На виїзді з двору ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.
— Вам куди? — запитав він стару.
— Та в мене ж, люди добрі, немає грошей на таксі! — відказала старенька.
— Не треба грошей, — сказав Отто. — У мене сьогодні день народження-везу задарма.
Вона недовірливо глянула, міцніше вхопившись за клітку.
— А тоді скажете, щоб таки щось та заплатила…
Ми заспокоїли її, вона сіла в машину.
— Навіщо ви купили папугу, матусю? — спитав я, коли вона вийшла.
— На вечори, — відповіла стара. — А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?
— Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?
— Він же говорити вміє, — відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. — Тоді хоч є хто, щоб слово сказав…
— Ах, ось воно що…
Надвечір прийшов за своїм фордом булочник — блідий, засмучений. Я був сам у дворі.
— Чи до вподоби вам колір? — запитав я.
— Авжеж до вподоби, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.
— Верх вийшов напрочуд гарний…
— Атож…
Ставши біля машини, він, здавалося, ніяк не наважувався поїхати. Я чекав, чи не захоче він ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку або щось подібне.
Але вийшло інакше. Походивши і посопівши трохи навколо машини, він Подивився на мене своїми налитими кров’ю очицями і сказав:
— Тільки подумати: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в цій самій машині, здорова й весела…
Мене дещо здивувало, що він раптом так розм’як, і я подумав собі, що оте прудке чорняве чортеня, що останнім разом було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди швидше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.
— Добра була жінка, — вів він далі, — душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. По десять років одне й те саме пальто носила. Блузки та всякі оті дрібнички сама собі шила. А господарювала сама, без робітниці…
“Ага, — подумав я собі, — а ця, нова, мабуть, нічого цього не робить”.
Будочника прорвало — він почав розповідати, яка економна була дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджувані гроші зворушували цього пропитого гуляку. Ніколи не було в неї порядної фотографії, це ж бо коштувало, на її думку, великі гроші. Отож йому залишилося тільки фото, зроблене на весіллі, та кілька маленьких карточок з моментальної фотографії.
Це навело мене на думку:
— Вам би треба замовити добрий портрет вашої дружини. Тоді у вас буде пам’ять назавжди. Фотографії з часом бліднуть… А тут якраз є один художник, який робить такі портрети…
Я розповів йому, як працює Фердінанд Грау.
Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, сказав, що піду з ним і тоді з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись. Але я не відставав од нього, почав умовляти, що коли йому справді така дорога пам’ять дружини, то не можна не зробити такої простої речі. Нарешті він погодився. Я подзвонив до Грау і сказав йому, в чім справа. Тоді поїхав з будочником забрати жінчині фотографії.
Чорнява вискочила з крамниці, почала бігати навколо форда.
— Червоним було б краще, котику! Але ж ти будь-що мусив настояти на своєму!
— Та облиш ти… — похмуро буркнув “котик”.
Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнява — за нами, прудкі оченята нишпорять скрізь. Булочник нервував — не хотів при ній шукати фото.
— Залиш-но нас самих, — сказав він нарешті досить грубо.
Задирливо погойдуючи бюстом під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Булочник вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, він поруч з нею — вуса хвацько підкручені, у жінки на устах усміх… А на іншій вона вже худа, висотана, затуркана, сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленьких фотографії, а в них — ціле життя.
— Годиться, — сказав я, — тут можна зробити все, що треба.
Фердінанд Грау зустрів нас у сюртуку — урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Адже він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.
По стінах ательє висіли солідні портрети масляними фарбами в золотих рамах, під ними — маленькі фото, що послужили для них оригіналом. Отож кожен клієнт міг враз побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.
Фердінанд провів булочника по ательє і запитав його, якого типу портрети йому найбільше до вподоби. Булочник відповів на це запитанням: чи залежить ціна від розміру. Фердінанд пояснив, що справа не в квадратних метрах, а в тому, що саме треба виконати на портреті. Тоді булочнику найкраще сподобався найбільший портрет.
— У вас непоганий смак, — похвалив його Фердінанд, — це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.
Булочник одсахнувся.
— А без рами?
— Сімсот двадцять.
Булочник запропонував чотириста марок. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.
— За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до колін і не анфас. Це ж подвійна робота.
Булочник сказав, що досить з нього і портрета, де тільки голова в профіль. Тоді Фердінанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями і Тіціан не намалює портрета в профіль. Булочник обливався потом, видно було, що він аж до розпачу доходить — який же він був необачний тоді, коли жінка фотографувалась… Та нарешті погодився, що Фердінанд має рацію— адже анфас треба малювати на півобличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердінанд до цього поводився досить стримано, але тепер почав насідати на булочника. Його могутній бас глухо лунав в ательє. Мушу сказати як фахівець, що він тут працював бездоганно: булочник незабаром “дозрів” і здався, нарешті, тоді, коли Фердінанд розписав йому вплив такого помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.
— Гаразд, — сказав він нарешті, — але десять процентів знижки, бо я ж плачу готівкою!
— Згода, — відповів Фердінанд, — десять процентів знижки, але ви платите авансом триста марок — на фарби, полотно тощо.
Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і заговорили про оформлення самого портрета. Булочник хотів, щоб спеціально домалювали нитку перлин і золоту брошку з брильянтами. На фотографіях їх не було видко.
— Само собою зрозуміло, — заявив Фердінанд, — оздобу вашої дружини буде намальовано. Найкраще було б, коли б ви її якось принесли сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.
Булочник почервонів.
— Її в мене вже немає. Вона… десь-то в родичів…
— Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?
Булочник ствердно кивнув головою:
— Хіба тільки не така велика…
— Добре. От і зробимо її такою. А перлової нитки нам і не треба, адже всі перлини на один копил.
Булочник полегшено зітхнув.
— А коли буде готовий портрет?
— За півтора місяця.
— Добре.
Булочник розпрощався.
