Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе “Інтернаціональ”. Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок — вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики— я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її…
— Ліза!
— То й ти ще живеш на цім світі? — сказала вона.
— Звідки це ти? — запитав я.
Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.
— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.
— Так, це вірно.
— Підеш зі мною? — спитала вона.
Я завагався.
— Не можна…
— Грошей не треба, — швидко вимовила вона.
— Не в тому справа, — відповів я необачно, — гроші в мене є…
— Ах, ось воно що, — гірко сказала вона і відступила на крок.
Я схопив її за руку.
— Ні, Лізо…
Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.
— Де це ти так довго була, Лізо?
Вона знизала плечима.
— Хіба не однаково… Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі…
— Як же ти живеш?
— Облиш… — відповіла вона. — Не силуй себе…
Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.
— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.
Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.
Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці— свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними — пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.
Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.
Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги — стільки ж треба побігати… Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.
— Ну, як мої ноги? — спитала вона.
— Високий клас, як завжди!
Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:
— Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться…
Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила — хотілось сподобатись… Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.
Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з’явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов’язувало і єднало нас більше, як щось інше.
— Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.
— Я в одному місці умовився…
Вона глянула на мене:
— Так пізно?
— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного… Під цей час він сидить звичайно в “Асторії”.
Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.
— У тебе є інша жінка…
— Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… ось уже близько року зовсім не… ти ж можеш собі уявити…
— Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти любиш! Ти змінився, я бачу..
— Ах, Лізо…
— Авжеж змінився. Ну, скажи!
— Я й сам не знаю. Може й так.
На хвилинку вона завмерла на місці. Тоді кивнула.
— Так, звичайно, що так… А я дурна… Адже у нас із тобою нема нічого спільного…
Вона провела рукою по лобі.
— Не знаю, звідки це в мене…
Я дивився на її тоненьку фігурку, нужденну, знесилену… Оксамитові черевички… кімоно… довгі самотні вечори, спогади…
— До побачення, Лізо…
— Ідеш?.. Не побудеш іще трошки? Ідеш… отак?
Я знав, що в неї на думці. Але я не міг. Дивна штука, але… не міг, дуже добре відчував, що не можу. Раніш такого зі мною не було. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але просто якось не виходило. Я раптом відчув, як далеко я вже відійшов від усього такого.
Вона стояла на порозі.
— Ідеш… — Потім побігла назад у кімнату. — Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… на, іди вже…
— Треба йти, Лізо…
— Ти вже не прийдеш тепер…
— Прийду, Лізо…
— Ні, ні, не прийдеш, я знаю! Та й не треба тобі приходити! Іди-но, та йди ж уже!..
Вона заплакала. Я пішов униз по сходах не оглядаючись.
Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілось. Пройшов мимо кафе “Інтернаціональ”, згадав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що вже давно забув, але все це видавалося якимсь далеким, неприналежним до мене. Тоді я пройшовся по вулиці, де мешкала Пат. Вітер міцнів, у всіх вікнах її будинку було темно, ранок на сірих ногах прокрадався попід дверима. Я попрямував нарешті додому.
“Боже мій, — подумав я, — здається, це — щастя!”
XIII
— Не треба вам ховатися з вашою дамою, що це до вас ходить, — сказала пані Залевська, — нехай собі приходить одкрито, та й усе… Вона мені сподобалась…
— Та ви ж її ще й разу не бачили, — відказав я.
— Будьте певні: я її таки бачила! —якось підкреслено підтвердила пані Залевська. — Я бачила її, і вона мені сподобалась… Навіть дуже сподобалась… Але це жінка не для вас…
— Ви так думаєте?
— Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, як це ви видобули таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга…
— Ми ухиляємось від теми, — перебив я.
— Це жінка, — сказала пані Залевська, впершися руками в стегна, — для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Коротко кажучи — для багатого чоловіка!
“От тобі й на, — подумав я, — тут я й пропав. Саме цього й бракувало”.
— Це ви можете сказати про першу-ліпшу жінку, — відповів я роздратовано.
Вона затрусила своїми сивими локонами.
— Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала рацію!
— Ах, майбутнє!.. — Я сердито кинув запонки на стіл. — Хто це тепер піклується про майбутнє! Навіщо вже тепер ламати собі над цим голову?
Пані Залевська занепокоєно заколихала своєю величною головою.
— І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне-зневажаєте, майбутнє вам байдуже! Хіба може отаке кінчитися добром?!
— А що ви називаєте кінчатися добром? Кінець може бути добрий тоді, коли все до того було кепське. А тоді вже кепський кінець багато краще…
— Це єврейські виверти, — з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська і рішуче попрямувала до дверей. Але вже взявшись за дверну ручку, раптом спинилася, наче прикута.
— Смокінг? — здивовано прошепотіла вона. — У вас?!
Вирячивши очі, вона роздивлялася костюм Отто Кестера, що висів на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб увечері йти з Пат до театру.
— Так, у мене! — в’їдливо відповів я. — Ви аж надто здогадливі, шановна пані…
Вона пильно подивилась на мене. По її гладкому обличчю промайнула ціла буря думок. Нарешті все завершилося широкою лукавою посмішкою.
— Ага! — сказала вона. А тоді ще раз: — Ага!
І вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, вимовила хитрувато, ніби смакуючи, наче сповнена одвічної радості жінки, що відкриває таємницю:
— От значить, куди діло пішло!
— Так, он воно куди пішло, чортова плетухо, — пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Тоді жбурнув на підлогу свої нові лакові черевики разом з коробкою… Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не розумію.
Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене в своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я її побачив, мені перехопило дух — вперше за ввесь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.
Плаття було із сріблястого оксамиту, воно м’яко і струнко спадало з прямих плечей Пат. Здавалось, ніби плаття надто вузьке, а в той же час воно було й широке і не гамувало красивих довгих кроків дівчини. Спереду плаття було закрите до самої шиї, але на спині було глибоке, вирізане під гострим кутом декольте. У матовому синьому присмерку Пат здавалась у ньому срібним смолоскипом, дівчина ніби раптово якось дивно змінилась, стала урочистою й далекою. Наче привид, поставала поза нею фігура пані Залевської з піднятим угору пальцем.
— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цьому платті, — сказав я. — Я б тоді ніколи не наважився наблизитись до тебе…
— Це тобі тільки так здається, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається тобі?
— Просто аж моторошно якось… Ти в цьому платті наче зовсім не та жінка.
— В цьому немає нічого моторошного. Адже на те й одяг…
— Може й так. Мене це аж пригноблює. До нього тобі потрібен інший чоловік, в якого багато грошей…
Вона розсміялась:
— Ті, в яких багато грошей, Роббі, здебільшого огидні люди…
— Але гроші не огидні… правда ж?
— Ні, — відповіла вона, — гроші ні…
— Так я й думав…
— А ти хіба не тої ж думки?
— Тої самої, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але дуже якось заспокоюють…
— Більше того, любий мій, вони дають незалежність. Але якщо хочеш, я можу надіти й інше плаття.
— Ні в якому разі! Це — прекрасне! Віднині я розцінюватиму кравців вище, як філософів. Вони ж бо вносять красу в життя. Це в сто разів цінніше, аніж найглибинніші думки! Стривай, я ще в тебе закохаюсь!
Вона сміялась. Я обережно оглянув себе з голови до ніг. Кестер був трохи вищий за мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони якось-то сиділи. Хвалити бога, нічого не було помітно…
Ми поїхали в таксі до театру. По дорозі я говорив мало, не знаю й сам, чому. Коли вийшли з машини, я, розплачуючись, глянув на шофера. Наче мене хтось до цього примусив! Я побачив невиспані, розчервонілі очі, невиголене, дуже стомлене обличчя. Байдужим рухом водій взяв гроші.
— Добре заробив сьогодні? — спитав я стиха.
Він звів на мене погляд.
— Та нічого… — відповів він стримано. Мабуть, подумав, що я просто з цікавих.
На якусь мить мене опанувало бажання — сісти поруч з ним і поїхати геть звідси… Але я обернувся… Передо мною стояла Пат, худенька, гнучка, на сріблястому платті — короткий сріблястий жакет з широкими рукавами. Пат, прекрасна і сповнена чекання.
— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!
Коло входу товпилися люди. Була велика прем’єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною підїжджали автомашини, з них виходили дами в вечірніх туалетах, оздоблені дорогоцінностями, чоловіки у фраках; вони сміялись — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені в собі і безтурботні… А таксі зі стомленим водієм з рипом і скреготом попленталось собі геть.
— Та йди вже, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно й схвильовано. — Хіба щось забув?
Вороже подивився я на всю цю юрму.
— Ні, — відповів я, — нічого не забув.
Тоді підійшов до каси і поміняв квитки. Взяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не схотів, щоб Пат сиділа посеред цих упевнених людей, для яких усе на світі було доступне. Не схотів, щоб вона належала до їх компанії. Хотів бути з нею сам на сам.
Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я вже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті часи були. Досить комедій розігрувалося в політичному житті, щовечора стрілянина давала концерти іншого порядку, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.
На ярусах і в партері було повно. Тільки ми знайшли наші місця, як згасло світло. Лише відблиск вогнів рампи слабо освітлював зал. Гучно забриніла музика, підхопила і понесла за собою все…
Я відсунув стілець у куток ложі. Так я міг не бачити ні сцени, ані глядачів з їх блідими обличчями. Я тільки чув музику і бачив обличчя Пат.
Музика заворожувала зал. Вона була наче полудневий вітер, наче тепла ніч, наче напнутий вітром парус десь у піднебессі — така зовсім нереальна, фантастична ця музика до “Гофманових казок”. Під її впливом усе ширшало, ставало барвистим, у ній ніби шумів могутній потік життя, не було вже ні меж простору, ані ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, любов; не можна було збагнути, як це десь там зовні панувала недоля, муки й розпач, панували в той самий час, коли звучала ця музика.
Обличчя Пат таємниче освітлювало сяйво зі сцени. Музика захопила іі всю, я любив її саме за те, що вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула за мене. Я ненавидів, коли змішували різні речі, ненавидів це тваринне прагнення один до одного саме тоді, коли людину охоплює краса й сила великого твору, ненавидів ці блудливі погляди закоханих парочок, це тупоголове пригортання один до одного, це непристойне бараняче щастя, неспроможне піднятись над собою, ненавидів усю цю балаканину про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні лишатися двома, а не ставати одним, що треба якнайчастіше віддалятися один від одного, щоб зустрічатися знов і знов. Тільки той, хто часто, раз у раз самотніє, знає, що таке щастя з’єднання. Все інше тільки руйнує таємницю напруженого пориву. А що сильніше відкидало людину до магічних сфер самотності, як не вир почутттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, буря, ніч, музика? А любов…
Спалахнуло світло. На хвилинку я заплющив очі. Про що це я думав? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Великий антракт.
— Не хочеш вийти? — запитав я.
Пат похитала головою.
— Хай бог милує! Ненавиджу, як ото там, висолопивши очі, оглядають одне одного…
Я подався до буфету, щоб принести їй бокал апельсинового соку. Там виявилося дуже завізно. Музика у багатьох дивним якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски поїдали так, ніби вибухла епідемія голодного тифу.
Повернувшися з бокалом до своєї ложі, я побачив якогось чоловіка за кріслом Пат. Обернувши голову назад, вона жваво з ним розмовляла.
— Це — пан Бройєр, Роберте, — сказала Пат.
“Пан Дурило”, подумав я собі, скоса на нього поглядаючи. “Роберт” сказала вона, не “Роббі”… Я поставив бокал на бар’єр і став чекати, щоб цей тип пішов. На ньому був чудово пошитий смокінг. Але він розводився про режисуру, про склад учасників і не йшов. Пат звернулася до мене:
— Пан Бройєр питав, чи не схочемо ми потім піти до “Каскаду”?
— Якщо тобі так хочеться…
Пан Бройєр сказав, що можна б трохи потанцювати. Він тримався дуже ввічливо і загалом подобався мені.
Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мусили вплинути на Ват і яких мені самому бракувало. Раптом — я просто сам собі не повірив — я почув, як він звертався до Пат на “ти”. І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я б залюбки викинув цього типа вниз, до оркестру.
Пролунав дзвоник. Музиканти настроювали інструменти. Тоненько попискували скрипки.
— Отже, домовилися, зустрінемось на виході, — сказав Бройєр і нарешті пішов.
— А що це за бродяга? — запитав я.
— Це не бродяга, а симпатична людина. Старий знайомий.
— До старих знайомих я маю деякі претензії, — відказав я.
— Любий, слухай краще музику…
“Каскад”, — подумав я собі, підраховуючи гроші, — там здеруть добре…”
Похмурий, але цікавий, що саме там буде, пішов я з Пат. Мало, що пані Залевська мені наврочила, бракувало мені ще цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.
Я гукнув таксі.
— Облиште, — сказав Бройєр, — у моїй машині досить місця.
— Гаразд, — погодився я. Смішно було б вчинити щось інше. І все ж таки це мене злостило.
Пат знала Бройєрову машину — великий пакард, що стояв навскоси від театру, на стоянці — і просто попрямувала до нього.
— А! Він уже по-новому полакований, — зауважила вона, спинившись перед машиною.
— Так, сірим, — відповів Бройєр, — тобі так більш до вподоби?
— Значно більше!
Бройєр звернувся до мене:
— А вам? Чи до вподоби вам цей колір?
— Я ж не знаю, який колір був раніш…
— Чорний.
— Чорний колір дуже показний…
— Певне, що так. Але ж треба часом поміняти колір! Ну, на осінь знову по-новому пофарбуємо…
Поїхали до “Каскаду”. Це був дуже елегантний танцзал з прекрасним оркестром.
— Здається, все зайнято, — зрадів я, коли ми підійшли до входу кафе.
— Шкода, — вимовила Пат.
— Ах, це ми зараз влаштуємо, — заспокоїв Бройєр і заговорив з управителем. Здається, його тут добре знали, бо для нас і справді внесли стіл, кілька стільців, і за якихось кілька хвилин ми сиділи вже на найкращому місці в залі, з якого видно було всю танцювальну площадку. Оркестр грав танго. Пат перехилилась за бар’єрчик.
— Ах, давно вже я танцювала…
Бройєр устав.
— Прошу!
Вона радісно глянула на мене.
— А я тим часом щось замовлю, — сказав я.
— Добре.
Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене і посміхалася мені. Я відповідав — кивком голови, але почував себе трохи ніяково. Пат мала чудовий вигляд і танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм уже часто доводилось танцювати удвох. Я замовив собі подвійну порцію рому. Пат з Бройєром повернулися. Бройєр пішов привітатися де з ким з одвідувачів, і на якусь хвилину я залишився з Пат сам на сам.
— Давно ти вже знаєш цього хлопця? — запитав я.
— Вже давно. А чого ти питаєш?
— Та так тільки Ти часто з ним тут бувала?
Вона пильно подивилась на мене.
— Я вже й не пригадую, Роббі…
— Такого не забувають, — наполягав я, хоч і зрозумів, що вона цим хотіла сказати.
Вона похитала головою і посміхнулася. У цю мить я її дуже любив. Вона хотіла показати мені, що все, що колись було, уже забуте. Але щось та не давало мені спокою. Я знав, що це щось сміховинне, але позбутися цієї думки ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.
— Можеш спокійно про все сказати мені. Тут нічого нема такого…
Вона знову глянула на мене.
— Невже ти думаєш, що ми б у такому разі прийшли сюди?
— Ні, не думаю, — відповів я, і мені стало соромно.
Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.
— Блюз, — сказав він, звертаючись до мене. — Чудово! Не хочете танцювати?
— Ні! — відказав я.
— Шкода.
— Та ти б спробував, Роббі, — сказала Пат.
— Краще вже ні.
— Але чому ж ні? — запитав Бройєр.
— Мене це не цікавить, — відповів я непривітно. — Та я й не вчився ніколи. Часу не було. А ви танцюйте, танцюйте, я вже тут сам якось розважатимусь.
Пат вагалася.
— Але ж, Пат, — сказав я, — ти ж це так любиш!
— Це-то так, але чи ти справді тут розважатимешся?
— Ще й як! — я показав на свою чарку. — Це також своєрідний танець…
Вони пішли. Я кивнув кельнеру і допив чарку. Тоді сидів собі коло столу та лічив солоні горішки Навколо мене витала тінь пані Залевської.
Бройєр привів до нашого столу кілька своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодика з зовсім лисою, маленькою головою. Потім до нас приєднався ще й четвертий. Всі вони трималися невимушене, впевнено, елегантно. Пат була знайома з усіма чотирма.
Я відчував себе якимсь бовдуром. Досі завжди був з Пат сам на сам, а тепер оце вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома раніше. Я не знав, як мені з ними поводитись. Вони рухались непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони жили в зовсім іншому світі. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, мене б це не турбувало, мені було б байдуже. Але ж тут була Пат, це були її знайомі, а через це — все здавалося не таким, як треба, сковувало мене, змушувало до порівнянь.
Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.
— Роббі, — звернулася до мене на виході Пат, — може, краще підемо додому?
— Ні, — відказав я, — а чого?
— Та тобі ж нудно…
— Аж ніяк. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А тобі ж це так до вподоби!
Вона подивилась на мене, але не сказала нічого.
Я почав пити. Не так, як досі, але таки добре пити. Молодик з лисою головою почав до мене придивлятись. Спитав, що саме я п’ю.
— Ром, — відповів я.
— Грог? — перепитав він.
— Ні, ром, — ствердив я.
Він і собі покуштував та й поперхнувся.
— Фу! Щоб його… До цього треба звикнути… — сказав він з повагою в голосі.
Тепер і обидві жінки почали придивлятися до мене.
