81 IX [19]52
ЗОЛОТІ ВОРОТА*
(НОТАТКИ Й МАТЕРІАЛИ ДО РОМАНУ • НАРОДНОЇ ЕПОПЕЇ НА ДНІПРІ)
Подумати треба зараз же — поки не до кінця зіпсували — і про Нову Каховку. В ній минуле не матеріалізоване ні в пам’ятниках старовини, ні в історичних будовах. Вона, Стара Каховка, має минуле історичне, політичне.
Отже, деякі будови треба будувати, уявляючи себе в майбутньому.
13/ІХ 1952
Написати цілу лінію “аморального” поводження хлопців з дівчатами. На 10 рожениць у родильному домі вісім байстрят. Вивчити найбільш цікаві діла, історії, драми.
Їм протиставити хороше подружжя з любов’ю, щастям, дітьми.
Дівчат багато більше, ніж хлопців взагалі у нас. І дівочкам горе. Се біда велика, загальна.
Дівчатам присвятити окремий розділ і взагалі багато уваги. Про них так багато можна сказати.
Пригадати дівчину, що не виходить заміж, бо сватаються некрасиві.
Тут впадав у вічі багато красивих дівок і хлопців.
ПОЕТ НАРОДУ
На великих зборах, на пленумі, лаяли поета Р.
Лаяли й шельмували його молоді, власть імущі люде, які вважали сю лайку й шельмування народного старого поета за свій священний обов’язок і службовий подвиг. Поету не простили нічого, ні одної його життєвої помилки. Драму його життя, що попсувала йому все на світі, ще коли власть імущі ходили без штанів або гадили в пелюшки, [сю] драму особливо грізно і пристрасно пригадували як непростимий, незабутній, підлий злочин поета, що заслуговує вічної кари, презирства і помсти. Що вже ніяка ні партійна його приналежність, ні талант, ні третина століття творчої праці, ні сивизна, ні велетенська праця для народу, для партії, для комунізму не затулять ні його ганьби й злочинства, ні їх пильності й непримиренності.
Навіть бездонну душевну доброту поета вважали за безпринципність і маскування.
Поет у сей час сидів поверхом нижче в буфеті і тихо собі випивав щось алкоголічне. Він був у всьому подібний до свого народу.
— Поете! Нагору поспішайте. Там про вас іде грандіозна мова. Сам N. вас критикує. Швидше!
Поет посидів трохи ще, схилившись над бокалом. Про що він думав, невідомо. Потім пішов нагору, почувши обов’язкові оплески.
Пішов поет нагору… Нагорі в шанобливім оточенні всіх тих, що треба, ішов сам власть імущий, проповідчик грізний.
Его.глаза сверкают. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен. Он весь, как божия гроза”.
Підійшовши до “божої грози”, поет ввічливо поклонився і, потискуючи длань, сказав, аби не подумала “гроза”, що він її зовсім не чув:
— Вітаю вас. Промова епохальна. І переконлива до краю по формі і по змісту. Підписуюсь під кожним її словом.
— А що ж ви думаєте, не правда? В таких ділах треба бути одвертим, не взирая… — сказала “гроза”.
— Абсолютно згоден. Я навіть не ждав од вас такого. Я зачарований.
— А ви не дуже бравіруйте, — доповідчик грізно пахмурився і зловісно блиснув очима.— Вам би плакати треба, а не вчиняти жалюгідні намагання жартувати.
— Я дуже вдячний вам за милостиву пораду. Дійсно, піду я краще додому да поплачу, — сказав поет.— Будьте здорові й щасливі. Бажаю вам добра. Тільки два слова на прощання: ви прийшли і підете, а я вже остався…
Поет повернувся і поволі пішов по східцях униз. Спина в нього була зігнута од великої ноші, голова біла, ніби весь огонь уже згорів у ній і лишився один тільки попіл. Дома вночі він склав вірша прекрасного і чистого, як ручай, для свого і всіх народів про те, що комунізм поборе і запанує в усім світі, не дивлячись ні на які темні сили, що стоять на переможнім його шляху, і буде братство на землі, і любов, і жалість.
Наймогутніша машина епохи — земснаряд — має абсолютно неоригінальний і неефектний вигляд. За допомогою сієї машини ми перетворимо Землю. Те, що мріялось лише в казках чи в снах, може стати реальністю наших днів. От що таке земснаряд. І нічого показного. Се не машина, а цілий образ.
21/ІХ [19]52
Секретар Херсонського обкому виступив з доброю доповіддю.
Голос у нього молодий, і сам він міцний і здоровенний.
Намагався говорити найчистішою руською мовою, що йому й удалось на 150 %: він акав більш, ніж се роблять самі руські люде… Перестарався.
За змістом промова була хорошою.
12/Х [19}52 Неділя, ранок над рікою Підпільною
НАД ВІЧНИМ ПОКОЄМ
Преклоняю коліна перед тобою, повний невимовної вдячності, що породила мене в великі часи, що напуваєш і годуєш мене всіма твоїми багатствами хліба, меду, молока твого, твоїх пісень і музики, що даєш мені радощі й страждання і приймеш до свого лона, як прийняла дідів моїх і прадідів, мати моя.
Чому так любили тебе, і так оспівували, і так серцем тяглися до тебе, й думками, і всіма найвищими почуттями, що тільки було вищого й чистішого в мужній людині.
Благословляю день, і осінь, і теплий вечір, і шум сокориний, що доноситься до мене з того берега.
21/Х [195й2
Коли мені пощастить написати сценарій в доброму здоров’ї і я не втрачу працездатності, я зроблю фільм свій на Київській студії.
