Вона почала розповідати, але через якусь мить я вже не чув, що вона говорить. Чув лише її голос, і, коли я сидів отак почіпки в темному передпокої, між чучелом дикого кабана і кухнею з зеленими бобами, мені здавалося, ніби двері розчинились і вкотилася хвиля тепла і яскравого світла, ласкава й барвиста, сповнена мрій, прагнень і юності. Я підкорчив ноги, підпер голову рукою, дивився на голову дикого кабана і на заяложені двері кухні, але це не могло протверезити мене — раптом настало літо, подув лагідний вітерець, я бачив вечір над колосистими полями й зеленкувате світло лісових доріг.
Голос завмер. Я глибоко зітхнув.
— Як хороше з тобою говорити, Пат. А сьогодні ввечері що ти будеш робити?
— Сьогодні ввечері у нас невеличке свято. Починається у вісім. Я саме одягаюсь на вечір.
— А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?
— Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.
— А з ким ти йдеш?
— Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.
— Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, — сказав я. — В срібному платті…
Вона засміялась:
— В ньому зовсім неважко. З ним пов’язані певні спогади.
— У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.
— Ах, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. — Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в’язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу… тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе… зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла…
Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.
— Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, — сказав я.
— Правда, Роббі?
— Так, можливо, в кінці січня.
Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.
— Бувай здорова, Пат, — додав я на закінчення. — Не сумуй. Будь весела, тоді і мені буде весело на душі. Повеселися сьогодні ввечері.
— Добре, Роббі, сьогодні я щаслива.
Я зайшов до Георга, і ми разом попрямували до кафе “Інтернаціональ”. Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. Ялинка горіла вогнями, і її м’яке світло відбивалося в усіх пляшках, бокалах, на нікелі і мідній обшивці за стойкою. Повії у вечірніх платтях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.
Рівно о восьмій годині парадним кроком увійшов до зали об’єднаний співочий гурток скототорговців. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч — перший тенор, з самого краю ліворуч — другий бас. Стефан Гріголяйт, вдівець і торговець свинями, вийняв камертон, задав тон, і тут залунало на чотири голоси;
— Святий вечір, о влий
Небесний мир в наші серця,
Ти пілігримам спокій даруй,
Чарівну втіху — їхнім болям.
Вже спалахнули яскраві зорі,
Мерехтять в голубій далині…
Я б землю покинув, до тебе полинув
В небес височінь…
— Як зворушливо! — сказала Роза, витираючи сльози.
Пролунала друга строфа. Бурхлива овація. Учасники хору вдячно вклонились. Стефан Гріголяйт витер з лоба піт.
— Бетховен є Бетховен, — пояснив він.
Ніхто не заперечив йому. Стефан сунув носову хусточку в кишеню.
— А тепер — до бою!
Стіл був накритий у великій кімнаті спілки скотопромисловців. Посеред столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртові лампочки, красувалися засмажені, коричньові поросята. У кожного в рильці стирчало по лимону, на спинках — маленькі ілюміновані ялинки. Але їх уже ніщо не дивувало.
Алоїс з’явився в новопофарбованому фраку, який подарував йому хазяїн. Він приніс півдесятка глиняних глечиків з ялівцевою горілкою і почав наливати бокали. З ним зайшов Поттер з товариства прихильників кремації, що керував невеличким крематорієм.
— Мир на землі! — сказав він з почуттям власної гідності, подав Розі руку і сів поруч неї.
Стефан Гріголяйт одразу ж запросив до столу Георга, потім устав і виголосив найкоротшу промову за все своє життя. Він підняв свій бокал, в якому поблискувала ялівцева горілка, оглянув усіх навколо сяючими очима і гукнув:
— Будьмо!
Потім він знову сів, і Алоїс приніс свинячі ніжки, кислу капусту і варену картоплю. Ввійшов і хазяїн, несучи цілу батарею високих скляних кухлів з золотавожовтим пілзенським.
— Їж не поспішаючи, Георге, — сказав я. — Твій шлунок повинен спершу призвичаїтись до жирного м’яса.
— Я сам спершу повинен звикнути до оточення, — відповів він, поглянувши на мене.
— Це піде швидко, — запевнив я. — Лише не слід порівнювати. Тоді завжди діло піде.
Георг кивнув і знову схилився над своєю тарілкою. Раптом у кінці столу ліворуч виникла суперечка. Виділявся хрипкий голос Поттера. Він хотів випити з одним із гостей, торговцем сигаретами Бушем, але той відмовився, посилаючись на те, що він не хоче пити, щоб більше з’їсти.
— Це ж недоумство, — гарячився Поттер. — До їжі треба ж пити! Хто п’є, той може з’їсти ще більше.
— Нісенітниця! — буркнув Буш, худорлявий, високий чоловік з пласким носом і в рогових окулярах.
Поттер, мов ужалений, підскочив:
— Нісенітниця? Це ти кажеш мені, ти, тютюнове пугало?
— Тихо! — гукнув Стефан Гріголяйт. — Ніяких скандалів на свят-вечорі!
Він вислухав, про що йде мова, і ухвалив Соломонове рішення: випробувати на практиці. Перед обома учасниками суперечки зразу ж поставили по кілька великих тарілок з м’ясом, картоплею і капустою. Було покладено велетенські порції. Поттер мав право пити, що хотів, а Буш мав їсти насухо. Щоб змаганню надати більшого азарту, присутні почали битися об заклад — хто переможе. Гріголяйт узяв на себе обов’язки тоталізатора.
Поттер вишикував перед собою півколом низку пивних кухлів, а між ними, наче брильянти, чарочки з ялівцевою горілкою. Більшість з рахунком 3 : 1 поставили заклад за нього. Тоді Гріголяйт дав сигнал починати.
Буш пожирав люто, низько схилившись над тарілкою. Поттер вів боротьбу відкрито, тримаючись прямо. Приймаючи новий ковток питва, він кожного разу тріумфуюче гукав до Буша: “Будьмо!”, на що той відповідав ненависним поглядом.
— Мене нудить, — сказав мені Георг.
— Давай вийдемо.
Я завів його до умивальника, а сам сів у тамбурі, щоб почекати його. Солодкуватий запах свічок змішався з ароматом хвої, що згоряла з характерним тріском. І раптом мені здалося, ніби я почув легкі, милі мені кроки, ніби відчув тепле дихання, ніби побачив двоє очей прямо перед собою…
— Що за чортівня, — пробурмотів я і встав. — Що це зі мною робиться?
