«Тартюф» ДІЯ ДРУГА
ЯВА 1
Оргон, Мар’яна.
ОРГОН:
Мар’яно!
МАР’ЯНА:
Татку!
ОРГОН:
Я сказати хочу вам
Щось нишком.
(Зазирає до кабінету).
МАР’ЯНА:
Ви чого шукаєте?
ОРГОН:
Чи там
Хто не сховавсь, дивлюсь, чи хто не підслухає,
Бо хатка ця якраз підслухача сховає.
Ну, добре, ми самі. Мар’яно, повсякчас
Я розум лагідний спостерігав у вас,
І повсякчас до вас я не зменшав кохання.
МАР’ЯНА:
Я дуже дякую за ваші почування.
ОРГОН:
До добре, донечко, а щоб їх заробить,
Повинні ви мене у всьому вдовольнить.
МАР’ЯНА:
Я тільки й думаю про це щодня й щоночі.
ОРГОН:
Авжеж. Ну, а який Тартюф, на ваші очі?
МАР’ЯНА:
Кому? Мені?
ОРГОН:
А так. Подумайте про те.
МАР’ЯНА:
Про нього, тату, я скажу, що звелите.
ЯВА 2
Оргон, Мар’яна; Доріна ввіходить тихенько й стає позад Оргона: її не видно.
ОРГОН:
Це чемна відповідь. Скажіть же ви про нього,
Що гідності в йому є стільки, як ні в кого;
Що він до мислі вам, що любо вам самій,
Як раджу я, піти до шлюбу з ним мерщій.
Га?
МАР’ЯНА:
Га?
ОРГОН:
Що?
МАР’ЯНА:
Що таке?
ОРГОН:
Як?
МАР’ЯНА:
Я не розібрала.
ОРГОН:
Що? Як?
МАР’ЯНА:
Про кого це щоб я таке сказала?
Хто полюбивсь мені і з ким мені самій
Так дуже хочеться до шлюбу йти мерщій?
ОРГОН:
З Тартюфом.
МАР’ЯНА:
Та того не станеться довіку.
Хіба сказала б я таку брехню велику?
ОРГОН:
Це буде правдою, бо мій такий наказ.
Як я сказав, то так і станеться якраз.
МАР’ЯНА:
Невже ви хочете?..
ОРГОН:
Вас хочу одружити,
Щоб у свою сім’ю Тартюфа прилучити.
Я так постановив, і він судився вам.
Бажання ваші я…
(Побачивши Доріну).
Що робите ви там?
Цікавість, мабуть, вас підбурює чимало,
Що аж на підслухи прибігти вам припало.
ДОРІНА:
Не знаю, відкіля взялася чутка та,
Чи хто доміркувавсь, чи так брехню спліта,
Але вже чула я про шлюб той через люди,
І я таки кажу: брехня, того не буде.
ОРГОН:
Це неймовірним вам здається?
ДОРІНА:
Навіть так,
Що віри не пойму я й вам самим ніяк.
ОРГОН:
Я знаю способа, щоб віри пойняли ви.
ДОРІНА:
Еге, балакайте! Ви дуже жартівливі.
ОРГОН:
Чи правду я кажу, покаже річ сама.
ДОРІНА:
Вигадуйте!
ОРГОН:
Але ж тут вигадок нема.
ДОРІНА:
Не вірте, панночко: жартують ваші тато;
Не бійтесь…
ОРГОН:
Я кажу…
ДОРІНА:
Впевняєте завзято.
Та хто ж повірить вам?
ОРГОН:
Мій гнів вам доведе…
ДОРІНА:
Ну, вірю я, так це ж для вас на гірше йде:
Чи то ж з поважною людиною такою,
Як ви, з широкою на тварі бородою,
Такий зчинився глум? Та де ж ваш розум?
ОРГОН:
Щось вільно розмовлять тобі притьмом кортить…
Я не люблю цього, прошу вас уважати.
