«Тев’є-молочар» читати повністю онлайн українською мовою текст повісті Шолом-Алейхема, яка була написана протягом 1894—1914 років.
«Тев’є-молочар» читати повністю. Шолом-Алейхем
Велика удача
Дивовижна історія про те, як Тев’є-молочар, бідний єврей, обтяжений великою сім’єю, раптом забагатів завдяки щасливій пригоді, про яку варт написати цілу книжку.
Розповів її сам Тев’є, і вона тут переказується слово в слово.
“З багна підійма бідняка,
Із сміття підносить злидаря”.
(Псалтир, СХШ)
— Коли вже судилася, чуєте, пане Шолом-Алейхем, велика удача, то вона приходить сама до хати. І не потрібні тут зовсім ні розум, ні вміння. А коли, крий боже, навпаки, то можете хоч луснути, вам це допоможе, як мертвому припарки. Як то кажуть: “Немає ради проти норовистого коня”,— людина тяжко працює, поневіряється, хоч лягай, прости господи, і вмирай! Аж гульк — не знати, звідки воно береться,— щастя насуває з усіх боків. Як у Біблії сказано: “Щастя і порятунок будуть іудеям”. Пояснювати вам цього не треба, але означає воно, що людина, поки є душа в тілі, поки ще живчик б’ється, не повинна втрачати надії. Я пересвідчився в цьому з власного досвіду, з того, як Господь бог привів мене до моєї теперішньої професії. Бо справді, чого це я з доброго дива раптом почав продавати сир і масло, коли навіть бабка моєї бабусі ніколи не торгувала молочними продуктами? Слово честі, варто, щоб ви вислухали про цю пригоду з початку до кінця. Я сяду на хвилинку отут коло вас на травичці, нехай моя шкапа тим часом попасеться. Як то кажуть: вона теж створіння боже.
Одне слово, це було на зелені свята1, чи ні, щоб не збрехати, тижнів зо два перед святами. А втім, може, тижнів зо два після свят. Майте на увазі, що вже проминуло, щоб не збрехати, років з дев’ять чи десять, а може, ще й з гаком. Був я тоді, бачте, зовсім не той, що тепер, тобто таки той самий Тев’є, а проте не той. Як то кажуть: та сама Хівря, тільки інакше зачесана. Спитаєте, чим саме? Я був тоді злидар, бідний, як миша, хоч, правда, мені ще й тепер дуже далеко до багатія. Того, що мені бракує до мільйонів Бродського2, ми могли б удвох побажати собі заробити цього літа до осені. Але проти минулого я тепер, хвалити бога, заможна людина: маю власного коника й візок, дві корівчини, які, півроку, дояться, та ще одну, що ось-ось отелиться. Є, не прогнівити бога, сир і масло, і маю щодня свіжу сметану власного виробу, бо всі ми працюємо, ніхто не байдикує. Моя жінка, дай їй боже здоров’я, доїть корів, діти виварюють глечики, збивають масло, а я сам, ось як бачите, їду собі щоранку на базар, заходжу до кожної дачі в Бойберику3, бачуся з тим, з іншим,— з усіма найбільшими хазяїнами з Єгупця4. Погомониш трохи з людиною і почуваєш, що й ти не з останніх на світі, не якийсь там кравчик, що і в тебе, як то кажуть, не качан капусти на плечах. Ну, а в суботу і казати нічого! Сиджу собі поважно, наче князь, заглядаю в яку-небудь книжку, повторюю розділ з Біблії і коментарі до нього, читаю псалтир, те, се, п’яте, десяте… Ви дивитесь на мене, пане Шолом-Алейхем, і при цьому, певно, думаєте собі: “Е, оцей Тев’є таки не гвіздком у тім’я битий!..”
