Густав докірливо похитав головою:
— Ти, я бачу, Роберте, і правда ще зовсім не знаєш, з ким справу маєш! Адже мій майбутній тесть — другий секретар товариства “Доберман-пінчер”! Звичайно, ти можеш одержати щеня, навіть задаром, благородної крові. У нас там є один приплід — чотири самці і дві самочки, бабуся у них медалістка Герта Тоггенбурзька.
Благословенна людина був той Густав. Батько його нареченої не лише займався породистими собаками, але й був власником ресторану “Нова Келія”, а його наречена, крім того, мала свою майстерню для виготовлення плісе. Через те Густав горя не знав. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала і гладила йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав узяти на себе всі турботи.
Я пояснив Густаву, що доберман мені не підходить. Це надто великий собака та ще і з ненадійним характером. Густав роздумував недовго.
— А ходім-но зі мною, — сказав він. — Подивимось, порадимось. У мене є дещо на приміті. Ти тільки мовчи, не втручайся.
— Гаразд.
Він повів мене до якоїсь крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. В ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.
Нам назустріч вийшов маленький, кривоногий чоловічок в коричньовому пуловері. Водянисті очі, блякла шкіра, замість носа — червона колба: видно, п’яничка.
— Скажи, Антоне, які успіхи у Асти? — запитав Густав.
— Другий приз і почесний приз у Кельні, — відповів Антон.
— Підлота! — заявив Густав. — А чому не перший?
— Перший вони віддали Удо Бланкенфельзу, — промимрив Антон.
— Це ж просто сміх! Ясно, що підкупили!
В глибині магазина щось цявкало і скавчало. Густав пройшов туди і приніс, тримаючи за загривок, двох маленьких тер’єрів: у лівій руці — білого з чорними плямами, у правій — рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: підходить.
Це було на диво красиве і грайливе собача. Ноги рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, розумне й сміливе. Густав пустив обох на підлогу.
— Смішне байстря, — сказав він, показуючи на рудого. — Звідки ти його взяв?
Антон твердив, ніби купив у однієї дами, яка поїхала в Південну Америку. Густав, не повіривши, зареготався. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і зацікавився білим з чорними плямами. Антон зажадав за рудого сто марок. Густав запропонував п’ять, йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього неправильні. От рябий — той був “на ять”.
Я стояв у кутку й слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. В кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі — чорні, круглі, а губи зажурені, як у старої жінки. На животі в неї був шкіряний пояс, а на ньому — ланцюжок. Ручки маленькі, чорні і такі схожі на людські, що аж моторошно.
Я стояв на місці, не виявляючи ніякої тривоги. Мавпочка поволі посувалася по жердині до мене, розглядаючи мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла свою руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулась, потім взяла його. Коли вона обхопила мій палець, я відчув її холодну дитячу ручку, і в мене мороз пройшов по шкірі. Здавалося, з того скорченого в три погибелі тільця хоче вийти закована там нещасна, безсловесна людина. Не можна було довго витримати смертельної туги тих очей.
Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.
— Значить, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана — потомка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! — Потім звернувся до мене: — Хочеш його зараз забрати з собою?
— А скільки він коштує?
— Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.
Ми умовилися, що я візьму те собача пізніше, коли скінчиться моя зміна роботи на таксі.
— Ти розумієш, яку цінність придбав? — запитав мене Густав уже на вулиці. — Рідкісний екземпляр! Ірландський тер’єру Неперевершений! Без єдиної вади. Те ще з таким родоводом, що-боже мій — тобі не можна й дивитись на нього, інакше ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.
— Густаве, — сказав я, — ти зробив мені добру послугу. Ходімо, вип’ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.
— Сьогодні ні! — пояснив Густав. — Сьогодні мені потрібна вірна рука. Увечері йду до свого товариства грати в кеглі. Пообіцяй мені, що коли-небудь підеш зі мною! Там дуже високопристойний народ, навіть є один оберсекретар поштової служби.
— Прийду, — пообіцяв я. — Навіть якщо не буде оберсекретаря.
Десь біля шести годин вечора я поїхав до майстерні.
Кестер уже чекав мене.
— Жафе дзвонив сьогодні пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.
На мить мені перехопило дух.
— Він сказав що-небудь, Отто?
— Ні, нічого особливого. Лише сказав, що до п’яти буде в своїй приймальні. А потім у лікарні “Доротея”. Значить, тепер тобі доведеться дзвонити туди.
— Добре.
Я пішов до конторки. Було тепло, навіть душно, але мене морозило, телефонна трубка тремтіла в моїй руці.
— Що за чортівня! — вилаявся я і міцно сперся ліктем на стіл.
Пройшло немало часу, поки я додзвонився до Жафе.
— Ви вільні зараз? — запитав він.
— Так.
— Тоді приїжджайте до мене сюди. Я ще з годину буду тут.
Я хотів спитати його, чи не сталося чого з Пат. Але в мене невистачило духу на це.
— Добре, — відповів я. — Через десять хвилин буду у вас.
Поклавши трубку, я зразу ж набрав номер пансіону. До апарата підійшла служниця. Я попросив покликати Пат.
— Не знаю, чи вона вдома, — бурчала Фріда. — Зараз подивлюсь.
Я чекав. Голова, в мене палала й шуміла. Чекання здавалося вічним. Нарешті почулося шарудіння і голос Пат:
— Роббі?
Я на мить заплющив очі.
— Як ти себе почуваєш, Пат?
— Добре. Ввесь час сиділа на балконі й читала. Дуже цікава книжка.
— Ага, цікава книжка? Це добре. Я лише хотів тобі сказати, що сьогодні прийду додому трохи пізніше. Ти вже дочитала свою книгу?
— Ні, ще тільки до середини дійшла. Годин на дві ще вистачить.
— Ну, я прийду значно раніше. А тепер іди читай далі.
Якусь мить я сидів нерухомо. Потім устав.
— Отто, — сказав я. — Можна мені взяти “Карла”?
— Звичайно. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тут однак мені робити нічого.
— Ні, не треба. Все в порядку. Я тільки-но дзвонив додому.
“Ех, яке небо, — подумав я, коли “Карл” вискочив на вулицю, — яке чудове надвечірнє небо височіє над дахами! Яке повнокровне й солодке життя навколо!”
Мені довелося кілька хвилин почекати Жафе. Сестра провела мене до невеличкої кімнати, в якій на столі лежали старі журнали. На підвіконні стояло кілька горщиків з виткими квітами. Звичайна картина: ті самі журнали в пожовклих обкладинках і ті самі сумні виткі квіти; їх можна знайти лише в приймальнях лікарів та в лікарнях.
Увійшов Жафе. Він був у сніжнобілому халаті, на якому ще видно пруга від утюга. Але коли він підсів до мене, я побачив у нього на внутрішній стороні правого рукава малюсіньку світлочервону пляму від крові. В своєму житті я бачив багато крові, але ця крихітна пляма раптом справила на мене більш гнітюче враження, ніж безліч закривавлених пов’язок. Мій упевнений настрій як рукою зняло.
— Я обіцяв вам сказати, в якому стані тепер фройляйн Гольман, — почав Жафе.
Я кивнув і перевів погляд на кришку стола. Вона була покрита узорчатим плюшем. Я впився очима у заткані один в один шестикутники; мене раптом охопила якась божевільна упевненість, що все буде гаразд, якщо я лише витримаю і не моргну, поки Жафе почне говорити далі.
— Два роки тому вона шість місяців перебувала в санаторії. Вам відомо про це?
— Ні, — сказав я, не відриваючи погляду від стола.
— Після того їй стало краще. Тепер я її уважно перевірив. На зиму вона обов’язково повинна ще раз поїхати туди. їй не можна лишатися тут, у місті.
