Михайло Стельмах «Щедрий вечір» читати повністю та скачати текст твору, що був написаний у 1966 році.
Михайло Стельмах «Щедрий вечір» читати
«Щедрий вечір»: РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку…
— Струси цю крапелиночку.
— Ой…
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає…
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п’ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.
Прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i спомини…
Дядько Якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. А нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.
Коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.
В батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.
— Ой, Панасе, Панасе, як тепер будемо жити? — зовсiм опустилися руки в матерi.
— Головне, жiнко, — не простудити зуби. Бо чим тодi будемо їсти? — батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.
— Тут i душу простудиш, — зiтхнула мати й подивилась на мене. — Ми ще так-сяк перемучимось. А як дитина?
— Та вiн завзятцем виходився у нас! Ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! — пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум’янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п’яти рокiв.
— Дме тут з усiх бокiв, — оглянула мати клуню.
— Зате зверху горобцi спiвають, — зирнув батько вгору, де справдi, безтурботно цвiрiнькаючи, лiтали живкуни. — Не всякий ось таку розкiш має.
Вiд цих слiв я одразу повеселiшав, пiдняв голову ближче до птиць, а мати зiтхнула:
— Тепер i ми, i горобцi маємо одне житло. — Далi вона сумно подивилась на щiлини мiж дилями й тихцем попросила вiтрiв, щоб вони не збирались у нашiй оселi, не простудили нi мене, нi тата.
Про себе мати не згадала, i вiдколи я знаю її, вона найменше турбувалася собою i зверталась до таємних сил лише тодi, коли вже дуже в’їдалась у тiло чи кiсточки якась недуга. Тодi мати говорила їй: “Вiдiйди, хворобо, у нетрi, в болота, у безвiсть, бо менi треба дiлечко робити”.
Як вона любила робити i в городi, i в полi, i в лузi, i в лiсi i тихо втiшатися зробленим! Мати, як свята, очiкувала садiння, косовицi, жнив; вона любила, щоб снопи були гарними, як дiти, а полукiпки стояли, наче парубки, — плече в плече. I дуже полюбляла в жнива пiсля працi лягти на воза i дивитись на зорi, на Чумацький Шлях, на Стожари i на отой Вiз, що народився iз дiвочих сльозин.
— Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, — зiтхаючи, говорила сама собi.
— А може, то наша коняка дихає? — пiдсмiювався батько, який не раз чудувався маминим словам.
— Ет, що ти тямиш, — рукою вiдхиляла насмiшку i вже прислухалась до перепiлки, що, налякавшися серпа, перебиралась з дiтьми в ярину.
— I як ти все чуєш? — дивувався тато.
— То, певно, любов моя чує, — iнодi в задумi казала вона й знову дослухалась до неба, до землi, до крил i до схлипування роси.
Цiєї уваги до всього доброго, красивого вдiлила мати й менi. I я теж, як свята, очiкую того дня, коли грiм розморожує сiк у деревах чи коли не зiллям, а хлiбом починає пахнути жито. I як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами.
Я й досi впевнений, що холодноокiсть збiднює i свiт, i душу навiть дуже розумним людям…
Щойно мати закiнчила розмову з вiтрами, як бiля ворiт невдово-лено обiзвалася качка, а вiд ворiт хтось засичав, цитькнув на неї. Батько здивовано глянув на матiр.
— Чи не той сурганиться, що засалюватись почав?
— Помовч! — пiдняла руку мати. — Ще, гляди, почує.
— Хай чує, скупердяга.
I от, наступаючи на власну тiнь, бiля клунi з’являється дядько Володимир; досi вiн, як мiг, обминав тата — все боявся, щоб злиденник не звернувся до нього за позичкою. Коли ж вони випадково зустрiчалися, дядько Володимир одразу починав сторожко бокувати й щось мимрити про свої невдачi-нестатки, скаржитись на “таке врем’я” i на бiсову дорожнечу, яка останню копiйку витрушує з самої душi.
Натоптаний м’ясом, здоров’ям i пiдозрiливiстю, щелепастий дядечко статечно поздоровкався, оглянув нашi статки, що настовбурчились на току, i невиразно сказав:
— Хе.
— Еге ж, еге ж, — пiдтримав розмову тато i нацiлив на дядечка просмiшку.
