«Таємниця країни суниць» Бевзики атакують
Суниці тут росли всюди. Навіть обіч вузької жовтої дороги. Правда, не такі великі й соковиті, як у лісі чи на горбочках, але таки добрі.
Неподалік діти помітили купу обідраних дерев. Таких самих, як у Хвалькові.
— Це вже Ябедин? — спитав Антошка.
— Ні, звичайний собі гай, — відказали суничні хлопчики.
— Оце так гай! Хто ж їх обідрав, ці дерева?
— Бевзики.
— Навіщо?
— За наказом Бевзя П’ятого, нашого… — Кузька змовк.
— Вашого найрозумнішого? — усміхнувся Антошка.
— Так його у нас величають…
— Чим же йому заважають дерева?
— Не знаю…
А Кив пояснив:
— Бевзь П’ятий не любить зелені. Він хоче всі гаї зробити такими самими. І тепер бевзики щороку обдирають який-небудь гай.
— Ну й розумний оцей ваш Бевзь, чики-брики! — засміявся Антошка.
Кузька і Кив теж засміялися, потім злякано перезирнулись, а тоді засміялися ще голосніше.
— Він просто дурний! — закричав Кузька.
— Просто ненормальний! — ще голосніше загорлав Кив.
Хлопчики так сміялися, що не могли йти. Вони голосно лаяли Бевзя П’ятого, і це їм страшенно подобалося. Друзі не сердилися, що Кузька і Кив затримують загін.
Тільки Дениско був мовчазний і задумливий.
— До Ябедина ще далеко, — пояснив згодом Кив. — Підлабузнівськ близько Хвалькова, а Ябедин — той далеко…
Діти йшли, розмовляючи. Нараз Дениско ляпнув себе по лобі і спинився.
— Лариско! — урочисто сказав він. — Лариско! Антошко! Ви розумієте?..
— Що з тобою?
Дениско вказав на дівчинку:
— Вона має пригадати лічилку, де є про жабу! А Кузька її вивчить. От і буде нам закляття проти відьми!
Антошка з надією подивився на Лариску. Дівчинка сказала:
— Я спробую згадати…
Тої ж миті Кив зойкнув і схопився за голову. Всі глянули на нього. Рожева шапочка лежала в пилюці. Кив злякано озирався:
— Хто це? Хто мені збив шапку?
— Не я…
— І не я…
— Я навіть не дивився в твій бік…
Тут у повітрі щось свиснуло, і біла чашка в Денискових руках розлетілася вщент.
Потім над головами просвистіло ще кілька камінців. Один з них упав на дорогу. Дениско його підняв і роздивився:
— Це стріляють бевзики!
Антошка озирнувся. Недалеко від дороги довгою смугою росли чагарники. За ними щось ворушилося. Он майнула фіолетова куртка, а он вигулькнула кругла голова.
— Засідка! — сказав Антошка. — Всі за мною!
Він звернув з дороги і побіг у протилежний бік — туди, де серед поля височіла купа дикого каміння. Над головами свистіли камінці. Дениско озирнувся і крикнув:
— Вони за нами женуться!
Справді, бевзики повибігали з-за чагарників, посідали на велосипеди і тепер мчали слідом. Добігли до каміння.
— Лягай! — наказав Антошка. — До бою!
— А як це? — спитав Кив.
— Визбирай навколо себе камінці і склади докупки. Коли я скомандую — кидай їх у бевзиків.
Хлопчики так і зробили. Антошка звелів: — Дивіться всі на мене і вчіться, як треба кидати. Кузько, ніколи не занось руку через плече, так кидають тільки дівчата. Руку з камінцем заводь збоку і як можеш далі. А другу витягай наперед, для рівноваги. Сам відхиляйся назад. А тоді — ось так!..
Вороги рухалися розгорнутим цепом. Голови їхні сіпалися над рулями, блимали гострі коліна, що натискали на педалі.
Антошка кинув ще один камінь. Він влучив у колесо велосипеда, на якому їхав старший бевзик. Влучив, відскочив і впав на землю.
Бевзики спинилися, позаряджали рогатки — ї над головами дітей люто заверещали камінці. Друзі поховалися за каміння, тільки Антошка вистромляв голову, щоб стежити за ворогами.