ДОРІНА:
Хіба ж, не сердячись, не можна розмовляти?
Це вам на глум прийшла нікчемниця така,
Бо ваша панночка здалась не для святька.
Він має думати над іншими речами;
Та й що вам за користь, що станете сватами!
Навіщо вам, як ви з таким оце добром,
Брать голого?
ОРГОН:
Мовчіть; хоч бідний він цілком,
Але за це він варт ще більшої пошани,
Бо, певно, вбогість та є вбогість без догани.
Понад величними вона його знесе
За те, що занедбав добро земнеє все,
За те, що не злюбив усе дрібне, дочасне
І покохав одно, що ввіки не загасне;
Я ж поможу йому, коли його прийму,
Вернути все добро, що припада йому:
Це добрий шмат землі, краса, оздоба краю,
Але я й так його шляхетним уважаю.
ДОРІНА:
Так це він каже сам, і ця його пиха
Не дуже до лиця людині без гріха,
Бо хто себе віддав на те, щоб свято жити,
Той не дзвонитиме про рід свій знаменитий.
Правдиве зниження побожного життя
З гордотою ніяк не зв’яжеш до пуття.
Але розмова ця вам робить недогоду,
То розберім його, а не його породу.
Невже такому от ви дочку оддасте?
Й не пожалкуєте ані разу про те?
Невже не бачите того, що не годиться,
На чому шлюб такий запевно окошиться?
Бо ті, що силоміць дівчину віддають,
Справляють честь її на небезпечну путь,
А вірність у жінок залежить більш від того,
Чи їх за доброго дадуть, чи за лихого.
Коли в чоловіків на лобі є ріжки,
То винні в тім вони, а зовсім не жінки.
А бути вірною — то річ трудна й велика,
Як маєш бозна-що на місці чоловіка.
І хто зав’язує дочці з нелюбим світ,
За помилки її той богу дасть одвіт.
То небезпечна річ, про це ви погадайте.
ОРГОН:
Я сам не вмію жить, так ви мене навчайте.
ДОРІНА:.
Не зле було б, якби ви слухали мене.
ОРГОН:
Не слухаймо її, то, дочко, все дурне.
Що треба вам, про те мені найкраще знати.
Хоч обіцяв я вас Валерові оддати,
Але почув тепер, що він до карт меткий
І в справах віри щось занадто вже легкий,
Бо в церкві я його якось іще не бачив.
ДОРІНА:
Ви хочете, щоб він там раз у раз маячив,
Як ті, що йдуть туди на дивування всім?
ОРГОН:
Я не питаю вас, що бачите ви в тім.
(До дочки).
Нарешті, другий той у добрій з небом згоді,
І скарбу кращого над цей шукати годі.
Цей шлюб вам станеться вінцем бажань усіх;
Він буде створений із любощів і втіх;
Любов незрадную побачить ваша хата,
Ви жити будете, мов тії голуб’ята,
Без сварок, без гризні, в спокої кожний час;
Ви зробите його чим хочете для вас.
ДОРІНА:
Вона його нічим, як тільки дурнем, зробить.
ОРГОН:
Що за язик!
ДОРІНА:
Кажу, що він того заробить,
Бо вплив його такий, що виб’є всяку честь,
Яка у панночки тепер у серці єсть.
ОРГОН:
Ощ не мішайтеся, замкніть лиш краще рота;
Стромляти всюди ніс велика в вас охота.
ДОРІНА:
Усе, що я кажу, на ваш верну я бік.
ОРГОН:
Дарма працюєте, то й прикусіть язик.
ДОРІНА:
Як хто вас полюбив…
ОРГОН:
Не хочу я кохання.
ДОРІНА:
Я вас люблю, дарма що в вас нема бажання.
ОРГОН:
Ох!
ДОРІНА:
Ваша честь мені на серці, то й ніяк
Не хочу я, щоб вас висміював усяк.
ОРГОН:
Ви не замовкнете?
