Я відвернувся од вікна. В кімнаті стало так темно, що Пат уже не видно було. Лише чулося її дихання. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світлових реклам. Над дахами будинків, ніби орденська стрічка, простяглися червоні літери, що рекламували сигарети; почали іскритися блакитні і смарагдовозелені кола винних фірм; спалахнули яскраві контури реклами білизни, їхнє світло кидало матове, розпливчате сяйво крізь вікна на стіни і на стелю. Воно блукало взад і вперед, і, здавалося, кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шуміли дощові потоки, і з далеких далей долинав слабий відблиск строкатого світу.
О восьмій годині вечора з вулиці почувся звук сирени.
— Це Готфрід на таксі, — сказав я. — Він заїхав за нами, щоб разом повечеряти.
Я встав, підійшов до вікна і гукнув униз, що ми йдемо. Потім ввімкнув маленьку настільну лампу і вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж моторошно стало. Я дістав пляшку з ромом і поспіх випив чарку. Потім сів у крісло і втупився очима в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до умивальника, щоб щіткою пригладити волосся. Та, побачивши в дзеркалі своє обличчя, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім вимушено посміхнувся до нього. Воно відповіло мені напруженою блідою посмішкою.
— Ти… — беззвучно мовив я і пішов знову до Пат.
— Ну що, підемо, друже мій? — запитав я.
— Так… — сказала вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.
“Чого?.. — хотів заперечити я. — Та стара комірчина…”
— Побудь тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.
Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулась. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів’яла. Але це тривало якусь мить, потім вона посміхнулась.
— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.
Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві локони тремтіли. На чорному платті висіла брошка з фотокарткою покійного Залевського.
— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона буде обіймати тебе.
Ще мить — і Пат уже потонула в широких грудях. Над нею здригалося повне обличчя господині. Ще б кілька секунд, і Пат була б з голови до ніг залита сльозами; коли матуся Залевська плакала, в її очах був такий тиск, як у сифона з зельтерською водою.
— Пробачте, — рішуче втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимось!
— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить лише через дві години! А ви, певно, за цей час хочете бідну дівчинку ще й напоїти!
Пат пирснула зо сміху:
— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.
Матуся Залевська недовірливо похитала головою:
— Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він — щонайбільше — позолочена пляшка з-під горілки.
— Образно сказано, — зауважив я.
— Дитино моя… — пані Залевська знову розчулилась. — Повертайтеся скоріше назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай навіть сам кайзер жив би в ній, і його виселю, коли ви приїдете.
— Щиро дякую, пані Залевська, — сказала Пат. — Велике спасибі за все. І за те, що ворожили на картах. Я все запам’ятала.
— Це добре. Відпочиньте як слід і — видужуйте!
— Добре, — відповіла Пат, — я постараюсь. До побачення, пані Залевська. До побачення, Фрідо.
Ми вийшли. Коридорні двері захлопнулись за нами. У клітці сходів було напівтемне; електричні лампи перегоріли. Повільно м’якими кроками спускаючись по сходах, Пат мовчала. У мене було таке відчуття, ніби ми після закінчення відпустки вдосвіта йдемо на вокзал, щоб знову відправитися на фронт.
Ленц відчинив дверцята таксі.
— Обережно! — попередив він.
У машині було повно троянд. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Я одразу розпізнав, якого вони походження: з церковного саду.
— Останні, — самовдоволено пояснив Готфрід. — Нелегко дісталися. Довелося довгенько-таки подискутувати з одним попиком.
— Це не з тим, що з ясними, голубими, як у дитини, очима? — поцікавився я.
— Ага, так то був ти, братіку мій! — відповів Готфрід. — Це, значить, він мені про тебе розповів. Божий чоловік несказанно розчарувався, помітивши, якої шкоди ти завдав садові. А він було вже подумав, що побожність чоловічого населення знову почала зростати.
— І він так тебе й відпустив з квітами? — поцікавився я.
— Довелося душевно поговорити з ним. Скінчилося тим, що він навіть допоміг мені рвати квіти.
Пат засміялась:
— Правда?
Готфрід усміхнувся:
— Авжеж правда. Ви б подивилися, як той духовний отець у сутінках підстрибував, щоб дістатися до найвищих гілок, його захопив прямо-таки спортивний азарт. Розповідав мені, що колись, ще в гімназії, був непоганим футболістом. Хавбеком, чи що.
— Ти спокусив пастора до крадіжки, — закинув я йому. — Це коштуватиме тобі років двісті пекла. А де ж Отто?
— Він уже в Альфонса. Ми ж поїдемо вечеряти до Альфонса?
— Звичайно, до нього, — сказала Пат.
— Тоді — вперед.
Альфонс почастував нас нашпигованим зайцем з брюссельською капустою і тушкованими яблуками. Потім, на заключення, він завів грамофон, і ми прослухали хор донських козаків. Це була дуже тиха пісня — сам хор співав приглушено, мов десь далеко грав орган, а над ним витав самотній, чистий голос. У мене було таке відчуття, що ось зараз беззвучно відчиняться двері, до зали ввійде старий, стомлений чоловік, мовчки сяде до столу і буде слухати пісню своєї юності.
— Діти мої, — сказав Альфонс після того, як хор, поступово стихаючи, нарешті завмер, як зітхання. — Діти, знаєте, що мені завжди нагадує ця пісня? Іпр 1917 року. Готфріде, пам’ятаєш той березневий вечір з Бертельсманом?..
