“Ще б пак, — подумав я сердито, — а ти, чавунний чортяко, думав, може, що я тебе носом ткну у вади”.
— Ну, гаразд, тоді не треба, — сказав я, втративши будь-яку надію. Було ясно, що цей тип машини не хотів.
Коли оце він раптом обернувся, глянув мені просто у вічі і сказав стиха, але чітко й дуже поспішно:
— Скільки коштує машина?
— Сім тисяч марок, — відповів я, не моргнувши і оком; сказав як відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я розмірковував хоч би й хвилину, це я знав твердо. Загаявся б я хоч на хвильку — це могло б коштувати тисячу марок, яку б він виторгував. — Сім тисяч марок нетто, — повторив я твердо і подумав: “Як даси п’ять, то й забирай її собі”.
Але Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки трохи засопів.
— Надто дорого!
— Звичайно, що дорого, — сказав я, остаточно зневірившись в успіху.
— Тобто як це “звичайно?” — спитав Блюменталь раптом якимсь людяним голосом.
— Пане Блюменталь, — відказав я, — чи бачили ви тепер когось, хто б на будь-яку ціну відповів щось інакше?
Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне до тіні посмішки.
— Слушно. Але ж машина справді надто дорога. Я не повірив тому, що почув. Ось нарешті правильний тон! Тон справжнього покупця! А може, це знову якийсь виверт?
Саме в цей момент до подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний джинджик. Він витяг з кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді попрямував до мене.
— Чи це тут продається кадилак?
Я кивнув і мовчки остовпіло дивився на жовту бамбукову тростинку джинджика та на його рукавички з чортової шкіри.
— Можна оглянути? — запитав він спокійно далі.
— Та ось він, — сказав я, — а може, ви зачекаєте хвилинку, я зараз зайнятий. Може, ви поки що посидите в конторі?
Джинджик якусь мить послухав роботу мотора, глянув на машину спершу критично, потім ніби схвально, а тоді вже пішов за мною до майстерні.
— Ідіот, — буркнув я до нього і швиденько повернувся до Блюменталя.
— Коли ви хоч один раз проїдете машиною, то інакше думатимете за ціну, — сказав я. — Можете випробовувати її, скільки схочете. Або, може, мені заїхати за вами якось увечері і зробити спробну поїздку, якщо вам це більш підходить?
Але його раптове пожвавлення вже зникло. Блюменталь знову застиг на місці, як гранітний монумент президента музичного товариства.
— Облиште, — сказав він, — мені тепер треба йти. Якщо я схочу зробити спробну поїздку, то подзвоню вам. Я побачив, що поки що більш нічого не вдієш. Такого намовити важко.
— Гаразд, — погодився я, — та чи не дали б і ви мені свій номер телефону, щоб я міг вас повідомити, якщо машиною зацікавиться хтось інший?..
Блюменталь якось дивно глянув на мене.
— Зацікавитись-це ще не значить купити. Він вийняв портсигар і простягнув його мені. То, як виявляється, він-таки курить. Та ще й марку “Корона” — мабуть, у нього грошей — як сміття! Але мені це вже було байдуже. Я взяв сигару.
Він привітно подав мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і вилаявся стиха, але міцно. І тоді пішов назад до майстерні.
— Ну, то як? — привітав мене джинджик Готфрід Ленц. — Здорово в мене вийшло, га? Побачив, що тобі вже терпець уривається, вирішив допомогти. Добре, що Отто якраз переодягнувся для фінансового управління та лишив тут свій хороший костюм! Я за нього та у вікно, та з подвір’я, а тоді назад чимчикую як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!
— По-дурному втнув! — відповів я. — Цей тип хитріший за нас обох. Глянь-но на сигару! Півтори марки штука! Ти мені мільярдера сполохав!
Готфрід узяв мені з рук сигару, обнюхав її і запалив.
— Я сполохав тобі дурисвіта! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…
— Дурниці, — відповів я. — Дурисвіт не назве себе — Блюменталь! Відрекомендується: граф Блюменау абощо…
— Та він ще прийде, — впевнено, як завжди, вимовив Ленц, пускаючи мені в обличчя дим моєї ж сигари.