— Що? — спантеличився той.
— Те саме, а чого ж, коли так, а не iнакше, — розглядаючи гостя, безневинно вiдповiв тато.
Дядечко набундючився, у його великих вирлатих очах позлiшали дрiбнi чоловiчки: вiн сам не вмiв жартувати i люто ненавидiв чиїсь жарти, бо все пiдозрював, що вони чи так, чи сяк в’їдаються в нього.
— Ви насмiшечки назбируєте, Панасе?
— Ні, вони чогось самi родять у менi, — вiдразу ж вiдповiв тато. Але й дядечко не залишився в боргу:
— Краще б у вас копiйка родила!
Батько оцiнив дотепне слово, i пiд вусом його насочилась хитринка :
— Де вже тiй копiйцi взятися у бiдних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.
Це дядьковi дуже припало до серця, i вiн знову сказав:
— Хе.
Тато намiрився щось вiдповiсти, але матiр прошила його невдоволеним поглядом i поставила посеред клунi дубовий, з темними очима ослiнчик. Дядько Володимир закрив цi очi рукою, поторгав i, впевнившись, що нi ослiн, нi тiк не скаверзують, так розсiвся, нiби в його мiжколiння мали поставити маслобiйку.
Наступила та незручна тиша, коли один мовчить, а другий не говорить. В такий час найкраще закурити, але нi дядечко, нi батько не палили гордого зiлля, яке не вклонилось навiть богу. Красномовний дядечко ще раз хекнув, а батько поверх його голови хитрувато поглянув на матiр, — мовляв, ти хочеш, щоб я мовчав, то я послухаю тебе. На устах матерi ворухнувся докiр чоловiковi i посмiшка дядьковi:
— Що, Володимире, поробляє ваша Марiйка?
— А що їй робити? Все товчеться мiж хатою i клунею, наче Марко Проклятий у пеклi.
Дядечко й не помiтив, яку сказав правду: його забитий живнiстю двiр i задвiрок справдi були схожi на фiлiал пекла, де не стихало недорiзане вищання голоднючих свиней. Не знати чого хазяї стояли на тому, що свинi мають самi себе прохарчувати. Через це їхнi одичалi вепри як могли обгризали жолоби й дверi, пiдривалися чи зривали з петель ворота, хортами перестрибували через тини й люто потрошили чужi городи або полювали на курей, качок i гусят. Сало нiколи не трималося на кiстках цих пiратiв, не вбирались вони i в м’ясо, зате щетину мали, неначе дрiт, — шевцi не могли нахвалитися нею.
— Добре, що є бiля чого товктися, — гасить посмiшку мати.
— Та. що там доброго? Нема тепер добра нi вiд сонця, нi вiд мiсяця, — сiдлає дядечко свого незмiнного коня. — От ви думаєте, що у мене свинi? А це не свинi — сама iдолова порода: однi костi й виск зашитi в шкуру. Через їхнiй вереск, повiрте, свiт менi немилий став, бо i вночi спати не дають.
— А ви хоча б на нiч їх трохи пiдгодовували, — вставляє батько слiвце i одразу ж прикладає кулака до уст.
— Ви за чимсь, Володимире, прийшли? — не випускає мати клубка розмови.
— Дiло до вас є, Ганно, не таке й велике, але дiло, — впiвголоса каже дядечко, а в чверть ока зирить то на матiр, то на батька.
Цей химерний погляд спочатку дивує мене, а потiм я теж приплющую очi й так само починаю дивитись на дядечка, як вiн дивиться на батькiв. Тепер неспокiйнi брови i великi випнутi повiки дядечка бiльшають, стають зовсiм схожими на равликiв, що виглянули iз своїх хаток.
— Яке ж у вас дiло? — допитується мати.
— Оце ж ви отримали яку не є, але свою дiдизну, свою пайку, — дядечко поволеньки-поволеньки, наче з гамана червiнцi, видобуває з себе слова.
Вiд цiєї мови батько насторожується, а в матерi сполохано прокидається надiя: а раптом дядько Володимир роздобриться i позичить нам грошей на телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились без хати.
— Скiльки тiєї дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, — зiтхнула мати.
Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати своє слово. Вiд цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста, наче й не думав їх розтуляти до якогось великого свята.
— Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч двоє коней або корiвчина була. — На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила своєю корiвкою. — Та все в руцi божiй.
— І в своїх руках, — не витримав необачний тато, але перехопив вiд матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
— I це суща правда, — погодився дядько Володимир i вже в пiвока поглянув на свої черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в мозолях. — Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не знаєте, що на вашому городi стоїть моя груша…
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
“А що я тобi казав? — очима промовив до неї тато i вже здивовано запитав дядька Володимира:
— Це ж яка ваша груша?
— А у вас їх скiльки в городi? — теж здивувався дядечко, махнув рукою на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. — Ось ця.
— Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? — витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство прокидається в них.
— Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
— Восени чи весною?
— Восени, як тепер пам’ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв: “Як дощ плаче, то млин скаче”. Я пам’яткий, Панасе.
— Чому ж ви, пам’яткий, ранiше не згадали про грушу?
— Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.
— Найшли свою добру годину! — забринiв обуренням журний голос матерi. — Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..
— А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. — Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам’ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
— Зрубати дерево.
— А не дiждете цього! — скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.
— Чого це не дiждусь? — позлiшав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з’їв?
— Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з’їсте! — скам’янiла в гнiвi мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з’явились першi мiдяки рум’янцiв:
— Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
— Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? — i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
— Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем’яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.
— Яка ж це була оренда? — ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.
— Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.
— Це правда? — глянув батько на запечалену матiр.
— Правда, — зiтхнула вона.
— От бачите! — аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
— Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? — звернулась мати до сумлiння гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо — ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум’янцiв:
— Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.
— Що ви говорите?! — жахнулася мати.
— Що чуєте! — На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. — От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цiєї краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму сусiду, нi моїй жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матiр. — То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу її на вашому городi.
— Хе! — сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. — А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?
— Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров’я, то дочекаєтесь.
— Тодi зробимо так, — знову показав дядечко рукою на грушу. — Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
— Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! — гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. — Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
— Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, — нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. — Пошанування ваше довiку запам’ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться.
— Iдiть, чоловiче, додому, — простогнала мати. — Зачемеричили голову — то йдiть.
— Не женiть мене — сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?
— Потiм, потiм поговорите, — вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого так посвiтлiшали батьковi очi.
Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
— Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, — приклала голову до його грудей i схлипнула.
Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати її другi сльози за цей тяжкий день.
— Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, — сказав, коли мама притихла на його грудях. — Стiльки добра мати — i позавидувати на єдину бiдняцьку грушу!
— Я думала — вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
— В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?
— Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
— Ще й питаєш! — упевнено вiдповiв тато. — Вiн уночi свою грошву мiрками мiряє i всю у землю впаковує.
-— Теж мiрками закопує? — посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.
— Ти чого вибiлюєш зуби? — здивувався батько.
— Бо є що вибiлювати, — ще бiльше розбирає мене смiх, а з очей аж витрушується дядькове срiбло-золото.
— Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?
— Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
— Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.
I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову дiрочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд нестаткiв…
Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був поїхав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi виглядає орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.
Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:
— Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
— Я тебе й сиву не покину, — втiшив тато.
— Нащо нам ця Херсонщина?
— Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.
— Менi й нашi соняшники гарнi, — не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити свої бiдняцькi латки i своє найбiльше багатство — оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.
— Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо — i в дорогу, — сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi:
— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не їхали за тридев’ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть… У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш — хiба що колись у сон забреде.
Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика…
— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, рiже окраєць жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж дихає суницями.
Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
— Чого ви, мамо?
— Що тобi, Михайлику? — стрепенулась вона i туманом очей своїх поглянула на мене.
— Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
— Нiчого, нiчого, це я так собi. — I враз така печаль налягає на неї, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.
— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.
— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. — Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся на лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш…
— Ви не журiться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.
— Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем i гiркою усмiшкою питається у яблунi, на якiй гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.
Яблуня похитує гiллям, приколисує своїх дiток i мовчить.
— А може, мамо, разом упремося на своєму i якось переважимо тата?
— Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить… Може, в степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.
— Ой! А яка ж там птиця проживає?
— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрiбний, як качур проти гусака. Але дрофа не спiває. А що ж то за птиця, коли є пiр’я, а нема голосу? Це ж у нас як заспiває соловей, то й зорi поближчають.
— А тато де?
— Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.
— Чого?
— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пiшов.
