Увечері, як забрано вже з королівських столів посуд, уельський жонглер (5), великий митець до свойого діла, вийшов перед баронів та й почав співати пісень, приграючи на арфу.

Трістан сидів у короля біля ніг. Ото як заграє жонглер пригравку до нового співу, він і каже:

— Майстре, ця пісня над усі найкраща. Колись її зложили давні бретонці (6), щоб прославити Граеленове кохання. Хороший її голос, солодкі слова. Ти добре вмієш співати, майстре, пригравай же як слід!

Уельсець проспівав, а тоді:

— Хлопче,— промовляє,— хіба ж ти знаєшся на музиці? Коли купці в землі Лооннуа навчають своїх синів також і грати на арфу, на роту(7) та на скрипку — устань, візьми оцю арфу та й покажи нам свою вмілість. Трістан узяв та й заграв так любо, що барони зчудувались. Маркові надміру сподобався цей арф’яр, що прибув із землі Лооннуа, куди забрав колись Рівален сестру його Бланшфлер.

Спів уже давно скінчився, а король мовчав.

— Сину,— сказав він нарешті,— хай буде благословен учитель, що навчав тебе, будь ти й сам благословен господом! Бог любить добрих співців. Голос їхній сягає в людські серця, будить у них милі спомини і примушує забувати печалі та злі діла. На радість і на втіху прибув ти до нас. Зоставайся ж у мене, друже!

— З радістю служитиму вам, королю,— одвітує Трістан,— служитиму як арф’яр, як ловчий і як ваш ленник.

Так він і вчинив.

Минуло три роки, і дедалі більше любили вони один одного. Вдень ходив Трістан із королем на судну раду чи на влови, а вночі лягав він у королевій опочивальні серед вірних його слуг та ближніх людей, і, як спадав королю на душу смуток, він грав йому, щоб розважити, на арфу. Барони любили його, немов рідного, а надто, як це розкаже вам повість, сенешаль(8) Дінас із Лідана. Проте ніжніше за баронів і за Дінаса любив юнака король. Та не міг утішитись Трістан, не міг забути батька свого Рогальта, вчителя Горвеналя і землю Лооннуа.

Сеньйори, коли оповідач хоче подобатись, він не повинен розказувати, надто розволікаючи та розтягуючи. Про багато гарних та розмаїтих речей мовиться в цій повісті — пощо ж тут зайві слова? Я розповім лише коротенько, як, довго блукавши по морях і по суходолах, Рогальт Вірне Слово прибув до Корнуельсу, найшов Трістана і, показуючи королеві дорогий карбункул(9), що той колись подарував Бланшфлер на весіллі, сказав так:

— Королю Марку, це ось — Трістан із Лооннуа, ваш небіж, син сестри вашої Бланшфлер та короля Рівалена.

Герцог Морган, стоптавши закон, володіє його землею. Час би повернути її справдешньому спадкоємцеві. А далі я скажу коротко, що король Марк висвятив Трістана на рицаря, і Трістан, перехопившись корнуельськими кораблями через море, означував ім’я своє й рід свій батьковим васалам, викликав на поєдинок Ріваленового вбивцю, подолав його і вернув собі дідизну. Та намислив він, що король Марк не може без нього щасливо жити, а як шляхетне серце завжди давало йому наймудріші поради, то й скликав він своїх графів та баронів і таке їм сказав слово:

— Сеньйори Лооннуа, я одвоював своє королівство і помстився за короля Рівалена, дякуючи вам і господу богу. Я зробив, що належалось, для свого батька. Але ж Рогальт і король Марк Корнуельський пригріли сироту і заблукану дитину: їх я також повинен звати батьками; чи ж не годиться мені зробити й для них, що належиться? У шляхетного мужа дві є речі: земля його і його тіло. Отже, Рогальтові, що стоїть перед вами, віддаю я мою землю. Батьку, ви володітимете нею, і син ваш візьме її по вас в обладу. Королю Маркові віддам я своє тіло: покину цей край і піду служити пану моєму Маркові Корнуельському. Так я намислив. Проте ви мої васали, сеньйори Лооннуа, і маєте радувати зо мною; то коли хто з-між вас щось краще мені порадить, хай устане й скаже про це. Але всі барони, хоча й сльози навернулись їм на очі, похвалили Трістана,— і він виїхав, узявши з собою самого лише Горвеналя, до землі короля Марка.

