«Гуси-лебеді летять» читати – Михайло Стельмах

Михайло Стельмах «Гуси-лебеді летять» читати текст твору, що був написаний у 1963 році.

«Гуси-лебеді летять» читати

Моїм батькам — Ганнi Iванiвнi й Панасу Дем’яновичу з любов’ю i зажурою

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ «Гуси-лебеді летять»

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо…

А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi…

“Так-так-так”, — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: “Так-так-так”^

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар’ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем’ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Кінець ознайомчого фрагменту….

«Гуси-лебеді летять» скорочено

Автор переказу – Гнатюк Юлія

Розділ 1

Навесні над хатою Михайлика пролітали лебеді. Хлопчик із захопленням слухав дзвінкий спів їхніх крил і мріяв полетіти разом із ними. Йому здавалося, що саме лебеді приносять на своїх крилах весну, тепло і нове життя. Дід Дем’ян пояснював онукові, що тепер оживатиме природа: сонце золотими ключами відмикатиме землю, прокидатимуться дерева, річки й поля.

Михайлик дуже любив слухати дідові розповіді та казки. Його уява переносилася в чарівний світ, де оживали казкові герої, а лебеді ставали посланцями добра. Поруч із хлопчиком жила стара однокрила качка, яка ніби розуміла людську мову і по-своєму спілкувалася з людьми.

Згадуючи зимові розваги, Михайлик розповідає, як одного разу без дозволу побіг кататися з дітьми на саморобних санчатах, зроблених із ночовок. Мати знайшла його серед гурту дітей, забрала додому і насварила за пустощі. Потім хлопця лікували від застуди й поїли гарячим чаєм.

Незабаром бабуся повела Михайлика до церкви, щоб він став розсудливішим. У храмі хлопчик розглядав великий малюнок Страшного суду. Його вразили картини раю та пекла, праведників і грішників. Особливо він радів, що серед грішників не було хлопчаків, які каталися на ночовках.

Михайлик жив у бідній селянській родині, тому часто ходив босоніж. Одного дня голова комбіду дядько Себастіян приніс листа від батька. Усі дуже зраділи звістці. Оскільки мати не вміла читати, вона послала сина покликати дядька Миколу Бульбу. Для цього навіть дала хлопцеві свої чоботи. Взувши їх, Михайлик був безмежно щасливий.

Дорогою він згадував свого діда Дем’яна — відомого на весь повіт майстра. Дід умів виготовляти вози, вітряки, різьбити фігури людей і святих. Колись він зробив для пана дерев’яних апостолів, але той не заплатив за роботу. Ображений майстер забрав свої вироби й порубав їх на дрова.

Дядько Микола був веселою, доброю людиною, яка ніколи не втрачала почуття гумору навіть у найважчі часи. Він прочитав листа від батька, і вся родина зворушено слухала його слова. Після цього мати дозволила Михайликові піти гуляти.

На вулиці хлопчик зустрів свого товариша Петра Шевчика. Вони вирушили до лісу. Дорогою хлопці слухали дзюрчання струмків, стрибали по кризі, розмовляли про рибу, птахів і лісові таємниці. Петро розповідав різні вигадки, а Михайлик уважно слухав його.

У лісі хлопці побачили зайця, милувалися деревами та слухали голоси птахів. Раптом Михайлик помітив під снігом маленький підсніжник, який пробився до сонця. Тоді він зрозумів, що ліс уже прокидається від зимового сну. Весна справді прийшла, а лебеді принесли на своїх крилах життя, тепло і надію.

Розділ 2

Дідусь і бабуся вірили, що з Михайлика виросте добра людина, а мати часто жартувала, що з нього буде користь лише тоді, коли з голови вийде вся безтолоч. Хлопець не вважав себе ледарем: він допомагав дорослим по господарству, пас коня, рубав дрова, працював на городі. Проте найбільшою його пристрастю було читання.