— Ні, не прийде, — відказав я переконливо. — Але ж звідки в тебе цей бамбуковий дрючок і ці рукавички?
— Позичив. Он там у крамниці Бенна і К°. У мене там продавщиця знайома. Я, може, тростинку собі й залишу. Подобається вона мені. — Він самовдоволено покрутив товстою ломачкою у повітрі.
— Готфріде, — сказав я, — у тебе тут талант пропадає. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там ти будеш на місці.
— Вам дзвонили, — сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на хвилинку додому.
Я обернувся.
— Коли?
— З півгодини тому. Якась дама…
— Що ж вона сказала?
— Вона хотіла ще раз подзвонити увечері. Але я зараз же їй відказала, що це марна справа — вас-бо ввечері ніколи немає вдома…
Я витріщив на неї очі.
— Що? То ви так сказали?! Коли ж, до біса, вас хтось навчить нарешті розмовляти по телефону?
— Я вмію розмовляти по телефону! — чванькувато заявила Фріда. — Але ж вечорами вас майже ніколи не буває вдома.
— Це вас зовсім не обходить! — розлютився я. — Ви ще наступного разу розкажіть, чи в мене шкарпетки діряві, чи ні!
— Що ж, можу розказати, — дала вона відкоша, глянувши на мене в’їдливо своїми червонуватими, запаленими очима. Ми давно вже ворогували.
Мені дуже хотілося пхнути її в каструлю з супом, але я стримався — витяг з кишені марку, сунув їй в руку, і лагідно спитав:
— Назвала дама своє прізвище?
— Це-то ні…
— А який же в неї голос? Дещо глухуватнй і низький?
Такий, ніби вона трохи охрипла?
— Або я знаю… — флегматичне відповіла Фріда так, ніби я ніколи й не думав дати їй марку.
— Гарна обручка у вас на руці, справді чудова обручка, — сказав я. — Та ну-бо подумайте як слід, може ж якраз і пригадаєте…
— Ні, — відповіла Фріда, і злорадна посмішка так і сяяла на її обличчі.
— Ну то повісся, чортове помело! — гримнув я на неї та й пішов собі геть.
Рівно о шостій годині вечора я прийшов додому. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер — няня з притулку для немовлят; пансіонські дами щільно обступили її.
— А йдіть-но сюди! — гукнула пані Залевська. Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовлятки, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у візочку з будинку, де служила. Було це звичайне собі дитинча, але дами скупчилися над ним і так несамовито виказували своє захоплення, ніби це було перше немовля, яке побачило світ. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували до нього губи. Навіть Ерна Беніг у своєму драконовому кімоно брала участь у цій оргії платонічного материнства.
— Хіба ж це не чарівне створіння?, — запитувала пані Залевська, закочуючи очі.
— Це буде видно років через двадцять-тридцять, — відповів я, скоса поглядаючи на телефон. Хоч би не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.
— Але ж подивіться на нього як слід, — закликала мене пані Гассе.
Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого. Хіба що неймовірно маленькі рученята — дивно було подумати, що й сам колись був такий мацюпенький.
— Бідна крихітка, — сказав я, — він ще не має уяви. що тільки його чекає! Цікаво, під яку нову війну він саме виросте…
— Жорстока ви людина, — відрізала мені пані Залевська. — Серця у вас нема!
— Аж надто, — відповів я, — інакше б мені таке і на думку не спало.
Я повернувся та й пішов геть до своєї кімнати. Через хвилин десять задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав — усе товариство було ще там. Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши трубку, почув голос Патріції Гольман, що дякувала за квіти. Немовля, що, очевидячки, було найрозумніше з них усіх, раптом, знудившися з їх вихилянь, заревло на всю силу.
— Пробачте, — сказав я у розпачі до телефонної трубки, — я нічого не чую, тут галасує немовля; тільки воно, звісно, не моє…
Дами засичали, як гадюче гніздо, щоб заспокоїти крикуна, але добилися тільки того, що він ще більше роз-приндився. Тільки тепер я помітив, що це й справді було особливе немовля — легені були в нього, мабуть, чи не до колін, інакше не можна було зрозуміти, звідки брався цей трубний голос. Становище моє було досить складне: очима я кидав злісні погляди на цю материнську комедію, що розігрувалася передо мною, а устами намагався говорити в трубку привітні слова, — отже, від маківки до носа я був, як гроза, а від носа до підборіддя — як весняний краєвид, залитий сонцем… Не можу і збагнути, як я попри все це зумів умовитися з дівчиною на наступний вечір.
