Наймичка — соціально-побутова поема Тараса Шевченка, короткий переказ якої нагадає короткий зміст трагічної долі дівчини-покритки.
Шевченко “Наймичка” стислий переказ
Пролог
У неділю вранці молодиця сидить на могилі та начебто розмовляє з туманом, прохаючи, щоб він або сховав її, або задушив. Це покритка за своїм байстрям горює, бо прогнали її від себе батько і мати. Вона вирішила віддати дитину чужим людям і страджає, що не вона буде хрестити і доглядати свого хлопчика.
Є в неї родина, та не може вона до неї повернутися, бо зганьбила себе і рідних.
І-ІІ
У цей час на хуторі жили самотні дід і баба, які мали господарство, став, млин, пасіку. Всього у них було доволі, але не було дітей. Журилися вони, що на старість нікому їх буде й привітати, нікому буде і поховати.
Якось у неділю сиділи вони святково вдягнені удвох на призьбі. Думали вони над своєю долею, що не дала їм діточок.
Аж раптом почули вони якийсь дивний звук. Вийшли вони до воріт і побачили сповиту дитину. Старі дуже зраділи, новоспечений батько відразу кинувся за кумами, щоб повідомити про своє щастя.
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!… Чудно якось
Діється між нами!
ІІІ
На радощах старі зібрали три пари кумів та ввечері охрестили малого, назвавши Марком. Хлопчик ріс, у достатку. Через рік прийшла до хати молодиця і попросилася в найми. Дівчина готова була служити за будь-яку плату. Старі вирішують взяти її, щоб допомагала їм з дитиною.
Молодиця була дуже рада, що старі найняли її, весело робила всю роботу, а особливо упадала коло дитини, доглядала її, наче свою, з рук не спускала.
Не зна Марко, чого вона
Так його цілує.
Сама не з’їсть і не доп’є —
Його нагодує.
Хлопчик тягнувся до неї, навіть мамою кликав — і не знав, чого вона була така щаслива, коли дивилася на нього.
Працювала наймичка важко і самовіддано, спокутувала чим могла свій гріх. І тільки вночі дозволяла собі плакати.
IV
Пройшло багато років. Померла баба Настя, старий чоловік ледве пержив втрату. Перенести це нещастя йому помагала Ганна, вона весь цей час у родині, помітно, що вже давно вона стала її членом.
Марко вже став справжнім парубком, почав чумакувати. Прийшла пора сватів засилати. Обрали панночку Катерину — що й самому гетьману до пари була б. Старости повернулися з рушниками, почали готуватися до весілля. Постало питання, хто ж буде весільною матір’ю. Дід Трохим запропонував Ганні бути весільною матір’ю. Наймичка аж вхопилася за серце від цього слова.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
„Мати… мати… мати!”
V
Через тиждень на хуторі молодиці місили коровай, старий танцював із молодими, запрошував кожного в гості.
Та не може погодитися Ганна стати весільною матір’ю. Бо ж вони заможні люди, а вона — хто? Наймичка. Зібрала речі й подалася на прощу в Київ, хоч просили її старий і Марко залишитися. Поблагословила Марка, заплакала та й пішла.
Відгуляли гучне весілля, почали жити.
Ганна у Києві стала воду носить, грошей заробила, і згодом принесла з Києва Маркові “святу шапочку”, та “перстеник” невістці. Катерина й Марко зустріли її, посадили за стіл в хаті. Наймичка ж вважала, що не заслужила такої любові.
„За що вони мене люблять?
За що поважають?
О Боже мій милосердний!
Може, вони знають…
Може, вони догадались…
Ні, не догадались;
Вони добрі…”
І наймичка тяжко заридала.
VI
Минуло три роки, наймичка тричі ходила в Київ на прощу. І четвертого разу провела її Катерина та чекала повернення.
У неділю після пречистої старий сидів на призьбі в білій сорочці, перед ним гралися онуки.
В цей час приходить наймичка, яка повернулася з Києва зовсім хвора. Всім вона гостинці купила: і діду, і Маркові, і діточкам. А собі нічого.
Наймичка хотіла швидше побачити Марка, та його на той час вдома не було.
VII
Коли Ганна увійшла в хату, Катерина обмила їй ноги, нагодувала. Та стара Ганна не мала сил їсти, говорила тільки, що Марко забарився, треба акафіст найняти.
Наймичка занедужала, нічого їй не допомагало. Вона ж надіялась тільки дочекатися Марка з дороги.
VIII
Марко співаючи повертається додому з подарунками Катерині, батькові, дітям та Ганні. Він навіть не здогадується, що відбувається вдома.
Ганна зразу чує, що Марко повернувся, надсилає Катерину зустріти його, а сама молиться. Марко дізнається, що наймичка дуже хвора і заходить в хату до неї. Ганна просить Катерину вийти з хати.
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
“Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…”
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
“Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати”.
Тай замовкла…
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері —
А мати вже спала!
