Знову повіяв альпійський вітер. Од нього деренчали вікна; зсуваючись докупи, низько спускалися хмари, а лапастий сніг цілі ночі стукав у шибки; хворі лежали збуджені, нервові й не могли заснути, прислухаючись до погоди. На затишних схилах почали цвісти крокуси, а на дорогах поміж санками з’явилися перші екіпажі на високих колесах.
Пат дедалі слабішала. Вона вже не могла встати. Ночами часто в неї були приступи задухи. Тоді вона блідла від страху перед смертю. Я тримав її вологі, безсилі руки.
— Тільки б пережити цю годину! — задихалась вона. — Лише цю годину, Роббі. В цей час помирають…
Пат боялася останньої години перед світанком. Вона вважала, що наприкінці ночі невідомий струмінь життя слабне і майже згасає — і тільки цієї години боялась і хотіла, щоб я був з нею. А взагалі Пат була така мужня, що мені не раз доводилося міцно зціплювати зуби.
Я попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію у мене в чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.
Я сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала, коли я розповідав про своє життя-буття. Найбільше вона любила слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но переборовши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і скрипучим голосом виголошував професорські мудрості. Щодня я вигадував щось нове, і Пат поступово взнавала всіх забіяк і баламутів з нашого класу, які завдавали учителям найбільше неприємностей. Одного разу, почувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова нічна сестра… Потрібен був час, поки я, на прохання Пат, переконав її, що я не збожеволів, хоч і скакав серед ночі по кімнаті в пелерині і каплоухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.
Денне світло поволі проникало в палату. Гостро вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідожовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.
— Пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.
Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електропроводки, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в палаті Пат почав настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із хрипіння прорвалась ніжна, ясна музика.
— Що це, любий? — спитала Пат.
Антоніо дав також радіожурнал. Я погортав його.
— По-моєму, Рим.
Тут прозвучав і глибокий, металевий голос диктора:
— Радіо Рома — Наполі — Фіренце…
Я повернув кнопку настройки. Соло на фортепіано.
— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще сподівався стати радником народної освіти, професором або композитором. Тепер я вже давно забув її. Краще повернемо далі. Нічого приємного вона не нагадує.
Теплий альт, дуже тихий і улесливий: “Parlez moi d’amour” (1).
— Париж, Пат.
Лекція про боротьбу з філоксерою… Я повернув далі.
Рекламні об’яви. Квартет.
— Що це? — спитала Пат.
— “Прага. Смичковий квартет. Опус п’ятдесят дев’ять, два, Бетховен”, — прочитав я вголос.
Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, дивна скрипка.
— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.
Я точніше встановив шкалу. Повно і м’яко линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.
— Прекрасно, Пат, правда?
Вона мовчала. Я обернувся. Вона плакала широко розкритими очима. Я ривком вимкнув приймач.
— Що з тобою, Пат? — Я поклав руку на її худенькі плечі.
— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо… Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт… Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі…
— Але ж, Пат…
Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її од цих думок. Та вона хитала головою:
— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.
— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.
— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому я стаю сумною і вже нічого не розумію, то переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж тоді, коли хочеться вмерти… Ти як гадаєш?
— Не знаю…
— Авжеж. — Вона прихилила голову до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді щось є таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б померти, і тепер я вдячна, що у мене є ти. Адже я могла бути самотня і нещасна. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко; але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме… щоб як тепер…
Вона поглянула на мене.
— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли альпійський вітер стихне, тобі буде краще, і ми поїдемо звідси.
Вона все ще допитливо дивилась на мене.
— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато тяжче, ніж мені.
— Давай більше не говорити про це, — сказав я.
— Я сказала для того, щоб ти не думав, ніби я сумую, — відповіла вона.
— Та я й не думаю, що ти сумуєш.
Вона поклала свою руку на мою:
— Ти більше не хочеш, щоб знову грали цигани?
— Ти хочеш їх послухать?
— Хочу, любий.
Я знову ввімкнув приймач, і в кімнаті тихо, потім дедалі гучніше зазвучали скрипки з флейтами і приглушені арпеджіо цимбал.
