15 / Х / [19]45
Старший лейтенант. Пробув на війні чотири всі роки. Повернувся з Німеччини.
— Скажи мені, що ти виніс узагалі зі страшного з усього смислу війни? — спитав я його по досить довгій розмові.
— Що виніс? — подумавши, сказав він мені. — Я прийшов до висновку, що в —житті все набагато грубіше, ніж писали нам колись, і говорили, й говорять. — Він одповів на свої якісь складні думки по множеству, напевно, найконкретніших явищ.
— Що скажу? От у всіх письменників у книгах чи статтях: війна — так се сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив ні сліз, ні горя. Все дуже просто. Хлопнули — чоботи геть і в яму зарили, — готово. Ніхто нічого й не думає. Навпаки, весело і повно сміху.
— А люде?
— А я їх не бачив, їх там взагалі нема. Вони виселені.
— А в ямах, у байраках, лісах, льохах? А під час наступу? Ти ж усю республіку пройшов, да не одну, а кілька?
— Да я з людьми не стрічався. Може, й свідомо.
— Друже мій, ти був на війні душевно і фізично сліпий, — сказав я. Мені хотілося додати: “Ти був дрібненький егоїст і боягуз. Ти боявся зустрінутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожній”.
Отсей молодий чоловік тепер хоче і буде творити фільми про війну.
18 / Х / [19]45
КНИГА
Не спав я цілу ніч. Писав.
— Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку помремо. Загибаєм всі.
Се не було ніяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основі досвіду й характеру приказу. Се знали командири всі і знали ми. Надприродним було те, що ми діяли.
І от почали солдати проситися до мене в книгу. “У мене, — кажу, — для себе паперу не стає”.
— Запишіть хоч на один рядок. Що був отут під Сандомиром такий-то…
— Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвідчити за себе?
— Дівку оскорбив. Визволену з неволі.
— Ти?
— Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селі трибуну, і так заворожив, що ніхто не міг сказати з неї того, що думав.
— Дурень, у трибуни своя правда.
— Я перейменовував свій город так часто, що вже й не знаю, звідки я.
— А мене запишіть у партію. Такий-то.
— Записую.
— І мене запишіть. Пишіть, що вмер геройською смертю, більшовиком.
_ Всі ми хлопче, тут більшовики. І всі вмремо. Кажи, якщо вже хочеш, щось таке просте, житейське. Може, маєш гріх який чи особливу заслугу. Чим одрізнявся ти од нашого народу.
— Пишіть: великому Сталіну слава. Сержант Горобець.
— Пишу “славу”. Слідуючий.
— Напишіть про… (Запис обривається.)
(до 18 / Х1 [1945)
Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки і юначки. А вій записував. Се були найчистіші романтичні душевні програми кращого. Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто життьовий характер. Ніби перед смертю прозріли очі на те, що завжди було перед ними і чого вони не бачили. І тепер вони самі дивуються. Один сказав: “Товариші, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати всьому світу, як треба жита! Записуйте”. Тарас записував, вдивляючись в юнака, і якимсь одним властивим його лише земляній душі способом відчув, що так говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже те-то й те-то, невже ве обніме він уме дівчину, не назове її своїм щастям, не порадується на дітей своїх, не зробиться професором… і т. д.
Дійсно, він був убитий.
1. Написати діалог перед смертним боєм.
2. Се може бути окрема новела, може бути розділ “Золотих воріт”.
3. В “Золоті ворота” внести “составителя законов” — солдата років під п’ятдесят з гаком.
//Національний епос — втілення історичної пам’яті народу.
Роман мав бути написаний народною мовою.
Життя послало нам сюжети незвичайні, їм треба дати художню обробку.
Фантастичне змішалося з героїчним.
Жорстокість — зі спокоєм і благородством людського
духу.
Ницість із вірністю.
Хихикання і агакання безумців з неухильним сарказмом смілого розуму на шляху до справжньої мети людської революції: до єдності світу в думці і дії.
Ідея революційного гуманізму.
Революційної героїки.//
КРАВЧИНА
II
СМЕРТЬ ДІВЧИНИ
Дівчина вмирала, дивуючись. Невже отеє і все і І вже смерть? Невже ніхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж іще ніхто не цілував.
Я ще не займана. Господи! Товариші! І вже в мене не родиться дитина!.. Вмираю. Людоньки!
Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловіки, що намагались підійти до мене, все були такі безстидні, і не так безстидні, як некрасиві. А я так… Мені так хотілося красивого, так хотілося красивого-красивого.
Я дівчина. Товариші лікарі, не солдат я. Дівчина. Прощайте…
19/ХІ [19]45
Мені сказав сьогодні Николай Митрофанович Крилов 13 (академік), мій великий приятель:
//— Я відчуваю і знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелі цивілізації, принаймні європейської. Усе, що відбувається в світі, нічого іншого мені не говорить.
— Чи припускаєте ви можливим, як учений, що нашій планеті в цілому загрожує катастрофа від розриву атома?
— Безумовно. За весь час свого існування людина вперше торкнулася явищ космічного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разі, коли я, сидячи в цьому номері готелю, бачитиму, що світ руйнується, я скажу без жалю, що нічого кращого людство не заслужило.//
Довго й багато говорив мені старий. Думки його часом в’язались погано: склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крізь непослідовність думки, сарказм, іронію, часом чудакуватість і крайній скептицизм проривається велика житейська драма видатної людської індивідуальності з величезною ерудицією, гордої й вибагливої. Таких людей зараз нема. Весь стрій його інший. Се дев’ятнадцятий вік Європи. Часом він здається мені персонажем з якоїсь п’єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний і… комедійний трохи.
19/ХІ 1945
Аморальні міркування Тараса Кравчини на шляхах війни…
— Господи, хоч би вже мене вбили чи розірвали міною. Голова пухне од думок. І нащо я почав писати, прах його візьми. Ну повірите, не можу вже ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж які погані лізуть в голову, неначе чорт який нашіптує па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу таку, наприклад, думку, що всяка війна безнравственна в своїй внутрішній основі. Тому і зображати її в книгах як благородство і красу людських вчинків — злочинство й глупота. Війна — дурна. Жорстокість і всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір’я, прославлене тисячоліттями книжної брехні і кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних і достойних пошани тварин, як собака, кінь чи корова.
Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам’ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба.
Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципіально? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни — і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна.
В Нюрнберзі суд. Тече з Нюрнберга кров, гній, злоба, жорстокість і безпросвітна людська дурість фашистських людожерів. Не придумати кари ні для одного. Посадити. Ні, не карав би я їх. Посадив би голих у великі банки зі спиртом і розставив би банки на всіх майданах європейських столиць на триста літ. На пам’ять і в науку про ідіотизм атавістичного (нрзб).
А судді хто? Американці. Англійці. Хрещені батьки підсудних і до якоїсь міри учні. Мріяли ж вони про знищення людоїдами Росії, України? Про загибель десятків мільйонів наших людей, щоб потім приставити ніж до Гітлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд іде.
Готується нова війна.
Нові герої, нові сироти, нові каліки, нові злочинці, спасителі.
24 / Х / [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
— Не покладу, каже, оружія! А той собі каже — не положу. Он які були. Ну, що поробиш. Так ми й собі, раз так, то так, будеш уже битися. А що людей набили, як г… Трупом смердить, понас… скрізь, а вошей було! Хіба тепер оце воші!? Де-пе-де тобі частично вошка проповзе, та й та німецька. Я своєї воші давно вже не годував, забув уже й яка вона. Хіба вже десь, видно, після війни полізе. Уже тепера до кінця війни і не побачу.
Сім’я в мене є. П’ятеро синів і дочка. Дві дочки. Правда, синів повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дівка на цілий світ.— Він так розповів про її красоту, яка вона була малою, що сльози виступали в усіх на очах. Олеся.
— Героїня?
— Ні. В тилу прославила епоху,
— Чим?
— Не скажу.
— Ну, скажіть.
— Не скажу, догадайтесь самі, чим могла прославити двадцяте століття молода красива вдова, розумна, з середньою освітою?
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ні.
— Ну, кажіть же, люде добрі. Ніхто не вгадав. Тоді я вам скажу. Вона ходила в ярмі удвох з коровою. В епоху пари, електричества.
Я думаю, що не радіо, не розклад атома, не пеніцілін ї не “літаюча кріпость” найбільші події у світі. Я презираю кріпості і атоми, хай на мене не гнівається Америка. Найбільша подія у світі — моя дочка Олеся з коровою у плузі, її душа і моя нікому і ніколи не простять. Хоча ні, прощу. Нащо мені носити ярмо ще й у серці своєму?