Пат з Бройєром танцювали. Пат часто поглядала до нашого столу. Я не відповідав на ці погляди. Знав, що це несправедливо, але щось на мене раптом насунулося. До того ж мене злостило, що інші почали придивлятися, як я п’ю. А мені не хотілося хвалитися цим перед ними, я ж уже не гімназист! Я встав і пішов до стойки. Пат видалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти з своїми знайомими! Це — її компанія!.. Ні, не її!.. Ні, все ж таки її…
Лисоголовий теж підійшов до стойки. А ми з міксером випили по чарці російської горілки. З міксером завжди можна відвести душу. З ними без слів порозумієшся, де б не було. І цей був такий. А лисоголовий швидко розкис. Хотів розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром у нього це пройшло. Він почав розказувати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.
— Он як? — вирвалося в мене.
Він захихикав. Я заткнув йому пельку цілою купою устриць. Але мені не виходило з голови те, що він допіру сказав. Мене злостило, що я цим цікавлюсь. Злостило, що воно для мене щось значить. Злостило, що я не вдарив кулаком по столу. А десь у глибині я відчував холодне бажання зруйнувати щось у собі, не в інших, а в самому собі.
Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився.
Раптом відчув на своїй руці чиїсь міцні тверді груди. Це була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла і присунулася близенько до мене. Її косуваті, сірозелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що після нього вже не було чого говорити — треба було лише діяти.
— Як це дивно, що ви можете стільки випити, — сказала вона через деякий час.
Я мовчав. Вона простягла руку до моєї чарки. Рука її скидалася на ящірку — іскрилася своїми оздобами, була суха й жилава. Рухалася вона повільно, ніби підповзала. Я знав, чим це пахне. “З тобою я впораюся враз”, подумав я собі. “Ти мене недооцінюєш, бо бачиш, що мене роззлостили. Але помиляєшся! З жінками я вже якось та впораюсь, от з любов’ю не можу собі дати ради… Нездійсненне завжди завдає мені суму”.
Жінка почала щось говорити. Голос у неї був крихкий, ніби зі скла. Я помітив, що Пат поглядала на нас. Але мене це не хвилювало. Не хвилювала мене й жінка, що сиділа біля мене. Я відчував, ніби лечу по якійсь рівній трубі кудись у безодню.
Бройєр і його компанія були тут ні при чому. Навіть і Пат була ні при чому. Справа була в жорстокій таємниці: дійсність збуджує прагнення, але ніколи не може їх задовольнити; кохання починається в одній людині, але не кінчається на ній; все може змішатись: людина, кохання, щастя, життя — і всього цього завжди замало — аж жах бере, і чим більше цього собі уявляєш, тим менше його стає.
Крадькома я позирав на Пат. Ось вона проходить у своєму сріблястому платті, молода й прекрасна, світлий вогник життя, я люблю її і тільки скажу: іди сюди — вона прийде, ніщо не стане нам на перешкоді, ми можемо стати такі близькі, як тільки можуть взагалі бути близькі люди… Та дарма — все часом у якийсь загадковий спосіб укривається тінню, я не міг видобути дівчину з цієї сукупності речей, не міг вирвати її з кола реального існування, яке було над нами і в нас, яке нав’язувало нам свої закони, своє дихання і смерть, сумнівний блиск сучасного, яке невпинно точиться кудись у ніщо, мінливу ілюзію почуття, яке опановує, щоб знову втратити…
І ніколи цього не спиниш, ніколи! Ніколи не розірвеш дзвінкого ланцюжка часу, ніколи невсипущість не стане сном, шукання — спокоєм, падіння — зупинкою. Навіть випадково я не зміг одірвати її од її минулого, од того, що було до нашого знайомства, від тисяч думок, спогадів, від того, що сформувало її, коли мене ще не було коло неї, навіть від компанії оцих людей я не зміг би її одірвати…
Коло мене своїм крихким голосом говорила жінка. Вона шукала собі компаньйона на ніч, шматка чужого життя, щоб підстьобнути себе, щоб забути себе, а разом і ту болісну, але й ясну істину, що ніколи нема нічого сталого — ні мене, ні тебе, ні, тим більше — нас! Хіба вона, по суті, не шукала того самого, що й я? Компаньйона, щоб забути самотність життя, товариша, щоб здолати безглуздість існування?
— Ходімо назад до столу, — звернувся я до неї. — Те, чого ви хочете, — безнадійна справа, те, чого хочу я, — теж.
Якусь мить вона дивилась на мене. Тоді відкинула голову назад і розреготалась.
Ми побували ще в кількох ресторанах та кафе. Бройєр розпалився, розбалакався, був в ударі. Пат притихла. Вона ні про що мене не питала, нічого мені не дорікала, не намагалася щось там пояснити, вона просто була ось тут. Часом вона танцювала, і тоді здавалось, ніби крізь натовп маріонеток і карикатур лине тихий, прекрасний, вузенький кораблик; часом вона мені всміхалася.
Дрімотність нічних ресторанів своїми сірожовтими руками накладала відбиток на стіни й обличчя. Здавалося, що музика грає десь під скляним катафалком. Лисоголовий пив каву. Жінка з руками ящірки втупила кудись свій погляд, сиділа мовчки. Бройєр купив у якоїсь стомленої квіткарки троянди і роздав їх Пат і обом жінкам. На напіврозкритих бутонах, наче перлини, дрижали маленькі, чисті крапельки води.
— Потанцюємо ж тепер і з тобою, — звернулася до мене Пат.
— Ні, — відповів я, думаючи про всі ті руки, які торкалися її сьогодні, — ні, — повторив я, почуваючи себе дещо смішним і нещасним.
— Та потанцюємо ж, — наполягала вона, очі її потемнішали.
— Ні, — знову відказав я, — ні, Пат…
Нарешті зібралися йти.
— Я завезу вас додому, — звернувся до мене Бройєр.
— Добре.
У машині Бройєра була ковдра; він поклав її Пат на коліна. Вона раптом стала бліда й стомлена. Жінка, що була сиділа зі мною біля стойки, прощаючись, втулила мені в руку записку. Я удав, ніби нічого не помітив, і сів у машину. Дорогою я виглядав у вікно. Пат сиділа в куточку не ворухнувшись. Я навіть не чув її віддиху. Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.
— На добраніч! — сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.
— Де вас висадити? — запитав мене Бройєр.
— На найближчому розі, — відповів я.