Я все ще дивився на шестикутники. Вони розпливалися в моїх очах і вже ніби почали стрибати.
— Коли вона повинна їхати? — запитав я.
— Восени. Щонайпізніше в кінці жовтня.
— Значить, це не була якась випадкова кровотеча?
— Ні.
Я підвів очі.
— Мабуть, зайвим було б пояснювати вам, — повів далі Жафе, — що перебіг цієї хвороби важко передбачити. Рік тому вона, здавалося, припинила свій розвиток, почався процес кальцинації, і можна було припустити, що капсулі лишаться закритими. Так само і тепер, коли хвороба знову спалахнула, вона несподівано може знов припинити свій дальший розвиток. Я говорю не просто для заспокоєння — це дійсно так. Я був свідком найнесподіваніших видужувань.
— І несподіваних погіршень?
Він поглянув на мене.
— Звичайно, бувало і так.
Він почав роз’яснювати мені подробиці. Уражені були обидві легені-права менше, ліва більше. Потім він замовк і подзвонив сестрі:
— Принесіть мою папку.
Сестра принесла. Жафе дістав звідти два великі знімки. Він вийняв їх із хрустких конвертів і тримав проти вікна.
— Так вам буде видніше. Ось оце рентгенівські знімки.
На прозорій сірій платівці я побачив спинний хребет, лопатки, ключиці, суглобові чаші рук і пласкі дуги ребер. Але я бачив не лише це — я бачив скелет. Похмурий, мов привид, підіймався він від блідих, розпливчастих тіней фотознімка. Я бачив скелет Пат. Скелет Пат…
Жафе показував пінцетом на плівці лінії, бліді плями і пояснював. Він не помічав, що я вже зовсім не дивлюся туди. Грунтовність ученого захопила його цілком. Нарешті він звернувся до мене:
— Ви це зрозуміли?
— Так, — сказав я.
— А що з вами? — запитав він.
— Нічого, — відповів я. — Мені лише неприємно дивитись на це.
— Ах так. — Він поправив окуляри. Потім запхнув фотознімки знову в конверти і допитливо подивився на мене. — Але ви даремно не хвилюйтесь надміру.
— Я далекий від цього. Але ж яке це трикляте нещастя! Мільйони здорових людей! Чому ця одна ні?
Жафе секунду помовчав.
— На це ніхто не може відповісти, — сказав він потім.
— Так, — сказав я, раптом страшенно роздратований і нестримний від люті, — на це ніхто не може відповісти! Звичайно, ні! Нещастя і смерть ніхто не може пояснити! Прокляття! Проти цього навіть нічого не вдієш!
Жафе довго і мовчки дивився на мене.
— Вибачте мені, — сказав я. — Але я не можу сам себе обманювати. В цьому моє нещастя.
Він усе ще дивився на мене.
— Ви маєте ще трохи часу? — запитав він.
— Так, — відповів я, — часу в мене досить.
Жафе встав.
— Зараз я повинен робити свій вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти сприймуть вас за мого асистента.
Я не знав, що він задумав; проте взяв поданий сестрою халат.
Ми пішли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в приміщення проникало рожеве вечірнє сяйво. Це було м’яке, лагідне, ніби зовсім несправжнє світло. Кілька вікон були відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.
Жафе відчинив одні двері. Звідти пахнуло спертим, затхлим повітрям. Одна жінка з незвичайним волоссям кольору мутного золота, на якому миготіли відблиски світла, мляво підняла руку. Вузький високий лоб. Нижче очей обличчя до рота закрите пов’язкою. Жафе обережно зняв пов’язку. Я побачив, що у жінки немає носа. На його місці — заскорузла, чимось намазана червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову поклав пов’язку.
— Все гаразд, — люб’язно констатував він і повернувся до виходу.
Він зачинив за собою двері. В коридорі я зупинився на мить, дивлячись на м’яке вечірнє світло.
— Ходімте далі, — сказав Жафе, ідучи поперед мене в іншу палату.
Ще з дверей я почув гарячкове сопіння і скрип ліжка. Там лежав чоловік з посинілим обличчям, на якому виднілися якісь незвичайно яскраві червоні плями. Рот у нього був відкритий, очі вилізли з орбіт, а руки безнастанно металися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температури на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра і читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку і встала. Жафе поглянув на таблицю температури й похитав головою.
— Двостороннє запалення легенів і одночасно плеврит. Уже з тиждень відчайдушне бореться з смертю. Рецидив. Уже був цілком видужав. Але рано пішов на роботу. Має жінку і двох дітей. Безнадійний.
Він послухав серце і помацав пульс. Сестра допомагала йому. При цьому її книжка впала на підлогу. Я підняв і побачив: то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на клешні павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.
— Вам треба лишитись тут на ніч, — сказав Жафе сестрі.
Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.
Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.
— Прокляте світло, — не витримав я.
— Чому? — запитав Жафе.
— Не пасує одне до одного…
— Ні, — заперечив Жафе, — все в повній гармонії.
В третій палаті лежали жінка і хрипіла, її доставили в лікарню пополудні: сильно отруїлась вероналом. Чоловік її за день до того загинув від нещасного випадку, його привезли жінці додому з переломленим хребтом. Там він при повній свідомості кричав, поки й помер уночі.
— А вона виживе? — спитав я.
— Цілком можливо.
— Навіщо?
— У мене за останні роки було п’ять подібних випадків, — пояснив Жафе. — Лише одна з них удруге пробувала покінчити з собою. Отруїлася газом. Та померла. З чотирьох інших дві знову вийшли заміж.
У четвертій палаті лежав чоловік, уже дванадцять років розбитий паралічем. Шкіра у нього була жовта, як віск, борідка чорна, ріденька, очі незвичайно великі, байдужі.
— Як справи? — запитав Жафе.
Чоловік зробив якийсь непевний рух. Потім очима показав на вікно:
— Погляньте на небо! Буде дощ, я передчуваю це. — Він посміхнувся: — Під час дощу краще спиться.
Перед ним на ковдрі лежала шкіряна шахова дошка з повтиканими в дірочки фігурами. Поряд лежала ціла купа газет і кілька книжок.
Ми пішли далі. Я побачив молоду жінку з повними жаху очима й синіми губами, скалічену важкими пологами… Виродливе дитя з слабими, вивернутими ніжками і з водянкою .голови…Чоловіка без шлунка… Старезну жінку, яка плакала, що про неї не турбуються рідні; на їх думку, вона надто довго вмирає… Одну сліпу, яка вірила, що знову стане зрячою… Сифілітичну дитину з кривавим висипом, біля ліжка якої сидів батько… Жінку, якій вранці того дня вирізали другу грудь… Іншу-скручену ревматизмом… Третю-з вирізаними яєчниками… Одного робітника з розчавленими нирками…
Ми проходили палату за палатою, і в кожній було те ж саме — стогін, судорожне скривлені тіла, нерухомі, майже згаслі постаті, заплутаний клубок безмежної туги, страху, покірності своїй долі, болю, розпачу, горя… І кожного разу, коли зачинялися двері палати, в коридорі раптом знову я бачив рожеве світло неземного вечора, знову і знову після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара м’якого рожево-сірого блиску, і тоді важко було сказати, впливала вона як жахливий глум чи як надлюдська втіха.
Перед входом до операційної зали Жафе зупинився. Яскраве світло проникало крізь матові шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили до операційної довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Вона не помітила мене. Дивилась кудись удалину. Але я весь здригнувся від тих очей — в них було стільки мужності, самовладання і спокою.
На обличчі Жафе раптом визначилася втома.
— Не знаю, чи вірно я зробив, — сказав він, — але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворі, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.