— Антошко! — Лариска підлізла до нього. — Тобі треба шолом. На ось, візьми…
Вона подала командирові свою блискучу мисочку.
— Ти що? — розгнівався Антошка. — Може, я б ще натяг на голову сковорідку? Га? А може, самовар? А чому ти не принесла мені каструлю?
Бевзики почули, що за диким камінням лунає сміх. Вони розгубилися. Але старший скрикнув:
— В ім’я нашого найрозумнішого, нашого Бевзя П’ятого!..
Пронизливий хор завів:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-брики!
Наш найрозумніший!
Пасмо жовтої куряви все наближалося до того місця, де зайняли оборону хоробрі друзі. Бевзики мчали вперед, потім спинялися, і на позицію Антощиного загону летів град камінців. Вороги чнову стромляли рогатки за паски і натискали на педалі.
— Антошко, а Дон-Кіхот теж був хоробрий і благородний лицар, — канючила Лариска, — а сам ходив у перукарському тазику!..
— Це правда, — заклопотано мовив Антошка. — Мені брат розповідав.
— А мені мама! — зраділа Лариска і хутко наділа на голову командира свою блискучу мисочку. А щоб та не спадала, дівчинка висмикнула з кіски червону стрічку і прив’язала мисочку до Антощиної голови.
Тільки встигла вона зав’язати бант йому під підборіддям, як уже зовсім близько почулося:
— Чики-брики!.. Чики-брики!..
Бевзики насувалися цілою лавиною. Їх було, мабуть, учетверо більше, ніж у Підлабузнівську.
Ледве Антошка вистромив голову, як по мисочці заляскали камінці.
— Вогонь!..
Хлопчики почали щосили кидати каміння. Он один бевзик ухопився за круглу голову. А он другий перекинувся, та так здорово, що велосипед опинився на ньому. Третій і четвертий повернули назад. Але старший гукнув:
— Чики-брики! За мною!
І бевзики продовжували атаку.
Тут тільки Антошка пригадав, що у нього є трофейна рогатка. Він вийняв її з кишені, знайшов добрячий камінець і прицілився.
— Лариско! — наказав він. — Готуй мені боєприпаси!
Та не встиг командир вистрілити, як Дениско гукнув:
— Братці! Нас оточили!..
Антошка озирнувся. З неглибокої балки неподалік виїхав новий, ще більший загін бевзиків. Він розгорнувся цепом і рушив на наших, охоплюючи позицію з тилу і з обох флангів.
Порятунку не було. Бевзики — тупі, жорстокі й добре озброєні. І їх все прибувало.
— Будемо битися до останнього! — Антошка глянув на друзів. — Хто боїться — нехай підніме руки і йде в полон до бевзиків.
Ніхто не підняв руки і не пішов у полон. Кузька сказав:
— Я найсильніший і найхоробріший! Я всіх бевзиків покладу одним пальцем!
Всі розуміли, що це пусті хвастощі, але ніхто не докоряв Кузьці: адже хлопчик у запалі бою зовсім за собою не стежив.
І тут прийшов порятунок. Він прийшов від Лариски. Дівчинка заверещала так, що передні бевзики скривилися, наче у них боліли зуби:
Раз, два — дерева!
Три, чотири — вийшли звірі!
П’ять, шість — пада лист!
Сім, вісім — птахи в лісі!
Дев’ять, десять — он сунички
Підвели червоні личка!..
І враз навколо позиції піднявся густий ліс. Дерева стали щільною юрбою. В хащі чулося шарудіння — то бігали звірі і звірята. У вітах щебетали птахи. І повсюди росли суниці.
Антошка віддав Ларисці мисочку і стрічку.
— Спасибі, — сказав він. — Ти справжній друг.
Кузька і Лариска почервоніли від задоволення. Дениско мовив:
— Але ж ми не знаємо, що роблять бевзики. Може, вони продираються сюди крізь хащу.
Доки Лариска заплітала кіску, Антошка з Дениском вийшли на узлісся. Бевзики відступали. Вони згорнули цеп, вишикувалися колоною і їхали геть. Вони не любили лісу і коли перед ними зненацька постали дерева, не на жарт перелякалися.
