«Таємниця країни суниць» читати онлайн текст казкової повісті, що розповідає про пригоди школярів Антошки, Дениска і Лариска, що потрапляють у дивовижну країну. Автор – Радій Полонський.
«Таємниця країни суниць» читати
«Таємниця країни суниць» Сонячний зайчик дає пораду
Чи ви чули коли-небудь, як розмовляє сонячний зайчик?
Чи траплялося вам збирати суниці в різьблену гуцульську скриньку?
Авжеж, ні. Бо інакше б ви пережили такі самі незвичайні пригоди, як Антошка і його друзі.
А все почалося дуже звичайно. Після сніданку Антошка підійшов до піонервожатої Ліни Стьопівни і сказав:
— А можна, ми підемо в ліс на розвідку?
— Хто це — ми?
— Це, звичайно, я, Денис і Лариска.
— А що ви там шукатимете?
— Ми? Суниці. Ми знайдемо суничні місця, а тоді покажемо всім.
Ліна Стьопівна трохи повагалася, а тоді погодилась. Вона тільки попередила:
— Я надіюсь на тебе, Антошо. Ти вже великий і розумний, і ти не забудеш, що до обіду ви маєте повернутися. Глядіть, не заходьте далеко!
Дениско взяв із собою білу чашку. Лариска — маленьку мисочку, а Антошка забіг до піонерської кімнати і забрав звідти порожню гуцульську скриньку. Бо вирішив назбирати ягід більше за всіх.
І скоро червона футболка, картата голуба сорочка та жовте платтячко маяли серед дерев і кущів, над ледве помітною лісовою стежкою.
Суниць усе не було. Але Антошка вперто простував у хащу. Його кирпатий ніс і гостре задерте підборіддя були націлені вперед. І стрішка волосся над лобом теж була туди націлена.
— Не журіться, — сказав він. — Ще трошки — і неодмінно знайдемо! А заблукати в цьому лісі не можна. Він зовсім маленький, а навколо стоять села.
Дениско зітхнув. Сонячне проміння падало крізь віти на його рожеві вуха, і вони світилися, наче ліхтарі.
— Я думаю, що треба вернутися. Може, їх у цьому лісі зовсім нема, тих суниць.
А Лариска сказала:
— Хлопчики, не сперечайтеся. Ми ще трошки пошукаємо, а тоді повернемось. Її тонесенькі кіски з червоними бантиками, ніби крильця, лагідно тріпнулися.
— Ура! — зрадів Антошка.
Діти опинилися край невеличкої галявини. Вона вся була вистелена суничним листям. Під кремезним дубом блищало крихітне джерело. Дзеркальце води відкидало дітям в очі сліпучого сонячного зайчика.
Дениско і Лариска одразу впали навколішки і заходилися нишпорити попід листям. Антошка підійшов до джерела, щоб напитися, і звідси побачив, Що сонячний зайчик тепер спокійно сидить на старому ясеновому стовбурі. Хлопчик схилився і пальцем скаламутив воду, але зайчик навіть не ворухнувся.
Антошка здивувався. Він підійшов до стовбура і накрив сонячну пляму долонею. Зайчик хутко вислизнув з-під його руки і перестрибнув вище. Хлопчик звівся навшпиньки і знову накрив зайчика. А той пересунувся ще вище.
От так так!..
Антошка обернувся до друзів. Розгублена Лариска стояла посеред галявини і показувала крихітну ягідку.
— Оце і все, — сказала вона ображено.
Дениско знайшов лише дві ягідки, та й ті зелені. Він сів на траву, перекинув чашку в рот і сказав:
— Я собі думаю: от коли б знайти галявину, щоб на ній було більше ягід, ніж листя!
Лариска зітхнула:
— Аякже, знайдеш!.. Нам треба йти у табір. Хлопчики, де наша стежечка?
— До всього треба підходити по-науковому, — зауважив Дениско. — Коли ми стали на галявину, нам у вічі світив сонячний зайчик. Он бачиш, він сидить на клені. Значить, там і стежка.