Я кивнув головою:
— Ви зробили правильно.
— Дев’ять років тому померла моя дружина, їй було двадцять п’ять років. Ніколи не хворіла. Грип. — Він секунду помовчав. — Ви розумієте, чому я сказав вам про це?
Я знову кивнув.
— Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. Дивні речі бувають у житті.
Його обличчя покрилося зморшками. Підійшла сестра і щось пошепки сказала йому. Він випрямився й кивнув у бік операційної зали.
— Тепер я мушу йти туди. Робіть так, щоб Пат не помічала, що ви заклопотані. Це — найважливіше. Ви зможете триматися так?
— Зможу, — сказав.
Він подав мені руку і швидко пішов із сестрою через скляні двері в яскраво освітлений зал.
Я повільно пішов довгими сходами вниз. Чим нижче спускався, тим робилося темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. А коли вийшов на вулицю, то побачив ще раз рожевий присмерк: він ніби війнув від обрію глибоким подихом і одразу погас, посірів.
Якийсь час я сидів у машині, впіривши погляд в одну точку. Потім взяв себе в руки й поїхав назад до майстерні.
Кестер чекав мене біля воріт. Я в’їхав у двір і вийшов з машини.
— Ти вже знаєш? — спитав я.
— Знаю, — відповів він. — Але Жафе хотів про це тобі сказати сам.
Я мовчки кивнув.
Кестер очікувально дивився на мене.
— Отто, — сказав я. — Ми не діти і розуміємо, що ще не все втрачено. Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде триматись на висоті сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра буде легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. Може, сьогодні підемо куди-небудь усі разом?
— Ну, зрозуміло, Роббі. Я вже подумав про це і попередив Готфріда.
— Коли так, то дай мені “Карла” ще раз. Я заїду додому і візьму спершу Пат, а потім, через годину, вас.
— Добре.
Я поїхав. На Ніколаїштрасе мені спало на думку, що я забув собаку. Я розвернувся й поїхав назад, щоб забрати його.
В магазині не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині магазина на розкладушці. В руці він тримав пляшку.
— Обмахорив мене Густав, — сказав він; од нього смерділо алкоголем так, ніби поруч був горілчаний завод.
Тер’єр стрибнув мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточився і раптом заплакав.
— Собачко мій, тепер і ти підеш від мене… всі залишають мене… Тільда померла… Мінни немає… скажіть мені, навіщо, власне, живе така людина, як я?
Цього ще мені бракувало! Маленька, безутішна електрична лампочка, яку він тепер ввімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок, і маленький, опухлий від спиртного чоловічок у цьому магазині.
— Товстуни, ті-то знають… але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо живемо ми, нещасні пінчери, пане?
Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, почала стрибати на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.
— Коко, — схлипнув чоловічок, сидячи в темряві з пляшкою, — мій єдиний, іди до мене. — Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її в руки.
— Ви погубите тварину, якщо привчите її пиячити, — сказав я.
— А якщо навіть і так, — белькотав він. — На кілька років більше на прив’язі чи менше… все однаково… однаково… пане…
Я взяв собачку, який уже притиснувся до мене теплим тільцем, і пішов. Цуценя покірливо бігло рядом зі мною довгими, плавними стрибками до машини.
Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи собачку на вірьовочці. В коридорі зупинився і поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був, як і звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив собачку.
Сам я лишився в коридорі, чекав, тримаючи вірьовку.
Але замість голосу Пат неждано почув бас пані Залевської:
— Царице небесна!..
Перевівши віддих, я заглянув у кімнату. Мені була страшна лише перша хвилина наодинці з Пат. Тепер усе пішло легко. На пані Залевську можна було покластися, як на камінну гору. Вона велично сиділа за столом, на якому стояла чашка кави, і розкладала в якомусь містичному порядку колоду карт. Пат із сяючими очима присіла біля неї, щоб та провістила її майбутнє.
— Добрий вечір, — раптом зрадівши, привітався я.
— А ось і він іде, — сказала, сповнюючись гідності, пані Залевська. — Близькою дорогою у вечірній час; з ним чорний король…
Собача рвонулося й, гавкаючи, кинулося з-під моїх ніг у кімнату.
— Боже мій! — вигукнула Пат. — Та це ж ірландський тер’єр!
— Моє шанування! — сказав я. — Кілька годин тому я ще не знав цього.
Пат нахилилась до собачати, і воно сміливо кинулось до неї.
— Як же його звати, Роббі?
— Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, якщо зважати на характер попереднього господаря.
— Він буде наш?
— Так, наскільки одна жива істота може належати іншій.
Їй перехопило дух від радості.
— Ми назвемо його Біллі, Роббі! Коли моя мама була ще дівчиною, у неї був собачка. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!
— Тоді я попав у саму точку, — сказав я.
— А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? — запитала пані Залевська.
— У нього родовід, як у князя, — відповів я. — А князі всі охайні.
— Маленькими вони не дуже охайні. Скільки йому?
— Вісім місяців. Це так само, як людині шістнадцять років.
— Але ж на вигляд він неохайний, — констатувала пані Залевська.
— Його треба лише помити, і все тут.
Пат підвелася й обняла пані Залевську за плечі. Я зніяковілий дивився на неї.
— Мені завжди хотілося мати собаку, — сказала вона. — Ми можемо його залишити у себе, правда? Адже ви нічого не матимете проти?
Матуся Залевська, скільки я її знав, уперше була в замішанні.
— Ну, що ж, якщо ви так хочете, — відповіла вона. — Адже і карти показали так. Сюрприз у домі від якогось пана.
— А чи показали карти, що ми сьогодні ввечері підемо гуляти? — спитав я.
Пат засміялась:
— До цього ми ще не дійшли, Роббі. Ми лише вгадали про тебе.
Пані Залевська підвелася й поспіх збирала карти.
— Картам можна вірити, можна не вірити, а можна вірити навиворіт, як мій Залевський. Йому завжди випадала пікова дев’ятка як провісник нещастя у рідинній стихії. Через те він гадав, що йому слід остерігатися води. Але, як виявилося, то був шнапс і пілзенське пиво.
— Пат, — сказав я, міцно обнявши її, коли Залевська вийшла, — яке щастя прийти додому і зустріти тебе тут. Для мене це знову і знову сюрприз. Коли я пробігаю останні сходинки наверх і відчиняю двері, у мене завжди від хвилювання мало не вискочить серце: я все не вірю, що це дійсність.
Пат з посмішкою глянула на мене. Вона майже ніколи не відповідала, коли я так говорив до неї. Та я й уявити собі не міг і, мабуть, мені неприємно було б, якби вона мені відповідала, припустімо, щось подібне. Я вважав, що жінка не повинна говорити чоловікові про те, що любить його. Її очі сяяли від щастя, і цим вона говорила більше, ніж можна сказати словами.
Я довго тримав її в обіймах, відчував тепло її тіла, запах її волосся… Я міцно тримав її в обіймах, і для мене ніщо не існувало, крім неї-темрява відступила, Пат була зі мною, вона жила, дихала, і я був повний надій.
— Ми, правда, підемо кудись, Роббі? — поворухнулися її губи на моєму обличчі.
— Та ще й усі разом, — відповів я. — Кестер і Ленц теж. “Карл” уже чекає нас біля входу.
— А Біллі?
— Біллі, звичайно, поїде з нами. Куди ж нам інакше дівати рештки вечері! Чи ти вже повечеряла?
— Ні, ще ні. Я чекала тебе.
— Але ж ти не повинна чекати мене. Ніколи. Це просто жахливо — чекати когось.
Вона похитала головою:
— Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш чого чекати.