Ще змалку Михайлик сам навчився читати й захоплено перечитував усе, що потрапляло до рук: казки, романи, газети, книжки різного змісту. Одні твори захоплювали його, інші викликали нерозуміння і навіть обурення. Особливо вразила хлопця книжка, де сільське життя і праця хлібороба вважалися ознакою здичавіння. Це здалося йому несправедливим, адже він знав, як шанують у селі працю орача.

Михайлик згадував, як урочисто проводжали навесні плугатарів у поле. Він і сам пам’ятав свою першу борозну, яку провів разом із батьком. Праця на землі була для нього святою справою, тому він не міг зрозуміти зневаги до селянської праці.

Мати хвилювалася, що надмірне читання може зашкодити синові. Вона часто сварила його за книжки і рано гасила лампу. Та хлопчик знаходив спосіб читати вночі. Коли всі засинали, він запалював каганця і на печі поринав у світ пригод, де жили царі, князі, козаки, відьми та чорти.

У ті часи люди ще вірили в нечисту силу. Особливо багато історій про чортів та відьом розповідав веселий дядько Микола. За його словами, він не раз ловив нечисту силу в різних місцях і завжди перемагав її. Михайлик із захопленням слухав ці оповіді, хоча й боявся їх.

Одного разу, начитавшись страшних казок, хлопець так налякався, що прийняв дідові чорні штани за чорта й голосно скрикнув. Після цього мати дізналася про його нічні читання і почала замикати каганця в скриню.

Проте Михайлик не здався. Він сам змайстрував собі нового каганця зі старого патрона, кукурудзяного качана та бляшанки з бензином. Тепер залишалося лише знайти нові книжки. Заради цього хлопчик обходив усе село, обмінював свої дитячі скарби на книжки й шукав їх усюди, де тільки міг.

Одного разу на ярмарку хлопчик виміняв у крамаря книжечку «Три торби реготу» на п’ять крашанок, які знайшов у курячому гнізді. Він дуже хотів почитати щось веселе, але вдома за таку оборудку отримав від матері прочухана. Над його невдалим торгом найбільше сміявся родич Гива — веселий і дотепний хлопець із кучерявим волоссям.

Гива розповів Михайликові про свого батька Володимира, який був заможним, але завжди прикидався бідним. Він постійно скаржився на неврожай, нестатки та худобу, хоча насправді жив краще за багатьох односельців. Особливо любив піджартовувати над ним дядько Микола, який навпаки перебільшував свої статки, щоб висміяти скупість і хитрощі Володимира.

Побачивши, як Михайлик сумує через брак книжок, Гива придумав план. Він запропонував зробити «вощанку» — крашанку, наповнену воском, щоб вигравати великодні яйця у дитячих змаганнях. Хлопці разом виготовили таку крашанку й сподівалися здобути багато биток, які можна було б обміняти на книжки.

На Великдень Михайлик прийшов до церкви з вощанкою. Проте його хитрість не вдалася: під час гри яйце тріснуло так само, як і яйце суперника. Мрія про нові книжки знову розбилася.

Тоді хлопчик звернувся до колишнього писаря Юхрима Бабенка, який мав багато книжок. Юхрим погодився дати почитати «Пригоди Тома Сойєра», але зажадав чотири склянки гарбузового насіння. Для Михайлика це була майже нездійсненна умова.

Незабаром хлопчик помітив, що мати носить під одягом полотняний пояс із гарбузовим насінням, яке вигрівала перед посівом. Він замислився, чи не можна взяти трохи насіння для Юхрима. Та коли побачив, як дбайливо мати ставиться до кожної насінини, як любить землю й рослини, йому стало зрозуміло, наскільки дорогоцінним є це багатство. Мати навчила його любити природу, бачити красу рослин, ранкової роси, квітів і всього живого.