Одне слово, про що ж я почав розповідати? Ага, був я, значить, тоді, з ласки божої, серед бідняків бідняк, тричі на день подихав з голоду разом із жінкою і дітьми. Працював я тяжко, як віл, возив колоди з лісу на вокзал, повні вози, хочете — вірте, хочете — не вірте, за два злоти на день, та й то не щодня мав цей заробіток… І з такими заробітками спробуй нагодуй, нівроку, повну хату голодних ротів, дай боже їм усім здоров’я, та ще прохарчуй коняку, яка не хоче знати, що там у коментарях до Біблії з цього приводу сказано. Їй давай жувати щодня — і все. Але ж на те є бог на небі! Адже він, як то кажуть, “живить і пильнує всіх”,— править світом розумно і мудро. Побачив він, як я мучуся, здобуваючи шматок хліба, й звертається до мене: “Ти ж, мабуть, гадаєш, Тев’є, що вже кінець усьому, світ гине, земля горить під ногами? Фе, ти великий дурень, Тев’є! Ось побачиш, як доля, коли бог тільки схоче, за одну мить обернеться наліво кругом — і враз стане світло в усіх найтемніших закутках”. Все виходить саме так, як ми кажемо в молитві: “Кого буде піднесено, а кого принижено”,— хто їде каретою, а хто пішки чимчикує. Головне — це сподівання! Людина повинна мати надію, тільки надію, ну, а що тим часом поневіряєшся, просвітку не бачиш? На те ж ми євреї — недарма нам так заздрить цілий світ… До чого це я веду? Це я з приводу того, як Господь повівся зі мною, таки просто диво дивне, можете послухати.
Одного разу влітку, присмерком, їду я собі лісом, вертаюсь назад додому уже порожняком, без колод; голова в мене затуркана, на серці гірко й тоскно: кобила, бідолашна, ледве плентається, хоч бий її, хоч ґвалт кричи.
— Повзи,— кажу,— неборако, лізь у домовину разом зі мною, знай і ти, коли вже працюєш конем у Тев’є, що то є піст у такий довгий літній день!
Навколо тиша, кожне ляскання батога відлунюється в лісі; сідає сонце, день згасає. Тіні дерев стають довгі-предовгі, починає сутеніти, і сум огортає серце. Різні думки і спогади лізуть у голову; постаті всіляких людей, давно вже померлих, виринають в пам’яті; а тут іще пригадую про свою домівку — лишенько мені! У хаті темно, тоскно; дітоньки, дай їм боже здоров’я, голі й босі, виглядають, бідолашні, чи не їде тато-неборака, може, привезе свіжого хлібця чи калача; а вона, стара моя,— звісно, баба,— буркотить: “Дітей мусила йому наплодити, та ще семеро, хоч бери, хай бог милує, і кинь їх живцем у воду!” Приємно слухати такі слова? Адже ми тільки люди, словами шлунка не наситиш; з’їси шматок оселедця, хочеться чаю, а до чаю треба цукру, а цукор, як ви кажете, у Бродського!
“За те, що немає скибки хліба,— каже моя жінка,— шлунок нам пробачить, але без склянки чаю я вранці зовсім як мертва: дитина цілу ніч ссе, всі соки вже виссала!”