— Так, — відповів Ленц, — пам’ятаю, Альфонсе. Це вечір, коли зацвіли вишні…
Альфонс кивнув головою.
Кестер підвівся.
— Здається, пора, — він глянув на годинник. — Так, треба вирушати.
— Ще по стопочці коньячку, — запропонував Альфонс. — Справжній “Наполеон”. Я ж його спеціально для вас припас.
Ми випили коньяку і встали з-за столу.
— До побачення, Альфонсе, — сказала Пат. — Мені завжди так приємно було у вас. — Вона подала йому руку.
Альфонс почервонів. Він міцно тримав її руку в своїх лапах.
— Отже, якщо коли буде потреба — лише дайте знать. — Зніяковівши, він розгублено дивився на неї. — Адже ви тепер належите до нашого товариства. Ніколи не думав, щоб колись яка-небудь жінка стала…
— Дякую, — сказала Пат, — дякую. Альфонсе. Нічого приємнішого ви не могли б мені сказати. До побачення, всього вам найкращого.
— До побачення! До скорого!..
Кестер і Ленц проводжали нас на вокзал. Перед нашим будинком ми зупинились, і я збігав узяти собачку. Чемодани Юпп уже раніше одвіз на вокзал.
Ми приїхали саме вчас. Тільки-но зайшли у вагон, як поїзд рушив. Коли паровоз уже набирав швидкість, Готфрід сунув руку в кишеню й подав мені загорнуту в папір пляшку:
— Візьми ось, Роббі. Така річ завжди може знадобитися в дорозі.
— Дякую, — сказав я, — випийте, хлопці, її самі сьогодні ввечері. Я вже дещо припас собі.
— Бери, бери, — заперечив Ленц, — це ніколи не буває зайвим!
Ідучи поряд з поїздом, він кинув мені в руки пляшку.
— До побачення, Пат! — гукнув він. — Якщо ми тут збанкрутуємо, то всі разом приїдемо до вас туди. Отто стане інструктором лижного спорту, я — вчителем танців, а Роббі — піаністом. Тоді разом з вами утворимо трупу і будемо мандрувати з готелю в готель!
Поїзд поїхав швидше, і Готфрід відстав. Пат висунулася з вікна і махала рукою, аж поки вокзал зник за поворотом. Потім обернулася до мене. Вона була бліда, в очах блищали сльози. Я обняв її однією рукою.
— Сідай, — сказав я, — давай вип’ємо чого-небудь. Ти чудово трималася…
— Але в мене зовсім невесело на душі, — відповіла вона, силувано посміхаючись.
— У мене теж, — признався я. — Саме тому треба випити трошки.
Я відкрив пляшку і дав їй чарочку коньяку.
— Тепер краще? — запитав її потім.
Вона кивнула й пригорнулася до мого плеча:
— Ах, любий, і що це воно буде?
— Не треба плакати, — сказав я. — Я так пишався тобою, що ти не плакала ввесь день.
— Та я ж зовсім не плачу, — заперечила вона, похитуючи головою, а сльози котилися їй по худенькому личку.
— Давай випий ще трошки, — запропонував я, міцніше пригортаючи її. — Це так лише в першу хвилинку, а потім усе піде краще.
Вона кивнула.
— Так, так, Роббі. І ти не турбуйся про це. Зараз усе пройде. І краще, коли ти не будеш бачити цього… Полиш мене одну на кілька хвилин, я посиджу сама — і все пройде.
— Чому ж сама? Ти так мужньо трималася цілий день… тепер можеш спокійно виплакатися, скільки твоїй душі завгодно.
— Зовсім не мужньо я трималася. Ти лише не помічав…
— Може й так, — погодився я, — але тоді саме тому й не помічав.
Вона спробувала осміхнутись:
— Чому ж, власне, Роббі?
— Тому, що ти не здавалася, — я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона — володар своєї долі.
— У мене це зовсім не мужність, любий, — мурмотіла вона. — У мене це просто лише страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.
— Це і є мужність, Пат.
Вона пригорнулася до мене.
— Ах, Роббі, ти ж зовсім не знаєш, що таке страх.
— Знаю, знаю, — зітхнув я.
Відчинилися двері. Провідник спитав про квитки. Я віддав їх йому.
— Квиток у спальний вагон для дами? — запитав він.
Я кивнув.
— Тоді вам доведеться перейти до спального вагона, — звернувся він до Пат. — Для інших вагонів цей квиток недійсний.
— Добре.
— А собаку треба здати в багажний вагон, — пояснив він: — Собаче купе в багажному вагоні.
— Ясно, — сказав я. — Де ж тут спальний вагон?
— Третій праворуч. А багажний — перший спереду.
Кондуктор пішов далі. У нього на грудях висів маленький ліхтарик. Це мало, такий вигляд, ніби він ішов штольнями копальні.
— Ну, то будемо перебиратися. Пат, — сказав я. — А Біллі я вже якось непомітно пронесу до тебе. Чого йому там нудитись у тому багажному вагоні.
Для себе я не брав місця в спальному вагоні. Мені нічого не значило переночувати десь у куточку в купе. Та й дешевше обходилось так.
Юпп ще раніше заніс речі Пат до спального вагона. Її купе було маленьке, затишне, стіни облицьовані червоним деревом. У Пат було нижнє місце. Я спитав провідника, чи зайняте верхнє.
