Булочник ледве глянув на нього, він був якось дивно збуджений і нерішучий.
— Де портрет? — негайно ж запитав він.
Фердінанд показав рукою в напрямі вікна — портрет стояв там на мольберті. Булочник швидко увійшов до ательє, а тоді нерухомо застиг перед самим портретом. Через декілька хвилин зняв капелюх — він так спішив, що зовсім забув його зняти.
Ми з Фердінандом і далі стояли на дверях.
— Ну, то як воно, Фердінанде? — запитав я.
Він зробив непевний жест рукою.
— Щось, може, трапилось?
— А що може трапитись?
— У тебе нездоровий вигляд…
— Оце й усе? Більш нічого?
— Ні, більш нічого…
Він поклав свою широку руку мені на плече і посміхнувся, як старий сенбернарський собака.
Ми ще трохи почекали. Тоді підійшли до булочника. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла дуже добре. Використавши шлюбну фотографію та друге фото вже змарнілої людини, Фердінанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, дещо безпорадними очима.
— Так, — сказав булочник, не оглядаючись на нас, — це вона.
Він це сказав ніби про себе; здавалося, він і не помітив, як це в нього вирвалося.
— Вам добре видко? — спитав Фердінанд.
Булочник не відповів.
Фердінанд підійшов, щоб трохи повернути мольберт. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч з ательє.
— Ніколи б не подумав, — здивовано сказав він, — щоб звичайна знижка в ціні так могла розчулити людину. Розревівся…
— Раніше чи пізніше, це може статися з кожним, — відказав я. — Цей опам’ятався трохи запізно…
— Запізно, — погодився Фердінанд, — завше виходить запізно. Так воно й ведеться в житті, Роббі.
Він повільно походжав по кімнатці.
— Облишмо його там на деякий час самого. А тим часом можна б згуляти партію в шахи.
— У тебе золотий характер, — сказав я.
Грау зупинився.
— А що? Йому ж однак від того ні користі, ні шкоди. Коли б завжди про таке думати, то не стало б і сміху людського на землі, Роббі…
— Знову слушно говориш, — підтвердив я; — то давай швиденько згуляємо партію…
Ми розставили фігури й почали. Фердінанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й офіцером, навіть не використавши королеву.
— Здорово! Вигляд у тебе, наче три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.
— Коли в мене меланхолія, то завжди граю добре, — відказав Фердінанд.
— А чого це в тебе меланхолія?
— Та отак просто. Бо темніє. Порядна людина завжди впадає в меланхолію, як тільки вечоріє. Не з яких-небудь причин, а так… Хтозна й чого…
— Але ж тільки, коли вона сама одна…
— Звичайно… Година сутінків. Година самотності, година, коли коньяк смакує найкраще…
Він приніс пляшку і дві чарки.
— Чи не піти нам туди… до будочника? — спитав я.
— Зараз. — Він налив чарки. — Будьмо, Роббі! Бо ж усі ми так чи сяк, а здохнемо…
— Будьмо, Фердінанде! За те, що ми поки що ще живі!
— Еге… — сказав він, — не раз були вже й на волосинку од смерті… То й за це треба випити по одній…
— Давай…
Ми повернулися до ательє. Потемнішало. Булочник, втягнувши плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…
— Запакувати вам портрет? — спитав Фердінанд.
— Ні… — злякано заперечив булочник.
— Тоді я його вам завтра пришлю.
— А не можна б йому ще тут побути? — боязко запитав булочник.
— А це чому так? — здивовано звернувся до нього Фердінанд і підійшов ближче. — Вам не подобається портрет?
— Подобається… але я б хотів його залишити ще на деякий час тут…
— Не розумію…
Булочник глянув на мене, ніби шукаючи допомоги.
Я зрозумів: він боявся повісити портрет вдома через оте чорняве стерво. А може, боявся й померлої, боявся понести “її” туди…
— Але ж, Фердінанде, — почав я, — портрет може й тут повисіти, аби тільки гроші були сплачені…
— Це-то звичайно…
Булочник полегшено зітхнув і витяг з кишені чекову книжку. Обоє пішли до стола.
— Тепер решта — чотириста марок? — запитав булочник.
— Чотириста двадцять, — відповів Фердінанд, — включаючи знижку. Хочете розписку?
— Так, — відповів булочник, — такий уже порядок.
Мовчки вони заходилися писати чек і розписку. Я став коло вікна і озирнувся. У неясному світлі сутінок по стінах навкруги мерехтіли обличчя на не взятих ще і несплачених портретах у золотих рамах. Вони здавалися галереєю привидів з того світу, які всі ніби вп’яли свої застиглі очі у портрет коло вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя… Все це створювало дивний якийсь настрій-дві зігнутих фігури, що писали коло стола, тіні,численні мовчазні портрети.
Булочник знову підійшов до вікна. Його червонуваті очі здавалися скляними кульками, рот був напіврозкритий, нижня губа звисла, оголивши жовті зуби, — видовище сміховинне й сумне… У квартирі над ательє хтось почав грати на піаніно якісь вправи, одноманітні своїми змінами тону. Звуки були різкі, неприємні. Фердінанд Грау стояв біля стола, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.
— Чи ще можна дещо змінити на портреті? — спитав булочник.
— А що саме?
Фердінанд підійшов. Булочник показав на оздобу.
— Можна так зробити, щоб ось цього не було?
Це була велика золота брошка, якої він, замовляючи портрет, спеціально зажадав.
— Звісно можна, — сказав Фердінанд, — вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.
— Отож і я так думаю… — Він трохи потупцював на місці… — А що воно коштуватиме?
Ми з Фердінандом перезирнулися.
— Нічого, — доброзичливо сказав Фердінанд, — навпаки, я вам тоді, власне кажучи, дещо мав би повернути, бо на портреті було б менше зображено…
Булочник від несподіванки підвів голову. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:
— Ні, ні, облиште де, адже ви це так чи інакше, а мусили намалювати…
— Та й то правда…
Ми пішли. На сходах, вдивляючись у зігнуту спину будочника, я відчував певне зворушення від того, що цей трюк з брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з кадилаком саме під такий настрій. Але потім я подумав: адже його безперечно щира скорбота по померлій жінці оволоділа ним до деякої міри тому, що чорнява хазяйнує вдома, як справжнє стерво… Подумав — і відчув готовність до наступу.
