«Старосвітські батюшки та матушки», розділ 9
Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях, — та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.
Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.
— Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! — говорив отець Харитін, бідкаючись. — Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок.
— Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зроду не бачили архієреїв? — говорила Онися Степанівна. — Як приїде, то й поїде.
— А як він мене пережене на малу парафію, а в Вільшаницю посадить молодого, вченого, — сказав отець Харитін.
— Нехай передніше мене зсадить з парафії, та тоді садовить кого іншого. А мене зсадить не легенько, — сказала Онися.
— Архієрей їде! Архієрей вже в Богуславі! В Богуславі буде снідати, а в Вільшаниці обідати! Готуйтесь, панотче Харитоне! Готуйте великий обід та вина, Онисіє Степанівно, для півчих, панотців та погоничів! — такі звістки передавали благочинні, панотці, станові, скачучи на конях в Богуслав, завозили дяки й диякони, викликані протопопом в Богуслав.
— Ой боже мій! Ой що ж нам робити! З ким порадитись? Де тих дорогих вин достати? — бідкався отець Харитін, ходячи по хаті та кахикаючи.
— Іди лиш до церкви та поприбирай, а я заходжусь обід варити. Та пошли до титаря, щоб достав риби та поїхав в Богуслав за вином: не питиме ж архієрей нашої варенухи, — говорила Онися Степанівна.
Прибігла титарка; поприбігали молодиці з усього кутка. В пекарні закипіла робота. На городі розклали багаття й приставили здорові горшки. Молодиці поназносили силу яєць, сиру, сметани, курей та поросят. На подвір’ї піднявся шум та гвалт. Обід готували на півсотні ротів: півчих, дияконів, поліцейських, благочинних, панотців, ще й погоничів. Пан і собі звелів зготувать обід на кожний випадок.
На дзвіниці поставили чоловіків виглядать й веліли дзвонити в усі дзвони, як тільки на богуславському шляху з’явиться архієрейський поїзд. Два верховці були задля того ж поставлені на шляху за селом.
Опівдні на шляху піднялась здорова курява, й з’явились три здорові вози. Чоловіки вдарили в дзвони. Здоровий дзвін був розбитий й гупав, неначе хто лупив молотком в розбитий чавун. Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі. Дзвони бренчали. Народ збігався до церкви й залив цвинтар, бо ще ніколи не бачив архієрея в Вільшаниці, одколи стояла Вільшаниця. Всі ждали. Отець Харитін ізнемігся од ждання й зблід. З дзвіниці крикнули, що три здорові повозки, які спускаються з горба на греблю, — то були три жидівські прездорові балагули з жидами.
Дзвони замовкли. Народ засміявся. Отець Харитін, блідий як смерть, вернувся в церкву.
Через дві години знов з дзвіниці нагляділи здоровий поїзд. Знов задзвонили в дзвони. Народу зібралось ще більше. Отець Харитін знов вийшов з хрестом за браму. З-за гори виїжджали вози за возами. Поперед усіх катав на конях благочинний, за благочинним протопоп, за протопопом справник, за справником становий, а там далі три вози з півчими, один з дияконами, один з протодияконом та з конторщиком. На кінці всього поїзду з’явилась блискуча карета, запряжена дванадцятьма мужичими шкапами. За каретою тягся довгий поїзд з панотцями, що проводжували владику далі по тракту. Поїзд заставив увесь шлях коло церкви, зайняв вигон коло цвинтаря. Карета стала коло брами. Протопоп з благочинним підбігли до карети, одчинили дверці й вхопили попід руки архієрея. Архієрей, ще не старий, здоровий, огрядний, широкий в плечах та рум’яний на виду, вийшов з карети. На йому лисніла проти сонця шовкова фіолетова ряса, а на грудях блищала панагія та звізда. Протопоп щось сказав тихо архієреєві, скоса поглядаючи на отця Харитона. Отець Харитін як глянув на владику, та й перелякався, затрусився й стояв на одному місці, наче скам’янів.
— Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п’яний чи тверезий? — сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули.
Отець Харитін перелякався на смерть. В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі.
— Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п’яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені, — сказав архієрей.
— Ні! Я чогось нездужаю, — обізвавсь о. Харитін.
Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали “Достойно єсть”, — до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода.
— Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан, — сказав архієрей до отця Харитона.
— Я… в… ваше преосвященство!.. Хлопці на великдень на радощах так дзеленькали, що дзвін трохи луснув, — сказав отець Харитін.
— Що він каже? — спитав архієрей в благочинного. Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській.
— Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе, — казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву. — В тебе все старе й нечисте. А то що? — Архієрей показав пальцем на жертівник, де золотий промінь сонця видав кілька порошин.
— Дурак, старий простець, неуч! — загримів архієрей на всю церкву.
В отця Харитона в душі похололо.