Вона ввімкнула світло біля дзеркала:
— А тепер я мушу починати одягатись, інакше не встигну. Ти теж підеш одягатись?
— Пізніше, — відповів я. — Мені недовго. Дозволь мені ще трохи лишитись тут.
Я покликав до себе собачку й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько і дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував таємниці цього одвічно чужого, жіночого, як тоді, коли вона безмовно вешталася туди” й сюди перед дзеркалом, задумливо приміряла ту чи іншу одежину, цілком занурившись у свої думки, підсвідоме віддаючись чуттям своєї статі. Мені важко було уявити, щоб жінка пащекувала й сміялася, одягаючись, — а коли вона так робить, тоді їй бракує таємничості і тієї ніколи не вловимої і незбагненної чарівності.
Я любив м’які, еластичні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона одним рухом легко поправляла зачіску або обережно й тонко, ніби стрілою, проводила штифтом по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і дещо на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, її обличчя, серйозне і зібране, на мить спокійно й уважно затримувалось перед відображенням у дзеркалі, і коли обидва образи сходилися докупи, здавалося, ніби то вже не було відображення в дзеркалі, ніби дві жінки — одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть — сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.
У кімнату з кладовища війнуло свіжим вечірнім подихом. Я сидів мовчки, однак я нічого не забув із того, про що довідався перед вечором, я все пам’ятав, — але коли отак дивився на Пат, то відчував, як гнітючий сум, що каменем лежав у мене на душі, знову і знову заливали хвилі буйної надії, як він перетворювався в надію і змішувався з нею, одне переходило в інше — сум, надія, вітер, вечір і дівчина-красуня між блискучими дзеркалами й свічниками… На якусь мить мене охопило дивне почуття, наче тільки це й є справжнє життя в його найглибшому розумінні, а може, навіть і щастя: кохання з такою глибокою тугою, страхом за майбутнє і мовчазним усвідомленням небезпеки.
XIX
Я стояв на стоянці й чекав. Під’їхав на своїй машині Густав і став за мною.
— Ну, як твій цуцик, Роберте? — спитав він.
— Живе, як у бога за пазухою, — відповів я.
— А ти?
Я невдоволено махнув рукою:
— Теж непогано жив би, якби більше заробляв. Уяви собі — за сьогодні дві ходки по п’ятдесят пфенігів.
Густав кивнув головою:
— Дедалі гірше й гірше. І так всюди. До чого ми тільки доживемося отак?!.
— А тут іще так потрібні гроші! — сказав я. — Саме тепер! Багато треба грошей.
Густав почухав підборіддя:
— Багато грошей!.. — Потім поглянув на мене. — Чесним шляхом ніхто не розбагатіє, Роберте. Можна лише спекуляцією. А якби спробувати на тоталізаторі? Сьогодні скачки. Я знаю там одну першокласну лавочку. Недавно поставив на Аїду і заробив у двадцять вісім разів більше.
— Що ж, мені однаково. Головне, щоб був якийсь шанс.
— А ти вже коли-небудь пробував?
— Ні.
— Тоді в тебе дитяча рука! Такою рукою можна ризикнути. — Він глянув на годинник. — Ну що — поїдем? Якраз устигнемо.
— Гаразд! — Після операції з собакою я проникся великим довір’ям до Густава.
Лавочка займала досить просторе приміщення. Праворуч торгували тютюновими виробами, ліворуч містився тоталізатор. Вітрина вся була завішена зеленими й рожевими спортивними газетами та надрукованими на машинці об’явами про скачки. Вздовж однієї стіни стояв довгий пульт з кількома письмовими приборами. За ним моталося три чоловіки. Один щось кричав у телефон, другий бігав сюди й туди з якимись аркушиками паперу в руках, а третій, зсунувши котелок аж на потилицю, з товстою, чорною бразільською сигарою в зубах, без піджака, засукавши рукава, сидів за пультом і записував ставки. Сорочка на ньому була густофіолетового кольору.
На моє здивування, там було досить людно. Переважали люди нижчого прошарку — ремісники, робітники, дрібні чиновники, кілька повій і сутенерів. Біля самих дверей нас зупинив якийсь чоловік у брудних сірих гамашах, сірому береті і в сірому сюртуці.
— Фон-Білінг. Ризикнем, панове? Певний виграш!
— Як пальцем у небо, — відповів Густав, раптом зовсім преобразившись.
— Всього п’ятдесят пфенігів, — наполягав Білінг. — Я особисто знаю тренера. Здавна… — додав він, помітивши мій зацікавлений погляд.
Густав уже студіював списки учасників.
— Коли вийде бюлетень “Отей”? (1) — гукнув він до стойки.
— О п’ятій, — квакнув помічник.
— Філомена — славна кобила, — бурмотів Густав. — Чудова коняка для далекого забігу. — Він уже потів від хвилювання. Раптом спитав: — Що на черзі?
— Гоппегартен (2), — відповів хтось поруч.
Густав продовжував вивчати списки.
— Для початку ми поставимо кожен по дві монети на Трістана, цей переможе, — пояснив він мені.
— А ти хоч якусь уяву маєш про нього? — запитав я.
— Уяву? — перепитав Густав. — Я знаю кожен кінський копит.
— І все ж ставите на Трістана? — поцікавився хтось поруч. — Старанна Лізхен, чоловіче, єдиний шанс! Я особисто знаю Джонні Бернса.
— А я сам — власник стайні Старанної Лізхен, — відрубав йому Густав. — Я знаю ще краще!
Він сказав чоловікові за пультом наші ставки. Одержавши свої квитанції, ми сіли ближче до буфету, де стояло кілька столиків із стільцями. Навколо нас шуміло — які тільки клички не називались! Двоє робітників дискутували про скачки в Ніцці, два поштарі вивчали інформацію про парі в Парижі, а один кучер вихвалявся, що він був колись наїзником на рисаках. Лише один товстун, у якого волосся стирчало, як у їжака, сидів байдужий за столиком і поглинав бутерброди. Двоє інших, прихилившись до стіни, пожадливо дивилися на нього. Кожен з них тримав у руці по квитку, але їхні обличчя були такі запалі, ніби вони три дні не їли.
Пронизливо задзвенів телефон. Всі насторожили вуха. Служник викрикував клички. Про Трістана ніде нічого не було чути.
— Чорт забери! — вилаявся Густав, почервонівши по самі вуха. — Соломон переміг. Хто міг таке подумати, може ви? — роздратовано звернувся він до поклонника Старанної Лізхен.
— Але ж і ваш був серед тих, що “потім прийшли…”
Між нами ніби з землі виріс фон-Білінг.
— Панове, якби ви послухали мене, я назвав би вам Соломона! Якщо хочете до наступного забігу…
Густав зовсім не слухав його. Він уже заспокоївся і встряв у розмову з поклонником Старанної Лізхен як знавець із знавцем.
— Ви хоч трохи розбираєтеся в конях? — запитав мене Білінг.
— Аністілечки, — признався я.
— Тоді ставте! Ставте! Але тільки сьогодні, — додав він пошепки, — і більше ніколи. Послухайте мене. Ставте… все одно — на Короля Ліра чи на Срібну Міль… хай навіть на L’heure bleue (3). Я нічого не хочу заробити на вас. Лише дасте мені що-небудь, коли виграєте.
Від ігорного азарту у нього тряслося підборіддя. Я знав правило ще з гри в покер: початківці часто виграють.
— Ну, добре, — сказав я, — на що ж ставити?
— На що хочете… на що хочете…
— L’heure bleue звучить непогано, — сказав я, — так тому й бути: десять марок на L’heure bleue!
— Ти з глузду з’їхав? — накинувся на мене Густав.
— Ні, нівроку, — відповів я.