— Він сидить на ясені, — сказав Антошка.
— Ні, на клені.
Антошка озирнувся. Зайчик і справді був тепер на корі густого клена.
— Хлопчики, не сперечайтеся, — промовила Лариска. — Коли ми сюди прийшли, він сидів на отій старій груші. Я бачила.
— Він сидів на ясені.
— На клені!
— На груші!
— Ой, дивіться, він перескочив на березу!..
Діти змовкли. Тільки тут вони помітили, що галявина дуже тісна. Дерева й кущі оточили їх зеленою стіною. Листя байдуже ворушилося над головами. В хащі було темно і моторошно.
Антошка навмисне голосно промовив:
— Нам нема чого боятися! Цей ліс маленький.
Німа лісова тиша насунулася на дітей. Вони збилися докупи і побралися за руки. Вони не зводили очей з таємничого сонячного зайчика, що вже перестрибнув на стовбур молодого дубка.
А може, це просто сонце пересунулося на небі.. — стиха вимовив Антошка.
Дениско прошепотів:
— Ні, сонце так швидко не може…
— Мені страшно!.. — ледве чутно зойкнула Лариска.
Сонячний зайчик стрибав із стовбура на стовбур і щораз більше наближався до них. Навіть хоробрий Антошка міцніше стискав руки друзів…
І тут зайчик заговорив. Ніхто пізніше не міг пригадати його голосу, отож і я не можу оповісти, який він був. А сказав зайчик таке:
— Не бійтеся мене, діти! Ви б хотіли знайти галявину, де суниць більше, ніж листя?
— Хо… хотіли б… — відказав Антошка.
— Є така країна, де суниці ростуть на кожнім кроці і зовсім не ховаються під листя. Я б міг вас туди провести.
Діти нишком перезирнулися. Антошка для. сміливості набрав повні груди повітря і спитав:
— А це далеко?
— Ні, це близько, — всміхнувся зайчик. — А ви знаєте дитячі лічилки?
Антошка знизав плечима:
— Чи ми маленькі?
— Трошки знаємо, — зважився Дениско. — Не багато, а так собі.
Тут подала голос Лариска, бо пересвідчилась, що сонячний зайчик не страшний:
— Я знаю багато! Я люблю лічилки, і це мені не соромно. Я ж тут найменша…
Зайчик задоволено блимнув:
— От і добре. Спіймайте мене до скриньки і скажіть таку лічилку:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Що нам діять, що робити?
Треба зайчика зловити!
Будем знову рахувать:
Раз, два, три, чотири, п’ять!
По цих словах треба зачинити скриньку. Та дивіться, щоб я був у ній! Бо нічого не вийде.
Антошка задумливо провів долонею по своїй жовтій стрішці. Йому давно хотілося, щоб волосся завернуло назад, як у дорослого. Він спитав:
— А як ми звідти повернемося?
— Так само просто. Коли назбираєте суниць скільки схочете, — прокажіть ту саму лічилку з кінця. І відчиніть скриньку. Я вистрибну, а ви опинитесь на цій самій галявині. Запам’ятайте: від кінця до початку!
Лариска похилила голову і спідлоба зиркнула на Антошку: “Ну?”
Хлопчик навіть розсердився:
— Що — ну? Рушаймо — і ніяких “ну”! Це ж справжня таємнича пригода!
— Куди ж ти збиратимеш суниці, як у скриньці буде зайчик?
— Байдуже! Скину футболку, вона ж у мене червона. І назбираю цілий мішок!
Дениско ворушив губами і скуб собі вухо.
— Ти що там бурчиш?
— Не заважай. Повторюю лічилку з кінця:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Будем знову рахувать.
Треба зайчика зловити!
Що нам діять, що робити?
Антошка відчинив гуцульську скриньку і наставив її на сонячного зайчика. Той весело підморгнув і опинився насподі. Антошка проказав:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Що нам діять, що робити?