— Ми ж можемо й у мене вдома обговорити справу, — сказав булочник, коли ми вийшли на вулицю.
Я погодився, бо мені так було навіть зручніше. Булочник, мабуть, думав, що він у себе вдома сильніший, але я покладав надії на підтримку чорнявої.
Вона вже чекала на нас коло дверей.
— Віншую сердечно, — сказав я, перш ніж булочник встиг одкрити рота.
— З чим? — швидко запитала вона; оченята в неї так і бігали.
— З кадилаком! Він — ваш! — відповів я нахабно.
— Любенький мій! — Одним стрибком вона повисла на шиї булочника.
— Та це ж іще не…
Він намагався відкараскатись від неї і роз’яснити справу. Але вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним по колу, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Я зазирав то через його плече на її хитрувате личко, що підморгувало мені, то через її плече на його голову мучного хробака і обличчя з виразом докору і безсилого протесту.
Нарешті йому пощастило вирватись.
— Ми ще не домовилися остаточно! — відсапувався він.
— Домовились! — сказав я щиро й привітно, — домовились остаточно! Я беруся виторгувати ці п’ятсот марок. Ви сплачуєте за кадилак сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?
— Та звичайно ж! — швидко втрутилася чорнява. — Це ж справді дешево, любенький мій…
— Стоп! — булочник підняв руку.
— Та що це знову з тобою? — насипалась вона на нього. — То ти ніби вже купив машину, то ти знову ніби не хочеш!
— Він хоче, — швидко докинув я своє слівце, — ми вже про все домовилися…
— Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…
Вона щільно притулилася до нього. Він спробував знову вирватись, але вона притиснула свій огрядний бюст до його руки. Обличчя у булочника стало сердите, але опір його послабшав.
— Форд… — вимовив він.
— Само собою розуміється, він іде в рахунок платні…
— Чотири тисячі марок…
— Колись коштував, так? — приязно запитав я.
— Він іде в рахунок платні за чотири тисячі марок, — твердо заявив булочник. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. — Адже машина майже нова…
— Нова… — сказав я, ніби передражнюючи його, — після такого ремонту…
— Сьогодні вранці ви самі це казали…
— Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За чотири тисячі то ваш форд мусив би мати поршні з чистого золота…
— Чотири тисячі марок, інакше нічого не буде, — вперто, як осел, твердив булочник. До нього повернулася його стара вдача; здавалося, він хотів будь-що взяти реванш за свою попередню розчуленість.
— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкодую, шановна пані, але ж я не можу торгувати на збитки. Ми й так нічогісінько не заробляємо на цьому кадилаку, то не можемо ж ми прийняти у платню старого форда за таку високу ціну. Прощавайте!
Вона вхопилася за мене. Очі її кололи іскрами. Потім накинулась на булочника так, що йому одразу забило памороки…
— Ти ж сам сто разів казав, що цей форд нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець, на очах у неї блищали сльози.
— Дві тисячі марок! — сказав я. — Дві тисячі марок, хоч і це — просто самогубство.
Булочник мовчав.
— Ну, та кажи ж уже щось! Чого ти стоїш і рота не роззявляєш?! — лютувала чорнява.
— Панове, — сказав я, — я піду за кадилаком. Може, ви тим часом обговорите поміж себе цю справу…
Я відчував, що найкраще тепер — втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.
За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв’язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір’ячко з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.
Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…
Ми під’їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.
— Це ми здорово владнали, правда?
— Атож, — погодився я мимоволі.
— А за це сто марок — мені…
— Ах, ось воно що… — вирвалося в мене.
— У-у, скупий старий цап, — зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, — а грошей має, як
сміття! Але ж поки в нього щось видереш!.. І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі — дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом…
Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.
— То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками… Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна… — хихикнула вона.
— Я пришлю вам гроші… — сказав я.
Вона знову захихикала.
— Та принесіть самі… Чи, може, боїтесь?
Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…
— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема… Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте… А це отруює життя…
Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.
Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші — готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.
— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по радіатору. — Повертайся скоріше знову-до нових подвигів!
XV
Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.
Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в’ючного ішака.
— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.
— Не розсиплеться; — відповіла Пат.
— Звідки ти знаєш?
— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.
— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.
— Він — брат “Карла”. Витримає.
— Надто рахітичний брат…
— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.
Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.
— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?
— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.
— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.
— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха…
Вона похитала головою:
— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.
— Ну, тоді — цикута.
— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.
— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.
Пат засміялась:
— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.
— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.
Пат підвела голову:
— Оце здорово! І часто тебе отак питали?
— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…
Вона сперлася руками на землю:
— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…
— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.
— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.
Я обернувся до неї.
— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.
Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.
— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.
— Ось іде ще один, — зауважила Пат.
— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?
— Так.
— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!
Машина вітром пронеслася повз нас.
— Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?
— Звичайно. І навіть безпомилково.
Пат засміялась:
— То і це сумно, чи як?
— Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді — приємніше двадцяти квітучих лугів.
— Зачерствіле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чутливості і на гріш нема…
— Як-то нема-ти ж бачиш: до машин я дуже чутливий.
Вона поглянула на мене:
— Я теж, — сказала.
Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.
— Навіщо ти це робиш? — спитав я.
— А хіба ти не знаєш? Скільки раз вона прокує, стільки років ще житимеш…
— Ага, так, пригадав. Але тут є і ще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити свої гроші. Тоді їх стане більше.
Я дістав з кишені свої дрібні гроші й енергійно потрусив їх між долонями.
— Так ось який ти, — сказала Пат сміючись. — Я люблю життя, а ти —гроші.
— Щоб жити, — пояснив я. — Справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші — це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.
— Чотирнадцять… — рахувала Пат. — А колись ти говорив про це трохи інакше.
