«Тартюф» ДІЯ ТРЕТЯ
ЯВА 1
Даміс, Доріна.
ДАМІС:
Нехай мене поб’є на цьому місці грім,
Хай лають і кленуть мене на світі всім,
Якщо з поваги я чи з остраху до влади
На цього злодія не дам собі поради!
ДОРІНА:
Будь ласка, втіштеся й не гнівайтесь притьмом.
Ваш батько поки що говорить язиком;
Не все те робиться, що раді ми сказати.
До діла від думок далеко ще чвалати.
ДАМІС:
Тартюфа викрити я хочу на брехні…
Коли б на самоті зустрівся він мені!
ДОРІНА:
Помалу з ним, та ще не будьте й з батьком жвавії
Хай ваша мачуха орудує в цій справі,
Бо на Тартюфів ум вона вже має вплив.
Що б не порадила вона, він все б зробив.
Здається, що вона його приворожила.
Дай, боже, щоб се так! Була б то річ до діла.
Для ваших справ вона розмови з ним шука,
Щоб знати про той шлюб, що вас тепер ляка.
Про почуття його дізнатись і сказати,
Яке розладдя в нас із того може стати,
Як не відкинеться від сватання свого.
Тепер він молиться, казав слуга його,
Але сюди прийти він має за хвилину!
Так ви вже йдіть собі, а я його зустріну.
ДАМІС:
Я тут зостануся, як будуть розмовлять.
ДОРІНА:
Їм треба буть самим,
ДАМІС:
То можу ж я й мовчать.
ДОРІНА:
Жартуєте? Ні, ви палкі занадто в гніві…
Всю справу зіпсують такі, як ви, дражливі..
Ідіть.
ДАМІС:
Я нищечком послухаю розмов.
ДОРІНА:
Який-бо ви! Та йдіть, бо він уже прийшов.
Даміс ховається в кабінет, що в глибині сцени;
ЯВА 2
Тартюф, Доріна.
ТАРТЮФ:
(побачивши Доріну, голосно говорить до свого лакея, що лишився за лаштунками)
Лоране! Бережіть мою волосяницю
І покаянний бич… Моліться, хай десницю
Господь зведе на вас, а я вже мушу йти
До в’язнів — лепту їм убогу принести.
ДОРІНА:
(набік)
У лицемірстві він не знайде, певно, краю.
ТАРТЮФ:
Чого вам?
ДОРІНА:
Хочу я…
ТАРТЮФ:
(виймає з кишені хусточку)
О боже мій! Благаю,
Візьміть цю хусточку, та вже тоді й кажіть.
ДОРІНА:
Що? Як?
ТАРТЮФ:
Візьміть її та груди обіпніть.
Ви так одягнені, що це вражає душу,
Думки ж нечисті я від себе гнати мушу.
ДОРІНА:
Еге, як бачу я, слабенька в вас душа.
Жіноче тіло вас так легко спокуша.
Який це в вас горить огонь несамовитий?
А от мене зовсім не легко спокусити.
Хоч голі б ви були від п’ят до голови,
Мене б нітрішечки не спокусили ви.
ТАРТЮФ:
В розмовах трохи більш собі шукайте впину,
А як не хочете, то я вас тут покину.
ДОРІНА:
Ні, я сама піду і вам тут спокій дам;
Я тільки пару слів сказати маю вам,
Що пані от сюди з своєї прийде хати
У вас короткої розмови попрохати.
ТАРТЮФ:
Ох, згоджуюсь.
ДОРІНА:
(набік)
Чи бач — увесь аж заяснів!
Так от що: здогад мій, як бачу, не змилив.
ТАРТЮФ:
Чи хутко прийде?
ДОРІНА:
От неначе вже й надходить,
Так, це вона; піду ж, щоб вам не перешкодить.
ЯВА 3
Ельміра, Тартюф.
ТАРТЮФ:
Нехай вас щедрий бог повік благословля,
І душу й тіло вам нехай оздоровля,
І ощастить вас так, як тут бажати може
Найнижчий з-поміж тих, що хвалять ім’я боже.
ЕЛЬМІРА:
За цю зичливість я, уклінно вдячна вам.
Чого ж ми стоїмо? Чому б не сісти нам?
ТАРТЮФ:
(сідає)
Як же ся маєте по вашій лихоманці?
ЕЛЬМІРА:
(сідає)
Гаразд; покинула мене тоді ж уранці.