ДОРІНА:
Велить мені сумління
Не дать, вам скоїти такого одружіння,
ОРГОН:
Замовкни, гадино! Твій безсоромний вид!..
ДОРІНА:
Ах, ви побожний пан; кричати вам не слід.
ОРГОН:
Бо кров мою мутить балакання шалене.
Мовчи, кажу тобі, не говори до мене.
ДОРІНА:
Мовчу, хоч думаю те саме… Ну, нехай.
ОРГОН:
Ти можеш думати, що хочеш, тільки дбай,
Щоб нишком думати.
(До дочки).
Ну, годі вже, в татуся
Все обмірковане як треба.
ДОРІНА:
(набік)
Я скажуся,
Що мушу я мовчать!
ОРГОН:
Не фертик він, це так,
Але такий…
ДОРІНА:
(набік)
Еге, і пика — мов личак.
ОРГОН:
Що прихилить тебе, якби не мали сили
Чесноти інші всі…
ДОРІНА: От цяцю наділили!
ОРГОН: повертається до неї, склавши руки на грудях, і слухає.
Якби це я була… Ну, так ніхто мене
Безкарно силоміць на шлюб не пожене,
Бо показала б я хоч зараз після шлюбу,
Що жінка має чим віддячити нелюбу.
ОРГОН:
(до Доріни)
Так тут зовсім нема ваги моїм словам?
ДОРІНА:
Чого ви? Я ж хіба кажу що-небудь вам?
ОРГОН:
А що ж ти робиш тут?
ДОРІНА:
З собою розмовляю.
ОРГОН:
(набік)
Гаразд, провчу її, бо в’їдлива без краю.
Я дам ляща, то враз заціпить рота їй.
(Стає в таку позу, ніби хоче вдарити Доріну, повертається до неї з кожним словом, що говорить до дочки. Доріна: стоїть мовчки).
Ви, дочко, мусите схвалити замір мій…
І вірте, чоловік… що вмів я вам обрати…
(До Доріни).
А що, мовчиш?
ДОРІНА:
Бо вже не маю що казати.
ОРГОН:
Хоч слово ще скажи.
ДОРІНА:
Охоти вже нема.
ОРГОН:
Бо я б тебе піймав.
ДОРІНА:
Чи я ж дурна сама?
ОРГОН:
Вам, дочко, слід мені слухняністю платити,
Мого обранця ви повинні полюбити.
ДОРІНА:
А я сміялась би, та ще й під ніс йому.
(Утікає).
ОРГОН:
(хоче дати їй ляпаса, але не влучає)
Ви, дочко, маєте не дівку, а чуму,
Із нею від гріха втекти немає змоги.
Тепер мої думки геть збилися з дороги,
Бо голова в огні від тих дурних розмов.
Піду хоч проходжусь та втихомирю кров.
ЯВА 3
Мар’яна, Доріна.
ДОРІНА:
Скажіть мені, чи ви язик свій загубили?
Чи треба, щоб і в цім вас інші боронили?
Безглуздо хочуть вас до шлюбу потягти;
А ви не кажете ні слова навпроти.
МАР’ЯНА:
Що ж з батьком діяти, як він такий упертий?
ДОРІНА:
Хоч дещо довести, щоб ту напасть одперти.
МАР’ЯНА:
Що?
ДОРІНА:
Що в душі любов з наказу не зросте,
Що вам, а не йому, ви пару берете,
Бо тільки ради вас цю справу розпочато,
То й мусите любить самі ви, а не тато,
І що коли Тартюф його причарував,
То треба, щоб він сам вінець із ним узяв.
МАР’ЯНА:
Ох, сила батькова для нас така велика,
Що я перед своїм роблюся без’язика.
ДОРІНА:
Розважмо це: Валер любов одкрив вам сам.
Скажіть, чи любий він, а чи не любий вам?
МАР’ЯНА:
Ой, як же ти моє тим скривдила кохання!