Ми з Фердінандом посиділи ще трохи самі в ательє.
— Невже тобі на це потрібно півтора місяця? — запитав я.
— Та де там! Чотири-п’ять днів, але я ж йому цього сказати не можу, бо він тоді вирахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця — це солідно. Так, як і принцеса Боргезе. Оце, любий Роббі, людська натура: якби я йому сказав, що то звичайна швачка, то й його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий раз трапляється таке, що померлі жінки мали ту саму оздобу, що он на тому портреті. Буває й таке… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф чудово приваблює — вдалий рекламний трюк!
Я озирнувся. По стінах висіли портрети, не взяті або ще не оплачені родичами; з нерухомих облич дивились очі, що давно вже зотліли в могилі; і все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…
— Чи не зробило все це з тебе поступово меланхоліка, Фердінанде?
Він знизав плечима.
Ні, хіба що циніка… Меланхоліком стаєш, коли розмислюєш над життям, а циніком, коли бачиш, як більшість людей це життя проживає.
— Ну, дехто проживає життя й глибше…
— Слушно. Але такі портретів не замовляють.
Фердінанд підвівся.
— Воно й добре, Роббі, що люди носяться ще з ось такими дрібничками, це їх живить, тішить… Самотність, справжня самотність без будь-яких ілюзій призводить тільки до божевілля або самогубства.
Велика, нічим не обставлена кімната розпливалася у вечірньому присмерку. Десь поблизу чути було тихі кроки — хтось походжав туди й сюди. Це була економка; вона ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас; вона ненавиділа нас, бо думала, що ми намовляємо Грау проти неї.
Я вийшов. Шум вулиці омив мене, наче тепла купіль.
XI
Я йшов до Пат. Це був мій перший візит до неї. Досі тільки вона бувала в мене або я заходив за нею, і ми йшли собі кудись. Але щоразу це справляло таке враження, ніби вона до мене приходила тільки в гості. Мені хотілось більше взнати про неї, хотілося знати, як вона живе.
Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за товкучкою, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.
— Що це ви тут робите? — несподівано пролунав чийсь дужий голос.
Підвівши очі, я побачив червоновидого дідугана з підкрученими сивими вусами; він з обуренням вирячився на мене. Це був не поліцай і не сторож. Відставний офіцер, та ще й з вищих чинів, видко було одразу.
— Не важко здогадатись, — ввічливо відповів я. — Ламаю бузкові гілочки.
Дідуган на якусь мить втратив дар мови.
— Хіба ви не знаєте, що це міський сквер? — гнівно проричав він.
— Звичайно ж знаю, — сміючись відказав я, — невже ви думаєте, що я вважаю це місце за Канарські острови?
Дідуган мій аж посинів від люті; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.
— Геть звідси, хлопче, і негайно! — закричав він голосом, добре натренованим у казармі. — Ви зазіхаєте на муніципальне майно! Зараз же звелю вас забрати!
Тимчасом бузку у мене було вже досить.
— Ну, то спіймай мене, діду! — підбурив я старого, перескочив через паркан і подався геть.
Перед будинком, де мешкала Пат, я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся по сходах і озирнувся довкола. Будинок був новий, збудований за останнім словом техніки — разючий контраст із моїм зужитим “розкішним” бараком! Сходи були вкриті червоною доріжкою; цього в пані Залевської не велося, не кажучи вже про ліфт.
Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: “Егберт фон-Гаке, підполковник”. Я довго дивився на неї, якось мимоволі поправив галстук, а тоді подзвонив.
Мені відчинила покоївка у білому чепчику і білосніжному кокетливому фартушку — її й рівняти не можна було з нашою косою незграбною Фрідою! Я раптом відразу ж зніяковів.
— Пан Локамп? — запитала дівчина.
Я ствердно кивнув головою.
Покоївка провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Мене б не дуже здивувало, коли б там раптом з’явився підполковник Егберт фон-Гаке у повній формі і почав би мене допитувати, як і що, — так поважно й суворо дивились на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали з портретів на стінах передпокою! Але вже назустріч мені йшла своєю красивою повільною ходою Пат, і кімната раптом сповнилась тепла і радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім передав їй крадений бузок.
— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!
Вона поставила квіти у велику світлу глиняну вазу, що стояла на підлозі біля вікна.
Тим часом я оглядівся в кімнаті. Вона була оздоблена в м’які, неяскраві тони; старовинні красиві меблі, матовосиній килим, фіранки ніжних відтінків, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.
— Боже ж мій, як це ти знайшла собі таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його хіба тільки уламками від гарнітурів та непотрібними подарунками на день народження.
Вона обережно присунула вазу з квітами до вікна. Мені видко було її тоненьку зігнуту шию, прямі плечі, худорляві руки. Вона стояла коло вази навколішках і здавалась дитиною, яка потребує захисту. Але в неї були рухи гнучкого звірятка, і коли вона випросталась і притулилась до мене, то вже не здавалась більше дитиною-в її очах, на її устах знову було якесь запитливе чекання, якась таємниця, що бентежила мене, про яку ще тоді, в перший раз, я подумав: ні, такого не буває на цім грішнім злиденнім світі…
Я обняв її за плечі; саме так я сильніше відчував, яка вона прекрасна.
— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати лишила собі.
— Значить, квартира твоя? — запитав я, відчуваючи полегшення. — А підполковник Егберт фон-Гаке просто наймає її в тебе?
Вона похитала головою.
— Тепер уже ні. Я не змогла зберегти її за собою, продала решту меблів, а квартиру віддала цілком. Тепер я тут наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так обходить старий Егберт?
— Аж ніяк не обходить. Просто в мене природний страх перед поліцаями та штаб-офіцерами. Це в мене з часів військової служби.
Вона розсміялась:
— А мій батько був майор.
— До майора включно — це ще не так страшно…
— А ти хіба знаєш старого Гаке? — запитала Пат.