Тепер вони мчали у Бевзьгород про все доповісти, Антошка і Дениско повернулися до своїх. Вони не знали, що старший бевзик, втікаючи, зробив останню капость. Він заклав у рогатку пучок сухої трави, підпалив його і вистрілив у ліс. Той пучок упав у гущавину і тепер вітерець поволі роздмухував вогонь.
Тим часом купа дикого каміння зробилася затишною. Вона проросла м’якою шовковистою травичкою, каміння вкрилося ніжним мохом. Друзі, хто сидячи, хто лежачи, спочивали.
«Таємниця країни суниць» Антошку спіткала біда
Діти радилися, що робити далі. Чи зараз вийти з лісу і простувати на Ябедин, чи вкластися спати, а вирушати на ніч.
Вирішили йти вночі. Так буде безпечніше.
Хотілося їсти. Кузька і Кив пообідали суницями та й біди не знали. Але Антошка, Дениско і Лариска страждали. Дівчинка запропонувала лічилочку.
— Ні, — відмовився Антошка. — Може статися так, що навколо навіть суниць не буде. Отоді згодиться лічилка.
Довелося обідати суницями. Дениско сказав:
— Пахне димом.
Всі почали шмигати носами. І всі згодилися: пахне димом.
— Що б це могло бути? — задумався Дениско.
Антошка прислухався. Ліс загомонів стривожено, злякано защебетали птахи, в хащі щось без угаву шаруділо, стрибало, бігало. Наче все лісове населення охопила паніка.
— Антошка попрямував до узлісся. Але дійти не зміг. Дорогу йому заступив вогонь. Він уже охопив чагарники і стіною насувався на дерева. Антошка побіг назад:
— Ліс горить!
Всі схопилися на ноги. Тільки Лариска зосталася сидіти.
— Я думаю, що це підпалили бевзики, — сказав Дениско. — А хто ж іще! — гукнув Кузька.
— А все через своє підлабузництво, — сердито додав Кив.
— Без паніки! — промовив Антошка. — Ми все одно врятуємося.
— Як?
Якби ж він знав — як!
Кузька подивився на Лариску і злякано вигукнув:
— А вона сміється!
Лариска й справді весело поглядала на друзів і навіть посміхалася.
— Ти що це? — суворо спитав Антошка.
А Лариска неголосно заспівала:
Іди-іди, дощику!
Зварю тобі борщику
Та й поставлю на вербі,
Щоб не з’їли журавлі!
Всі почули, як у верховітті залопотіли краплини. Спершу вони падали рідко, далі густіше й густіше, аж ось під зливою радісно зашумував увесь ліс…
У Антошки обличчям стікала вода. Він сміявся, плескав у долоні і стрибав на одній ніжці. Зовсім як маленький.
А тоді всі друзі схопилися за руки, закружляли під зливою і щасливими голосами заспівали:.
Іди-іди, дощику!
Зварю тобі борщику
Та й поставлю на вербі,
Щоб не з’їли журавлі!
Іди-іди, дощику!..
Дощ уже лив як з відра. Десь неподалік із лютим сичанням сконали останні язики полум’я. А за кіль ка хвилин і диму не стало.
Діти добряче вимокли і сховалися під деревом. Лапаті віти були за надійний дах. Сюди не впало жодної краплини. Всі вдячно дивилися на Лариску, Дівчинка знітилася і пробурмотіла:
— От тільки я обіцяла зварити борщику, а варити ні з чого…
Посідали, угрілися в теплім моху. Було добре і затишно, і кожен відчував себе в повній безпеці.
Антошка прихилився до стовбура і заплющив очі. Йому ввижався піонерський табір, товариші, піонервожата Ліна Стьопівна. Йому зробилося соромно, що через його легковажність табір хвилюється, і їх уже, певне, шукають по всіх лісах.
Тоненький і ніжний голос зачувся обіч:
— Хлопчику, не бійся мене! І нікому нічого про мене не кажи. Так треба.
Антошка побачив серед трави золоту змійку. Хто з дітей не боїться гадюки! Хлопчик хотів скочити на ноги, але змійка так само ніжно заспокоїла:
— Не лякайся! Я прийшла до тебе від нашого нового лісу.