— Чи чуєш, бра, як архієрей попа лає! — гомоніли нишком люди в церкві.
— А може, то він так чудно богу молиться, — обзивались декотрі чоловіки.
— В тебе книги несправні. Ти не вмієш писати книжок. Де ти вчився? — спитав архієрей.
— Я вчився дома в батька, — ледве насмілився промовити отець Харитін, — а на священика мене екзаменував духовник в Лаврі.
— Знаю я ваші екзамени. Попереводять вас, старих, на малі парафії, — суворо сказав архієрей.
— Мене вільшаницька громада обібрала на парафію, — тихо обізвався отець Харитін, пригадуючи слова Онисі.
— Що він каже? — спитав архієрей в благочинного, не розуміючи по-українській.
Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській. Архієрей спахнув, аж почервонів.
— Яка там громада! Яке має право громада настановляти вас! Я вам покажу громаду, ви, старі п’яниці, дурні, неучі! Ми вас перечистимо!
З олтаря на шановну громаду так і сипались слова: “дурак”, “болван”, “неуч”, “п’яниця”. Молодиці думали, що то архієрей якось по-своєму молиться богу, і почали бити поклони. Чоловіки гомоніли: “Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі?”
— Благочинний, зніми з його ризи й рясу! — сказав сердито архієрей. — Я вам покажу громаду.
Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачали, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів.
Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кілька слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна.
— Що то він каже? — питали один у другого люди.
— Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось, — говорили люди.
Благочинний торкнув о. Харитона, щоб він запросив архієрея на обід.
Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети.
— Чи ти ба! З паном аж тричі поцілувався! — загомоніли люди по всьому цвинтарі. Молодиці осміхнулись, а чоловікам стало ніяково: вони очі поспускали. В селі люди не любили пана дідича.
Сідаючи з паном в карету, архієрей голосно, зовсім не по-церковному розмовляв з паном і навіть зареготався. Громада почула й собі засміялась. Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору.
Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір’я і навіть тік. Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона, Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. Кури, гуси, поросята, індики — все щезло в одну мить. Півчі кричали: “Горілки!” Протодиякони кричали: “Наливки!” Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: “Давай паляниць!” Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об’їла, обпила, ще й вилаяла Онисю Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд.
Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, та вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онися Степанівна удовою з двома дочками та сином. Ще перед архієрейським приїздом Онися Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онися Степанівна, плакали дочки. 3 села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам.
— Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й безприхильна навіки! — голосила Онися Степанівна. — Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.
Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз’їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу, — їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онися Степанівна поїхала з прошенням до владики.
Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.
— Зігнав з світу мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.
Онися Степанівна постояла серед Софійського майдану, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.
Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.
Онися вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.
— Що скажеш? Чого просиш? — спитав архієрей. — Звідкіля ти?
— Я, владико, удова, матушка з Вільшаниці. Не просити прийшла я, — прийшла позиватись, — сказала Онися Степанівна.
Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:
— Чого ти просиш? Де твоє прошення?
— Я не з прошенням прийшла, — я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер, — сказала Онися сердитим голосом.
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.
— Що ти? Що з тобою? — питав архієрей. — Чи ти сумашедша, чи божевільна?
— Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас перепечаливсь, заслаб од страху й вмер.
Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисю Степанівну.
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.
— Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а протопоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?
— Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п’яна, — сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.
— Ні, я не п’яна, — я твереза; я чесна хазяйка, а не п’яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.
— Вийди геть! — крикнув архієрей.
— Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?
Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.
— Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась…
Онися Степанівна знов заридала на увесь зал. Архієрей бачив, що од неї трудно одчепитись, пішов у другу кімнату й двері причинив. Онися ще довго голосила й промовляла, а далі махнула рукою, вийшла з покоїв і пішла до митрополита.
Онисю Степанівну впустили до митрополита. Митрополит був дуже старий, дуже добрий, тихий на вдачу чоловік і великий аскет. Він сидів в кріслі коло стола в чорній скуфії. Онися увійшла з паляницею в руках, взяла благословення, подала, по стародавньому звичаю, паляницю й прошення. В неї з очей і досі текли сльози.
— Спасибі за святий хліб, дар божий! Чого ти плачеш? — спитав ласкавим голосом митрополит. — Чи тебе хто зобижає, чи що?
— Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світу мого панотця, — сказала Онися, впавши владиці в ноги.
— Як то? — промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився. — Встань, говори! Ти удова?
— Звів з світу!. — говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.
— Де? Як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?
— Святий владико! Архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер, — сказала Онися.
— Ой боже мій! Ой який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?
— А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.
— Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огороду.
— Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.
— Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!
Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онися Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз’їхались.
Онися Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней, кімнату.
Онися Степанівна, як стара господиня в домі, й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі — од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім’ї, потім колотнеча.
Онися Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м’ясо та питльоване борошно на паляниці. Онися почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті.
Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула рукою коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надезину кімнату.
— Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де згубила? — спитала Онися Степанівна.
— Ні, не оддала, — сказала Надезя.
— То дай їх сюди, — сказала Онися Степанівна.
— Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!
— А то навіщо? — крикнула Онися Степанівна.
— Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею, — обізвався зять, почервонівши.
— Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра, та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде, — сказала Онися Степанівна.
Зять спахнув. Його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.
— Коли сказати по правді, то господиня в домі — моя Надезя, а не ви, — сказав гордовито зять.
— Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте, та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі! — крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.
— Надезю, не давай! — крикнув зять. — В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом, — сказав зять.
— Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син, — сказала Онися.
— Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? — обізвалась Надезя.
— А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.
— Ба я тут господиня! — сказала Надезя. — Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.
— Овва! Яка господиня! Це дім мій — його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату, — сказала Онися.
— Хоч дім — ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш, — сказав зять.
— Земля церковна. Оріть свою частку городу, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! — крикнула Онися.
Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам’яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи: “От і правда, як співають: “Ой піду я до дочки, наберуся бідочки; ой піду я до сина — лиха моя година!”
Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.
— Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені, — кричала Онися Степанівна через двері. — Це буде найкраща діляниця!
Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м’ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.
Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину городу.
— Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, і заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі, — такої співав зять.
— Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче-таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! — говорила Онися.
— А я таки виорю й засію увесь город, — говорив зять.
— А я не дам. Городу зроду-звіку не дам нікому, — й не просіть, і не канючте в мене.
Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.
Онися вибігла на город і підняла гвалт.
— Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю, — кричала вона на чоловіка.
— Коли батюшка звеліли орати увесь город! — говорив чоловік і погнав воли на Онисину частку.
— Не ори, кажу тобі, бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого городу! — гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.
— Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? — гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу. — Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!
— Оступись сам, а я не оступлюсь! — репетувала Онися й розп’яла руки перед самими волами.
Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.
— Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? — гукнув зять на чоловіка.
Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.
— Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! — кричала Онися, лежачи на землі.
— Одколи живу на світі, ще не орав попадь! — гукнув мужик, кинув батога та й пішов додому.
Онися встала, звернула воли на зятеву половину й погнала їх по ріллі. Вони потягли плуга по городі, збиті з пантелику.
— Це кара господня, а не теща! — гукнув Завіновський.
— Геть з моєї господи, щоб і дух твій тут не смердів, — гукала Онися до зятя. — Запрягай коні та виїжджай з Вільшаниці, бо я тобі не дам тут жити. Я тобі покажу, як однімати у сиріт шматок хліба! Або я вас одселю звідсіль геть, отуди над став! — репетувала Онися на увесь город.
Полаявшись з зятем, Онися пішла на цвинтар на могилу отця Харитона поплакати. Вона плакала й приказувала: “Все кругом мене вороги! Тільки ти один був для мене добрий цілий вік; тільки ти мене жалував і не кривдив!”
— Твоя мама — чиста сатана. Вона не дасть мені спокою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! — говорив зять до Надезі.
Онися Степанівна таки встояла на своєму: покликала молодиць і сама з молодицями скопала всю свою частку городу, засіяла й засадила. Після визволення селян од панщини молодиці знов пригорнулись до старої матушки-удови, почали заходити до неї в гості й помагати їй в роботі. Онися Степанівна жалілась їм на свого зятя. Вони настренчили й своїх чоловіків проти молодого батюшки.
Забравши третину городу, Онися Степанівна одділила собі й третю частку садка, частку найкращу, де росло старе дерево. Настало літо. Онися Степанівна випрохала собі місце проскурниці, таки в Вільшаниці, й вже мала свою проскурницьку частку поля. Знайшовши собі в селі супряжича, в супрязі з ним виорювала й засівала свою частку поля.
Настало літо. Онися Степанівна полола грядки й усе кмітила та стерегла свою частку садка. Але Завіновський з Надезею потаєнці без церемонії рвали вишні та черешні на материній частці. Палазя підгляділа й сказала за це матері. Онися Степанівна од того часу сиділа в садку, плела панчохи й стерегла свого садка. Але на вакації приїхали до зятя два малі брати школярі.
Од школярів трудно було встерегти стиглі червоні вишні та черешні. Як тільки Онися йшла в хату господарювати, школярі лізли на вишні й господарювали по-своєму. Онися лаяла, кричала, але це нічого не помагало. Нарвавши черешень, школярі втікали, неначе прудкі кози, в берег у верби, так що їх і конем не можна було догнати.
Онися далась на хитрощі. Вона сіла під вишнями, поклала коло себе тичку, а далі лягла на траві в холодку й вдавала, ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад. Школярі закрались, вгляділи, що бабуся спить; один виліз на вишню, другий на черешню та давай рвати бабусині ягідки. Як скочить бабуся з місця та за тичку, та до школярів:
— А, ви, сякі-такі! Попались? А злазьте сюди! Я тепер вам дам джосу! — гукала бабуня.