— Десять марок на того банкрота, якого давно вже слід було здати на ковбаси?
Поклонник Старанної Лізхен, який тільки-но назвав Густава шкуродером, бурхливо підтримав його:
— Тю-тю! Він ставить на Льор бльо! Та то ж корова, а не кінь, пане! Майєнтраум обставить його на двох ногах, як захоче! І ви вірите в перемогу?
Білінг благальне дивився на мене і робив знаки.
— Вірю! — сказав я.
— Пиши пропало, — зневажливо пирхнув поклонник Старанної Лізхен.
— Наївняк! — Навіть Густав вирячився на мене, ніби на готентота. — Джіпсі II, того знає кожна дитина ще в утробі матері.
— Я не відступлю від свого L’heure bleue, — заявив я. Тепер було вже пізно міняти, це б суперечило всім законам шукачів щастя.
Чоловік у фіолетовій сорочці передав мені мій квиток. Густав і поклонник Старанної Лізхен дивились на мене, як на зачумленого. Вони демонстративно одійшли від мене і протиснулись до пульта, де з почуттям взаємної поваги, висміюючи один одного, поставили на своїх коней — Джіпсі II і Майєнтраум.
У цю мить хтось із присутніх упав. То був один з тих виснажених, що стояли біля столів. Він ковзнув по стіні і гепнувся на підлогу. Двоє поштарів підняли його й посадили на стілець. Обличчя його посіріло, рот був відкритий.
— Боже ж мій! — сказала одна з повій — повна, чорнява особа з гладко зачесаним волоссям і низьким лобом. — Хоч би хто-небудь дав склянку води.
Мене здивувало, що мало хто з присутніх звернув увагу на непритомного. Більшість лише побіжно глянули на нього і знову повернулися до тоталізатора.
— Тут завжди таке буває, — сказав Густав. — Безробітні. Закладають до останнього пфеніга. Все чекають великих грошей — тисяч на десять.
Кучер приніс із тютюнового кіоска склянку води. Чорнява повія втопила туди свою хусточку і помочила нею лоб і виски непритомного. Той зітхнув і раптом розплющив очі. Щось моторошне було в тому, що вони беззвучно знову з’явилися на згаслому обличчі — так, ніби крізь проріз скам’янілої, сірої маски зацікавлено виглянула якась інша, незнайома істота.
Жінка взяла склянку з водою й дала йому пити. При цьому вона тримала його, наче дитину, на руці. Потім простягла руку до стола того ненажери з наїжаченим волоссям і взяла бутерброд.
— На, вкуси трошки… але не поспішай, поволі… та не відкуси мені пальця… От так, а тепер знову ковтни води…
Чоловік, що сидів за столом, скоса поглянув на свій бутерброд, проте не сказав нічого. Обличчя потерпілого поступово наливалося кров’ю. Він пожував ще трохи, потім, хитаючись, підвівся. Жінка підтримувала його до дверей. Потім, квапливо оглянувшись назад, розкрила свою сумочку:
— На… а тепер краще йди звідси і поїж чогось замість того, щоб битись об заклад…
Один з сутенерів, що весь час сидів до неї спиною, обернувся. Обличчя у нього було, як у хижої птиці, вуха стирчали вбік; на ньому були лаковані черевики і спортивний кашкет.
— Що ти дала йому? — запитав він.
— Гривеник.
Він штовхнув її ліктем у груди:
— По-моєму, значно більше! Не смій без мого дозволу…
— Не варто гарячитись так, Еде, — сказав другий.
Повія вийняла пудреницю й почала підмальовувати губи.
— А хіба неправда? — сказав Еде.
Повія не відповіла.
Задзвонив телефон. Я спостерігав за Еде і прослухав інформацію.
— Оце називається повезло! — раптом вигукнув Густав. — Панове, це не просто повезло — тут цілий віз з причепом! — Він гепнув мене по. плечу: — Сто вісімдесят марок загріб ти ні за що ні про що, чоловіче божий! Твоє соб-цабе з чудернацькою кличкою перемогло!
— Що, справді? — спитав я.
Чоловік з розчавленою бразільською сигарою в зубах і в пишнобарвній сорочці кисло кивнув і взяв мій квиток.
— Хто вам підказав?
— Я, — поквапливо сказав Білінг, смиренно посміхаючись, і, повний надій, з поклоном протиснувся наперед. — Я, якщо дозволите… Мої зв’язки…
— Ну, брат… — Начальство навіть не удостоїло його поглядом і відрахувало мені гроші.
На якусь мить у всьому приміщенні запанувала абсолютна тиша. Всі дивилися в мій бік. Навіть непохитний ненажера підвів голову.
Я сховав гроші в кишеню.
— І на цьому кінець! — шепотів Білінг. — Більше не ставте! — його обличчя вкрилося червоними плямами.
Я пхнув йому в руку десять марок.
Густав, підморгнувши, стусонув мене під ребра:
— Ну, що я тобі сказав! Ти тільки слухай Густава — будеш лопатою загрібати гроші!
Я вважав зайвим нагадувати колишньому єфрейторові санслужби про Джіпсі II. Та це, мабуть, йому самому спало на думку.
— Давай рушати звідси, — сказав він, — для знавців своєї справи сьогодні непідхожий день.
Біля самих дверей мене хтось сіпнув за рукав. Я оглянувся: поклонник Старанної Лізхен.
— На що б ви поставили на гонках пам’яті Масловського? — запитав він з повагою, пожадливо дивлячись на мене.
— Тільки на Отче наш, — відповів я і пішов з Густавом до ближчої закусочної, щоб випити по чарці за здоров’я L’heure bleue.
Через годину я знову програв тридцять марок. Бо ж кортіло. Але потім припинив гру. Коли ми йшли звідти, Білінг вручив мені якийсь листочок:
— На той випадок, коли вам щось буде потрібно. Або вашим знайомим… я представляю цю фірму. — То була реклама фірми, що демонструє кінофільми в приватних квартирах. — Я також виступаю посередником по купівлі поношеного одягу. Оплата готівкою! — крикнув він мені навздогін.
О сьомій годині я поїхав до майстерні. Посеред двору стояв “Карл”; його мотор ревів.
— Добре, що ти з’явився, Роббі! — гукнув Кестер. — Ми саме збираємось виїхати за місто, щоб випробувати машину! Сідай!
Вся наша фірма, сповнена надій, зібралася в повному складі. Отто дещо замінив у “Карла”, дещо вдосконалив, бо мав намір через два тижні взяти участь у гірських перегонах. А тепер мав відбутися пробний виїзд.
Ми сіли в машину. Юпп зайняв місце поряд з Кестером, закривши обличчя величезними захисними окулярами. У нього б стався розрив серця, якби його не взяли з собою. Ми з Ленцом сіли позаду.
“Карл” вихором полетів вулицями. Досягши заміського шосе, ми йшли з швидкістю сто сорок кілометрів на годину. Ми з Ленцом, зігнувшись, припали до спинки переднього сидіння; зустрічний вітер був такої сили, що, здавалося, відірве голову. По обидва боки шосе повз нас пролітали тополі; скати свистіли, і чарівний звук мотора, як дикий крик свободи, пронизував нас до самих кісток.
Через чверть години ми побачили поперед себе чорну точку, яка швидко росла на очах. То була досить важка машина і мчала кілометрів вісімдесят, а то й сто на годину. Вона йшла недосить рівно по шосе, а кривляла сюди й туди. Дорога в тому місці була вузька. Тому Кестер збавив темп руху. Коли ми були на відстані сотні метрів і вже хотіли сигналити, то побачили, як з бокової дороги праворуч наближався мотоцикліст і в ту ж мить зник за кущами перед перехрестям.
