Це був добрий контрудар! Я кивнув головою.
— Подзвоню. Сподіваюся, що вона таки купить машину.
Ленц знову відкрив був рота, але я штовхнув його в голінку і так на нього подивився, що він, посміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки з лимонним соком. Боявся, щоб самого себе знову не збити на слизьке.
Готфрід був у чудовому настрої.
— Тільки-но заходив до тебе, — сказав він. — Думав, що підемо кудись разом. Тоді обійшов атракціони. Там нова чудова карусель. Ходімо туди, га?
Він глянув на Патріцію Гольман.
— Негайно! — відповіла вона. — Я люблю карусель над усе!
— Тоді рушили зараз же! — сказав я, радіючи, що ми йдемо з бару — на вулиці все було простіше.
Шарманщики — перші форпости товкучки. Чути меланхолійно-солодке дзижчання. На злинялих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси продавців замазки до порцеляни, алмазів, шербету, повітряних шариків, мануфактури. Карбідні лампи дають холодне синювате світло і специфічний запах. Ясновидці, астрологи, палатки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами, нарешті — сповнені гучної музики, барвисті, блискучі, освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.
— Нумо, дітки! — Ленц кинувся на “американські гірки”, аж чуприна йому розвівалась. Тут був найпотужніший оркестр. З роззолочених ніш павільйончика виходило шестеро фанфаристів, вони оберталися на всі боки, сурмили, салютували інструментами і відступали назад. Це було помпезно!
Ми сіли у великого лебедя і помчали вгору і вниз. Навколишній світ блискав і шугав повз нас, коливався і провалювався в чорний тунель, крізь який ми мчали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску і фанфарам.
— Далі!
Готфрід попрямував до літаючої каруселі з дирижаблями і аеропланами. Ми захопили на абордаж цепелін і на ньому зробили три круги.
Засапані, ми знову опинилися внизу.
— А тепер до чортового колеса! — запросив Ленц. Чортове колесо — це великий, рівний, в центрі трохи піднесений диск, що обертається все швидше й швидше; треба при цьому зуміти вдержатись! Готфрід вийшов на нього щось із двадцятьма особами. Він бігав по колу, як навіжений, і зірвав оплески. Під кінець він лишився на колі тільки вдвох з якоюсь куховаркою, відгодованою, як добра льоха. Ця хитруха, побачивши, що справа ускладнюється, просто сіла на диск, а Готфрід шугав коло неї по кругу. Інших усіх уже поскидало. Нарешті, ця ж сама доля спіткала й останнього з романтиків — він поточився просто в обійми куховарки і скотився разом з нею з диска. Він причимчикував до нас, ведучи куховарку під ручку, називаючи її просто — Ліна. Ліна соромливо посміхалася. Готфрід спитав, чим її можна почастувати. Ліна відповіла, що пиво, мовляв, добре вгамовує спрагу. Обоє зникли в якомусь павільйончику баварського танцю.
— Ну, а ми? Куди нам тепер піти? — запитала Патріція Гольман; очі її блищали.
— До лабіринта привидів, — відповів я, показуючи на великий павільйон.
Лабіринт був повний несподіванок. Ви зробили кілька кроків — і ось уже захиталася під вами підлога, якісь руки намацували вас у темряві, якісь страшні пики вилізали з кутків, завивали привиди. Ми щиро сміялися, але одного разу дівчина раптом кинулася назад від якогось освітленого зеленим черепа. На якусь мить вона опинилася у мене в обіймах, я відчув на обличчі її віддих, а на устах — її волосся, але зараз же вона знову розсміялася, і я випустив її з рук.
Я випустив її з рук, але щось у мені самому не випускало її. Ми давно вже вийшли з лабіринта, а я все ще відчував її плече на своїй руці, відчував її м’яке волосся, відчував ледве помітний персиковий запах її шкіри. Я уникав тепер дивитися на неї. Вона раптом стала для мене якоюсь іншою.
Ленц уже чекав на нас. Він стояв сам один.
— А де ж Ліна? — запитав я.
— П’є, — відповів він, показуючи головою на баварський павільйончик. — 3 ковалем.
— Співчуваю! — вимовив я.
— Дурниці, — сказав на те Готфрід, — давай-но краще візьмемось до серйозної чоловічої роботи.
Ми пішли до палатки, де на гачки накидали кільця з твердої гуми і вигравали таким чином всілякі речі.
— Так-от, — звернувся Ленц до Патріції Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, — зараз ми вам назбираємо посаг.
Він кинув перший і виграв будильник. За ним кинув я і здобув плющового ведмедика. Власник палатки передав нам наші виграші і став голосно про них розводитись, щоб принадити інших клієнтів.
— Скоро ти прикусиш язика, — осміхнувся Готфрід і здобув сковороду. А я — ще одного плющового ведмедика.
— Оце-то везе! — сказав власник палатки, передаючи нам речі.