Вона вхопила тичку та давай лупить того хлопця, що сидів на вишні. Хлопець верещав не своїм голосом, а далі скочив і втік. Онисія кинулась до другого. Але другий сидів на черешні. Черешня була здорова, як дуб. Школяр поліз вгору. Онися махала тичкою й ніяк не могла його дістати. Школяр дерся вгору, сів на самому вершку й спокійненько їв ягідки та дражнився з бабусею, шпурляючи кістки додолу та влучаючи бабуню то в лоб, то в ніс.
— Еге, не дістанете! Еге, не влучите! Невлучна в вас рука. Отут же я наїмся ягідок всмак, — гукав вгорі школяр, а потім почав дражнитись, розказуючи бабуні казку за Змію та Івасика Телесика: “3мія качається під дубом та каже: “Покочуся, повалюся, Івасевого м’ясця наївшись”. А Івасик сидить звершечку та співає: “Гуси, гуси-лебедята! візьміть мене на крилята!”
Онися наробила гвалту на ввесь садок, побігла до зятя, вилаяла зятя й Надезю, а потім вже лягома, щоб ніхто не бачив, пішла на цвинтар на могилу й виплакала свої сльози й свою злість.
Настала осінь. Завіновський зібрав з поля хліб і перемолотив. Надезя зібрала городину. Треба було хліб зсипати в комору, городину складати в льох. Онися дала ключі од комори та льоху, але як тільки Завіновський поховав своє добро, Онися Степанівна знов хотіла загарбати ключі в свої руки. Надезя не оддавала ключів. Мати з дочкою трохи не побились за ключі серед двора, але все-таки Онися видерла ключі в дочки. Завіновський їздив жалітись на тещу до Балабухи. Балабуха вже боявся зачіпати Онисю Степанівну й радив 3авіновському перейти на другу парафію. Завіновський так і зробив. Вилаявшись з тещею на дорогу, він поїхав до Києва й перепросився на другу парафію.
— Отак би й давно зробив, — говорила Онися Степанівна. — Це не Завіновський, а правдива завіна! Підожду другого зятя: може, трапиться добрий чоловік.
Завіновський виїхав з Вільшаниці. Онися одбила двері до своєї кімнати й знов стала господинею на всю губу, — й на все подвір’я, й на ввесь дім. Вона поїхала до Києва й випросила в митрополита вільшаницьку парафію для своєї меншої дочки Палазі.
Палазя була й краща за Надезю, й не така натуриста, як Надезя. За неї швидко посватався молодий семінарист Василь Лопатинський. Онися випрохала собі в митрополита третю частку городу й для себе, й ради сина, що вчився в семінарії.
Лопатинський був чоловік тихий, спокійний й помирливий. Він поважав Онисю Степанівну й годив їй, а це дуже подобалось Онисі. Менший зять любив читати книжки, сидів дома й не дуже вмикався в господарство. Онися взяла в свої руки всю господарську справу: командувала наймичками й наймитами, як за живоття отця Харитона. Вона все орала свою частку городу й збирала та продавала овощі з своєї частки садка навіть тоді, як її син вийшов з школи, оженився й став на парафії. Другий зять не сперечавсь з тещею, мовчав собі та читав книжки. Палазя була спокійна й не змагалась з матір’ю, корилась їй. Онися жила, як риба в воді. Всі ключі висіли в неї коло пояса. Вдосвіта, як зять і дочка ще спали, вона вставала, будила наймичок та наймитів і товклася в пекарні, як Марко по пеклі. Влітку вона їздила сама на поле до косарів, до громадильників, до женців і кмітила за ними, як добрий осавула. Вона знала, коли наймички любили в полі спати, й ненароком наїжджала в поле й лупцювала сонних наймичок батогом.
Наймички й наймити ненавиділи її, бо знали, що все-таки не вона господиня в домі. Один наймит встругнув-таки Онисі штуку з досади, щоб хоч трохи помститись над нею.
Раз Онися поїхала в поле, щоб сполохати сонних наймичок. Побудивши їх, побивши й полаявши, вона сіла на візок і звеліла парубкові поганяти додому.
— Їдьмо, матушко, навпростець, то швидше приїдемо додому, — сказав парубок.
— Про мене, поганяй навпростець, бо справді дома багато діла, — сказала Онися.
Парубок повернув межами та суголовками. Простий візок був труський і почав підскакувати на межах. Онися вхопилась обома руками за полудрабки й гецала на возі, наче козачка танцювала.
Погонич зумисне гнав коні з усієї сили. Візок скакав по грудках та межах. Наймит сміявся в рукав, аж спину згорбив.