В ту ж мить почувся оглушений рев:
— Поттер! Браво, Алоїзіус!
“Кремація” перемогла.
У бічній кімнаті клубився сигарний дим, пішов у хід коньяк. Я все ще сидів біля стойки. Дівчата вийшли з-за столу й почали пошепки сперечатися про щось.
— Що там у вас? — запитав я.
— У нас же є ще подарунки, — відповіла Маріон.
— Ах, он воно що.
Я прихилив голову до стопки й думав про те, що в цей час може робити Пат. Уявив собі вестибюль санаторію, вогонь у каміні і Пат за столиком біля вікна — з Гельгою Гутман і якимись іншими людьми. Яке все далеке тепер… Іноді я думав, що колись прокинуся вранці і вже не буде нічого певного з того, що було, — виявиться, що все забуто, потонуло в небуття… Не було нічого певного — навіть спогадів.
Пролунав дзвіночок. Дівчата, мов зграйка сполоханих курей, побігли до більярдної. Там стояла Роза з дзвоником. Вона кивнула, щоб і я підійшов. На більярдному столі під маленькою ялинкою стояли тарілки, накриті шовковистим папером. На кожній лежав аркушик з ім’ям, а під ним — пакунки з подарунками, які дівчата підготували одна одній. Це все влаштувала Роза. Кожна дала їй свої пакуночки з подарунками для інших, а вона розклала на тарілки.
Дівчата лопотіли схвильовано, поспішали, мов діти, щоб якомога скоріше побачити, хто що одержав.
— А ти не хочеш одержати свою тарілку? — спитала мене Роза.
— Яку тарілку?
— Свою. Адже і для тебе є подарунки.
І правда, там стояло моє ім’я, написане двома кольорами, червоним і чорним, навіть шрифтом рондо… Яблука, горіхи, апельсини, пуловер власної в’язки від Рози, трав’янистозелений галстук від хазяйки кафе, від припухлого Кікі — пара рожевих шкарпеток із справжнього штучного шовку, від Валлі-красуні — шкіряний пояс, від кельнера Алоїса — чвертка рому, від Маріон, Ліни і Мімі разом — півдюжини носових хусточок і від хазяїна — дві пляшки коньяку.
— Діти, — промовив я, — діти мої, але ж це для мене цілковита несподіванка.
— Сюрприз? — вигукнула Роза.
— Як грім з ясного неба!
Я стояв перед ними посоромлений і зворушений до краю.
— Дітки, — безпорадно озирався я, — а знаєте, коли я востаннє одержував подарунки? Я вже й сам не знаю. Мабуть, ще аж перед війною. Але ж у мене тепер зовсім нічого немає для вас…
Буйна радість охопила всіх від того, що я так блискуче був спантеличений.
— Це за те, що ти нам завжди акомпанував… — сказала Ліна, почервонівши.
— Авжеж, ти заграєш нам що-небудь, це й буде твій подарунок, — заявила Роза.
-Що хочете, — погодився я. — Все, що хочете.
— “З часів юності”, — запропонувала Маріон.
— Ні, що-небудь веселе, — заперечив Кікі.
Його перемогли більшістю голосів, його взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав. Всі підспівували:
— З часів юності
завжди лине спів…
Як далеко тепер
до тих юних років…
Хазяйка вимкнула всі електричні лампочки. Лишилося тільки м’яке світло ялинкових свічок. Тихо плескалося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою снував туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другий куплет. З сяючими очима й з обличчями добрих міщанок стояли дівчата навколо піаніно… Але що це? Хто це там заридав, обливаючись сльозами? Кікі, солоний крендель з Лукенвальде?..
Тихенько розчинилися двері з великої кімнати спілки скотопромисловців. Мелодійно мугикаючи, зведений хор гусячим кроком підійшов до нас і вишикувався за дівчатами; Гріголяйт з сигарою в зубах — на чолі хору.
— Як прощався я,
там буяло життя,
повернувся назад, —
всюди пустка одна…
Тихо завмирали звуки змішаного хору.
— Чудово, — сказала Ліна.
Роза запалила бенгальські вогні. Вони сичали й іскрилися.
— Ну, а тепер що-небудь веселе! — гукнула вона. — Треба розвеселити Кікі.
— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.
Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Ми сіли з ними та з блідим Георгом за стіл біля стопки.
Георгу дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він твердо став на ноги. Невдовзі Ленц зник десь у гаморі серед скотопромисловців. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля стойки. Вони сплелися руками й пили на брудершафт.
— Стефан! — гукнув Гріголяйт.
— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва разом вихилили свій коньяк.
— Завтра я пришлю тобі пакунок з кров’яною і ліверною ковбасою, Готфріде. Домовились?
— Чудово! — Ленц поплескав його по плечу: — Ти старий ветеран, Стефане!
Стефан сяяв.
— Ти так симпатично вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють добре сміятися. А я надто швидко починаю сумувати, це моя вада.
— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий з нами за те, щоб у всьому світі невгавав сміх!
Я підійшов до них.
— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на Георга. — У нього такий незвичайно сумний вигляд.
— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — йому лише потрібна невеличка робота.
— В наш час це нелегкий фокус, — відповів Стефан.
— Робитиме все, що хочете.
— В наш час кожен готовий на все. — Стефан потверезішав.
— Хлопцеві потрібно сімдесят п’ять марок на місяць.
— Дурниці. Не проживе він на такі гроші.
— Цей проживе, — докинув Ленц.
— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п’яниця. Нехай так. Але робота-діло серйозне. Не можна комусь її дати сьогодні, а завтра знову відібрати. Це гірше, ніж одружити, а потім на другий день відібрати жінку. Але якщо цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п’ять марок, йому повезло. Нехай зайде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібна допомога в цій біганині у справах спілки тощо. Час від часу матиме додатково пакунок з м’ясом. Здається, дуже охляв, треба підгодувати хлопця.
— Слово? — спитав Ленц.
— Слово Стефана Гріголяйта.
— Георге! — гукнув я. — А йди-но сюди.
Почувши, про що йде мова, він затремтів. Я пішов до Кестера.
— Послухай, Отто, — сказав я, — якби ти міг усе своє життя прожити спочатку, ти б захотів?
— Точнісінько так, яким воно було?
— Так.
— Ні, — відповів Кестер.
— Я теж ні, — сказав я.