Я повертаюсь на Україну і творитиму серед свого народу. Я не можу без нього далі писати. Як би важко мені не було. Як не доведеться поневірятися мені в Києві, я мушу, зібравши всі сили, не звертати уваги на людей, що мене ненавидять, творити для народу, молитися народу, ідучи з ним до великої мети — побудови комунізму, і жити одним — картиною про велике будівництво на Дніпрі і в степах України.
ПРО Г. І Л.
Є й такі. Приїздять, сновигають. Закопилюють губи. їм не подобається. “Скучно. Сіро. Неефектно”. “І чим більше придивляєшся, тим сіріше…” і т. д. Отсі підсліпуваті виродки, лжеписъменники, псевдокореснонденти… яких не слід би пускати сюди •на пістолетний постріл…
Дивитись соромно. Не могли найти нічого кращого прислати.
24/Х [19]52 18 годин
Іду з аптеки. По дорозі коло Управління Дніпробуду стоять дві жінки молодих. Прості собі трудівниці. У одної немовля, сповите у білу простиньку. Вона гойдає його на руках і сама ритмічно похитується, щасливо усміхаючись дитині. І мене, що пройшов у п’ятнадцяти кроках і бачив їх всього лише п’ять секунд, обнімає радість.
Потім на дорозі спинився самоскид. Друга молода робітниця з привітним чистим лицем кивнула водієві. Він снинив машину. Вона сідає в кабіну, посміхаючись водієві — своєму, очевидно, знайомому, — а в мене на очах сльози радості. Чому?
Життю. Його простим, ніби звичайним явищам прекрасного, людяного, ніжного…
ХАМ
Зайшов до N. в кабінет. Переді мною сидить свиня… Через кілька хвилин мовчанки вона запитала мене, чи я до неї прийшов. Коли я сказав “так” і назвався, вона, не дивлячись на мене, спитала, що мені треба. Потім таким же… трактирно-хамським чином вона спитала мене, для якої мети, і потім помовчала хвилин зо три, займаючись підписуванням якихось паперів. Соізволила сказати мені, також не дивлячись, що вона не може мені виділити нікого в провожаті для огляду дільниці бетонних заводів і що вона може мені дати записку до виконроба N., якого я мушу десь там знайти. Я пішов. Свинтус так і не глянув на мене.
Противно мені було так, що аж у голові заболіло. Потім я подумав собі: та се ж прекрасно. Слава богу, найшов-таки свинтуса, що зі своєю хамуватістю теж будує комунізм…, що, може, десь в його онуках щезне тавро хама…
У кутку біля нього стояло перехідне знамено комсомольське — хіба не парадокс!
14/Х1 1952
ЮЛІАНА
Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я беаудинио говорю їй иайніжніші слова. Милуюсь нею, весь переполнения до неї глибокою ніжністю.
…Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені любов?
Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездогавиа чистота її багато-щедрих фарб.
М’яка тепла вода її оновила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родида мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов’ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, і синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику її рідної води до мене.
Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою ливу до тебе на тихії води,, на ясні зорі, несу тобі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе.
Свята моя, незабутня, вічна! Поклич мене, прийми на свої береги, де трудяться мої люде, де чую спів…
1953 рік
31/1 [19]53
Милого її забили на яионській війні в той саме час, коли ще тільки-но зійшла її зоря. Не наложила вона на себе руки. Не прокляла всесвіт і бога. Не втопилась. На всі ці драматичні речі, вчинки у неї не вистачило героїзму. Вона не була глибока, як безодня, чи гостра [як] блискавка. Вона була віжна, як вода. Тихо плакала вона на самоті по своєму Василю. А коли хтось пожалів її і приголубив, вона невільно віддалася своєму покликанню…
— Чим же хату покриємо?
— Єоломою. Чим.
— Кажуть, що соломою ж тепер не можна.
— Чому?
— Погана солома. Перестали молотити в околот.
— Ні, не тому. Солом’яна стріха, писателі кажуть, в ознакою міщанства, націоналізму.
— Дурниці. Солома в голові — ото міщанство чи дворянство, а стріха може бути всяка. Аби не протікала.
— Еге. У його, мабуть, грошей багато.
— Стріха не міщанська, а людська, якщо в в вас серце.
— Міщанська вона для міщанина, а для нас людська. Солома у них в голові. Солом’яне серце і блудлива холодна душа.
— Красива.
— Тю, лихо його забери! Вже в соломі націоналізм завівся.
КИТАЙ
ЗУСТРІЧІ ТВОРЧІ
//Полетіли в Китай. Або прибула делегація китайських робітників і селян на Каховку.
Глибоко інтимна розмова українських, російських і китайських трудівників землі.
Трудівники землі.
Про ліси, про фруктові дерева…
41VIII [19]53
ПЕРСОНАЖІ “ХАТИ”
//Один з персонажів хоче, щоб у майбутньому було багато звіра в степу і птиці. Все хліб та хліб. Я хочу, щоб усе було.
Він мріє про майбутнє. Щоб було цікаво.
І щоб були хижі звірі.
Нічого. Ми виховаємо у них новий інстинкт — дружби до людини.
Досить хижацтва.//
//Неодмінний персонаж фільму — археолог. Може бути комедійним.
Введення археолога і археологічних досліджень у районі будівництва дасть змогу часових рішень у фільмі.//
//Краще, коли археологів буде два: один старий, як-от покійний професор Яворницький, другий молодий, який трохи іронічно дивиться на Яворницького. Це молодий учений, весь спрямований вперед, а не назад.
— Дивись назад, — це суть нашої нації.
— Дивись вперед, а то лишишся позаду, — і через минуле утверджуй майбутнє в сучасному.//
Т-ко недотепний. Він ніколи не міг захистити як слід свою думку, губився, говорив дурниці, — одне слово, справляв невигідне враження. “Знаходився” він щось через три-чотири години.