“Трістан та Ізольда” розділ 2. Моргольт Ірландський

Прибув Трістан до короля Марка. Король і все його баронство були саме у великому смутку, бо король Ірландський спорядив на той час флот, щоб сплюндрувати Корнуельс, коли його володар ще раз, як робив це вже п’ятнадцять років, зречеться виплатити йому данину, яку за давніх літ платили предки. Бо, бачите, в старих угодах стояло, що ірландці мали право брати з мешканців Корнуельсу першого року триста фунтів міді, другого року триста фунтів щирого срібла, третього — триста фунтів золота. Коли ж приходив четвертий рік, вони забирали триста юнаків і триста молоденьких дівчат по п’ятнадцятому року, вибраних жеребками з корнуельських родин. І от тепер король Ірландський прислав до Тінтажеля правити податок велетня-рицаря Моргольта, брата своєї жінки. Ніхто досі не міг подужати Моргольта в бою. Король Марк листами з печаткою скликав до свого двору корнуельських баронів, щоб урадити з ними раду. Призначеного дня, коли барони зійшлися в замковій залі з дужною стелею, а Марк сів на троні, Моргольт мовив так: — Королю Марку, востаннє вислухай повеління від короля Ірландського, мого пана. Він хоче, щоб ти сплатив, нарешті, данину, яку йому винен. А що ти довго зрікався це вчинити, то він наказує тобі віддати цього самого дня в мої руки триста юнаків і триста молодих дівчат по п’ятнадцятому року, обраних жеребками із корнуельських родин. Мій корабель, об’якорений біля Тінтажеля, одвезе їх до нашої країни, і там стануть вони нам за рабів. Проте — я не кажу про тебе самого, королю, бо то не годиться,— та коли хто з твоїх баронів має охоту довести в двобої, що це данина незаконна, я радо стану проти нього. Хто з-поміж вас, сеньйори, хоче битися зо мною за вольність свойого краю?

Барони мовчки, спідлоба дивились один на одного — і понурювали голови. Той казав сам собі: “Глянь-но, нещасний, яка у Моргольта Ірландського постать: адже він дужчий за чотирьох дужих чоловіків. Глянь на його меч, що зносив, зачарований, голови найсміливішим бійцям, які важилися стати проти цього велетня, коли він їздив оголошувати виклик від короля Ірландського. Чи й ти, бідолахо, такою смертю хочеш померти? Навіщо спокушати бога?” А другий знову: “Чи на те я вас вигодував, сини мої любі, щоб поробились ви рабами, а вас, дочки красні, щоб ви стали полюбовницями? Ні! Але моя смерть не врятувала б вас”. Тоді Моргольт ізнову:

— Хто з вас, сеньйори корнуельські, важиться стати на двобій зо мною? Обіцяю тому славний герць: за три дні запливемо ми звідси човнами на острів Святого Самсона. Там ваш рицар і я, ми змагатимемось один на один, і слава, що він пішов на таке діло, укриє всю його родину. Але вони мовчали, і Моргольт схожий був на кречета, запертого в одній клітці з малими пташками: коли його впустять, усі німіють.

І втретє сказав Моргольт:

— Гаразд, славні сеньйори Корнуельсу, коли це здається вам шляхетнішим,— киньте жеребки, щоб я знав, у кого саме маю забрати дітей. Проте не гадав я, що у вашій країні живуть тільки раби.

Тоді Трістан упав на коліна перед королем, кажучи: — Ясний королю, коли буде ваша ласка, я стану до двобою. Даремно намагався король Марк спинити його: він, мовляв, такий молодий іще рицар; яка буде користь із його од-ваги? Трістан кинув, проте, свою рукавицю Моргольтові, і Моргольт підняв її.

Настав той день. Ступив Трістан на пурпуровий килим і сказав озброїти себе для високого подвигу. Він надів панцер та шолом із воронавої криці. Барони плакали: жаль їм було юнака, соромно за себе.

“Трістане, Трістане,— казали вони в думках,— сміливий бароне, прекрасний юначе, чому не я, а ти зважився на цей бій? По мені не тужили б так ревно, як тужитимуть по тобі”. Дзвонять у дзвони, і всі — значне панство і простий люд, старі, малі, жінки,— плачучи та молячись, проводять Трістана до берега. Вони ще мали якусь надію, бо ж надія в людських серцях кришками може живитись. Трістан ступив сам на човен, поставив вітрило і попрямував до острова Святого Самсона. А Моргольт нап’яв на свою щоглу пишний багряний парус і прибув на острів першим. Він саме прив’язував човна край берега, коли Трістан, під’їхавши, зіпхнув свого ногою в море.

— Що ти робиш, васале?-сказав Моргольт.— Чому не прив’язав човна линвою, як зробив я?

— Навіщо, васале? — відповів Трістан.— Лише один із нас вернеться звідси живий. Чи ж не досить буде для нього одного човна?