У мене раптом виникло недобре передчуття.
— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами і гучним голосом? Любить прогулюватись у міських скверах?
— Еге ж! — вона глянула на бузки, а тоді сміючись на мене. — Ні, він високий, блідий, в рогових окулярах.
— Тоді я його не знаю.
— Хочеш познайомитись? Він дуже симпатичний.
— Хай бог милує! Я поки що належу до товариства автомеханіків та пані Залевської!
У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила в кімнату маленький столик на коліщатках. Тонкий білий фарфор, срібний піднос з тістечками, другий-з фантастично крихітними бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.
— Змилуйся, Пат! Це просто як у кінофільмі. Я ще на сходах помітив, що ми з тобою стоїмо на різних
соціальних щаблях. Не забудь, що я звик їсти з промасленого паперу на підвіконнику пані Залевської поруч із вірною спиртовкою… Змилуйся над мешканцем безрадісних пансіонів, якщо він, збентежений, перекине тобі, може, чашку…
Вона сміялась…
— Ні, цього не роби, це тобі не личить, адже ти спеціаліст по моторах. Ти повинен бути спритним.
Вона взялась за ручку чайника.
— Тобі чаю чи кави?
— Чаю чи кави? А хіба є і те й інше?
— Є. Ось глянь!
— Чудово! Як у найкращих кафе! Бракує тільки музики…
Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, якого я зовсім і не помітив раніше.
— Ну, то чого ж тобі наливати, чаю чи кави?
— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?
— Я вип’ю з тобою кави.
— А, взагалі, ти п’єш чай?
— Атож…
— От тобі й на…
— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?
— І те й інше, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А потім ще й чаю вип’ю. Треба покуштувати всього, що тільки в тебе тут є.
Вона розсміялась і наклала мені повну тарілку. Я почав відмовлятися:
— Та буде вже, годі! Не забудь, що ми поблизу підполковника! Військові люблять поміркованість у нижніх чинів.
— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт залюбки і сам їсть тістечка із збитими вершками.
— Щодо комфорту, теж, — відказав я. — У свій час вони нас грунтовно відучили від комфорту.
Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче вабив до цього. Беззвучно котився по килиму. Я озирнувся. Все було в одному певному стилі.
— Так, Пат, ось так, значить, жили наші предки!
Вона розсміялась.
— Що це ти вигадуєш!
— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.
— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.
— Ні, не випадково. Та справа й не в речах. Справа в тому, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього ти не можеш зрозуміти. Це розуміє тільки той, хто таку забезпеченість втратив.
Вона глянула на мене.
— Ти теж міг би себе так забезпечити, коли б тількихотів.
Я взяв її за руку.
— Ото ж бо то й є, Пат, що я не хочу. Я б тоді вважав себе за авантюриста. А нашому братові найкраще живеться так — будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.
— Та це й дуже зручно, так…
Я розсміявся.
— Може й зручно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.
— Ні, — відповіла вона, — будемо пити каву. Але ж їж іще! Отак, будь, що буде…
— Хіба що так… Але ж чи не сподівається цей ласун Егберт, що й йому дещо залишать?
— Можливо. Але нехай зважає на те, що нижні чини можуть помститися. Тепер такі часи… Їж, не лишай йому нічого.
Очі її блищали, вигляд був чудовий.
— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
— З тобою! — відповів я. —А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
Я в обід випив був тільки чашку бульйону в шоферській пивничці. Тому мені не важко було з’їсти все, що було подано. До цього я, заохочуваний Пат, спорожнив усю посудину з кавою.
Ми сиділи біля вікна й курили. Вечірня зоря полум’яніла над дахами будівель.
— Гарно в тебе, Пат, — вимовив я. — Можна зрозуміти, що й за цілий тиждень не хочеться вийти звідси… Щоб забути, нарешті, увесь отой мотлох, усю ту метушню…
— Було й так, — посміхаючись сказала Пат, — що я й не сподівалася взагалі вийти звідси.
— Коли ж це?
— Коли була хвора.
— Це щось інше. А що в тебе було?
— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування було недостатнє. Адже під час війни та й зараз же по війні всього було обмаль.
Я кивнув.
— А скільки ж ти лежала?
На якусь мить вона завагалася.
— Близько року…
— Це й справді дуже довго.
Я пильно подивився на неї.
— Це вже давно було. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Ти якось оце розказував мені в барі про твого друга Валентина. Що він по війні ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І що це відчування зробило його байдужим до всього іншого.
— А ти добре це запам’ятала.
— Бо я це добре розумію. Я відтоді теж з цього радію… Я, здається, дуже легковажна.
— Легковажні тільки ті люди, що думають, ніби вони не такі.
— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Хіба тільки на чомусь гарному… Оцей бузок, наприклад, щасливить мене…
— Це не легковажність, це — філософія наших часів.
— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова
— Я — теж.
— Не так, як я. Ти говорив оце недавно щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.
— Так я й думав, — подав я репліку…
— Так, так. Мені треба б уже давно мати іншу квартиру, мати якусь спеціальність та заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, за власним вподобанням. Чи це раціонально, чи ні — байдуже. Ось я так і живу.
Я засміявся.
— А чого це ти так задерикувато про це говориш?
— Бо всі мені казали, що це аж надто легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене є, і подбати про роботу, про певну посаду А мені забажалося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після того, як померла мати, після того, як я ото так довго хворіла.
— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Та я б цього собі не міг і уявити, — сказав я.
— Ти згоден, що я діяла легковажно?
— Ні, мужньо.
Де там та мужність! Хіба я мужня? Мені часом таки добре бувало страшно. Як тому, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не сходить з нього.
— Значить, ти й була мужня, — підтвердив я ще раз. — Мужність тільки там, де страх. Але до того ж це було й раціонально. Бо інакше ти б тільки збавила гроші. А так ти хоч щось та мала від них. Що саме ти вчинила?
— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…
— Честь і слава! Це ж найліпше в світі!
Вона посміхнулась.
— Але тепер уже годі. Незабаром почну працювати.
— Де саме? Оце, може, з цього приводу й було твоє ділове побачення з Біндінгом?
— Так. З Біндінгом та з доктором Максом Матушайтом, директором фірми електрол та грамофонів. Потрібна продавщиця, що знає музику.
— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгу і не спаде на думку.
— Ні, було й краще, але я не схотіла…
— Та й я б не радив йому пропонувати тобі таке. Коли ти почнеш роботу?
— Першого серпня.
— Ну, то ще маємо час. Може, знайдемо й щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.
— Хіба в тебе є грамофон?
— Ні, але ж, зрозуміла річ, негайно собі його придбаю. Щоправда, вся ця історія мені поки що не до вподоби.
— А я не від того. Адже я нічого путнього не вмію. А це все тепер значно простіше для мене, тепер, коли в мене є ти… Але, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.
— Ні, ти завжди повинна мені розповідати все.
Якусь мить вона уважно дивилась на мене.
— Добре, Роббі.
Тоді, вставши, підійшла до якоїсь шафки.
— Знаєш, що тут у мене? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром…
Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.
— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж. Пат, чи не краще було б трохи заощаджувати, га? Щоб не треба було незабаром мати діло з грамофонами?
— Ні, — відповіла вона.
— Ну, то й добре, — сказав я.
Ром був розбавлений, це я помітив зразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.
— Першокласний ром, — похвалив я, — налий-но мені ще. Звідки він у тебе?
— З магазина ось тут на розі.
“Ага, — подумав я собі, — так і є: триклята гастрономічна крамничка”. Я вирішив при нагоді зайти туди і поговорити з крамарем.
— Треба б мені тепер, мабуть, іти, Пат, га? — запитав я.
Вона глянула на мене.
— Ще ні…
Ми стояли біля вікна. Внизу спалахували вогні міста.
— Покажи-но мені твого спальню, — сказав я.
Вона відчинила двері і ввімкнула світло. Я зупинився на порозі і заглянув у кімнату. Різні думки шугали мені в голові.
— То це твоє ліжко, Пат… — сказав я нарешті.
Вона посміхнулася.
— А чиє ж воно може бути, Роббі?
— Та й справді!
Я підняв на неї погляд.
— А оце й телефон. Тепер я й це знаю… Ну, тепер піду. Прощай, Пат!
Вона стиснула мені скроні долонями. Було б чудово залишитися тепер тут, саме тепер, коли завечоріло, бути близько один до одного під м’якою, синьою ковдрою спальні… але щось мене стримувало. Це не була ніяковість або страх чи обережність, ні, це була просто надто велика ніжність, ніжність, сильніша за жагу…
— Прощай, Пат, — сказав я. — Гарно було в тебе. Краще, ніж ти, може, думаєш… А ром… і як це ти тільки за це подумала…
— Та це ж так просто…
— Для мене не просто. Бо я до такого не звик.
Знов пансіон пані Залевської. Я замислившись, сидів у своїй кімнаті. Не подобалось мені, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгу. Врешті попрямував коридором до Ерни Беніг.
— Я до вас у серйозній справі, — почав я. — Як із попитом на жіночу роботу, Ерно?
— От тобі й на! — відповіла вона. — Що це ви з таким запитанням — наче сніг на голову? А втім, попит аж надто малий…
— Нічого не можна вдіяти? — запитав я.
— А в якій галузі?
— Ну, секретарка, помічниця тощо.
Вона махнула рукою:
— Сотні тисяч без роботи. Може, ваша дама вміє щось особливе?
— Вона має прекрасну зовнішність, — сказав я.
— Скільки слів? — спитала Ерна.
— Що!?
— Скільки слів вона записує за хвилину? На скількох мовах?
— Поняття не маю, — відповів я, — я думав так, для представництва…
— Любий мій хлопче, — заговорила Ерна, — все це я знаю напам’ять: дама з доброї родини, колись бачила кращі дні, змушена тепер… і так далі і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться з особливих причин і впхне її кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. Але ж ви цього не схочете?
— Дивне запитання, — пробурмотів я.
— Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, — відказала Ерна гірким тоном, — буває по-всякому.
Мені спали на думку її стосунки з шефом.
— Але я дам вам пораду, — вела Ерна далі. — Постарайтеся заробити на двох. Це — найпростіший вихід. Одружіться!
— Непогано було б, — сказав я сміючись. — Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…
Ерна якось дивно глянула на мене. Раптом попри всю свою жвавість вона наче постаріла, ніби зів’яла.
— От що я вам скажу, — заговорила вона знову. — Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені й непотрібне. Але повірте мені: якби прийшов один якийсь та схотів разом жити, отак насправді, по-чесному, я б кинула отут усенький цей мотлох і переїхала б з ним хоч би й на мансарду, коли 6 на те пішло. — Обличчя її знову стало таким, як і раніш. — Ну, Тоді про це — кожна людина буває часом сентиментальна. — Вона підморгнула мені крізь дим сигарети: — Здається, ви теж?
— Та де там, — вирвалося в мене.
— Ну, ну! — наполягала Ерна. — Саме коли цього не ждеш, аж воно тебе й зуспить…
— Мене — ні! — заперечував я.
До восьмої години я ще так-сяк витримав у своїй комірчині, аж тоді мені вже набридло сидіти на самоті, і я пішов до бару, щоб там когось зустріти.
Валентин був уже там.
— Сідай-но, — запросив він мене. — Чого вип’єш?
— Рому, — відповів я. — Від сьогодні у мене з ромом особливі стосунки.
— Ром для солдата — як молоко, — сказав Валентин. — А в тебе добрий вигляд, Роббі.
— Хіба?
— Авжеж. Помолодів!
— І це добре. Будьмо здорові, Валентине!