— Вам треба завести собі звуконепроникливу телефонну будку, — звернувся я до пані Залевської. Та вона була язиката.
— А це навіщо?! — насипалась вона на мене. — Про які це таємниці ви збираєтеся говорити у будці?!
Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, — адже на їх боці одвічна мораль!
Ми умовилися зібратися ввечері у Готфріда. Повечерявши в маленькому ресторанчику, я попрямував до нього. По дорозі купив собі в елегантному галантерейному магазині чудовий новий галстук — треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще видавалося неймовірним, що все склалося так добре. Я заприсягнувся бути завтра таким серйозним, як генеральний директор похоронного бюро.
Готфрідова комірчина нагадувала музей. Вся вона була завішена сувенірами, які він привіз з Південної Америки. На стінах — барвисті килими, маски, засохлий людський череп, якісь кумедні глечики, списи і, нарешті, — вінець усього — чудова колекція фотографій, що займала стіну: індіанки та креолки, вродливі, смуглясті, гнучкі створіння-незбагненна грація і невимушеність!
Окрім Ленца й Кестера, я застав там ще Браумюллера і Грау. Тео Браумюллер — загорілий, як мідний казан, — сидів на диванному валику і захоплено розглядав Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком від автозаводу і здавна приятелював з Кестером. Шостого числа Браумюллер мав узяти участь в тих перегонах, на які Отто записав “Карла”.
Масивна, роздута фігура Фердінанда Грау спиралася на стіл; він був уже добре напідпитку. Побачивши, що я тут, він своєю широкою лапою потягнув мене до себе.
— Роббі, — сказав він глухим голосом, — чого тобі треба тут, серед загиблих? Тобі тут немає чого робити! Іди собі геть! Рятуй себе — ще не пізно!
Я глянув на Ленца, той підморгнув мені.
— Фердінанд — на висоті! Уже два дні як пропиває тут одну небіжчицю… Продав портрет і гроші зараз же отримав…
Фердінанд Грау був художник. Та проте він давно вмер би з голоду, коли б не спеціалізувався на одній справі — по фотографії він чудово малював життєвірні портрети померлих. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він і жив та й непогано жив. А його прекрасні пейзажі ніхто не купував. Через те його розмова завше мала дещо песимістичний присмак.
— На цей раз це був шинкар, Роббі, — розповідав Грау, — шинкар та його тітка, померла в маринаді з оцтом та олією; вона лишила йому спадщину… — Він здригнувся всім тілом: —Аж моторошно!
— Слухай-но, Фердінанде, — втрутився Ленц, — не слід би тобі вживати таких різких виразів. Адже ти сам заробляєш на одній з найпрекрасніших людських властивостей — на шануванні ближніх.
— Дурниці, — відповів Грау, — я заробляю на усвідомленні людьми своєї провини. Шанування — це ж не що інше, як усвідомлення своєї провини. Хочуть люди виправдатись за те, що вони любенькому небіжчику накоїли та напобажали за все його життя…
Череп його палав, Грау повільно провів по ньому рукою.
— Ось подумай собі, скільки разів отой мій шинкар накликав своїй тітці смерть, а тепер звелів намалювати її найвитонченішими фарбами та й повісив собі над диваном. Такою вона йому більш до вподоби. Шанування! Мало хороших властивостей у людини; та й про них вона згадує тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яким же ж я міг бути благородним… Отож вважатиму себе за доброчесну людину… Доброчесність, доброта, благородство, — він махнув своєю могутньою лапою, — всіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше обдурити…
Ленц усміхнувся.
— Ти підриваєш основи людського суспільства, Фердінанде!
— Основи людського суспільства — це жадоба, страх і корупція, — відрізав Грау. — Людина — зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший.
Він простяг до Ленца руку з бокалом.
— А тепер налий мені та не базікай цілісінький вечір — дай іще комусь слово сказати.
Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом щось спало на думку.