“ЗОЛОТІ ВОРОТА”
Се було звичайно дома. Тоді диспут продовжувався, відбувався ще раз. Ворогом була його дружина чи… Він вкладав їй в уста переконливі гострі аргументи проти себе, значно гостріші, ніж ті, з-за яких він потерпів фіаско, але зате і одповідав же він їй! Через годину од неї не оставалося цілої кісточки. І тільки тоді він заспокоювавсь, до нього верталася творча сила. Жінка се знала і терпіла.
Прославитись можна було колись надлюдським стражданням, пекельними муками чи диким злочинством.
Хто був славним через працю?
Назовіть мені одну душу за тисячу літ, що прославила би ся трудом праведним.
Нема такої селянської душі.
Труд був марним.
Шлунковим, рослинним.
Знайдіть бодай один пам’ятник щасливій людині. Ось пам’ятник людині, що вміла красиво й щасливо прожити життя.
Дивітесь на нього, нащадки! Нема такого…
181 VI [19]53 У вагоні
Народ народу подарував ріку. Тема для блискучого оповідаїшя або сценарію.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Золоті ворота в комунізм. Юнацтво мрів збудувати їх серед степу і щоб через них текли води Дніпра по стелах України.
ТАК ВОЮВАТИ, ЯК МИ
//Пам’ятайте тільки одне: так воювати, як ми воювали, і не снилось нроклятій вашій крамарській натурі.
І яе вмирали ви в битвах так, як умирали наші герої, і не перемагати вам ніколи так, як перемагали ми.
Такої міри любові до життя і подвигу, такої пристрасті перемоги не видавити вам із своїх крамарських душ і не купити ні за яке золото.
Що ваше золото? Які смішні і дурні ви сьогодні з вашим золотом.//
//— У нього слабе місце — вважати себе важною перселою.
— Він піднявся все ж до високої посади.
— Так, але ж і ящірка не гірше за орла досягає найвищих гірських верховин.
— Господи, це неможливо.//
ДО ДРУГОГО СПОРУ
//Заходи для врятування народу і держави не завжди лишаються однаковими.
“Сама доброчинність стає пороком, коли застосовують її помилково”.//
23/VІII [19]53
Журнал “Нейшнл перентс тічер” — про систему виховання в США. “Все, чого потребує країна, — це люди, які будуть вбивати інтих для того, аби вижити самим”.
“Капіталісти володіють школами і університетами на правах приватної власності, подібно до того, як володіють вони банками, валютою, пресою”.
Готування до війни, до нищеяня.., штучно створений психоз небезпеки і т. ін.
Пригадати всю “Прощай, Америко!” і статтю в “Новом времени”.
Епізоди в літаку
//— Хочете писати про майбутнє? Приїжджайте до нас на будівництво і розкажіть людям про те, що буде через… років.
Коли закінчилось це дивне оповідання про те, яким буде степ через п’ятнадцять літ, молодий хлопець зітхнув і, дивлячись у далину, спитав:
— А яким стану я в той час?//
//— Навіщо ти написав те-то і те-то? Лдже цього ще нема.
— Це наукова фантастика.//
//Великі будови — це кульмінаційні вишки нашого господарства.//
//Треба написати п’ять оповідань.
Від мрії Леніна до гігантського сучасного — майбутнього.
Народи нашої країни пройшли уже гігантським шлях.
Полезахисні зони — ліси комунізму.
Новий пейзаж комунізму — це краса майбутнього, і в цій красі краса наших душ, нас, як авторів і творців майбутнього, нових людей на землі.//
24/VІІ [19]53
Годинна бесіда з т. Кузнецем Я. М. про два варіанти.
1. Самотьочнии (прийнятий урядом).
2. Механічний (Геден).
Другий дешевший на 5 мільярдів без Молочанського водосховища. У когось у вересні забігають “мальчики кровавые в глазах”.
Образ Кузнеця інтересний.
Говорив йому про сибірські ріки, про Давидова” Вінтера і т. д. Все розуміє. Правда, треба тему трактувати у всесвітньому масштабі.
Пристрасті великі.
Пригадав йому Лисенка-Цицина.
ПРОПАВ
1.. Іван Іванович, що займав великий пост, бувши викликаний до Петра Петровича, який займав ще більший пост, почув раптом на свою адресу несподівано грубе:
— Геть! Іди геть! Мерзотник, так і так!..
2. Зовсім збитий з пантелику, вмить вийшов, в очах потемніло… плило все в голові… “Пропав”.
3. Дома всі стурбовані. На роботу вже не поїхав. Но їв, не пив. Усю ніч не спав. Вів внутрішній діалог. “За що?” Перелічував усі свої заслуги, свою відданість праці, мрії… За що?! Не можу я більше працювати. Руки опускаються.
Йому здавалось, що всі уже знають про його ганьбу, про його падіння.
А може… не дай боже… невже?
4. На другий день був знову викликаний до П. П. Ішов — ноги не несли. Ввійшов. Був зустрінутий ласкаво, з вибаченням:
— Простіть мене. Я одержую ось уже два роки скарги на вас за брутальну поведінку і вирішив дати вам змогу перевірити це на собі… Жалійте людей. Не ображайте.//
1954 рік
26/11 1954
…— Через тебе, негідника, немає щастя у колгоспі. — Поживете й без щастя, чорт вас не візьме. Щастя, щастя! Є речі більш важливі, ніж оте щастя.
18/VIII [19]54 Поїзд
А НАЙГОЛОВНІШЕ З ГОЛОВНОГО
Синтезувати нову комуністичну психологію. Виразно зобразити всі можливі її прояви в роботі, в спрямуванні, в етиці і естетиці.
Мусять родитись у картині люди нової нашої безпрецедентної доби — комунізму.