— То були похмурі часи. Не можна про гроші говорити зневажливо. Немало жінок закохуються через них… І навпаки: любов у багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов — до матеріалізму.
— Ти сьогодні в ударі, Роббі, — відповіла на це Пат, а потім: — тридцять п’ять…
— Чоловік, — пояснював я далі, — буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки становили б тоді однорідне геройське плем’я. В окопах, наприклад, зовсім не було жінок — і там не мало якогось важливого значення, чи в когось є що-небудь, чи немає нічого. Важливо було лише одне: який з тебе солдат. Я не збираюся ідеалізувати окопне життя — згадав лише так, щоб вірно висвітлити питання про любов. Вона збуджує в чоловіка негативні інстинкти — прагнення чимсь володіти, щось значити в суспільстві, побільше заробляти, добиватися спокійного життя. Недарма ж диктаторам подобається, щоб їхні соратники були одружені — тоді вони не такі небезпечні. І недарма католицькі попи не мають жінок — інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.
— Ти навіть сьогодні так в ударі, що тебе не впізнати, — з похвалою обізвалась Пат. — П’ятдесят два…
Я сховав гроші назад до кишені і запалив сигарету.
— Ти ще не збираєшся кинути рахувати? — спитав її. — Уже й так далеко за сімдесят років.
— Сто, Роббі! Сто — хороше число. От до чого я хочу дійти.
— Схиляюсь перед тобою — оце-то мужність! Але — як ти думаєш їх прожити?
Вона побіжно глянула на мене.
— Потім видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.
— Певно, що так. А втім, кажуть люди, що важко прожити лише перші сімдесят, а далі — значно простіше.
— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.
Море пливло нам назустріч, наче велетенський срібний парус. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — обрії дедалі ширшали і світлішали, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безмежне.
Дорога звиваючись підходила до самого моря. Потім почався ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він був дещо осторонь за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він жив там щось біля року.
То була невеличка, самотня вілла. Я хвацько розвернувся півколом, зупинив ситроена перед воротами і дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, тупо вирячилось на мить — і знов сховалось.
— Сподіваюсь, це ще не пані Мюллер, — сказав я.
— А що нам до того, як вона виглядає, — відповіла Пат.
Двері розчинилися. Слава богу, то таки не була пані Мюллер, а її служниця. Сама пані Мюллер, власниця того будинку, з’явилася на хвилину пізніше. Уже сивоголова, граціозна дама з явними ознаками старої діви. На ній було чорне, закрите до самого підборіддя плаття, а замість брошки — золотий хрест.
— На всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши таку брошку, і виліз з машини.
— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.
— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. — Вона уважно оглянула мене. — А як поживає сам пан Кестер?
— О, досить добре… як на ці часи…
Вона кивнула головою, і далі оглядаючи мене.
— А ви давно вже знайомі з ним?
“Починається справжній екзамен”, подумав я і розповів, з яких часів був знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже підняла панчохи. Погляд пані Мюллер пом’якшав. Здавалося, для Пат у неї знайшлося більше ласки, ніж для мене.
— У вас іще є кімнати для нас? — запитав я.
— Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, — заявила пані Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. — Ви навіть одержите мою кращу кімнату, — звернулась вона до Пат.
Пат осміхнулась. Пані Мюллер теж відповіла з посмішкою:
— Ось я вам покажу її.
Вони удвох пішли поряд вузькою стежкою, що вела через невеличкий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе майже зовсім зайвим, бо пані Мюллер зверталася лише до Пат.
Кімната, яку вона показала нам, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду і дуже сподобалась мені: досить простора, світла й привітна. В кінці кімнати було щось на зразок ніші — там стояло два ліжка.
— Ну, що ви скажете? — спитала пані Мюллер.
— Дуже гарно, — сказала Пат.
— Навіть розкішно, — додав я, підлещуючись до господині. — А друга де?
Пані Мюллер спроквола повернулась до мене:
— Друга? Яка це друга? Ви хіба хочете іншу? Ця не подобається вам?
— Вона просто чудова, — відказав я, — але…
— Але?.. — дещо ущипливо промовила пані Мюллер. — На жаль, кращої за цю в мене немає.
Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремих кімнати, як вона вже повела далі:
— Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.
“Вашій дружині…” Мені навіть здалося, ніби я ступив крок назад, почувши це. Але ні, я не поворухнувся з місця. Я потай зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.
— Моїй дружині, авжеж… — бурмотів я, висолопивши очі на золотий хрест на шиї пані Мюллер.
Нічого не поробиш — довелося приховати від неї правду. А то вона б ще — чого доброго — зойкнула б і впала непритомна.
— Ми лише звикли спати в двох кімнатах, — сказав я. — Кожен у своїй, я хотів сказати…
Пані Мюллер несхвальне похитала головою:
— Дві спальні, коли вже побралися… це вже якась нова мода…
— Зовсім ні… — квапився я, поки її не охопила підозра. — Справа лише в тому, що моя дружина дуже чутлива уві сні. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю…
— Ах, он воно що — ви хропите! — відповіла пані Мюллер таким тоном, ніби їй це вже давно могло спасти на думку.
Я вже побоювався, що зараз вона запропонує мені якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб видавався священним. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.
— Чудово, — сказав я, — цієї цілком досить. Але чи не турбуватиму я когось іншого? — В дійсності я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.
— Ви нікого не потурбуєте, — заявила пані Мюллер, і раптом з неї спала попередня поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Всі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібралася з силами, спитала: — Ви будете їсти тут, у кімнаті, чи в їдальні?
— Тут, — сказав я.
Вона кивнула головою і вийшла.
— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Попались ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цієї старої чортихи є щось неприємне, церковне. Та й я, здається, не сподобався їй. Дивно, але ж я завжди користувався успіхом у старих дам.
— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара діва.
— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж — бачила, як вона тримається? В будинку жодної душі, а така величність у поведінці!
— Зовсім не така вже вона була й велична.
— Щодо тебе, то ні…
Пат засміялась:
— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо чемодани та дістанем свої купальні костюми і інше.
