Тарас Шевченко “Сон” скорочено
Поема розпочинається ліричними роздумами автора—оповідача. У кожного своя доля і свій “шлях широкий”: хто зводить кам’яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки “гострить ніж на брата”. Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає влучного часу, аби комусь “запустити пазурі в печінки”. Хтось будує розкішні храми і вихваляється своєю любов’ю до “отечества”, з якого між тим “кров, як воду, точить”.
Але всі мовчать, “як ягнята”, наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Але марно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті — люди, “Адамові діти”.
Такими були думки оповідача, коли він ніби п’яний повертався з бенкету. Вдома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь-кого. Він побачив сон, ніби летить над землею сова, а він — за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову:
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане.
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Світає.
Зайнявся край неба.
Зверху відкрилась чарівна картина “повитої красою” країни, яка Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає! Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї
Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.
Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою.
Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із—за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.
У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір—Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість.
Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом “бори та болота”, а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З—під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).
Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, “цар волі”, що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей:
А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати—москалі.
Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь “церкви, та палати, та пани пузаті”. На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати.
Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею:
…аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Оповідач дивується, що поети —”віршомази” порівнювали це жалюгідне створіння з богинею.
За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб:
…може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.
Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той — нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку — кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.
Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян:
“Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!”
Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною:
Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво… отут крові Пролито людської — І без ножа…
На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому — стоїть пам’ятник Петрові І (тому, що “розпинав нашу Україну”) від Катерини II (яка “доконала вдову сиротину”).
Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій “новій рясі” багаті церкви та палати.
Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург — місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну.
Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів.
А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся.
Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і… прокинувся.
Так закінчився цей надзвичайний “сон” — диво, що сниться тільки “юродивим та п’яницям”.
добрe