Фільм про Великих маленьких людей, що творять нову еру на землі — еру комунізму.
31/Х [19]54
ГЕРОЇ І ЖЕРТВИ
(ДО ПИТАННЯ ПРО ПРЕКРАСНЕ)
//Для повноти картини потрібні в селі не тільки герої праці й битв, а й мученики, тобто жертви самоуправства, беззаконня і сваволі. Це люди чесні і морально пристойні, яких ні за що ні про що висилали, потім прощали незаподіяні злочини, і вони сьогодні ходять серед нас, не знаходячи собі ніякої вже точки опори, подібно до грішних душ у мікеланджелівському страшному суді.
Це до епізоду питань. До речі, згадати Кравчину, де він записує перед смертним боєм у партію і де всі сповідаються перед ним. Усе це до питання, до великого многогранного питання про прекрасне.//
12/ІХ [19]54
Сьогодні мені шістдесят років минуло…
Учора й сьогодні я одержав багато привітальних телеграм. З Москви, звичайно, не з убогого Києва.
Національну форму і зміст я відчуваю завжди, й сьогодні особливо. Гірко мені? Гробить мене розпач чи жаль? Ні. Небо таке ясне, і повітря прозоре…
Люблю народ свій палкою любов’ю. Ущухло много бур в моєму серці і пристрастей ущухло багато, тільки одна з них лишилася в мені назавжди: пристрасть етична, і за це я благословляю свою долю і свій час…
25/ІХ [19}54
Сьогодні я чомусь згадав про виступ Чарлі Чапліна у пресі чи в промові зі слів Андрія Малишка.
Чаплін заявив, що слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного митця — мислителя і поета. Він назвав моє ім’я, від чого, очевидно, українська частина нашої радянської делегації діячів культури ніяково опустила очі, не знаючи, як реагувати…
//С. красуня. Струнка, з красивими руками, з великим низьким лобом, голубоока. Чорт знає, які дияволи таяться в ній. Вона, звичайно, завоює його.
Сидячи на одній парті в гідротехнічному інституті, вона не може не завоювати його, тому що та, дружина, вдома. Вона вдома — і більш нічого. І все за С. Все говорить про те, що пара його — С. Так він і поїде з нею на нове будівництво, в нове життя. А дружина лишиться на березі нещасна. І буде плакати вона, і проклинати долю, і кликати його, але нічого вже не зміниться. Судилась їй сирітська доля покинутої.//
//Критики скажуть, звичайно, — вигадав автор конфлікт. Нема такого конфлікту. Наші маси давно вже переросла і виросли з цього кола нікчемних приватновласницьких проблем. Де він їх побачив? Де він побачив цих уявних матерів, які замість того, щоб з радісною усмішкою на устах переселятися з тісних мазанок у світлі нові будинки, раптом почали плакати і цілувати одвірки,, та ще з такими слізливими иричитаннями? Нема цього! Нема!
Тут автор зразу змушений буде поспішити назустріч критикам з заявою, якщо не про свою цілковиту з ними згоду, то в усякому разі з виявленням радості, що вони цього ніде в житті не помітили. І навіть заздрощів. А втім, ні. Заздрощів до критиків автор не відчуває.//
У СЦЕНАРІЯХ І ФІЛЬМАХ
//Скільки на думці?
Що на думці, те й на язиці.
Усе персонажі сповіщають у тій чи іншій нескладній формі один одному про те, що вони зараз робитимуть.
У підтексті майже нічого нема. Все однопланове. І немає мислення. І кожному відведено судити не вище чобота.//
//Відсутність підтексту в ролях не дозволяв акторам творити образи. Тому вони не живуть, тобто не мислять (“Я мислю, отже, я існую”). Вони читці репліи.//
1/Х 1954
//Що може людина? Могутня нечувано наша людина сьогодні. Взагалі людина сучасності — якими засобами вона володіє?//
Верещака. Працюєте погано. По-старому.
Тихий. Скажіть мені: коли б були ви не письменник, а хлібороб, як ми от, як би землю краще по-новому обробляли,?
Верещака. Я? Я про це не думав. Я взагалі кажу.
Ти. хдй. Жаль. От бачте.
Верещака. А ви? Коли б були ви не колгоспник, а письменник, про що б ви книжку написали? Еге. Ви про це думали?
Тихий. Думав. Я написав би книжку про гарну, лагідну людину, добру і чесну. Про те, як призначили її, цю людину, на роботу, таку, для якої у неї ума-голови не хватає. І як оця людина поволі стала злою, нечесною, гидкою і нещасливою. І як через неї стало нещасливими багато гарних, розумних людей. Не перебивайте. І як потім у це село приїхало високе начальство і цю людину вроді неначе вигнало з посади, і як усім нам знову стало легко й ловко жити. І тій людині теж.
Верещака. Так. Може, ви назовете прізвище цієї людини?
Тихий. Можу назвать. Можу й не назвать.
Запорожець. Не називай, Трихван! Усі вони один у одного горілку п’ють. Правди не доб’єшся все одно.
Тихий. Доб’юсь.
Верещака. Одне можу вам сказати: напевно високе начальство до вас не приїде…
РОМАН
11/Х [19]54
У всіх його проявах розікласти на п’ять пар:
//Любов і радість. Ревнощі і страждання. Народження дітей. Розлуку.
Злиття сердець, щастя владання. Обман і мерзотність.
Прагнення до висот і допомога друга. Прагнення до висот і гальмування міщанки. Похибки серця. Гармонія.
З усіх повсякденних явищ поєднати один вірний і точний роман. Переплести всі долі пар.
НІЧ
1. Вони в степу обійнялись (тема моря).
2. Вони потонули, море закрило їх.