Змійка була маленька, її шкіра і тендітна голівка переливалися золотом. Маленькі очі, схожі на блискучі червоні гудзички, дивилися на Антошку довірливо.
“Навіщо я їй?” — думав Антошка.
— Не дивуйся, — сказала змійка. — Ми вирішили помогти тобі і твоїм друзям.
“Як вони можуть мені допомогти?”.
— Дуже просто, — відказала змійка, хоч хлопчик і не розтуляв вуст. — Я тобі вкажу близенький і безпечний шлях до Синьої гори. Там ти знайдеш твою різьблену скриньку. “Це було б чудово! — подумав хлопчик. — А чи можна вірити змійці? Біла ворона нам спершу теж сподобалася…” Змійка продзвеніла:
— Мені можна вірити, хлопчику любий! Бевзь нищить наші ліси і перетворює їх на обідрані стовпи А ти з своїми друзями створив новий ліс. Люди Бевзя його підпалили, а ти і твої друзі викликали цілющий дощ. Бевзь ворог природі, а ви її оборонці. Ви наші друзі, хлопчику!..
Антошка подумав: “Треба порадитися з своїми”. Змійка вигукнула:
— Якщо ти хоч слово скажеш комусь про мене, я не зможу тобі допомогти! Тільки тобі дозволено зо мною розмовляти і на мене дивитися!
“Чи й справді? — подумав Антошка. — Хоч би знати, який це шлях вона покаже…”
— Іди за мною, це поруч, — сказала змійка і ковзнула у зарості. Тільки видко було, як пливе над травою її золота голівка.
Антошка ступив десяток кроків і опинився біля купи каміння.
Змійка прослизнула під великий плескатий камінь. Антошка схопився за його мокрий край, напружився і відвернув набік.
Перед ним був вузький отвір. Униз вели східці з такого самого дикого каменю. На найвищій сходинці бубликом згорнулася змійка.
— Звідкіля взялася ця діра? — здивувався Антошка.
— Вона тут була завше.
— А куди ж вона веде?.
— У підземний хід. Ним ти вийдеш просто до Синьої гори. Він рівний, як стріла. Це найкоротший і найзручніший шлях! А бевзики про нього не знають.
Нехай друзі залишаться тут, вирішив Антошка бо спершу треба зробити розвідку. Не можна забувати уроку, що їм дала біла ворона.
— Ти підеш один? — ображено спитала змійка. — То ти не віриш нам?
— Пробач, — зніяковіло відповів Антошка. — Але я інакше не можу.
— Як хочеш, — змійка похилила голівку. — Моє діло — показати дорогу, а ти як знаєш.
Антошка сказав їй почекати, а сам повернувся до друзів.
— З ким це ти там розмовляв? — спитав Дениско. — Ми чули твій голос.
— Та… це я сам з собою. Я знайшов підземний хід і хочу піти на розвідку. А ви мене почекайте тут, Домовились?
Лариска кинулася до нього:
— Сам не ходи, Антошко! Я боюсь!
— Треба йти. Ми, здається, знайшли найближчий шлях до мети. Я тільки хочу перевірити, а тоді! ми всі туди підемо.
— Не ходи, Антошечко, любесенький!.. — Лариска схопила хлопчика за плечі. — Не пущу!..
Антошка насупився:
— Вічно ці дівчата!.. — Він одірвав од себе руки Лариски і навіть відштовхнув її. — Одчепися ж!
Лариска відступила і похилила голову. Антошка махнув друзям і пішов.
Не пройшов він і кілька східців униз, як опинився в темряві. Попереду світилася золота змійка.
— Ну, сміливіше, — підбадьорила вона. — Тут дуже темно, але ж ти мене добре бачиш! Я повзтиму попереду, а ти сміливо йди за мною. Готовий?
— Готовий, — глухо відказав Антошка.
І вони пішли. Навколо було так темно, що Антошка не бачив нічого — ні стелі, ні стін, ні підлоги. Повітря було вологе і прохолодне. Попереду золотим струмком текла змійка, а Антошка крокував за нею.
Підземний хід і справді був рівний як стріла.
