Все дужче і глибше замислювався Тарас над долею свого українського народу, над кревним зв’язком його з російським, над зв’язками з іншими слов’янськими народами.
Він тепер уважно переглядав журнали і в цьому ж таки 1840 році в “Отечественных записках” натрапив на статтю Іоанна Колара — “Про літературну взаємність між племенами і наріччями слов’янськими”.
Це були ліричні міркування одного із знаменитих учених-славістів. Гребінка й інші літератори захоплювались цією статею.
Багато що в ній подобалося й Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов’янських народів. “Слов’янські коліна — чада єдиної праматері, розвіяні бурею часів, втішаються і радіють, згадуючи про своє спільне походження”. “Слов’янський народ прагне до своєї початкової єдності,, як рослина, що досягне цвіту і плода — до свого сім’я і зерна”.
“Це все вірно, це все вірно, — думав Тарас. — Він вірно пише —землю можна знайти іншу, але іншої мови і народу — ніде й ніколи, земля сама по собі мертва, народ — це наша кров, життя, дух”.
— А от як він чудово підмітив,— сказав Євген Павлович. — У кожного народу на носі окуляри самолюбства, і крізь них він дивиться на всесвітні події, але зарозумілість завжди йде поряд з неуцтвом. Послухайте, ода “Бог” Державіна перекладена мовами японською, китайською, татарською, вишита золотом на шовку і висить в їхніх храмах, а в Німеччині не знають ані оди, ні поета!
Багато він хорошого написав,— сказав Тарас роздумливо, — цей учений муж, треба ще Шафарика мені почитати, але надто у нього все мирно, лагідно. Любов до свого народу, покора царям, хоча б вони були з іншого народу. Яка ж може бути любов між народами при покорі царям?
Та Євген Павлович замахав руками, не любив він таких небезпечних розмов.
Яка може бути єдність народів при покорі панам, царям? І чи буде колись нерозмежована, щаслива, вкрита житом, пшеницею велика слов’янська земля? Хто посіяв споконвіку ворожнечу між слов’янськими дітьми? Між поляками і українцями?
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю.
А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти…
Це були рядки нової поеми.
“Гайдамаки” — от про що він напише, про народну боротьбу за свою незалежність.
Йому тісно стає в колі поміркованих літераторів, які збираються на “вечорниці” у вітальні Євгена Павловича, гомонять спокійно про народ, про літературу, про мистецтво і бояться кожного сміливого слова.
Але він відчуває — він не одинокий і в літературі. Адже думки Радіщева, Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова, Гоголя запалюють молодь. А Бєлінський! “Неистовый Виссарион”, як звуть його. Він вимагає зовсім іншого від літератури, ніж було досі, він, як ніхто, розкриває перед усіма ці думки передових письменників. Ні, він не одинокий — ще ж весь народ!..
Тарас знає цей народ, бо він сам з нього, і він ненавидить кріпацтво, як ніхто з його собратів у літературі. Це вже напевно!
І нова поема про повстання українського селянства та козацтва звучить і зараз, як заклик до боротьби проти панів, проти неправди і насильства.
Гонта, Залізняк, Ярема Галайда — образи мужніх, сміливих людей, що над усе ставили волю і незалежність батьківщини, поступаючись для цього своїм особистим.
Тарас зовсім перевтілився в своїх героїв. Пишучи, як Гонта убиває своїх синів, він заплакав, але зрадити художню правду він не міг. Він був сам, наче живий свідок усього, що діялося, і наче сам він був наймитом, попихачем усіх, Яремою.
Він наче перед собою бачив, як:
У темному гаю, в зеленій діброві, На припоні коні отаву скубуть, Осідлані коні, вороні готові. Куди то поїдуть? кого повезуть? Он кого, дивіться! Лягли по долині, Неначе побиті, ні слова не чуть. Ото гайдамаки. На ґвалт України Орли налетіли.
І в його Яреми, затурканого попихача, теж виростають крила.
А яким ніжним співом звучить розповідь про вірне кохання Оксани і Яреми. Тільки про таке кохання мріє і сам Тарас.
Нестримним поривом до життя, вірою в нього, бажанням жити і радіти попри все б’ється його серце.
О боже мій милий,
Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває… О боже мій милий, як весело жить!
Як і в його улюбленого Яреми, у нього самого наче виросли крила, коли він писав цю поему. Він не тільки правдиво і щиро описав те, що знав і чув — ні, свої думки, надії, віру в свій народ втілив він у цій поемі, і вона промовляла до душі кожної простої людини, до душі кожного кріпака.
Ця поема, присвячена старому Григоровичу на пам’ять про день визволення з кріпацтва, довго не виходила в світ. Миколаївська цензура не пропускала багатьох “возмутительных” (“Возмутительных” — у розумінні того часу, таких, що “возмущали”, закликали до бунту) місць і випустила її з викресленими і спотвореними рядками. Та й у такому вигляді ця книжка налякала багатьох панів, навіть знайомих Тараса, але багатьох людей порадувала.
Як багато людей і на Україні і в Росії читали й зачитувались нею.
*
Віхало, віхало, звідки тебе наїхало?
Мете, гуляє завірюха, закидає чорний шлях, — ні проїхати, ні пройти. Коні вибиваються з сил. їздили селяни аж у Київ, посилав управитель.
— Не доїдемо, треба тут заночувати, — сказав старіший. — Он, бачите, хата.
Постукали в хату, що ближче, зайшли, розляглися. Один молодий, другий вже сивовусий.
Коло каганця сім’я сидить: батько, мати, діти. Злиденна вечеря на столі і — книжка на столі. Читає по складах хлоп’я, та так гарно, так складно виводить:
— Україно, Україно,
Серце моє, ненько.
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько.
. . . . . . .
Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.
Присунулися ближче подорожні.
— Ану, мале, ще почитай.
До пізньої ночі читав хлопець “Тарасову ніч”, “Катерину” прочитав так, що аж сльози покотилися, а старша дочка за пічкою у хустку обличчя сховала, щоб не бачили, як плаче.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
— Що воно за книга така? — спитав старий. — Скільки живу, такого не чув.
— “Кобзар” зветься, а написав Тарас Шевченко.
— Ану, візьми папірця, — мовив подорожній, — перепиши мені, хлопче, хоч трохи.
Вранці поїхали собі далі шляхом, додому, а за пазухою заховані були рядки з того дивного “Кобзаря”, написані простими рідними словами, про недолю, про неволю, і шепотіли уста:
Високії ті могили, Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять.
І полинула чутка по всіх шляхах про дивного кобзаря. І чекали люди його пісень і говорили нишком про волю.