3. Друга пара па човні на Дніпрі,
4. Човен на Дніпрі. Вони в ньому лежать.
5. Сцена підла.
6. Вона одна в степу. Страждання. Музика.
7. Фівчук лягав спати.//
221/Х [19]54
Н. Каховка
Деталь.
Їздив з М. в Стару Каховку. Хотів знайти невловимих водобудівців. Двічі не заставав. І обидва рази мене вражали секретарки зава і парторга. Обидві досить гарнесенькі, молоді, з гарними фігурами. Але пики в обох злі, як у гадюк. Вони ніколи не бачили мене в житті, не знають, хто я. Але обидві огризалися на мої запитання, наче перед ними стояв не сивий відвідувач, а їхній найлютіший ворог.
Яка дивацька відсутність елементарного виховання! Так хотілося сказати: “Посміхнись ти, дурепо паршива! Попроси мене люб’язно сісти. Які ідіоти тебе виховали? Який дурень узяв тебе до себе на роботу?”
Потім я подумав: “Ні, змовчу. І тихо піду”.
Можливо, вони копіюють своїх начальників?..
23/Х [19]54
Різне. …Да! Заходжу я до Петра Івановича. Скільки років не бачилися! Людина культурна, море чарівності. Є нам що згадати. Одне слово — зустріч майже близьких друзів. Розмови високі, політичне спрямовані до самих вершин комунізму. Просунувся Петро Іванович, просунувся здорово! Ось як злетів! Ну і досвід, звичайно, керівної роботи, і зовнішність, і голос, і посмішка, і щось таке, знаєте, високе і принадне, керівне на обличчі…
Але ось дзвоник секретарки. Коротка розмова. Петрові Івановичу треба когось прийняти. Хтось зараз повинен до нього ввійти з підлеглих. Чому я це знаю? Я бачу: Петро Іванович непомітно для себе і для мене, через звичку, вже інша людина… Відвідувач заходить… Розмова відвідувача з строгим, жорстким керівництвом коротка. Похмуре керівництво, важка бездушність і нечутливість цього наймилішого Петра Івановича. “Вправляв мозги” прибулому, очевидно, розумній і нещасній людині.
Він виходить пригнічений, супроводжуваний важким поглядом.
Крісло повертається в мій бік, і переді мною знову ліричний шанувальник вільного жарту, трохи скептик і прочая, і прочан, і прочан.
Милий Петро Іванович:
— Да! І ось, значить, це саме, приходжу я додому…
Я думаю: господи, звідки ся артистичність? О, порожня посудино… Ти вже недосяжний, непроникний, обтічний. Ти всемогутній. Скільки ж тобі років? Нікому не вирахувати. Ти старий як світ… Чи є ти плямою капіталізму? Чи ти ще при феодалізмі був таким сучим сином? І будеш при комунізмі? Ба, мабуть, будеш, бестіє!
26/Х 1954
Сьогодні у мене приємний ранок. Наче менше стала боліти голова. Отримав велетенське душевне полегшення від телефонної розмови з Юлею. N. надіслав мені дружнього листа з вкладеним у нього рецептом і двома пакетиками дидретину. Сповнений до нього почуття глибокої вдячності, до цієї доброї, розумної людини. Спасибі йому.
І ще одна хвилююча зустріч буквально збудоражила всього мене, як то кажуть, до краю. Сьогодні я отримав деяке ствердження однієї своєї старої таємної здогадки.
Я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушівському Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру:
Чи ее все так? Ну, добре, Каховську станцію і водоймище — море — я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв — і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне.
Інші греблі? Зокрема, Кременчуцька? Та сама, яка повинна затопити 45 000 домів серця України? Чи потрібна вона? Чи така вже вона необхідна? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в невеликій мірі для енергії?
Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодівання термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системж, а не дише Землі?
Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільне” дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?
Я задавав отсі питання А-ву, але переконливої відповіді від нього не отримав. Очевидно, він не до кінця розуміє все, будучи поспіль захоплений своею прекрасною і благородною справою.
І ось сьогодні один професор Одеського гідротехнічного інституту підняв раптом переді мною завісу.
Очевидно, саме у зв’язку з атомною ерою вже почали переглядати всю проблематику гідробудівництва. І той факт, що зараз закрили всі нові гідротехнічні в у а й, залишивши лише один старий, Одеський, свідчить про дещо.
…Ми будемо робити новий стрибок у розвитку енергетики. Атомний.
Греблі ва основних великих наших ріках, очевидно, будуть невеликі, з скромними відмітками для полегшення судиоилавства і зрошення, беа ломки сіл і міст, без знищення прибережних лісів і затоплення гігантських [просторів] дорогих земель.
Не кажіть — немає конфлікту. Є конфлікт. Вчора увечері я довго сидів у А. Ми перебрали багато тем і не помітили, як промайнуло дві години. Як і завжди, ся людина подобалася мені. Тому я мав задоволення від спілкування з нею.
— Скажіть мені, чого ви могли вільно і, так би мовити, безкарно не робити в Каховці всі о/гсі чотири роки?
— Тобто? — А. підвів свою могутню голову і ледь-ледь примружив очі. Він, очевидно, трохи втомився.
— Ну, могли ви не асфальтувати вулиць, не саджати дере”, не будувати Будинку культури?..
— Боже мін! — в голосі А. забриніли складні інтонації здивовання [через] наївність питання, сміх, гіркота.
— Та я нічого не повинен цього робити. Це все мої злочини? Будинки, театр, асфальт, озеленення, архітектура, все-, що вас тут приваблює, що радує людський погляд, що надало будові відчуття благоустроєного нового міста, — все ж це суцільний докір мені. Все мені поставлено на вид: “Що ви тут накоїли? Хто ви? Гідробудівник чи градобудівнин?”
