У ЦЕХОВОГО МАЙСТРА ЖИВОПИСНИХ ТА МАЛЯРНИХ СПРАВ
У вільний час хлопці були в себе на горищі. Та їм було цілком байдуже, чи це горище, чи яке інше приміщення. Аби десь простягтися і швидше заснути. Оце ж бо був їхній єдиний вільний час.
Часто вони так заморювались, що, й не скинувши заяложені у фарбу халати й чоботи, валилися на благенькі сінники, які лежали просто на підлозі. Ніч минала, як хвилина. Власне, ніч ще не минала. Було ще зовсім темно, і довго ще було темно після того, як хазяїн присилав їх будити.
Як пізно розвиднювалося тут, у Петербурзі, як рано сутеніло, яким коротким-коротким був блідий, безсонячний день!
Вікна багатоповерхових будинків і вдень червоніли незвичайним блиском — так, ніби завжди це місто було в сутінках, у туманах. Замість сонця—оце червонувате світло у вікнах, а сонця самого і не знайти в сірому захмареному небі.
Вставати дуже не хотілося, але вставали одразу, і хлопці зразу ж бралися до роботи — терти фарбу. Вже так велося споконвіку. Перші роки навчання у хазяїна вони були фарботерами та ще вдень виконували різні доручення не лише хазяїна, а й хазяйки.
На кожного з цих фарботерів був укладений з хазяїном контракт. Був він укладений і на того сіроокого з допитливим поглядом хлопця, якого прислав недавно до майстра пан Енгельгардт, і в тому контракті записано було: “Віддається Тарас Григор’єв Шевченків з наказу пана свого Енгельгардта Павла Васильова до Санкт-Петербурзького малярного і живописного цеху майстра Ширяєва Василя Григор’єва для навчання малярній і живописній майстерності строком наперед на чотири роки, з тим, щоб йому, Ширяєву, навчати Шевченка Тараса означеній майстерності як слід. Шевченкові ж Тарасові жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному, на всьому його, Ширяєва, харчах, лазні, пранні, а також взутті…”
Контракт був довгий — і скільки хазяїн одержує від пана Енгельгардта, і скільки платить потім за Тараса, коли вивчить його на підмайстра, і все це було підписано старшиною цеху та майстрами-свідками і за певним номером внесено до книги малярських справ у Санкт-Петербурзькій Російській ремісничій управі.
Але Тарас відчував на собі повсякденно і повсякчасно лише один пункт із того контракту: “жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному”.
Останнє можна було б і не записувати. Чи міг він бути не старанним до майстерства, коли з самого дитинства, зносячи знущання і злидні, блукав манівцями від дяка до дяка, коли сам, прибувши до Санкт-Петербурга, благав пана віддати в науку до Ширяєва?
Перші роки, по приїзді з Вільно, Тарас жив то у Петербурзі з своїм паном, то у його тещі, поблизу Луги, то працював у брата свого пана — Василя Васильовича.
Про Ширяєва Тарас довідався випадково. Він возив скло з скляного заводу Василя Васильовича Енгельгардта для артілі Ширяєва, який тоді взяв підряд на малярні, живописні та скляні роботи в будинку Сенату.
Повертаючись додому, Тарас із захопленням розповідав своєму землякові, спокійно-меланхолійному Іванові Нечипоренку, про все, що бачив по дорозі, розповідав про чудесне, незрівнянне ні з яким іншим місто. Було воно все порізане каналами, з набережними, одягненими в граніт, з легкими мостами над тими каналами і над широкою, владно-спокійною величною Невою. Хоч і не схожа вона була на рідний, свавільний буйний Дніпро, та не менш прекрасна, з усіма своїми кораблями, щоглами, яликами, баржами, з різномовним гомоном у порту, який приймав найрізноманітніший крам для вибагливої столиці і де ставали на рейді кораблі у далеких земель.
Виконуючи доручення своїх панів, Тарасові доводилося бувати в різних кінцях Петербурга. На багато верст тяглися петербурзькі трущоби, халупи, де жили, ні, існували, постійно борючись із злиднями, тисячі простого знедоленого люду — робітників, дрібних службовців, ремісників. Може вони й не були такими кріпаками, як Тарас, та в чому була їхня воля? Тяглися квартали нудних величезних казармених будинків. І раптом виростали розкішні палаци роботи славетного зодчого Растреллі, і, здавалося, Тарас опинявся зовсім в іншому царстві, і мимоволі його захоплювала краса величних будов, пам’ятників, колон. Як перед дивом, зупинявся Тарас коло фальконетового пам’ятника цареві Петру І — Мідного вершника.
