“Сіроманець” Вінграновський читати повністю

Біля кузні оглянувся на білий глухий світ, прислухався, засунув шапку у кишеню,— щоб не злітала з голови та щоб лишній раз по неї не нагинатися,— і підійшов до дверей. На дверях висів не замок, а замчище — так постарався Чепіжний.
Вовк розплющив очі і заводив носом.

— Сіроманцю, це я, Сашко! — почулося вовкові з того боку дверей.— Замок, горе моє! Попались…
Сашко обійшов кузню — ні вікна, ні віконця. На причілку кузні ріс берест: обліплений снігом, берест злився з усім білим навколишшям, і Сашко відразу його не помітив. Берест ще дуже давно поклав на плоский дах кузні своє гілля, і так вони разом з кузнею доживали віку.

Сашко скинув на сніг кожушину, хукнув у долоні, ще раз оглянувся, поліз на берест. Лізти не давали татові валянки, чіплялись за гілки, не згинались у колінах. Тоді Сашко махнув однією ногою, другою, валянки попадали біля кожушка в сніг, поліз босий. Лізти було невисоко, і нараз він опустився на засніжений дах кузні. Руками, ногами розгорнув сніг, колупнув ножем інтернітину.

На вовка зі стелі посипало снігом, вовк завовтузився, зітхнув і затих.
Сашко працював, і вже за кілька хвилин на нього зсередини кузні глянула темінь.
— Готово! — прошепотів він у темінь.— Плигаю! Сашко бухнувся біля голови Сіроманця.
— Де ти тут? Нічого не бачу, хоч око виколи!
— «Хох!» — сказав вовк.

Сашко став на коліна, почав обмацувати темінь, наткнувся добряче лобом на ковадло, і вже Сіроманець щімко задихав Сашкові в обличчя.

Сашко обійняв обома руками вовка за шию.
— А ти думав як? Ти думав, що тобі кінець, Сіроманчику, ну скажи, думав? Не кінець, давай сюди лапи!
Захрумкотіло під ножем мерзле мотузяччя, тріснув під ножем брезентовий пояс, яким Сіроманець був прив’язаний за горло до драбини, і вовк звівся на замлілі лапи.

— Ти, головне, не бійся. Як тільки завтра відчинять двері — кидайся прожогом, напролом. Бо витягти тебе через оцю діру в стелі я не можу… Найголовніше — кидайся і лети скільки сили, щодуху до лісу… Прощай, вовчику, я пішов, бо Чепіжний, він такий, може сюди прийти і серед ночі, подивитися, як тут і що… Як будеш живий, не забувай мене, я тебе ніколи не забуду. Прощай! — Сашко ще раз обійняв Сіроманця, той лизнув Сашкові руку, щоку…

Сашко підняв драбину, приставив її до стіни і поліз у діру. Виліз на дах, обережно відштовхнув драбину назад у кузню, заклав дірку інтернітом, — все як і було, — спустився берестом на землю. Швидко витрусив з валянок сніг, взувся, накинув кожушину і побіг, як міг, крізь білу снігову глибінь додому.

На подвір’ї Сашко пригнувся під вікнами знову, прокрався до груші, почепив на сучок ножа, тихо обмів віником валянки, зайшов у коридор, зачепився валянками навпотемки за порожнє відро. Відро гарикнуло на весь дім, наче воно було не відро, а цистерна. Сашко закусив пальця.

— Хто там?
— Це я, тату, відро зачепив ненароком…
— Сніг іде?
— Валом валить.
— Ну, добре. Спи.

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: в синьому океані біля Сашкової хати повз голу грушу пропливали білі айсберги. На одному під пролітаючими птицями сидів вовк і махав на прощання Сашкові лапою.
Вранці перед конторою сів вертоліт. Сашкові він дав себе знати в повітрі, і Сашко був на ногах. З вертольота вийшло двоє чоловіків у білих халатах, з носилками.

— Зловився! — дихав морозом Чепіжний.— Стільки років пильнував я його, посивів і серце зірвав на ньому! Чепіжний був урочистий, і його буряковий кулак грізно здіймався над фланелевими снігами.
Прихурчав мотоцикл. З мотоцикла в білих шоломах збігло двоє хлопців, і передній став обклацувати Чепіжного фотоапаратом.

— Станьте сюди, Василю Дмитровичу, на фон вертольота.
— Що я вам, космонавт! — сміявся Чепіжний. Але стати — став.
— Вибачте, Василю Дмитровичу, і не звертайте уваги на цей мікрофон, але декілька слів для нашого районного радіо га для газети.