І от вони обидва, заохочуючись до битви прикрими та зневажливими словами, пішли островом вибирати місце. Ніхто не бачив жорстокої борні, але тричі здавалося тим, що лишились на березі, ніби морський вітер приносить з острова страшний крик. Тоді, на знак скорботи, сплескували жінки руками, а Моргольтові товариші, стоячи гуртом біля намету, сміялися. Аж настала дев’ята година, і в далечині замаячив багряний парус; то ірландців човен відплив від острова, і пролунали в юрбі жалібні вигуки: “Моргольт! Моргольт!” А човен, наближаючися, ріс, і раптом, коли він саме опинився на вершині водяного валу, пізнали на ньому рицаря, що мав у кожній руці по мечу. То був Трістан. Зараз же двадцятеро човнів полинуло йому назустріч, а дехто з молодих то й без човна поплив стрічати переможця. І от вийшов він на берег, і кинулись матері цілувати його залізом ковану одіж, а звитяжець тим часом гукнув до Моргольтових товаришів: — Панове ірландці, Моргольт по-молодецькому бився! Гляньте, меч мій пощерблений, бо уламок леза глибоко ввійшов йому в череп. Візьміть же цю крицю, сеньйори: це данина, що вам сплачує Корнуельс.

І він подався вгору, до Тінтажеля. Визволені мужнім його вчинком діти радісно махали, де він проходив, зеленими вітами; пишні запони прикрашували вікна по всіх домах на знак великого свята.

Та коли серед радісних співів, церковного передзвону, сурем і рогів, таких голосних, що за ними не почути б і божого грому, Трістан дійшов до замку,— упав він, знесилений, королеві Марку на руки, і кров полилася з його ран.

Вельми зажурені прибули Моргольтові супутники до Ірландії. Ще ж недавно, увіходячи в гавань Вейзефор, радіє, було, Моргольт, що знову побачить юрми людей, які вітають його і славлять, і королеву, сестру свою, і свою племінницю Ізольду Злотокосу, чия краса сіяла вже, як сонце на світанку. Ніжно стрічали вони його, а як бував він ранений— лікували: відомі-бо їм були зілля та напої, що оживляють смертельно вражених. Та що тепер по тих зіл-лях і напоях чарівничих, по тих замовних травах? Він лежав мертвий, завинений в оленячу шкуру, і в черепі його — уламок ворожого меча. Ізольда Білява витягла той уламок, щоб заховати в дорогоцінній скриньці із слонової кості як святиню. І, склонившися над велетенським трупом, мати й дочка, без краю вихваляючи вмерлого і без кінця посилаючи одно й те саме прокляття убивці, по черзі / наглядали, щоб як слід було влаштовано похорон. З того дня Ізольда Білява навчилася ненавидіти ім’я Трістана із Лооннуа.

А Трістан у Тінтажелі лежав у недузі дедалі тяжчій: отруєна кров струмувала з його ран. Лікарі догадалися, що Моргольт уразив йому тіло намоченим у трутизні списом, а що не могли їхні ліки та напої його врятувати,— здалися вони на волю божу. Від його ран ішов такий тяжкий дух, що до нього боялися підходити найближчі друзі,— всі, опріч короля Марка, Горвеналя і Дінаса із Лі-дана. Лише ці троє могли сидіти у рицаря в головах, і любов їх перемагала жах. Нарешті Трістан сказав однести себе в поставлену при березі хатинку. Там, лежачи край морських хвиль, чекав він смерті. І думалось йому: “Ти кинув мене, королю Марку, мене, що врятував честь землі твоєї… Ні, я знаю, любий мій дядьку, що ти віддав би своє життя за моє, але що ж по твоїй любові? Мені судилося вмерти. Та солодко, проте, бачити сонце, іще сміливе серце б’ється в грудях. Я хочу здатись на волю примхливого моря. Я хочу, щоб воно мене, самотнього, однесло далеко відсіля. До якої землі? Не знаю. Та, може, там найшов би я когось, що міг би мене вилікувати. І, може, тоді я ще послужу тобі, мій славний дядьку, як твій арф’яр, як твій ловчий, як вірний твій васал”. Він так благав короля Марка, що той уволив його волю. Відніс король Трістана на човен без весел і без парусів, і попросив Трістан, щоб покладено з ним лишень його арфу. Навіщо б здалися паруси, як руки вже не здолають їх нап’ясти? Навіщо весла? Навіщо меч? Як моряк у довгій плавбі скидає за облавок труп свого старого товариша, так Горвеналь тремтячими руками відштовхнув у море човен, де лежав син його любий,— і море понесло його геть. Сім днів і сім ночей воно тихо гойдало його на своїх хвилях. Інколи грав Трістан на арфу, щоб утишити свою муку. Нарешті вода принесла його, так що він і не знав, до берега. Саме тієї ночі рибалки виїхали з гавані, щоб закинути невід,— і почули враз ніжну мелодію, сміливу та жваву, що линула звідкілясь по тихих хвилях. Нерухомі, піднявши весла над водою, вони прислухались; а як почало світати, примітили човен, що без керунку блукав у морському обширі. — Така-от,— казали вони,— неземна музика бриніла круг корабля святого Брендана, коли він плив до Щасливих Островів білим, як молоко, морем.