Тим часом згадуєш, що ти єврей: вечірня молитва, як то кажуть, таки не ведмідь, до лісу не втече, але помолитися треба. Хоч, правду кажучи, як тут помолишся, якщо саме під час молитви, коли треба стояти непорушно — витівки нечистої сили! — коняка раптом зривається з місця і мчить стрімголов вперед. Доводиться бігти за нею, натягаючи віжки, нашвидку наспівуючи при цьому: “Бог Авраама, бог Ісаака і бог Іакова…” Гарна молитва, нічого казати! А тут, як на зло, хочеться якраз молитися палко, від щирого серця, може, трохи полегшає на душі…
Одне слово, біжу я отак за підводою і проказую молитву вголос на гарний мотив, як у синагозі перед амвоном5: “Господь годує все живуще від щедрот своїх, виконує обітницю перед смертними” — навіть перед тими, що життя їх, як чорна могила. “Ой,— думаю собі,— живемо ми всі, як у могилі! Ой, поневіряємось як! Не так, як ті, приміром, єгупецькі багатії, що живуть ціле літо в Бойберику на дачах, їдять, і п’ють, і купаються в розкошах. Ой владико небесний, за що мене так покарано? Я ж, здається, людина, як і всі люди. Ґвалт, боже милосердий, “поглянь на бідування наше!” Глянь,— кажу,— подивись лишень, як тяжко працюємо, і заступись за скривджених бідняків, бо хто інший зглянеться на них, якщо не ти? “Лікуй нас, і вилікуємось” — пошли нам ліки, бо болячок ми маємо самі задосить… “Благослови нас” — подаруй нам щасливий рік, щоб урожай був на всі хліба — на жита, на пшениці і на ячмені! Хоч, коли зміркувати, яка мені, небораці, з цього користь? Що, наприклад, моїй кобилі з того, чи овес дорогий, а чи дешевий?.. Але, фе, перед богом запитань не можна ставити, а надто євреєві, який, не ремствуючи, мусить усе сприймати й казати: “Все, що в житті відбувається, іде на краще”. Мабуть, так бог звелів. “А наклепникам — виспівую собі далі,— а наклепникам, отим аристократам, що плещуть, ніби нема бога на світі, так не минеться, коли вони опиняться там”. Бо той, що “побиває ворогів своїх”, віддячить їм по заслузі, та ще з процентами. З ним жартувати не можна, з ним треба поводитись по-доброму, просити його, благати: “Батьку наш милосердий, боже милостивий! Помилуй нас, поглянь на жінку і діток моїх. Вони ж, бідолахи, голодні…” Раптом — стій! Кобила зупинилась. Я нашвидку закінчую молитву — дивлюся: виходять з лісу мені назустріч дві якісь чудні істоти, незвично закутані і вдягнені. “Розбійники! — промайнула в мене думка, але я сам себе заспокоїв: — Фе, Тев’є, ти дурний! Схаменися! Стільки років їздиш лісом удень і вночі, чого ж це тобі сьогодні раптом приверзлися розбійники?”
— Вйо! — звертаюсь я до кобили, набираюсь мужності і злегка хвиськаю її батіжком по спині, немовби мене ніщо не обходить.
— Гей, дядьку! Послухайте, земляче! — гукає до мене одна з цих двох істот жіночим голосом і махає хусткою.— Ану, зупиніться на хвилинку, почекайте трішки, не тікайте, з вами, боронь боже, нічого не станеться!
“Ага,— думаю,— нечиста сила! — але одразу-таки кажу сам собі: — Безголовий йолопе! Де це з доброго дива взялися тут чорти й біси?” — і зупиняю коня. Придивляюсь добре до цих двох істот: жінки. Одна літня, з шовковою хусткою на голові, друга — молодша, у парику6. Обидві розчервонілись і дуже спітніли.
— Добривечір! Як ся маєте? — озиваюсь я до них дуже голосно, немовби у веселому настрої.— Чого ви бажаєте? Якщо маєте намір щось купити, то ви в мене тут нічого не знайдете, хіба що завійницю на голови моїм ворогам, або корчі на цілий тиждень, або трохи головного болю, кольки, душевних турбот, скрути й лиха…
— Годі, годі! — кажуть вони.— Диви-но, як він замолов! Зачепи такого словом — і життям непевний будеш! Нам,— кажуть вони,— не треба нічого купувати, ми тільки хотіли вас запитати, може, знаєте, де тут дорога на Бойберик?
— На Бойберик? — перепитую я й удаю, що сміюся.— Смішне запитання,— кажу,— ви ще запитайте, чи знаю я, що мене звуть Тев’є.