XXIV
Це сталося тижнів через три одного холодного січневого вечора. Я сидів у кафе “Інтернаціональ” і гуляв з хазяїном у “Сімнадцять і чотири” (1). В кафе було пусто, навіть повії не прийшли. В місті було неспокійно. Вулицями безперервно марширували колони; одні — з гучними військовими маршами, інші — з “Інтернаціоналом”, потім знову довгі, мовчазні колони з транспарантами: люди вимагали роботи і хліба, незчисленні кроки лунали по брукові, ніби хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір уже дійшло до сутички між страйкарями і поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Вже кілька годин уся поліція була в стані тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.
— Немає спокою, — сказав хазяїн, показуючи мені шістнадцять, — з самої війни немає спокою Але ж тоді ми не хотіли нічого, крім миру і спокою. Збожеволів світ!
Я показав йому сімнадцять і загріб гроші з кону.
— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.
Алоїс, що стояв за стільцем хазяїна і час від часу втручався в гру, заперечив:
— Люди не збожеволіли. Тільки зажерливі стали. Один одному не зичить добра. А що всього стало надто багато, більшість не має зовсім нічого. Вся причина лише в розподілі.
— Це ясно, — сказав я і спасував з двома картами. — Але ця причина існує вже біля двох тисяч років.
Хазяїн відкрив карти. Набравши п’ятнадцять, він нерішуче глянув на мене. Потім прикупив ще, там виявився туз, і він програв. Я показав йому свої карти. Було всього дванадцять очок, і він з п’ятнадцятьма виграв би.
— До дідька, більше не хочу! — вилаявся він. — Це якесь підле дурисвітство! Я думав, у вас щонайменше вісімнадцять.
Алоїс замекав, як цап.
Я згріб гроші. Хазяїн позіхнув і глянув на годинник.
— Скоро одинадцять. Я гадаю, пора кінчати. Однак ніхто вже не зайде.
— А он ще хтось іде, — сказав Алоїс.
Двері рвучко розчинились. То був Кестер.
— Там якісь новини, Отто?
Він кивнув:
— Побоїще в “Прусських залах”. Двоє тяжкопоранених, кілька десятків легкопоранених і з сотню заарештованих. В Північному районі дві перестрілки. Один поліцай убитий. Скільки поранених, не знаю. От так, а тепер, коли скінчаться великі мітинги, мабуть, почнеться ще гірше. Ти вже звільнився тут?
— Так, — сказав я. — Ми саме збиралися кінчати.
— Тоді ходім зі мною.
Я поглянув на хазяїна. Він ствердно кивнув.
— Ну, будьте здорові, — сказав я.
— Будь здоров, — мляво відповів хазяїн. — Будьте там обережні.
Ми вийшли. На вулиці пахло снігом. Листівки лежали посеред вулиці, як великі, мертві, білі метелики.
— Готфріда й досі нема, — сказав Кестер. — Стирчить там десь на якихось зборах. Ходять чутки, що їх там хотять розігнати, і боюсь, що там все може статися. Було б добре, якби нам удалося ще до кінця знайти його. Він же з гарячих.
— А ти знаєш хіба, де він? — спитав я.
— Точно не знаю. Але ж, напевне, на одному з трьох головних мітингів. Ми об’їдемо всі три. Готфріда з його світлою чуприною розпізнати легко.
— Гаразд.
Ми сіли в “Карла” і помчали до ближчого політичного клубу.
На вулиці стояла вантажна машина з поліцаями. Підборідні ремінці формених кашкетів були спущені вниз. У світлі вуличних ліхтарів блідо поблискували стволи карабінів. З вікон звисали строкаті прапори. Перед входом товпилися люди в уніформах. Майже всі — зелена молодь.
Ми купили два вхідні квитки. Відмовившись од брошур, пожертвувань у кварту і реєстрації партійної належності, ми пройшли в зал. Там було повно людей і добре освітлення, щоб можна було побачити, хто кидає репліки промовцям. Ми зупинилися біля дверей, і Кестер, у якого був гострий зір, почав оглядати ряди.
На підвищенні стояв міцний, присадкуватий чоловік і виголошував промову. Він мав густий грудний голос, який можна було зрозуміти в усіх кінцях залу. Цей голос переконував незалежно від того, що говорив промовець. А про що говорилось, зрозуміти було неважко. Чоловік ходив по сцені невимушене, з скупими жестами, час від часу пив ковточок води і пересипав свою промову жартами. Та раптом він зупинився, цілком повернувшись до публіки, й почав сікти пронизливим голосом, наче батогом, фразу за фразою всім відомі істини про злидні, про голод, про безробіття, дедалі розпалюючись, захоплюючи слухачів і, нарешті, шаленіючи, жбурнув у зал:
— Далі цього не можна терпіти! Це треба змінити!
Публіка бушувала, люди плескали в долоні й кричали, ніби від цього уже все й змінилося. Чоловік на сцені почекав хвилину, його обличчя сяяло. І тоді почалося — щедро, переконливо, непереборно, обіцянка за обіцянкою, цілий град обіцянок, справжній рай постав над безліччю голів, піднявся барвистим склепінням над людьми; це була лотерея, в якій всі пусті білети вигравали і в якій кожен знаходив своє власне щастя, своє власне право, свою власну помсту.
Я оглянув слухачів. Тут були люди всіх професій: бухгалтери, дрібні ремісники, чиновники, певна кількість робітників і багато жінок. Вони сиділи в душному залі, відкинувшись назад чи подавшись наперед, ряд за рядом, обличчя біля обличчя, потік слів заливав їх; і дивно: хоч які вони всі були різні, їхні обличчя мали однаковий, далекий від дійсності вираз: сонно-пристрасні погляди в далечінь туманного Fata morgana, в тих поглядах була порожнява і водночас незвичайна надія, в якій гаснуло все: недовір’я, сумнів, заперечення й запитання, буденне життя, сучасність, реальність. Той, що там на сцені, усе знає, у нього на кожне питання є відповідь, в усякій нужді — допомога. Їм приємно було довіритись такій людині. Приємно бачити того, хто думає за них. Приємно було вірити.
Кестер підштовхнув мене. Ленца не було там. Він кивнув головою до входу. Я теж кивнув, і ми вийшли. Ті, що стояли як охоронці залу, похмуро й підозріло провели нас очима. У вестибюлі стояв оркестр, готовий вступити в зал. Цілий ліс знамен і значків.
— Здорово організували, правда? — зауважив Кестер уже на вулиці.
— Будь певен. Це я як старий керівник бюро реклами можу оцінити.