— Так, — відповів він, — у Франкфурті має сісти пасажир.
— А коли ми будемо у Франкфурті?
— О пів на третю.
Я дав йому на чай, і він пішов собі в своє купе.
— Через півгодини я повернуся до тебе з собакою, — запевнив я Пат.
— Але ж це неможливо; провідник же у вагоні…
— Та вже якось вийде. Тільки не замикай дверей. Я пішов назад повз провідника так, щоб він мене побачив. На ближчій станції вийшов з собачкою на перон і пішов мимо спального вагона далі. Там почекав, поки провідник вийде з вагона побалакати з начальником поїзда. Потім знову зайшов у поїзд, пробрався через тамбур до спального вагона і зайшов до дівчини так, що мене ніхто й не побачив. Вона вже була в білому пухнастому халаті і мала чудовий вигляд. Її очі сяяли.
— Я вже знову молодець, Роббі, — сказала вона.
— Це добре. Але чи не хочеться тобі лягти в постіль? Тут така тіснота. Я б тоді сів біля тебе.
— Так, але… — вона нерішуче показала на верхню полицю. — А коли раптом у дверях з’явиться патронеса спілки спасіння пропащих дівчат…
— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я вже буду насторожі. Спати не буду.
Перед самим Франкфуртом я перейшов до свого купе.
Сів у куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з вусами тюленя, тут-таки розкрив чемодан і почав їсти. Він їв так апетитно, що годі було заснути. Трапеза тривала мало не з годину. Потім той тюлень витер вуса, розтягся на полиці і затіяв такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів; він, завиваючи, зітхав, поривчасто стогнав і час від часу подовгу булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені так і не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов з поїзда.
Коли я прокинувся, надворі все було біле. Йшов лапастий сніг, і в купе стояло якесь дивне, ніби несправжнє, півсвітло. Ми вже їхали в горах. Було біля дев’яти годин. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. Коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вигляд у неї був свіжий.
— Ти добре виспалась? — спитав я.
Вона кивнула.
— А яка там у тебе в купе стара спіритуалістка?
— Юна й гарненька, її звуть Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.
— Правда?
— Правда, Роббі. Але ти погано спав, це видно по тобі. Ти повинен поснідати як слід.
— Каву, — сказав я. — Каву з вишневою наливкою.
Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом підвищився настрій. Все здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.
Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка і жвава дівчина південного типу.
— Дивно, — зауважив я, — що отак люди зустрічаються по дорозі в той самий санаторій.
— Зовсім нічого дивного, — відповіла вона.
Я запитально глянув на неї. Вона засміялась.
— Адже в цю пору туди знову злітаються всі перелітні пташки. Он там, — вона показала в куток вагон-ресторана, — уся компанія за тим столом теж їде туди.
— Звідки вам це відомо? — спитав я.
— Я знаю їх усіх ще з минулого року. Там же, в горах, усі знають один одного.
Підійшов кельнер, приніс каву.
— Принесіть мені ще й бокал вишнівки, — попросив я. Мені захотілося випити. Нараз все здалося таким простим. Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть удруге вже, і це їм здавалося чимсь не більшим, ніж прогулянка в поїзді. Просто нерозумно було так боятися цього. Пат повернеться, як поверталися вже раз усі ці люди. Я не думав про те, що тепер ті люди мусили знову їхати туди — мені було досить знати, що люди поверталися звідти і знову попереду був цілий рік життя. А за рік багато чого могло статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.
Прибули на місце ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а небо було таке голубе, якого ми вже багато тижнів не бачили. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання і махали руками, а прибулі відповідали їм тим же. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха і двоє чоловіків у світлих штанях “гольф”. Вона сама була така збуджена і така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.
— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи з своїми друзями в сани.
Люди швидко розсипалися, хто куди, і ми через кілька хвилин уже стояли самісінькі на пероні. Підійшов носильник.
— Який готель? —запитав він.
— Санаторій “Вальдфріден”, — відповів я.
Він кивнув головою й покликав візника. Удвох вони поклали наші чемодани на світлоблакитні сани, запряжені парою білих коней. Голови коней були оздоблені строкатими султанами, перламутрові хмаринки пари здіймалися над їхніми храпами.
Ми сіли в сани.
— Хочете на канатну дорогу, чи поїдемо саньми нагору? — запитав візник.
— А далеко, якщо на санках?
— Півгодини їзди.
— Тоді на санках.
Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій містився на висоті над селом. Це була витягнута біла будівля з довгими рядами вікон. Перед кожним вікном було по балкону. На даху під слабим вітром коливався прапор. Я сподівався побачити щось на взірець лікарні, але санаторій скидався, принаймні на першому поверсі, більше на готель. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом на них.
Ми звернулися до канцелярії. Служник вніс наші речі, і якась літня дама заявила нам, що для Пат приготована палата № 79. Я спитав, чи можу я теж мати кімнату на кілька днів. Вона похитала головою:
— В санаторії — ні. Але у флігелі цілком можливо.
— А де флігель?
— Поруч.
— Гаразд, — погодився я, — тоді давайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.
Ми піднялися в безшумному ліфті на третій поверх. Нагорі, правда, більше було схоже на лікарню. Хоча й досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.
— Фройляйн Гольман?
— Так, — сказала Пат, — палата № 79, адже так?
Старша сестра кивнула, пішла попереду й відчинила двері.
— Оце ваша палата.