— Я охоче підвезу вас додому, — сказав він дещо поквапливо і надто ввічливо.
Він чи не хотів мені перешкодити повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Але він був мені надто байдужий.
— Добре, тоді підвезіть мене до бару “Фредді”, — сказав я.
— Хіба під цей час ви ще зможете туди увійти?
— Дуже мило з вашого боку, що ви так за мене дбаєте, — відповів я, — але будьте певні: я ще всюди зможу увійти!
Я сказав оце, та й стало мені його шкода. Він же безперечно вважав, що цілий вечір був на висоті. А такі уявлення не слід розвіювати.
Я розпрощався з ним привітніше, ніж з Пат.
У барі ще було досить людно. Ленц і Фердінанд Грау грали в покер з конфекціонером Больвісом та кількома іншими.
— Підсаджуйся, — сказав Готфрід, — сьогодні покерна погода.
— Ні, не хочу, — відповів я.
— Глянь ось на це, — сказав він, показуючи на купу кредиток. — Без обману! Масть сама в руки
пливе!
— Гаразд, — погодився я, — давай.
Я з двома королями змусив спасувати аж чотирьох гравців.
— Ого! — зауважив я. — Та сьогодні тут, здається, ще й шулерська погода!..
— Вона завжди така, — відповів Фердінанд і передав мені сигарету.
Мені не хотілося засиджуватися. Але тепер я відчув уже деякий грунт під ногами. На душі в мене було не дуже-то добре, але ж тут я почував себе, як удома.
— Постав-но мені сюди півпляшки рому, — гукнув я Фредові.
— Долий портвейну, — сказав Ленц.
— Ні, — відказав я. — Не маю часу на експерименти. Хочу упитися.
— Тоді пий солодкі лікери. Посварився?
— Дурниці…
— Не кажи так, дитинко. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре обізнаний з усіма закутками людського серця. Скажи “так” і пий.
— З жінкою посваритися не можна. Можна щонайбільше на неї злоститись.
— Це надто тонкі нюанси для трьох годин ночі. А я, між іншим, сварився з кожною. Коли вже не сваришся, то, значить, скоро всьому край.
— Добре, — відповів я, — хто здає?
— Ти, — відказав Фердінанд Грау. — Здається, чи не захопила тебе, Роббі, світова скорбота. Плюнь на це діло! Життя барвисте, але недосконале. До речі, ти попри всю твою світову скорботу чудово граєш. Два королі… — це ж нахабство!
— Якось я бачив партію, — кинув Фред з-поза стойки, — там проти двох королів поставили сім тисяч франків.
— Швейцарських чи французьких? — запитав Ленц.
— Швейцарських.
— Твоє щастя. З французькими ти б не посмів перервати гру…
Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п’янів, тільки голова розболілась. Зелений змій не з’являвся перед очі…
Лише все відчувалося гостріше. У шлунку щось палало.
— Ну, тепер кінчай та з’їж чого-небудь, — сказав мені Ленц. — Дай йому, Фреде, сандвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.
— Ще один кін.
— Добре. Останній. Ставка подвійна?Дфемшоф
— Подвійна! — погодились інші.
Я досить безглуздо прикупив до десятки треф та до короля три карти: валета, даму й туза. Цим самим я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки і зарвався з ними чортзна-куди. Вилаявшись, він сплатив мені цілу купу грошей.
— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!
Ми пересіли до стойки. Больвіс спитав за “Карла”. Він і досі не міг забути, як Кестер перегнав його спортивну машину. Усе ще хотів купити “Карла”.
— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц, — але думаю, що він скоріше продасть тобі руку.
— Ну-ну!.. — не погоджувався Больвіс.
— Де тобі це зрозуміти, — відказав Ленц, — ти ж торгаш, типовий син двадцятого сторіччя!
Фердінанд Грау розсміявся. Фред теж, а врешті сміялися ми всі. Коли б не посміятись з двадцятого сторіччя, то хоч повісся. Але й довго сміятись не можна було. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.
— Ти вмієш танцювати, Готфріде? — запитав я.
— Звичайно ж. Адже був колись учителем ганців. Хіба ти про це забув?
— Забув, забув… Нехай забуває! — сказав Фердінанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють саме тому, що багато чого пам’ятають. А забувають надто мало.
— Ні, — заперечив Ленц, — забувають завжди тільки непотрібне.
— Можеш ти мене навчити? — запитав я.
— Танцювати? За один вечір, дитинко. Оце й усе твоє лихо?
— Нема в мене ніякого лиха… Так, голова болить…
— Це — хвороба нашого часу, Роббі, — сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.
Я пішов ще й до кафе “Інтернаціональ”. Алоїс саме заходився спускати жалюзі.
— Є ще хтось? — запитав я.
— Роза.
— Ходімо вип’ємо втрьох по одній…
— Згода!
Роза сиділа коло стопки і в’язала маленькі вовняні панчішки для своєї дочки. Показала мені візерунок. А таку саму кофточку вона вже зв’язала.
— А як сьогодні заробіток? — спитав я.
— Поганий. Ні в кого грошей немає.
— Позичити тобі? Ось бач — виграв у покер.
— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.
Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.
— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.
Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза розпрощалася на дверях. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч з ним. А він зашаргав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого кельнера і поцілувала його. Він байдужим рухом відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, як це й сталось, — я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо; наче обухом по голові вдарив мене такий тужливий порив до Пат, що мені здалося, ніби я захитався на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.
Спершись на стіну, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв. Я потрапив у щось таке, що мене пошматувало, зробило нерозумним і несправедливим, розхитало мене, розбило мені те, що я з великими труднощами довів до ладу. Тепер я був безпорадний, не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б ще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку.
Альфонс нічого не сказав, коли я з’явився до нього Кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився в свою газету. Я сів до столика і почав куняти. У пивничці нікого не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводив себе. Згадувалася кожна дрібниця. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Я ж бо просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові шуміла кров. Я лютував сам на себе, гіркота і безпорадність опанували мене. Так, тільки я, тільки я сам знищив усе.
Раптом щось тріснуло і потім забрязкотіло. Це я з усієї сили вдарив по столу чаркою і розтрощив її.