Доріно, чи тобі ж робити це питання?
Я серце все тобі відкрила сто разів,
І знаєш ти, який огонь його зігрів.
ДОРІНА:
Хто ж знає, чи душа устами говорила,
Чи справді ця любов вам серце зачепила?
МАР’ЯНА:
Недобре робиш ти, що ти непевна в тім,
Я й то любов мою вже показала всім.
ДОРІНА:
Так любите його?
МАР’ЯНА:
Кохання те безкрає.
ДОРІНА:
І він, здається, теж так само вас кохає?
МАР’ЯНА:
Я думаю.
ДОРІНА:
І з вас обох бажає всяк,
Щоб одружитися скоріш?
МАР’ЯНА:
Авжеж, що так.
ДОРІНА:
А шлюб із другим тим яку вам дасть надію?
МАР’ЯНА:
Скоріш, ніж вийти, смерть собі я заподію.
ДОРІНА:
От і рятунок є, а я то й не туди…
Умерти, та й зараз позбутися біди.
Чого ж вам треба ще? Це думка пречудова.
Мене аж гніває така нікчемна мова!
МАР’ЯНА:
Доріно, що ж це ти розгнівана така?
Невже тобі дарма недоленька людська?
ДОРІНА:
Мені дарма про тих, що плещуть не до речі
І так покірливо беруть біду на плечі.
МАР’ЯНА:
Так серце, бач, моє таке вже боязке.
ДОРІНА:
Любов йому велить, щоб сталося тривке.
МАР’ЯНА:
Хіба ж мою любов що-небудь одмінило?
А батька вмовити — то це ж Валера діло.
ДОРІНА:
Але як батько ваш такий цупкий удавсь,
Ще й у Тартюфа так завзято закохавсь,
А слово першеє схотів тепер зламати —
Скажіть, чи то ж Валер у тому винуватий?
МАР’ЯНА:
Коли відмовою тому я відповім,
Я людям покажу, хто в серці е моїм.
Як ради нього я, хоч любий він без краю,
Повинність доччину й дівочий стид зламаю?
Чи хочеш, щоб любов мою перед людьми…
ДОРІНА:
Ні, ні, не хочу; що ж, я бачу — ви самі
Тартюфа вибрали. Це помилка велика —
Не радить брати вам такого чоловіка.
Навіщо воювать із вашим почуттям?
Це буде партія корисна дуже вам.
Тартюф — ого! Чи бач? А це хіба дурниця?
Бо пан Тартюф, нехай йому все добре сниться,
Ще хоч куди, таки хвороба не взяла.
І з ним побратися — то честь хіба мала?
Про нього слава йде геть по всьому народу,
Він роду панського, він гарний і на вроду:
Там ушка аж горять, а вид немов цвіте.
Ви в щасті цілий вік із ним проживете.
МАР’ЯНА:
О боже!
ДОРІНА:
Для душі то втіха немаленька
Тулити любого Тартюфа до серденька.
МАР’ЯНА:
Ой, годі вже, не рви душі моєї вкрай,
А краще помочі для мене пошукай.
Я згоджуюсь на все, що скажеш ти робити,
ДОРІНА:
Ви батенька свого повинні вдовольнити,
Коли б і мавпу він подружжям вам нарік.
Не плачте ж; доля вам дає щасливий вік,
Ви к ночі в’їдете в його глухе містечко,
Дядьків і братиків чимале там гніздечко,
Ви ж дбати будете на тії всі роти.
А як у вищий світ ви схочете ввійти,
То в гості підете собі шукати втіхи
До пані мерихи або до судіїхи,
Вони ж на складаний стілець посадять вас,
А прийде карнавал — ото веселий час!
Великий бал, музик аж дві кози заграє,
А то й кумедія з паяцом завітає.
Коли ж ваш чоловік…
МАР’ЯНА:
Мене вбиваєш ти,
А не подумаєш чим-небудь помогти.
ДОРІНА:
Ні, вибачайте.