А. почав оповідати мені всю історію створення міста — се разюче.
Ось на чому можна створити п’єсу, роман про народження міста, яке люблять уже городяни і вже пишаються ним і за яке будівник отримує докори від високопоставлених свинтусів.
— Ви що тут набудували? Хто вам дозволяв? Ви бачили в К…? Як там Іванов — Петров — Баранов працює? Збудував простенькі бараки, койки в три яруси, по сто, сто двадцять чоловік на барак — і все! І працюють! А ви що думали? Не працюють? Працюють! Ось як. А ти, так-перетак, двоповерхові лазні тут, та кам’яні двоповерхові квартири, та асфальти… ти на це розбазарюєш?.. І так далі і тому подібне, неуявно дике. ї хто це, ви гадаєте? Заступник міністра.
Я сидів вражений.
— А на чому втримався? — А. замислився.— Мене підтримав український уряд. Так, так, вони всі мене підтримали, і український ЦК. Тут зовсім інше розуміння речей…
Ось, власне, і все.
— А які тут інженери, майстри, робітники! Се — гвардія. Се — аристократи духу. Дивовижно благородний, щасливий якийсь колектив!..
26/Х [19]54
Диво зі мною. Мені стало легше. І настрій змінився. Трохи впало тиснення. Почав писати, ходив до глазної лікарні, аптеки. І хоч ходити важко, болить за грудиною, я став веселий і бадьорий. Мабуть, тому, що Юля подзвонила. А день знову казковий. Дніпро, і небо, і сокорини, і Козацький острів — все мене чарує. Тепло і тихо. Благословенна осінь…
28/X [19]54
Вчора закінчив свою доповідь про сільське будівництво для подачі в Раду Міністрів і віддав передруковувать. Увечері перед сиом розповів своєму новому сусіду Г. Д. ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художпиків-мопумоігталістів, архітекторів, різчиків по дереву і керамістів для того, щоб, вибравши село, скажімо Опішию, і завчасно домовившись з колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців. Ще краще створить би дві чи навіть три такі групи, щоб вони працювали в різних селах. Треба створювати нові зразкові вогнища культурного будівництва на селі. Я згадав Пікассо і Леже. Що зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку! Се я запропоную урядові і президентові Академії архітектури N. Тільки не підніме сього N. Побоїться і поледачиться. Він уже відступив за стіни свого Софіївського монастиря і далі золотих бань навряд чи рушить.
30/Х [19]54
…Зустріч з президентом Академії архітектури була трохи комедійною. Він через годину заявив, що він стомився “від напору моїх думок”…
41Х1 [19]54 Київ
Сьогодні лечу, себто не лечу, а їду до Москви. Речі складені. Надворі глибока похмура осінь…
Що я зробив тут хороше?
В колах архітектурних.
Я розпочав тут справу справжнього державного плану, якщо архітектори її підіймуть. Дев’ятнадцятого листопада виступатиму на пленумі Академії архітектури з питань будівництва нового села. Доповідь я вже написав і, прочитавши її особисто т. Н., вручив йому. На другий день він на зустрічі в Академії архітектури запропонував мені прочитати її па цьому пленумі.
6/ХІ [19]54
Москва. Похмуре сіре небо. Гримлять важкі машини за вікном.
За дві години я вже почув тут про свій стан так багато прикрих речей, що вже не рад поверненню. Вже не з моїми нервами боротися з недолею. А до того ще й грошей у домі нема, і дістати ніде, і вже навіть заїкатись про них не можна, бо й тут уже оббрехано мене. Вже К. дістав фальшивку, ніби я за рік минулий заробив якусь шалену суму.
З О-вим зустрівся хороше. Се єдина людина, що ставиться до мене добре. Тільки що він може?
Перед від’їздом з Києва мав велику розмову з N., який хоче, аби я переїхав працювати на Київську студію.
— Олександр Петрович, студія загибає. Вона зайшла вже так далеко, так тяжко пала, що далі існувати так не може. Потрібні ви тут як повітря. Тільки ви один можете ще врятувати українську кінематографію. Ви ж бачите самі, що кругом робиться, і т. д. і т. п.
А далі річ пішла про кіномистецькі керівні верхи, про їх рівень, байдужість, обскурантизм. Картини дійсно жахливі. Ніколи ще українська кінематографія не падала так низько, не обезлюднювалася так українськими кадрами.
— А чому ж ви не пропонували мені переїхать додому хоч би п’ять років тому?..
7/ХІ [19]54
Дуже радий, що на засіданні президії Академії архітектури в присутності тт. Н., С. і К. прийняті мої запорозькі чайки на ввідних воротях шлюзу Каховської ГЕС. Тепер, якщо вистачить у скульпторів пороху і культури, буде хоч один пам’ятник нашим збройним предкам. Адже ніде нічого за триста років! Наче їх і не було на світі…
І доповідь моя в Раді Міністрів про художнє оформлення Каховського моря, очевидно, відіграє свою роль.
21/ХІ [19]54
Доповідь моя на пленумі Академії архітектури відбулася досить влучно. Народ прийняв мене гарно.
Тільки я захворів. Тиснення пішло знову вгору. Перебуваю в гнітючому моральному стані.
21/ХІ [19]54 Москва
Холодно. Гудуть машини за вікном день і ніч’, не вгаваючи. Просидів цілий день над сценарієм…
23/ХІІ [19]54
Художній твір є завжди до певної міри протестом на користь чи проти когось чи чогось.
Не слід хитрити з читачем. Коли ви пишете, уявляйте собі, що ви завтра помрете і що ви пишете заповіт для любих своїх дітей.
Не бійтесь захоплення. Бійтесь лжі і утрировки.