Ми проїхали кілька вулиць далі. Там відбувався другий політичний мітинг. Інші знамена, інша уніформа, інший зал; а, по суті — все так само, на обличчях той же вираз непевної надії і безпідставної віри. Перед рядами стільців — накритий білим стіл президії. За столом — секретарі партії, керівництво і кілька завзятих старих дів. Промовець, чиновник на вигляд, слабіший за попереднього. Він говорив газетною мовою, наводив цифри, аргументи; все було правда, що він казав, але переконував він менше, ніж той, що взагалі нічого не доводив, а лише твердив. Стомлено куняли секретарі партії за столом президії; вони вже відсиділи сотні подібних зборів.
— Ходімо, — сказав Кестер через деякий час. — Його немає. А втім, я й не сподівався знайти його тут.
Ми поїхали далі. Повітря було холодне і свіже порівняно до тієї задухи в переповнених залах. Машина вихором неслася вулицями. Ми їхали вздовж каналу. Ліхтарі кидали олійножовті плями на темну воду, що тихо плескалася в бетонований берег. Нам назустріч повільно пливла чорна баржа, її тягнув буксирний катер з червоними й зеленими сигнальними вогнями. Звідти загавкав собака, потім на світло вийшов чоловік і зник у люку, що на мить мигнув золотавим відблиском. По той бік каналу стояли яскраво освітлені будинки Західного району. Від них дугою здіймався міст до протилежного берега. По ньому невтомно снували туди й сюди автомобілі, омнібуси й трамваї. Міст мав вигляд іскристої строкатої гадюки, що звилася над лінивою, темною водою.
— Я думаю, ми поставимо машину тут, а далі пройдемо пішки, — через якийсь час сказав Кестер. — Так менше буде впадати в очі;
Ми зупинили “Карла” під ліхтарем перед якоюсь пивничкою. Коли виходили з машини, від нас шмигнула біла кішка. Кілька повій у фартухах стояли трохи далі в підворітті. Коли ми проходили мимо, вони принишкли. В кутку під будинком, прихилившись до стіни, спав шарманщик. Біля тротуару якась стара жінка копирсалася в покидьках.
Ми підійшли до величезної, брудної робітничої казарми з внутрішніми дворами й проходами. На першому поверсі містилися крамниці, пекарня і пункт прийому ганчір’я та брухту. На вулиці перед першим проходом стояло дві вантажні автомашини з поліцією.
В першому дворі, в кутку, ми побачили збиту з дощок ятку, на стінах якої висіло кілька великих астрономічних карт. Перед столом з паперами на невеличкому підвищенні стояв чоловік у чалмі. Над його головою вимальовувався щит: “Астрологія, графологія, тлумачення майбутнього-ваш гороскоп за 50 пфенігів!” Навколо стовпилася юрба. Яскраве світло карбідної лампи освітлювало жовте, зморшкувате обличчя астролога. Він переконував у чомусь зівак, що мовчки слухали його з такими ж розгубленими, далекими від дійсності поглядами; вони, як і слухачі на зборах з прапорами та оркестрами, жадібно чекали якогось чуда.
— Отто, — сказав я Кестеру, що йшов поперед мене, — тепер я зрозумів, чого хочуть люди. Їм не потрібна ніяка політика. Вони хочуть якоїсь нової віри, що замінила б їм релігію.
Він оглянувся:
— Звичайно. Вони знову хочуть трохи вірити в що-небудь. Тому вони такі фанатичні.
Ми ввійшли на другий двір, де містилася пивна, в якій проходили збори. Усі вікна були освітлені. Раптом ми почули зсередини лемент. У ту ж мить, ніби по сигналу, з бокового входу вискочила група молодчиків у спортивних куртках і побігла через двір попід вікнами до дверей. Передній розчинив їх навстіж, і всі вони кинулись у зал.
— Ударна команда, — зауважив Кестер. — Ходімо сюди до стіни, станемо за пивними бочками.
В залі здійнявся шалений ґвалт. Ще секунда — задеренчали шибки і з вікна хтось вискочив на подвір’я. У ту ж мить з грюкотом розчинилися двері і звідти викотився клубок людей: передні падали, задні котилися через них. Якась жінка пронизливо завищала: “Рятуйте!” й кинулася в підворіття з двору. Нова хвиля людей з ніжками стільців і пивними кухлями в руках викотилася з залу, зчепившись у лютій бійці. Один здоровенний тесляр вискочив з залу, став трохи осторонь дверей і кожного разу, коли перед його очима з’являлася голова противника, його довга рука з розмаху забивала її знову в клубок людських тіл. Він робив це цілком спокійно, ніби рубав дрова.
Новий клубок викотився у двір, і раптом ми побачили — за три метри від нас — жовту чуприну Готфріда в руках якогось розлюченого вусача.
Кестер, пригнувшись, зник у натовпі. Через кілька секунд вусач відпустив Готфріда, з виразом крайнього здивування підняв руки і, як вирване з коренем дерево, повалився на купу людей. Тут я помітив Кестера, який волік за комір Ленца.
Ленц пручався.
— Пусти мене ще на хвилину туди… Отто… — хрипів він.
— Кинь дурниці! — гукнув Кестер. — Зараз тут буде поліція! Давай скоріше на той бік і нагору.
Ми побігли через двір, до темного бічного ходу. Ще б мить — і було б запізно. В ту ж секунду двір наповнився різким свистом, блиснули козирки чорних формених кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулись сходами вгору, щоб не потрапити до поліційного відділку. З віконця на сходах ми спостерігали, що було далі. Поліцаї працювали бездоганно. Вони перекрили всі виходи, врізалися клином у юрбу, що розлючено билася, розірвали її на частини, розсіяли по двору і зразу ж почали набивати нею машини. І першим серед арештованих був спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.
Позаду нас рипнули двері. Якась жінка в сорочці, з тонкими голими ногами і з свічкою в руці, висунула голову:
— Це ти тут? — непривітно спитала вона.
— Ні, — відповів Ленц, що вже трохи охолонув.
Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком двері. Це тут чекали на старосту артілі штукатурів Гергарда Пешке.
Внизу стихло. Поліція пішла геть, і двір спорожнів.
Ми ще трохи почекали, потім пішли сходами вниз. За чиїмись дверима у темряві тихо й жалібно плакала дитина.
Ми йшли через передній двір. Астролог сидів самотній перед своїми астрономічними картами.
— Гороскоп, панове? — гукнув він до нас. — Чи, може, поворожити на руці?