— Ет, біс би його!.. Тут може скоїтись лихо! — вигукнув Ленц.
У ту ж мить на шосе вискочив мотоцикліст — за двадцять метрів від зустрічної машини. Він, певно, недооцінив її швидкості і тому мав намір розвернутися поперед неї. Машина різко рвонулася вліво, щоб ухилитися від мотоцикла, але він у цей час теж подався ліворуч. Машина знову рвонулася направо і заднім крилом зачепила мотоцикл так, що він перекинувся й відлетів набік. Мотоцикліста викинуло на шосе. Машину кидало з боку на бік, вона не могла одразу лягти на курс, зірвала дороговказ, збила ліхтарний стовп і з гуркотом ударилася в дерево.
Все це сталося за кілька секунд. У ту ж мить, все ще йдучи на великій швидкості, ми були там. Запищали скати. Отто пустив “Карла”, як добре натренованого коня, між мотоциклістом, його машиною і автомобілем, що стояв поперек дороги й димів. Ліворуч він мало не зачепив руку мотоцикліста, а праворуч — задок машини; потім мотор заревів, “Карл” вирівнявся, завищали гальма, і все стихло.
— Здорово зманеврував ти, Отто! — сказав Ленц.
Ми побігли назад і миттю відчинили дверцята машини. її мотор ще працював. Кестер одним рухом руки вирвав з щитка управління ключ. Коли пихтіння машини завмерло, ми почули стогін.
Усі шибки великого лімузина були розбиті. В напівтемряві кузова ми побачили закривавлене обличчя якоїсь жінки. Біля неї, затиснутий між кермом і сидінням, лежав чоловік. Спершу ми витягли жінку й поклали на землю. Все її обличчя було порізане склом, кілька осколків ще стирчало в ньому, але кров сочилася повільно. Гірше було з правою рукою. З білого рукава жакета, просоченого кров’ю, крапало. Ленц розрізав його. Виявилося, що порізана артерія. Ленц скрутив свою хусточку в жгут.
— Витягайте чоловіка, я тут справлюся сам, — сказав він. — Треба скоріше відвезти їх до найближчої лікарні.
Щоб вивільнити чоловіка, нам довелося зняти спинку сидіння. На щастя, у нас було досить інструмента, і все пішло досить швидко. Чоловік теж стікав кров’ю і, очевидно, зламав собі кілька ребер. Коли ми допомогли йому вибратися з машини, він, скрикнувши, упав. З коліном теж щось було не гаразд. Але нашвидку ми не могли йому надати ніякої допомоги.
Кестер заднім ходом підвів “Карла” до місця катастрофи. Жінка закричала з переляку, побачивши його, хоча він ішов не так-то вже й швидко. Ми відкинули назад спинку одного з передніх сидінь і поклали чоловіка. Жінку влаштували на задньому сидінні. Я став біля неї на підніжку, а на другому боці Ленц підтримував чоловіка.
— Юппе, лишайся тут і пильнуй за машиною, — сказав Ленц.
— А куди, власне, подівся мотоцикліст? —запитав я.
— Накивав п’ятами, коли ми клопоталися біля машини, — пояснив Юпп.
Ми потихеньку рушили. Поблизу сусіднього села містився невеличкий санаторій. Ми часто бачили його, проїжджаючи мимо. Він, ніби приплюснутий. білів на горбі. Наскільки ми знали, то був приватний будинок для божевільних, призначений для легко хворих, багатих пацієнтів. Але там, напевно, був лікар і перев’язочна кімната.
Виїхавши на пагорб, ми подзвонили. Вийшла досить гарненька сестра. Побачивши кров, вона зблідла і втекла назад. Невдовзі вийшла друга, значно старіша.
— На жаль, — сказала вона з першого погляду, — наш заклад не пристосований до обслуговування потерпілих. Вам доведегься їхати до лікарні імені Вірхова. Це недалеко.
— Це майже година їзди звідси, — заперечив Кестер.
Сестра глянула на нього непохитним поглядом:
— Ми зовсім не пристосовані для прийому таких пацієнтів. Та тут і лікаря немає…
— Значить, ви порушуєте закон, — заявив Ленц. — Приватні заклади, подібні вашому, повинні мати постійного лікаря. Ви мені дозволите скористуватись вашим телефоном? Я хотів би зв’язатися з поліцією і редакцією щоденної газети.
Сестра завагалась.
— Гадаю, вам нема чого турбуватися, — холодно сказав Кестер. — За роботу вам напевно добре заплатять. А зараз нам потрібні носилки. І лікаря ви, звичайно, знайдете.
Вона все ще вагалась.
— Носилки у вас теж повинні бути, згідно з законом, — пояснив Ленц, — так само, як і в достатній кількості перев’язочний матеріал…
— Так, так, — поквапливо відповіла сестра, очевидно приголомшена такою обізнаністю, — зараз я пришлю кого-небудь… — і зникла за дверима.
— Оце так діла… — сказав я.
— Таке можеш зустріти і в міській лікарні, — байдуже відповів Готфрід. — Спочатку гроші, потім бюрократія, а вже потім допомога.
Ми повернулися назад і допомогли жінці вилізти з машини. Вона весь час мовчала, потупивши погляд на свої руки. Ми завели її до амбулаторії на першому поверсі. Тут з’явилися і носилки. Ми підняли чоловіка. Він застогнав:
— Хвилиночку… — Ми почекали. Він заплющив очі. — Я хотів би, щоб ніхто нічого не знав, — над силу вимовив він.
— Ви тут зовсім не винні, — пояснив Кестер. — Катастрофа відбулася у нас на очах, і ми охоче виступимо свідками на вашій стороні.
— Я не про те, — сказав чоловік. — Я з інших причин не хотів би ніякої огласки. Розумієте… — Він показав очима на двері, куди ми провели жінку.
— Тоді ви потрапили в надійне місце, — пояснив йому Ленц. — Це приватний заклад. Єдине, що потрібно вам зараз, це прибрати машину, поки поліція не побачила її.
Чоловік підвів голову:
— Чи не могли б ви і це зробити для мене? Подзвонити до ремонтної майстерні? І прошу вас — дайте мені вашу адресу! Я хочу… я зобов’язаний вам…
Кестер зупинив його помахом руки.
— Але ж чому? — провадив своєї чоловік. — Я б дуже хотів знати…
— Дуже просто, — відповів Ленц. — Ми самі тримаємо ремонтну майстерню і займаємось такими машинами, як ваша. Ми зараз же візьмемо її з собою, якщо ви не заперечуєте, і знову приведемо її до ладу. Цим ми допоможемо вам і, до певної міри, собі теж.
— Охоче погоджуюсь, — сказав чоловік. — Ось вам моя адреса — я сам тоді приїду за машиною. Або когось пришлю.
Кестер сховав до кишені візитну картку, і ми внесли чоловіка до приміщення. Тим часом прийшов лікар, молодий ще чоловік. Він змив жінці кров з обличчя, і тепер на ньому видно було глибокі порізи. Жінка підвелася, спираючись на здорову руку, і вп’ялася очима в блискучий нікель якоїсь чаші, що стояла на перев’язочному столі.
— Ох… — простогнала вона і з повними жаху очима опустилася в крісло.
Ми поїхали в село, шукаючи майстерні. Там позичили у коваля буксировочний пристрій і вірьовку, пообіцявши йому за це двадцять марок. Однак він виявився недовірливим і хотів сам побачити машину. Ми взяли його з собою і поїхали назад.
Юпп стояв посеред дороги і махав рукою. Але ми і без нього бачили, що сталося. Край дороги стояв старий, з високими бортами мерседес, а чотири чоловіки возилися біля розбитої машини, готуючись узяти її на буксир.