Вони взялись веслувати, намисливши догнать каюк, що плив за водою. Нікого, здавалося, там не. було живого, тільки-но арфа бриніла та й бриніла; проте що вони більше зближалися, то тихшала арфа, аж нарешті зовсім замовкла. Коли вони під’їхали, то Трістанові руки лежали знесилені на тремтячих іще струнах.

Вони взяли його і одвезли до пристані, щоб віддати нещасного в руки своєї милосердної пані, яка б, може, зуміла його врятувати.

А пристань же та була Вейзефор, де поховано Моргольта, пані ж їхня — Ізольда Білява. Тільки вона, знаючися на цілющих напоях та зіллях, могла вигоїти Трістана; і тільки вона з-між усіх жінок на світі хотіла його смерті. Коли Трістан, одужуючи під умілою її рукою, опритомнів,— він зрозумів, що хвилі принесли його до небезпечної для нього землі. Але сміливий іще, щоб боронити своє життя, знайшов він незабаром красні та хитрі слова: розповів, ніби він жонглер, що мандрував на купецькому кораблі до Іспанії — повчитися там читати по зорях, і ніби морські розбійники напали на судно, а він, поранений, утік на човні.

Цьому повірили: ніхто з Моргольтових товаришів не пізнав прекрасного рицаря, що бився на острові Святого Самсона,— так-бо потворно змінила трутизна йому обличчя. Та минуло сорок днів, і золотоволоса Ізольда його сливе зовсім вилікувала, і знову тіло його відмолоділо й почало квітувати цвітом юності. Тоді догадав Трістан, що треба йому втікати. Він потаємки кинув острів і, зазнавши багато пригод та небезпек, став знову перед королем Марком.

“Трістан та Ізольда” розділ 3.Шукання золотоволосої красуні

Було в короля Марка при дворі чотири барони, найлукавіші серед людей, що ненавиділи Трістана лютою ненавистю за його хоробрість і за ніжну до нього любов короля. Я можу вам сказати їхні імена: Андре, Генелон, Гондоїн і Деноален. З них герцог Андре доводився, як і Трістан, небожем королеві Маркові. Знали вони, що король гадає, лишившися бездітним, зоставити землю свою Трістанові,— і з того зростала їхня ненависть. Обмовами та наклепами підбурювали вони проти Трістана найзначніших у королівстві мужів.

— Скільки-то є дивного в його житті,— казали невірні.— Та ви люди великого розуму, то й можете легко все це збагнути. Він подолав Моргольта — ось уже одно чудо; та якими чарами зумів він, сливе зовсім уже мертвий, мандрувати . сам один по морю? Хто б із нас, панове, зміг керувати судном без весел і парусів? Лише чаклуни, кажуть люди, здатні на такі речі. Далі: в якій чарівницькій країні міг він знайти ліки на свої рани? Певне діло, він сам ворожбит. А так! І човен його був замовний і меч також, зачарована і його арфа, яка щодня отрути наливає в серце королеві. Як зумів він, силою безбожних чарів, полонити це серце! Він буде королем, сеньйори, і ви матимете свої землі від чаклуна!

Такими намовами вони переконали більшу частину баронів: бо ж часто люди не знають, що речей, які може зробити чарівник і чаклун, досягає також серце, сповнене любові й мужності. Тому-то й почали барони наполягати на короля Марка, щоб узяв він шлюб з якою-небудь королівною; вона, мовляв, дасть йому законного спадкоємця. Вони загрожували, що, коли він того не вволить, підуть у міцні свої замки і звідти встануть на нього самого війною. Король перечив і в серці своєму заприсяг, що, поки живий буде милий його племінник, жодна королівна не розділить із ним ложа. Але й Трістан, що за велику мав ганьбу, коли хто думав, ніби для користі слугує він дядькові,— і Трістан почав йому загрожувати: нехай король виконає волю свого баронства; а коли ні, то він, Трістан, покине його двір і піде служити багатому королеві Гавуа. Тоді Марк визначив час і годину баронам: за сорок днів мав він їм сказати свою гадку.