Жодного разу не довелося завертати. Хлопчик підняв руку і зачепив за склепіння. Воно було часом земляне, часом — кам’яне, холодне.
Озирнувся. Слабкого світла від входу вже давно не стало видко.
Антощині кроки відлунювали спереду і позаду, і могло здатися, ніби під склепінням іде не один, а багато хлопчиків.
А змійка текла і текла золотим струмочком — безгучно, швидко, впевнено. Вона перестала відповідати на Антощині роздуми і знала тільки одне — вести його вперед.
Лунали кроки…
Антошка ніколи пізніше не міг пригадати, скільки часу йшов. Мабуть, довго. Та ось змійка спинилася. Командир підійшов до неї.
— Я далі не можу, — сказала вона.
Голос її став неприємний, рипучий. Та хлопчик не звернув уваги.
— Ступи ще п’ять кроків — і побачиш вихід з підземелля, — пояснила змійка. — Нічого не бійся. Ну? Сміливіше!
Антошка ступив уперед.
— Раз… Два… Три… Чотири… Ой!..
На п’ятому кроці нога ступила в порожнечу. Антошка зойкнув і полетів униз… Гоп! — він упав на вологу землю. Дуже забив лікоть і коліно. — Де я? — гукнув хлопчик. — Змійко, ти де?!
— Я тут, а ти на дні чорної ями, — почув він згори. То був знайомий голос: скрипучий, як старі ворота!
Антошка, забувши про біль, схопився на ноги і глянув угору. Там, звідки він тільки-но звалився, сиділа біла ворона. Її червоні очі палали зловтіхою Вони так палали, що освітлювали яму примарну світлом.
Глибока й холодна яма мала земляне дно, стіш з слизького чорного каменю. З неї нізащо не вилізеш без допомоги.
— Не вилізеш! — каркнула ворона. — Тобі ж відразу сказали, чемно так сказали, як вихованому хлопчикові: підемо, ми тебе вкинемо у чорну яму Не схотів? Ха-ха-ха!.. От ти і в ямі! Накази Бевзя П’ятого (чики-брики) завжди виконуються!
— Де змійка? Де золота змійка? — спитав Антошка безнадійно.
— Ха-ха-ха! Ти ще й досі не зрозуміло, дурне хлопченя? Змійка — це була я! Я!.. Я!.. Я!!!
Від цих вигуків Антошку щораз сіпало і поза шкірою бігав мороз. Чи ви чули, як рипить пісок між уламками скла? Або як скавулить тупий ніж по залізу? Приємно? Отак було і йому!
— Я можу перевернутись на кого схочу! — тішилась ворона. — На змію, на велосипед, на крокодила!..
— А на мокрицю можеш? — спитав Антошка.
— Можу!
— Не вірю.
Ворона зареготала:
— Ти кинь ці штучки!.. Я тебе наскрізь бачу!.. Хочеш зо мною зробити так, як кіт у чоботях з відомим людожером?! Ха-ха-ха!.. Нема дурних! І годі, перестань базікати, бо коли я приберу свого власного вигляду, ти умреш од страху!..
Тут ворона гучно засміялася і зарипіла, наче сто п’ятдесят старих воріт, змахнула крильми, підстрибнула, і Антошка почув, як вона легко затулила отвір підземного ходу чорною брилою.
Потім злетіла. Кружляючи, піднялася до верхнього краю ями. Її очі освітлювали такі самі чорні слизькі стіни. А вгорі вони освітили ляду.
Ворона залопотіла крильми по ній. Її, мабуть, зверху про щось запитали, бо вона прокаркала:
— Це я, наш найрозумніший (чики-брики). Їхній командир уже тут, у чорній ямі! Твій наказ (чики-брики) виконано!
Після цього ляда прочинилася, впустивши до ями поїлки рожевого світла, і ворона вислизнула нагону Кришка впала. Знову стало зовсім темно.
Антошка зрозумів, що яма викопана просто під оселею Бевзя П’ятого.
«Таємниця країни суниць» Лічилка викриває підступного ворога
Дощ ішов і йшов не вгаваючи. З віт, які досі надійно прикривали друзів од води, почали зриватися важкі краплини. І скоро в лісі не зосталося жодного місця, де б можна було сховатися.