— Давай, — сказав Готфрід, простягаючи йому руку.
Той якусь мить дивився на руку.
— У вас порок серця, — беззаперечно заявив він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Багато мрієте, але не годитесь для родинного життя. І все ж я бачу тут троє дітей. Ви — натура дипломатична, більш відлюдна, ніж товариська, і проживете до вісімдесяти років.
— Вірно, — заявив Готфрід. — Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль — це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.
Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.
Ленц показав у протилежний бік:
— Тут би нам слід повернутися назад.
— Нічого, — заперечив я, — перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.
Ми йшли вулицею. На другому боці назустріч нам ішло кілька чоловік. Чотири молоді хлопці. На одному були світложовті нові шкіряні краги, на інших — щось подібне до армійських чобіт. Вони зупинились і дивились в наш бік.
— Він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас. За якусь мить гримнули два постріли, парубок кинувся тікати, і всі четверо розбіглися так швидко, як тільки могли. Кестер було рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко упав на брук.
У першу секунду я подумав, що Ленц просто впав; потім побачив кров. Кестер розпахнув йому піджак, розірвав сорочку на грудях — звідти ключем била кров.
Я притиснув до рани свою хусточку.
— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.
— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?
Його обличчя посіріло. Очі були напівзаплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискував хусточку до рани. Став біля нього на колінах, прислухався, чи не дише він, чи не хрипить, але не почув нічого… ніде не було ні звуку, лише безконечна вулиця, будинки без кінця і ніч без кінця… Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, зливаючись на брук, і усвідомлював, що це могло вже не раз статися з ним, але тепер — не міг повірити в це…
Вихором примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння. Ми обережна підняли Готфріда і поклали на обидва сидіння. Я стрибнув у машину, і Кестер рушив. Ми приїхали до ближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.
— Заглянь, чи є там лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.
Я побіг. Назустріч мені вийшов санітар.
— Тут є лікар?
— Є. Ви когось привезли?
— Так. Ходімте скоріше зі мною! Носилки.
Ми підняли Готфріда на носилки й понесли до приміщення. Лікар вже стояв напоготові, засукавши рукава.
— Сюди, — показав він на плоский стіл.
Ми підняли носилки. Лікар притягнув лампу нижче, до самого тіла.
— Що це?
— Постріл з револьвера.
Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.
— Уже нічого не поробиш…
Кестер не зводив з нього очей:
— Адже рана зовсім збоку. Це не може бути таким небезпечним!
— Тут дві рани! — сказав лікар.
Він знову витер кров. Ми нахилились над Готфрідом. І тут ми побачили, що нижче кривавої рани навкіс була друга — маленька темна дірочка біля серця…
— Він, очевидно, зразу помер, — сказав лікар.
Кестер випрямився. Він дивився на Готфріда. Лікар прикрив рани тампонами й заклеїв їх пластирем.
— Хочете помитись? — запитав він мене.
— Ні, — відповів я.
Обличчя Готфріда було тепер жовте і запале. Рот трохи скривлений, очі напівзаплющені, одно більше, ніж друге. Він дивився на нас. Він усе ще дивився на нас.
— Як же це сталося? — спитав лікар.
Йому ніхто не відповів. Готфрід дивився на нас. Він не спускав з нас очей.
— Його можна лишити тут, — сказав лікар.
Кестер ворухнувся.
— Ні, — заперечив він. — Ми заберемо його з собою!
— Так не можна, — сказав лікар. — Ми повинні подзвонити в поліцію. І до карного розшуку теж. Адже треба негайно вжити заходів, щоб знайти вбивцю.
— Вбивцю? — Кестер дивився на лікаря так, ніби не розумів його. — Гаразд, — сказав він трохи згодом. — Я поїду привезу поліцію.
— Можна подзвонити. Тоді вони скоріше будуть тут.
Кестер задумливо похитав головою:
— Ні. Я привезу їх.
Він вийшов на вулицю; і я почув, як заревів мотор “Карла”. Лікар присунув мені стілець:
— Може, поки що посидите?
— Дякую, — сказав я, але не сів. Яскраве світло все ще падало на закривавлені груди Готфріда. Лікар підняв лампу трохи вище.
— Як же це сталося? — спитав він ще раз.
— Не знаю. Мабуть, його сприйняли за когось іншого.
— Він був на фронті? — спитав лікар.
Я кивнув.
— Це видно з шрамів, — сказав він. — І по тому, що прострілена рука. Він був поранений кілька разів?
— Так. Чотири рази.
— Яка підлість, — мовив санітар. — І це вчинили вошиві молокососи, які тоді ще лежали в пелюшках.
Я нічого не відповів. Готфрід дивився на мене. Все ще дивився на мене.
Кестер повернувся нескоро. Він не привіз нікого. Лікар відклав.набік газету й запитав:
— Чиновники вже тут?
Кестер стояв мовчки. Він не чув.
— Поліція вже тут? — перепитав лікар.
— Тут, — відповів Кестер. — Поліція… Треба подзвонити, щоб вони прийшли…
Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин прийшли два чиновники. Вони сіли за другий стіл, і один з них почав записувати персональні дані Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося божевіллям розповідати, як його звали, коли він народився і де жив, — тепер, коли він був мертвий. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого чиновник час від часу слинив губами, і машинально відповідав на запитання.
Другий чиновник почав оформляти протокол. Кестер підказував йому необхідні дані.
— Ви можете сказати мені хоч приблизно, як виглядав убивця? — спитав чиновник.
— Ні, — відповів Кестер. — Я не звернув на це уваги.
Я поглянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.
— Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?
— Ні, — сказав Кестер. — До пострілів я нічого не бачив. А потім лише… — він запнувся, — турбувався за свого товариша.
— Ви належите до якоїсь партії?
— Ні.
— Я спитав тому, що ви сказали, це ваш товариш…
— Він мій товариш по фронту, — відповів Кестер.
Чиновник звернувся до мене:
— А ви можете описати вбивцю?
Кестер твердим поглядом дивився на мене.
— Ні, — відповів я. — Я теж нічого не бачив.
— Дивно, — промовив чиновник.
— Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Все це сталося незвичайно швидко.
Чиновник зітхнув:
— Тоді мало надій на те, щоб спіймали тих типів.
Він дописав протокол.
— Загиблого можна забрати? — спитав Кестер.
— Власне кажучи… — чиновник глянув на лікаря. — Причина смерті встановлена?
Лікар кивнув головою:
— Я вже виписав посвідчення.