Він ще не знав, що його чекало далі. Ленц найкраще з усієї нашої роти кидав гранати, а взимку, коли не було чого робити, ми протягом цілих місяців тренувалися в тому, щоб накидати наші капелюхи на найрізноманітніші гачки. Порівняно до тих вправ накидати отут кільця було сміховинним ділом. Далі без будь-якого зусилля Готфрід виграв собі кришталеву вазу для квітів. Я — півдесятка грамофонних пластинок. Власник палатки мовчки підсунув нам наші виграші, тоді перевірив свої гачки. Ленц націлився і виграв кофейний сервіз, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат: “Покута святої Магдалини” у золотій рамі.
Власник палатки скривився як середа на п’ятницю й одмовився давати нам кільця. Ми були не від того, щоб перестати, але глядачі підняли скандал. Вони зажадали, щоб нам і далі дозволено було грати. Вони хотіли побачити, як розтарабанять власника палатки. Найбільше галасувала Ліна, що раптом з’явилася тут разом із своїм ковалем.
— Кидати мимо — то це можна, га? — кричала вона. — А як влучати, то ні?!
Коваль бурчав і собі щось, підтримуючи її.
— Гаразд, — погодився Ленц, — нехай кожен кине ще по разу.
Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п’ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжній митець, витяг сигарету. Аж троє подали йому вогню. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що аж гризла хусточку. Тоді Готфрід націлився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Воно повисло на гачку. Глядачі схвально заревли, як бугаї, — Ленц ухопив головний виграш: дитячий візок з рожевою ковдрою й мережаними подушечками.
Власник палатки, проклинаючи все на світі, викотив візок. Ми поклали туди все, що було виграно, і пішли до іншої палатки. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я зважив за краще трохи відстати разом з Патріцією Гольман. У сусідній палатці треба було накидати кільця на пляшки з вином. Якщо кільце падало правильно, то ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц оглянув етикетки і подарував вино ковалеві.
Була іще одна халабудка такого ж типу. Але власник пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що його заклад уже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, але ми відмовились: власник палатки був без руки.
В супроводі цілої компанії ми пішли до кадилака.
— Ну, що ж тепер робити? — сказав Ленц, чухаючи потилицю. — Чи не прив’язати нам ззаду дитячий візок?
— Звичайно, — сказав я, — але ти сядеш туди і будеш рулити, щоб він не перекинувся.
Патріція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.
— Гаразд, — сказав Готфрід, — тоді давайте ділити. Обох плюшових ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні пластинки теж вам. Що ми зробимо з сковородою?
Дівчина похитала головою.
— Переходить тоді у власність майстерні, — заявив Готфрід. — Бери її собі, Роббі, ти ж старий мастак смажити яєчню… А кофейний сервіз?
Дівчина хитнула головою в напрямі Ліни. Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім витяг фаянсовий таз.
— А цей вмивальний посуд? Пану сусідові, правіла ж? Зможе використати у себе в майстерні. Так само й будильник. Адже ковалі сплять міцно…
Я вручив Готфрідові вазу на квіти. Він передав її Ліні. Вона хотіла, пробелькотівши щось, відмовитись, її очі вп’ялися в “Покуту Магдалини”. Вона подумала, що як візьме вазу, то картину дістане коваль.
— Я над усе люблю мистецтво, — вимовила вона нарешті. Її жадоба була зворушлива — вона стояла і від збудження гризла свої червоні пальці.
— Шановна пані, — спитав Ленц, зробивши широкий жест і повернувшись до фройляйн Гольман, — що ви на це скажете?
Дівчина взяла картину і віддала куховарці.
— Це дуже гарна картина, Ліно, — сказала вона.
— Повісь її над ліжком і подумай добре над тим, що там намальовано, — додав Ленц.
Ліна ухопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона так була вдячна, що аж почала заїкатися.
— Ну, а тепер ти, — замислено звернувся Ленц до дитячого візка.
Ліна, забувши, що тільки-но милувалася з портрета Магдалини, знову витріщила свої жадібні очі на візок. Коваль висловив думку, що, мовляв, ніколи не знатимеш, коли така штука раптом стане в пригоді, і так розреготався з цього приводу, що аж упустив одну з пляшок з вином. Але Ленц не хотів так просто розв’язати це питання.
— Одну хвилинку, я ось там дещо бачив… — сказав він і зник. Через кілька хвилин він повернувся за візком і покотив його кудись геть. Назад прийшов уже без візка, сказавши:
— Все в порядку! Ми сіли в кадилак.
— Як на різдво! — сказала Ліна, щаслива своїми дарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапку/
Коваль одвів нас на хвилиночку вбік.
— Слухайте-но, — сказав він, — якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде, може, декілька, то й я прийду з своїм товариством…
— Домовились, — відповіли ми і поїхали. На розі майданчика Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжню дитину; коло візка стояла якась бліда жінка, що й досі не могла отямитися від подарунка, — вона все ще розглядала його.