— Отто, зроби-но мені послугу — дай мені завтра на вечір кадилака.
Браумюллер припинив надто уважний розгляд фотографії якоїсь дуже легко одягненої креолки-танцюристки.
— А ти вже вмієш робити повороти? — спитав він. — Я досі думав, що ти вмієш їхати тільки по прямій та ще коли хтось за тебе тримає руля.
— Заспокойся, Тео, — відповів я, — з тебе ми на перегонах шостого зробимо котлету! Браумюллер заквоктав од сміху.
— Ну то як же ж, Отто? — наполягав я.
— Машина не застрахована, Роббі, — сказав Кестер.
— Я повзтиму, як слимак, а гучатиму, як автобус. Мені тільки на кілька кілометрів тут у місті…
Отто примружив очі так, що лишилась тільки маленька шпаринка, і посміхнувся.
— Гаразд, Роббі, про мене то й візьми…
— Тобі машина потрібна, мабуть, чи не до нового галстука, — підійшовши, спитав Ленц.
— Замовкни, — відказав я, відпихаючи його. Але він не відступився.
— Покажи-но, дитинко! — Він обмацав шовкову тканину. — Чудово! Наше дитинча в амплуа танцюриста! Здається, чи не збираєшся ти на оглядини?
— Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе з цирку! — відповів я.
— Оглядини? — Фердінанд Грау підвів голову. — А чому б йому й не піти на оглядини? — Він ніби ожив, во-вернувся до мене, сказав: — Іди, іди, Роббі, іди спокійненько! У тебе є з чим іти. Адже щоб кохати, треба бути простецьким хлопцем. А ти такий. Бережи свою наївність і простоту. Це — божий дар. Хто його втратить, ніколи вже не набуде.
— Не уболівай надто за цим, — осміхнувся Ленц. — Народитися дурненьким — це хіба сором? Ось умерти таким — це вже хіба щось інше.
— Помовчи, Готфріде. — Грау ніби відкинув його кудись геть одним рухом своєї могутньої лапи. — про тебе мова. Ти ж тиловий романтик. Тебе й не шкода.
— Тобі треба спокійно виговоритись, Фердінанде, — сказав Ленц. — Як виговоришся, то й на душі стане легше.
— Ти шкурник, — промовив Грау, — патетичний шкурник і дезертир.
— А ми всі такі, — всміхнувся Ленц, — ми живемо хіба тільки ілюзіями, живемо в кредит.
— Слушно, — сказав Грау і оглянув нас усіх по черзі з-під своїх кущуватих брів. — Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. — Тоді, звертаючись знову до мене: — Наївність і простота, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть це глупотою. Не ображайся на це. Це не вада, це — хист.
Ленц хотів щось сказати, але Фердінанд вів далі:
— Ти ж розумієш, куди я веду. Простецький характер, не зіпсований скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не здобув би чаші святого Грааля. Тільки дурний перемагає в житті, а розумний бачить всілякі перешкоди, і поки ще до діла, то він уже вагається. У важкі часи наївність і простота — найкоштовніші блага, це — шапка-невидимка, під нею не видко небезпеки, на яку ніби під гіпнозом наражається зарозумілий.
Він випив ковток, подивився на мене своїми великими блакитними очима, що, наче клапоть неба, сяяли на його порізаному зморшками обличчі, а тоді сказав:
— Не жадай знати надміру, Роббі! Чим менше знаєш, тим легше жити. Знання — це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, простоту, глупоту та за те, що з ними переплетене: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож — за славетну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби глибоко занурився в самого себе, в свою сп’янілість. Наче самотній горбок у степу, оповитий неприступною ні для кого тугою. Життя його було знівечене, він знав, що не впорядкує його вже ніколи. Він закопався в своєму великої му ательє, жив з своєю економкою. Жінка вона була з характером, груба, а Грау — навпаки, дарма що був огрядний, — чутливий і нестримний. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було й байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, але мені ставало якось моторошно, коли я бачив його таким. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в ательє. А це руйнує людину найшвидше.
По обличчю Грау майнула посмішка. Він втиснув мені бокал у руку.
— Пий, Роббі! Шукай рятунку! Думай про те, що я тобі сказав!