Ніщо, ніякий ряд живих і ловких сцен, не затулить відсутності основної ідеї.
А ідея являється сама, якщо в романі є дві живі неоднакові, ріжні особи.
По аакону природи: досить дотику двох пластинок металу — холодної і гарячої, щоб уже потекла електрика.
26/ХІ/ [19]54
ДО ПИТАНЬ ФОРМИ
Зробити у фільмі один-два великих епізоди, цілком побудованих на стрімкому рухові. Беэ жодного слова. На якійсь одній стрімкій ноті.
Один з цих епізодів — звичайно, наступ моря, розлив чарівний, веселий, величний. Від Києва до Каховки. Се незвичайна весна.
Другий, можливо, епізод Сірка. Се літ запорозької кінноти в степах. Се битва, погоні, угон людей, худоби. І анову битви. І знову рух у степу.
І потім уже слово кошового.
ПРОСТІР
Літаки, радіотелефонування.
Треба зробити так, щоб у картині не було тісно. І щоб вона була не рвана, не фрагментарна. Треба дію, що відбувається на великому просторі будівництва, правильно розташувати і об’єднати на загальному тлі.
Один з персонажів — молодий хлопець. Очі талановиті, широко розкриті в життя. Всьому дивується радо. Одкривав сам у собі щоразу все нові й нові таланти.
— У мене, дядьку, учора ввечері одкрився новий талант.
Писанка. Дивуючись, ставить найнеможливіші несподівані запитання, на зразок:
— Нащо оці верби?
— Чого так стало некрасиво?
Він щасливий. Все, чого хоче, здійснюється. Бажаю — те-то (спогади в Щорсі). Діалог про красоту і соціалізм. Не хочу я верб.
СКОРИСТАТИСЯ НЕОДМІННО
//Н.Н. знав, що він ніколи не любив людей. Зовсім яв любив ні народу, тобто ні робітників, ні селян, ні буржуазії.
Це презирство до всього на світі рятувало його, як йому вдавалось, від усвідомлення власної нікчемності і пустоти, було єдиним відкритим девізом його життя. Війна, мир, — чи не все одно? “Важливо бути на хвилі”, — ось який це був письменник Яковець-Яковченко.
У нього немає друзів.
— Не треба мені друзів. Досить з мене дружби народів.
Коротше кажучи, він хам.//
— Я людина. Мені властиве все людське. Не можу я складатися з самих молекул ентузіазму.
Я мушу їсти, пити. І щоб на мене дощ не йшов у хаті.
І хочу я не бути похожим зовні на страхіття…
Я не хочу своїм зовнішнім видом принижувати мою прекрасну Радянську державу.
— Є керівники, є й письменники, що з-за високих ідей не бачать людей.
— Коли це так, він просто їх не бачить, без всяких ідей. Нікого, крім себе, не любить.
27/ХІІ [19]54
Закінчився з’їзд письменників Радянського Союзу27. Дванадцять днів. Урочисте відкриття в Кремлі. Багато виступів. Промови писані. Всі говорили, уткнувшись носом у написані свої слова. Промовець окремо, аудиторія окремо.
Мій виступ народ сприйняв прекрасно. Не вподобався я тільки моєму другу Н. і його родичу і двійнику Н.Н.
Був цікавий чесний виступ Шолохова…
30/ХІІ [19]54
ПРО КОЛІР, ПРО КРАСУ
Записати в сценарії кілька разів. Розкидати сі думки по всьому полю сценарію.
Описати детально крижини, розливи, сади в цвіту. Всю душу природи в цвіту. Весь порух сил.
Прикласти вухо до землі.
Літати з бджолами в кожну квітку. Навіщо?
Адже се буде знято, а може, й ні, дивлячись за обставинами. Все рівно, записати так, наче буде зняте точнісінько саме так, і люди будуть дивитись зазняте через сто років як літопис, як живопис.
ВНЕСТИ В ТЕКСТ СЦЕНАРІЮ
Такий герой мій чи не такий? Розпитаю людей, — хто скаже правду? Адже всяк уже носить його, створивши по образу й подобію свому.
Один скаже — він був скажений, другий — дурний. Маленькі душі зменшать його до своїх пігмейських розмірів і скажуть про його свою пігмейську правду: він матюкавсь, був мовчазний, багато їв, і пив, і їздив у ЗІМі — саме те дрібничкове, що, зменшуючись до пігмейських розмірів (нрзб). Не то що мій герой, а навіть велика людина робилась близькою і зрозумілою пігмеям.
Горобців спитати — скажуть, напевно, що орел погано літав у кущах і коноплях. А як орел за хмарами літає, спитати треба орлину зграю.
В селі Любимів ка
ЧОМУ?..
На зборах серед людей, дуже стриманих і м’яких, один п’яний. Се блондин середніх літ з вицвілими на сонці вусами, порівняно пристойно зодягнений. Сидить серед жінок. Він п’яний.
Але, бачачи перед собою в президії приїждже начальство, тобто секретаря райкому і мене, він з усіх сил намагається бути коректним. Йому безтямно хочеться виголосити щось невисказане, гірке. Його обличчя сповнено страждання. Голос гихии і сумний. Він боїться порушити порядок. Він несміливо підіймає руку. І коли йому дають слово, він скрушно, вкладаючи найскладніший підтекст, вимовляє одне лише слово:
— Чому? Ну… ну, ч-чому-у? Ах!
І притискує до серця кулак. Що “чому” — я так і не зрозумів. Але всі інші, здається, всі зрозуміли його і мовчки згодилися.
Він був вкрай сумний…
Потім після зборів він підійшов до голови і з таким же сумом і скрухою:
— Ах, я ж зовсім не те хотів сказати… І ось, розумієте, відчуваю: п’ятдесят грам перебрав, ех!..