— А де куля? Я повинен взяти з собою кулю.
— Тут дві сліпі рани. Мені довелось би… — лікар завагався.
— Мені потрібні обидві кулі, — сказав чиновник, — Мені треба знати, чи вони з тої самої зброї.
— Звичайно, — відповів Кестер на погляд лікаря.
Санітар підсунув ближче носилки й опустив світло. Лікар взяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув гумові рукавички аж до ліктів, взяв затиски й ніж. Кестер швидко підступив до носилок і закрив Готфріду очі, що все ще були напіврозплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. Якусь мить я поривався до лікаря, щоб відштовхнути його, бо в мене промайнула думка, що Готфрід лише втратив свідомість і лікар його може дійсно зарізати… але потім я знов усвідомив те, що сталося. Ми досить бачили мертвих, щоб зрозуміти це.
— Ось вона, — сказав лікар, випростуючись. Він витер кулю і передав її чиновникові.
— Така сама. З того ж самого револьвера, правда ж?
Кестер нахилився й уважно оглянув маленькі кулі, що, перекочуючись на долоні чиновника, блідо поблискували.
— Так, — сказав він.
Чиновник загорнув їх у папір і сховав у кишеню.
— Власне, це й не дозволяється, — сказав він потім, — але якщо ви хочете забрати його додому, а… обставини з’ясовані, — адже так, пане докторе? — Лікар кивнув. — Ви ж судовий лікар, — вів далі чиновник, — ну, то… як хочете… Ви лише повинні… можливо, завтра ще з’явиться комісія…
— Я знаю, — сказав Кестер. — Ми все лишимо так, як є.
Чиновники вийшли.
Лікар знову закрив рани Готфріда і заклеїв їх.
— Як ви хочете? — спитав він. — Можна взяти носилки. Вам лише слід повернути їх сюди протягом наступного дня.
— Добре, дякую. — сказав Кестер. — Давай, Роббі…
— Я можу допомогти вам, — звернувся до нас санітар.
Я похитав головою:
— Ми вже якось і самі.
Ми взяли носилки, винесли їх на вулицю й поклали на обидва ліві сидіння, що разом з відхиленою спинкою утворювали рівну площину. Санітар і лікар теж вийшли за нами на вулицю. Ми прикрили Готфріда його пальтом і поїхали. Через хвилину Кестер повернувся в мій бік:
— Проїдемо ще раз тими вулицями. Я вже раніше раз об’їхав їх. Але тоді ще було надто рано. Можливо, вони тепер десь там.
Почав іти ріденький сніг. Кестер вів машину майже безшумно. Він час від часу вимикав швидкість і навіть запалювання. Він не хотів, щоб нас було чутно, хоча ті четверо, яких ми шукали, й не знали, що у нас є машина. Потім ми безшумно попливли, мов білий привид, крізь сніг, який падав дедалі густіше. Я дістав з інструментального ящика молоток і поклав поруч, щоб можна було миттю вискочити з машини й бути готовим до бою. Ми їхали вздовж вулиці, на якій трапилась ця пригода. Під ліхтарем ще виднілася темна пляма крові. Кестер вимкнув світло. Ми рухалися біля самого тротуару й оглядали вулицю. Ніде ні душі. Тільки в освітленій пивничці чулися голоси.
Кестер зупинив машину біля перехрестя вулиць.
— Побудь тут, — сказав він, — я загляну туди.
— Я піду з тобою, — відповів я.
Він зміряв мене поглядом, який був мені знайомий ще з тих часів, коли він сам ходив у розвідку.
— Я не буду чіпати його в пивничці… — пообіцяв Кестер. — Бо там він ще вислизне в мене… Лише подивлюсь, чи він там. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.
Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя і танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче уже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав також і на його обличчя, на його очі і на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.
Повернувся Кестер.
— Нема?
— Нема, — відповів він.
Він сів у машину.
— Тепер об’їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожну хвилину можемо зустріти їх.
Машина заревіла, і Кестер зразу ж приглушив її. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу хуртовинну ніч; на поворотах я притримував Готфріда, щоб він не сковзнув униз; час від часу ми зупинялися метрів за сто від пивниці, і Кестер довгими стрибками біг назад, щоб заглянути туди. його охопило якесь страшне, холодне біснування; він не думав про те, щоб спершу відвезти Готфріда, двічі був уже повертав додому, але потім знову розвертався, бо гадав, що саме в цей момент ті четверо можуть з’явитися на вулиці.
Раптом ми помітили попереду, на довгій, безлюдній вулиці темну групу людських постатей. Кестер миттю вимкнув запалювання, і ми безшумно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.
— Їх чотири, — шепнув я Кестеру.
В ту ж мить машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши, зупинилась на відстані одного метра від людей, які крикнули від жаху. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло, мов сталева пружина, було готове до стрибка, а обличчя — невмолиме, як сама смерть.
Виявилося, то були не ті, кого ми шукали. Один з них — п’яненький. Вони почали лаяти нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.
— Отто, — сказав я, — сьогодні ми не спіймаєм його. Не думаю, щоб він наважився вийти на вулицю.
— Мабуть, так, — відповів він через деякий час і повернув машину.
Ми поїхали до Кестера на квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я сказав:
— Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Ми ж могли б допомогти розшукати його. І ми ж таки бачили його досить чітко.
Кестер поглянув на мене.
— Тому, що ми самі розрахуємося з ним, без поліції. Ти, може, думаєш… — він заговорив тихо, приглушено, в його голосі було щось моторошне, — що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в’язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!
Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати… У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.
Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій — коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.
Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.
— Хай уже буде так, пане священику, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за ті речі.
— Мені не шкода книги, — відповів попик тихо, — але ж окуляри потрібні мені.
Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.
— Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? — спитав він.
— А, облиште, пане священику, — сказав Фердінанд. — У нього ж там увесь завіт…
Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути…
Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, — Валентин, Кестер, Альфонс і я, — закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня — стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав…
Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,
Ти тихим цвинтарем станеш колись ..
Альфонс приніс простий, чорний дерев’яний хрест — такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів’ї могили.
— Ну, ходімо, — зрештою хрипко сказав Валентин.
— Ходімо, — промовив Кестер, але не зрушив з місця.
Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.
— За що? — ледве вимовляючи слова, сказав він. — Скажіть, за віщо? Прокляття!..
Ніхто не відповів.
Валентин кволо ворухнув рукою;
— Ходімо.
Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.
— Він так дивно умів сміятись… — промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.
Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами…
1. Гра в карти, схожа на “очко”. (Прим. перекл.)
XXV
Одного лютневого дня ми з Кестером останній раз сиділи в своїй майстерні. Ми змушені були її продати, і тепер чекали на аукціоніста, який мав пустити з молотка все обладнання і наше таксі. У Кестера була надія влаштуватися на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кафе “Інтернаціональ” і мав намір знайти якусь роботу додатково, в денний час, щоб заробити трохи більше.
Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов аукціоніст.
— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.
— Навіщо? Все ж стоїть надворі, і він у курсі справ.
У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але хто його добре знав, той міг зрозуміти це. Його обличчя мало напруженіший і суворіший вигляд, ніж звичайно. Він щовечора виїжджав на машині і завжди в тому ж самому напрямі. Він уже давно знав прізвище того молодчика, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру і десь ховався. Про все це довідався Альфонс. Він теж висліджував його. Звичайно, може, вбивці зовсім не було в місті. Що Кестер і Альфонс розшукували його, він не знав. І вони чекали, що він повернеться, коли почуватиме себе в безпеці.
— Я вийду туди, подивлюсь, Отто, — сказав я.
— Піди.
Я вийшов у двір. Наші інструментальні верстати й інші речі були скупчені посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми начисто вимили його. Я оглянув оббивку сидінь і скати. “Наша славна дійна корівка”, як завжди називав його Готфрід. Не так-то легко було розлучатися з нею.
Хтось торкнув мене за плече. Я обернувся: що за несподіванка! Передо мною стояв молодий, неприємно хвацький чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:
— Алло! Та ми знайомі!
У мене в голові промайнула згадка про випадкову зустріч.
— Гвідо Тіс із “Аугек-и”!
— То-то ж! —самовдоволено сказав двоногий броненосець. — Адже ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип.
Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.
Здогадавшись, що він ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестеру, я мимоволі скривився. Тіс це сприйняв за посмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.
— Ну, та про це не будемо, Гвідо не злопам’ятний. Ви ж тоді заплатили надмірну ціну за цього дідуся. А хоч що-небудь заробили на ньому?
— Заробили, — сказав я. — Машина добра.
Тіс замекав по-цапиному:
— Якби ви послухалися мене, мали б більше. І я теж. Ну, та не будемо про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо обладнати справу. Візьмемо цю чортопхайку за п’ятсот марок, як пить дати. Тут немає жодної душі, яка б могла запропонувати більше. Згода?
Я зрозумів. Він гадав, що ми тоді перепродали машину, і не підозрівав, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знову хочемо купити таксі.
— Машина ще й тепер варта того, щоб за неї заплатити тисячу п’ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на таксі.
— Атож, — запопадливо провадив далі Гвідо. — Ми будемо набавляти до п’ятисот, тобто я. Присудять машину нам, я виплачую вам триста п’ятдесят готівкою, прямо в лапу.
— Не можу піти на таке, — підігрівав я його. — У мене є покупець на цю машину.
— Нехай і так… — Він хотів запропонувати щось інше.
— Нема ніякої рації… — Я пішов насередину двору.
Тепер мені було ясно, що він матиме змогу набавляти до тисячі двохсот.
Аукціоніст почав пропонувати покупцям наші речі.
Спершу обладнання майстерні. Виручка за це виявилася невеликою. Так само і від інструмента. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.
— Чотириста, — озвався Гвідо.
— Чотириста п’ятдесят, — запропонував після довгого вагання якийсь чоловік у робітничій блузі.
Гвідо надавав п’ятсот. Аукціоніст кілька разів спитав:
“Хто більше?” Чоловік у блузі мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.
— Шістсот, — сказав я.
Гвідо азартно труснув головою й запропонував сімсот. Я набавляв далі. Гвідо одчайдушне торгувався зі мною. Почувши “тисяча”, він благальне кивав мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів, розлютившись на мене, але видавив з себе:
— Тисяча сто десять.
Я дійшов до тисячі сто дев’яносто і чекав, що він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.
Але Гвідо розлютився до краю. Його дратувало те, що, як він гадав, його витіснили; він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то, напевне, зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, очевидно, лише підстьобував мене, щоб помститися за невдачу. Після нашої з ним розмови він гадав, що для мене межа тисяча п’ятсот і не бачив для себе ніякої небезпеки.
— Тисяча триста десять, — сказав я.
— Тисяча чотириста, — в ту ж мить запропонував Гвідо.
— Тисяча чотириста десять, — відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.
— Тисяча чотириста дев’яносто! — Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.
Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: “Хто більше?” і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене:
— Я гадав, ви хотіли…
— Ні, — відповів я.
Він почухав потилицю:
— Ет, чорт!.. Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п’ятисот. Ну, нічого — принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!
— Що й треба було, — сказав я.
Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.
— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!..
Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.
Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:
— Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.
— То що ж ви робитимете? — спитав я.
— Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?
— Ні, Матільдо.
— Але ж пан Кестер знає?
— Теж ні, пані Штос.
— Чудасія, та й годі, — дивувалась Матільда, — ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.
— Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.
— Авжеж. І все ж таки дивно, що ніхто не знає, га?
Ми погодилися з цим.
— А чого ж ви самі за весь час не побували там? — спитав я.
Матільда посміхнулась:
— Та… була на те причина. Але тепер я потрібна для дітей, у них уже четверо. І малий Едуард теж поїде зі мною.
— Я думаю, в тих краях є добряча горілка, — зауважив я. — Слив’янка там, чи що…
Матільда, ніби знітившись, підняла руки:
— В тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п’ють.
Кестер дістав з порожніх полиць останню пляшку.
— Ну, пані Штос, давайте вип’ємо разом на прощання.
— Не заперечую, — мовила Матільда.
Кестер поставив на стіл чарки і наповнив їх. Матільда хильнула ром з такою швидкістю, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа у неї гарячкове тремтіла, вусики дрижали.
— Ще одну? — спитав я.
— Не можу відмовитись.
Їй налили ще повну велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.
— Всього найкращого вам у Бунцлау, — побажав я.
— Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?
Вона погойдуючись вийшла. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.
— Власне кажучи, могли б і ми піти звідси, — сказав Кестер.
— Так, — відповів я. — Нам уже тут нічого більше робити.
Ми замкнули двері й вийшли у двір. Потім пішли до “Карла”. Він стояв в одному гаражі поблизу і не був проданий. Ми з’їздили в банк, на пошту, і Кестер вніс гроші судовому уповноваженому по торгах.