Прийде додому, нап’ється горілки, заспіває — та й “му”. А потім плаче, приказуючи такі слова, яких ще світ не чув і ні одна газета не видруковувала. “Му” та “му”.
Моя рідна дівчинка, дочка моя Олеся.
Коли б я був великий художник чи різьбяр, чи коли б я завідував чимось великим, от кому б я створив пам’ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що літали попід небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої, не парубійкам полум’яним, що кидались в високім пароксизмі грудьми на кулемети. Ні, я створив би пам’ятник Олесі. Я поставив би її в упряжці, пам’ятник із золота, створений руками великих майстрів. Я повелів би майстрам, перед тим як кувати її постать на вічні наповнюють його щодня духовною їжею в виді різних однакових для всього людства відомостей. Він пожирає ту їжу. Він був просто нерозумною людиною, людиною, так .би мовити, малолітражною розумове. Зате він був слухняний, позитивно слухняний, чесний, завжди готовий до всяких позитивностей, з гарною усмішкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу.
— Е, якби йому дати пару хороших розумних заступників! Хіба ж так би було! Заступники сволочі, — зітхали роками співробітники Торохтія Макогоновича, ненавидячи його заступників.
25/Х/ [19]45 Начальнику і предсідателю кінематографії. Користуючись підготовкою до знімання фільму “Життя в цвіту”, шанобливо повідомляю Вас, що від сього дня я перестаю одержувати заробітну платню. Я прошу Вас, не вбачайте в сьому моєму вчинкові нічого такого, що могло би Вас дратувати, приміром, абощо. Я роблю се не з метою демонстрації чи непослушенства. Навпаки, я хочу сим особливо підкреслити свою лояльність щодо своєї оплати. Але разом з тим я не можу й не думати про якість картини, яку я розпочинаю знімати. До сього часу я розглядав себе як одного з найкращих режисерів кінематографії. Я звик до сієї думки, і вона, певно, помагала мені триматися па високому моральному рівні у виробництві. Зараз же призначена мені місячна плата по третьому розряду щомісячно два рази пригноблює мою свідомість і поселяє в мені сум і зневір’я в своїх здібностях. Тому я для того, аби зберегти свою душу од непотрібних і шкідливих для мого стану натяків па свою творчу неповноцінність, прошу вважити мое прохання, аби я міг спокійно віддаватись владі своїх мрій і не порушувати звичної уяви про свою гідність. Платню за роботу, будьте ласкаві, визначіть мені в якій іншій формі по закінченню фільма, відповідно до його якості.
З пошаною заслуж., лауреат і т. ін. Ол. Довженко
26/Х/ [19]45
ЗОЛОТІ ВОРОТА
II
Географію роману треба виписати особливо точно, з документальною правдивістю.
Треба описати село, краєвиди, район. Припустим, він з Великого Перевозу або з Шишаків.
Отже, мусить бути описано, як німці під час бою чи відступаючи палили село, як утворилася замість села пустеля.
Ріка. Пригадати бій коло ріки з “Перемоги”.
Озера, сінокоси. Дерева, рослини, трави, все, що росло в полі, як звалося. Зробити ілюстрації і фотографії флори і фауни села. Можна дати також і фотографії вулиць, хат. Людей окремих. Ландшафту. Надати, таким чином, усьому вигляд справжньої і точної документальності.
Таким чином, мій рукопис мусить бути оздоблений не тільки заставками, кінцівками, заглавними літерами, не тільки великою кількістю ілюстрацій, а й фотографіями. Зробити все рукою любовно і досконально, як твір життя. Літопис.
Розподілити книгу, власне її внутрішню основу — характеристику Тараса, па розділи. Кожний розділ, будучи органічно об’єднаним з усіма іншими розділами, мусить мати своє точно визначене спрямування:
Роман — наївний, простий і недотепний.
Роман — розумний, складний і дотепний.
Веселий і безжурний.
Ні, сумний і глибоко замислений.
Добрий і недобрий. Він м’який як віск. Він і твердий як криця.
Мстивий і великодушний.
Лінивий, не лінивий трудяка.
Одне слово, вся повнота народної психології, народного характеру повинна знайти в ньому собі місце, розмежувавшися в належних правдивих пропорціях, відповідних основам українського національного, народного характеру.
“Міра життя” може й повинна увійти до епопеї як складова частина другої частини.
Тарас Кравчина — Петро Скидан. Може бути і другий варіант: не Петро Скидан, а Мина Нечитайло. Можливо і напевно се буде що краще.