ТАРТЮФ:
Не ради то моїх нікчемних молитов
Від милосердного рятунок вам прийшов.
Хоч, правда, в молитвах, що я до бога мовив,
Просив я про одно, щоб він вас уздоровив.
ЕЛЬМІРА:
Я вашій щирості турботи завдала.
ТАРТЮФ:
За вас найбільшая турбота все ж мала.
Ох, замість вас я сам хотів би слабувати.
ЕЛЬМІРА:
Любов до ближнього не слід надуживати…
За вашу ж добрість я чолом вам оддаю.
ТАРТЮФ:
Ви заслужили більш, ніж те, що я роблю.
ЕЛЬМІРА:
Я хочу з вами тут про щось поговорити.
Гаразд, що тут ніхто не може перебити.
ТАРТЮФ:
Для мене, пані, то щасливий справді час,
Що тут на самоті прийшлось побачить вас;
Про це до господа я засилав благання,
І він оце тепер вволив мої бажання.
ЕЛЬМІРА:
Я з вами кілька слів хотіла б обмінить.
Відкрийтеся ж мені й нічого не таїть.
ДАМІС:, не видний іншим, відчиняє трохи двері і прислухається до розмови.
ТАРТЮФ:
Ви звабили мене ласкавими словами,
Я ж душу всю мою розкрию перед вами.
Найперш клянуся: я на тих гостей повстав,
Що чарів ваших блиск до себе прикликав,
Не яко ворог ваш, не з думкою лихою,
Але від щирості, що всюди править мною.
Душа збентежилась…
ЕЛЬМІРА:
Чи віри ж я не йму?
Ви дбали на користь спасінню моєму.
ТАРТЮФ:
(тисне Ельмірі руку)
О так, запевне так, найкращії жадання.
ЕЛЬМІРА:
Ох, як ви тиснете!
ТАРТЮФ:
То щирі почування.
Вам лихо вдіяти? Ні, думка не така
У мене; я скоріш…
(Кладе руку Ельмірі на коліно).
ЕЛЬМІРА:
Де ж ваша це рука?
ТАРТЮФ:
Я вбрання мацаю, матерію дивлюся.
ЕЛЬМІРА:
Та перестаньте-бо, я лоскоту боюся.
Ельміра відсуває своє крісло. Тартюф присувається до неї.
ТАРТЮФ:
(мацає Ельмірину косинку)
Яка мережечка, на диво, боже мій!
Чого то за наш час не зможе хист людський!
Чи бачив хто коли таку тонку роботу?
ЕЛЬМІРА:
Але вернімося до нашого клопоту,
Я чула, що ОРГОН: думки вже відміни
Й дочку вам віддає. То правда чи брехня?
ТАРТЮФ:
Казав він щось таке, але я вам признаюсь,
Що не за щастям тим я серцем побиваюсь;
Десь-інде, в іншій-бо, чудовішій красі
Увесь мій любий рай, мої бажання всі.
ЕЛЬМІРА:
Авжеж, ви на землі не любите нічого.
ТАРТЮФ:
Не дав мені господь, ох, серця кам’яного.
ЕЛЬМІРА:
А я так думаю: спасенна ваша путь,
І ваші всі гадки до неба просто йдуть.
ТАРТЮФ:
То правда, нудимся ми за довічним раєм,
Але й дочасної краси не забуваєм:
Препишний неба твір, урода чарівна
Побожні почуття зворушує до дна.
В таких, як ви, краса небесная відбилась,
У вас же найясніш, найкраще засвітилась.
На личку вашому небесні всі дива,
Ваш погляд очі всім і серце порива;
І я, дивившися на вашу пишну вроду,
Склонився перед тим, хто появив природу.
І в вашім образі я щиро полюбив
Найкращий з образів, де він себе з’явив.
Спочатку я таки, боявсь того кохання,
Бо думав, що воно диявольське наслання,
І був наважився не бачить вас ніде,
Гадав, що через вас душа до згуби йде.
Але вкінці спізнав, красо моя препишна.
Що то свята любов, а не жадоба грішна,
Що з соромливістю погодиться вона,
І я сказав собі: люби, як серце зна!
Я надто сміливий — це сам я почуваю,
Що вашій добрості це серце поручаю,
Але надії всі мої у вас самій,
На заходи ж свої не маю я надій.
Від вас я тільки жду собі добра, спокою.