— Правда ж, добре? — сказав Готфрід.
— Віддайте їй ще й плющових ведмедиків! — скрикнула Патріція Гольман, — їм місце саме там!
— Буде з неї й одного, — сказав Ленц, — а другий нехай лишиться вам.
— Ні, віддайте обох!
— Гаразд.
Ленц вискочив з машини, кинув плюшових звіряток жінці на руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, кинувся тікати, ніби хтось за ним гнався.
— Ну, от, — сказав він, засапавшись, — тепер мені аж млосно зробилося від власного мого благородства. Підвезіть мене до кафе “Інтернаціональ”. Мені конче треба випити чарку коньяку.
Він виліз, а я завіз дівчину додому. Це було вже не те, що останнім разом. Вона стала на дверях, світло ліхтаря мигтіло на її обличчі. Вона була прекрасна. Я охоче пішов би за нею.
— На добраніч, — сказав я, — спіть спокійно.
— На добраніч!
Я дивився їй услід, аж поки не згасло освітлення на сходах, тоді поїхав кадилаком геть. Почував я себе якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері бува захопишся якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись в невідоме…
Я поїхав до кафе “Інтернаціональ”, щоб побачитися з Ленцом. У кафе майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці з своїм дружком, кельнером Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі і Валлі на дивані біля стойки. Він привітно розмовляв з обома, навіть з бідною підстаркуватою Мімі.
Дівчата незабаром пішли, їм треба було “на діло” — саме був час. Мімі стогнала і зітхала, бо мучили спазми. Я присів до Готфріда.
— Ну, давай, викладай, — сказав я.
— А навіщо, дитинко, — відповів він на моє здивування. — Ти правильно дієш.
Мені стало легше на серці, що він все це сприймає так просто.
— Годилось би мені про це раніше хоч слівцем обмовитись… — сказав я. Він махнув рукою:
— Дурниці.
Я замовив рому.
— А знаєш, — сказав я трохи згодом. — мені про неї нічогісінько невідомо — хто вона й що. Не знаю навіть, які в неї стосунки з Біндінгом. Він тобі про це тоді що-небудь сказав?
Ленц глянув на мене:
— Це тебе турбує?
— Ні.
— Я так і думав. А це пальто тобі, між іншим, добре личить…
Я почервонів.
— Чого ти засоромився? Адже ти на вірному шляху.
Я б і сам не від того…
Трохи помовчавши, я нарешті спитав:
— Як це треба розуміти, Готфріде?
— А так, що все інше — це сміття, мотлох. Бо немає тепер нічого такого, щоб було чогось варте. Подумай над тим, що вчора розповів тобі Фердінанд. Він не помилявся, цей старий товстий мертвописець. Ну, іди-но сідай до ящика та заграй кілька старих солдатських пісень.
Я заграв “Три лілеї” та “Аргоннський ліс”. У безлюдному кафе вони прозвучали, наче пісні привидів. Бо насувалися спогади про те, де й коли ми їх бува співали.
VII
Якось через два дні Кестер поспіхом вийшов з нашої “контори”.
— Роббі, твій Блюменталь щойно дзвонив, щоб ти об одинадцятій привів йому кадилака. Хоче зробити спробну поїздку.
Я кинув викрутку та французький ключ.
— Друже, Отто! Якби ж то наше теля та вовка ззіло!
— А що я вам казав, — почулося з оглядової канави, де Ленц порпався під фордом. — Я ж казав, що він ще прийде. Слухати треба Готфріда!
— Замовкни, ситуація надто поважна! — крикнув я йому. — Отто, на скільки я можу відступити від нашої ціни?
— Щонайбільше — на дві тисячі. У крайньому разі — на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде — на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним — на дві шістсот. Але скажеш йому, що ми його тоді будемо проклинати довіку.
— Добре!
Ми надраяли машину, щоб блищала. Коли я сів за руль, Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:
— Роббі, подумай собі, що ти як солдат відстоював ще й не таке. Захищай аж до крові честь нашої майстерні. Умирай стоячи, поклавши руку на гаманець Блюменталя.
— Буде зроблено! — осміхнувся я. Ленц викопирсав з кишені якусь медаль і ткнув її мені під ніс.
— Потримайся за мій амулет, Роббі!
— Про мене… — Я взяв у руку медаль.
— Абракадабра, великий Шіва, — почав молитися Ленц, — благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, ось ще краще — візьми його з собою! Ось так, а тепер плюнь ще три рази!
— Порядок, — сказав я, плюнув йому під ноги і поїхав геть, мимо Юппа, який схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.
По дорозі я купив собі кілька гвоздик і прикрасив ними із смаком кришталеві вази в машині. Цим я хотів вплинути на пані Блюменталь.