Приїзд С. в колгосп остається, звичайно, з послідуючими Тарасовими коментарями.
В першу половину, власне па початок третьої частини, епопеї ляже перероблена “Україна в огні”, де Тарас Кравчина — Лаврін Запорожець або Мина Товченик.
Очевидно, проте, Запорожець.
Далі йде повернення, могутній наступ Червоної Армії. Запорожець— Кравчина їде до армії.
ЙОГО СОН
Сон — форма, спосіб монтажний, композиційний для висловлювання різних цікавих і надзвичайних речей і можливостей нездійсненних. Часом губиться межа між сном і дійсністю.
ЙОГО ЖАЛЬ
Можлива форма ліричних екскурсів. “Як жаль мені, що я не писатель, написав би я тоді книжку чи казку, як одну людину…”
КОМПЛЕКСИ — ЕТИЧНИЙ, МОРАЛЬНИЙ, ЕСТЕТИЧНИЙ
Збагнути все, чим мучився все життя. Основний комплекс пристрасті — етичний.
ЛЮБОВ ДО КРАСИ
“ПОГИБЕЛЬ БОГІВ” Може цілком ввійти до одної з частин.
“Перемога”, “Тризна”, “Зачарована Десна”, “Китайський святий”, “У країна в огні”, “Велике товариство”.
Пристосувати, переробивши все відповідно до біографій синів і до його власної біографії.
СНИ І ПРИКМЕТИ
Снам, і прикметам, і спостереженням приділити особливу увагу.
МРІЇ І БАЖАННЯ УЯВЛЕННЯ
Він міг уявити себе конем, убитим, повішеним, спаленим, деревом плодовим підрубаним. Він уявляв собі, як піймав Гітлера і як судив його.
Зробити велику сцену, велику главу уявленого суду. Суд — це моральний кодекс Кравчини.
Кравчина і Гітлер. Кравчина і Гесс.
Розмова з Гессом( начальником концтабору). Гессу забажалося, знищивши 2 мільйони людей, побалакати з 2 000 001 жертвою. Се був Кравчина.
Через всі “Ворота” і особливо через третю частину проходитиме думка: “Відстала Європа. Передова Азія”.
Отже, ми ніби пе відстала Європа, а передова Азія.
Європа має палке бажання забути про наші жертви.
Хотять забути, не помічати нас. Тому, що ми їм пе подобаємось органічно, вони хотять, аби нас не було в їхній свідомості. Вони витісняють нас в підсвідоме. Тільки політики не забувають про наше існування, загрозливе memento mori, і пильно стоять на сторожі старого європейського світу.
Старий світ боїться нас.
ОПИСАТИ БІЙ ПІД ГРАЙВОРОНОМ
//1. Артилерія.
2. Танкова атака.
3. Піхотна атака.
4. Женці.
5. Бронебійники біля річки.
6. Дівчата купаються.
7. Переходять річку вбрід і
8. Снаряди падають у річку.
9. Сцена в госпіталі (під Харковом).
10. Убита жінка в долині.
11. Жінка плаче в госпіталі там те.
12. Біля кіп цілуються та ін.
13. Несуть на носилках для гною полоненого пораненого чорта.
14. Мимо везуть померлу матір дітей.//
Описати хату Кравчини з ілюстраціями і фотографіями. Фотографії богів, святих і великих людей. Піл, піч, долівка земляна, помийниця, сіни, двір в натуральному вигляді, бувший двір з непотрібними хлівами, клунею, повіткою. Вбиральня, як дикий і непристойний (нрзб). Вбиральня на свіжому повітрі.
Колодязь. Вода.
Страва. Взагалі харч.
Ікони. Боги. Як при німцях відновлювали церкву в селі.
Як художники писали з Кравчини апостола і як се признати було йому… (нрзб).
Правда про релігію.
“Загибель богів”.
Як, проте, служили в церкві, що була перероблена га крамницю промкооперації. І як нічого з сього не вийшло.
У богів пе вірили, проте тримали їх на покуті для краси і для всякого случаю.