— Та не жени так коней, бо з мене дух випре! Як тільки буде межа, або борозна, або розора, скажи мені, то я вхоплюсь руками за полудрабки та й підведусь, бо я сама вже недобачаю! — гукала Онися. — Чи чуєш?
— Та чую, чую! Підведіться, матушко, бо ось-ось зараз буде поперечна борозна, — говорив погонич.
До перехресної межі було ще з добрий сажень. Онися підвелась, вхопившись за полудрабки, й висіла на возі, аж гойдалась, неначе гойдалка. Вона думала, що вже поминули межу, й сіла, опустивши руки. Саме тоді візок потрапив на межу й підскочив вгору. Онисю так підкинуло, що вона аж гекнула й трохи не вискочила з воза.
— А бодай тобі в печінках так гекнуло, як оце я гекнула, — сказала Онися.
— Стережіться, матушко, бо ось зараз буде знов борозна, — крикнув наймит.
Матушка знов вхопилась руками за полудрабки й гойдалась на повітрі на своїх руках, як на ресорах. Тільки що вона пустила руки, віз знов скочив вгору. Матушка аж гикнула.
— Бий тебе сила божа! Мене аж гикавка напала. Не поїду я з тобою більше зроду-звіку, — сказала Онися. — Лучче сама буду поганяти, а з тобою не поїду ніколи в світі.
По обіді вона сіла на візок і поїхала вже сама без погонича в Богуслав, на базар за глечиками. Накупила вона повний візок глечиків, прикрила їх сіном, сіла й помаленьку поїхала додому.
Онися держала в одній руці віжки, а в другій — батіг. Глечики, повтикані в сіно в передку, почали вискакувати. Онися все прикривала їх сіном, щоб часом люди або й, борони боже, відьми не вгляділи та не наврочили корови. А глечики все-таки вискакували й виглядали на світ божий. Онися кляла їх в батька-матір. Трапилось в однім місці з’їжджати з гори в чиємусь хуторі. Онися не здержала з гори візка. Коняка поперла з усієї сили. Глечики почали танцювати на возі й вискакували наверх. Онися пустила віжки й почала прикривати їх сіном, бо саме тоді йшли молодиці назустріч. Візок наскочив на горбок і перекинувся. Онися випала з воза, а на неї посипались глечики.
— Ой бідна моя головонько! — гукнула Онися й замість того, щоб доганяти коняку, вона вхопила в’язку сіна й кинула на глечики. Але то було надаремно. Онися прикрила сіном самі за себе черепки.
Якийсь чоловік впіймав коняку на греблі й поправив візок. Онися взяла одним одного глечика й з ним приїхала додому.
— От тепер смійтесь з мене: привезла з ярмарку одного цілого глечика, — сказала Онися.
— А треба ж було таки доконче самим їхати, — сказала дочка.
— Еге, дочко: добре, що ви сидите та тільки книжечки читаєте.
Восени Онися зібрала городину з своєї частки й сама повезла на базар продавати капусту, картоплю та моркву. Олеся їхала через базар, вгляділа Онисю, засміялась їй в вічі, прийшла до воза й почала торгувати моркву, хоч їй моркви зовсім було не потрібно. Онися одвертала голову, але таки добре торгувалась і не спустила Олесі й шага. Олеся посміялась, посміялась та й пішла, нічого не купивши.
Зять довідався, що протопопша наробила смішків з його тещі, й більше не пустив Онисі на ярмарок.
— Нащо вам здався той клопіт. Та й не личить вам сидіти на базарі. Чи ми вам хліба жалуємо, чи що? — говорив зять.
— За це не скажу, не пожаліюсь, але мені час і на смерть дбати: я не хочу, щоб мене поховали за чужі гроші, а не на мої: не хочу й з домовини дивитись комусь в руки, — говорила Онися. — Нехай мене й поховають на мої труда, й обід по мені справлять, і пом’януть мою душу по смерті на мої труда, а не на чужі.
Придбавши грошей, Онися роздавала милостиню старцям щонеділі, але вибирала черствий хліб і такі черстві пироги, що й наймички не їли. Вона, певно, хотіла придбати собі царство небесне дуже економічно. Старці вже знали її милостиню і з неохотою простягали до неї руки під церквою.
Раз в велику суботу наймичка спекла паску для слуг і пішла в глинище по глину. Глинище завалилось, і глина вбила дівку. Онися одібрала одну паску, спечену тією наймичкою, й думала оддати її старцям за душу покійниці. Але минув перший день великодніх свят. Онися подивилась, що паска дуже здорова, й пошкодувала оддавати старцям. Вже минув тиждень, а паска все лежала в хижці. Онися, що гляне на паску, то їй все стане шкода оддавати. Настали проводи. Онися побачила, що вже миші проїли в пасці дірку, й сама однесла паску під церкву. Під церквою стояв старець Трикоза, кривий на одну ногу, видроокий, але гордий дід, як давній кум Онисин, Шмид.