Від вас терпітиму або всі муки згою,
Скажіть — і буду я щасливий чоловік,
Звеліть мені — і я страждатиму повік.
ЕЛЬМІРА:
Освідчилися ви, по правді, досконало,
Хоч це мене, скажу, чимало здивувало.
Чи ви не мислили, ступивши на сей шлях?
Чи серце не могли озброїти в грудях?
Побожний чоловік, якого ймення всюди…
ТАРТЮФ:
Побожний… а хіба побожні… то й не люди?
Кого хоч раз ваш вид небесний освітив,
То вже не мислить він, бо розум загубив.
Цю мову, може, вам од мене дивно чути,
Але я ангелом ніяк не можу бути.
Якщо вас гніває признання це моє,
То в вашій ліпоті вина найбільша є.
Заледве вбачив я надлюдське це сіяння,
Віддав я душу всю під ваше панування.
Про ніжний погляд ваш не скажеш у словах:
Він хутко геть прогнав з душі моєї страх,
Подужав молитви, пости, покутні плачі
І повернув до вас бажання всі гарячі.
Зітхання й погляди про це казали вам,
Тепер же віри йміть ще більш моїм словам.
Коли б же ви могли прихильною душею
Хоч трохи зглянутись над мукою моєю,
Коли б у смуток мій спокою налили
І до нікчемного раба свого зійшли, —
Я так би поважав небесну вашу вроду.
Як ще не шанував ніхто нікого зроду,
Тоді за вашу честь не мали б ви страху.
Я б не навів на вас недоленьку лиху.
А всі панки оті, що їх жінки голублять,
Все роблять голосно, порожню славу люблять,
Прилюдно хваляться, що пощастило їм,
Любові кожний знак показують усім.
Довіру зраджують дурними язиками
Й на власний вівтар свій наводять темні плями,
Але такі, як ми, кохають і мовчать,
І тайності чужі ховають під печать.
Ми хочемо самі зістатися в шанобі,
Тому й страху нема укоханій особі.
Хто любить нас, того неслава не торкне —
Ми скрити вміємо заласся потайне.
ЕЛЬМІРА:
Я мовчки слухала всі ваші мудрування;
Ви навпростець мені освідчились в коханні.
А що, як я до вас не матиму жалю,
Та й чоловіка ще про все повідомлю?
А як дізнається він про такі зальоти,
Мабуть, любити вас не матиме охоти.
ТАРТЮФ:
Я знаю, серце в вас злобі недоступне,
І ви за сміливість пробачите мене,
Бо люди немощні; о, в вас не буде гніву
За те, що я не скрив любов мого правдиву.
Погляньте хоч самі на вид свій чарівний,
А в мене ж тіло є, а ще ж я не сліпий.
ЕЛЬМІРА:
Хоч інша це могла б не так, як я, прийняти,
Але ж я ласки вам бажаю доказати;
Про це Оргонові я звістки не подам,
За те ж ось річ яку зробити треба вам:
Працюйте зараз же, та щиро, без омани,
На те, щоб стався шлюб Валера та Мар’яни.
Самі ж повинні ви чужих зректися прав,
Що другий через вас заледве не втеряв,
Та ще…
ЯВА 4
Ельміра, Даміс, Тартюф.
ДАМІС:
Ні, пані, ні, це слід переказати.
Я недалеко був і чув з тієї хати.
Здається, сам господь туди мене привів,
Щоб злодія цього гордоту я зломив,
Щоб міг нарешті він прийнять од мене кару
За нахрап, за свою облесливу машкару.
Нехай же батько мій тепер побачить сам.
Який злочинець тут освідчувався вам.
ЕЛЬМІРА:
Дамісе, ні, не так; аби він шанувався
Та ласки нашої достойним показався,
Я обіцяла вже і слова не змилю;
Здіймати бучу я душею не терплю.
З дурниць таких жінки сміятись тільки можуть
І чоловікові спокою не тривожать.
ДАМІС:
Робіть, як знаєте, я вам не бороню,
Але ж і я нехай по-своєму вчиню.
Доволі вже цей пан лукавив та пишався,
Доволі з мене тут злосливо він сміявся!
Давно вже я держу в собі правдивий гнів;
Доволі він у нас безладдя наробив,
Доволі над моїм він батьком верховодив,
Валерові й мені в коханні нашім шкодив.