— Добре, Фердінанде, добре…
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа пластинок з негритянськими піснями, він поставив декілька — про Міссісіпі, про збирачів бавовни, про гарячі задушливі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патріція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що тяглися на цілий квартал і відокремлювалися від вулиці вузенькою смужкою газону. Перед парадним ходом стояв ліхтар. Саме коло нього я й спинив кадилака. Світло мерехтіло, і машина видавалася в ньому якимсь величезним слоном, чорна шкіра якого виблискувала й мінилась.
Я вдосконалив свій костюм: до галстука придбав ще новий капелюх і пару рукавичок, до того ж на мені було ще й демісезонне пальто Ленца, прекрасне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Отак спорядившись, я мав на меті остаточно звести нанівець те перше враження, що я справив тоді на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.
Я посигналив. Зараз потому, немов ракета, спалахнуло освітлення в п’яти вікнах — у сходовій клітці всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Мені було видно, як він плавно спускається вниз, — світла підйомна кліть, що ніби сходить з неба. Патріція Гольман відчинила двері і швидко збігла по сходах. На ній була коротка коричньова хутряна шубка і вузенька коричньова спідничка.
— Галло! — Вона простягла мені руку. — Я така рада, що можу вийти прогулятись. Цілісінький день просиділа вдома.
Мені сподобалось, як вона подає руку — тисне сильніше, ніж можна було б сподіватись. Ненавиджу людей, що подають руку розслаблено, наче мертву рибину.
— Чому ж ви мені раніш про це не сказали? Адже я міг би за вами заїхати ще опівдні.
— Хіба у вас так багато вільного часу?
— Це-то ні… Але я б уже якось звільнився. Вона глибоко зітхнула.
— Чудове повітря! Пахне весною.
— Якщо маєте охоту, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, можна поїхати за місто, у ліс — адже зі мною машина.
Тут я показав на кадилака таким недбайливим жестом, наче б це був якийсь старенький форд.
— Кадилак? — Вона здивовано глянула на мене. — Це ваша машина?
— На сьогоднішній вечір — моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер хочемо зробити на ній грандіозний ґешефт.
Я відчинив дверцята.
— Чи не поїхати нам спершу до “Виногрона” і попоїсти? Як, на вашу думку?
— Попоїсти можна, але чому саме в “Виногроні”? Я остовпіло глянув на дівчину. “Виногроно” був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.
— Одверто кажучи, я не знаю нічого іншого. Та думаю, що кадилак нас до чогось зобов’язує… Вона засміялась:
— У “Виногроні” буде безперечно чопорно і нудно. Давайте поїдемо кудись в інше місце!
Я стояв цілком безпорадний — мої серйозні наміри розвіялися, як дим.
— Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, які я знаю, публіка скрізь дещо зухвала. Це — не для вас.
— Чого це ви так думаєте?
— Та видко ж…
Вона кинула на мене швидкий погляд.
— Можна ж, нарешті, спробувати…
— Гаразд.
Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.
— Тоді я маю на меті дещо… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!
— Альфонс — це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді не з лякливих…
— Альфонс — це хазяїн пивнички, хороший приятель
Ленца.
— У Ленца, мабуть, приятелі всюди, — сказала вона сміючись.
Я кивнув головою на знак згоди:
— Він швидко заприязнюється. Ви ж бачили, як він заприятелював з Біндінгом…
— Та й справді, — відповіла вона, — це в них хутко вийшло…
Ми поїхали.
Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки — підкатані. Руки, як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства “Вірність батьківщині”. На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком лежав напоготові молоток. Пивничка містилася на вигідному місці-поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…
Хазяїн провів волохатою лапою по столику з світлого ялинового дерева.
— Пива? — запитав він.
— Горілки та й закусить… — відповів я.
— А для дами? — спитав Альфонс.
— І дама вип’є чарочку горілки, — сказала Патріція Гольман.
— Здорово, здорово, — промовив Альфонс. — Є бігос — свинячі реберця з квашеною капустою.
— Сам забив кабана? — спитав я.
— Авжеж сам!
— Але ж дама, певно, схоче на закуску щось легше, Альфонсе…
— Не зможе вона відмовитись від бігосу, — сказав Альфонс. — Ви спершу гляньте на нього!