На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. “Любчику мій, — подумав я собі, — ці штучки ми знаємо, цим ти мене не візьмеш”. У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, підкупивши її гвоздичкою, яку вийняв з петельки свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять осіб, є компаньйон, лагідний, є запеклий конкурент — фірма “Майєр і син”, там власник їздить на червоному двомісному есексі… Це все, про що я встиг дізнатися до того, як Блюменталь запросив мене до кабінету.
Він одразу ж почав насідати на мене.
— Хлопче, — сказав він, — часу в мене небагато. Ціна, про яку ви тоді говорили, це-фантастична мрія. Отож. руку на серце — скільки коштує машина?
— Сім тисяч марок, — відповів я. Він різко одвернувся.
— Тоді нічого не буде.
— Пане Блюменталь, — сказав я, — подивіться ще раз на машину.
— Не треба, — перебив він мене, — я тоді ще добре до неї придивився.
— Придивитися можна по-різному, — пояснив я. — Треба придивитися до деталей. Лакіровка — першорядна, фірми “Фоль і Рурбек”, собівартість двісті п’ятдесят марок, покришки нові, ціна за прейскурантом — шістсот марок, то це вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка найкращого корду…
Він махнув рукою. Я почав знову. Я закликав його оглянути розкішний інструмент, чудову шкіру на кузові, хромований радіатор, найновітніші поршні-шістдесят марок за пару; я рвався до кадилака, як дитина до матері, намагаючись умовити Блюменталя піти до машини. Я знав, що в мене, як у Антея на землі, виростуть нові сили. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві покажеш товар.
Але ж і Блюменталь так само знав добре, що його сила — ось тут, за письмовим столом.
Він зняв окуляри і аж тільки тепер взявся до мене як слід. Ми боролися, як тигр з удавом. Удавом був Блюменталь. Не встиг я і вгору глянути, як він уже відторгував півтори тисячі марок.
Мені стало моторошно. Я поліз до кишені і міцно вхопився рукою за Готфрідів амулет.
— Пане Блюменталь, — сказав я, уже добре висотаний, — зараз перша година, вам, безперечно, час обідати!
Мені будь-що хотілося тікати геть з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.
— Я обідаю лише о другій, — твердо сказав Блюменталь, — але знаєте що? Можемо зараз зробити спробну їздку.
Я полегшено зітхнув.
— А тоді знову поговоримо, — додав він.
Я знову зітхнув.
Ми поїхали до його домівки. На моє здивування, він у машині раптом став інший — наче його підмінили. Спокійненько розказав давно відомий мені анекдот про імператора Франца-Йосифа. Я й собі розказав йому на те про трамвайного кондуктора, він мені тоді — про саксонця, що збився з дороги, я йому віддячив анекдотом про двох закоханих шотландців — і тільки вже коли під’їжджали до його домівки, враз знову споважнішали. Він попрохав зачекати, поки приведе дружину.
— Любий мій огрядний кадилаче! — звернувся я до машини, поплескуючи її по радіатору, — за цими анекдотами, безперечно, криється якесь нове чортовиння. Але не турбуйся — ми вже якось влаштуємо тебе. Він купить тебе, бо коли єврей прийшов удруге, то вже купить. Коли християнин приходить удруге, це ще зовсім не значить, що він таки купить. Він зробить не одну спробну їздку, щоб заощадити на таксі, а тоді йому раптом спаде на думку, що замість машини йому потрібне обладнання до кухні. Ні, братіку, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому прямому нащадку задерикуватого Юди Маккавея ще хоч сто марок, — бодай би я тоді довіку не випив і чарки горілки!
Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі поради Ленца і з бійця перетворився на джентльмена. Блюменталь на це тільки підло посміхався. Він був ніби залізний. Йому більш личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.
Я подбав про те, щоб він сів позаду, а жінка — біля мене.
— Куди ж вас повезти, шановна пані? — спитав я улесливо.
— Та куди хочете, — відповіла вона, поблажливо всміхаючись.
В дорозі я дав волю своєму язикові. Добре, що мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи що й розумів. Та це мені було й зручніше. І так уже було досить прикро, що він сидів позаду.
Ми зупинились. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.
— Адже мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.
— Та де там те масло, юначе, — заперечив він якимсь навдивовижу миролюбним тоном, — коли податки з’їдають усе. За машину треба платити великі податки. Це щоб ви знали!
— Пане Блюменталь, — сказав я, намагаючись говорити йому в тон, — ви людина ділова, з вами я можу говорити одверто. Це ж не податки, це — накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб вести якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як раніше, це— кредит, довір’я клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. Кадилак — солідна машина, швидка і зручна, до того ж не старомодна, в ній — дух здорового бюргерства, це-жива реклама для фірми. Блюменталя це розвеселило; він заговорив до жінки:
— Єврейська голова в нього, га? Юначе, — звернувся він тоді до мене в тому ж фамільярному тоні, — тепер найкраща реклама солідності — обшарпаний костюм та їзда автобусом. Коли б у нас були ті гроші, які ще не сплачено за всі ці елегантні автомашини, що мчать вулицями, то ми б могли покинути діло та спокійненько спочивати. Це, щоб ви знали, це я вам по секрету.