— На ж тобі, старче божий, цю паску, та розділи по скибці всім старцям, та помолись за душу нашої наймички Пріськи, — сказала поважним голосом Онися, пишаючись такою щедрою милостинею.
Трикоза взяв паску, але з недовірою подивився на Онисю. Одначе паска була здорова, жовта, зверху помазана яйцями. Трикоза тільки скоса зирнув на дірку в дні паски.
Всі старці пішли слідком за Трикозою. Трикоза вийшов за дзвіницю, сів на траві, простелив хустку, взяв ножа, щоб покраяти на скибки й поділити паску. Старці посідали кругом і жадібними очима слідкували за ножем.
— Ой, чогось паска дуже легка, — прохрипів Трикоза.
— Мабуть, з доброго борошна, та ще й на яйцях, — промовили старці, заздалегідь смакуючи.
Ніж пірнув в паску. Трикоза перекраяв її пополовині й розломив. Паска була сливе порожня і всередині зацвіла, ще й, неначе на сміх, з неї вискочила миша й пошилась в траву.
— Господи, Йсусе Христе! Це Парасчина душа ховалась в пасці, — промовили перелякані старці.
— От тобі й паска! Я таки вгадував, що воно щось та є! — сказав Трикоза. — А бодай ти на тім світі їла такі паски!
Всі старці поскривлялись, що дурно роздражнили смак, схопились з місця та й повтікали з переляку од Парасчиної душі.
— Та однесіть же котрий та хоч у воду вкиньте! — кричав Трикоза.
Але старці вже того й не чули й швидко дали драла. Кривий Трикоза мусив зібрати в хустку скибки та шматки свяченого й шкутильгати добру верству до ставка, щоб, по християнському звичаю, укинути в воду свячене.
Трикоза вертався од ставка й ішов проз батющин двір. На ганку сиділа Онися й угляділа його. Вона роздобрилась ради празника й хотіла ще подати йому милостиню грішми.
— Старче божий, а ходи лишень сюди! Ось я тобі подам милостиню грішми.
— Спасибі вам за ту паску, що я оце вкинув у ставок, бо її миші зовсім перетрубили всередині. А як подасте на милостиню грошей “маняків”, тих стародавніх, що ніхто їх і не бере, то й за це спасибі, — сказав Трикоза й тільки рукою махнув.
Онися вибирала з своєї торбини з грішми старі гроші, ще вибиті за Петра III, за Катерини II та за польських королів, і роздавала їх старцям. Старці носились з тими грішми по жидах, але їх ніхто не брав.
Сім’я другого зятя почала більшати. Він приставив до старого дому дві кімнати, а Палазя, побувши рік в пансіоні, задумала прибрати світлицю по-європейській. Світлиця була заставлена, по-давньому, старими образами під самісіньку стелю. Палазя боялась зобидити матір і пішла на хитрощі.
— Мамо, в вашій кімнаті мало образів; перенесу я до вас з світлиці кілька образів, щоб вам було краще молитись, — сказала Палазя.
— То й поперенось, але не багато, щоб у світлиці не були голі стіни, — сказала Онися.
Палазя перенесла в материну кімнату десять образів, а через тиждень сховала ще в дзвіниці десять. Через місяць вона перенесла ще в пекарню п’ять, а в дзвіницю знов занесла десять. Лопатинський понавозив з Києва картин, на яких були намальовані панни з котиками, панни з кроликами і навіть панни з собачками, й почіпляв їх по стінах. Онися все сиділа в своїй кімнаті й рідко ходила в світлицю. Але раз якось у неділю вранці вона пішла в світлицю, щоб помолитись богу, глянула на стіни й здивувалась. Образи зістались тільки по кутках. На стінах висіли панни з собачками та з котиками.
— Палазю! А де це подівались образи? Що це за Іродіади висять, почеплені на стінах? — спитала Онися в дочки.
— А я ж, мамо, перенесла їх трохи в вашу кімнату, трохи в пекарню. Образи вже старі й темні, — сказала Палазя.
— А, ти, нечестива! Зараз мені повішай образи, бо я отих твоїх протопопш з котиками та собаками геть к бісу повкидаю в піч. Навішала паннів, неначе скажена Олеся. Чи тобі ж не треба душі спасіння, чи, може, й ти маєш на думці тікати з гусарами? Ти хочеш, щоб я молилась до тих Олесь з цуциками та котиками, чи що?
Довго лаялась Онися, невважаючи на неділю, а Палазя все-таки не поприймала з стін Іродіад з цуциками та котиками.
Оббувшись трохи з картинами, Онися часом таки ставала перед ними, потай од усіх, як нікого не було в хаті, й довго роздивлялась на котиків та кроликів.