Поплававши з годину, я лежав на пляжі, загоряв на сонці. Пат ще була в воді. її білий купальний чепчик час від часу виринав з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав уздовж берега пароплав, за ним розвівалася довга грива диму.
Сонце припікало. В ньому могла розтопитись будь-яка здатність чинити опір сонливій і бездумній ліні. Я заплющив очі і розплатався на весь зріст. Гарячий пісок шурхотів. До вух долинав шум слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме… один день, коли я лежав отак, як тепер…
Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще кілька солдатів. Більшість із нас ще ніколи не була біля моря, і в ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску і морю. Ми проводили цілі дні на пляжі, витягалися на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову і знов кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи на всю силу, яка була тоді в наших тілах, сповнених життя, ми забували в ті години все, та ми й хотіли забути все… Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до реву прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі посилювались і врешті заглушали шум моря, долинали до нас, немов глуха погроза: то була канонада з фронту… І тоді раптом стихали розмови, наставала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, підіймалися, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися-вже до втоми, несподівано знову проступали суворі солдатські риси — ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов’язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть… Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти лишилося всього-на-всього тридцять два чолоГріки, і Майєр, Гольтгоф і Лютгенс загинули…
— Роббі! — гукнула Пат.
Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади з війни, мене наче відносило кудись в далечінь. За інших спогадів такого не бувало.
Я сперся на руку. Пат вийшла з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, могутнє сяйво лилося через її плечі, її саму заливало світло так, що вона видавалася на світлому-фоні темним силуетом. Підіймаючись на берег моря, вона з кожним кроком наче виростала все вище й вище в сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце за нею не стало ореолом навколо її голови.
Я схопився на ноги… таким неправдоподібним здавалося мені це видовище, ніби з якогось іншого світу: безмежне блакитне небо, білясті низки піни на морі і прекрасна, струнка постать передо мною… наче я один на цілім світі, і з води до мене виходить перша жінка… На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене е очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.
— Роббі! — ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.
Я вхопив з землі її купальний халат і поспішив їй назустріч.
— Ти надто довго була в воді, — сказав я.
— А мені тепло, — відповіла вона, переводячи віддих.
Я поцілував її в мокре плече.
— Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.
Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:
— Я досить довго була розсудливою…
— Хіба?
— Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! — Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: —Давай будемо нерозсудливими, Роббі! Ні про що не будем думати, абсолютно ні про що — лише про себе самих, про сонце, відпустку і море!
— Добре, — сказав я, беручи мохнатий рушник. — Насамперед давай я тебе витру насухо. Де це ти так встигла засмагнути?
Вона одягла халат.
— Цей загар — ще з мого розсудливого минулого року. Я змушена була кожного дня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягала спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.
— Це ще ми побачимо, — зауважив я. — В намірах людина завжди велика. Але не в їх здійсненні. В цьому її привабливість.
До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще сходили в село і покаталися у вечірніх присмерках на ситроені — тоді Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди витрачала всі свої життєві сили до кінця, тому здавалося, ніби її гнучка юність невичерпна, та раптом наставав момент, коли її обличчя робилося блідим і під очима лягала глибока тінь… Тоді її силам надходив край. Втома перемагала її не поступово, а відразу, за одну секунду.
— Їдьмо додому, Роббі, — сказала вона, і її низький голос зазвучав наче з глибини.
— Додому? До пані Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Як знати, що за цей час іще видумала стара чортиха.
— Додому, Роббі, — повторила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Це ж наша домівка.
Я зняв одну руку з керма і обняв її за плечі. Так ми поїхали, не поспішаючи, крізь блакитні туманні сутінки, і коли нарешті побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилася в пологій угловині, то й справді на серці в мене було так, ніби ми повертаємось додому.
Пані Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорного вовняного плаття було чорне шовкове такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона приколола емблему, що зображала серце, якір і хрест одночасно — церковний символ віри, надії і любові.
Вона значно привітніше зустріла нас, ніж по обіді, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина і копчена риба.
— Ну що ж, нехай… — пробурмотів я.
— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона дещо боязко дивилась на мене.
— Авжеж… — холодно відповів я.
— Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, — поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. — Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю…
— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. — Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.
— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.
— Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.
— То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!
— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.
— Ах ти господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.
— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.
— А слід би…
Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!.. До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.
— Я вже починаю забувати… — замріяно промовив я. — До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.
— У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить… І це тоді, коли надворі так тепло.
Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.
— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! — сказав я і звернувся до служниці: — Чи не знайдеться у вас трошки рому?
— Чого?
— Рому. Це такий напій у пляшках…
— Ром?
— Так, ром.
— Нє-е.
По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.
— Нє-е, — повторила вона.
— Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.
Вона пішла.
— Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці Ленц перед самим від’їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому…
Я дістав з машини пакет. Там виявився невеличкий ящичок, а в ньому — дві пляшки рому, пляшка коньяку і пляшка портвейну. Я підняв пляшки.
— Ого! Та тут навіть ром “Сент-Джемс”! На хлопців можна звіритись!
Я відкупорив пляшку і линув у чашку Пат добрячу порцію рому. При цьому я помітив, як у неї тремтить рука.
— Тебе справді так морозить? — спитав я.
— Це лише якусь мить. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.
— Лягай зараз, — запропонував я. — Ми присунемо стіл до твого ліжка і так будемо вечеряти.
Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка і пересунув стіл.
— Може, ти. Пат, хочеш справжнього грогу? Це ще краще. Я швидко приготую його.
Вона похитала головою:
— Я вже й так почуваю себе добре.
Я позирнув на неї. У неї таки справді вигляд став кращий. До очей повернувся звичайний блиск, уста порожевіли, шкіра матово миготіла.
— Як швидко в тебе відбуваються такі зміни — просто неймовірно! — зауважив я. — Це, напевно, так впливає ром.
Вона осміхнулась:
— І постіль теж, Роббі. Я найкраще відпочиваю в ліжку. Воно — мій притулок і захисток.
— Химерно. Я б збожеволів, коли б мені довелося отак рано лягати в постіль. Самому, звичайно… Вона засміялась:
— Для жінки це не зовсім так…
— Не кажи: “для жінки”. Ти не жінка.