В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.
Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мої, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi. Може, там днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, — от уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.
В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав’я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив її i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
— Михайлику, гов-гов! — пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.
— А хто там вигукується? — голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок.
— Це я, Михайлику! Гов!
— А хто ти така? — питаюся так, наче не впiзнаю.
— От i не скажу!
— Ти, може, лiсова мавка?
— Нi, я дiвчинка з лiсу, — срiблом надзвонюється знайомий смiх.
I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiгає усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
— Ти приїхав?
— А ти не бачиш?
— Авжеж, бачу! — радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. — До мене приїхав чи по дорозi?
— По дорозi.
— А чого б не до мене? Все б веселiше було.
— Та до тебе, — зiскакую з коняки. — А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?
— Бо зрадiла тобi. — Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. — На добридень тобi.
— На добридень. Ти сама тут?
— Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.
— I що ж ти робиш у свiтi?
— Суницi по лiсах збираю, — поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. — Її зародило в цьому роцi, як роси!
— Як роси?
— Ну, чуть-чуть менше.
— Чом не в загорожi збираєш?
— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
— А в тебе коси пiдросли.
— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: — От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них…
— А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
— О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
— Нiколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
— I як тепер хатина?
— Краще не питай! — зневажливо вiдкопилюю губи. — Повнiсiнько понабивалося худоби.
— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?
— Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
— І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
— Що ж ви зробили?
— Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: — “Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi — трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї”.
— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я. ,
— Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на дiток!
— Е?
— Справдi.
— I що вони роблять?
— А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш — послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.
— Тiльки тепер тихенько-тихенько, — приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:
— Ось тут слухай — вони якраз пiд нами вилежуються.
— Ти ж звiдки знаєш?
— Вухо розшукало мiсце… О, чуєш?
— Нi.
— Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
— Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
— Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
— Правду… Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
. — Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
— Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з’явився заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущi.
— Свiй свого злякався, — добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.
— Вона мене пiзнає, — тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
— А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
— Це я накидала, — з гордiстю сказала дiвчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.
— Для чого?
— Нiби не догадуєшся?
— Нi.
— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — i по гадинi, i по гадинi…
— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. — І не злякалась?
— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
— От молодець!
— А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
— Це ж якого — чумацького?
— З рибою i димом, — засмiялась Люба. — Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?
— Не хочу.
— I чим тебе частувати?
— Нiчим.
— Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
— Є чим журитись людинi, — спливало своє, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав’ям.
— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
— Ет, i говорити не хочеться.
— А ти скажи, — може, полегшає.
— Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, — повторюю маминi слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе.
— Невiдома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i притемнiли очi. — Куди ж вона лежить, Михайлику?
— Далеко-далеко.
— Далi Вiнницi?
— Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв.
— Ой, лишенько! — аж скрикнула дiвчина. — Як же там люди без лiсiв живуть?
— Живуть, позвикали.
— А чим вони палять?
— Кураєм, соломою.
— I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
— Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
— Попроси гарненько його.
— Мама вже й сльозами просила.
— А батько що?
— Сердиться.
— Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?
— Чого?
— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
— Михайлику, а в степах i суниць не буде? — охопивши руками колiна, запитала Люба.
— Нi.
— А що ж там буде?
— Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
— Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
— Поїж, Михайлику.
— Не хочу.
— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, — поклала руку на шматочок сонця.
— Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
— Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
— Це забудеться.
— От i не забудеться, — зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.
— То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.
— Нiчого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
— Це вже як тато закомандують.
— Отак i в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
— Не знаю, як воно випаде.
— Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.
— Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
— А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечiр вам.
— Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
— От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.
— Не ваше просо i не вашi горобцi, — одразу розсердився тато.
— I мiж святими буває сварка, — не гнiвається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.
— Ви вже маєте свiдкiв?
— Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем’яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем’я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря… А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
— Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
— Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
— Та що ви, Панасе? — розвiв руки дебеляк. — Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
— Кумерцiї?!
— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.
— Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:
— Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
— Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.
— Хiба я неправду кажу? — косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?
— Хiба вам випадає до своїх дев’яти славних десятинок мати мою,розхристану?
— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом — шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв — не одружився б, — i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без’язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв’язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.
Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.
— Там середняку нарiзають навiть по двадцять — двадцять п’ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.
— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обiзвалася крiзь сльози мама.
— Менi? — отетерiв дядечко. — Як це? I чого це менi? Що ми — гiршi за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?
— Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, — в’їв батько.
— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?
— Сто двадцять карбованцiв золотом.
— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.
— Сто двадцять кажу.
— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. — Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна — шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть.
— Хiба ви колись не розминулись iз нею?
— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика… То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п’ятiрки, як зорi в жнива, — з самого мiсяця вiдлитi.
— I де вони взялись у вас?
— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев’яноста карбованцях i далi — нi тпру нi ну.
— От усi на небi святi бачать, що переплачую! — добрався —таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. — Так дев’яносто карбованцiв?
— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
— Сам бог-отець видить — вiд душi одриваю! — Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп’ятого.
— Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, — розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:
— Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?
В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.
— Що це?! Що?! — сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.
— Що це? — iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.
— Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.
— Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! — виснув гiсть. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я… я… я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.
— Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, — сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. — Ну?
Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим “ну”, i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
— У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге — переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.
Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.
— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька i мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
— А що ж менi казати? — знизую плечима i знов клiпаю повiками — нi, очi таки не попеклись.
— Звiдки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко грошi мiрками мiряє? Ти в нього, може, спiльником при цьому був?
— Нi.
— Значить, не був спiльником, — встановлює батько iстину. — То де викопав отаке?
— Як скажу, ви ще бiльше гнiватись будете.
— Куди вже бiльше. Не мни своє слово — кажи!
— То ви ж самi це казали про дядька Володимира.
— Я? — здивувався, нахмурився батько i несподiвано посмiхнувся. — Таки говорив! I хоч ти, заводiяко, маєш вуха, як розваренi вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
— Я ж, тату, хотiв допомогти вам, — мимоволi торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
— Дочекались помiчника! От нема кому хворостити босонога! — батько посварився на мене пальцем, а далi зирнув на маму. — Це не ти його настренчила?
— I таке ви скажете? — неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що менi сьогоднi не перепаде по зашийках. — Хiба ж я не знаю, як у нас мiряють грошi?
— А як? — зiтхнувши, поцiкавився батько.
— У нас чиїсь грошi мiряють, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками…
— Ох, i мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не вiдповiдала вона: лихо завжди за розумних чiпляється. — I вже з усмiшкою звернувся до матерi: —А бачила, як цей засядько дременув iз хатини?
— Та бачила, — зiтхнула мати, постелила менi постiль i, зажурено посмiхнувшись, сказала: — Спи, дитино, хай твоя доля росте…
Як гарно забринiли менi цi слова, наблизили до нашої хати-клунi долю, оту вiдлюдкувату жiнку, що не дуже поспiшає зустрiтися iз людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, i в свiй сон захопив материнi сльози. Вони спочатку нiби падали на землю, а далi знялися вгору i змiшалися iз зоряним пилом… Хiба так може бути? Поки подумав над цим, передi мною розступилася хата, село, i я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втiкати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивiє i отемнюється тирса, а до неї синiм цвiтом прибивається море.
Потiм сон переносив та й переносив мене i до похилого жита бiля вiтрякiв, i до якимiвської загорожi, бiля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, i до того лiсу, де вже мене чекали засмученi, мов дiти, красноголовцi. Враз вони заговорили людською мовою:
“Михайлику, не їдь у степи…”
“Хiба ж я хочу їхати?” — кажу до красноголовцiв — i вони розумiють мене, з спiвчуттям похитують своїми шапками.
I в цей час хтось трусонув моє плече.
— Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь i в дрiмотному мiсячному сяйвi бачу прихиленого до мене батька.
— Чого вам? — пiдводжуся з тапчанчика. — Iще ж зовсiм рано.
— Еге ж, рано, дитино, — погоджується батько. — Ти не знаєш, де мама?
— Мама? — одразу ж зiскакую на долiвку.
— Еге ж, — сумно-сумно дивиться тато у вiкно. — Прокинувся, а її нема.
— Де ж вона може бути? — жахаюсь я.
— Чи не пiшла прощатися iз десятиною? Ну, спи, спи, — тато заспокiйливо кладе руку на мою голову i виходить iз хатини.
Скрипнула хвiртка, а далi забринiли ворота — батько пiшов у поле. Переляканий i розтривожений, я вискакую в затоплений мiсячною повiнню двiр.