Треба зайчика зловити!
Будем знову рахувать:
Раз, два, три, чотири, п’ять!
І зачинив скриньку. Зайчик зостався всередині.
Діти озирнулися. Це вже була не та галявина. А дуже велика, простора, оточена високими кучерявими деревами. Листя було яскраве, наче мокрі акварельні фарби.
А вгорі було таке саме яскраве небо, і по ньому пливли хмарки, точнісінько як клаптики вати.
Діти глянули під ноги.
— Ура! Це справжня Країна Суниць!
Соковиті червоні ягоди вкрили геть усю галявину, аж листочків не було видко.
Антошка ще не встиг скинути своєї червоної футболки, як його друзі одне по одному вигукнули:
— Повна чашка!
— Повна миска!
Не думайте, що Антошка був такий маруда і завжди від усіх відставав. Але ж він мав пильнувати скриньку, щоб вона часом не випустила зайчика.
Поставивши скриньку на землю, він стягнув футболку. Лариска міцними нитками поперев’язувала комір і рукави. Тепер друзі мали доброго мішка.
Та не встигли вони виповнити його й наполовину, як позад них почулося шарудіння.
«Таємниця країни суниць» Одновусий і біла ворона
Під деревом стояв дивний дядько. Довгий і худий, як стовп. Голова велика, як казан. Маленькі оченята з-під зелених брів ковзали по дітях.
Та не це було дивне. Дивне було те, що під круглим, як бараболя, носом у нього ріс тільки один вус. З правого боку. Та який! Довгий-довгий та тонкий, наче мотузка. Він петлею звисав до пояса, ніби аксельбант на старовинних мундирах. А кінець перекинутий через плече.
Вус був рудий.
Діти і одновусий дядько мовчки дивилися одне на одного. Лариска підійшла до Антошки, схопила його за руку і прошепотіла:
— Я боюся… Кажи лічилочку, вертаймося швидше додому!
Дениско за своєю звичкою смикав вухо. Антошка мужньо чекав, що буде далі.
— Ви хвальки? — спитав дядько.
— Чого це ми хвальки? — образився Антошка. — Звичайні собі діти. Піонери.
— Я ще не піонерка, — шепнула Лариска.
— Скоро будеш.
Дядько зняв кінчика вуса з плеча, щось на нього намотав і розглянувся довкола. Дітям навіть здалося, що він хоче йти. Аж ось погляд його впав на гуцульську скриньку. Дядько здригнувся і ступив уперед.
Антошка підняв скриньку і притис до грудей. Лариска міцніше стисла його руку.
— То ви, мабуть, нетутешні? — запитав дядько якимось дивним тихим голосом.
— Ні. Ми з піонерського табору.
— А що таке — піонерський табір?
Діти ззирнулись і знизали плечима. Але дядько й не чекав на відповідь. Він зробив іще один крок, знову закинув рудого вуса за плече і спитав:
— А як же ви повернетесь додому?
— У нас є лічилочка-поверталочка! — вихопилась Лариска.
Дядько був не такий уже й страшний, аби лиш звикнути до його довгого вуса і зелених брів.
— А що ви тут робите?
— Збираємо суниці.
— Для кого?
— Для дітей.
Очі дядька прикипіли до скриньки. Він спитав:. — А що у вас… там? Суниці? Дениско застережливо зиркнув на Антошку й Лариску і насупився. Але ті сказали разом:
— Сонячний зайчик!
— Не може бути! — скрикнув схвильовано дядько.
— То ми, по-вашому, брехуни? — знову образився Антошка. Дядько здивувався:
— Хіба ви ніколи не брешете?
— Ніколи, — твердо відказав Дениско. І вуха його знову запалали ліхтариками.
— Майже ніколи, — мовила Лариска і опустила очі.
Антошка всміхнувся просто в лице незнайомцеві:
— А чого б це ми вам брехали? Ми вас не боїмося.
— Мене й не слід боятися, — задоволено сказав дядько. — Я добрий. А зайчика у вашій скриньці нема.