— А хто ж я?
— Не знаю. Але не жінка. Якби ти була справжньою, звичайною жінкою, я б ніколи не зміг покохати тебе…
Вона поглянула на мене:
— А ти взагалі вмієш кохати?
— М-да… — мовив я, — це питання саме до вечері. У тебе ще багато буде таких запитань?
— Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?
Я налив собі чарку рому.
— Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, навіть усі ми не вміємо кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й інакше тільки зовні.
Хтось постукав у двері. Ввійшла пані Мюллер. У неї в руках була крихітна скляночка, а в ній на денці колихалася якась рідина.
— Ось принесла вам рому.
— Дякую, — сказав я, зворушено розглядаючи скляний наперсток. — Ви дуже люб’язні, але ми вже якось самі зарадили собі.
— Господи праведний!.. — Вона злякано обвела поглядом усі чотири пляшки на столі. — Ви так багато п’єте?
— Лише як ліки, — лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. — Лікарі прописали. У мене надто суха печінка, пані Мюллер. Але чи не зробите ви нам честь?..
Я відкрив пляшку портвейну.
— За ваше здоров’я! За те, щоб ваш дім та скоріше наповнився гостями!
— Дуже вдячна! — Вона зітхнула, трохи вклонилась і пригубила з чарки, як пташка. — За ваш добрий відпочинок! — Потім осміхнулась до мене лукаво: — Але ж який міцний! І добрий.
Раптове перетворення пані Мюллер мене так приголомшило, що я ледве не випустив бокал із рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона пішла торохтіти про всілякі речі, що нас зовсім і не цікавили. У Пат було ангельське терпіння, вона слухала. Нарешті пані Мюллер звернулась до мене:
— Так, значить, пану Кестеру живеться непогано?
Я мовчки кивнув головою.
— Тоді він був завжди такий тихий, — сказала вона. — Іноді за цілий день бувало не промовить і слова. Чи й тепер він такий?
— Ну, ні, тепер він іноді що-небудь та й скаже.
— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам…
— А, — сказав я, — за таких обставин завжди говорять мало.
Вона з серйозним виразом обличчя кивнула і перевела погляд на Пат:
— Ви, мабуть, стомилися.
— Трошки, — відповіла Пат.
— Дуже, — додав я.
— Ну, тоді я піду, — стурбовано сказала вона. — На добраніч! Спіть спокійно.
Вона ще трохи потопталася біля дверей і вийшла.
— Я певен, вона б охоче лишилася тут ще надовго, — сказав я. — Дивно… раптом так змінилася, га?
— Нещасна істота, — докинула Пат. — Сидить, мабуть, отак вечорами самотня в своїй кімнаті і сумує…
— Ах так… авжеж, — погодився я. — Але ж я, здається, в цілому поводив себе з нею досить люб’язно…
— Та звичайно ж… — Вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері, Роббі.
Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі стало видніше, смужка місячного світла лежала на садовій стежці, сягаючи в нашу кімнату. Здавалося, садок тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — в ту ж мить до кімнати війнуло міцним нічним ароматом квітів: солодкуватий запах жовтофіолю, резеди і троянд.
— Ти лиш поглянь, — звернувся я до Пат, показуючи за двері.
Місяць світив повніше, уже видно було всю садову стежку в його сяйві. З обох боків стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхні листочки фарбою нагадували окислене срібло, а квіти, такі барвисті вдень, примарно і ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне світло і ніч відняли силу їх барв — зате їх аромат став повноціннішим і солодшим, ніж будь-коли вдень.
Я перевів погляд на Пат. її мила, маленька, тендітна голівка з темним волоссям лежала на білій подушці. Небагато сил було в ній, але і в ній була та таємничість тендітного, таємничість квітів, що сповнювали ароматом нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.
Вона підвела голову:
— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це шкідливо?
Я підсів до неї на ліжко:
— Зовсім ні. Зате ти краще спатимеш.
— Але ж ти ще не хочеш спати?
— То я ще піду погуляю на березі моря.
Вона кивнула на знак згоди і знов поклала голову на подушку. Я посидів ще трохи біля неї.
— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду…
Вона почала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев’яного, паркана зупинився і запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — плаття і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один з них перекинутий. Вигляд цих речей навіяв на мене якесь дивне почуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є хтось близький і буде завтра, і варто мені ступити лише кілька кроків, щоб побачити його і бути з ним — сьогодні, завтра і, можливо, ще довгий час…
“Можливо… — подумав я, — можливо”. Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, саме існування тепер неможливе! Упевненість — ось чого бракувало людям… Саме впевненості бракувало всьому і всім.
Я попрямував на берег моря, назустріч морю і вітру, назустріч глухому гуркоту, що з кожним кроком наростав, немов далека канонада.
XVI
Я сидів на березі моря і милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли почало сутеніти, я встав, щоб іти додому. Коли бачу — з-за лісу вийшла служниця. Вона махала рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море заглушали її слова, Я подав їй знак, щоб вона зупинилась і чекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.
— Дружина… — розібрав я. — Скоріше!..
Я побіг бігцем.
— Що сталося?
Вона не могла перевести дух.
— Скоріше… Дружина… Нещастя…
Я помчав піщаною дорогою через ліс до дачі. Дерев’яні ворота чомусь не відчинялися, я перестрибнув через них і прожогом кинувся в кімнату. Там у постелі лежала Пат, груди її були в крові, руки зведені судорогою, і кров текла з її рота. Біля неї стояла пані Мюллер з мискою води і з рушником у руках.
— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її набік.
Вона щось відповіла.
— Принесіть бинти! — наказав я. — Де рана?
Вона поглянула на мене; її губи дрижали.
— Це не рана…
Я випростався.
— Кровотеча… — сказала вона.
Мене наче хто обухом ударив по голові.
— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.
Я вмочив рушник у миску і приклав його до грудей Пат.
— У нас вдома немає льоду, — сказала пані Мюллер.
— Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.