Він гукнув кельнеру, щоб той показав порцію.
— Це була знаменита льоха! — вів Альфонс далі. — Премійована! Дві перших премії!
— Тут-то й справді вже ніхто не встоїть, — заявила раптом Патріція Гольман з такою впевненістю, ніби вона давно вже вчащала до цього шинку. Я аж здивувався… Альфоніс підморгнув:
— Отже дві порції? Вона кивнула.
— Добре! Піду сам підберу, що є кращого! Він подався на кухню.
— Своє застереження щодо цього закладу беру назад, — сказав я. — Ви штурмом завоювали Альфонса. Тільки для своїх сталих відвідувачів він сам підбирає порції!
Альфонс повернувся.
— Поклав вам туди ще й свіженької ковбаси.
— Непогано! — зауважив я.
Альфонс доброзичливо позирав на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну — для Альфонса.
— Ну то будьмо ж! — сказав він. — Щоб наші діти та були здорові!
Випили. І дівчина випила, не пригубила.
— Здорово, здорово, — знову промовив Альфонс і почвалав до стойки.
— Ну, як горілка? — спитав я. Дівчина здригнулась.
— Трохи міцна. Але не можна ж мені осоромитися перед Альфонсом…
Бігос був — самий смак! Я з’їв дві великі порції, та й Патріція Гольман з’їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так добре підтримує компанію і відчуває себе в пивничці, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарочку горілки.
Альфонс потайки підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Не так він знався, може, на красі та культурі, але скорше на самій суті справи, на її змісті.
— Якщо вам пощастить, то ви дізнаєтесь, що й Альфонс має одну людську пристрасть, — сказав я.
— Хотіла б дізнатись, — відповіла дівчина. — Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати будь-яку пристрасть.
— А таки має! Ось гляньте! — я показав на столик біля прилавка.
— Як?! Грамофон?!
— Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть — хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор — чоловічий, змішаний… Всі оті пластинки, що там лежать, це все хорові співи. Та ось і він іде…
— Ну, як? Смакує? — спитав Альфонс.
— Як у рідної матінки, — відповів я.
— А як сподобалось дамі?
— Такого смачного бігосу ще ніколи не їла, — сміливо заявила дама.
Альфонс задоволене кивнув.
— Зараз заграю вам свою нову пластинку. Ви такого ще не чули.
Він пішов до грамофона; Голка дряпнула по пластинці — і в залі могутньо загримів чоловічий хор, дужими голосами заспівав “Лісову тишу”. Це була аж надто гучна тиша, хай йому всячина!
З першого такту в пивничці запанувала тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на стойку. Під впливом співу обличчя його змінилося, воно стало замріяним-наскільки може бути замріяним обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їх впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встрянути в колотнечу — та нехай в самому розпалі бійки забринить чоловічий хор, як він одразу ж кине, ніби його вразили магічною паличкою, почне слухати, готовий замиритися. Раніш, коли він був ще запальніший, жінка завше тримала напоготові його улюблені пластинки. Тільки-но ситуація бува почне розпалятися, а Альфонс виймає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько опускає голку на пластинку — і він кидає молоток, слухає і заспокоюється. З часом потреба в цьому відпала: жінка померла, її портрет — дарунок Фердінанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, — висів над стойкою, та й сам Альфонс постарів і став спокійніший.
Пластинка кінчилася. Альфонс підійшов до нас.
— Чудово! — сказав я.
— Особливо перший тенор, — додала Патріція Гольман.
— Слушно! — сказав Альфонс і вперше за цей вечір якось пожвавішав, — а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор тут — це співець високого класу.
Ми розпрощалися з хазяїном. — Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!
Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі — ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.
Патріція Гольман злегка здригнулася.
— Вам холодно? — запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.
— Лише першу мить… Бо ж у приміщенні було досить тепло.
— Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.
— Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.
— У машині тепло, — сказав я. — Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.
Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.
— От тепер чудесно. А то холод навіває сум.
— Не тільки холод… Проїдемось трохи? — запитав я, сідаючи за руль.
Вона кивнула головою:
— Охоче.
— А куди?
— Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…
— Добре…
Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години — пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста…
Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам’яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом — і жінці.
Ми в’їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.
Патріція Гольман наче прокинулась від сну.
— Чудесно так… — промовила вона трохи згодом. — Коли б у мене була машина, я б щовечора отак потихеньку собі їздила. Щось фантастичне є в тому, щоб ось так беззвучно шугати скрізь мимо всього. Не спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне…
Я витяг з кишені пачку сигарет.
— А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?..
— Увечері — так… — погодилась вона. — Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.
— Це — американські сигарети. Курите такі?
— Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
— Може, самі трохи поведете машину? — спитав я. — Адже, напевно, вам це подобається…
Вона обернулась до мене.
— Мені й справді хотілося б… Але ж я не вмію.
— Справді не вмієте?
— Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:
— Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась:
— Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.
— Це вже просто безглуздя, — заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. — Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!
Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:
— Адже я й справді не можу вести машину.
— Можете, — заперечував я, — можете. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.
— Ось так… А тепер давайте поїдемо…
— Одну хвилинку! — Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. — Нехай той проїде…
— Ні в якому разі! — я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.
— Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!
— Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, — сказав я, глянувши на спідометр, — насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції…
— А мені здається, не менше вісімдесяти… Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.
— Увага! — скрикнув я. — Онде стоїть поліцай!
— Спинитись?
— Це вже тепер запізно!
— А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав…
— То нас обох заберуть.
— Та що ви!
Вона злякано шукала ногою гальма.
— Газуйте! — закричав я. — Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону — нахабство!
Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.
— Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони… — сказала вона, коли ми од’їхали вже на кілька сот метрів.
— Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця — безлюддя! — сказав я, повільно гальмуючи хід машини. — Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед — запуск мотора і гальмування!
Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:
— Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.
Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.
— От тепер, — сказав я, — ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.
— Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна… — запропонувала вона.
Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя…
— Ах, — швиденько відказав я, — хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики…
— Не знаю… Мені тоді там так сподобалося…
— Справді? — розгублено спитав я. — Вам там сподобалось?
— Авжеж, — відповіла вона сміючись, — навіть дуже сподобалось!..
“На тобі таке, — подумав я, — а я ж собі за це так докоряв!”
— Але мені здається, що там у цю пору дуже завізно, — спробував я ще раз урятувати ситуацію.
— Можна ж подивитись…
— Справді можна… — Я розмірковував собі, щоб це його зробити.
Під’їхавши, я хутко вискочив з машини.
— Швиденько гляну, як воно там… Зараз повернуся. Крім Валентина, знайомих у барі не було.
— Скажи-но, — спитав я його, — був уже Готфрід тут?
Валентин ствердно хитнув головою.
— Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.
— Шкода, — відповів я, полегшено зітхнувши, — охоче б з ними зустрівся.
Повернувшись до машини, я сказав:
— Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так-то й повно.
Проте для обережності я поставив кадилака за рогом найближчої вулиці в глибокому затінку.
Але не минуло й десяти хвилин, як жовтоволоса голова Ленца з’явилася біля стойки. “Під три чорти, — подумав я собі, — от і влип! Краще б уже тижнів на два пізніше…”
Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже думав, що небезпека минула, коли тут Валентин показав Ленцу на мене. Не треба було мені брехати, ніби хотів з ним побачитися! Готфрідове обличчя, коли він нас помітив, було чудовим взірцем для кіноартиста, що старанно опановує свій фах. Очі він вирячив, нижня щелепа йому мало не відпала — я аж злякався. Шкода, що в барі в цей момент не було якогось режисера; я певний, що він би негайно запросив Ленца на якусь роль. Наприклад, на роль матроса, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій. Але Готфрід хутко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його забратися геть звідси. Він відповів на це мерзенною посмішкою, обсмикав піджак і попрямував до нас.
Я розумів, чого треба було сподіватись, і тому зараз же перейшов у наступ.
— Ти вже завіз фройляйн Бомблат додому? — спитав я, щоб зараз же його знейтралізувати.
— Так, — відповів Готфрід, не зрадивши жодним рухом, що він секунду тому й поняття не мав про якусь там фройляйн Бомблат. — Вона передавала тобі поклін і просила подзвонити їй завтра ж уранці.