Настав той день. Король сидів самотній у світлиці, чекав своїх васалів і думав сумовито: “Де ж би найти королівну таку далеку й недоступну, щоб я міг удати і тільки вдати, ніби хочу взяти її за дружину?”

І якраз у ту хвилю вікном, яке виходило на море, дві ластівки, що звивали собі гніздо на стіні, влетіли до світлиці й почали битися.

Раптом, злякані, вони полетіли геть. Але із їх дзьобів випала жіноча волосинка, тонша за шовкову нитку, що виблискувала, як сонячний промінь.

Марк, піднявши її, закликав баронів та Трістана і сказав: — Щоб догодити вам, сеньйори, я візьму собі жінку, якщо ви найдете ту, котру я вибрав.

— Ми радо це зробимо, ясний королю. Але кого ж ви вибрали?

— Я вибрав ту, з чиєї голови випала ця от золота волосинка, і знайте, що іншої я не хочу.

— А відкіля ж у вас, ясний королю, ця золота волосинка? Хто вам її приніс? З якого краю?

— Вона у мене, сеньйори, від золотоволосої красуні; дві ластівки принесли її мені; вони знають, із якого краю. Барони зрозуміли, що їх обманено й осміяно. Люто позирали вони на Трістана, бо думалось їм, що це він порадив ужити таких хитрощів. А Трістан, розглянувши золоту волосину, згадав Ізольду Біляву. Він усміхнувся і сказав:

— Королю Марку, не гаразд ви чините. Хіба ж не бачите ви, що гадки та здогади цих сеньйорів ганебні для мене? Проте дарма: я піду шукати золотоволосу красуню. Знайте, що подорож буде небезпечна і що важче мені буде вернутися з красуниної землі, ніж з того острова, де вбив я Моргольта. Але ще раз хочу я, славний мій дядьку, віддати тіло своє і життя своє небезпекам задля вас. А щоб знали ваші барони, що я люблю вас любов’ю праведною та чесною, присягаюсь я так: або я умру, шукаючи золотоволосу красуню, або привезу її до вашого замку. Він опорядив прегарний корабель, навантажив його пшеницею, вином, медом та багато чим із їстівного, узяв із собою, крім Горвеналя, сотню молодих, мужніх, славного роду рицарів і зодяг їх у каптани та плащі з простої, грубої матерії, щоб скидалися вони на купців; але під чардаком корабельним вони заховали коштовну одіж із золотої парчі, пурпурових тканин та єдвабу, що личила б послам могучого короля.

Коли виплив корабель у широке море, стерничий запитав:

— Сеньйоре, до якої землі нам прямувати?

— Керуй, друже, до Ірландії, прямо на пристань Вейзефор.

Здригнувся стерничий. Невже ж не відає Трістан, що, відколи вбито Моргольта, король Ірландський полює на кор-нуельські кораблі? Що моряків корнуельських він, упіймавши, вішає на рогатинах?

Проте стерничий послухався наказу і привів корабель до небезпечної землі.

Передовсім Трістан зумів переконати людей у Вейзефорі, що його супутники — англійські купці і що прибули вони сюди мирно торгувати.

Але дивними могли здатися ці купці: дні їхні спливали в шляхетних іграх у шахи та в тавлеї(10), і краще вони, бачилося, вміли метати кості, ніж міряти пшеницю. Тому Трістан боявся, що його пізнають, і не знав, як почати шукати красуню.

Одного разу, рано-вранці, почув він голос такий страшний, як крик лютого демона. Ніколи ще не чув він звіра, що ревів би так чудно й жахливо. Він запитав у жінки, що саме йшла узбережжям:

— Скажіть мені, коли ласка, звідки йде цей от крик, що я чую? Не крийтеся від мене.

— Авжеж, сеньйоре, я скажу вам усе по правді. Це крик звіра найдикішого й найбридшого в світі. Щодня виходить він із своєї печери і стає біля одної з міських брам. Ніхто не може ні ввійти, ні вийти, доки не дадуть драконові молодої дівчини; а згрібши дівчину в свої кігті, він пожирає її швидше, ніж отченаша можна змовити.

— Не смійтеся з мене,— каже Трістан,— а скажіть, чи міг би народжений від жінки муж убити його на двобої?