— Будьмо, Роббі!
Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обоє враз розсміялися.
— Ах ти, юначе бувалий! — сказав Валентин.
— Ах ти, бита голово! — відказав я. — А тепер чого вип’ємо?
— Того самого ще…
— Гаразд!
Фред налив.
— Ну, то будьмо ж, Валентине!
— Будьмо, Роббі!
— Чудесна приповідка оце: “Будьмо!”
— Приповідка над усіма!
Ми повторили її ще кілька разів. Тоді Валентин пішов.
Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я розглядав старі освітлені картини, судна з пожовклими парусами Здумав про Пат. Мені дуже хотілося їй подзвонити, але я змусив себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Мені хотілося сприймати її як несподіваний дарунок щастя, не більш, дарунок, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди. Я й не припускав думки, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що всяка любов хоче бути вічною, а в цьому її одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.
— Дай-но мені ще чарку, Фреде! — звернувся я до бармена.
Увійшла якась парочка. Вони пили коктейль біля стойки. Жінка була стомлена, чоловік дивився на неї жадібно. Незабаром вони пішли.
Випивши чарку, я подумав, що, може, краще було б не ходити ввечері до Пат. Я не міг забути цієї картини: овіяна присмерком кімната, ніжноблакитні вечірні тіні, зігнута постать прекрасної дівчини, яка невиразним глухуватим голосом розповідає про своє життя, про жагу до життя… Під три чорти, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, зненацька захоплюючою пригодою, не розпливлося вже в тумані ніжності, хіба не захопило воно мене глибше, ніж я цього хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як я вже сильно змінився? Чому я пішов, чому не лишився коло неї, як це мені й хотілося? Достобіса — не хочу більш про це думати, ні про те, ні про інше. Хай буде, як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її — про мене! Адже тепер вона тут, вона — моя, а все інше — байдуже, нехай собі хоч згорить! Хіба це так важливо забезпечити собі щось стале на своє коротеньке життя? Однаково прийде день, коли велика, невловима хвиля насунеться і змиє все.
— Вип’ємо по одній разом, Фреде, га? — запитав я.
— Завжди готовий, — “відповів він.
Випили дві чарки абсенту. Потім розіграли ще дві. Я виграв, але мене це не задовольнило. Тому ми повели гру далі. Але я програв аж на п’ятому разі, а тоді вже — тричі підряд.
— Чи це я п’яний, чи щось гримить надворі, — запитав я.
Фред прислухався.
— Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!
Ми стали на дверях і подивились угору. Нічого, не видко. Було тепло, час від часу гриміло.
— За це можна б, власне кажучи, ще одну випити, — запропонував я. І Фред був не від того.
— От бісова лакриця, — сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок. Фред погодився, що можна б випити чогось міцнішого. Він був за вишневу, я — за ром. Щоб не сперечатись, випили по черзі і того й іншого. Щоб Фредові було менш клопоту з наливанням, узяли чарки побільше. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виглядали надвір, чи не блискає. Дуже хотілося побачити блискавку, але нам не щастило: вона блискала саме тоді, коли ми були в приміщенні.
Фред розповів мені, що має наречену, дочку власника закусочної-автомата. Фред не спішив з одруженням, чекав, поки помре старий, щоб точно знати, чи дістане дочка в спадщину закусочну. Я вважав, що це зайва обережність, але він почав доводити, що старий — страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну общині сектантів-методистів. Тут я здався. До того ж Фред був настроєний досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом кволі вже алкоголіки від грипу розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що не в грипі справа — може, старий попаде під якусь машину. Я підтвердив, що така можливість надто реальна на мокрому асфальті. Фред з тим погодився і побіг дивитись, чи не йде вже дощ. Але було сухо, тільки дуже гриміло.
Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останній момент пригадав собі, що не хотів був дзвонити. Я махнув рукою апаратові і хотів зняти перед ним капелюх, аж тоді тільки помітив, що в мене його нема.
Повернувшись на своє місце, побачив Кестера і Ленца.
— Ану, дихни на мене! — сказав Готфрід.
Я дихнув.
— Ром, вишнева, абсент, — констатував він. — Пив абсент? От свиня…
— Якщо думаєш, ніби я п’яний, то помиляєшся… — відказав я. — Звідки це ви?
— Зі зборів. Політика! Та Отто там не сподобалось… А що там Фред п’є?
— Лимонний сік.
-Випий і ти склянку…
— Завтра. А тепер треба чогось з’їсти.
Увесь цей час Кестер занепокоєно дивився на мене.
— Не дивись так на мене, Отто, — сказав я, — ну, трохи підпив, але не від горя, ні — від доброго настрою…
— Тоді добре, — погодився він, — але як би там не було, іди поїж з нами.
Об одинадцятій я знову був тверезий, як риба. Кестер поцікавився, що ж тепер робить Фред. Ми пішли знову до нього і знайшли його напівмертвого за стойкою.
— Перенесіть його до кімнати поруч, — сказав Ленц, — а я тим часом буду за бармена.
Ми з Кестером протверезили Фреда, дали йому теплого молока, наслідки були негайні ж… Тоді посадовили його на стілець і наказали відпочити ще з півгодини, Ленц, мовляв, сам упорається за стойкою.
Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі ходові рецепти коктейлів. Він розмахував відерцем, де розмішують коктейлі, так, ніби все своє життя нічого іншого й не робив.
За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож він очунював швидко.
— Пробач, Фреде, — сказав я, — треба було нам спершу попоїсти…
— Та я вже в порядку, — відказав він. — Часом воно так і треба.
— Певно, що так…
Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Все, що я перед тим передумав, розвіялось геть. І коли почув у трубці її голос, то випалив:
— За чверть години буду коло парадного!
Зараз же повісив трубку, бо побоювався, чи не скаже, що стомилася і не схоче вийти. А мені конче хотілося її бачити.
Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував скло в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав — поцілував її, і ми, швидко пішли разом вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Гриміло, видко було й блискавку.
— Скоріш, а то дощ піде! — гукнув я.
Ми сіли в машину, і зараз же перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на поганому брукові. Все було якимсь чудесним, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Все було чудесне: дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій — якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп’янієш, а тоді перебореш своє сп’яніння. Зніяковілість зникла, ніч була сповнена глибокої сили і блиску, не було ніякої небезпеки, ніякої фальші.
Дощ почався саме тоді, коли ми виходили з машини. Поки я платив, брук був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не підійшли до дверей, як він почорнів і бризкав сріблом — так уже лила на нього вода. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Гроза була саме над містом. Грім гуркотів безперервно.
— Тепер тут хоч кричи — ніхто не почує! — гукнув я до Пат.
Вікно полум’яніло. Чорні силуети дерев на цвинтарі вирізнялися на якусь секунду на фоні сліпучосинього неба, а тоді з тріском враз зникали в ночі; на мить промайнула серед ночі й пітьми гнучка постать Пат, освітлена фосфоричним блиском шибок. Я обняв її за плечі; вона притулилась до мене; я відчув її уста, її віддих, думки мої шугнули кудись геть…
XII
У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не перепродавати таксомотор, що купили були на аукціоні, а поки що самим використати його як таксі. Ми з Ленцом повинні були робити це по черзі. Кестер з Юппом могли й самі впоратися в майстерні, поки буде робота.
Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому.
Виграв я. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я повільно поїхав вулицями, підшукуючи собі насамперед добру стоянку. Я вперше вів таксі і почував себе трохи дивно, адже кожен бовдур міг мене зупинити і звеліти кудись-то їхати… Відчуття було не з дуже приємних…
Нарешті я знайшов собі місце стоянки; там стояло лише п’ять машин. Це було проти готелю “Вальдекер Гоф”, у діловому кварталі, де можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з таксі.
З однієї з машин, що стояли попереду, виліз здоровий хлопчина у шкіряному пальті і підійшов до мене.
— Забирайся геть звідси! — пробурчав він.
Я спокійно дивився на нього, міркуючи собі, що коли вже на те піде, то найкраще застосувати удар знизу — аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки для захисту.
— Не второпав? — допитувався шофер у шкіряному пальті і виплюнув сигарету мені під ноги. — Геть забирайся! Досить нас тут і без тебе!
Його злостило, що під’їхав ще один — це було цілком зрозуміло, але ж і я мав цілковите право виїхати на стоянку.
— Я поставлю відступного… — сказав я.
Це було все, що я міг зробити; так звичайно робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.
— Ну, добре, колего. Облиш, Густаве!
Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я добре розумів, що саме. Він відчував, що я новак і в цій професії.
— Лічу до трьох, — заявив Густав. Він на голову був вищий за мене і, очевидно, вбачав у цьому свою перевагу.
Я вже бачив, що словами нічого не доб’юся. Треба було або від’їжджати, або ж битися. Справа була надто ясна.
— Раз! — сказав Густав і розстебнув пальто.
— Та схаменись, — спробував я ще раз його вгамувати. — Краще пропустимо по чарці!
— Два! — буркнув Густав.
Я зрозумів, що він хоче-таки мені як слід полічити ребра.
— Ще раз — і буде .. — він збив картуза набакир.
— Замовкни, ідіоте! — раптом гаркнув я.
Від несподіванки він розкрив рота і наблизився на крок до мене, підійшовши саме на ту відстань, що була мені потрібна. В ту ж мить я його і вдарив. Ударив, як молотом-усією вагою свого тіла. Мені Кестер показав цей прийом, бо з мене, власне, був кепський боксер, я не надавав цьому значення, бо вважав, що боксерська виучка здебільшого має значення лише при першому ударі.
Мій удар виявився непоганий. Густав гепнувся на землю.
— Так йому й треба, старому скандалістові, — сказав молодий шофер.
Ми поклали Густав а на сидіння його машини.
— Очуняє! — запевнив молодий шофер.
Але мене дещо непокоїло: я вдарив Густава надто поспішно і не так як треба тримав великий палець руки — та й звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як тільки схоче. Я сказав про це молодому шоферові і спитав, чи не втекти мені часом.
— Дурниці, — відповів він, — нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш одступного. Ти не шофер за спеціальністю, га?
— Ні…
— Я теж ні. Я — артист.
— Ну, то й як,воно?
— Та що там — треба ж якось жити, — відповів він сміючись, — а комедій скрізь і без театру досить.
Нас було п’ятеро — двоє вже літніх людей, троє молодих. Через деякий час у пивничці з’явився і Густав. Він тупо вирячив очі на наш стіл і підійшов. Я стиснув лівою рукою зв’язку ключів у кишені і вирішив будь-що оборонятися, аж поки не знепритомнію.
Але до цього не дійшло. Густав підсунув ногою стілець і з невдоволеною міною гепнувся на нього. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Стали пити всі разом. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.
— Будьмо! — звернувся він до мене, але вищирив зуби, як пес.
— Будьмо! — відповів я і випив.
Густав витяг пачку сигарет. Простягнув мені, а на мене й не глянув. Я взяв одну, а йому дав вогню. Тоді я замовив подвійного кюммелю на всіх. Випили. Густав знову збоку подивився на мене.
— Дурило!… — сказав він, але вже зовсім іншим тоном.
— Телепень! — відповів я у тому ж тоні.
Тоді він обернувся до мене:
— Добрий був удар…
— Та це, може, й випадково… — Я показав йому свій великий палець.
— Не пощастило… — оскалився він. — Мене, між іншим, звуть Густав…
— А мене — Роберт…
— Добре. Ну, то як. Роберте, все в порядку? Я думав собі, що ти який-небудь матусин синок…
— Усе в порядку, Густаве!
Відтоді ми з ним заприятелювали.
Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Артистові, якого всі звали Томмі, пощастило — попався пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від люті, бо через яких-небудь десять пфенігів прибутку мусив знову ставати останнім у чергу на стоянці. А я дістав зовсім рідкісне доручення — везти пристаркувату англійку оглядати місто, їздив з нею майже цілу годину. А повернувшись на стоянку, підхопив ще пару дещо дрібніших доручень. Отож в обідню пору, коли ми всі знову сиділи в пивничці і поїдали наші бутерброди, я рже видавався сам собі досвідченим водієм. Щось у цій професії нагадувало братство старих солдатів. Тут сходилися люди найрізноманітніших спеціальностей. Не більше половини хіба завше займалися цим ділом, решта приблудились сюди різними шляхами.
Надвечір я в’їхав на подвір’я нашої майстерні у досить доброму настрої. Ленц і Кестер уже чекали на мене.
— Ну, скільки ви заробили, хлопці? — спитав я.
— Сімдесят літрів бензину, — відрапортував Юпп.
— Оце й усе?
Ленц з розпачливим виразом обличчя видивлявся у небо.
— Коли б же та дощ пішов! А тоді б якась невеличка аварія на мокрому асфальті під самісінькими воротами! Потерпілих хай би не було! Але добрячий, солідний ремонт!
— Дивіться-но сюди! — І я показав їм на долоні тридцять п’ять марок.
— Чудово! — вимовив Кестер. — 3 них двадцять марок — чистий прибуток, їх ми сьогодні роздушимо. Треба ж відзначити перший виїзд!
— Будемо пити крюшон з маренкою, — заявив Ленц.
— Крюшон? — запитав я. — Чому саме крюшон?
— Бо з нами буде Пат.
— Пат?
— Не роззявляй так широко рота, — сказав останній з романтиків, — ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо за нею. Вона в курсі. Якщо це тобі не спадає на думку, то ми собі самі якось-то зарадили. Адже ти з нею познайомився через нас.
— Отто, — звернувся я до Кестера, — ти бачив колись щось нахабніше за цього рекрута?
Кестер сміявся…
— Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її держиш якось навскіс…
— Думаю, чи не звихнув.
Я розповів історію з Густавом.
Ленц оглянув руку.
— Таки звихнув! Я християнин і відставний студент медик я тобі її відмасажую, незважаючи на все твоє хамство. Ходімо, ти, майстер боксу!
Ми пішли до майстерні, і Готфрід, взявши трохи масла, заходився розтирати мені руку.
— А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей як шофери таксі? — запитав я Ленца.
Він свиснув крізь зуби.
— А ти, може, стидаєшся, хлопче?
— Замовкни, ти, — сказав я сердито, бо знав, що Ленц не помилився. — Сказав ти це чи ні?
— Кохання, — заявив непохитно Ленц, — чудесна річ! Але воно псує характер.
— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-соліст!
— Такт — це мовчазна угода не помічати один в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На це німець — ветеран війни — не піде, дитинко!
— Що б ти зробив на моєму місці, — сказав я, — коли б хтось тобі телефоном замовив таксі, а тоді б ти побачив, що це Пат?
Ленц оскалив зуби.
— Я б ні в якому разі не взяв би з неї грошей за їздку, сину мій…
Я дав йому такого стусана, що він упав з свого триногого табурета.
— Ах ти, сарано бісова! Знаєш, що я зроблю? Я сьогодні ввечері просто заїду за нею на таксі.
— Правильно! — Готфрід підняв руки, ,ніби щоб мене благословити. — Тільки щоб воля була! Вона цінніша за любов! Та про це дізнаються вже потім. Але таксі тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердінанда Грау та Валентина. Це буде вечірка серйозна, урочиста!
Ми сиділи в садку маленького ресторанчика десь за містом. Вологий місяць, як червоний смолоскип, низько висів над лісами. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, за паморочливо пахнув бузок, а велике скляне барильце на столі перед нами, повне запашного вина, ясним опалом іскрилося в непевному світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синюватою і перламутровою плямою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнив його нам.
Фердінанд Грау очолював стіл. Пат сиділа поруч з ним. Вона пришпилила собі блідорожеву орхідею, яку він їй подарував.
Фердінанд виловив у своєму бокалі якусь комашку і обережно розплатав її на столі.
— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас. — Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець…
Він подивився на всіх нас по черзі.
— А знаєте, брати мої, що найзловісніше в світі?
— Порожня чарка, — відповів Ленц.
Фердінанд ураз вивів його з ладу.
— Найбезчесніше в світі, Готфріде, це коли чоловік стає дотепником. — Тоді знову звернувся до нас: — Найзловісніше, брати мої, це час! Так, час! Ота мить, в яку ми живем і якою ніколи не володіємо.
Він вийняв годинник і простягнув його Ленцові перед очі.
— Ось воно, ти, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає туди, в пітьму, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!
— А я й не хочу його спиняти, — заявив Ленц. — Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я люблю зміни…
— Людина цього не терпить, — сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. — Та й не може стерпіти. Тому вона вигадала собі мрію. Стару, зворушливу, безнадійну мрію людськості — вічність!
Готфрід розсміявся.
— Найтяжча в світі хвороба, Фердінанде, це — мислити! Вона невидужна.
— Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, — відказав Грау. — Що ти таке? Згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, на коротку мить свого перебування на землі званий Готфрідом Ленцом.
Готфрід з задоволенням оскалив зуби. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.
— Життя, брати мої, це хвороба, а вмирання починається з дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця — це вже елементи вмирання, це вже наближення до могили.
— І кожен ковток — теж, — додав Ленц. — Будьмо, Фердінанде! Часом умирання проходить надто просто.
Грау підняв свій бокал. По його широкому обличчю шугала посмішка, наче блискавка без грому.
— Будьмо, Готфріде! Ти — моторна блоха на кам’янистому струмі часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?