— Розважаєшся? — сказав Альфонс встаючи.
Він забрав мені з рук побите скло.
— Вибач, будь ласка. Це я не подумавши…
Він приніс вату і пластир.
— Іди до дівчат, так буде краще.
— Добре, — відповів я. — Та вже полегшало. Це тільки так — раптом розлютувався…
— Коли розлютуєшся, то треба розважитись, а не злоститись на всіх і на все.
— Слушно, — погодився я, — але на це ж треба мати силу.
— На це треба мати звичку. Я колись ото хотів був скрізь напролом іти… Та з роками це вщухло…
Він поставив на грамофоні пластинку “Молитва” з опери “Трубадур”. Швидко надходив світанок.
Я пішов додому. Альфонс дав мені випити на прощання ще великий бокал “Фернет-Бранка”. У мене від цього щось легенько закалатало в голові. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. Це мене доконало.
Повільно піднявшись по сходах, я почав шукати в кишені ключ. Коли оце в напівтемряві почув чийсь віддих. На верхній приступці сходів принишкло щось бліде, невиразне. Я ступив зо два кроки…
— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?
Вона поворухнулась.
— Здається, я трохи заснула…
— Так, але ж як ти сюди потрапила?
— У мене ж є твій ключ…
— Я не про це. Я питаю…
Сп’янілість моя розходилась, я бачив стоптані східці, облуплену стіну і сріблясте плаття та вузенькі блискучі черевички.
— Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?
— Про це я й сама себе ввесь час питаю…
Вона встала й потягнулась, ніби те, що вона сиділа ось тут на сходах пізно вночі, було найприроднішою в світі річчю. Потім втягнула носом повітря…
— Як би тепер сказав Ленц: коньяк, ром, вишнева, абсент?..
— Ще й навіть “Фернет-Бранка”, — признався я, нарешті усвідомлюючи як слід усе навколо. — Та нехай йому всячина! Пат, ти ж чудесна дівчина, а я… я ж мерзенний дурень!
Одним ривком я підхопив її на руки, відімкнув двері і поніс дівчину коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста чаплинка, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї спиртним духом. Я бачив, що вона дрижить, хоч і посміхається.
Я посадив її в крісло, ввімкнув світло, приніс ковдру.
— Якби ж я був здогадався, Пат… замість блукати та сидіти в пивницях, мені б треба було… ах, який же я нещасний йолоп… я ж від Альфонса подзвонив був до тебе, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… я ж думав, що ти не хочеш, бо ти ж не відповідала..
— Чого ж ти не повернувся, як одвіз мене додому?
— І сам не знаю…
— Краще б ти дав мені надалі ключа й від твоєї кімнати, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах…
Вона всміхалася, але губи її дрижали, і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер цей бравий, товариський тон…
— Пат, — швидко сказав я, зовсім спантеличений, — Пат, адже ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло у Орлова, зараз мерщій побіжу до нього, у цих росіян завше є чай, я зараз повернуся… — Я відчував, як гаряча хвиля поглинає мене всього. — Я тобі цього ніколи не забуду! — гукнув я їй від дверей і хутко пішов по коридору.
Орлов ще не лягав. Він сидів у кутку кімнати, де перед іконою божої матері горіла лампадка; очі його розчервонілися, на столі парував невеликий самовар.
— Пробачте, будь ласка, — звернувся я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?
Росіяни звиклі до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки, цукор, насипав цілу тарілку печива.
— Охоче вам допоможу, — сказав він, — дозвольте дати вам… я й сам часто бував у подібній… декілька кофейних зернят… пожувати…
— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я охоче візьму зернята…
— Якщо вам ще буде щось потрібне, — сказав він з вишуканим благородством, — то, будь ласка, я ще деякий час не лягатиму, мені буде дуже приємно…
Кофейні зернята я розжував у коридорі. Вони затамували запах спиртного. Пат сиділа коло лампи і пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало те, що вона сиділа ось тут, уважно дивилась у своє маленьке люстерко і проводила пуховкою по скронях.
— Випий трошки чаю, — сказав я, — він ще зовсім гарячий.
Вона взяла чашку. Я дивився, як вона п’є.
— Чорт його знає, Пат, що зі мною сталося сьогодні ввечері…
— А я знаю, що це було, — відповіла вона.
— Знаєш? А я — ні.
— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.
— Може й так, — погодився я. — Але ж не годиться й те, що я, відколи знаю тебе, все більше стаю дитиною…
— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумніший!
— Це, звичайно, теж аргумент… Але ти добре вмієш виручати з біди… Думаю, що тут збіг багатьох обставин.
Вона поставила чашку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я по давній, важкій подорожі повернувся додому.
Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. Це, очевидно, була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде в кухні, тоді ми вже не зможемо вийти непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівномірно. Будити її було б злочином. Але ж треба було…
— Пат…
Вона щось промурмотіла уві сні.
— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати…
— Пат, пора… Треба нам тебе одягти…
Вона розплющила очі й посміхнулась, розніжена сном, як дитина.
Мене і цей раз, як і завжди, приємно вразила оця її радість пробудження, я так любив у ній це… Бо я ніколи не прокидався радісний.
— Пат… Пані Залевська вже промиває свої штучні зуби…
— Я на сьогодні залишуся в тебе…
— Отут?
— Так…
Я підвівся.
— Блискуча ідея… але ж твої речі… це ж вечірні туфлі і плаття.
— То я й пробуду до вечора…
— А що ж удома скажуть?
— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь-то заночувала…
— Це можна… Ти хочеш їсти?
— Ще ні.
— На всякий випадок я швиденько хапну кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх біля вхідних дверей… Тепер саме час…
Повернувшись, я побачив, що Пат стоїть біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло наче вуаллю вкривало її плечі.
— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — сказав я.
Вона кивнула, не обернувшись до мене.
— Ми просто не будемо більш разом із сторонніми людьми. Справжня любов не зносить чужих. Тоді ми й не посваримось, не будемо й ревнувати. До біса цього Бройєра з усім його_товариством, правда ж?