Я глянув на нього з недовірою. Куди приведе оцей привітний тон? Чи, може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.
— Кадилак, це ж вам не есекс, чи ж не так, шановна пані? Молодший з власників фірми “Майєр і син” їздить на есексі, але мені така машина й дурно не потрібна, драбиняк якийсь, та ще й червоний, як перець, аж очі пече…
Почувши, як засопів Блюменталь, я швидко вів далі:
— А оцей колір вам дуже добре пасує, шановна пані, — синій кобальт у м’яких тонах, а ви — блондинка…
Раптом Блюменталь оскалився, ніби мавпа в тропічному лісі.
— “Майєр і син” — це здорово, здорово, — раптом аж застогнав він. — Та й теревені ваші… Влучно!..
Глянувши на нього, я не повірив своїм очам: моя тирада і справді припала йому до смаку! Я зараз же натиснув на ту саму кнопку:
— Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати Теревені перед жінкою — це вже не теревені, це — компліменти, що в наші жалюгідні часи, на жаль, усе рідшають. Жінка — це не суцільнометалеві меблі, це — квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, теревені. Краще сказати їй щодня щось гарне, аніж ціле життя працювати на неї, зберігаючи серйозність. Це, щоб ви знали, кажу вам теж по секрету… А я, між іншим, і не розводив теревені, а тільки послався на основний фізичний закон: синє добре пасує до білявого.
— Добре співаєш, соловейку, — сказав Блюменталь, аж променіючи від доброго настрою. — Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати у вас ще не менш тисячі марок…
Я відступив на крок… “От диявол підступний, — подумав я, — ось той удар, якого я й боявся…” Я вже думав про те, що лишусь довіку трезвеником, і кинув на пані Блюменталь погляд замордованого ягняти…
— Але ж, таточку… — промовила вона.
— Облиш, мамочко, — відповів він, — отож я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати — оце робота! Трохи забагато фантастики, та проте… а оце з “Майєром і сином”, це просто здорово Ваша матінка не єврейка часом?
— Ні.
— Працювали колись у конфекції?
— Так.
— От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?
— У душевній, — відповів я, — хотів стати учителем.
— Честь і хвала вам, пане Локамп, — сказав Блюменталь, — якщо будете колись без роботи, подзвоніть до мене!
Він виписав і подав мені чек. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж чудо!
— Пане Блюменталь, — сказав я переборений, — дозвольте мені додати безплатно дві кришталеві попільнички і першорядний гумовий килимчик під ноги…
— Добре, — погодився Блюменталь, — значить, і старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.
Тоді запросив мене повечеряти з ними наступного дня. Пані Блюменталь посміхнулась мені привітно, як мати.
— Буде фарширована щука, — сказала вона ніжно.
— Делікатес! — підтвердив я. — То я разом і машину приведу. А завтра вранці оформимо папери.
Птицею помчав я назад до майстерні. Але Ленц і Кестер пішли саме обідати, отож мені довелося трохи стримати свій тріумф. На місці був тільки Юпп.
— Продали? — спитав він.
— А тобі вже не терпиться взнати, шибенику! — сказав я. — На ось тобі талер. Збудуй собі за це літака!
— Значить, продали! — оскалився Юпп.
— Поїду тепер пообідати. Але якщо ти їм щось скажеш, поки я повернусь, то начувайся!
— Пане Локамп, — запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, — я ж могила.
— Можна подумати… — сказав я і дав газ. Коли я приїхав знов у двір, то Юпп подав мені знак.
— Щось сталося? Уже розбовкав усе? — запитав я.
— Пане Локамп! Я ж камінь! Але… — він осміхнувся. — Той хазяїн форда — тут…
Поставивши кадилака у дворі, я пішов до майстерні. Будочник саме схилився над книжкою із зразками фарб. На ньому було картате пальто з паском, на рукаві — широка пов’язка з траурного крепу. Поруч з ним стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, одкрите пальтечко, оздоблене обшарпаним кролячим хутром; малесенькі лакові черевички. Брюнетка була за світлу кіновар, але булочник — проти червонуватих тонів, бо була ж жалоба. Він запропонував бляклий жовтуватосірий колір.
— Та ну його! — закопилила губки чорнява. — Форда треба лакувати яскравими фарбами, щоб у вічі впадав. А інакше він не матиме ніякого вигляду.
Вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, коли булочник схилився над зразками, кривила рота і підморгувала до нас. Моторне дитинча! Нарешті обоє дійшли згоди на резедово-зеленому кольорі. Дівчина хотіла до цього світлий верх. Але тут булочник запручався — десь-то треба було показати траур. Він настояв на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще трохи й заробив, бо ж верх він діставав безплатно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір’ї спинилися.
Тільки-но брюнетка побачила кадилак, так і кинулась до нього.
— Поглянь-но, котику, оце-то машина! Чудесна! Оце мені до вподоби!
Через хвилину дверцята були вже відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи очі від захоплення.
— Оце-то сидіння! Чудо! Як фотелі! Це не те, що той форд.
— Та йди вже, — невдоволено мурмотів “котик”.
Ленц підштовхнув мене, щоб я включився в розмову і спробував нав’язати будочникові машину. Я зміряв Готфріда поглядом зверху донизу, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана і повернувся до нього спиною.
Нарешті булочник видобув свою чорну перлину з машини і, роздратований, згорблений, подався з нею геть.
Ми дивилися їм услід.
— Цей не забариться! — мовив я. — Машину відремонтував, нову жінку привів, — молодець, що й казати!
— Ну, — заперечив Кестер, — ця жіночка ще дасться йому взнаки!
Ледве парочка зникла за рогом вулиці, як Готфрід заторохтів на мене:
— Що це тобі вже зовсім запаморочило, чи що? Проґавив таку нагоду! Адже тут і школяреві ясно, що треба було наскочити на нього!
— Унтер-офіцер Ленц! — відповів я. — Станьте струнко, коли розмовляєте з начальством! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину? Варто було в цей момент подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як млинові кола.
— Не жартуй святими речами, — промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з
Кестером:
— Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.
Я витяг чек. Ленц мало не луснув.
— Та невже!.. Невже… оплачено? — хрипко видушив він з себе.
— А як ви думали, зелений початківцю? — запитав я, розмахуючи чеком. — Ану, вгадайте!..
— Чотири! — вигукнув Ленц, заплющивши очі.
— Чотири п’ятсот! — сказав Кестер.
— П’ять! — закричав Юпп біля бензоколонки.
— П’ять з половиною! — гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.
— Не може бути! По ньому не заплатять!
— Пане Ленц, — звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, — чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю — от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!
Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:
— А оголошення, що я написав? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
— На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув
за нього.
— Спродав бездоганно, Роббі, — сказав Кестер. — Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!
— Даси мені авансом п’ятдесят марок? — спитав я.
— Навіть сто. Бо заслужив!
— Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? — спитав Готфрід, примруживши очі.
— Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? — дав я йому здачі.
— Хлопці, на сьогодні — шабаш! — запропонував Кестер. — Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити… Поїдемо на “Карлі” та потренуємось до перегонів.
Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
— Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?
— Ні, Юппе, — розсміявся Отто, — ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він у порядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.
VIII
— Де горить? — запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.
— Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.
До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.
— Це щось неспроста, — сказала вона підозріло.
— Та що ви! — відповів я. — Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?
Вона войовничо вп’яла руки в свої товсті стегна.
— От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!
— Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.
Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.
— Кузина? — повторила вона зневажливо. — А коли ж має прийти та кузина?
— Це ще зовсім непевне діло, — сказав я, — але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?
— Часом бувають, — відповіла вона, — але для них не позичають крісел.
— А я позичаю, — ствердив я, — бо я дуже хороший сім’янин.
— Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.
— Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…
— Килим?! — вона аж обернулася. — Хто сказав тут слово “килим”?!
— Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру… Вона обурено дивилася на мене.
— Адже килим належить до гарнітура, — сказав я, — крісла ж на ньому стоять…
— Пане Локамп, — велично промовила пані Залевська, — вгамуйтеся. “Помірність у всьому”, так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!
Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки — як і біблія.
Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно. Ми домовилися на вісім годин.
Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше — боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів’ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.
— Так, так, — зітхаючи сказала вона, — коли тільки здумати, як ото я раніше…
Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.
Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.
Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.
Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.
— Хочете фокстроти? — спитала вона.
— Ні, не вмію танцювати.
Вона здивовано підвела на мене очі.
— Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?
— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.
— Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.
— У вас дуже суворі принципи, — відповів я. — Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, — жіночий голос під гавайську гітару…
— А ця й справді чудесна. “Як тільки могла я жити без тебе” — вона?
— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.
Ерна засміялась.
— Та й справді! Грамофон — це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки. Коли мені хочеться про щось згадати, то тільки поставлю пластинку з тих часів — і все переді мною знову оживає.
Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.
— Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок…
Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.
— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, — але нехай би краще була одна, та справжня…
Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати — так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як неспокій чекання опановує мене.
Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе “Інтернаціональ” пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.
— Гей, Роберте! — гукнула Роза.
— А ти що тут робиш? Не йдеш хіба “на діло”?
— Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.
— Звичайну порцію? — запитав він.
— Ні, потрійну, — відповів я.