Нехай же батько зна все чисто, наголо!
Це небо способа тепер мені дало,
Я дякую за цей випадок знаменитий;
Занадто добрий він, щоб з рук його впустити.
Я буду винний сам за пашу всю біду,
Якщо й тепер йому відплати не знайду.
ЕЛЬМІРА:
Дамісе!
ДАМІС:
Ні, простіть, я добре розумію…
З ції оказії страшенно я радію.
Даремно будете відраджувать мене,
І помста праведна злочинця не мине.
Чого ще ждати вам? Не буду я баритись
І саме от тепер я можу вдовольнитись.
ЯВА 5
Оргон, Ельміра, Даміс, Тартюф.
ДАМІС:
Ви саме в час прийшли, щоб тут від нас почуть
Цікаву річ, яка здивує вас, мабуть.
Ви за свою любов діждалися заплати;
Цей пан уміє вас за ласку шанувати,
І в щирості своїй за все добро, що мав,
Сплямити вашу честь добродій забажав.
Я сам піймав його на цьому місці, тату,
Він пані визнавав любов свою прокляту.
Її душа м’яка і вдача мовчазна,
І скрити це від вас наважилась вона;
Але, по-моєму, це просто необачність,
І не сказати вам — була б до вас невдячність.
ЕЛЬМІРА:
Про річ таку дрібну звичайно всі мовчать
І чоловікові спокою не мутять.
Від того наша честь іще не може впасти,
Як боронитися ми вмієм од напасті.
А ви, Дамісе, теж промовчати б могли,
Якби мені ваги хоч трохи надали.
ЯВА 6
Оргон, Даміс, Тартюф.
ОРГОН:
Невже це правда все, що чув я? О мій боже!
ТАРТЮФ:
Так, милий брате, я створіння зле, негоже,
Такого грішника ще в світі не було,
Мізерне серце це гидотою пройшло;
Я все моє життя проводив у болоті,
Кохався над усе в злочинстві та мерзоті,
І бачу я, що бог, усіх моїх гріхів
Не стерпівши, мене скарати захотів.
Хай надають мені ще більш гріхів і бруду, —
Я боронитися не зважусь і не буду;
А ви тому всьому, що кажуть, віри йміть
І в гніві вашому злочинця проженіть!
І скільки б сорому від вас мені не впало,
Скажу я, що його мені ще буде мало.
ОРГОН:
(до сина)
Ах ти, розбійнику! Чи в тебе сором єсть
Такій святій душі оббріхувати честь!
ДАМІС:
Невже ви здаєтесь на хитру цю личину
І віри не ймете?..
ОРГОН:
Замовкни, вражий сину!
ТАРТЮФ:
Нехай говорить він, не бороніть йому,
І що б він не сказав, ви віри йміть тому.
Навіщо ви мене так судите прихильно?
Про чесноту мою непевним бути вільно.
Чи ви звіряєтесь на те, чим я здаюсь?
Від того кращим я нітрохи не зроблюсь.
Моє обличчя вас негоже ошукало,
А справжнього добра в мене занадто мало.
Мов добрий чоловік, сподобавсь я усім.
Але, по щирості, нікчемний я зовсім.
(До Даміса).
Так, синочку, скажіть, що зовсім я пропащий.
Що зрадник, злодій я, розбійник непутящий;
Знайдіть мені ще більш образливе ім’я, —
Не сперечатимусь, бо винен тільки я.
І я навколішках ганьбу приймати буду,
Як кару за гріхи від праведного суду.
ОРГОН:
(до Тартюфа)
Доволі, братику.
(До сина)
Чи, в тебе є душа?
ДАМІС:
Як! Невже вас серце поруша?
ОРГОН:
Цить, бидло!.. Встаньте-бо, мій брате милостивий.
(До сина).
Мерзенний!
ДАМІС:
Він…
ОРГОН:
Мовчи!
ДАМІС:
То це за мій правдивий…
ОРГОН:
Мовчи, бо я тобі всі руки потрощу.
ТАРТЮФ:
Я ради господа того не попущу.
Вгамуйтесь, брате; перш прийму я всі напасті,
Ніж з голови його дам волосині впасти.
ОРГОН:
(до сина)
Невдячний!
ТАРТЮФ:
Згляньтеся на нього; от я сам
Навколішки стаю…
(Падає на коліна).