— Ми приїхали саме вчас, — сказав Кестер.
— Це брати Фогт, — пояснив коваль. — Небезпечна банда. Живуть по той бік шосе. Як уже що-небудь зграбастають, то не випустять із рук.
— Побачимо, — сказав Кестер.
— Я їм усе пояснив уже, пане Кестер, — шепотів Юпп. — Протизаконна конкуренція. Хотять забрати машину до своєї майстерні.
— Ясно, Юппе. Постійте поки що тут.
Кестер підійшов до найбільшого з чотирьох і почав говорити з ним. Він пояснив йому, що та машина належить нам.
— У тебе є що-небудь важке? — запитав я Ленца.
— Лише в’язка ключів, але вони мені самому потрібні. Візьми розвідний ключ.
— Краще не треба, — сказав я, — він може призвести до каліцтва. Жаль, що на мені такі легенькі черевики. Ато б найкраще— пинати ногою.
— Ви візьмете участь? — запитав Ленц коваля. — Тоді нас буде чотири на чотири.
— Краще вже ні. А то вони завтра розгромлять мене. Я буду дотримуватись суворого нейтралітету.
— І то добре, — сказав Готфрід.
— Яз вами, — заявив Юпп.
— Не смій! — сказав я. — Твоє діло — дивитись, чи ніхто не йде, і більш нічого.
Коваль відійшов від нас трохи вбік, щоб ясніше показати свій суворий нейтралітет.
— Не верзи дурниць! — почув я в ту ж мить, це огризнувся на Кестера найбільший з братів Фогт. — Хто перший приїхав, той перший і меле! От і все! А тепер ушивайтеся звідси!
Кестер пояснив йому ще раз, що машина належить нам. Він запропонував Фогтові поїхати в санаторій і пересвідчитися. Ми з Ленцом підійшли ближче.
— Ви, мабуть, теж хочете потрапити в лікарню, га? — погрожував Фогт.
Кестер не відповів йому й підійшов до машини. Три інших Фогти випрямилися. Тепер вони стояли близько один біля одного.
— Давайте сюди буксир, — звернувся Кестер до нас.
— Ти що! — визвірився на нього старший Фогт. Він був на голову вищий за Кестера. — Співчуваю вам, — сказав Кестер, — але машину ми заберемо з собою.
Ми з Ленцом підступили ще ближче, тримаючи руки в кишенях. Кестер нахилився до машини. В ту ж мить Фогт відштовхнув його ногою. Отто чекав цього; він схопив Фогта за ногу й повалив на землю. Потім випростався і пнув другого Фогта, який саме підняв домкрат, у живіт; той поточився і теж упав. Ще мить — і ми з Ленцом накинулися на двох інших.
Мені зразу ж дісталося по пиці. Удар був не страшний, але в мене з носа полилася кров, я промахнувся — рука ковзнула по м’ясистому підборіддю Фогта. Він ударив мене в око, і я повалився так невдало, що Фогт уже на землі зміг мене стусонути ще й у живіт. Він притиснув мене до асфальту й схопив руками за горло. Напруживши шийні м’язи, щоб він не задушив мене, я спробував скорчитись і перевернутись, щоб відштовхнути його ногами або пнути в живіт. Але на моїх ногах товкся Ленц із своїм Фогтом, і я не міг звільнити їх. Хоча мені й вдалося напружити в’язи, дихати було важко, бо закривавлений ніс не пропускав повітря.
Поступово у мене тьмяніло в очах, обличчя Фогта дрижало передо мною, як холодець, і я відчув уже чорну тінь над головою. Раптом останнім своїм поглядом я побачив біля себе Юппа; він стояв на колінах в кюветі, уважно й спокійно спостерігав за моїми конвульсіями і, коли в якусь мить йому здалося, що вже пора, стукнув Фогта молотком у зап’ясток. Після другого удару Фогт відпустив мене й, розлючений, хотів схопити Юппа; тойвідскочив на півметра назад і спокійно стукнув його утретє по пальцях, а потім ще раз — по голові.
Я підвівся, накинувся на Фогта і тепер і собі почав душити його за горло. В цю мить хтось дико заревів і потім застогнав:
— Пусти… пусти…
То був найстарший Фогт. Кестер вивернув йому руку за спину і сіпнув її вгору. Фогт подався головою наперед аж до землі, і Кестер, упершись коліном йому в спину, продовжував викручувати руку. Поштовхом коліна він подав її далі до потилиці. Фогт заревів, але Кестер знав, що ми матимемо спокій лише тоді, коли він доконає його. Отто сильним ривком вивихнув йому руку і тоді вже пустив.
Якийсь час Фогт лежав на землі. Я підняв голову. Один з братів ще стояв на ногах, але відчайдушний крик старшого буквально паралізував його.
— Забирайтеся звідси, а то ще раз повторимо вам операцію, — сказав йому Кестер.
На прощання я ще раз стукнув свого Фогта головою об шосе і відпустив. Ленц уже стояв біля Кестера. Піджак на ньому був розірваний. З куточків губ текла кров. Здавалося, боротьба була не скінчена, бо його Фогт хоча теж був у крові, але стояв на ногах. Усе вирішила поразка найстаршого брата. Ніхто не наважився сказати навіть слова. Вони допомогли старшому звестися, на ноги й пішли до своєї машини. Неушкоджений ще раз повернувся назад і взяв домкрат. При цьому він скоса поглядав на Кестера, як на чорта. Потім мерседсс задеренчав і поїхав геть.
Раптом з’явився коваль.
— Тепер вони дістали по саму зав’язку, — сказав він. — Такого з ними давно не було. Старший уже раз сидів за вбивство.
Йому ніхто не відповів. Кестер стрепенувся.
— Чортові свині, — сказав він. Потім круто обернувся до нас: — Ну, за діло!
— Я вже тут, — відрапортував Юпп, волочачи буксир.
— Підійди-но сюди, — покликав я. — Від сьогодні ти унтер-офіцер і маєш право починати палити сигари.
Ми підняли передок розбитої машини і прив’язали її тросом до “Карла”.
— Ти гадаєш, це йому не пошкодить? — звернувся я до Кестера. — Зрештою, “Карл” — гоночна машина, а не в’ючний осел.
Він похитав головою:
— Тут же недалеко. І дорога рівна.
Ленц сів у розбиту машину, і ми потихеньку поїхали. Притуливши до носа хусточку, я дивився на поля, на вечірнє, призахідне сонце. Картина перед нами являла собою такий незвичайно глибокий мир, що, здавалося, нічим його й порушити не можна; видно було, що природа була абсолютно байдужа до того, чим займався цей непутящий мурашник, що зветься людством. Для неї було набагато важливішим, щоб хмари в цей вечірній час поступово набрали вигляду золотистих гір, щоб з обрію беззвучно насувалися на землю фіолетові тіні вечірнього присмерку, щоб жайворонки поверталися з безмежних небесних просторів додому, в свої борозни, щоб поступово наступала ніч…
Ми в’їхали до свого двору. Ленц вибрався з аварійної машини й урочисто зняв перед нею капелюх:
— Привіт тобі, благословенна! Сумна пригода привела тебе сюди, але нам ти принесеш, якщо прикинути любовним поглядом, від трьох до трьох з половиною тисяч марок. А тепер дайте мені склянку вишнівки і брусок мила — я хочу остаточно звільнитися від слідів сім’ї Фогт!
Ми всі випили по склянці і зразу ж заходилися розбирати аварійну машину якомога детальніше. Не завжди достатньо було одержати замовлення на ремонт від самого власника; нерідко пізніше з’являлося ще страхове товариство, щоб передати машину куди-небудь в іншу майстерню, зв’язану з ним договором. Тому чим грунтовніше ми її розберемо, тим краще для нас. Тоді платня за монтаж стала б настільки високою, що дешевше було б лишити машину у нас. Ми припинили роботу, коли вже зовсім стемніло.
