* * *
Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на іменинах: “Удавиться нехай він ними, а ми обійдемось і без цимбал”. Зразу зеленястий злий огник в його жаб’ячих очах погас, і вони залиснілись нещирою ласкою і одвертим цинізмом.
— От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса ніби хто опік приском:
— Що? Знову красти? Ні, годі! Мені вже й так за ті кури скоро люди очі повибивають. Ідіть самі та й крадіть.
— Тарасе! З ким це ти так? — в очах знову зеленими огниками зажевріла уїдлива, постійна злість. — Давно я тебе учив?
— А що ж, — не змовчував хлопець, — хто жере кур, а кого дражнять злодієм. Я робив те, що мені велять, а справжній злодій — то це пан дяк.
— Ах ти ж бісова пара, так ти такий! Ти береш такі норови! — Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бігати кругом стола, ніби граючись. Меткий був дяк, хоч і в халамиді, та учень був меткіший: зразу грюкнув кулаком у вікно і вилетів, як кіт, надвір.
— Отож іди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти мені? Думаєш — дурно буду вчити? К лихій годині! — Дяк: — Розумний ти вже дуже став.
— На батька бісового і ви мені з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, — одказав Тарас.
Такі сцени останні часи одбувались часто між учителем і його учнем-джурою. Проте кінчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: “Куди ж іти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум і докори? Ні, краще в шум головою”. Важко зітхне, вертається до школи. Дякові теж не було вигоди сваритись — мовчав. Так і тепер.
Пересидів до ночі в бур’яні, далі прийшов до школи і поліз спати на горище. В школі боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.
Лежачи на горищі, надумав: “Щоб він мені коли пошив ті чоботи, того мені, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде — візьму свій товар та й піду до маляра”. Зітхнув і заплющив очі. Одразу йому і сон:
“Ні, не піду я за кобзаря, піду за маляра”, — Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь світить, потічок дзюрчить, зозуля… Ні, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!
Почало щось гупати, аж хата двигтіла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Підвів голову, дослухається. “Рано почали!” — глянув у щілку, надворі день: “Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сінях дяк рубає”. З-під стріхи виліз надвір, підходить до вікна. Аж там: гульня аж курить. В хаті дим од люльок, як хмара. На столі пляшки, чарки, миски. Гості в диму метушаться, як тіні, не можна впізнати. Гам, співи, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музиків, далі чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. “Це ж він замість цимбал гукнув старого Кирила”.
Що ж то за гості в нього — додивляється. Дяк із Тарасівни, дяк моринський, титар. На ослоні Кирило — ніс червоний — вже під чаркою. Бугорський вже готовий: в одній жилетці вибиває ями на долівці. Вимазався, як манія. Крізь дим видно — в печі горить огонь. Коло печі порається сусідка — ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню і од чарки, очі сміються — теж вихилила не одну повну. На рогачі в неї сковорода, на сковороді шкварчить порося. “Де ж це він узяв його? Може, хто приніс? — думає Тарас, ковтаючи слину. — Або щось продав?”
— А, ось де він! — гукнув хтось у хаті, помітивши Тараса. Кобза умовкла. Затих і гопак. Видимо, була про нього недавно в хаті розмова.
— Ось хто заспіває нам “Чумака”!
Обізвався іменинник милостиво:
— Іди, ледащо, чарку вип’єш.
Тарас нахмурив брови:
— Не треба мені вашої чарки, подайте мені, он на покуті, мій кашкет. — Бугорський одразу озвірів, ніби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасові в лице.
— Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовій матері.
Тарас на льоту вхопив кашкета і зник, як у воду. В хаті знову розмовляє дяк:
— Уперта, бісова кров, як тур. Уже ж я його і учив добре — не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав — були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити… Ану, Кирику, чого замовк? — Очі налились кров’ю, взялись склом, зціпив зуби, почав підборами, одгинаючись, вибивати в долівці ями. Стовпом стала курява.
Од села до села
Танці та музики —
Кури, яйця продала,
Маю черевики…
Ходив до дядька радитись: “Ну, що ж, про мене, хоч і в малярі! — запихається. — Коли нагодився на обід — сідай до гурту”.
Надвечір Тарас знову навідався до школи. Надумав твердо: “Заберу халявки і завтра зранку в Лисянку”. В школі гуло, як і раніш. Ще чути було якісь жіночі вискливі співи. “Та й угаву на них немає”. Зазирнув У вікно: вештаються якісь п’яні молодиці. “Ну, тепер і в хату краще не заходить. Піти спати? Ні, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди”. Сів на призьбі… Увечері школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур’янах. Сама облупана, немазана, вікна побиті… Призьбу порили свині — підрили дірку в кутку під ікони.
Коло вікна мізерна вишенька, обтріпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи німо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. І вишенька, і бур’яни, і вся школа… Пізно полохливі люди бояться мимо неї проходити; дівчата — біжать.
Хтось ішов мимо, глянув, обзивається.
— Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.
А Тарасові чогось зовсім не смутно. Така ясна зійшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарілися тихим світом лупані стіни в школі і зазолотіла трухла стріха. Глянув, мимохіть спало на думку, заспівав:
Ох зійди, зійди, зіронько та вечірняя…
Потім почав мріяти; “Як прийде-скажу: ти моя зіронька”. Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою.
— Оксано, це ти?
— А то ж хто.
— Проти череди?
— А то ж куди.
— Ось іди сюди, щось скажу.
Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.
Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.
— Ну, що?
— Та йди ближче.
— І звідціль почую.
— Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.