— Та й гарні ж, хиря його матері, оті котики та кролики — зовсім тобі неначе живі! Воно було б зовсім гарно, якби тільки не голі плечі в тих протопопш були намальовані, — говорила Онися сама до дочки.
Онися дуже любила своїх онуків і гляділа їх як найпильніша нянька. Вона не спускала їх з очей цілий день, сама годувала їх, сама клала спати. Влітку цілий день сиділа з дітьми в садку й стерегла вишні та груші од хлопців. Але вона стерегла онуків так, як змія стерегла цілющу воду: з прислуги ніхто не смів і зачепити дітей. Як тільки котра наймичка зачепить дитину й дитина часом заплаче, Онися брала палицю й лупила наймичок. Навіть Палазя не сміла посваритись на своїх дітей. Онися зараз кричала на неї:
— А, ти, нечестива! Навіщо ти сваришся на своїх дітей? Мало тобі, що образи повикидала з хати? Ще повикидай і дітей. Геть пішла з хати. Не зачіпай мені дітей!
Мужичих дітей Онися ненавиділа за те, що вони крали в садку груші та яблука. Оце, було, візьме вона в одну руку грушу, а в другу різку. Різку сховає за спину, а грушею манить будлі-якого хлопця.
— На, серденько моє миле, грушку: ти такий гарний хлопчик. На, моя дитино, на, візьми та з’їж, — так дурила Онися хлопця.
Хлопець йняв віри й простягав руку за грушею. Онися хапала його за руку, а другою рукою лупила дубцем по спині. Хлопці, покуштувавши такої груші, обминали Онисю десятою улицею.
Онися все старілась й ставала сердитіша й лихіша. Вона з ранку до вечора лаяла або наймичок, або гризла голову своїй дочці Палазі. Наймички вже не боялись її ані кришки, сміялись з неї в вічі. Вона все держала ключі од хижки в себе, замикала туди все, що зоставалось од обіду, й видавала аж на другий день. Оце, було, як напечуть пирогів, Онися по обіді збере їх в макітру, однесе в хижку та й замкне. Прийде вечір, онуки просять ключів, дочка просить, а вона не дає. Старша онука, вже чимала дівчина, йшла ввечері в бабину кімнату, сідала на постелі в ногах і балакала з нею, аж поки вона засне. Тоді унучка тихенько витягала в бабусі ключі, одмикала хижку й крала макітру з пирогами. Зять мусив, тихенько од Онисі, поробити другі ключі до хижки й до всяких скринь в хижці. Дочка й наймичка не сміли без поради Онисі нічого зварити й спекти й кожний раз ходили в її кімнату благословитись.
Раз наймички, не спитавши Онисі, запарили собі квашу й поставили горщик скраю на печі. Онися взяла свого костура й, по своєму звичаю, вийшла з кімнати на оглядини. Вона ввійшла в пекарню й примітила на печі здоровий горщик, накритий хусткою. В пекарні нікого не було.
— А це що за горщик? — промовила Онися сама до себе. — Мабуть, наймички щось задумали спекти крадькома од мене.
Онися вже не здужала вилізти на піч, щоб заглянути в горщик, і своїм ціпком хотіла скинути накриття, щоб од цікавості хоч носом понюхати, що то там таке в горщику. Але вона од злості так штурхнула палицею в горщик, що він перекинувся, й кваша линула річкою з печі на лежанку, а з лежанки додолу. Онися побачила, що наробила шкоди, та швиденько й подибала з пекарні, щоб утекти в свою кімнату, а потім звернути провину на наймичок, ще й вилаяти їх всмак.
Аж тут рипнули сінешні двері, і в пекарню вскочила наймичка та й угляділа потьоки квашні.
— Чи це ви, матушко, перекинуди квашу? — крикнула наймичка вслід Онисі. — Чи це ви наробили шкоди?
— Ще що вигадай! Може, там кішка лазила по печі. А ти, вража дочко, така непоміркована, що ставиш горщик на самому краєчку! Вкрала борошна, ще й квашу запарила, мене не питаючись.
— Але ж, матушко, кішки й в хаті нема, — крикнула наймичка з пекарні з сміхом. — Їй-богу, це ви перекинули квашу: за ваші ж вчинки та мене лаєте та гримаєте на мене.
— Я тобі як дам оцим костуром по спині, то не будеш більше на мене звертать, — загомоніла Онися з своєї кімнати.
Онися пішла жалітися на наймичку дочці та зятеві й трохи не плакала.
— Всі мене тут зобижають, всі лають, всі кривдять, всі кричать на мене, хоч зараз лягай в домовину. Як не впините та не приборкаєте тих неприкаяних наймичок, то я вас покину та поїду до сина, — бідкалась Онися, — їй-богу, піду! Пішки піду!
Од того часу, як тільки траплялась Онисі яка недогода, вона все репетувала та нахвалялась, що покине зятя й поїде до сина.