— Тепер я поїду посплю, — сказав він, повернувшись до машини. — Ти будеш дома?
— Я сьогодні звільнився на весь вечір.
— Гаразд, то я заїду до тебе десь о восьмій.
Ми повечеряли в маленькій заміській харчевні, потім поїхали назад, до міста. Коли в’їхали в першу вулицю, у нас лопнув передній скат. Ми замінили його на новий. “Карла” давно вже не мили, і я досить-таки вимазався біля нього.
— Доведеться сходити помити руки, Отто, — сказав я.
Поблизу було велике кафе. Ми зайшли туди і сіли за стіл недалеко від виходу. Там було навдивовижу повно людей. Грав жіночий оркестр, панувала жвава метушня. На музикантках були барвисті паперові ковпаки, частина гостей одягнена у маскарадні костюми, від стола до стола злітали стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі; кельнери моталися сюди й туди з навантаженими підносами. Усе приміщення було сповнено рухів, гамору й сміху.
— Що тут робиться? — спитав Кестер.
Білява дівчина з сусіднього стола сипнула на нас цілу хмару конфетті.
— Звідки ви взялися? — засміялась вона. — Хіба не знаєте, що сьогодні перший день масниці?
— Ах, он воно що! — мовив я. — Ну, коли так, то я піду помию руки.
Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Я затримався на кілька секунд через групу п’яних, які хотіли підняти якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, уся компанія попадала. Я чекав, поки звільниться прохід — і зненацька мене наче вразив електричний удар. Я ніби закам’янів, зникли зал, гамір, музика, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких чітко і ясно виділявся один-єдиний стіл, а за столом — молодик у блазнівському ковпаку набакир… Одна рука його обнімала сп’янілу дівчину; скляні, тупі очі, тонкі губи, а під столом яскравожовті, до блиску начищені краги…
Мене підштовхнув кельнер. Я, мов сп’янілий, пройшов далі і знову став. Мені було жарко, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я бачив і інших людей за столом. Почув, як вони з задирливими обличчями хором співали якусь пісню, постукуючи в такт пивними кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув.
— Не загороджуйте прохід, — буркнув незнайомий.
Я машинально пішов далі, знайшов умивальник, мив руки, але опам’ятався лише тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Тоді повернувся назад.
— Що з тобою? — спитав Кестер.
Я не міг нічого відповісти.
— Ти захворів? — знову спитав він.
Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, звідки білява дівчина скоса поглядала на нас. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед.
— Він? — зовсім тихо спитав Отто.
— Так, — відповів я.
— Де?
Я повів очима в тому напрямі.
Кестер повільно встав. Він випростався, як удав.
— Обережно, — шепнув я. — Не тут, Отто!..
Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі пішов уперед. Я приготувався, щоб кинутися за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла на його плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона тільки очі вирячила на нього. Обійшовши навколо залу, він повернувся назад.
— Уже нема, — констатував він.
Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.
— Ти думаєш, він пізнав мене? — спитав я.
Кестер знизав плечима. Він тільки тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його геть.
— Не можу збагнути, — промовив я. — Адже я пробув в умивальній одну-дві хвилини.
— Ти був там більш як чверть години.
— Що?..
Я ще раз поглянув на той стіл.
— Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то, напевне, втік би сам.
Кестер кивнув пальцем кельнерові:
— Тут є ще й другий вихід?
— Так, з того боку, на Гарденбергштрасе.
Кестер вийняв з кишені монету і дав кельнеру.
— Ходімо, — сказав він мені.
— Жаль, — кинула блондинка з сусіднього стола усміхаючись. — Такі серйозні кавалери…
Надворі вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кафе він здавався крижаним.
— Іди додому, — сказав Кестер.
— Їх там кілька чоловік, — заперечив я, сідаючи до нього в машину.
Машина рвонулася вперед. Ми прочесали усі вулиці навколо кафе, все віддаляючись від нього, але нічого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.
— Вислизнув, — сказав він. — Та це ще нічого не значить. Тепер ми де-небудь злапаємо його.
— Отто, — звернувся я до нього. — Облишмо це…
Він зміряв мене твердим поглядом.
— Готфрід мертвий, — вів я далі і здивувався тому, що сам сказав: — Від цього він не оживе…
Кестер усе ще дивився на мене.
— Роббі, — повільно сказав він, — я вже не знаю, скільки людей убив. Але ще пам’ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього виникла якась затримка при заряджанні, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив повні жаху очі; це був його перший виліт, ми потім установили точно, і йому ледве сповнилось вісімнадцять років. І в те злякане, безпомічне миловидне дитяче обличчя я з відстані в кілька метрів випустив чергу з свого кулемета, і його череп захрустів, як куряче яйце… Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші; минуло багато часу, поки я звільнився від нього і поки затоптав своє сумління тим проклятим “війна є війна”… Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, як собаку, хто застрелив його, безневинного, тоді той випадок з англійцем був жахливим злочином, Ти мене розумієш?
— Розумію, — погодився я.
— А тепер іди додому. Я мушу подбати про те, щоб покінчити з цим. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть…
— Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.
— Дурниці, — нетерпляче заперечив він. — Я не потребую твоєї допомоги. — Побачивши, що я хочу щось сказати, він підняв руку: — Я вже буду насторожі! Спіймаю його наодинці без друзів, зовсім одного! Ти не бійся за мене.
Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.
Заради Пат.
Готфріда б він узяв.
Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.
Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.
В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев’яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу… Я витер сльози.
Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.
— Це я, Альфонсе, — озвався я.
— Іди сюди, скоріш!
Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев’язочні пакети.
— Перев’яжи мене, — сказав він, безшумно скидаючи штани.
У нього на стегні була розірвана шкіра.
— Схоже на те, ніби зачепило кулею, — сказав я.
— Так воно і є, — пробурчав Альфонс. — Ну вже, перев’язуй!
— Альфонсе, — спитав я, випрямляючись: — Де Отто?
— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи рану.
— Ви були не разом?
— Ні.
— Ти не бачив його?
— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.
Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.
— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні того… та ти знаєш… що Готфріда… бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.
— Що? Отто? — Він одразу став уважнішим. — А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!
— Він не хоче їхати звідти.
Альфонс відкинув ножиці.
— Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?
— Десь у районі Менкештрасе.
— Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.
Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.
— Густаве, ти можеш під’їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.
— Домовились. Через десять хвилин буду.