Як людина могла відтворити цей нестримний біг, цю владність, цю пристрасть? Отакий він був насправді, творець цього надзвичайного міста, і що йому було до окремих людей, коли він у поривному русі підніс так високо всю країну? Багато думок хвилювало юного Тараса. Скільки людей кістьми полягло, висушуючи ці болота, скільки намордувалося на цих казкових спорудах, що зводилися во славу всевладного імператора, во славу його вельмож.
Пам’ятник стояв коло будинку Сенату, та роздивлятися довго не вдалося. Треба було зносити скло. Але й у самому приміщенні багато що цікавило Тараса. Хотілося дивитися на живописні роботи.
Правда, зовнішній вигляд самого майстра Ширяєва не дуже привертав до себе. Високий, худорлявий, з рідкою рудуватою бородою, він дивився на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів, умить помічав усі огріхи та помилки в роботі. Вся його артіль тремтіла перед ним. Проте зауваження майстра були хоча й суворі, але влучні. Архітектори й художники розмовляли з ним із повагою, як з рівним. Приїхавши із склом двічі чи тричі, Тарас бачив, як на очах змінюється будинок, ніби оживають холодні стіни після приторку суворого чародія. У Тараса просто пальці свербіли, коли він бачив, як розмальовують плафони, як оздоблюють стіни.
Управитель помітив, як палають у хлопця очі, коли він дивиться на живописні роботи, і він замовив слово перед паном Тараса. Пан Енгельгардт, зваживши всі вигоди від цього — адже давно вже він подумував про “власного художника”,— віддав Тараса в науку до Ширяєва.
— Мене по голівці не гладили, і я не погладжу, — мовив скупий на слова цеховий майстер Ширяєв. — Ніяких пустощів у себе не допускаю. Віддали в науку — учись.
Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка — Катерина Іванівна, дружина Ширяєва, набагато молодша за чоловіка, але цілком під пару йому, з характером жінка, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає його то на базар, то в крамничку, то доручає йому різні хатні чорні роботи, до яких Тарас ще змалку, з часів козачкування у пана, відчуває огиду. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають йому пофарбувати якісь прості паркани та дахи. І знову, як колись, каже сам собі Тарас: “Терпи, козаче, отаманом будеш”.
Іноді до болю хочеться з кимось поговорити, відвести душу. Навіть коли вряди-годи бачиться з Іваном, і то мало не кидається йому на шию. З ним в артілі ще троє хлопців, молодших за нього. Серед них і земляк один — Хтодот Ткаченко — худенький, блідий, хворий, затурканий хлопчина. Він мовчазний, неговіркий. У Тараса таке враження, що, напрацювавшися, він уже не має сили розмовляти.
Розмальовуючи паркани та дахи або розтираючи фарби, мугикає собі під ніс Тарас старі рідні пісні.
Якось все-таки обізвався Хтодот:
— У нас не так співають. Не ті слова. Ти щось вигадуєш, Тарасе… Не ті слова…
Дома, звичайно, не до співів, аби лягти та виспатися.
Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда — низенька кімнатка на горищі, під самісіньким дахом, навіть з окремим чорним ходом.
Якось хазяїн і хазяйка пішли до церкви. Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Ні меблі, що стояли чинно в чохлах, ні порядок та чистота не привернули уваги Тараса. Його вразили цікаві гравюри на стінах. Це тобі не лубочні малюночки. Багато з цих гравюр були схожі на образи, але висіли не в кутку з образами, а вздовж стін, і якісь не такі святі були на вигляд.
— Ні, не образи, — вирішив Тарас і ще зробив невеликий крок уперед.
У шафі лежали книжки.
— Мандри А-на-хар-сіса, — лише встиг прочитати Тарас, як за дверима на ґанку почулися кроки й розмова. Хлопець швиденько вислизнув з хазяйської половини і дременув до себе нагору.