— Нема? — Антошка націлив на дядька своє підборіддя і стрішку. — Може показати?
— Антошко!.. — діти обіруч ухопили товариша. — Не можна! Зайчик вистрибне — ми не зможемо повернутися!
— Ну, я вірю, вірю, — сказав одновусий. — Зайчик то й зайчик. — І він пронизливо свиснув. Десь У гущавині залопотіли крила, і ось над галявиною закружляв великий птах. Він, як планер, плив у повітрі і дивився вниз. А потім сів одновусому на плече.
Це була біла ворона.
Діти ще ніколи не бачили білих ворон, тільки чули про них у прислів’ях. Вони здивувалися. Антошка спитав:
— А хіба білі ворони бувають?
— Сядьмо… — припросив дядько і перший сів під деревом. — У Країні Суниць буває все.
Діти посідали навколо нього. Ворона на дядьковому плечі переступала з ноги на ногу і пильно дивилася на дітей червоними очима. Антошці навіть здалося, що вона зараз заговорить.
— Ви хто? — обережно спитав Дениско.
— Лісник. Господар цього лісу. Тут усі звірі і всі рослини мене слухаються і роблять усе, що я накажу.
— Не може бути! — сказав Антошка.
— То що ж я, по-вашому, брехун? — підняв дядько зелені брови.
Діти знітилися. Одновусий кивнув:
— Нічого, я не ображаюсь. Я дуже люблю дітей. У мене своїх немає, і через це я страшенно люблю чужих дітей. І вас я люблю страшенно. Не вірите?
Лариска вірила, Дениско не вірив, а Антошка вагався — вірити чи не вірити. І через це всі троє промовчали.
— У нас тут дуже багато суниць, — вів далі дядько. — І їх зовсім не треба збирати. Вони збираються самі.
— Та ну? — у Лариски спалахнули очі.
— Кажіть, — кинув недовірливо Антошка. — Ми не такі маленькі, як вам здається. Я вже перейшов до четвертого класу.
Дениско серйозно зауважив:
— Я думаю, нам час додому.
Ворона знову переступила з ноги на ногу і дзьобом торкнула дядька за вухо. Той схопив свого вуса і почав його розгойдувати.
— Як це — додому? — здивувався він. — Хіба я можу відпустити вас без суниць!
— Нічого, ми вже трошки нарвали.
— Нарвали! — дядько сплеснув долонями, а біла ворона раптом засміялася скрипучим, як старі ворота, голосом.
У дітей мороз пробіг поза шкірою. Антошка міцніше притис до себе скриньку і вже розтулив губи, щоб сказати лічилочку-поверталочку. “Раз, два, три, чотири, п’ять — будем знову рахувать…”
Дядько погладив ворону по голові.
— Не бійтеся. Тут ще не такі чудеса бувають. А наша біла ворона — дуже добра жінка. Вона вміє співати і танцювати.
Антошці закортіло довідатись, які ще дива бувають у Країні Суниць.
— Чом у вас тільки один вус? — спитав він.
Дядько погладив отой рудий мотузок, і очі його засвітилися сумом. Він пояснив:
— Другого вуса мені відкусила відьма.
— Тут і відьми бувають? — зойкнула Лариска.
— Була одна. Але ми її вже давно перевиховали. Вона тепер зробилася добра і щодня робить для дітей солодкий суничний мус.
Ворона розтулила дзьоб і промовила приємним жіночим голосом:
— Діточки, коли ви хочете повернутися додому з суницями, проспівайте співаночку, якої я вас навчу. Поки ви співатимете, сунички збиратимуться.
Діти перезирнулися. Біла ворона, помітивши їхнє вагання, злетіла з дядькового плеча і сіла серед галявини. А далі зиркнула на дітей червоними очима — і почала танцювати.
Це був дуже кумедний танок. Ворона стрибала на одній нозі, потім на другій, крутилася, сплескувала крильми, перекидалася через голову, а раз навіть стала на дзьобі і смішно дригала вгорі ногами.