Чепіжний взяв мікрофон, подивився на нього, як на недоспілий баклажан, і сказав:
— Зловлений у тернових чагарях за Івановим яром останній у нашому районі, а незабаром і в світі вовк Сіроманець.— Чепіжний набрав повітря.— Це не казка і не легенда. Сіроманця спіймано. Ми можемо лише пожалкувати, що його спіймано так пізно. Тепер ми і наші кози з кіньми можуть бути спокійними. Вовк Сіроманець ще під час свого дитинства був лютим звіром, він водив тьму-тьмущу зграй, перевів сотні тисяч нашого поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до наших посівів, толочив, припустімо, ячмені і пшеницю…

— Василю, і тобі не стидно отаке городити,— жалісно подивилась на Чепіжного сторожиха баба Маня.
— Так я ж для газети,— швидко, пошепки проговорив Чепіжний.— Ідіть та краще підметіть в конторі… Звиняйте, так-от: гадаю, що Сіроманець віднині і навіки житиме в обласному звіринці, тобто в зоопарку. Я особисто зобов’язуюся, якщо треба, двічі на рік — на Восьме березня і на сьогодні, в ніч його злову, — яке там у нас сьогодні число? — неважно, завозити Сіроманцеві на мотоциклі в область у зоопарк стільки м’яса, скільки він з’їсть за добу… Я знову жалкую про пригнічений теперішній вовчий стан, але що поробиш? Всіх його, Сіроманчиних, ще не вловлених товаришів чекає нерадісне майбутнє як на наших земних материках, так і на інших планетах!.. Все, виключайте. Тепер — до кузні!
До кузні вийшло старе і мале. Чорніли у снігу шапки малечі, сумно перемовлялися тітки у плюшевих напівпальто; собачня зайняла позиції поближче до своїх хат, наче щось відчувала, моторошно оглядаючись навкруги. — Біжіть, хлопці, та розженіть цю капелу,— звернувся Чепіжний до малечі, показуючи ключем на собак.— Жити всюю ніч не давали!
Чомусь ніхто не побіг, навпаки, всі підсунулись ближче до кузні.

Білі дяді з вертольота поклали носилки на сніг, а самі приклались вухами до стіни — слухати вовка. — Ти ба, що зима поробила: вічка в замку не видно,— випурхнув Чепіжний ключа у замок. Довго копирсався у нім і так і сяк.— Не відчиню. Треба збивати ломом.

Сашко, зиркаючи на кузню, ходив по подвір’ї, наче чогось шукав, заглянув у криницю, потрусив засніжену грушу, знайшов у кишені морквину, став її гризти.
Чепіжний розмахнувся ломом, і замок відвалився йому під чобота.
Чепіжний відкинув лома, викашлявся і відчинив двері.

«Що таке? Де вовк? Чому він не вибігає?» — Сашка кинуло в жар. Ті двоє в білих халатах взяли носилки й слідом за Чепіжним зайшли в кузню.
«Що таке? Що таке? Може, він здох чи злякався? — горіло в Сашковій голові.— А може, вночі він стіну прогриз у кузні чи підкопавсь під фундамент та втік?»
Раптом з кузні вискочили ті двоє в білих халатах, без носилок, вискочили і кинулись тікати:

— Тікайте! Вовк!!!
Тітки, малеча, дядьки не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Чепіжний зарачкував вліво, потім управо, вовк дихав йому на шапку. Чепіжний загарбався головою у сніг і вкляк.

Всі тікали: мале плакало, старе кричало, підхоплювало малечу на руки, бігло, губило в снігу шапки і рукавиці…
Вовк знехотя перескочив через Чепіжного і невеликими стрибками завернув поза кузню до тихого лісу.
Кореспондент проклацав фотоапаратом всю цю історію від початку й до кінця і, коли вовк загубився в снігах, розреготався…

— Що там таке, синочку?
— Тату, Сіроманець утік!! Дядько Чепіжний плаче — не плаче, а реве!
— Заводьте вертольота! — кричав Чепіжний, випльовую¬чи сніг.— Ігор! Іван! По рушниці! Далеко не зайде — сніги! Заводьте вертольот!

Чепіжний влетів у своє подвір’я, підгилив спантеличеного Геракла, вбіг у хату, схопив рушницю.
Скреготів вертоліт; важко, з підсапом, бігли до нього Шевчук з Побігайлом.

— Доженуть вони його, тату, чи ні? А вовк у сніг заритися може, доки вони пролетять, і пролежати в снігу до темноти?
— Ти говориш, синочку, наче ти з Сіроманцем на одній парті сидиш, — сказав тато.
— Сидіти-то я не сиджу, а Надія Петрівна каже, що треба оберігати не тільки воду, повітря і ліс, але й звірів… А вовка я, може, люблю, тату! — Сашко став на лижі і пішов до школи. Над ним і вовчим слідом від кузні пострекотів вертоліт.

Ліс тепло дрімав у сніговій халабуді. Дрібненькі хрестики від синичих лапок, замерзла блідо-блакитна голівка лісового дзвоника, мишачий послід під ліщинником, щиглики на кінському щавлі перезимовували цю зиму.
Сашко проковзав галявиною повз дуби на біле поле, білим полем доходив до школи, як вилетів над лісом вертоліт, полетів на село, потім чомусь розвернувся і полетів своїм животом на Сашка. Вертоліт почав знижуватись. Сашко сів на сніг. Вертоліт здув із Сашка і шапку, і шарф, мало кожушину не зніс, обзавірюшив, піднявся і полетів.