— Дістаньте льоду, бога ради, пошліть до ближчої харчевні і подзвоніть негайно до лікаря!
— Але ж у нас немає телефону.
— Прокляття! А де є поблизу телефон?
— У Масмана.
— Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?
Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:
— Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?
— Три хвилини, — відповіла жінка і подалась.
— Захопіть і льоду! — гукнув я навздогін.
Вона хитнула головою і побігла.
Я приніс свіжої води і знову намочив рушник. До Пат я боявся доторкнутись. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав єдиного, що мусив знати, — чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.
Вона захрипіла, потім конвульсивне рвонулась, і з рота у неї хлинула кров. Вона дихала важко і жалібно стогнала, її очі були повні нелюдського жаху, вона захлинулась і закашлялась, знову бризнула кров, я то тримав її, засунувши руку під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона знесилена впала на спину…
Ввійшла пані Мюллер. Вона дивилася на мене, мов на привид.
— Що ж нам робити?! — вигукнув я.
— Зараз прийде лікар, — прошепотіла вона. — Лід… на груди, і, якщо вона може, в рот…
— Голова має бути низько чи високо? Та скоріше, щоб вас!..
— Лишити так… він зараз прийде…
Я поклав шматочки льоду на груди Пат і відчув полегшення від того, що міг щось робити; дробив на шматочки лід для компресів і накладав їх, і бачив лише її чарівні, любимі, перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста…
Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.
— Я можу вам чимсь допомогти? — спитав я.
Він хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.
— Це дуже небезпечно? — запитав я.
— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.
— Що? Лікувалася? — перепитав я запинаючись.
— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.
— Не знаю… — відповів я, — ні, не знаю нічого… я гадаю, вона не…
Він глянув на мене:
— Ви ж повинні знати про це…
— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.
Він нахилився до Пат і спитав її. Вона хотіла щось відповісти, але знову закашлялась кров’ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, в її грудях свистіло.
— Жафе… — надсилу вимовила вона; в горлі у неї клекотіло.
— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — спитав лікар.
Вона ствердно блимнула очима.
Лікар повернувся До мене:
— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати його.
— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?
— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.
— Вона буде жити?.. — спитав я.
— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.
Я схопив за руку служницю і побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх очима і не міг збагнути: як це люди могли пити пиво, коли у Пат кровотеча?.. Замовив термінову розмову і чекав біля апарата. Прислухаючись до дзижчання в темряві, я, ніби в тумані, і водночас надто виразно бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив, як хиталася туди й сюди лисина, наче дзеркало відбиваючи жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованого плаття, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним… кістляву старечу руку з набухлими жилами, що тарабанила по столу… Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно лізло мені в вічі, як сліпуче світло.
Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.
— На жаль, — відповіла сестра, — професор Жафе вийшов.
У мене завмерло серце, потім почало битися, як ковальський молот.
— Де ж він? Я негайно повинен говорити з ним.
— Не знаю. Можливо, він знову поїхав до лікарні.
— Будь ласка, подзвоніть у лікарню. У вас же, певно, є другий апарат.
— Хвилиночку…
У трубці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою линула лише тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом защебетала канарка. Знову почувся голос сестри:
— Професор Жафе уже з клініки вийшов.
— Куди?
— Цього я вам, пане, напевно сказати не можу.
От тобі й маєш… Я прихилився до стіни.
— Алло! — гукнула сестра. — Ви мене слухаєте?
— Слухаю… А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?
— Про це точно сказати не можна.
— А він хіба не попереджає вас? Він же повинен… Якщо станеться що-небудь, треба ж знати, де його шукати.
— У клініці ще є лікар.
— А ви можете його… “Ні, — подумав я, — це ж ні до чого, той же не знає нічого”. — Ну, ось що, сестро, — сказав я знесилений до краю, — коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він негайно подзвонив сюди в терміновій справі. — Я сказав їй номер телефону. — Але прошу вас, сестро, терміново.
— В цьому ви можете бути певні, пане. — Вона повторила номер і повісила трубку.
Я стояв самотній, покинутий. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната — все відійшло геть, далеко, відкотилося, як блискучий м’яч. Я оглянувся навколо. Робити тут мені більше не було чого. Досить було сказати тим людям, щоб покликали мене, коли подзвонять. Але я не наважувався відійти від телефону. Він був для мене, як рятівний канат.
І раптом я знайшов вихід. Знову зняв трубку і назвав номер Кестера. Він повинен бути вдома. Інакше не могло бути.
І тут він прийшов до мене, з нічного виру — спокійний голос Кестера. Я в ту ж мить заспокоївся сам і розповів йому все. Я зрозумів, що він уже записує мої слова.
— Добре, — сказав він, — я негайно виїжджаю розшукувати його. Згодом подзвоню тобі. Не хвилюйся. Я знайду його.
Нарешті пройшло… Пройшло? Світ став на своє місце. Привиди зникли. Я побіг назад.
— Ну? — спитав лікар. — Зв’язалися з ним?
— Ні, — відповів я, — але я говорив з Кестером.
— З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?
— Лікував? Він не лікував її. Кестер розшукує його.
— Кого?
— Жафе.
— Ах, боже, та хто ж той Кестер?
— А-а, пробачте. Кестер — мій друг. Він розшукує професора Жафе. Я не зміг зв’язатися з ним.
— Жаль, — промовив лікар і знову повернувся до Пат.
— Він знайде його, — запевнив я. — Живого чи мертвого, а знайде…
Лікар подивився на мене, як на божевільного. Потім здвигнув плечима.
Яскраве електричне світло заливало кімнату. Я спитав, чи потрібна моя допомога. Лікар похитав головою. Я втупився у вікно. Пат хрипіла. Я зачинив вікно і став у дверях. Я виглядав на шлях.
Раптом почув, як хтось гукнув:
— Телефон!
Я обернувся:
— Телефон. Піти мені туди?
Лікар скочив з місця:
— Ні, я піду. Я краще зможу розпитати його. Лишайтесь тут. Нічого більше не робіть. Я скоро повернусь назад.
Я сів до ліжка Пат.