Діти аж покотилися зо сміху.
Підбадьорена ворона ще й заспівала:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Діти зацікавлено оточили ворону. Нараз вона спинилася:
— Ну як? Чи хочете вивчитися моєї співаночки?
— А суниці самі полізуть у футболку? — перепитав Антошка.
— Пострибають!
Дядько стояв під деревом і всміхався. І все дивився на різьблену скриньку.
— Я згоден! — крикнув Антошка. — Давайте, тітко, свою співаночку!
— Ви наготуйте, куди стрибати суницям, — порадила ворона, — та й до діла. Висипте оте, що назбирали, то все дрібне. До вас стрибатимуть найсмачніші суниці! Найкрра-щі!
Діти так і зробили.
— Я заспіваю, а ви підспівуйте: “Та й я! Та й я!”
Увага! — і біла ворона знову почала танцювати і виспівувати:
Ой іду я лісом, лісом
За ведмедем і за лисом!
Та й я! Та й я!
Діти підспівували “Та й я!”, а самі озиралися. Навколо творилися дива: найбільші суниці зривалися з місця і цілими роями, як бджоли, сипалися в чашку і миску і в Антощину футболку.
Стало так весело, що друзі й собі почали пританцьовувати. Навіть Антошка забув, що він уже перейшов до четвертого класу, і, наче первачок, стрибав на одній ніжці і дзвінко-дзвінко кричав: “Та й я!” Навіть розсудливий Дениско перестрибував з ноги на ногу і, сміючись, підспівував: “Та й я! Та й я!” А вже про Лариску нема що й казати!
Йду за вовком і за зайцем
Та втішаюсь гарним танцем!
Та й я! Та й я!
Антошка підстрибав до дядька і протяг йому скриньку:
— Подержіть, будь ласка!
І повернувся до гурту.
А як стану я до танку,
Заведу мерщій співанку.
Та й я! Та й я!
Забуваночку співаю,
Поверталку забуваю!
Та й я! Та й я!
Тут тільки Антошка спам’ятався і аж затулив долонею рота. Та вже було запізно. Ворона злетіла і зареготала голосом скрипучим, як сто старих воріт: “Прррощавайте, діточки!”
Друзі озирнулися. Дядька не було. Тільки з гущавини чулася його швидка хода.
— Скринька!.. — скрикнув Антошка. — За мною!
Але ж скриньку треба знайти!
Вони бігли лісовою гущавиною, і їм здавалося, що віти самі дають їм дорогу. Бо ані одна не зачепила за обличчя.
Бігли так довго, що врешті геть знесилились. Найбільше Лариска. Тяжко дихаючи, вона впала на траву і розкидала руки.
В лісі тихо. Ніщо ніде ані шерхне.
— Лісник! — покликав Антошка. — Лісник, де ти є?! Віддай нам скриньку! Там наш зайчик!
Тиша.
— Лісник!.. Ти ж казав, що любиш дітей!..
Тиша.
— Дядечку! Одновусенький! — надривався Антошка. — Ми ж без скриньки не вернемось додому!.. Ти мене чуєш?
Тиша.
Дениско промовив:
— Він не озветься. Я думаю, що він усе це із вороною влаштував, щоб викрасти скриньку.
Лариска підвелась, і друзі побрели назад, на суничну галявину.
А там сиротливо лежала Антощина червона футболка, повна найкращих, найсмачніших, найчервоніших суниць. І так само сиротливо стояли повна біла чашка і повна мисочка.
Діти стомлено посідали.
— Хто пам’ятає лічилку-поверталку? Ану, Дениску…
Той смикнув себе за вухо, насупився і пробурмотів:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Враз мисливець вибігає…
— Там не було про мисливця, — перебив Антошка.
— Не було, — ствердила Лариска. — Там тільки треба було все починати з кінця. Дениско зітхнув і знову забурмотів:
…Прямо в зайчика стріляє,
Враз мисливець вибігає,
Вийшов зайчик погулять…
— Про мисливця не було! — крикнув Антошка.