— Не знаю, що й казати, шановний пане. Відомо лише мені, що двадцять одважних, бувалих рицарів ставали проти нього, бо король Ірландський оповістив через герольда, що переможцеві дракона віддасть за жінку дочку свою Ізольду Біляву; та страховище всіх їх розірвало і з’їло. Тоді залишає Трістан ту жінку і вертається на свій корабель. Там він потаємки озброюється. Любо було глянути, як із того купецького судна вийшов пишний-препишний бойовий кінь, несучи гордого та дужого рицаря! Але нікого не було в гавані, бо тільки-но благословилось на світ, і ні душа не бачила, як проїхав хоробрий юнак до самих воріт, що їх показала йому незнайома жінка. Зненацька на дорозі з’явилося п’ять чоловік, що стискали острогами своїх коней, а гнуздечки випустили з рук… Усі вони мчались до міста. Трістан схопив на ході одного з них за руде заплетене волосся так славно, що той аж упав коневі на спину. Кінь спинився.

— Хай вас бог береже, сеньйоре,— промовив Трістан,— якою дорогою йде дракон?

Утікач показав йому ту дорогу, і Трістан його відпустив. Страховище наближалось. Голову мало воно зміїну, очі червоні та блискучі, немов дві жарини, на лобі два роги, довгі мохнаті уші, пазури левині, хвіст, як у гадюки, а вкрите лускою тіло було схоже на тіло грифа. Трістан пустив на нього коня такою твердою рукою, що той, хоча й наїжившись, велетенським скоком опинився перед потворою. Трістанів спис, ударившись об луску, розлетівся на скалки. Тоді вихоплює рицар свого меча, підносить його вгору і затинає потвору в голову… Та навіть шкури не взяв його меч. Проте дракон відчув удар. Він випустив свої пазури проти щита і заглибив їх у нього так, що застіжки поодпадалн. З одкритими грудьми Трістан ще раз кинувся на страховище і вдарив його мечем у бік так люто, що аж повітря загуло. Та марної Він не може поранити дракона! А дракон випустив із ніздрів подвійний струмінь отруйного полум’я; панцер Трістанів од нього почорнів, як вугіль, кінь упав неживий. Але рицар миттю скочив на рівні ноги і заглибив доброго свого меча звірові в пащеку. Меч пронизав тіло і розтяв серце надвоє. Востаннє заревів дракон своїм страшним криком — і життя його скінчилось.

Трістан одрізав у почвари язик і сховав його під одежу. Потім, із затуманеною від їдкого диму головою, він оді-йшов напитись до озерця стоячої води, що блищало недалеко відтіль. Але отрута, що йшла з драконового язика, нагрілась од теплого рицаревого тіла — і він упав, як мертвий, серед високої болотяної трави.

Треба вам знати, що втікач із рудим заплетеним волоссям був Агінгеран Рудий, сенешаль короля Ірландського, і що він домагався руки Ізольди Білявої. З натури він був дуже полохливий, але — таку-то силу має кохання;! — щодня озброювався і робив засідку на дракона; проте тільки-но, було, зачується здалека жахливе ревіння, як наш смілько зараз же подасться втікати. Того дня, про який іде мова, Агінгеран із чотирма товаришами наважився вернутися з дороги. Він найшов убитого дракона, мертвого коня, роздроблений щит,— і йому спало на думку, що переможець, одійшовши трохи од місця бою, вмер.

Тоді відрізав у страховища голову, відніс її до короля і почав вимагати обіцяної прекрасної нагороди. Король не повірив, ніби він справді учинив такий подвиг, а проте, бажавши виконати заков, звелів, щоб за три дні зібралися всі його васали: перед ними мав сенешаль Агінгеран явити докази своєї звитяги.

Коли дізналася Ізольда Білява, що має вийти за оцього боягуза, то спочатку довго сміялася, а потім гірко заридала. Та другого дня, догадуючись, що тут є якась омана, вона взяла з собою свого слугу, білявого вірного Перініса, та молоду свою служницю й подругу Бранжієну, і сіли вони троє на коні і поїхали крадькома до драконового лігва, їдучи, примітила Ізольда на дорозі чудні сліди: видима річ, не в цьому краю підкований був кінь, що там проходив. Далі знайшла вона дракона без голови і мертвого коня; не ірландська збруя була на тому коні! Запевне — убив страховище якийсь чужинець. Та чи живий він іще? Ізольда, Перініс і Бранжієна довго його шукали, аж нарешті серед високих болотяних трав помітила Бранжієна блискучий рицарів шолом. Рицар іще дихав. Перініс узяв його на свого коня і потай заніс у жіночі покої. Там Ізольда розказала все своїй матері і доручила їй чужоземця. Коли королева здіймала з нього зброю, то раптом випав схований драконів язик. Тоді відживила королева юнака якимось зіллям і сказала йому:

— Чужинне, я добре знаю, що це ти вбив дракона. Але наш сенешаль, лукавий боягуз, одтяв йому голову й вимагає тепер у нагороду собі дочку мою, Ізольду Біляву, за дружину. Чи ти зможеш за два дні від сьогодні показати в поєдинку, що право на твоїм боці?