А догодить їй було трудно, а найбільше в їжі. В неї повипадали зуби, й вона все ремствувала та допікала, що й паляниці тверді, й пироги не пухкі, й вареники не знать які цупкі, й каша хрущить, неначе зварена з піском, й поживок несмачний, нетривний. Онися коверзувала ще й любила допікати до живих печінок.
Раз подали на обід вареники. Варяниці були трохи товсті й цупкі, а Онися все наказувала, щоб варяниці були тоненькі, як пелюсточка. Онися жувала, жувала, не пережувала та давай допікати дочці.
— Наварила вареників, наче з свинячої шкури! Ці вареники хіба волячий шлунок перетравить, а не мій. От як у отця Мельхиседека я їла вареники! Ото вареники. Дожила, дочко, до сивої коси, а не вивчилась і досі варити гаразд вареники. Це ви, мабуть, хочете, щоб я наїлась оцих вареників, отруїлась ними та швидше вмерла, та щоб вам швидше забрати мої грошаки. Й наймичок порозпускали, й наймички сміються мені в вічі, й ви смієтесь. Вже й другі ключі собі поробили од хижки, — ховаєтесь од мене, як од ворога. Покину! Цур вам, пек вам з вашим добром. Я ним пельку собі заб’ю та ще колись і вдавлюсь.
Онися розгнівалась, розкричалась, а далі взяла свого ціпка та й справді покинула дочку, — попрямувала шляхом до царини пішки.
Вона тихенько подибала через село по дорозі до сина, але поки вийшла за село, то й втомилась. За селом над самим шляхом стояла могила, де були поховані повбивані поляки-повстанці. Онися вийшла на могилу й сіла одпочивати. Сіла вона та й кмітить; вона сподівалась, чи не над’їде хто та підвезе її до другого села. Але сонце вже заходило. Ніхто не над’їжджав. Онися пригадала, що в тій могилі поховані мерці, й почувала, що на неї нападає страх. Вертатись до дочки назад було ніяково. А сонце вже зайшло; надворі почало сутеніти. Онися таки догадувалась, що за нею хтось з дому побіжить доганяти та просити її, і все поглядала назад на царину.
— Ото прокляті, які запеклі! Затого сонце зайде, а ніхто не доганяє мене, — говорила Онися сама до себе і все-таки кріпилась та сиділа на самому вершечку могили, щоб її постать було видко здалеки. Онися почувала, що її вже з переляку трясця трясе.
Коли це в царині з’явилась наймичка. Онися вгляділа її й стала на могилі, неначе віха стриміла. Наймичка вгляділа її й вилізла на могилу.
— А що, чи за мною прийшла, чи проти череди вийшла? — питала Онися.
— Атож! Авжеж за вами! А за ким же б більше? — сказала наймичка.
— Ото спасибі тобі, голубко, що прийшла. Тут я, господи, якого набралась страху! Коли б ти не прийшла, я була б тутечки вмерла. А чи дуже плачуть там за мною?
— Та вже ж плачуть. Якби не плакали, то, певно, мене не послали б за вами.
— А хто більше плаче за мною? Чи дочка, чи зять? — спитала Онися.
— Та всі плачуть, — казала наймичка, осміхаючись.
— Бач! Плачуть, а лихо роблять! — мимрила Онися. Онися прийшла додому, тихенько увійшла в свою кімнату і вже вечеряти й не виходила. Онука однесла їй вечерю до неї в кімнату.
Другого дня надвечір взяли Онисю жалощі, й вона пішла на цвинтар плакати на могилі свого панотця Харитона, куди вона ходила, навіть зробивши шкоду з квашею. Старший онук, вже чималий хлопець, підстеріг ті походеньки й задумав налякати бабусю. Він надів батькову рясу й шапку, взяв в руки палицю й засів у вишнях на цвинтарі. Онися прийшла, стала над могилою й почала по своєму звичаю голосить.
— Всі мене зобижають, знущаються з мене; всі мене хотять з світу зігнати; всі мені вороги. Один ти був до мене добрий, ти один був мені покірливий, не кривдив мене.
Онук потихеньку вийшов з гущавини, став під вишнею й махнув до Онисі рукою. Онися вгляділа ту постать та як дремене з цвинтаря! Вона так утікала, що спіткнулась на порозі в брамі й впала. Од того часу Онися більше не ходила плакати на могилі отця Харитона.
Онися Степанівна стала вже дуже стара, згорбилась, наче поменшала, стала нижча й ледве ходила. Вона ще не раз кидала дочку, їздила до сина, але через тиждень знов приїжджала назад в Вільшаницю, — її тягло додому в Вільшаницю, де вона свій вік звікувала. Вже старші онуки виросли й повиходили заміж, а Онися все живе, неначе за неї й смерть забула, та все морочить і своїх, і чужих, та вередує, та настирається, як морочлива та настирлива дитина.