— Пат, — покликав її тихенько. — Ми всі з тобою. Ми насторожі. З тобою нічого не станеться. Не повинно статися. З професором уже говорять по телефону. Він скаже нам усе. Завтра напевно він приїде сам. Він допоможе тобі. Ти видужаєш. Чому ж ти ніколи нічого не сказала про те, що ти хвора? Трохи крові — це не страшно, Пат. Ми повернемо її тобі. Кестер знайшов професора. Тепер все буде в порядку, Пат.
Лікар повернувся назад:
— Це був не професор…
Я встав.
— Це був якийсь ваш друг, Ленц.
— Кестер не знайшов його?
— Знайшов. Професор дав йому вказівки. Ваш друг Ленц передав мені їх по телефону. Складно і, знаєте, вірно. Ваш друг Ленц-лікар?
— Ні. Лише хтів ним стати. Ну, а Кестер?..
Лікар глянув на мене:
— Ленц передав по телефону, що Кестер виїхав кілька хвилин тому. З професором.
Я мимоволі прихилився до стіни.
— Отто, — простогнав я.
— І знаєте, — додав лікар, — він вважає, що вони будуть тут через дві години. Це єдине, що він сказав невірно. Я знаю цю дорогу. При самій напруженій їзді їм потрібно понад три години. За всіх умов…
— Докторе, — заперечив я, — в цьому ви мажете бути певні. Якщо він сказав дві години, то за дві години вони будуть тут.
— Це неможливо. На шляху багато поворотів, а до того ж зараз ніч…
— От побачите, — сказав я.
— Ну, нехай буде по-вашому… У всякому разі це краще, що він їде.
Я більше не міг витримати напруження. Вийшов на повітря. Надворі слався туман. Вдалині шуміло море. З дерев крапало. Я огледівся довкола. Тепер я вже не був самотній. За обрієм, на півдні, десь уже ревів мотор. За туманами по блідому шосе мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли скати, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву-упевнено, холоднокровне, — очі мого друга…
Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.
Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був напоготові. Потім узяв “Карла” і разом з Ленцом помчав до клініки Жафе. Чергова сестра висловила припущення, що професор пішов повечеряти. Вона назвала Кестеру кілька ресторанів, у яких міг бути Жафе. Кестер поїхав. Він не зважав ні на яку сигналізацію — його не турбували поліцаї, що бігли за машиною. Він пустив “Карла”, як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. В четвертому ресторані знайшов професора.
Жафе миттю зрозумів, у чому справа. Він залишив свою вечерю і пішов з Кестером. Вони під’їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч їхав досить швидко, але не гнав так шалено, як пізніше. Він не хотів передчасно лякати професора. По дорозі Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше потім піде само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що передати по телефону. Потім сів до Кестер а в машину.
— Це небезпечно? — спитав Кестер.
— Так, — відповів Жафе.
В ту ж мить “Карл” перетворився на білого привида.
Він рвонувся з місця і понісся, як вітер. Він протискувався між машинами, їхав двома колесами на тротуарі, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.
— Ви збожеволіли! — гукнув професор. Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ і знов натиснув на акселератор так, що мотор аж завив.
— Їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію.
— Не буде ніякої аварії.
— Якщо ви і далі так їхатимете, то за дві хвилини…
Кестер ривком повернув машину ліворуч, переганяючи трамвай.
— Не буде ніякої аварії. — Він саме мав проскочити на довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря: — Я сам знаю, що повинен вас живим і неушкодженим доставити на місце. Нехай вас не турбує, що я так їду.
— Але яка вам вигода від такої гонки! Виграєте якихось кілька хвилин…
— Ні, — відповів Кестер, даючи дорогу машині, навантаженій каменем, — нам ще їхати двісті сорок кіло метрів.
— Що-о?..
— Так. — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.
— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.
— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав йому слова з уст. — Я вже довідався… Поїзд буде не скоро… — Він знову поглянув на Жафе, і лікар, мабуть, щось помітив на його обличчі.
— Ну, в добрий час, — пробурмотів він. — Ваша подруга?
Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина тепер їхала на повній швидкості. Лікар скорчився за вузеньким вітровим склом. Кестер сунув йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер лише в селах знижував темп, якщо це було необхідно. За громовою луною неприглушених вихлопів квартали будинків збивалися докупи, наче куліси, машина шмигала поміж ними, виривала їх з темряви в бліду смугу світла фар і знову вгризалася далі своїм пучком світла в ніч.
Шини рипіли — сичали — вищали — свистіли… Тепер мотор працював на повну потужність. Кестер сидів, пригнувшись над рулем, усе його тіло перетворилося на величезне вухо, на фільтр, що проціджував увесь цей гуркіт і свист на окремі шуми, підстерігаючи кожен побічний звук, кожне підозріле шарудіння і шурхіт, в якому могла критися аварія і смерть.
На землю впала роса. На глинистій дорозі машина виляла, її заносило то в один бік, то в другий. Кестеру довелося зменшити швидкість. Зате він потім ще різкіше брав закруглення і повороти. Він уже не думав, як їхати, він вів машину інстинктивно. Фари освітлювали закруглення лише наполовину. В той момент, коли машина повертала, на дорозі було чорно, нічого не видно. Кестер ввімкнув рухомий прожектор; але його промінь був надто вузький. Лікар сидів мовчки. Раптом повітря перед фарами замигтіло, набрало кольору блідого срібла, туманної завіси. Це був єдиний момент, коли Жафе почув, що Кестер вилаявся. Через хвилину вони вже їхали в густому тумані.
Кестер притушив фари. Вони пливли, ніби у ваті, повз них шмигляли тіні, дерева, невиразні контури в молочному морі, вже не було ніякої дороги, вони їхали орієнтовно, навмання, і тіні то виростали, то зникали в гуркоті мотора.
Коли хвилин через десять вони вибралися з туману, обличчя Кестера наче постаріло. Він поглянув на Жафе і щось пробурмотів собі під ніс. Потім дав повний газ і, пригнувшись, холоднокровний і знову зібраний, помчав далі…
В кімнаті стояла в’язка, ніби олов’яна, теплота.