— Хай вона себе сама за це картає. А зрештою саме тобі, Фердінанде, не годиться так негативно говорити про такі речі. Коли б люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!
Плечі Грау затрусилися — він сміявся. Потім звернувся до Пат.
— Що скажете про нас, балакунів, ви, квіточка на бурхливій воді?
Потім ми з Пат пішли вдвох у садок. Місяць піднявся вище, луки ніби пливли в сивому сріблі. Тіні дерев, чорні й довгі, лежали наче дороговкази в невідоме. Ми пішли аж до озера, тоді повернулись назад. По дорозі помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, засунув його глибоко в бузкові кущі і сидів там — тільки його білява чуприна і сигарета палахкотіли в заростях. На землі біля нього стояв бокал і рештки майського крюшону.
— Оце-то місце! — вирвалося в Пат. — У самому бузку!
— Витримати можна, — сказав Готфрід встаючи. — Спробуйте-но!
Пат сіла на стільчик. Обличчя її мерехтіло поміж квітів.
— Я схибнувся на цих бузках, — заявив останній з романтиків. — Для мене туга за рідним краєм — це бузки. Весною 1924 року раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро тільки через те, що згадав був: адже тут саме цвітуть бузки. А коли приїхав, то виявилося, що вже запізно… — Він засміявся: — Так воно завше буває.
— Ріо-де-Жанейро… — Пат притягла до себе гілочку бузку. — То ви там разом були?
Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.
— Гляньте-но на місяць — швидко сказав я, в той же час благально наступаючи Ленцові на ногу.
Спалахнула сигарета, і я побачив, як він легенько посміхнувся і підморгнув мені. Це був рятунок.
— Ні, ми там були не разом, — пояснив Готфрід. — Я тоді був сам один. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?
— Я — ні, — захитала головою Пат. — Я не можу пити так багато вина.
Почувши, що нас кличе Фердінанд, ми пішли до нього. Його масивна фігура стояла на дверях.
— Заходьте, діти! — сказав він. — Таким людям, як ми, вночі нема чого робити на лоні природи. Вночі вона хоче лишитися на самоті. Селянин, рибалка — то щось інше, а нам, городянам з притупленими інстинктами, нема чого… — Він поклав руку на Готфрідове плече. — Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Пристойна людина цього довго не витримає. Вона помітить, що її вилучено, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. — Він посміхнувся тою дивною посмішкою, в якій ніколи не можна було розпізнати, сумна вона чи весела. — Заходьте, діти! Хай нас зігріють спогади! Ах, чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, отак п’ятдесят або шістдесят тисяч років тому. Боже, як ми відтоді деградували! — Він узяв Пат за руку. — Коли б ми не любили хоч трохи красу, все було б пропало. — Ніжним рухом своїх велетенських лап він поклав її руку на своє плече. — Срібна падаюча зірка над вируючою прірвою, хочете випити чарку з одвічним мешканцем всесвіту?
— Так, — погодилася Пат. — Все, що ви хочете. Вони пішли до приміщення. Поряд з ним Пат здавалася його дочкою. Струнка, смілива і юна дочка стомленого велетня, що лишився від доісторичних часів.
Об одинадцятій ми поїхали назад. Валентин і Фердінанд їхали в таксі, вів машину Валентин. Ми всі останні їхали “Карлом”. Ніч була тепла, Кестер поїхав не навпростець до міста, а об’їздом через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, гавкали собаки. Ленц сидів поруч з Отто і щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні. Кестер чудово вів машину. Повороти він брав, як птиця, так упевнено, що здавалось, ніби це для нього дитяча гра. Він їхав не рвучко, як здебільшого їздять гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати — так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.
По зміні тону покришок ми помічали, коли мінялось покриття шосе. На асфальті вони свистіли, на бруківці глухо гуркотіли. Світло фар мчало перед нами, як два блідих довжелезних хорти, вихоплюючи з темряви то тремтячу алею беріз, то ряд тополь, то телеграфні стовпи, які шугали повз нас, то низенькі хатини, то вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами пливло величезне небо в супроводі тисяч зірок, вився світлий туман Чумацького Шляху…
Швидкість зростала. Я вкрив Пат нашими пальтами.
Вона посміхалась до мене.
— Чи ти ж любиш мене? — питав я.
Вона захитала головою.
— А ти мене?
— Ні. Це ж щастя, правда ж?
— Велике щастя!
— Тоді з нами нічого і не скоїться, правда ж?
— Нічогісінько! — відповіла вона, схопивши під пальтами мою руку.
Дорога пішла на повороті вниз, мимо залізничного насипу. Замерехтіли рейки. Далеко перед нами замиготів червоний вогник. “Карл” заревів і кинувся навздогін. Попереду був експрес із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд і незабаром були з ним на одному рівні. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми проїхали далі. Я озирнувся. Паровоз викидав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, — але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів мимо узлісь, через поля і річки в далечінь, у пригодницький світ просторів.
Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. “Карл” ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.
— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.
Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.
— Їдь з ними, — сказала вона.
— Ні, не поїду, — відказав я.
— Тобі ж хочеться поїхати…
— Таке скажеш!.. — відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. — Ходімо!
Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.
— Роббі, — звернулась до мене Пат, — я б краще додому пішла.
— Чому?
— Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався…
— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?
— Своїх товаришів…
— Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.
— Ти ж розумієш, про що я говорю, — сказала вона, — ти раніше багато більше бував з ними.
— Бо тебе не було, — відповів я і відімкнув двері.
Вона похитала головою.
— Це зовсім інше.
— Звісно, що інше. Хвалити бога!
Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.
— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.
— Ти мені теж потрібна, — відказав я.
— Але не так, як вони…
— Це ще ми побачимо…
Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.
— Я — дуже поганяй товариш, Роббі.
— Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.
— А я й не кохана, — промурмотіла вона.
— Хто ж ти така?
— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…
— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от “фрагменти” ніколи.
О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.