— Так, — сказала вона, — і цю Марковіц теж.
— Марковіц? А це хто?
— Та, з якою ти сидів коло стойки в “Каскаді”.
— Ага, ота, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — ота, значить…
Я вивернув свої кишені.
— Глянь-но сюди. Хоч на дещо згодилася вся ця історія — я виграв у покер цілу купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, га? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?
Вона кивнула.
Сонце сходило з-за дахів будинку профспілок. Заблищали вікна. Волосся Пат променіло, плечі стали злотаві.
— Як це ти там казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?
— Архітектор.
— Архітектор, — повторив я, дещо неприємно вражений, бо був би радніший почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда ж, Пат?
— Так, любий мій.
— Нічого ж особливого, так?
— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулася, розсміялася. — Це ж абсолютно ніщо, ніщо, та й годі. Тьфу — та й усе!
— А ця комірчина, Пат, хіба вона така вже жалюгідна, га? Звичайно, інші люди мають кра…
— Вона — чудова, ця комірчина, — перебила мене Пат, — це прекрасна комірчина, я не знаю, чи є десь краща, любий мій!
— А я, Пат, у мене ж чимало недоліків, я ж усього тільки шофер таксі, але ж…
— Ти мій найлюбіший, ти ж хапаєш чужі булочки, ти ж глушиш ром, ти мій любий…
Одним рвучким рухом вона кинулася мені в обійми.
— Ах, ти — мій дурненький, як же хороше жити!
— Тільки з тобою, Пат! Їй-бо, Пат!
Ранок розгорявся, променів. Над могильними плитами внизу лежала тонка смуга туману, розходячись на всі боки. Верхівки дерев були щедро освітлені сонцем. З димарів будинків підіймався, звиваючись кільцями, дим. Кричали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли, щоб віддатись вранішньому сну, чутливій дрімоті, що межує із мріями уві сні… Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один…
Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон-Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб доручити йому ранкову поїздку на таксі.
Той зараз же перебив мене:
— Та облиш, дитинко. Адже не дурно твій Готфрід знавець різних коливань людського серця… Я цього й сподівався. Бажаю успіху, ти, щасливчику!
— Замовкни, — сказав я йому радісно.
А в кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені вдалося непомітно пхнути Пат до ванної кімнати, і нам дали спокій.
XIV
Через тиждень до нашого подвір’я несподівано заїхав на своєму форді булочник.
— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленд, кинувши злісний погляд крізь вікно, — цей тістечковий женолюб, мабуть, хоче заявити нам якусь рекламацію.
Булочник був у похмурому настрої.
— Щось із машиною? — запитав я.
— Навпаки, — заперечив він, хитнувши головою. — Вона ходить прекрасно. Стала як нова.
— Безперечно, як нова, — ствердив я, поглядаючи на нього з дедалі більшим зацікавленням.
— Справа в тім, що… одним словом, мені потрібна інша машина. Більша… — Він озирнувся: — Здається, у вас був тоді кадилак?
Я одразу збагнув, що сталося. Чорнява, з якою він жив, таки прогризла йому голову!
— Еге, кадилак… — мрійно вимовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунь! Пішов за сім тисяч марок. За півціни!
— Ну, так уже й за півціни…
— Кажу ж вам, що за півціни, — наполегливо повторив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: —Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер так буває… Одну хвилиночку…
Я пішов до майстерні і швиденько розказав, що саме трапилось.
Готфрід аж підскочив.
— Хлопці! Де б нам хутко дістати якогось старого кадилака?
— Про це вже я сам подбаю, — запевнив я, — а ти краще потурбуйся про те, щоб булочник часом не втік.
— Гаразд!
Готфрід вибіг з майстерні. А я подзвонив до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім — чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.
— Хочете продати свого кадилака? — спитав я без зайвих слів.
Блюменталь розсміявся.
— У мене є й покупець, — вів я далі, — сплатить готівкою — гроші на стіл.
— Готівкою… — трохи подумавши, вимовив Блюменталь, — в наші час це слово звучить надто поетично…
— Отож і я так думаю… — підтвердив я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як воно, можна б нам про це поговорити?
— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.
— Добре. Коли я міг би з вами побачитись?
— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині у мене в конторі.
— Гаразд.
Я поклав трубку.
— Отто, — звернувся я дещо схвильований до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але здається мені, що наш кадилак повернеться назад!
Кестер одірвався од своїх паперів.
— Справді? Він хоче його продати?
Я кивнув головою і подивився крізь вікно на Ленца, який енергійно умовляв булочника.
— Не так він це робить, — сказав я занепокоєно, — дуже багато балакає. А булочник страшенно недовірливий, його треба умовляти мовчанкою. Негайно ж піду зміню Готфріда.
Кестер засміявся.
— Ні пуху тобі ні пера, Роббі!
Підморгнувши йому, я вийшов. Але тут я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати кадилак. Він завзято пояснював будочникові, як індійці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзи. Я кинув на нього вдячний погляд, а тоді звернувся до будочника.
— На жаль, той чоловік не хоче продати…
— Так я й знав, — швидко вимовив Ленц, ніби ми з ним наперед умовилися…
Я знизав плечима.
— Шкода, звичайно… Але мені це зрозуміло…
Булочник стояв у нерішучості. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:
— А ти не зможеш іще раз таки спробувати?
— Це-то звичайно, — відповів я. — Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні вдень зустрінемось. Де б мені тоді з вами побачитись? — спитав я будочника.
— О четвертій я буду тут поблизу. Отож заїду ще раз…
— Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що й як… Сподіваюся, що діло все ж таки вийде…
Булочник кивнув. Тоді сів у свого форда та й подався.
— Ти, мабуть, чи не здурів, — насипався на мене Ленц, як тільки булочник зник за рогом. — Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам пустив його так, ні з чим…
— Логіка і психологія, мій любий Готфріде! — відповів я, плескаючи його по плечу. — Цього ти ще не можеш второпати…
Ленц скинув мою руку…
— Психологія! — відказав він зневажливо. — Найкраща психологія — це щасливий випадок, та й усе! А він саме й трапився! А тепер цей тип ніколи вже не повернеться назад…
— О четвертій годині приїде…
Готфрід жалісливо глянув на мене.