— Прекрасно, — сказала Пат. — Як вітер. Як вітер, що несе тебе кудись…
Це був вечірній концерт з ресторану одного з будапештських парків. Крізь музику іноді чути було голоси відвідувачів ресторану, час від часу лунали дзвінкі, веселі вигуки. Можна було припустити, що на каштанах острова Маргарити розпустились перші листочки, що вони блідо миготять у місячному сяйві, ніби їх колише вітерець од скрипок. Можливо, вже теплий вечір, і люди сидять на вільному повітрі, а перед ними — бокали з жовтим угорським вином, у своїх білих кітелях бігають туди й сюди офіціанти, грають цигани… Згодом, стомлені, зеленими весняними сутінками люди йдуть додому… А тут посміхаючись лежить Пат, і ніколи вже не вийде знову з цієї палати, ніколи вже не встане з цього ліжка…
Потім, якось раптом, усе пішло дуже швидко. Її обличчя ніби тануло. Вилиці загострились, а на висках проступили черепні кістки. Руки стали тоненькі, як у дитини, під шкірою напнулися ребра, і гарячка з новою силою стала трясти її схудле тіло. Сестра приносила кисневу подушку, а лікар заходив щогодини.
Якось надвечір, невідомо чому, дуже швидко спала температура. Пат опритомніла й довго дивилась на мене.
— Дай мені дзеркало, — прошепотіла трохи згодом.
— Навіщо тобі дзеркало? — спитав я. — Відпочинь трохи, Пат. Гадаю, ти переборола хворобу. У тебе вже немає температури.
— Ні, — шепотіла вона надтріснутим голосом з пересохлого горла;— дай мені дзеркало.
Я обійшов ліжко, взяв дзеркало і впустив його на підлогу. Воно розбилось.
— Пробач, — сказав я. — Така невдача. Випало просто у мене з рук і розбилося на дрізки…
— В моїй сумочці є ще одне, Роббі.
То було маленьке люстерко з хромованого нікелю.
Я провів по ньому рукою, щоб воно трохи затьмарилось, і подав Пат. Вона старанно витерла його й почала уважно розглядати себе в люстерко.
— Ти повинен їхати звідси, любий, — прошепотіла потім.
— Чому ж? Хіба я тобі неприємний?
— Ти не повинен більше бачити мене. Це вже не я…
Я взяв у неї люстерко.
— Ці металеві речі нічого не варті, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і кістлявий. А я ж засмаглий і міцний. Якась хвиляста штука.
— Ти повинен запам’ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.
Я втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі коричньові ями під очима.
— Хоч трохи, мій любий, — сказала вона і спробувала посміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.
— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найкраща жінка, яких я будь-коли бачив.
Я взяв у неї з рук люстерко й пудреницю і обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.
— Що, Пат? —спитав я.
— Цокає так голосно, — шепотіла вона.
— Що? Годинник?
Вона кивнула:
— Так гримить…
Я зняв годинник з руки.
Вона злякано поглянула на секундну стрілку:
— Забери його геть…
Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стінку.
— Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився.
Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох — ти і я, і більше нікого.
Вона повела очима в мій бік. Її очі здавалися дуже великими.
— Любий… — прошепотіла вона.
Я не міг витримати її погляду. Він ішов з глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.
— Мій вірний друг, — бурмотів я. — Мій коханий, мужній, старий друг.
Вона померла в останню годину ночі, раніш, ніж настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала мою руку, але вже не знала, що я був біля неї.
Через якийсь час хтось сказав:
— Вона мертва…
— Ні, — заперечив я, — вона ще не мертва. Вона ще міцно тримає мою руку…
Світло. Нестерпне, яскраве світло. Люди. Лікар. Я повільно розняв свою руку. Рука Пат упала вниз. Кров. Виснажене, запале обличчя. Болісні, закляклі очі. Каштанове, шовковисте волосся.
— Пат, — покликав я. — Пат…
І це було вперше, коли вона не відповіла мені.
— Хочу побути з нею один, — сказав я.
— Може, спершу… — спитав хтось.
— Ні, — сказав я. — Вийдіть. Не торкайтесь до неї.
Потім я обмив на ній кров. Я ніби одерев’янів. Розчесав їй волосся. Вона охолола. Я поклав її на своє ліжко і прикрив ковдрами. Потім сів коло неї і не міг нічого думати. Сидів на стільці, втупивши в неї очі. Собака ввійшов і сів коло мене. Я спостерігав, як мінилося її обличчя. Я нічого не міг робити — тільки спустошений сидів біля неї і дивився на неї… Потім настав ранок, і я побачив, що то вже була не вона.
1. “Говоріть мені про кохання” (франц.)