— Берешся здорово! — висловила свою думку Роза.
— Хочу бути в ударі, — сказав я і спорожнив чарку з ромом.
— Заграєш що-небудь? — спитала Роза. Я похитав головою.
— Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?
Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.
— Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила — старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.
— Червона вовна — це ж останній крик моди!
— Ти джентльмен, Роббі!
— Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?
Вона кивнула. Ми цокнулись.
— Скажи-но, Розо, що таке, власне, любов? — запитав я. — Адже ти дещо на цьому розумієшся.
Роза несамовито розреготалася.
— Покинь про це, — сказала вона трохи згодом. — Любов! Ах, мій Артур… Коли тільки подумаю про цього негідника, то мені й тепер ще робиться млосно. Скажу тобі ось що, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для любові. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли саме накивав п’ятами… І це вірно. Любов — чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.
— Ясно, — сказав я. — Але ж без любові люди, власне кажучи, тільки мерці у відпустці, та й нічого більш,
— А ти зроби так, як я, — відповіла Роза. — Заведи собі дитинча. Ось і буде кого любити та й спокій матимеш.
— Добре вигадала, — сказав я, — мені тільки цього й бракувало.
Роза мрійно поколихала головою.
— Яких стусанів тільки не діставала я від мого Артура, а попри все це, коли б він ото зараз зайшов у своєму котелку, збитому на потилицю, — ех, хлопче! Мене аж трусить, як тільки здумаю про це.
— То вип’ємо ж чарку за здоров’я Артура! Роза розсміялась:
— Хай живе чортів кнур! Будьмо! Випили.
— До побачення, Розо! Бажаю успіху сьогодні ввечері!
— Дякую! До побачення, Роббі!
Грюкнули парадні двері.
— Галло! — гукнула Патріція Гольман. — У такій глибокій задумі?!
— Ні, зовсім ні! Але як же вам ідеться? Як ваше здоров’я? Що там у вас було?
— Ах, нічого особливого! Застудилась і трохи температурила.
Виглядом вона аж ніяк не скидалася на хвору або висотану хворобою. Навпаки — очі її ніколи ще не видавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи розчервонілося, рухи були гнучкі, наче в стрункого гарненького звірятка.
— У вас чудовий вигляд, — сказав я, — зовсім здоровий! Можемо сьогодні багато дечого вдіяти!
— Це було б гарно, — відповіла вона, — але сьогодні нічого не вийде. Я сьогодні не можу. Я остовпіло дивився на неї.
— Не можете?..
— На жаль, не можу.
Я все ще нічого не розумів. Подумав собі, що вона, мабуть, не схотіла піти до моєї кімнати і там повечеряти.
— Я вже дзвонила до вас, — сказала вона, — щоб ви даремно не приходили. Але вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумів.
— Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? — запитував я.
— Сьогодні — ні. Мені треба в одне місце. На жаль, я й сама про це дізналася лише півгодини тому.
— А відкласти не можна?
— Ні, не вийде, — усміхнулася вона, — це, знаєте, так, ділове побачення…
Я стояв вражений. Всього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї там справи! Це хіба тільки виверти! Та навіть і напевно виверти… Які ввечері до біса ділові розмови? Такі речі роблять зрання. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто їй не хочеться, оце й усе.
Я був розчарований просто-таки по-дитячому. Лише тепер відчув, як радів був, чекаючи цього вечора. Мене злостило, що я так розчарувався, і не хотілось, щоб вона це помітила.
— Ну, гаразд, — сказав я, — значить, нічого не вийде. До побачення!
Вона допитливо глянула на мене.
— Спішити ще нема куди. Я домовилась лише на дев’яту. Можемо ще трохи пройтись. Я цілий тиждень не була надворі.
— Добре, — погодився я без усякої охоти, раптом відчувши себе стомленим і спустошеним.
Ми пішли вздовж вулиці. Небо надвечір проясніло, між дахами будинків миготіли зорі. Ми проходили мимо сквера, де в затінку височіли якісь кущі. Патріці Гольман спинилася.
— Бузки! — сказала вона. — Пахне бузками! Але хіба ж це можливо, ще ж не час!
— Не відчуваю ніякого запаху, — заперечив я.
— А проте… — вона схилилась над огорожею.
— Це daphnia indica, пані! — пролунав з темряви чийсь хрипкий голос.
Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, трохи похитуючись, підійшов До нас. З кишені його виблискувала шийка пляшки.
— Ми її сьогодні посадили, — пояснив він, погикуючи. — Ось вона там стоїть.
— Дуже вдячна, — сказала Патріція Гольман і звернулася до мене: — Ви й тепер не відчуваєте ніякого запаху?
— Ні, тепер уже дещо відчуваю, — відповів я неохоче, — відчуваю добру, стару горілку.
— Вгадали точнісінько! — сказавши це, садівник гучно відригнув.