МАР’ЯНА:
Ох, Доріно, бога ради!
ДОРІНА:
Ні, хай на кару вам це прийде без завади!
МАР’ЯНА:
Доріно!
ДОРІНА:
Ні.
МАР’ЯНА:
Але наважусь я відкрить.
ДОРІНА:
ТАРТЮФ: ваш чоловік; беріть його, беріть.
МАР’ЯНА:
Будь ласка, я ж тобі одній усе звіряю.
ДОРІНА:
Ви потартюфитесь, я в тому присягаю.
МАР’ЯНА:
Як так, коли в тобі не бачу я жалю,
Нехай же мука та страшна, що я терплю,
Навчить мене, відкіль рятунку дожидати.
Я знаю, чим своє все лихо враз порвати.
(Хоче вийти).
ДОРІНА:
Верніться, годі вже; минувся весь мій гнів.
Дарма про все, а вас усяк би пожалів.
МАР’ЯНА:
Доріно, як мені такі терпіти муки,
То краще я сама здійму на себе руки.
ДОРІНА:
Ось не журіться-бо; скрутнувши де-не-де,
Ми не дамось. Але коханий ваш іде.
ЯВА 4
Валер, Мар’яна, Доріна.
ВАЛЕР:
Оце недавно тут почув я вісті, пані,
Цілком мені нові і… певно, непогані.
МАР’ЯНА:
Що саме?
ВАЛЕР:
Про шлюб ваш з Тартюфом.
МАР’ЯНА:
Батько мій
Зробити це поклав у голові своїй.
ВАЛЕР:
Ваш батько?
МАР’ЯНА:
Він тепер із думкою новою,
Про це він розмовляв якраз отут зо мною.
ВАЛЕР:
Невже це насправжки?
МАР’ЯНА:
Авжеж, що насправжки,
Він круто висловив про це свої думки.
ВАЛЕР:
А серця вашого яка в цім постанова? Скажіть.
МАР’ЯНА:
Не відаю.
ВАЛЕР:
Це дуже чесна мова.
Не знаєте?
МАР’ЯНА:
Ні.
ВАЛЕР:
Ні?
МАР’ЯНА:
Що ж діяти, скажіть.
ВАЛЕР:
Це добрий суджений, і ви за нього йдіть.
МАР’ЯНА:
Ви радите?
ВАЛЕР:
Авжеж.
МАР’ЯНА:
По правді?
ВАЛЕР:
Безперечно.
Обранню вашому звіряйтеся безпечно.
МАР’ЯНА:
Ну, добре; то отак ви радите мене?
ВАЛЕР:
Мене послухатись — вам діло не трудне.
МАР’ЯНА:
Так само, як і вам пораду що давати.
ВАЛЕР:
Я радив, щоб свою прихильність показати.
МАР’ЯНА:
Щоб вам сподобаться, я раду цю прийму.
ДОРІНА:
(відходить у глиб сцени)
Побачимо, який кінець цьому всьому.
ВАЛЕР:
Так от яка любов! То ви мене дурили,
Як ви мені…
МАР’ЯНА:
Про це ми досить говорили.
Ви щиро кажете, щоб я за того йшла,
Кого недоленька до мене привела.
І я кажу вам знов: я це зробити рада,
Коли від вас така спасенна йде порада.
ВАЛЕР:
Не виправляйтеся, бо винні тільки ви;
Ця думка з вашої постала голови,
І ви знайшли тепер до чого причепитись,
Щоб слово схибити й зо мною роздружитись.
МАР’ЯНА:
Це добре сказано.
ВАЛЕР:
Кохаючи мене,
Не дуже рвали ви серденько запальне.
МАР’ЯНА:
Ви вільні думати, аби було бажання.
ВАЛЕР:
Так, вільний, і моє ображене кохання
В такому замірі ще вас попередить.
Я знаю, перед ким любов мою зложить.