Одного дня до їхньої хати приїхав селянин Стратон. Дідусь жартома назвав його міністром. Михайлик здивувався, бо чоловік був одягнений дуже просто. Згодом Стратон пояснив, що колись справді був «міністром» у селянській республіці, яка існувала в кількох селах під час революційних подій. Вони боролися проти панської влади й захищали свої землі. Розмова зі Стратоном відкрила хлопчикові нову сторінку історії та життя простих людей.

Після від’їзду Стратона до діда завітав церковний староста — титар. Він любив повчати інших і скаржився на нові порядки та політику. Дідусь дотепно відповідав на його нарікання, висміюючи пиху та невдоволення старости.

Михайлик наважується взяти з материного вузлика чотири склянки гарбузового насіння, щоб віддати їх Юхримові Бабенку за книжку. Хлопчик добре розуміє, що чинить неправильно, але бажання читати виявляється сильнішим. Він потайки відміряє насіння, ховає його в кишені й вибігає на вулицю.

Дорогою Михайлик зустрічає виснажену жінку з маленьким сином, які прийшли з голодного краю просити допомоги. Багатий господар відмовив їм навіть у шматку хліба. Побачивши їхні страждання, хлопчик розчулюється і віддає голодній дитині майже все насіння, яке ніс Юхримові. Жінка щиро дякує й благословляє його на добре життя серед людей. Ця зустріч глибоко западає Михайликові в душу.

Потім хлопець усе ж іде до Юхрима. Той спочатку невдоволений, що замість чотирьох склянок насіння принесли лише дві. Проте, скуштувавши насіння, погоджується дати Михайликові не «Пригоди Тома Сойєра», а збірку казок. Хлопчик змушений погодитися. Отримавши книжку, він вирушає до ставочка, де захоплено читає серед весняної природи. Час минає непомітно, і лише надвечір він згадує про дім.

Щоб виправдати свою відсутність, Михайлик назбирає щавлю на борщ і повертається додому. Біля хати його зустрічає дідусь. Виявляється, усі хвилювалися через його довгу відсутність. Дід дарує онукові чудову саморобну іграшку-вітряк із лебедем на даху. Подарунок дуже тішить хлопця.

Зайшовши до хати, Михайлик бачить матір, яка перебирає насіння. Він хвилюється, що вона помітить пропажу. Коли з кишені разом зі щавлем випадають дві гарбузові насінини, мати спокійно запитує, чи дав він насіння голодному хлопчикові. Михайлик зізнається. На його подив, мати не сварить його. Вона розповідає, що та жінка заходила до них, і вона нагодувала її з дитиною. Почувши подяку за доброту хлопця, мати зрозуміла, хто допоміг голодному Івасику.

Мати каже, що добре вчинив, адже бідній людині може допомогти лише така сама проста людина. Вона з ніжністю дивиться на сина, гладить його по голові й замислено повторює свої звичні слова: «Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?»

Розділ 3

На початку літа мати розбудила Михайлика вдосвіта й сказала, що саме в цей час можна побачити найбільші дива. Вона запитала, чи чує він, як селом ходить літо. Хлопчик нічого не почув, але разом із матір’ю вийшов надвір і побачив його сліди: на вишнях уже починали червоніти ягоди, зацвів горох, а на груші наливалися плоди. Михайлик захоплено уявляв, як літо приходить у село вночі й приносить усі ці зміни.

До них завітала попова наймичка Мар’яна. Вона принесла гостинці та розповіла, що в Якимівській загороді вже достигли ранні білі черешні. Дівчина пообіцяла домовитися з господарем, щоб Михайлик міг нарвати ягід. Потім Мар’яна розповіла свій сон: ніби вона місила тісто, а у вікно заглядав повний місяць. Мати витлумачила цей сон як знак того, що незабаром дівчина знайде свою долю і створить власну сім’ю. Після цього Мар’яна поспішила назад до панського двору.

Мати завжди співчувала бідним наймичкам і хвилювалася за їхню долю. Вона часто приймала їх у своїй хаті, слухала їхні розповіді та пісні.