То була світла, середнього розміру кімната; в широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика, м’яка ковдра, обгортали село.
— Подобається тобі? — спитав я Пат.
Вона якусь мить дивилася на мене.
— Так… — сказала потім.
Служник приніс чемодани.
— Коли мені на огляд? — запитала Пат сестру.
— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили, як слід.
Пат скинула пальто і поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова дошка для запису температури.
— А телефону тут, у кімнаті, нема? — спитав я.
— Ось тут є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.
— Я повинна ще що-небудь?.. — спитала Пат.
Сестра хитнула головою:
— Сьогодні нічого. Лише завтра після огляду все буде призначено. Лікар прийме вас о десятій годині. Я зайду за вами.
— Дякую, сестрице, — сказала Пат.
Сестра вийшла. Служник ще чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. В палаті стало незвичайно тихо. Пат стала біля вікна й дивилася вдалину. На фоні яскравого світла знадвору її голова вимальовувалась темним силуетом.
— Ти стомилась? — запитав я.
Вона обернулась:
— Ні.
— А з вигляду наче так, — сказав я.
— Це в мене втома іншого характеру, Роббі. Але на це у мене ще досить часу.
— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, давай спершу на годинку спустимося вниз? Гадаю, краще нам спершу сходити вниз.
— Так, — погодилась вона, — це буде краще.
Ми з’їхали безшумним ліфтом униз і сіли за один з маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман із своїми друзями. Вони підсіли до нас. Гельга Гутман була збуджена і ніби занадто весела, але я був радий її присутності і тому, що Пат уже мала кілька знайомих. Адже завжди особливо важко пережити перший день.
XXII
Через тиждень я повернувся додому. Прямо з вокзалу пішов до майстерні. Коли підходив до двору, був уже вечір. У місті все ще йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.
Кестер і Ленц сиділи в бюро.
— Ти прибув саме вчас, — зустрів мене Готфрід.
— А що тут сталося? — спитав я.
— Дай йому спершу поріг переступити, — сказав Кестер.
Я підсів до них.
— Як там Пат? — запитав Отто.
— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що тут сталося?
Йшлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його і два тижні тому здали. А вчора оце Кестер ходив, щоб одержати за нього гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував, і його автомобіль разом з іншим майном мав піти на торг.
— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише з страховою компанією.
— Та й ми так думали, — сухо пояснив Ленц. — Але, як виявилося, машина не застрахована.
— Прокляття! Це правда, Отто?
Кестер кивнув головою:
— Сам лише сьогодні про це довідався.
— А ми возилися з тим чудаком, як сестри милосердя, та ще й ув’язалися в бійку заради того мотлоху, — бурчав Ленц. — І все для того, щоб повиснути в повітрі з чотирма тисячами марок.
— Хто ж міг таке передбачити! — сказав я.
Ленц засміявся:
— Надто вже недоумкувате вийшло це в нас!
— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.
— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюсь, що з цього мало що вийде.
— Доведеться нам закрити нашу лавочку — ось що вийде з цього, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкіру за податки.
— Можливо, — погодився Кестер.
Ленц підвівся.
— Холоднокровність і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.
— З коньяком ми можемо виказати навіть героїчну витримку, — додав я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.
— Героїчна витримка, хлопче, — дещо повчально заперечив Ленц, — це щось підхоже для важких часів. А ми живемо в безнадійний час. У такому стані єдиним пристойним виходом є лише гумор. — Він випив свою чарку. — От так, а тепер я сяду на нашу стару “Росінанту” і поїду, щоб заробити хоч який-небудь гріш.
Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.
— Не повезло, Отто, — мовив я. — Щось останнього часу нам страшенно не везе.
— Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, — відповів Кестер. — 3 мене й цього досить. Як там у горах?
— Коли б не та хвороба — рай земний. Сніг і сонце.
Він підняв голову.
— Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?
— Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.
Кестер глянув на мене:
— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
Я знизав плечима:
— Спершу віднесу додому свій чемодан.
— А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?
— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?
Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. “А тепер дехто буде”, подумав я.
Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.
Зайшов до кафе “Інтернаціональ”, щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:
— О, таки знову завітали до нас?
— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.
За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.
— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.
— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.
— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?
— Можливо.
— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.
— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.
— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.
— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі…
Ліллі нічого не відповіла.
— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше… Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною… — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.
— Скільки ж їх було? — запитав я.
— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!
— Чотири тисячі марок… — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі…
Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.
— Заграй краще що-небудь… — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало…
— Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.
Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.
Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — бліде, скам’яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця…
Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.
Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з’їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку… та вона нічого не помічала.
— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?
Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс — великий і незвичайно маленьку голову.
— Артуре, — все ще белькотіла Роза. — Ти?
— Ну, а хто ж? — буркнув Артур.
— Боже мій, звідки ти з’явився?
— А звідки ж мені з’являтися? З вулиці ось у ці двері.
Артур, хоч повернувся й після довгої розлуки, був не дуже-то люб’язний. Я з цікавістю розглядав його. Так ось той легендарний ідол Рози, батько її дитини. У нього був такий вигляд, наче він тільки-но вийшов з в’язниці. Я не побачив у нього нічого такого, за що могла Роза його так безтямно любити. Але це могла бути найсправжнісінька сліпа любов. Дивно, на що тільки не падали ці зачерствілі знавці чоловічих душ.
Нікого не питаючись, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі поблизу Рози, і випив його. При цьому кадик його тонкої, жилавої шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилась на нього променистими очима.