А ще в суботу до хазяйки прийшли гості — свояки, брати хазяйчині з товаришами. Один з братів, чув уже Тарас, вчився в Академії на художника. Цього разу Тарас просто-таки залюбки побіг до трактиру по дешеве вино-хазяїн не любив дуже витрачатися на гостей. Хлопець швидко з’явився з пляшкою в руках, але Катерина Іванівна, хазяйка, замахала на нього руками, щоб не шумів. У кімнаті було тихо. Один з молодих людей, тоненький, кучерявий, рухливий, читав вірші:
— Буря мглою небо кроет,
— Вихри снежные крутя.
То, как зверь, она завоет,
То заплачет, как дитя…
Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках.
У хазяйки очі зробилися незвично лагідними, і навіть у суворого хазяїна розійшлися завжди насуплені брови і зморшки на чолі.
— Оце Пушкін! Оце так! —закричав по закінченні хазяйчин брат.
— Оце так-так! — мовив і хазяїн.
— Друже! Прочитай ще! — загомоніла молодь. — Що ти ще захопив з собою?
— У мене є ще “Ундіна” Жуковського, “Руслан і Людмила” Олександра Сергійовича Пушкіна. “Руслан і Людмила”— перша російська справжня поема, — сказав задоволено читець. Він зараз ніби сам поділяв лаври успіху з автором.
— Чого ти там стоїш? — помітила хазяйка Тараса. — Давай сюди, що приніс, і йди собі.
Вона забрала вино й понесла до кімнати. “Отак я й послухав! — подумав Тарас. — Дурних мало — були, та повиздихали”.
Він прожогом кинувся на горище.
— Хлопці, там у хазяйки гості, студенти, вірші читають. Гайда, послухаємо. У коридорі все чути.
На його подив, найгарячіше відгукнувся мовчазний бліденький Хтодот. Він мовчки скинув чоботи, щоб не рипіли, і спустився за Тарасом.
Можливо, хазяїн і хазяйка бачили витріщені цікаві очі хлопців, що визирали з коридора, але вони самі були захоплені і розчулені читанням. Та, власне, хлопці й не заважали ніяк. Як би там не було, їх не прогнали з коридора. Ще довго в хазяйській вітальні читали, співали, розмовляли. Розійшлися пізно. Дивно було слухати, як говорили гості про Пушкіна, про Жуковського, що живуть вони тут, у Петербурзі. “Хіба це можливо? — не розумів Тарас. — Вони ж вірші, книги пишуть. Хіба вони звичайні люди, щоб жита в звичайних будинках, ходити по вулицях, стріватися з людьми. Дивно це все!”
Тарас довго не міг заснути. Дістати б книжки, почитати! Ех, що за життя безталанне!
Та з того часу вже ніколи не пропускав таких вечірок Тарас і особливо весь напружувався, коли читали Пушкіна. Так він прослухав чарівні своєю простотою “Повісті Бєлкіна”, поеми, казки. А якось студенти прийшли раніш звичайного. Ні хазяїна, ні хазяйки не було. Один із студентів почав читати, і Тарас почув слова:
…Свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.
— Це декабристам присвятив Пушкін, — мовив пошепки юнак.
Яким декабристам? Про них ще не знав Тарас. У кого йому було розпитатися?
Хлопця зупинили одразу:
— Тихше! Цього не треба!
Але юнак, змахнувши кучерями, задерикувато поглянув і ще прочитав-таки:
— Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Тарас враз згадав пісні Міцкєвича і запальні слова на клаптику паперу, які читала мила Дзюня. Так он який Пушкін, Олександр Сергійович!
Потім на деякий час суботні вечірки припинилися. Хазяїн мовчав, закусивши рудий вус, люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами. Брати хазяйчині ніяково поглядали на нього. Виявилося — він разом з двома товаришами подавав свої роботи і “прошеніє” до Академії на звання вільного художника. Тим дали, а йому — ні. Був він майстром кваліфікованим, але лише майстром, освіти і живописного таланту невистачало.
— Без мене однаково пани художники та архітектори не обійдуться,— кинув він похмуро Катерині Іванівні.— Що, я дарма стільки років працюю? Як який будинок оздоблювати — Ширяєва кличуть.
Дуже несвоєчасно підступив до нього на той час Тарас:
— Дайте щось перемалювати. У вас є малюночки різні.
— Що? — гримнув хазяїн. — Я для твоїх брудних лапищ їх збирав, чи що? Знай своє місце і не пнися у калачний ряд.
З болем відійшов Тарас. А ще книжки читає, з художниками водиться, а сам — як пес на сіні. Все-таки на клаптиках паперу завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював Тарас — вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив.