Настала ніч. Антошка не повертався. Дениско довго зазирав до чорного отвору підземного ходу, але під землею було ще темніше, ніж у лісі.
— Треба всім іти і рятувати Антошку! — запропонувала Лариска.
— Може, цей хід веде до самого Бевзя? — міркував Кузька. — Але ж ми такі сильні і розумні, Що нам ніщо не страшно. Ходімо туди!
Кив задумливо кивав:
— Якби з нами був Антошка — я б перший кинувся в ту діру. А без нього — навіть не знаю як…
Дениско довго мовчав, а потім сказав так:
— Я думаю, що Антошка потрапив у засідку, якщо ми підемо за ним — ми теж можемо пропасти.
— То що ж, покинути Антошку в біді! — обурилась Лариска.
— Ні, ми його не покинемо. Але нам треба діяти дуже обережно…
І почав думати. Він морщив лоба, смикав себе за обидва вуха, чухав потилицю. Але ніхто цього не бачив, бо було дуже темно.
Гнітюча тиша панувала в загоні. Тільки чути було, як хлющить дощ. І як схлипує Лариска.
— Лариско, а ти не можеш спинити цей дощ? — спитав Дениско.
— Можу…
— Чом же ти його не спиниш?
— Я не здогадалася…
— Вічно ці дівчата! — повторив Кив Антощині слова.
Тепер дівчинка зарюмсала відкрито. Крізь сльози вона бурмотіла:
Дощику, дощику, перестань,
Та й поїдем на баштан,
Та зірвемо диньку —
Тобі половинку!
Ліс, як і раніше, шумів, на голови, плечі і коліна дітей безперестанно падали краплі води, Тільки сльози перестали капати з Ларисчиних очей. Але цього під дощем ніхто не помітив.
— Що ж це таке? — здивувався Дениско. — Може, такої лічилки немає?
Кузька заперечив:
— Якщо Лариска сказала, значить, така лічилка є! А дощ зараз стихне.
— Мабуть, на небі зібралося надто багато води, — замислено мовив Кив.
Діти змокли до рубчика. Холоднішало. Дениско рішуче звівся:
— Спускаймося до підземного ходу! Там хоч дощу немає. Підземним ходом ми будемо йти один за одним за двадцять кроків. Якщо передній попаде в біду, він встигне гукнути всім іншим, щоб береглися. Більш нічого не вигадаєш.
— Я піду першим! — сказав Кузька.
Дениско подумав і погодився. Кричати Кузька вмів.
Друзі приступили до входу в підземелля. Вже Кузька спустив ногу на першу сходинку, коли хтось гукнув:
— Діти, де ви?! Мене послав Антошка!
Позад них темніла якась постать.
— Пароль? — суворо спитав Дениско, хоч вони з Антошкою про пароль ніколи не домовлялися.
Дядько трохи помовчав — ну зовсім трішечки — і відповів:
— Яйце-райце!
— Що-що?
Дядько знову помовчав і сказав тихше:
— Тобто — сонячний зайчик. Це було схоже на правду.
— Де Антошка? — стрепенулася Лариска.
— Не бійтеся. Він у безпечному місці. З ним не сталося нічого поганого. Він навіть не втрапив у чорну яму.
— Яку-яку яму?
— Чорну. Тобто фіолетову. Я хотів сказати — в сіро-буро-малинову.
— А куди ж?..
— Він втрапив у місто Бевзьгород. І зараз сидить з бевзиками і п’є суничну наливку.
— Антошка не п’є ніяких наливок і з бевзиками за одним столом не сидітиме! — заперечила Лариска. — Я його знаю!
— А хто сказав, що за одним столом? — здивувався дядько. — Звісно, вони сидять за різними столами! Він просто просив вам переказати, щоб ви швидше йшли туди, бо різьблена скринька вже майже у нього в руках. От і все!
— А все ж таки — як це він там… з бевзиками? — з сумнівом перепитав Дениско. Він усе смикав себе за вухо.
— Вони помирилися. Та не в тім справа! Він казав, щоб ви не барилися, бо йому треба вирушати!
— Куди?
Дядько подумав і відповів:
— Цього Антошка не сказав…
Це теж було схоже на правду. Антошка міг і не сказати.