ОРГОН:
(твою на колінах, до Тартюфа)
О боже!.. Годі вам…
(До сина). Ледащо! Подивись!
ДАМІС:
То…
ОРГОН:
Цить!
ДАМІС:
Як?
ОРГОН:
Цить! Ні слова!
Неславити його твоя душа готова.
Я знаю, за що ви на його встаєте,
І жінка, й діти — всі його ви цькуєте.
Вам сорому нема всіх заходів ужити,
Щоб цей побожний пан не став у мене жити.
Але всім заходам не вигнати його;
Його я пригорну до серденька мого
І, щоб приборкати лиху мою родину,
За його я віддам дочку мою єдину.
ДАМІС:
Чи ви примусите, що згодиться вона?
ОРГОН:
Сьогодні ввечері, нечемо навісна!
Я дам себе взнаки, я не скорюсь нікому;
Вже час навчити вас, що я господар дому.
Ну, зараз же мені навколішки ставай
І в пана доброго пробачення благай.
ДАМІС:
У цього злодія? В облесника такого?
ОРГОН:
Ага, ти знов своє! Ти брешеш знов на нього!
Ціпок! Де мій ціпок!..
(До Тартюфа),
Не здержуйте мене!
(До сина).
Геть з двору зараз же! Іди собі, свине!
Та щоб не смів сюди ніколи навертатись!
ДАМІС:
Так, я піду, але…
ОРГОН:
Виносься, годі длятись.
Знай: спадщини тобі я ввік не відпишу,
А те, що я сказав, прокльоном завершу.
ЯВА 7
Оргон, Тартюф.
ОРГОН:
Святій людині так за все добро віддячив!
ТАРТЮФ:
Хай бог його простить, як я йому пробачив…
(До Органа).
Коли б ви знали, як душа моя болить,
Що з братиком мене бажають роздружить.
ОРГОН:
Ох, ох!
ТАРТЮФ:
Як думаю про ненависть людськую,
То в серденьку таку велику муку чую…
Ох, груди стиснуло… І духу вже нема…
Не можу мовити… це ж, певно, смерть сама.
ОРГОН:
(плачучи, біжить до дверей, куди він вигнав сина)
Розбійнику! Чому тебе пустив я з хати!
Було б тобі спершу всю спину полатати!
(До Тартюфа).
Вгамуйтесь, братику, і серденька не рвіть.
ТАРТЮФ:
Доволі прикрості; вже час її скінчить.
Клопоти я приніс у вашу всю родину,
То краще я зроблю, як зовсім вас покину.
ОРГОН:
Це жарти?
ТАРТЮФ:
Тут усі на мене дишуть злом
І честь мою хотять обкидати багном.
ОРГОН:
Ви ж бачите, що я не слухаю нікого.
ТАРТЮФ:
Не кинуть вороги бажання навісного;
Щодня шептатимуть, аж поки й буде те,
Що наостанку ви їм віри поймете.
ОРГОН:
Ні, братику, ніввік.
ТАРТЮФ:
Ох, брате, превелика
У жінки сила є — вмовляти чоловіка.
ОРГОН:
Ні, ні!
ТАРТЮФ:
Рушати час. Пустіть же ви мене!
Нехай ніхто вже більш Тартюфа не клене.
ОРГОН:
Зістаньтесь: не пущу, от щоб мені пропасти!
ТАРТЮФ:
То доведеться знов терпіти всі напасті.
Але, як хочете…
ОРГОН:
А!
ТАРТЮФ:
Добре, буде так.
Але я стану вже поводитись інак;
Бо честь — то ніжна річ; як побратим правдивий.
Не дам я, щоб її доткнув язик злосливий:
Дружину вашу скрізь я буду обминать.
ОРГОН:
До неї, всім на злість, повинні ви вчащать.
Дражнити світ увесь готовий я душею;
Нехай же бачать вас щораз у парі з нею.
А щоб відчули більш зневагу всю мою,
Я вам ще за життя добро все віддаю,
І зараз же, щоб нам з цим ділом не бариться,
Спишу папери всі по формі, як годиться.
Вірненький друг, ще й зять, дорожчий є мені
Від жінки, від дітей і всякої рідні.
Не будьте ж до мого дарунка неласкаві.
ТАРТЮФ:
Господня воля хай справдиться в кожній справі.
ОРГОН:
Сердешний! Ну, ходім та й спишемо як слід;
Нехай від заздрості нетямиться мій рід.