— Хочеш іще? — спитала вона.
— Авжеж, — бовкнув Артур. — Тільки побільше.
— Алоїс! — Щаслива Роза кивнула до кельнера. — Він ще хоче пива!
— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.
— А малятко! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!
— Ну, ти! — Артур вперше виявив здатність реагувати. Він, ніби захищаючись, підняв руку на рівень грудей: — До мене з цим не приставай! Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й було, якби я не… — Він похмуро задумався. — А тепер воно, звичайно, ого скільки забирає грошей…
— Це не так уже й страшно, Артуре. А до того ж воно — дівча.
— Однак дорого обходиться, — сказав Артур і вилив за комір другий келих. — Хіба, може, знайдеться якась дурна, багата баба, яка вдочерить її. За пристойну винагороду, звичайно. Це був би єдиний вихід.
Він раптом прокинувся від своїх міркувань:
— У тебе є щось із собою готівкою?
Роза послужливо дістала свою залиту кавою сумочку.
— Лише п’ять марок, Артуре, я ж не могла й подумати, що ти прийдеш, але вдома у мене є більше.
Артур жестом багатого паші сунув срібні монети в кишеньку жилета.
— Як будеш отут протирати задом диван, то не заробиш нічого, — похмуро закинув він.
— Та я зараз піду. Але в цю пору толку мало. Люди саме вечеряють.
— І дрібницею нехтувати не слід.
— Я вже йду.
— Ну… — Артур доторкнувся пальцем до котелка. — Я десь біля дванадцяти знову буду проходити тут. — Розхлябаною ходою він попрямував до виходу. Блаженно посміхаючись, Роза дивилася йому вслід. Він не оглядаючись вийшов, навіть не зачинив за собою дверей.
— От дурило! — вилаявся Алоїс, зачинивши двері.
Роза гордовито оглянула нас:
— Скажете, не чудовий хлопець? Голими руками не візьмеш такого. І де він весь час міг пропадати?
— Хіба не видно по пиці, — відповіла Валлі. — Під надійним замком був. Гидота в лавровому вінку!..
— Ти не знаєш його…
— Бачила досить таких, — відповіла Валлі.
— Ти не розумієш цього… — Роза встала. — Він справжній мужчина. Не якийсь там слизняк. Ну, то я
пішла. Будьте здорові, дітки.
Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючись, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла здавати гроші, щоб він пропивав їх і потім лупцював її. Роза була щаслива.
За півгодини пішли і всі інші. Тільки Ліллі з обличчям мерця лишилась на місці. Я ще трохи побринькав на піаніно, потім з’їв бутерброд і теж вийшов. Наодинці з Ліллі не можна було витримати довше.
Я побрів мокрими, темними вулицями. На цвинтар саме вийшов цілий загін “армії спасіння”. Вони з тромбонами і сурмами прославляли божественний Єрусалим. Я зупинився. Раптом мене охопило таке відчуття, що мені несила витримати оцю самоту, без Пат. Втупивши очі на могильні плити, що блідо маячили на цвинтарі, я говорив собі, що рік тому я був ще одинокішим, що тоді я зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною зараз… Проте ніщо не допомагало-я раптом вибився з колії і не знав, що мені робити. Кінець кінцем піднявся нагору до своєї кімнати, щоб подивитись, чи немає часом від неї листа. Це було зовсім безглуздо, бо від неї не могло бути нічого, і таки нічого не було, але я все ж пішов нагору.
Коли я знову виходив з пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднівся смокінг. Він ішов у готель, де служив платним танцюристом. Я спитав його, чи не чув він чогось про пані Гассе.
— Ні, — відповів той. — Вона ще досі не показувалась тут. І до поліції не приходила. Та це й краще, що вона не приходить…
Ми разом пішли вздовж вулиці. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проходили мимо, він запустив мотор і дав повний газ вхолосту. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.
— Ви нездужаєте? — спитав я.
Він посміхнувся блідими губами й похитав головою.
— Ні… але мене іноді лякає, коли почую отаке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак запускали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. А все ж ми почули… — Він знову посміхнувся так, ніби перепрошував за щось. — 3 моєю матір’ю так не церемонились, її розстріляли удосвіта в підвалі. Мені з братом удалося втекти вночі. У нас тоді ще лишилися брильянти. Але брат замерз по дорозі.
— За що ж постріляли ваших батьків? — спитав я.
— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати — ні.
— А ви?
Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.
— З того часу стільки води втекло…
— Так, — погодився я, — це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.
Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів’яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.
— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: — Служба…
Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.
В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.
Фердінанд примостився в кутку — широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.
— Ну, мій маленький Роббі, — звернувся він до мене, гепнувши по плечу, — що з тобою сталось?
— Нічого, Фердінанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.
Він якусь мить розглядав мене.
— Нічого? — сказав потім. — Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.
— Браво! — гукнув Ленц. — Нечувано оригінальне. Фердінанде!
— Заспокойся, Готфріде. — Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?
— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — пояснив Ленц, — Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.
Грау втупився в нього очима.
— Будьмо… — сказав Готфрід.
— Будьмо… — відповів Фердінанд. — Ти, пробко, — будьмо!..
Вони спорожнили свої бокали.
— Я б дуже хотів бути пробкою, — відповів я і теж випив. — Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.
— Відступник! — Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?
— Ні, — сказав я. — Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.
Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.
— Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов’ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем… — Він посміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті…
Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:
— Дай мені чогось випити.
Фред приніс пляшку.
— Може, ще завести грамофон? — спитав він.
— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.
Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.
— Вип’ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!
— Так воно і є в житті, — мовив Фердінанд. — Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець — лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип’ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!
Він налив собі повну склянку коньяку і випив.
Від рому в мене вже стукало в голові. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я розбудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.
— Ви можете почекати тут, — сказав він. — В таку пору вони швидко з’єднають.
Хвилин через п’ять задзвенів телефон, і мене зв’язали з санаторієм.
— Я хочу поговорити з фройляйн Гольман, — сказав я.
— Хвилиночку, зараз я з’єднаю вас з ординаторською.
— Фройляйн Гольман уже спить, — відповіла старша сестра.
— А в неї в кімнаті телефону немає?
— Нема.
— А ви її не могли б розбудити?
Сестра якусь мить вагалася.
— Ні, їй сьогодні не можна вставати.
— Що-небудь сталося?
— Ні. Вона лише повинна ці кілька днів бути в ліжку.
— Напевно нічого не сталося?
— Ні, ні, це в нас такий порядок напочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.
Я повісив трубку.
— Вже надто пізно, так? — запитав Фред.
— Як це пізно?
Він показав свій годинник:
— Уже біля дванадцяти.
— А-а, — схаменувся я. — Тоді даремно й дзвонив.
Я повернувся на своє місце і знову почав пити.
О другій годині ночі ми вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі.
— Сідай, — звернувся до мене Кестер, заводячи мотор “Карла”.
— Ці кілька кроків я вже якось пішки дійду, Отто.
Він поглянув на мене:
— Ми трохи проїдемось за місто.
— Давай. — Я сів у машину.
— Веди ти, — сказав Кестер.
— Що за дурниці, Отто. Не можу я вести, я ж п’яний.
— Давай, веди! На мою відповідальність.
— Ти сам переконаєшся в цьому, — сказав я, сідаючи до керма.
Заревів мотор. Рульове колесо тремтіло в моїх руках. Вулиці тинялися повз мене, хиталися будинки, а ліхтарі, здавалося, висіли косо під дощем.
— Не буде діла, Отто, — признався я. — Я так налечу на що-небудь.
— Налітай, — відповів він.
Я оглянувся до нього, його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на мостову. Я вперся спиною в спинку сидіння і міцніше охопив кермо. Стиснув зуби і примружив очі. Поступово дорога стала чіткішою в моїх очах.
— Куди, Отто? — спитав я.
— Далі. За місто.
Ми проїхали передмістя і вийшли на шосе.
— Повне світло, — наказав Кестер.
Бетоноване шосе блищало перед нами в світлосірому тумані. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер був сильний, хмари висіли низько над землею; над самим лісом ніби розривалися й капали сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора струмом лилося через руки в моє тіло. Я відчував усю машину і її силу. Вибухи в циліндрі стрясали мій тупий, заціпенілий мозок. Поршні, наче насоси, стукали в моїх жилах. Я піддав газу. Машина кулею летіла вздовж шосе.
— Швидше, — наказав Кестер.
Скати засвистіли, дерева і телеграфні стовпи з гулом пролітали повз нас назад. З гуркотом пронеслося мимо село. Тепер у мене в голові цілком прояснилось.
— Піддай газу, — підбурював Кестер.
— А я тоді вдержу його? Дорога ж мокра.
— А ти стеж. Перед поворотами переходь на третю швидкість і зменшуй газ.
Мотор заревів ще дужче. Повітря різало мені обличчя. Я прихилився за вітровим склом. Я ніби поринув у гуркіт машини, автомобіль і моє тіло злилися в одне-єдине — єдине напруження, єдина вібрація, я відчував колеса під ногами, відчував землю, шосе, швидкість, ніби ривком усе стало на своє місце, ніч вила й свистіла, вириваючи з мене все зайве, мої губи стиснулись міцно, руки перетворились на лещата, я весь втілював у собі тільки шалену їзду — безтямний і одночасно до краю напружений.
На закругленні швирнуло зад машини вбік. Я ще крутнув руль у протилежний бік і дав газ. Якусь мить я не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім знову машина слухняно полетіла по шосе.
— Молодець, — сказав Кестер.
— Мокре листя попало під колеса, — пояснив я, відчувши теплоту і полегшення, яке завжди розливається по тілу після пережитої небезпеки.
Кестер кивнув.
— Восени на лісних поворотах завжди трапляється така чортівня. Хочеш сигарету?
— Дай, — сказав я.
Ми зупинились і закурили.
— Тепер можна завертати назад, — сказав потім Кестер.
Приїхавши до міста, я виліз з машини.
— Добре, що ми проїхались, Отто. Тепер з мене все як рукою зняло.
— На другий раз я покажу тобі інший прийом на поворотах, — пообіцяв він. — Повний оберт на гальмах. Але це можна робити лише тоді, коли дорога суха.
— Гаразд, Отто. На добраніч.
— На добраніч, Роббі.
“Карл” вітром понісся далі. Я пішов до пансіону. Був дуже виснажений, але цілком спокійний. Мій сум розвіявся.
XXIII
На початку листопада ми продали ситроена. Грошей вистачило для того, щоб деякий час підтримувати майстерню, але наше становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Ми, правда, пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому я майже зрадів, коли хазяїн кафе “Інтернаціональ” запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно, йому в останній час пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат “Інтернаціоналя”, потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.