— А ти не кричи! Не було, не було… Сам тепер згадуй, як там було!
Дениско змовк. Лариска прошепотіла:
Раз, два, три чотири,
Кицьку грамоти навчили…
— Про кицьку не було! І лічилося до п’яти! Ех ви, — Антошка махнув рукою і з’їв суничку. — Не можете…
— А ти можеш?
Антошка подумав і почервонів:
— Ні. І я не можу.
Дениско похмуро сказав:
— Ти нас міг тільки сюди завести. А вивести вже не можеш. Герой!..
— Ніхто не примушував боягузів зі мною ходити! — сказав Антошка: — Нам тільки треба дістати собі назад скриньку — от і все.
— Як ти її дістанеш?
— Вона у лісника. Я тебе питаю: ми можемо знайти живу людину, коли знаємо, хто вона така? Можемо. І нема чого тут нюньки розпускати!
— Ну, знайдеш ти лісника! — запально відказав Дениско. — Я б ще хотів подивитися, як ти у нього відбиратимеш скриньку. Та нехай уже. Уяви, що ти її відібрав. А далі? Без лічилки-поверталки все одно нічого не вийде.
— Згадаємо.
— Якби ви не горлали за вороною співанку-забуванку, то може б і згадали.
— А ти не горлав?
— Я не хотів.
Антошка підхопився від обурення:
— І з таким боягузом і канюкою я дружив три місяці! Хочеш все на мене звернути? Звертай! Ми з Ларискою підемо шукати скриньку і дорогою будемо згадувати лічилку. А ти сиди під деревом, їж суниці і скигли.
— Я такого не казав!
— Ти казав, що скриньку шукати не треба!
— Не казав!
— Лариско, він таке казав?
— Він… — дівчинка не хотіла нікого образити. Вона не любила, коли хтось свариться. — Він… він казав трішечки так, а трішечки не так…
Дениско так смикнув себе за вухо, що аж скривився. Обурено глянув на Лариску:
— Казав, не казав! Справжня людина повинна мати свою думку! Казав, не казав!..
Антошка висипав із футболки суниці, одягнувся і глянув на небо. Швидко поночіло.
Всі мовчали. Всі розуміли, що сьогодні вирушати на пошуки не варт. І всі дуже хотіли їсти.
Залопотіли крила. Діти глянули вгору. На гілку сіла сорока-білобока, з цікавістю подивилася униз і спитала:
— Це у вас була скринька?
— У нас. Ти знаєш, де вона?
— Я знаю все, я знаю все! — похвалилася сорока і смикнула своїм довгим хвостом. — А що ви тепер робитимете?
— Скажи, де наша скринька, тоді ми вирішимо, — обережно відказав Антошка.
Сорока-білобока задерла хвіст, пильно на нього поглянула і прострекотала:
— Вашу скриньку спершу ніс дядько, а як він вийшов із лісу, зверху злетіла біла ворона, взяла скриньку у дзьоб і полетіла геть.
— Куди?
— Далеко-далеко! На той кінець Країни Суниць. Ви її зроду не знайдете! Ага!.. А тепер кажіть, що ви робитимете?
Ніхто не відповів. Сорока ще трохи побазікала, сподіваючись вивідати якусь новину, та й полетіла розчарована.
Діти зніяковіло мовчали. Як і слід було чекати, першою не витримала Лариска.
— Хлопчики, — сказала вона, — давайте помиримось.
Антошка і Дениско з-під лоба переглянулись і промовчали.
— Га, хлопчики? — жалібно повторила Лариска. — Давайте помиримось і будемо вечеряти!
— Суницями? — похмуро спитав Антошка. — Я й так ними ситий.
— Ну все одно! — Лариска пожвавішала. — Ну, давайте!.. Га? Ну, я знаю гарну лічилочку-помирилочку. От послухайте:
Мир-миром,
Пироги, з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні.