— Коли хочете — я вам покажу дорогу, — запропонував дядько. — А не хочете — то як хочете, а мені ніколи. Я поспішаю.
Дениско пробурмотів:
— В усякому разі, ми можемо разом з ним вийти з лісу…
І діти пішли за темною постаттю, розсуваючи віти дерев. Цього разу гілки не розступалися, а навпаки — заважали йти.
— От тобі й на! — сказали всі четверо, коли поминули узлісся.
Дощ, виявляється, вже давно скінчився. Ларисчина лічилка своє зробила. Та на листі дерев назбиралося багато води, і поки діти були в лісі — на них спадали краплини.
А тут повітря було тепле і вже сухе. На небі не лишилося жодної хмарки. Натомість величезний місяць плив над Країною Суниць. Він світив так яскраво, що можна було б читати не тільки буквар, а навіть читанку для третього класу.
І при тому світлі Дениско з Ларискою відразу впізнали в дядькові одновусого. Вони перезирнулися. Дениско згадав план Антошки і наказав:
— До бою готуйся! Лариско, ти будеш верещати і хапати за вуса, бо нас тепер менше. Кузька і Кив діють за планом. Замість Антошки головного удару завдам я!
І Дениско нахилив голову, щоб кинутися на одновусого.
Той засміявся:
— Що ви, діти? Я вам друг. Хіба ви забули: я ж той лісник, що над усе любить дітей, а найдужче чужих!
— Ми нічого не забули! — відказав Дениско. — руки вгору! Одновусий слухняно підняв руки і сказав:
— Ну, що ж? Коли вам так подобається — будь ласка…
Дениско здивовано випростався. Лариска сердито запитала:
— Ви навіщо вкрали нашу скриньку? Га? Хіба це так можна — красти у дітей скриньку з сонячним зайчиком? Ану, кажіть!
— Я не крав вашої скриньки! — одновусий опустив руки і сплеснув долонями. Ларисці не сподобалося, що він повторив її улюблений жест. — Як ви могли таке подумати! Навпаки, я тоді погнався за білою вороною, щоб вона зняла чаклунство і ви згадали поверталочку. А вона на мене накинулася і відібрала скриньку. Я після того все побивався. Так хотілося вам допомогти! А потім стрів Антошку, побалакав і притьмом кинувся сюди! Забув подякувати, діточки: спасибі за новий ліс! Я так люблю ліси! Я ж лісник — ви не забули?
Пригадалося, що сорока-білобока так і розповідала: дядько із скринькою вибіг із лісу, до нього спустилася біла ворона, вихопила скриньку і понесла геть. Може, й правда?
— Якщо ви не хочете йти зі мною — не йдіть, — зітхнув одновусий. — Я побіжу і про все розповім Антошці. Він буде дуже засмучений. Так що як хочете, дітки…
Лариска уявила собі, як засумує Антошка, коли вони не прийдуть, а тоді пригадала, що хлопчик був з нею грубий, — і схлипнула:
— Денисочку, треба піти…
І діти пішли за одновусим. Лариска йшла поруч із ним, Кузька і Кив — за нею, а Дениско йшов останній, пильно озирався навкруги І посмикував себе за вухо.
— Мені здається, що десь я чув його голос… — тихо говорив Кузька. — Я ніколи нічого не забуваю.
— А мені здається, — так само тихо сказав Кив, — що колись я до нього підлабузнювався.
Задумливо бурмотів Дениско:
— Ми не дозволимо себе одурити вдруге.
Дядько впевнено прямував до обідраного гаю.
Діти, звичайно, не могли знати, що він їх веде просто на засідку. Там наших друзів підстерігало аж три загони озброєних бевзиків. Одновусий завів розмову з Ларискою:
— Сподобалася вам Країна Суниць?
— Так собі… — відказала дівчинка. — Природа у вас гарна, суничок дуже багато, барви всі такі яскраві! А обідрані гаї нам не сподобалися.
— Хіба у вас немає обідраних гаїв?
— У нас? — Лариска аж засміялася. — Що ви! У нас навпаки, у нас дерева не обдирають, а щороку садять нові!
— Цього не може бути.