Таким чином, я міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.
Мене ці зміни цілком влаштовували, бо я і без того часто не знав, як і де мені вбити вечір.
Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте сам не міг уявити, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не ставало по-справжньому світло, я вже думав, що вона вислизнула від мене і — все пропало. Мені здавалося, що вона виїхала давним-давно, і я вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася до мене. Потім настали вечори, сповнені тяжкої, дикої туги, коли вже ніщо не могло зарадити, хіба що сидіти до ранку з повіями і скотопромисловцями і пити.
Хазяїн дістав дозвіл тримати кафе відкритим у ніч перед різдвом. Там мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер; ото ж хотів відсвяткувати різдво в товаристві. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони утрьох узялися до діла. Витратили безліч різнокольорових куль, свічок і серпантину, але зате ж і ялинка прибрала пишного вигляду. На знак особливої поваги до Гріголяйта туди повісили кілька рожевих марципанових свинок.
Надвечір я ліг у постіль, щоб поспати кілька годин. Коли прокинувся, було вже темно. Якусь мить навіть не міг збагнути, чи це ще вечір, чи ранок. Мені щось снилося, але не запам’ятав, що саме. Ніби я був десь далеко і, здавалося, ще й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що хтось стукає в двері.
— Хто там? — гукнув я.
— Я, пане Локамп.
Виявилося, то пані Залевська.
Ввійдіть! — гукнув я. — Двері не замкнені.
Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла в дверях, освітлена жовтим світлом з коридора.
— Пані Гассе прийшла, — шепотіла вона. — Скоріше йдіть сюди. Я не можу сказати їй…
Я не ворухнувся. Треба було спершу опам’ятатися.
— Скажіть їй, хай іде в поліцію, — відповів я трохи згодом.
— Пане Локамп! — Пані Залевська звела руки догори. — Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!
Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка, чорна тінь.
— Заспокойтеся, — сказав я роздратовано. — Зараз прийду.
Я одягся й вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.
— Вона вже знає що-небудь? — запитав я.
Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.
— Де ж вона?
— В колишній своїй кімнаті.
Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.
— На ній капелюшок, утиканий пір’ям чаплі, і брильянтова брошка, — шепотіла вона.
— Простежте, щоб це зіпсоване кухонне опудало не підслухувало, — попрохав я пані Залевську і пішов до кімнати Гассе.
Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Очевидно, сподівалась побачити когось іншого. Це було безглуздо, але мій перший погляд упав на капелюшок і брошку, хоча я й не хотів цього. Фріда мала рацію: капелюшок був пишний. Брошка не так. Ця персона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. В цілому вона виглядала непогано; принаймні краще, ніж увесь той рік, коли жила тут.
— Гассе, мабуть, працює і в свят-вечір, га? — ущипливо спитала вона.
— Ні, — відповів я.
— А де ж він? У відпустці?
Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах її духів.
— А що вам, власне, ще треба від нього? — спитав я.
— Хочу покінчити свої справи. Розрахуватися. Адже мені, зрештою, належить частина всього цього.
— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить усе.
Вона витріщилась на мене.
— Він помер, — додав я.
Ліпше було б сказати їй про це інакше. Не так зразу, більше підготувати її. Але я й сам не знав, як підступити до цього. До того ж у мене в голові ще панувало безладдя після пообіднього сну; прокинувшись після такого сну, людина буває близька до самогубства.
Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй про це, цілком ясно уявив собі, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Це було дивно, проте я справді нічого іншого не бачив і не думав ні про що інше…
Проте вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.
— Он як… — промовила вона. — Он як… — лише пір’я чаплі на її капелюшку тремтіло.
І раптом я й не помітив, що сталося, але побачив, як нарядна, надушена жінка на моїх очах постаріла. Здавалося, ніби час блискавкою влучив у неї, кожна секунда дорівнювала рокові — напруження зламалось, тріумф погас, обличчя стало дряблим, зморшки, мов черви, розповзлися по ньому. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця і сіла на нього — так, ніби боялася щось розбити, — здавалося, це вже була зовсім інша людина, такий стомлений і постарілий мала вона вигляд…
— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.
— Це сталося зовсім несподівано, — відповів я.
Вона не слухала мене. Дивилася на свої руки.
— Що мені робити тепер… — бурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?
Я помовчав хвилину. У мене стало моторошно на душі.
— У вас же, напевно, є хтось, до кого б ви могли піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатись тут. Та ви ж і не хотіли бути тут…
— Тепер уже все змінилося, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що тільки мені робити тепер?
— У вас же, певно, хтось є, що чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після різдва, зайдіть до поліційної дільниці. Там зберігаються деякі речі і банківські чеки. Вам треба з’явитися туди, щоб одержати гроші.
— Гроші, гроші… — тупо бурмотіла вона. — Які гроші?
— Там чимало. Щось біля тисячі двохсот марок.
Вона підвела голову. В її очах раптом блиснув божевільний вогник.
— Ні! — закричала вона. — Це неправда!
Я нічого не відповів.
— Скажіть, що це неправда… — прошепотіла вона.
— Може, й неправда. Але можливо й те, що він відкладав потроху про чорний день.
Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. В її руках було щось поривчасто-машинальне. Вона наблизила своє обличчя майже впритул до мого.