— Ще не припинилась?.. — запитав я.
— Ні —відповів лікар.
Пат глянула на мене. Я всміхнувся до неї. Але вийшла якась гримаса.
— Ще півгодини, — сказав я.
Лікар звів очі:
— Ще півтори години, якщо не дві. Он дощ іде.
В садку мелодійно шуміли краплі дощу, падаючи на листя дерев і в кущі. Осліпленими очима я виглянув надвір. Чи ж давно це було, коли ми встали вночі і сиділи між левкоями та жовтофіолем і Пат наспівувала дитячих пісеньок? Чи ж давно це було, коли садова доріжка біліла в місячному сяйві і Пат, мов гнучка сарна, бігала поміж кущів?..
Я в сотий раз підходив до дверей. Це було безглуздо, я це знав; але ж це скорочувало час чекання. В повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.
— Заткни пельку! — буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. — Дурниці, — сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.
Десь гудів жук… але він не наближався… не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось він затих… тепер знову чутно… ось іще раз… раптом я весь затремтів — це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, мов одерев’янілий, затаївши віддих, щоб краще чути: знов… знов… тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер голосніше… я чітко розрізняв звук компресора! І тут розірвався до краю натягнутий обрій, провалив нескінченні хисткі далі, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок… Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:
— Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!
Лікар і так увесь вечір вважав мене до певної міри божевільним. Він підвівся і теж прислухався.
— Це, очевидно, якась інша машина, — зрештою вирішив він.
— Ні, я знаю цей мотор.
Він роздратовано поглянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомобілів. З Пат він поводився терпеливо й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про авта, він метав іскри крізь окуляри і давав зрозуміти, що він це знає краще.
— Неможливо, — кинув він і знову пішов до кімнати.
Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.
— “Карл”! “Карл”! — повторяв я. Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; вона була за лісом… аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман… Сліпучі фари, розкоти грому… Розгублений лікар стояв біля мене. В ту ж мить нас осліпило близьке світло прожекторів, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед садовими ворітьми. Я кинувся до неї. Професор уже виходив з машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.
— Ну, як вона? — спитав він.
— Кровотеча…
— Це буває, — сказав він, — тобі ще нема чого боятись.
Я мовчки поглянув на нього.
— У тебе є сигарета? — спитав він.
Я подав йому одну.
— Добре, що ти приїхав, Отто…
Він курив, глибоко затягуючись.
— Вирішив, що так буде краще.
— Ти дуже швидко їхав.
— Та нічого. Тільки трохи туман заважав.
Ми сиділи на лаві поруч і чекали.
— Ти гадаєш, вона житиме? — спитав я.
— Звичайно. Кровотеча— це ще не страшно.
— Вона мені ніколи нічого не говорила про це.
Кестер хитнув головою.
— Вона повинна вижити, Отто, — промовив я.
Він не підвів голови.
— Дай мені ще сигарету, — сказав він, — я забув захопити свої.
— Вона повинна вижити, — знову сказав я, — інакше все піде шкереберть…
Вийшов професор. Я встав.
— Проклятий буду, якщо колись знову поїду з вами, — сказав він до Кестера.
— Вибачте мені, — відповів Кестер, — це дружина мого друга.
— Ага… — промовив Жафе, поглянувши на мене.
— Вона житиме? — спитав я.
Він пильно поглянув на мене. Я відвів погляд убік.
— Ви гадаєте, я б стояв оце стільки біля вас, якби було інакше? — відповів він.
Я зціпив зуби і стиснув руки в один кулак. Я плакав.
— Пробачте, — сказав крізь сльози, — все сталося надто швидко.
— Подібні речі завжди починаються несподівано, — відказав Жафе і посміхнувся.
— Прости мене, Отто, — сказав я, — що я так розкис..
Він повернув мене за плечі й підштовхнув до дверей:
— Зайди-но туди. Якщо професор дозволяє.
— Я вже справився з собою, — сказав я. — Можна мені туди?
— Можна, але не говоріть нічого, — відповів Жафе, — і всього лише на хвилину, їй не можна хвилюватися.
Я не бачив нічого, крім розпливчатого відблиску світла в сльозах. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не наважувався витерти очі, щоб Пат не подумала, ніби вона в небезпечному стані і тому я плачу. Я лише спробував посміхнутися через поріг.
Потім швидко повернувся і пішов геть.
— Ви правильно зробили, що приїхали? — запитав Кестер.
— Так, — відповів Жафе, — це краще.
— Завтра вранці я можу вас знову взяти з собою.
— Краще вже ні, — сказав Жафе.
— Я буду їхати благорозумно.
— Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? — запитав він мене.
Я хитнув головою.
— Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?
— Так. Дістати вам зубну щітку й піжаму ?
— Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних гонок.
— Вибачте мені, — сказав Кестер, — можу собі уявити, як ви розсердились на мене.
— Зовсім ні, — заперечив Жафе.
— Тоді каюсь, що не сказав вам одразу всю правду.
Жафе засміявся:
— Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я лишусь тут.
Я швиденько захопив деякі речі для себе і для Кестера. Ми пішли в село.
— Ти стомився? — спитав я.
— Ні, — відповів він, — давай ще десь посидимо.
Через годину я знову затривожився.
— Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, — сказав я. — Чого б йому інакше лишатись…
— Думаю, що він лишається на всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під’їжджали сюди. Він ще її матір лікував…
— Хіба вона теж?..
— Не знаю, — поспішив з відповіддю Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?
— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз… хоч здалеку.
— Гаразд. Я піду з тобою.
— Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.
— Але ж сиро надворі.
— Нічого. Я підніму на “Карлі” тент і залізу всередину.
— Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.
Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до “Карла”. Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.
— Краще, ніж іноді на фронті, — констатував Кестер.
Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.
— Слава богу, — сказав я.
По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.
— Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, — запропонував я.
— Ні, не треба, мені й так тепло.
— Хороший мужик, цей Жафе, правда?
— Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.
— Напевно.
Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.
— Ти не спав, Отто?
— Ні, спав.