— Син нашого голови! А я думав — вовк…— В Чепіжного сіпалося око.
Вчителька Надія Петрівна ввійшла в клас:
— Добрий день!
— Добрий день!
— Сідайте… Сашко, це правда, що з вашого села сьогодні втік із кузні Сіроманець?
— Втік,— відповів Сашко і сів.
— Ти сам бачив? — запитала Надія Петрівна.
— Бачив.
— Діти, де живуть вовки?
— У лісі,— хором відповів клас.
— У лісі. Вірно. А от ти, Сашко, ходиш лісом до школи. Невже тобі нема асфальтової дороги?
— Надіє Петрівно,— важко підвівся Сашко,— хай нею ходить хто хоче. А я люблю лісом.
— От скажи, Галю Грушецька, про що я розповідала на минулому уроці?
— Про Індію. Про тигрів-людоїдів,— тонким, як ліщина, голосом відповіла над головою Сашка Галя Грушецька.
— А в нас тигрів немає! — скинувся Сашко,— і ще ви говорили, Надіє Петрівно, що звірів треба оберігати… А я вовків не боюсь, бо якраз на тій моїй стежці до школи я нікого не боюсь.
— Чому? — спитала Надія Петрівна.
— А тому.
— Мусиш бути, Сашко, чемнішим.
— Вибачаюсь. Вибачте.
— Тепер відповідай точніше.

Сашко подивився на біле вікно, на біле небо, з якого наче й ніколи не гримів грім, і ластівки не літали по ньому, і запитав:
— А коли діти, приміром, такі, як ми, лишилися після війни без батьків, то їх держава спасла?
— Так,— сказала Надія Петрівна.— Держава дала їм дитячі будинки, школи, харчі, одежу.
— А тепер людям старим? — домагався Сашко.
— Наче ти не знаєш, Сашко! — скрушно відповіла Надія Петрівна.
— А якщо хто осліп?
— Чому ти про це запитуєш? — насторожено підійшла до Сашка вчителька.— Відповідаю: держава посилає таких людей, ну, наприклад, в Одесу, в знамениту на увесь світ лікарню імені Філатова. Але я не розумію, Сашко,— посміхнулась Надія Петрівна,— в чому ти потребуєш допомоги: в пенсії чи, може, ти погано бачиш?
Клас засміявся. Засміявся і Сашко.
— То ви ж самі кажете, Надіє Петрівно, що людей у нас оберігають.
— І воду, і землю, і звірів треба оберігати.
— І я про це ж.
— І що, оце після уроків ти сам будеш іти лісом?— запитала Надія Петрівна.
— Так я на лижах.
— На лижах. А ніч?
— А я нічого не боюся.
— А раптом вовк? — строго запитала Надія Петрівна.
— Не лякайте. А то й справді злякаюсь,— сказав Сашко.— Ви краще, якщо хочете, спитайте мене про будь-яку столицю на світі і де вона є, в якій країні.
— Спитаю…
— Що ти плетеш,— прошепотіла Сашкові Галя Грушецька.— Яблуко хоч? І я з тобою піду лісом додому, добре?
— Твоє діло.

Сашко і Галя Грушецька йшли світлим лісом додому: на одній лижі човгав Сашко, на другій Галя.
Внизу маленькими чорними стовпчиками по асфальтовій дорозі плентався гурт школярів.
З лісу хотів було посвітити місяць, але не встиг: пішов сніг на сніг. До лиж стало налипати, і Сашко сказав Галі Грушецькій:
— Знімай лижу, налипає, візьму на плече. Будемо брьохкатись.
Пройшли, пройшли і стали.
— Яблука у нас більше нема,— сказала Галя Грушецька.
— У ноги не змерзла?
— Наче ні. Тепло.
— А в руки?
— І в руки.
— Чорти нас понесли по такому снігу.
— Давай пристоїмо,— сказала Галя Грушецька.— Важкувато.
— Пристоїмо. Чого ж.— Сашко скинув лижі з плеча.— У твого батька рушниця є?
— Нема,— гріла рукавичку Галя Грушецька.— А чий це слід? Часом не вовчий?
— Де? — Сашко всупив носа в заглибини на снігу.— Не розберу… Але — ні. Вовк іде нога в ногу, а це якісь розкаряги. Та й до того ж давні… А Сіроманець дременув уранці.
— Ти його трохи бачив?
— Та вже ж…
Сонний ліс тихо спав у таких, як і сам, сонних снігах.
— Що то, глянь — хтось іде! — чужим, не своїм голосом сказала Галя Грушецька.
Від села полем до яру сунуло шестеро душ людей, за спинами темніли якісь клумаки, в руках вгадувались рушниці.
— В засідку на Сіроманця. Дядько Чепіжний хоче, видно, добряче змерзнути… Так їх Сіроманець у лісі й жде: нате мене, вже бийте, бо шкода мені ваших носів — можуть повідмерзати у лісі!..