— Йдем на парі? — спитав він.
— Згода! Але ти програєш. Булочника я знаю краще, як ти! його за один раз не вламаєш. Та, окрім того, я ж не можу спродати йому те, чого в нас самих поки що немає…
— Ах, боже ти мій милий, та коли тільки в цьому справа, — сказав, похитуючи головою, Готфрід, — то з тебе, дитинко, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо починаються справжні гешефти. Ходімо, я тобі зараз безкоштовно прочитаю курс про сучасне економічне життя…
Удень я пішов до Блюменталя. По дорозі відчував себе молоденьким козеням, що має одвідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене все менше ставало бажання бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше — без довгих розмов. Тому я, ввійшовши, негайно ж почав говорити, перш ніж він розкрив рота:
— Пане Блюменталь, ось вам просто з порога серйозна пропозиція: за кадилак ви сплатили п’ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч при умові, що я його дійсно збуду. Це вирішиться сьогодні ввечері…
Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і саме їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати і глянув на мене.
— Добре, — просопів він і знову взявся за яблуко.
Я почекав, поки він кинув огризок у кошик.
— То ви згодні? — спитав я тоді.
— Один момент!.. — Він витяг нове яблуко з шухляди стола. — Хочете яблуко?
— Дякую, саме зараз не хочеться…
Блюменталь завзято вп’явся зубами в яблуко.
— Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук — і вам ніколи не буде потрібен лікар!
— Навіть і тоді, коли зламаю собі руку?
Він оскалився, кинув геть другий огризок і підвівся.
— А ви тоді ніколи не зламаєте собі руку!
— Це й справді практична порада, — сказав я, вичікуючи, що ж тепер буде. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.
Блюменталь витяг з маленької шафки ящик з сигарами і почастував мене. Це була вже знайома мені марка “Корона”.
— І вони продовжують життя? — спитав я.
— Ні, скорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так… урівноважується… — Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як за мислений птах. — Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося… в цьому й є великий секрет життя…
— Коли зумієш…
Він підморгнув мені.
— Ото ж і воно! Вміти — ось у чому секрет! Ми забагато знаємо, та замало можемо. Тому що забагато
знаємо. — Він засміявся. — Пробачте, по обіді я люблю пофілософствувати…
— Це ж бо найкращий час для філософії, — докинув я. — То з кадилаком ми, значить, теж досягнемо рівноваги, так?
Він підняв руку.
— Одну секунду…
Скорений цим жестом, я похилив голову… Блюменталь помітив це і засміявся.
— Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Напад зненацька — просто з порога та ще й з відкритими картами! Тут ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?
— Що я почну пропонувати вам чотири з половиною тисячі марок?
— Саме цього! Але тоді було б вам скрутно. Адже ви хочете продати за сім, так?
Я обережно здвигнув плечима.
— Чому саме за сім?..
— Бо ви ж тоді з мене те ж саме заправили…
— У вас чудова пам’ять, — сказав я.
— На цифри. Тільки на цифри. На жаль… Ну, то щоб покінчити справу: можете за цю ціну брати машину.
Ми вдарили по руках.
— Слава тобі, господи, — сказав я, полегшено зітхнувши, — за довгий час перше дільце! Кадилак, здається, приносить нам щастя!..
— Мені теж, — підтримав мене Блюменталь. — Адже й я заробив на ньому п’ятсот марок.
— Та й справді так. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продали? Не сподобався вам?
— Звичайний забобон, — пояснив Блюменталь. — Я не обминаю жодний ґешефт, на якому можна заробити…
— Чудовий забобон, — відказав я.
Він похитав лисим черепом.
— Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь дільце, значить-спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.
Надвечір, о пів на п’яту, Готфрід Ленц з недвозначним виразом обличчя поставив передо мною на стіл порожню пляшку з-під джину.
— Хочу, щоб ти мені її наповнив, дитинко! За свій рахунок! Ти ж пригадуєш собі наше парі?
— Пригадую, — відповів я, — але ти раненько схопився…
Готфрід мовчки ткнув мені під ніс годинник.
— Пів п’ятої, — підтвердив я, — припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може часом запізнитись. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад — два проти одного…
— Згода! — урочисто заявив Готфрід. — Це значить, що ти ставиш мені безплатно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, дитинко, але й хибний…
— Почекаємо…
Я вже давно не був такий певний успіху, як це удавав. Навпаки, я припускав, що тепер уже напевно булочник більше не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.
Коли гудок фабрики ліжкових пружин, що містилася навпроти нас, прогучав п’ять, Готфрід мовчки поставив передо мною на стіл ще три порожніх пляшки з-під джину. Тоді сперся на вікно і втупив у мене погляд.
— Щось така спрага в мене… — багатозначно сказав він через якийсь час.
У цей момент я виразно почув гуркіт фордового мотора на вулиці, і зараз же по тому машина булочника завернула до нашого подвір’я.
— Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, — вимовив я з почуттям власної гідності, — то біжи швидше та купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе на парі. Зможеш випити ковточок безплатно… Бачиш онде на дворі булочника? Психологія, юначе мій! А тепер прибери звідси оці порожні пляшки! Потім зможеш виїхати на заробіток таксомотором — адже для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!
Вийшовши надвір, я розказав булочникові, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п’ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.
Булочник слухав мене так неуважно, що я аж остовпів. Нарешті я вимовив:
— О шостій я ще раз до нього подзвоню.
— О шостій?
Булочник стрепенувся, наче прокинувся від своєї заціпенілості.
— О шостій мені треба… — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?
— Куди? — здивувався я.
— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…
— Ах, от що! До Фердінанда Грау?
Він кивнув.
— Їдьмо разом. Тоді пізніше поговоримо й про машину.
Здавалося, ніби для нього важливо саме те, щоб не їхати самому. А для мене було важливо не спускати його з очей. Тому я швидко погодився:
— Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.
Фердінанд Грау мав кепський вигляд. Обличчя — землисте, опухле, під очима глибокі тіні. Він привітався з нами на дверях ательє.