— Ти будеш виїжджати сьогодні ввечері на таксі? — запитав я Ленца.
— Ні в якому разі, — відповів Готфрід. — Ніколи не слід надто гонитися за заробітками. Для мене сьогодні досить цієї машини.
— А для мене ні, — сказав я. — Якщо ти не поїдеш, я з одинадцяти до двох попасусь біля нічних ресторанів.
— Краще облиш це, — посміхнувся Готфрід. — Замість того поглянь у дзеркало. Останній час тобі щось не везе з твоїм носом. Побачивши такий буряк, ніхто не сяде до тебе в машину. Іди собі додому й положи на нього компрес.
Готфрід мав рацію. Мій ніс таки не годився для виїзду. Тому я невдовзі попрощався й пішов додому. По дорозі стрівся з Гассе, і далі ми йшли разом. Він ніби посірів і взагалі мав нещасний вигляд.
— Ви схудли за останній час, — зауважив я.
Він кивнув головою й розповів мені, що тепер вечорами йому доводиться мало їсти. Дружина майже щодня гіде до нових знайомих і повертається додому пізно вночі. Він задоволений, що вона знайшла собі розвагу, але у нього немає ніякого бажання ввечері ще готувати собі їжу; надто вже стомлений приходить з роботи. Та не дуже й хочеться їсти.
Я спостерігав, як він з обвислими плечима йшов поруч. Можливо, він справді вірив тому, що говорив, але ж як боляче мені було слухати це. Трохи впевненості і трохи грошей — і ця сім’я, це тихе, скромне життя не було б розбите. Я думав про те, що таких людей були мільйони і що їм потрібно лише трохи впевненості і трохи грошей. В якийсь жахливий спосіб існування звузилося до жалюгідної боротьби за животіння. Я думав про сьогоднішню бійку, про те, що бачив і пережив за останні тижні, думав про все, уже мною зроблене, потім став думати про Пат і раптом відчув, що те й інше ніколи не можна звести докупи. Надто велика між ними безодня, надто мерзенним стало життя, щоб знайшлося місце для щастя; щастя не могло бути тривалим, в нього неможливо було вірити, це була якась коротка пауза, а не пристань у житті.
Ми піднялися по сходах і відчинили двері. В передпокої Гассе зупинився:
— Ну, до побачення…
— Поїжте як слід сьогодні, — сказав я.
Він, кволо посміхнувшись, похитав головою, ніби хотів просити пробачення, і пішов у свою порожню, темну кімнату. Я поглянув йому вслід. Потім пішов далі, вздовж довгого, як пожежна кишка, коридора. Раптом почувся тихий спів. Я зупинився, прислухаючись. Спершу мені здалося, ніби чую грамофон Ерни Беніг, але ні; то був голос Пат. Вона була сама в своїй кімнаті й співала. Я оглянувся на двері, в яких зник Гассе, потім знову подався наперед, прислухаючись, і раптом міцно стиснув руки біля грудей, — ех, нехай це тисячу раз буде коротка пауза, а не пристань, нехай вона тисячу раз несумісна з реальним життям, нехай це неймовірно, — саме тому, що це неймовірно, саме тому воно завжди, знову і знову вражає своєю новизною, бо це — всеперемагаюче щастя!
Пат навіть не почула, коли я ввійшов. Вона сиділа на підлозі перед дзеркалом і приміряла капелюшок — маленький чорний берет. Поруч на килимі стояла лампа, Кімнату сповнював затишний, золотавий присмерк, лише її обличчя було освітлене яскравими променями від лампи. Вона присунула до себе стілець, з якого звисав кусок шовку. На сидінні поблискували ножиці.
Я зупинився біля дверей, дивлячись, як Пат заклопотано возиться з беретом. Вона любила сидіти на підлозі, іноді я заставав, коли вона вже ввечері спала десь у куточку на підлозі, а біля неї лежали книжка й собачка.
На цей раз собачка теж лежав біля неї і, узрівши мене, загарчав. Пат підняла очі й побачила в дзеркалі мене. Вона усміхнулась, і мені здалося, що від того все на світі прояснилось. Я пройшов через кімнату, став позад неї на коліна і після всієї мерзоти минулого дня притулився губами до теплої, м’якої шкіри на її потилиці.
Пат підняла чорний берет:
— Я переробила його, любий мій. Чи він тобі тепер подобається?
— Чудовий капелюшок, — сказав я.
— Але ж ти зовсім не дивишся на нього! Я позаду обрізала край і приладнала його спереду.
— Я дуже добре його бачу, — сказав я, ховаючи обличчя в її волосся. — Це такий капелюшок, що паризькі кравці посиніли б від заздрощів, якби побачили його.
— Але ж, Роббі! — вона сміючись відштовхнула мене. — Ти ж не маєш ніякої уяви про нього. Чи ти взагалі коли-небудь бачиш, як я одягнена?
— Я бачу кожну дрібничку, — запевнив я, присівши близенько коло неї на підлогу, хоча трохи в тіні, щоб вона не помітила мого носа.
— Так. А в чому я була вчора ввечері?
— Вчора?.. — Я подумав. І справді не міг пригадати.
— Я так і думала, мій любий! Та ти взагалі нічого не знаєш про мене.
— Правда, — признався я, — але саме це й прекрасно. Чим більше люди один одного знають, тим більше буває непорозумінь. І чим ближче вони знають одне одного, тим більше стають чужими. Подивись на сім’ю Гассе — вони все знають одне про одного, а остогидли одне одному більше, ніж чужі.
Вона наділа маленький чорний берет і подивилася в дзеркало.
— Те, що ти говориш, вірно лише наполовину, Роббі.
— Це можна сказати про вояку істину, — відповів я. — Далі ми не просунемось ніколи. На те ми люди. І ми робимо досить багато дурниць зі своїми напівістинами. Якби ми їх знали цілком, життя взагалі було б неможливим.
Пат скинула берет і кудись-то його відклала. Потім обернулася до мене. При цьому вона побачила мого носа.
— А це що? — злякано спитала вона.
— Нічого страшного. Це тільки зовні так здається. Працював під машиною, і щось упало мені на ніс.
Вона недовірливо глянула на мене.
— Хто знає, де ти знову був! Ти ж ніколи нічого не розповідаєш мені. Я знаю про тебе так само мало, як і ти про мене.
— То це ж іще краще, — сказав я.
Вона принесла полоскальницю з водою, хустку і зробила мені компрес. Потім знову оглянула мене:
— Так виглядає, ніби тебе вдарили. Шия у тебе теж подряпана. Ти, мабуть, вскочив у якусь пригоду, любий мій.
— Найважливіша пригода сьогодні в мене ще попереду, — сказав я.
Вона здивовано підняла очі:
Ще, і так пізно, Роббі? Що ти ще задумав?
— Лишаюсь тут! — відповів я, відкинув компрес і пригорнув її. — Лишаюсь тут з тобою на ввесь вечір!
1. Іподром на західній околиці Парижа. (Прим. перекл.)
2. Іподром за 17 км на схід від Берліна. (Прим. перекл.)
3. Голуба година, світанок (франц).
XX
Серпень був теплий, безхмарний, і в вересні теж погода була майже як улітку; проте з кінця вересня почалися дощі, хмари цілими днями висіли низько над містом, капало з дахів, почалися бурі, і коли я одного недільного ранку прокинувся й підійшов до вікна, то побачив у зелені дерев на цвинтарі сірчаножовті плями і перші голі гілки.