— Он як? — кажуть вони.— Вас звуть Тев’є? Добривечір вам, реб Тев’є! Ми не розуміємо, що тут смішного. Ми нетутешні, з Єгупця ми, і живемо тут у Бойберику на дачі. Вийшли ото на часинку подихати свіжим повітрям і кружляємо в цьому лісі, не мало не багато, з самого ранку, блукаємо, блукаємо і ніяк не можемо вибратись на справжній шлях. Тим часом,— кажуть вони,— ми почули: хтось співає у лісі. Ми спершу подумали — мало що буває? — може, це, не дай бог, розбійник! Але потім,— кажуть вони,— коли ми побачили зблизька, що ви, хвалити бога, звичайнісінький єврей, нам трохи полегшало на серці. Тепер ви розумієте?
— Ха-ха-ха, нічого собі розбійник! — кажу я.— Ви чули,— кажу,— байку про єврейського розбійника, який напав на перехожого і попросив у нього понюх табаки? Якщо хочете, я вам можу розповісти цю байку.
— Байку,— кажуть вони,— перекажете іншим разом. Ви краще покажіть нам дорогу на Бойберик.
— Бойберик? — кажу.— Отакої, це ж і є дорога на Бойберик! Якби навіть і не схотіли,— кажу,— ви все одно цим шляхом дістанетесь тільки до Бойберика.
— Чого ж ви мовчите? — звертаються вони до мене.
— А чого ж,— кажу,— я маю кричати?
— Якщо так,— звертаються вони до мене,— ви, певно, знаєте також, чи ще далеко звідси до Бойберика?
— До Бойберика,— кажу,— недалеко, кілька верст. Тобто,— кажу,— верст із п’ять-шість чи сім, а може, навіть усі вісім.
— Вісім верст?! — одночасно заломивши руки й мало не заплакавши, вигукнули обидві жінки.— Що ви кажете? Знаєте, що ви кажете? Це ж страх який — вісім верст!
— Ну що ж я можу зробити? — кажу.— Якби це від мене залежало, я б для вас трохи вкоротив дорогу. Людина,—кажу,— мусить усього зазнати на цьому світі. В дорозі,— кажу,— трапляється, що тягнеш по грязюці під гору, а тут ще скоро субота, дощ січе в обличчя, руки дубіють, серце мліє, і раптом — лясь! — ламається вісь…
— Ви щось верзете, наче якийсь причинний,— кажуть вони мені,— ви, здається, не зовсім сповна розуму, слово честі. Що ви патякаєте, розповідаєте нам якісь нісенітниці, небилиці з “Тисячі й однієї ночі”. Ми вже сил не маємо ногами плентати. За цілий день, крім склянки кави і здобної булки, ми і рісочки в роті не мали, а ви тут з вашими теревенями!..
— Якщо так,— кажу,— то це інша річ. Танці, як то кажуть, на голодний шлунок не дуже певний рятунок. Що таке голод, я розумію дуже добре, можете мені цього не пояснювати. Цілком можливо,— кажу,— що я кави із здобною булкою у вічі не бачив уже цілий рік…
І отак розмовляючи, я уявляю собі склянку гарячої кави з молоком і свіжу булку з маслом та ще багато інших смачних наїдків… “Ледащо ти,— думаю я собі,— булки з маслом до кави тобі закортіло? А окраєць хліба з оселедцем не подужаєш?” Проте нечистий, бодай би він пропав, як на зло, нашіптує: “Кави, булки з маслом!..” Ніс лоскоче запах кави, почуваю смак булки, свіжої, смачної… мана, та й годі!
— Знаєте що, реб Тев’є? — звертаються до мене обидві жінки.— Може, краще було б, щоб ми, ніж отут стояти, залізли до вас у візок і щоб ви самі потрудилися й одвезли нас додому в Бойберик? Що ви на це скажете?
— Ото ще,— кажу,— вигадуєте. Я їду з Бойберика, а вам треба до Бойберика! Де Крим, де Рим, а де Семенове лоша!
— Ну то що? — кажуть вони.— Хіба ви не знаєте, що треба робити? Учена людина дає собі раду: завертає коня та й їде назад. Не турбуйтеся, реб Тев’є,— кажуть вони,— будьте певні, коли, бог дасть, ми повернемось щасливо додому, ви не пошкодуєте, що привезли нас. Щоб ми стільки витратили на лікарів, скільки ви на цьому втратите.