МАР’ЯНА:
О так, я певна в тім; привабить кожну другу
Заслуга ваша.
ВАЛЕР:
Ох, покиньте цю заслугу!
Самі ви бачите, яка вона мала;
Я тільки думаю, що інша б прийняла
Самотню душу цю, вона могла б кохати
Й розважити мене від оцієї втрати.
МАР’ЯНА:
Не буде тяжко вам, що втратите мене,
Бо почуття нове ваш смуток прожене.
ВАЛЕР:
Зроблю, що здужаю; вам легко зрозуміти,
Що й честь примушує за зраду так платити
І що повинен я шукати забуття,
А як над силу те — сховати почуття.
Бо вже перед людьми тому нема покути,
Хто любить серце те, що вас могло забути.
МАР’ЯНА:
Це почуття, мабуть, шляхетне, пане мій?
ВАЛЕР:
Нехай таким його вважає рід людський!
А що ж ви думали? Невже, що до сконання
В душі я збережу палке до вас кохання?
Що, шлюб ваш бачивши, я другій не віддам
Те серце, що його тепер не треба вам?
МАР’ЯНА:
Ні, навпаки, бо я того й сама бажаю!
Я рада, щоб ця річ скоріш дійшла вже краю.
ВАЛЕР:
Ви раді?
МАР’ЯНА:
Так.
ВАЛЕР:
Але доволі вже образ.
Я зараз же зроблю, як ваш велить наказ.
(Відходить),
МАР’ЯНА:
Гаразд.
ВАЛЕР:
(вертається)
Так знайте ж ви, що ви самі звеліли
Зробити вчинок цей, що був мені над сили.
МАР’ЯНА:
Так.
ВАЛЕР:
І що замір цей прийшов мені тому,
Що й ви вчинили так.
МАР’ЯНА:
Амінь тому всьому.
ВАЛЕР:
(відходячи)
Ну, годі; саме в час я вас тепер покину.
МАР’ЯНА:
Найкраще.
ВАЛЕР:
(знову вертається)
Був я тут останнюю хвилину.
МАР’ЯНА:
То й з богом.
ВАЛЕР:
Га?
МАР’ЯНА:
Чого?
ВАЛЕР:
Чи ви мене звете?
МАР’ЯНА:
Приснилось вам.
ВАЛЕР:
(повільно відходить)
Як так, то я й піду. Проте
Прощайте, панночко!
МАР’ЯНА:
Прощайте!
ДОРІНА:
Як я бачу,
Ви розум стратили через химерну вдачу.
А я навмисне вам сваритися дала,
Щоб тільки бачити, до чого б річ дійшла.
Валере, паночку!
(Хапає його за руку),
ВАЛЕР:
(ніби нехотя)
Чого тобі від мене?
ДОРІНА:
Ходіть сюди.
ВАЛЕР:
Душа моя кипить шалено.
Пусти: зроблю я те, що радила вона.
ДОРІНА:
Стривайте-бо.
ВАЛЕР:
Ні, ні, де річ непохитна.
ДОРІНА:
Ох!
МАР’ЯНА:
(набік)
Я йому гидка, тому й біжить так швидко.
Піду ж я, бо йому на мене глянуть бридко.
ДОРІНА:
(кидає Валера й біжить до Мар’яни)
І та! Куди ж це ви?
МАР’ЯНА:
Пусти.
ДОРІНА:
Та не біжіть!
МАР’ЯНА:
Ні, ні, Доріно, вже мене не зупинить.
ВАЛЕР:
(набік)
Я бачу, що мій вид їй гірший від хвороби,
Так визвольмо ж її від нашої особи.
ДОРІНА:
(кидав Мар’яну й біжить до Валера)
Ви знов… Нехай вам біс! Який вас кат жене?
Ідіть лишень сюди та слухайте мене.
(Бере Валера й Мар’яну за руки).
ВАЛЕР:
(до Доріни)
Які твої думки?
МАР’ЯНА:
(до Доріни)
Що хочеш ти робити?