— Так, це правда, — прошипіла вони, — мені підказує моє передчуття, що це правда! Мерзотник! О, мерзотник! Примусив мене таке пережити, а виявляється — он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб не лишилося нічого від них! Нічого! Нічого!
Я мовчав. З мене було досить. Вона пережила першу звістку, знала, що Гассе мертвий, а з усім іншим хай справляється сама. Цілком можливо, що вона ще гепнеться на підлогу, коли почує, що він повісився, але це вже була її власна справа. Знову оживити Гассе заради неї не було ніякої можливості.
Вона заплакала. Сльози били струмками з її очей. Вона плакала пискляво, жалісно, як дитина. Це тривало досить довго. Чого б я не віддав, щоб мати можливість закурити. Мені важко було дивитись, коли хто-небудь плакав.
Нарешті вона перестала плакати. Витерла обличчя, машинально вийняла пудреницю і, це дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала срібну пудреницю, але сумочку забула закрити.
— Я вже нічого не пам’ятаю, — сказала вона надломленим голосом, — я вже не знаю нічого. Він таки, мабуть, був добрим чоловіком.
— Це правда, він був добрий.
Я ще сказав їй адресу поліційної дільниці і про те, що сьогодні він уже закритий. Мені здавалося кращим, якщо вона не зразу піде туди. На сьогодні досить було і цього.
Коли вона пішла, пані Залевська вийшла з свого салону.
— Хіба тут, крім мене, жодної людини немає? — спитав я, злий на самого себе.
— Лише пан Георг. А що вона сказала?
— Нічого.
— Тим краще.
— Це вже як сказати. Іноді це й не краще.
— У мене немає до неї ніякого співчуття, — енергійно заявила пані Залевська. — Аністілечки.
— Співчуття — найнікчемніша річ у світі, — роздратовано сказав я. — Воно — зворотна сторона злорадства, це ви повинні знати. А котра зараз година?
— Без чверті сім.
— О сьомій я хочу поговорити по телефону з фройляйн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслухував. Це можна зробити?
— Та тут же нікого нема, крім пана Георга. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур досягає аж туди.
— Гаразд.
Я постукав до Георга. Давно вже не був у нього. Він сидів, зігнувшись, за письмовим столом і мав дуже злиденний вигляд. Навколо нього валявся подраний папір.
— Добрий вечір, Георге, — привітався я. — Що це ти тут робиш?
— Чистку, — кволо посміхнувшись, відповів він. — Якраз підхожа робота на свят-вечір.
Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.
— Навіщо це ти? — спитав я.
— Вже немає ніякого сенсу, Роббі.
Його обличчя майже просвічувалось. Вуха були наче воскові.
— Що ти їв сьогодні? — спитав я.
Він одмахнувся:
— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Але я просто більш не можу… Мушу кинути все.
— Так далеко зайшло?
— Так, — відповів він.
— Георге, — заперечив я йому спокійно, — ти поглянь на мене. Ти не думаєш про те, що й мені хотілося бути чимсь іншим, а не піаністом у тому притоні повій, у кафе “Інтернаціональ”?
Він нервово ломив собі руки.
— Знаю, Роббі. Але це не може зарадити мені. Для мене в цьому було все. А тепер я усвідомив, що все це ні до чого. Ні в чому немає ніякого сенсу. Навіщо ж, власне, жити на світі?
Я не стримався від сміху, хоч який у нього був жалюгідний вигляд і як йому було гірко.
— Ти, віслючок! — сказав я. — Ти гадаєш, ніби зробив якесь відкриття! Думаєш, ти єдиний з такою мудрістю? Звичайно, все це не має ніякого сенсу. Та й живуть люди не заради якогось сенсу. Не так-то все просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в “Інтернаціональ”. Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду за тобою.
— Не піду, — сказав він.
Він страшенно охляв.
— Підеш, — наполягав я. — Зробиш мені послугу.
Мені не хочеться бути самотньому сьогодні.
Він недовірливо поглянув на мене.
— Ну, як хочеш, — здався він потім. — Зрештою, мені однаково.
— Ну от, — задоволено констатував я. — Як на початку, це вже зовсім непоганий девіз.
О сьомій годині я замовив розмову з Пат. З цього часу такса була вдвоє менша, і я міг удвічі довше говорити по телефону. Я сів на стіл у передпокої і чекав. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть в розмові по телефону не хотілося змішувати з цим Пат. Через чверть години нас з’єднали.
Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий і трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що насилу вимовив слово. У мене тремтіли руки й ноги, гупало в скроні, і ніяка сила волі не могла спинити цього.
— Боже мій. Пат, — спромігся сказати я, — чи це дійсно ти?
Вона засміялась:
— А де ж ти зараз, Роббі? В бюро?
— Ні, сиджу у пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?
— Добре, любий.
— Ти не в ліжку?
— Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.
Я раптом чітко собі уявив її перед собою. Бачив, як кружляють сніжинки, бачив її овальну, чорняву голівку, прямі, трохи похилі плечі, бронзову шкіру…
— Боже мій милий, Пат, — вихопилось у мене, — прокляті гроші! Якби вони були в мене, я б, не гаючи ні секунди, сів у літак і ще сьогодні ввечері був би з тобою.
— Ах, любий мій…
Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в трубці.
— Ти мене слухаєш, Пат?
— Так, Роббі. Але ти не повинен говорити про такі речі. У мене паморочиться в голові.
— У мене теж голова йде обертом, — сказав я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, чим займаєшся.