“Що це вони варнякають! — думаю собі.— Все якимись дивними натяками! Зовсім не по-людськи”. І мені спливають на думку мерці, відьми, домовики, вовкулаки. “Дурбасе! — думаю собі.— Чого ти стоїш, як опудало? Сідай мерщій на воза, покажи коняці батога і тікай, поки не пізно!” Але сатана, мабуть, попутав, і проти волі у мене зринає з язика:
— Гаразд, сідайте!
Почувши це, жінки, не чекаючи нового запрошення, гайда мерщій на воза; я слідом за ними сів на передок, завертаю голоблі, хвиськаю коня: раз, і вдруге, і втретє, вйо! Та де там. Даремна річ! З місця не рушає, хоч ріж його на шматки. “Ну,— думаю собі,— тепер я вже розумію, що то за жінки… І надала ж мені нечиста сила зупинитися тут, завести розмову з жінками!..”
Уявіть собі самі — з одного боку ліс, тиша і сум вечірнього мороку, а тут — ці дві істоти, з вигляду немовби жінки. Думки в голові вихоряться, грають на всіх струнах. Пригадую оказію з биндюжником, що якось їхав лісом сам-один і побачив на шляху мішок вівса. Биндюжник не полінувався, зліз з воза, схопив мішок з вівсом на плечі, ледве доніс його до візка, мало не підірвався, і — паняй! — поїхав далі. Проїхавши з версту, оглянувся на мішок вівса — нема мішка, нема вівса. Замість цього лежить у нього на возі коза, коза з борідкою. Він хотів торкнутися її рукою, а вона йому показала язика з аршин завдовжки, вибухнула чудернацьким реготом і зникла…
— Чому ж ви не їдете? — звертаються до мене жінки.
— Чому не їду? Ви ж бачите,— кажу,— чому: моя шкапа не слухається, вона в поганому настрої.
— То почастуйте її батогом,— кажуть вони,— ви ж маєте батіг?
— Дякую,— кажу,— за пораду. Добре, що ви мені нагадали. Шкода тільки,— кажу,— що моя шкапина не лякається таких речей! Вона вже звикла до батога, як я до злиднів.— Так кажу я їм, нібито жартома, а сам тремчу, як у пропасниці.
Одне слово, що вам довго розказувати — я вилив усе, що накипіло на серці, на мою бідну шкапину, бив її так довго, аж поки бог зглянувся, візок рушив з місця і ми попрямували лісом до Бойберика. Їдемо отак, і раптом у мене промайнула нова думка: “Ой Тев’є, який же ти бовдур! Ти був злидарем і залишишся навіки злидарем! Подумай лишень, бог послав тобі нагоду, яка трапляється раз у сто років, чого ж ти не сторгувався заздалегідь, щоб знати наперед, що матимеш з цього? Якщо судити з погляду справедливості і з погляду совісті, з погляду людяності і з погляду закону, ба навіть з погляду не знаю ще чого, не гріх, щоб ти на цьому щось заробив, а чому, справді, не заробити, коли вже таке трапилось? Зупини коня, йолопе, скажи їм — так, мовляв, і так, не церемонячись: “Якщо дасте мені стільки-то і стільки-то — гаразд, а як ні — прошу вас, будь ласка, злазьте з воза!” Але одразу ж я подумав і інше: “Ти таки йолоп, Тев’є! Ти хіба не знаєш, що шкуру з ведмедя не можна в лісі продавати, як то кажуть люди: “Ще не спіймав, а вже скубе…”
— Чому ви не їдете трохи швидше? — кажуть жінки, торсаючи мене ззаду.
— Чого ви,— кажу,— так поспішаєте? Від поспіху,— кажу,— нічого путнього не буває.— Так кажу я і зиркаю скоса на моїх пасажирок. Здається, це все-таки жінки, звичайнісінькі жінки: одна в шовковій хустці, друга з париком. Вони сидять і дивляться одна на одну та перешіптуються.