ДОРІНА:
Урятувати вас, а спершу помирити.
(До Валера).
Чого надулись ви? Скажіть — чи ви дурні?
ВАЛЕР:
Ти ш чула, що вона казала тут мені?
ДОРІНА:
(до Мар’яни)
Чи ошаліли ви, що ви в такому гніві?
МАР’ЯНА:
Ти ж чула тут сама слова його вразливі.
ДОРІНА:
(до Валера)
Дурниця все: вона — я можу присягти —
Одне бажа — щоб вас для себе зберегти.
(До Мар’яни).
Він любить тільки вас; ручусь я головою,
Що прагне він скоріш з’єднать вас із собою.
МАР’ЯНА:
(до Валера)
Навіщо раду ви дали таку гидку?
ВАЛЕР:
(до Мар’яни)
А нащо радитись, та ще про річ таку?
ДОРІНА:
Обоє ви дурні. От краще обніміться.
(До Валера).
Давайте руку.
ВАЛЕР:
(даючи руку Доріці)
Ну, та й що?
ДОРІНА:
(до Мар’яни)
І ви миріться.
МАР’ЯНА:
(даючи руку)
Навіщо?
ДОРІНА:
Ну, ходіть, не гайте дурно нас,
Бо ви й не знаєте, яке кохання в вас.
Валер і Мар’яна беруться за руки, не дивлячись одне на одного.
ВАЛЕР:
(до Мар’яни)
Не будьте ж ви такі до згоди неохочі
І на людей хоч раз зведіть ласкаво очі.
МАР’ЯНА: дивиться на Валера й усміхається.
ДОРІНА:
Закоханий народ — дурний, скажу я вам.
ВАЛЕР:
(до Мар’яни)
Чи я ж не мав од вас образи почуттям?
Я без брехні скажу, що ви були злосливі,
Як легко мовили такі слова вразливі.
МАР’ЯНА:
А в вас я вдячності не бачу аніже.
ДОРІНА:
Про це на другий раз, доволі вам уже
Змагатись, час тепер од лиха рятуватись.
МАР’ЯНА:
Яких же способів найперш нам треба братись?
ДОРІНА:
Ми візьмемось до всіх і почнемо всіма.
Сміється батько ваш; але то все дарма.
А ви на батькові химери завважайте
І перед ним себе покірною вдавайте…
Щоб, як настане час, що вже до шлюбу йти,
Було зручніш той шлюб на безрік затягти.
Аби задляти час, а врятуватись можна:
То ніби хворість вас якась непереможна
Напала, — а хіба ж тоді звінчають вас? —
А там негарний знак або недобрий час —
То мертве тіло вам на вулиці зустрілось,
Розбилось дзеркало, вночі багно приснилось.
Найліпше ж за те все — це те, що вас ні з ким
Не зв’яжуть силоміць, а зв’яжуть тільки з ним
Найпаче ж дбайте ви, — це добре задля діла, —
Щоб жодна тут душа у парі вас не зріла.
(До Валера).
Знайдіть прихильників і дбайте про одно,
Щоб сталось так, як вам обіцяно давно.
Ми в братові її підбудим духу, може,
Та й мачуха її нам, певно, допоможе.
Прощайте!
ВАЛЕР:
(до Мар’яни)
Що б ми всі не вдіяли гуртом.
Мої надії всі, по правді, в вас цілком.
МАР’ЯНА:
(до Валера)
Чи зникне, а чи ні та батькова химера,
Але як вийду я, то тільки за Валера,
ВАЛЕР:
Який же радий я! Так я вже можу ждать?..
ДОРІНА:
Ох, ці закохані ніколи не скінчать!
Ідіть, кажу!
ВАЛЕР:
(вертається)
Тепер…
ДОРІНА:
Чи він же перестане?
От ваші двері, йдіть. А от і ваші, пане.
(Бере їх за плечі й розводить у різні боки).