— А чого? — затурбовано, — не помирили?
— Ні, не те: буду там учитися на маляра.
— О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра? — осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.
Тарас з гордощами:
— Років за два буду маляр!
Ступнула раз ближче.
— А що вже, як маляр? — хвиськає лозиною об дорогу.
— А як що? Що схотів, те й намалював: схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях… козака змалюю на стіні. — Тихіше: — Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?
Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.
— Таке ти й вигадаєш! — А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:
— А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала — а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? — Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п’яні вигуки, пісні.
Нехай буде отакечки,
Сидіть, діти, у запічку,
А я піду до дяка…
— Тарасе, бідний ти — у тебе сорочка не біла.
— Де там буде вона біла — третій тиждень як надівана.
— Немає кому випрати, бідний ти! — Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.
— А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про “зірочку”, хотілось
почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,
таємниче:
— Знаєш оту пісню: “Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя”?
Нишком:
— Ну, то що?
— Зіронька — то це ти!
— Як же це?
— Зіходить, як ти виходиш проти череди.
Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:
— Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?
— Така гарна.
Загорілась:
— А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
— Немає кращої за тебе! — авторитетно і гаряче промовив Тарас.
— На всю Кирилівку? — зраділа Оксана.
— І на всю Кирилівку, і на весь світ!
Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.
— Коли так, то за це я тебе, Тарасе…
Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
… І-гу —
Загнув батько дугу,
А мати супоню… —
з виском вигукували п’яні молодиці.
Раптом Оксана скривилась — зверх одного рум’янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.
— І як їм не сором? А ще жінки! — з огидою промовила вона і додала: — Ти, Тарасе, не ходи туди…
Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.
— Моя матінко! Це ж мені буде! — Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.
— Ти коли думаєш у Лисянку?
— Скоро. Діжду неділі і піду…
— Ну, то ще побачимось.
Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:
Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
Тарас сидів і думав: “Ще й краще, що я сирота, що хочу — роблю, куди хочу — іду. Хоч я сирота — сирота щасливий…”
Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.
Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі — гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.
В дяка співали:
Копав, копав криниченьку
В зеленім саду, —
Чи не вийде дівчинонька
Рано по воду…
Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: “Чого мені боятися — здачі дам! Після — піду!” В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п’яний кобзар. Коло його ніг — поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.
— Ага! Прийшла-таки коза до воза! — промовив Бугорський, углядівши Тараса.
— Заспокойтесь, я зараз піду! — одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом:
— Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?
В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
— Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?
Один з гостей, сільський п’яничка Іона, тоненько зареготав:
— Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!
Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
— Страму вам немає — оддайте мій товар!
Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:
— Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?
— Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.
Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
— Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!
— А ви — самі злодій! Украли в мене…
Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.
Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.
— Ану ще?
— Що? Мало? На тобі ще! — Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.
— Та й нащо це? Краще — миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
— Пустіть!.. Сокрушу, акі… Який-небудь попихач… раб… Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає — панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками… Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто… ні, двісті…
Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос:
— Ну, підожди ти, чортів дяче, ти мене будеш пам’ятати!
— Що, спалиш? Люди добрі, чуєте: він хоче мене спалити! Це розбійник! Це гайдамака! Ви його не знаєте… Він усе може. Він свого дядька хотів спалити. Бідний чоловік тепер не спить.
Шевченко хряснув дверима і вийшов із хати. Перейшов сіни, зайшов у клас. У класі тхнуло мишами, житніми сухарями. В темряві видно було довгий незграбний стіл, ослін коло нього, довгі лави під стінами. Стіни оббиті малюнками із біблійної історії. В кутку — ікона: Христос благословляє дітей. Перед іконою — лампада. Під іконою на залізному гаку — пучок різок. Причуваються хлопцеві дзвінкі голоси: бу-ки-аз-ба, віди-аз-ва. Далі пронизуватий дитячий виск, виляски і угнивий, буркотливий бас: “Помні день суботній…” Ой-ой-ой! Скільки пережито!
Шевченко сів край столу. Що він не буде тут і дня більше, — це вже вирішено. Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче… Дивився у бите вікно на зорі. Чекав. Знову чути було співи, знову земля гула од танку, знову регіт… Далі рипнули двері, ринуло п’яним сміхом і гомоном з хати… Знову двері хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сіни, тихесенько прочинив двері в хату. Догоряє каганець. В хаті тихо, тільки чути різноманітне хропіння. Один гість — під лавою, другий — на полу. Пан-хазяін простягся на соломі коло печі. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кілька різок, пішов знову в дякову хату. Там поклав різки на столі, рушниками зав’язав дякові ноги, потім руки, далі взяв різки, поплював на руки і почав чесати, не дивлячись по чому — по руках, по ушах, по лицю, по колінах.
Голосно, чітко, божественним голосом, причитував:
— “Помні день… суботній… єже… святити… його”.
— Пробі! Рятуйте!
Дяк засіпався, щось мимрив п’яним голосом, качався по хаті, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом… Одчитавши тройну порцію, хлопець плюнув і кинув побиті різки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець і вийшов із школи.
Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справді спалити тебе тільки. В селі всі вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далі звернув на узгін, пішов між темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе сонні жита, ніби хтось, підкравшись, здирав із них укривало. Глянув убік — палав уже край неба. Виднілась рясними садами в тумані Лисянка. З садів висунули голови, як сторожа, тополі. Як свати в рушниках, блиснули на церкві хрести.
Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мріяв: “Буду пильнувати, за рік, за два вийду на маляра, а там…” Роса пече босі ноги, скринька ріже плече… Не чує…