Поцілуймося!
Хлопці глянули один на другого. Їм дуже захотілося поцілуватися, але вони соромились. А Лариска — ні. Вона поцілувала спочатку Дениска, а тоді Антошку. Антошка почервонів і витер щоку рукавом. І пробурмотів:
— Телячі ніжності…
Але враз усім відлягло від серця.
— Що це? — вереснула Лариска.
Вона дивилася на мисочку й чашку. Там було повно гарячих запашних вареників. По них стікало розтоплене масло.
Всі троє ковтали слину.
— А он іще… — сказав Дениско.
Просто на траві лежала купка свіжих пирогів. Дівчинка розломила одного. Він був із сиром.
— Що за оказія? — пробурмотів Дениско. І замість того, щоб смикнути себе за вухо, схопив вареник, відкусив шматочок, і його рот сам собою розплився у щасливу усмішку:
— З м’ясом!
Це була пишна вечеря. Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.
— Мені на животі хоч марші грай, — Антошка ліг на спину.
Дениско теж ліг:
— А що, коли цю вечерю підкинули вороги?
Всі змовкли, вражені. Навіть Дениско був вражений своєю здогадкою. Всі почали прислухатися до себе.
— Хлопчики, у вас ще нічого не болить? — тихо спитала Лариска.
— У мене болить душа, що нас так одурили, — відказав Антошка.
— У мене болить вухо, — додав Дениско.
Лариска зітхнула.
— Душа і вухо — це нічого, — мовила вона. — Душа від кривди болить, а не від вареників. А вухо тому, що Дениско його насмикав. А от у мене нічого не болить…
Ще помовчали. А тоді Дениско засміявся.
— Ти чого?
— Це ніякі не вороги. Це — лічилка. Ви ж пам’ятаєте, про що нас питав сонячний зайчик? Чи ми знаємо лічилки. Мабуть, у цій країні лічилки мають велику силу, от що я думаю.
Антошка схопився і замахав руками.
— Ура! Ми переможемо! Лариско, ти всі лічилки знаєш?
— Мабуть, не всі…
— Ну — хороші знаєш?
— Знаю…
Дениско мугикнув:
— Я не думаю, що на світі є лічилки, які б повертали дітям украдені гуцульські скриньки.
Лариска трохи подумала і сказала:
— Ні, такої лічилки нема.
— Ану я спробую, чи воно й справді… — І Антошка, присівши, проказав:
Котилася торба
З великого горба,
А в тій торбі
Хліб, паляниця.
З ким захочеш,
З тим поділися!
З малого горбочка на краю галявини одразу покотилася весела квітчаста торба. І підкотилася просто до Антощиних ніг. Він її швиденько розв’язав і урочисто підняв над головою буханець сірого хліба і високу білу паляницю.
Діти довго галасували, аж поки з-під куща не почувся сердитий тоненький голосок:
— Що за гвалт?
То був їжак.
— Пробачте, — сказали діти і змовкли. Вони не уявляли, про що можна розмовляти з їжаком.
Звірок поволі обвів усіх оченятами.
— Ви хвальки?
Так само починав розмову і одновусий.
— Ми не хвальки! — різко відказав Антошка.
— А хто ж ви?
— А вам яке діло?
— Ви чужі?
Лариска відповіла:
— В цій країні ми справді чужі. Але ми охоче повернулися б додому, коли б могли…
— А чому ж ви не можете?
— У нас украли скриньку.
— У вас була скринька? — їжак враз настовбурчив усі свої голки і позадкував під кущ.
— Була…
— Різьблена?
— Різьблена. Гуцульська.
— Де вона, кажіть же швидко!
Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:
— У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці. — І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.
— Хто вкрав? — тихо спитав їжак.
— Одновусий.
— Я так і знав. А біла ворона з ним була?
— Була.
— Я так і знав. — їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо… Краще б ви сюди не приходили.
— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.
— Всім буде лихо. — Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.