— Королево,— мовив на те Трістан,— два дні — це дуже скоро. Але ж я певен, що ви зможете вилікувати мене за ці два дні. Я завоював собі Ізольду, бившися з драконом,— може, завоюю і в поєдинку з сенешалем.

Тоді королева оточила його розкішшю та вигодами і замішала для нього щонайміцніших ліків. Другого дня Ізольда приготувала йому купіль і ніжно обмастила тіло бальзамом, що зварила її мати Вона спинила погляд свій на обличчі раненого, побачила, яке воно вродливе, і помислила: “Так, коли його хоробрість варта його краси, то мій боєць докаже слави в поєдинку!”

А Трістан, зовсім очутившись від теплої води та чудовних пахощів, глянув на неї — і зрозумів гаразд, що він здобув золотоволосу королівну, і почав усміхатись. Ізольда теє постерегла та й питає себе: “Чому цей чужинець усміхається? Може, я вчинила щось не так, як годиться? Може, я не зробила якоїсь послуги, які належить робити молодій дівчині для гостя? Так, він, певне, усміхнувся, що я забула довести до ладу його зброю та панцер, почорнілі від трутизни”.

І вона пішла туди, де складено всю рицарську справу Трістанову.

“Цей от шолом — із доброї криці,— думала вона,— він не зрадить свого хазяїна. І панцер також міцний, легкий, гідний того, щоб його носив завзятець”. Вона взяла меча за держальце: “Так, це славний меч, він пасує хороброму баронові”. І витягла вона із дорогих піхов закривавлену зброю — спробувати, чи гостра. Аж бачить: лезо сильно вищерблене. Придивляється до тієї щербини, і спадає їй на думку,— чи не та це шабля, що зламалась колись у Моргольта в голові? Вона вагається, дивиться ще раз, перевіряє себе, біжить до тієї кімнати, де сховала колись витягнений із Моргольтового черепа уламок. Прикладає його до меча — ледве видно те місце, де вламалось.

Тоді вона метнулася до Трістана і, розмахуючи над головою раненого величезним мечем, скрикнула:

— Ти Трістан із Лооннуа, ти вбив Моргольта, мого дорогого дядька. Умри ж тепер і ти!

Хотів Трістан здержати її руку — дарма! Та хоч було тіло його безсиле, розум працював жваво, як завжди. Він сказав мудро:

— Гаразд, я умру, та, щоб не зазнати тобі тяжкого каяття”— слухай. Королівно, ти не тільки можеш, а ти маєш право мене вбити. Так, ти вільна чинити з моїм життям що хочеш, бо двічі ти його врятувала й вернула мені. Вперше давно: я був той ранений жонглер, якого ти вигоїла, вигнавши йому з тіла отруту, що в неї вмочений був Моргольтів спис. Не червоній, дівчино, що ти вилікувала ті рани: хіба ж не в чесному я їх дістав бою? Хіба зрадою вбив я Моргольта? Чи не він мене викликав? І чи не повинен я був захищати своє тіло? Вдруге ти врятувала мене, найшовши в болотяних травах. Це ж для тебе, дівчино, для тебе бився я з драконом!.. Та облишмо про це: я хотів лише переконати тебе, що, двічі вирвавши мене від смерті, ти маєш тепер право на моє життя. Що ж — убий мене, коли гадаєш придбати цим славу й честь. Запевне, коли лежатимеш ти у хороброго сенешаля в обіймах, солодко буде тобі згадувати про твого пораненого гостя, що не побоявся за своє життя, аби здобути тебе, і здобув, а ти вбила його, безборонного, в купелі. Ізольда скрикнула на те:

— Я чую дивні слова. Навіщо ж то убивця Моргольта хотів здобути мене? А! Як колись Моргольт хотів ухопити на свій корабель молодих корнуельських дівчат, так тепер ти, бажаючи за те відплатити, похвалився, що візьмеш за рабиню ту, кого найніжніше із усіх дівчат любив Моргольт!

— Ні, королівно,— одповів Трістан,— одного дня дві ластівки залетіли до Тінтажеля і принесли туди твою золоту волосину. Я подумав, що це для мене звістка про любов і згоду. Ось чому переїхав я через море тебе шукати, ось чому я напав на страховище, не побоявшися його сили і його трутизни. Глянь на цю золоту волосинку, зашиту серед золотих ниток мого жупана. Нитки потемніли, злиняли — волосина, яка була, така й лишилася.

Ізольда відкинула меча і взяла в руки Трістанів жупан. Побачила вона там золоту волосинку і довго мовчала; а тоді поцілувала свого гостя в уста-на знак миру і зодягла його в розкішні шати.