301Х1 [19]45
Ранок пройшов у роботі з Чинир’яном над текстом вірменської картини, яку я роблю… Вдень провів бесіду з братом Героя Радянського Союзу Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справі можливого створення сценарію про брата героя. Зараз іду до Рошаля і Строєвої обідати. Вітер і холод надворі. Болить серце, і нерви напружені до краю. Невесело мені. Смуток оволодіває моєю душею. І тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю про Україну. Ніщо пе долітає до мене.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р,
III
Людина родиться для щастя й для радості, і бореться вона і діє во ім’я щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в журбі, в світлі, а не в темряві й незнайстві, в сім’ї, а не в розлущ, і ніколи не в неволі.
Самотність людині потрібна в свій час і в своїй мірі.
Руїни обурливо огидні. Вони пригноблюють душі, і в них не хочу я шукати красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспівати на руїнах веселу пісню. І замовк.
Благородні руїни? Не знаю. Я знаю жалюгідні руїни.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Доля моя!
Світе мій великий!
Благословляю вас, що не впіймали ви мене. Що не дали мені в руки ні меча, ні клейнода, ні печаті, ні заборонного статуту. Що звільнили ви мене од тягаря управління чи його видимості, що не дали в мої руки скрижалів законів людських, не примусили забороняти, гнати, не терпіти, розлучати.
Що ношу я царство свободи в своєму серці. Що можу думати неухильно тільки про велике і піднімати природу до самого себе, аби вона відображала мою душу. Що можу радуватися малому, і сорадуватися одверто, і жаліти вільно, знаючи, що тільки через повноту й свободу жалості людина остається людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законів людських!
Що можу простити стільки, скільки не дано простити ні одному цареві.
Я прощаю многих, многих.
Я суджу в своєму душевному трибуналі за живими законами народного лиха і прощаю…
Листопад [19]45 p.
Розмова солдат про Е.
— Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає, чомусь так жаль мені його стає.
— А чом?
— Скільки в цім ненависті. Подумать, отака безодня.
— І де вона в ньому береться. Тяжка і пристрасна душа. У ненависті, як у корості.
— Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його отруйного чуття — знаряддя.
— І я так думаю. Не вірить він в наш гнів і розум, в нашу свідомість історичного часу.
І по жаліє серця нашого, що, так одстукавши боїв чотириста аж до Берліна, мусить, якщо не перестане битись, знайти в собі ще сили для життя, для товариства…
— Для милої, браття мої, і для творення потомства. Немає в нього жалості до нас живих. Є тільки крик по мертвих. Тому й но хочу я його читать. Досить з мене мого гніву і всіх картин, що бачу вже чотири роки і сам творю обов’язок кривавий.
— Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нічого,
а німців дражнить…
4 / ХІ/ [19]45
Я абсолютно перекопаний, що зараз я вступив в найважливіший період свого життя, себто що зараз моя творча вартість, що все те, що я ношу в собі, все, що продумав, перетворив в образи, сформував у мислі, — є найбільше від усього, що я зробив по сей день. Мені зараз потрібно тільки одне — десять років повної фізичної сили, ясності мозку, бездоганності серця. І я сього не матиму. Мені часто здасться, що я скоро помру. Серце, мов ворог, турбує мене і пригноблює, роблячись часом таким важким, що я падаю, і то мені мало. Мене ніби тягне вже в небуття. І я вмру, не здійснений в самому головному — у книзі, що її хотів б її я оставити народу, одну-єдину книгу. Я знаю — її нікому там зараз написати. І се особливо гфигпоблює мене. Як жаль мені себе, що так мій день повечорів і сонце моє зайшло, не встиг і оглянутись.
6/ХІ/ 1945
П’ятнадцять літ обробляв я свою чи, сказати б, громадську ниву. Не жалів ні сили, ні часу. Не знав часом свят і навіть недосипаючи ночей. Все думав, як би краще знять врожай. 1 в мене родило. Був добрий хліб на ‘моєму полі, були яблука в сяду і мед на радість усім, хто їв, хто хотів їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось виорав, не те посіяв чи молитву не ту прочитав, і боліла до того ж вельми голова і серце. Тоді прийшли на мою политу марним потом ниву недобрі люде, серед зів’ялого саду поставили наспіх збиту трибуну, подібну до ешафота, і, прикриваючи свій сором, а хто не сором, а недобрість чи пустоту свою, кричали голосно:
— Ось він! П’ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав наші памороки красотою труда свого. Але нам пощастило нарешті. На шістнадцятому році він викрив своє справжнє лице. Розіпніть його, розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте! Іменем великого бога, отця панюго, — розіпніть його. Не своїм іменем, бо в нас його нема, іменем соратника…
Тоді я мовчки впав і вмер…