Я виразно відчув солодкий, міцний запах, що надходив з ніжного присмерку садка, але нізащо в світі не підтвердив би цього.
Дівчина розсміялася, розправила плечі.
— Коли довго посидиш удома, то так це гарно! Аж надто шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завше він спішить… і все в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти справу на завтра…
— Біндінг? У вас побачення з Біндінгом?
— З Біндінгом і ще з одною особою… У цій особі вся й справа… Серйозна й ділова. Уявляєте собі?
— Ні, — відповів я, — не можу собі цього уявити. Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, — мені ввижався його могутній, блискучий бюїк, його коштовний костюм, його портмоне… Бідна моя, добра, причепурена комірчина! І що це тільки я собі забрав у голову! Лампа подружжя Гассе, крісла пані Залевської… Та дівчина ж взагалі до мене не пасує,.. Що я за один? Харпак, що якось позичив собі кадилак, незграбний п’янчуга, більш нічого! Такого знайдеш на кожному базарчику… Мені ввижалося, як портьє з “Виногрона” схиляється перед Біндінгом, ввижалися затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантні відвідувачі… Мені чулася вже й музика, і сміх, а сміялися — з мене… “Тікати, — подумав я собі, — мерщій тікати”. Та й що, власне, це все було — чекання, сподіванки… Це ж безглуздо пускатися на таке… А тепер — тікати!
— Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, — сказала Патріція Гольман.
— Завтра ввечері мені ніколи, — відповів я.
— Тоді, може, післязавтра або десь на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.
— Це буде важко, — сказав я. — Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.
Це все я вигадав, але інакше не міг, — мене душили лють і сором. Перейшовши площу, ми попрямували вулицею повз кладовище. Від кафе “Інтернаціональ” наближалася Роза; виблискували її високі полуботики. Я ще міг звернути та й зробив би це, звичайно, але тепер попрямував далі їй назустріч. Роза дивилася кудись мимо, наче ми ніколи не були й знайомі. Це вже так було зазвичай: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той був не один.
— Добрий вечір, Розо, — сказав я.
Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патріцію Гольман, тоді похапцем кивнула головою і, збентежена, побігла далі. За нею, розмахуючи ридикюлем і колихаючи стегнами, чимчикувала Фріці; губи її були щедро підмальовані. Вона прошила мене байдужим поглядом, ніби глянула крізь віконну шибку.
— Привіт, Фріці! Дай боже здоров’я! — привітався я.
Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала своє здивування, але я почув, як вона, проминувши нас, пішла швидше, — хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата — саме був час першого ґрунтовного обходу вулиць. Але, наче наперекір усьому, я йшов простісінько вперед — чого це я мав їх обминати? Адже я знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та бюїком. Хай побачить їх, хай добре до них придивиться.
Всі повії проходили довгою шеренгою, одна по одній, ніби вуличні ліхтарі — красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна, Ліна з дерев’янкою замість ноги, кремезна Ерна, курчатко Маріон, червоновида Марго, пухлий Кікі в білячому пальті і, нарешті, Мімі, бабуся із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала облізлу сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло “матінки”, що торгує гарячою ковбасою, то я щиро потиснув їй руку.
— А у вас тут чимало знайомих, — зауважила трохи згодом Патріція Гольман.
— Таких і справді чимало, — відповів я задерикувато. Я відчув на собі її погляд.
— Думаю, що нам треба повертати назад, — сказала вона.
— Та й я так думаю, — погодився я. Ми спинились перед її парадним.
— На все добре, — попрощався я, — нехай вам буде весело!
Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я одвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалось, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона розсміялась, щиро, безтурботно, ніби висміюючи мене…
— Яка ж ви дитина, — сказала вона, — боже, яка ж ви ще дитина!
Я витріщив на неї очі.
— Авжеж, — нарешті заговорив я, — ще б пак… — І раптом я знайшов правильний тон: — Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?
Вона сміялась… Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе — хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.
Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.
По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої “матінки”.
— Дай-но мені велику порцію ковбаси! — зажадав я весело.
— З гірчицею? — спитала “матінка”, вбрана в чистий білий фартух.
— Побільше гірчиці, матінко!
Отак стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу; з кафе “Інтернаціональ” Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.
— Людина — це чудернацьке створіння, правда, матінко? — сказав я.
— Авжеж, — завзято підтвердила “матінка”, — вчора підходить один пан, з’їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей — немає. “Що ж, — думаю собі, — уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш — нехай собі йде, адже буває часом і таке”. І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає…
— Це — людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?
— Погано. Вчора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута
Дівчата — це були повії, що допомагали “матінці” чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з’їсти сардельку — нехай же й “матінка” щось заробить.
— Тепер оце незабаром потеплішає, — вела “матінка” далі, — але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.
— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?
Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:
— Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. “Матінка” була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв’язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п’ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у “матінки” все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але “матінка” жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.