Настав день, коли мали з’їхатися барони. Трістан крадькома послав на свій корабель слугу Ізольди Перініса — викликати звідти молодих корнуельців до королівського двору. Вони мали прибратись так, як личить послам багатого короля, бо надіявся того самого дня добитися, за чим приїхав.

Горвеналь і сто рицарів уже чотири дні горювали за Трістаном; вони дуже зраділи новині.

Один по одному ввійшли вони в зал, де зібралося вже пребагато ірландських баронів, і сіли підряд. Коштовні самоцвіти струмували й переливалися на їхніх одягах із пурпуру, шовку та оксамиту. Ірландці говорили поміж собою:

— Що це за пишні сеньйори? Гляньте-бо на їхні дорогі шати, оздоблені золотом та соболями! Гляньте, як на держальцях їхніх мечів, на їхніх хутрах виграють рубіни, берили, смарагди і ще багато інших самоцвітів, що ми й назвати їх не потрапимо! Хто бачив коли таку розкіш та пишноту? Звідкіля ці сеньйори? Чиї вони васали?

Але сто рицарів не говорили ні слова, не вставали ні перед ким зо своїх місць.

Як же сів король Ірландський на троні, сенешаль Агінгеран Рудий сказав, ніби може довести і свідками, і поєдинком, що він убив страховище і що йому має бути віддана Ізольда. Тоді Ізольда вклонилася своєму батькові і мовила:

— Королю, тут є чоловік, що зважився обвинувачувати сенешаля в неправді і в лукавстві. Коли цей чоловік доведе, що насправді він визволив вашу землю від лихої напасті і що не йти вашій дочці під вінець із боягузом,— то чи обіцяєте ви простити йому давні провинності, хоч які б вони були тяжкі, і дарувати йому ваш мир і вашу вдячність?

Король на те загадався, відповів не зразу.

А барони закричали гуртом:

— Дайте цю обітницю, королю, дайте цю обітницю!

Тоді король:

— Обіцяю,— сказав.

А Ізольда перед ним навколішки:

— Батьку, дайте мені спочатку поцілунок миру й ласкавості на знак, що так само поцілуєте й того чоловіка! Король поцілував її, і вона пішла по Трістана і привела його за руку перед пишну громаду. Коли він з’явився, сотня корнуельських рицарів устала, як один, і привітала, склавши руки на грудях і ставши йому по обидва боки. З того взяли на ум ірландці, що він володар для цих незнайомих рицарів. Але чимало знайшлося таких, що пізнали його,— і зчинився великий крик:

— Це Трістан із Лооннуа, це убивця Моргольта! Блиснули вийняті з піхов мечі, і страшні голоси залунали: “Смерть йому!” А Ізольда на теє:

— Королю, поцілуй цього чоловіка в уста, як ти обіцяв. Король поцілував його в уста, і галас ущух. Тоді Трістан показав драконового язика і оголосив, що ладен стати із Агінгераном до двобою; але той зрікся битись і визнав, що допустився неправди й омани. Після цього Трістан такими мовив словами:

— Сеньйори, я вбив Моргольта, але тепер я переплив море, щоб дати вам за це гідну відплату. Покутуючи колишню вину, я смертельній небезпеці піддав своє тіло і визволив вас від дракона, і от здобув я собі прекрасну Ізольду Біляву. Тепер я відвезу її на своєму кораблі. А щоб не зненависть, а любов процвіла від цього дня між Корнуельсом і Ірландією,— знайте, що дорогий мій сеньйор, король Марк, візьме з нею шлюб. Бачите — ось сотня рицарів високого роду, і всі вони ладні заприсягти на святих мощах, що король Марк шле вам свій мир і свою любов, що він бажає шанувати Ізольду як милу й дорогу дружину і що всі люди корнуельські слугуватимуть їй як своїй пані й королеві.

Принесено святі мощі, і сто рицарів заприсяглися, що він каже правду.

Король узяв Ізольду за руку і спитав Трістана, чи чесно довезе її до свого володаря. Перед стома корнуельськими рицарями і перед ірландськими баронами дав Трістан у тому присягу. Ізольда Білява тремтіла од сорому й печалі. Як? Трістан, здобувши її, тепер нехтує нею, вигадкою була чудова казка про золоту волосину, і для другого, не для себе, він бере королівну з батьківського дому!.. Але король поклав праву руку Ізольдину в Трістанову правицю, і Трістан стис її на знак того, що приймає Ізольду іменем пана свойого, короля Корнуельського. Так, щиро люблячи короля Марка, хитрощами й силою Трістан здобув для нього золотоволосу королеву.