Над городами, журавлями i пiдсиненими оселями маревом тремтiв тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. I тiльки на невидимiй левадi не спав деркач. На муравi, пiдпливаючи тiнню, лежала Обмiнна. Вона поглянула на мене, зiтхнула, а в її оцi блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподiваючись на чудо, я в думцi запитую її: “Де ж моя мама?” Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вiк.
Тодi я вирiшую теж податися в поле. Спросоння загудiли ворота, i я спиняюсь на вулицi пiд тiнями наших ясенiв i вишень тiтки Дарки. Тут я одразу став меншим, а свiт — бiльшим, i мiсячний туманець проростав iз нього i плив по ньому, чiпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулицi забовванiла постать батька. Я хотiв скрикнути, кинутись навздогiн за ним, та саме щось зашамотiло у пiдтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в ротi вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до свiту, їжачиха зупинилась, повела головою, а далi перебiгла вулицю, зашарудiла в бур’янi й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услiд, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестiло в закутi садочка; звiдти, з тiней, поволi-поволi, похитуючись, вийшла мати. Ось вона пiдiйшла до саблука, притулилася руками i обличчям до нього й щось зашепотiла, перемiшуючи слова i зiтхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповiдала йому свою печаль? Далi, наче сновида, мати пiшла на город i зупинилася бiля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а вiн мовчки похитував головою, нiби i йому була зрозумiла людська печаль.
I менi здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усмiхнувся свiту, дiдусевi-мiсяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Вiн так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увiйшла мати, як укропом, соняшником i росою запахли її одiж i руки, що легко вiйнули над моїми видiннями.
Через отой неспокiй уночi я прокинувся ранiше звичайного i став прислухатися до свiтанку.
Я й досi прислухаюся до свiтанкiв! Мене й досi хвилює, як досвiт назбирує ще темнi роси, визбирує з крайнеба зорi, солодко позiхаючи, бреде посеред туманiв, вiдчиняє дверi якоїсь хати-бiлянки, посилає дiвчину по воду, а далi прочинить отi дверi, за якими ночувало сонце, i посмiхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досi стрiчаюся з сонцем у полi, в лiсах чи на рiчцi i привчаю до цього своїх дiтей…
У хату входять батьки i мовчки дивуються, що я вже встав. У мiжбрiв’ї батька зiбрався клопiт, а материнi очi, видно, й сьогоднi купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думцi, надворi обiзвалась качка: “Так-так-так”.
— Кого б це так рано? — поглянув батько на матiр — видко, йому хотiлося, щоб вона заговорила до нього.
I мати, заглядаючи в пiч, сумно сказала до вогню:
— Хто його знає? Може, Дарка.
Але це iшла не тiтка Дарка, бо в дверi хтось тихенько постукав.
— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу i поставила в куток.
Дверi вiдчинились, i ми всi з подивом побачили на порозi знiяковiлу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.
— Добрий ранок, дiвчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.
— Я, тiточко, Люба, — несмiливо сказала дiвчинка i хитнулась, як очеретинка.
— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
— Нi, тiточко, я до вас.
— У тебе до нас є дiло? — здивувався тато i грiзно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремiнь.
— От вiчно ви на мене! — образився я.
— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — пiдiйшов тато до Люби i з цiкавiстю подивився на її свiжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетенi кiски i отi окостенiлi гудзики на блузцi, що чогось ображено понадимали щiчки.
Люба пiдвела голову i сумно подивилась на батька.
— Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батьковi глечика i вже зовсiм тихенько прошепотiла: — А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
— Ти дивись, — розгублено сказав батько i навiть заклiпав повiками. Вiн поставив глечик на стiл i однiєю рукою пригорнув Любу до себе.
Бiля печi схлипнула мати й намiрилась вийти в клуню.
— Почекай, Ганю, — лагiдно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малi починають учити старших?
— Може, послухаємо їх, Панасе?
— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.
— Ой, спасибi, дядечку… Iще раз спасибi, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибi, а далi не знаю, як уже треба дякувати…
— Спасибi, донечко, i тобi i за суницi, i за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.
А Люба радiсно подивилася на мене i вперше посмiхнулася в нашiй хатi, i посмiхнулися всi її насурмоненi гудзики…