Дивовижно симпатичний чоловік.
1955 рік
ТЛО
5/1 [19]55
Для всього фільму пам’ятати: тло ніколи не повинно бути порожнім. На другому, третьому і навіть на четвертому плані завжди повинно відбуватись щось побутове, гранично правдиве.
Тоді образи будуть плавати в живому середовищі, а не в безповітряному вибірковому просторі.
Іноді те, що відбувається на тлі, може виходити на перший план. Се деталі крупнопланові, почерпнуті з середовища. Вони короткі, йдуть під фонограму головної дії.
Примітка. Діти, що грають біля президії, жінки з дітьми на руках, яким герої дають дорогу, і т. д.
З година ночі, субота 12 листопада (1955)
//Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин. Пам’ятати про час, про народ, про свої літа.
Піднести її високо і нести біля самого серця.
Катерину і Голика трактувати однаково, без поділу на позитивних і негативних. Не боятися ніяких пристрастей, ніяких узагальнень.
Боятися тільки брехні і утрировки.
Думай неухильно тільки про велике. Підпсси природу до самого себе, і хай всесвіт буде відображенням твоєї душі. Борись во ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.
— Щастя, щастя… Обійдемось і так. Є речі важливіші, ніж щастя.
— Які?
— Які? Повинність. Обов’язок.//
ПЕЧАЛЬ
//Гпів може бути дуже сильним. Але печаль не доводить до відчаю, істерії. Це загалом не драма. Це життя наше. А життя прекрасне. І люди, що творять його, загалом прекрасні.
Сцени печалі повинні бути легкими, як білі хмарки. Нерозтрачена ніжність повинна бути знайдена і виражена, філософічна мудрість і щедрість народу — творця, воїна, художника.
Звідси: сцена жалю з приводу затоплення, прощання з хатою, або коли рубають грушу, прощання з синами і т. д. і навіть розлуки в драматичному романі, якщо треба, — хай будуть… хай зворушують і викликають навіть усмішку, але не страх і страждання. В усьому повинне бути життєутвердження, душевна краса народу.//
30/ХІІ 1955
КРАВЧИНА
II— Ми ж були з тобою хто? Найзвичайніші люде.
— Ну, а тепер? Ми хто?
— Як хто? Тепер ми незвичайні люде. Я подивився сьогодні на будівництво, послухав, що говорять, — це зовсім інший світ. Саме незвичайний. До сього дня я, признаюсь тобі, ось навіть війну пройшов. Три ордени не добрав — не розумію життя — сьогодні зрозумів.//
1956 рік
(1956)
Є щось глибоке в цьому творенні моря, щось схоже на історичну долю нашого народу. Розширюються береги, нові морські обрії хвилюють серця будівників.
По закінченню цього фільму я, очевидно, відійду від своїх старих принципів і зроблю “Тараса Бульбу” за Гоголем. Це давнє бажаиня моїх друзів.
7/Х/ [19]56
Оповідав полковник К. таку бувальщину про свого друга. Сюжет, достойний Шекспіра. Під час його [вильоту] аагабав кращий командир ланки. На очах у бойового товариства вів вбивав одну за одною три бойові машини ворога, іде на таран, збиває четверту і сам підпалений, в ту мить падає вогневою кулею на ворожу територію. Пам’ять його вшанували урочистими словами. І иагоро-‘ дили посмертно званням Героя Радянського Союзу…
Минула світова війна. Виявилось, що він упав на терен ворога живий, нанівзгорідий, поламаний. Його вилікували. І от… дома дізнається: позбавили його звання Героя і т. ін. і т. п.
— Товариші, за віщо?
— Як за віщо? Адже вд буди приказом нагороджеш званням Героя…
— Да!
— Посмертно. А ви живий.
— Ну й що? Хіба мій нодвиг зменшився від того?
— Діло не в подвигу. Був наказ — посмертно. А раз вж живий, ви тим самим вже не відповідаєте формі наказу. І тому…
— Що — тому?
— Тому ви ніякий не Герой. Для звання Героя ми мусимо представити все заново, а де підстави? Хто може засвідчити ваші подвиги?
— Такі-то й такі-то.
— Але ж вони загинули всі…
— Так що це воно виходить, як же ее так?
— А так, що ви живі. Могли б же ви, попавши до полону, застрелити себе?
— Постійте… Що ви сказали?
— Якщо ви герой, як же ви могли здатися в полон?
— Я не здавався. Я впав разом з літаком і чудом залишився живий в огні.
— Так. А де дістанете ви докази, що саме ви були в огні і руки ваші не могли тримати пістолета?..
…Довго оповідав мені полковник К., а я слухав його і жахався. Се було одне з пайжахливіших оповідань моєї доби…
7/ХІ/1956
Запишу на сон грядущий: “Поему про море” я хотів знімати спільно з Київською студією. Домовився про се з заступником міністра. Сказав йому:
“Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що й знімати фільм треба на Вкраїні, в основному а українськими акторами. Інакше я не мислю собі. Інакше се буде щось аморальне і, по суті кажучи, глибоко неприродне й дикуиське”.
Він погодився зі мною.
Не погодився лише один діяч української некультурності. Ні моє прохання, ні посилання на думку заст. міністра культури СРСР не вплинули на N…
24/XI 1956:
Причини сірості, безкрилості, нудної буденності того мистецтва полягають головним чином у тому, • автори творів стоять холодні і байдужі в одній площи, з фактами, з предметами своїх творів.
Високе “умственное плоскогорье”, висота і ясністї; точки зору художника-митця і глибина його світогляду під впливом тридцятилітньої енергії уступили своє місце ділячеству, байдужості і спекуляції на реалізмі плазунів безідейних і дрібних.
Нема ні любові, ні пристрасті немає.