— Ще далеко? — запитують вони в мене.
— Не ближче і не далі,— кажу,— ніж звідси, це вже напевне. Ось зараз,— кажу,— поїдемо з гори і під гору, потім — знову візьмемося з гори і під гору, а лише тоді,— кажу,— ми матимемо великий узвіз, а звідти вже дорога піде просто, простісінько до Бойберика…
— Якийсь пришелепуватий! — озивається одна до другої.
— Така ще напасть на нашу голову! — каже друга.
— Дурня удає з себе! — каже знову перша.
— Мені здається, що він божевільний! — каже друга.
“Авжеж,— міркую собі,— я божевільний, коли дозволяю водити себе за носа!..”
— Цікаво знати, любі мої жінки, де ви накажете скинути себе? — озиваюсь я до них.
— Як то,— кажуть вони,— скинути? Що це за скидання?
— Це так говориться,— кажу,— мовою биндюжників, а по-вашому це означає, куди накажете вас підвезти, коли ми приїдемо до Бойберика, дасть бог, здорові і дужі? Як то кажуть: краще двічі перепитати, ніж один раз блукати.
— А? Оце ви маєте на увазі? Ви нас,— кажуть вони,— довезіть, будь ласка, до зеленої дачі, що понад річкою, по той бік лісу. Знаєте, де вона?
— Чому мені не знати? — кажу.— Я в Бойберику, як у себе вдома. Дай мені боже стільки тисяч карбованців, скільки колод я туди одвіз. От тільки влітку минулого року,— кажу,— я приставив на зелену дачу два сажні дров. Там жив один великий багач з Єгупця, мільйонщик, що має не менше як сто тисяч карбованців, а може, навіть двісті тисяч.
— Він тепер теж там живе,— озиваються до мене обидві жінки, перезираються, перешіптуються і сміються.
— Послухайте,— кажу я,— коли ми вже завели мову про багатія, то може статися, що ви маєте якесь відношення до нього? Тоді, може,— кажу,— ви були б такі ласкаві і поговорили з ним за мене. Яку-небудь підмогу, заробіток, посаду абощо? Я знаю,— кажу,— одного молодого чоловіка,— Ісроел звуть його, із сусіднього містечка, зовсім нікчемний чоловічок був. Він, не знати яким чином, добився до цього багатія і тепер став велике цабе, заробляє, може, двадцять карбованців на тиждень, а може, і всі сорок. Хто його зна? Людям щастить! Чи от, наприклад,— кажу,— зять нашого різника. Що було б з нього, якби він не подався до Єгупця? Щоправда, перші кілька років він там добре намучився, мало не помер з голоду. Зате нині, дай боже і мені не гірше: уже переказує гроші додому. Він уже має намір забрати туди свою жінку з дітьми, але там не дозволяють їм жити. Спитаєте, а як він сам там живе? Дуже просто — поневіряється… Дивіться,— кажу їм,— коли ждеш, то діждешся: ось маете річку, а ось велика зелена дача,— і заїжджаю з гуркотом, голоблями просто в самий ганок.
Тільки-но побачили нас, як знявся гамір, шарварок, лемент:
— Ой, бабо! Матусю! Тітонько!.. Знайшлася пропажа! Вітаємо!.. Ґвалт, де це ви запропали?.. Цілий день місця собі не знаходимо… Розіслали людей по всіх дорогах… Думали — мало що буває? — може, вовки, хай бог милує, чи розбійники? В чім справа?..
— Справа дуже цікава: ми заблудились у лісі і зайшли ген-ген далеко, верст за десять звідси. Раптом візник… Який візник?.. Якийсь пришелепуватий єврей з підводою… На превелику силу умовили…
— Тьху на його голову!.. Самі, без будь-якої охорони? Ото пригода! Треба богові дякувати, що щасливо врятувались…