Михайлик вирішив поїхати до Якимівської загороди. Він добре знав ліси й дуже любив їх, хоча інколи з ним траплялися пригоди. Одного разу, випасаючи кобилу Обмінну, він прив’язав повід до ноги й заснув. Перелякана кобила раптом помчала через ліс, волочачи хлопця за собою. Ледве оговтавшись від ударів об пеньки, він зміг її зупинити.

Перед поїздкою Михайлик згадав історію про те, як у їхній родині з’явилася кобила. Коли дідусь трохи назбирав грошей, він разом із Трохимом Тимченком поїхав на ярмарок купувати коня. Спочатку вони довго гостювали в шинку, співали пісень і розмовляли про життя. Дідусь переконував усіх, що для бідної людини найдорожчими є земля, добра дружина та пісня.

Коли вони нарешті дісталися кінського базару, то побачили багато коней. Гарний кінь-лискунець, якого продавав циган, виявився занадто дорогим. Після довгих пошуків вони натрапили на сиву шкапу з прогнутим хребтом. Її господар вимагав за неї всі гроші, які були в діда. Трохим переконав дідуся, що це вигідна покупка. Так за десять карбованців вони придбали коня і поїхали додомую.

Вранці бабуся повідомила, що кінь, якого дідусь купив на ярмарку, виявився кобилою. Коли всі пішли до стаєнки, то побачили, що це справді так. Дідусь лише розгублено сказав: «Обмінна!» і зрозумів, що його ошукав дядько Трохим. Згодом Трохим прийшов миритися, виправдовувався долею та чаркою, а господарі пригостили його. Дядько був відомий своєю неквапливістю й навіть колись урятував потопаючого титаря лише після довгих роздумів.

Кобила отримала прізвисько Обмінна, а Михайлик пас її. Одного літнього дня він приїхав до Якимівської загорожі, де росли фруктові дерева, квіти та стояла пасіка. Хлопчикові здалося, ніби лісом пройшло саме літо в образі жінки. Незабаром він зустрів чорняву дівчинку Любу, яка знала його ще зими. Вона пригостила його суницями та розповіла про себе.

Люба доглядала пасіку, поки батьки працювали. Вона пояснила, що жінка, яку бачив Михайлик, — її тітка Василина, яка дуже гарно співає. Дівчинка також згадала Мар’яну, що добре ставилася до хлопця. Щоб вразити Любу, Михайлик розповів історію про автомобіль, який дідусь колись привіз додому після відступу польського війська. Машина певний час їздила селом і дивувала людей, а потім її передали владі.

Люба повела хлопця до черешні, яку тітка називала «піснею». Поки Михайлик рвав ягоди, дівчинка збирала суниці й навіть танцювала на сонячній галявині. Потім вони разом розпалили вогонь і зварили смачний куліш. Після обіду Люба показала йому борсучу нору, гніздо білої трясогузки та джерельце в лісі.

Непомітно настав вечір. Діти подружилися, і Люба попросила Михайлика ще приїжджати та привозити цікаві книжки. Коли хлопчик від’їжджав, він побачив, як назустріч Любі йде її тітка Василина, а над лісом лунає пісня.

Удома всі похвалили Михайлика за черешні. Дідусь запропонував наступного дня піти ловити рибу саком у Ведмежій долині. Увечері вони розмовляли про зорі, святих і небесний Віз. Дідусь жартував і сміявся з дитячих запитань онука, а бабуся лагідно дорікала йому.

Хлопчик із любов’ю згадував своїх дідуся й бабусю — добрих, працьовитих і щирих людей. Перед сном він бачив, як бабуся доглядала свій садок і розмовляла з деревами. Засинаючи, Михайлик думав про Любу, ліс, черешні та майбутню риболовлю.

Уночі йому наснився дідусь із саком та велика риболовля. А вранці, коли вони збиралися до річки, хлопчикові здалося, що біля саду промайнула жіноча постать, схожа водночас і на Мар’яну, і на саме літо, яке мандрує землею та творить свої дива.