— Правда! Ми всі дуже любимо дерева!..
Дядько зняв із плеча вус і почав на нього щось намотувати. Тонкий тулуб гойдався з кожним кроком, а очі позирали на дівчинку з-під зелених брів.
— Що ж вам іще у нас не сподобалося?
— У вас тут живуть хороші діти, але нам не сподобалося, що всі вони — або ж хвальки, або ж підлабузники, або ябеди.
— Або заздри, — додав дядько. — У нас і місто таке є — Заздра. А хіба у вас не такі діти?
— Ну… бувають і в наших дітей вади. Але ми з ними боремося.
— З дітьми? Це добре!
— Не з дітьми, а з вадами! Ми їх перевиховуємо, щоб у нас не було ні заздр, ні хвальків, ні ябед, і взагалі — щоб усі були чесні і працьовиті! І віддані товариші!
— Не може бути! — сказав одновусий. — Цього ніяк не може бути.
— Правда! — обурилася Лариска.
Дениско пильно прислухався до розмови і похмурнів. Ні, він цьому дядькові не вірив. З ним іти не можна. Але як у нього випитати правду про Антошку?
— Ви ще скажіть, ніби у вас діти збирають суниці тільки для себе! — засміявся дядько тихенько.
— Для себе! — гукнула Лариска. — Ну, товаришам дають. Мамам і таткам. Братикам і сестричкам. А щоб дітей примушували збирати суниці для якогось там Бевзя — цього у нас не буває.
— Чики-брики! — закричав дядько. — Це вже така неправда, що вам ніхто на світі не повірить!
Лариска аж спинилася від обурення. Вона образилася за всіх піонерів і жовтенят.
— Чесне слово, правда! Чесне піонерське!
— Я не знаю, що це за піонерське…
— Не знаєте? Це найчесніше слово в світі!
— Все одно не вірю.
— Тоді от вам лічилочка-присягалочка, щоб повірили:
Повір-преповір!
Якщо я неправду кажу,
То нехай вберуся в сажу.
Нехай стану кособока,
Кривов’яза, кривоока,
І гладка, і лупата,
Ще й ніс стане, як лопата!
А як брешеш, далебі,
То так буде і тобі!
Що тут сталося! Лице одновусого миттю обліпили жирні шматки сажі (звідкіля вони взялися?). Тонкий його тулуб враз розпух, як діжка, і викривився на один бік, а шия, навпаки, витяглася і перекривилася на другий бік. Очі повилазили і стали дивитися в різні боки, а ніс почав швидко рости і став великий і широкий, як лопата.
Його було не впізнати. Тільки довгий і тонкий, як мотузок, рудий вус нагадував, що це — одновусий.
— Все, що він казав, — брехня! — закричав Дениско. — Ні кроку далі!
Діти спинилися. Одновусий, поводячи кривою шиєю, мовчки себе оглядав. Потім незграбними, як у рака, руками обмацав своє обличчя, потримався за дивовижний ніс. І раптом завив, заскавулив і дременув геть.
— Чаклунство! — репетував він, тікаючи. — Де моя врода!.. Я поскаржуся Бевзю П’ятому!..
А від обідраного гаю миттю відгукнулося:
— Чики-брики!..
— Там бевзики!.. — зрозумів Дениско. — Назад! За мною!
І за хвилину загін розтанув у пітьмі. Бевзики навіть не наважилися переслідувати. Вони і вдень були боягузи, а вночі — тим паче.
Друзі простували вчорашнім шляхом на Ябедин. Дениско розміркував, що тільки в місті можна щось розвідати про Антошку.
Дорогою Кузька і Кив були дуже задумливі. Кузька одного разу навіть заговорив з придорожнім кущем, а Кив спіткнувся, впав і пішов далі на руках.
— Що з вами? — стривожено спитала Лариска.
І тут Кузька ляснув себе по боках:
— Згадав! Одновусий — сам Великий Брехун!
Почувши це, Кив відразу схаменувся, що йде догори ногами, і перевернувся як треба.
— Вірно! Великий Брехун — перший радник Бевзя П’ятого! Я ж казав, що я до нього колись підлабузнювався.
— А я перший згадав! — не витерпів Кузька.
