«Тисяча журавлів» ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ
«Тисяча журавлів» розділ І
Тікако подзвонила Кікудзі в контору:
— Ви з роботи йтимете додому?
Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.
— Не знаю…
— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці…
Кікудзі мовчав.
— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати…
— А де ви зараз?
— У вас, у вас дома… Пробачте, забула відразу сказати.
Ця новина приголомшила Кікудзі.
— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти… Побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти…
Після батькової смерті чайний павільйон запустів.
Тільки мати іноді заходила туди й сиділа на самоті. Вогню вона не запалювала, а приносила з собою чайник з окропом. Кікудзі непокоївся, коли мати замикалася в чайному павільйоні. Про що вона там думала? Кікудзі не раз думав піти разом з нею, та все не заходив. При батькові в павільйоні порядкувала Тікако. Мати була там рідкою гостею.
Після материної смерті чайний павільйон стояв замкнутий. Лише кілька разів на рік його провітрювала стара служниця.
— Ви давно його прибирали? Бо скільки я не протирала татамі, вони тхнуть пліснявою… — Голос Тікако став зухвалим. — Поки я прибирала, мені закортіло щось приготувати… Закортіти-то закортіло, але на ваших запасах не розженешся… А все-таки я дещо придумала… Отож прошу, щоб ви відразу прийшли додому.
— Гм… Казна-що!
— Самому, певно, вам буде сумно. Може б, ви привели з собою кількох товаришів з роботи?
— Марна справа! На чайній церемонії тут ніхто не розуміється.
— От і добре, що не розуміються! Вона ж буде скромна, нашвидкуруч. Нехай прийдуть, розважаться…
— Нічого не вийде! — випалив Кікудзі.
— Невже? Шкода! Що ж його робити? Може, покликати когось з батькових приятелів по чайній церемонії?.. Теж не годиться… Тоді, може, доньку Інамури?
— Це ж несерйозно!.. Нічого не треба!
— Чому? Що ж тут поганого? Інамури до вас ставляться прихильно, і ви матимете нагоду зустрітися з дівчиною, поговорити з нею наодинці. Якщо вона прийме ваше запрошення, значить, усе йде, як слід…
— Нічого я не хочу! — Кікудзі перехопило подих. — І взагалі, киньте з цим возитися! Я все одно не прийду додому!..
— Ну, добре, добре… А втім, це не телефонна розмова. Поговоримо пізніше. В усякому разі, вам треба якомога швидше прийти додому.
— Що значить — треба? Я нічого не хочу знати!
— Ну гаразд… Тоді вважайте, що я все роблю на власний розсуд.
Настирливий голос Тікако дратував.
Мимохіть перед очима Кікудзі знову сплила велика родима пляма, що захоплювала половину грудей Тікако.
У голові загуло, як у чайному павільйоні, що його шкребла й мила Тікако. Наче аж по душі дер шурхіт віника й чвакання мокрої ганчірки.
В грудях Кікудзі оживала колишня ненависть. От нахабство! Його немає вдома, а вона забралася в кухню й там хазяйнує!
Нехай би прибрала чайний павільйон, поставила свіжі квіти в глечик — ще можна б миритися. Все ж таки заради пам’яті батька! А так…
Та крізь морок гніву пробився промінь світла — образ доньки Інамурів.
Цілком природно, що після батькової смерті Тікако поступово відходила від родини Кікудзі. Невже тепер вона хоче знову втертися в його довір’я, використавши Юкіко як приманку?
Як завжди, її голос по телефону був вкрадливий, здатний викликати посмішку і водночас приспати увагу. А ще в його настирливому тоні відчувалася погроза.
“Я сприйняв його як погрозу, мабуть, тому, що сам слабкий”, — зробив висновок Кікудзі. Через власну слабкість він не зміг дати Тікако гідної відсічі.
А вона, намацавши його слабинку, мабуть, уже святкує перемогу…
Кікудзі вийшов з контори, рушив по Гіндзі, потім забрів у тісну пивничку.
Ясна річ, йому доведеться піти додому, як і домагалася Тікако. Усвідомлення того, що в ньому легко знайти вразливе місце, тягарем лягло на душу.
Та навряд чи Тікако дізналася, що після чайної церемонії в храмі Енгакудзі пані Оота й Кікудзі ночували в готелі… Хіба вона з нею зустрічалася?
Нав’язливий голос Тікако по телефону викликав підозру, що за її нахабством приховується щось більше.
А може, це вона таким способом намагається зблизити його з Юкіко?..
І в пивничці Кікудзі не міг заспокоїтися. Його потягло додому, і він сів на електричку.
Коли після кварталу Юракутьо поїзд уже наближався до Центрального токійського вокзалу, увагу Кікудзі привернула алея, обсаджена високими деревами.
Алея ця, що пролягала зі сходу на захід майже перпендикулярно до залізничної колії, у променях надвечірнього сонця виблискувала сліпучо, як полірований метал. Дерева Кікудзі бачив проти світла, а тому їхня зелень видалася йому густою і темною, а тінь прохолодною. Ряснолисте гілля нависало над дорогою. Обабіч тяглися ряди міцних будівель у європейському стилі.
Та дивна річ, навколо все наче вимерло — ніде ні душі, ні машини. Тільки безлюдна алея, а вдалині — стіни імператорського палацу.
Цієї чарівної надвечірньої пори з вікна переповненого вагона вона видалася Кікудзі куточком якоїсь далекої заморської країни.
Він раптом уявив собі, що тінистою алеєю йде Юкіко з вузликом, загорнутим у рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями.
На Кікудзі війнуло свіжістю.
А коли він подумав, що, може, дівчина жде в його домі, у нього солодко зайшлося серце.
Та чому ж Тікако спочатку хотіла, щоб він привів своїх товаришів, а лише тоді, як Кікудзі відмовився, запропонувала запросити Юкіко? Невже вона заздалегідь надумала її покликати? Кікудзі не міг нічого второпати.
Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій.
— Ви самі?
Кікудзі кивнув.
— От і добре, що самі! Вас уже чекають. — Вона підійшла і взяла в нього шапку й портфель. — Ви, певно, кудись заходили?..
“Невже по мені видно, що я пив?” — подумав Кікудзі.
— Де ви були? Я дзвонила вам ще раз на роботу. Мені сказали, що ви вже пішли. Я прикинула, скільки часу треба на дорогу…
— Ви мене дивуєте!
Бач, а про те, що самовільно забралася в дім і порядкує, ні слова!
Тікако пішла вслід за Кікудзі, щоб допомогти йому переодягтися. Вона потяглася до кімоно, яке подала служниця.
— Не треба! Я сам.
Він скинув піджак і, щоб спекатися її, поспішив у гардеробну.
Вона вже сиділа й чекала його.
— Ох, ви, одинаки!.. Які ви молодці!..
— Атож…
— І не хочеться вам махнути рукою на своє недоладне життя?..
— Я дечого навчився на гіркому досвіді мого батька…
На хвилину погляд Тікако спинився на Кікудзі.
Тікако була в халаті служниці, що колись належав матері. Вона засукала рукави — від зап’ястя руки були на диво білі й повні, в ліктях наче перетягнуті ниткою. Кікудзі не сподівався, що вони в неї такі м’язисті.
— Гадаю, найкраще буде в павільйоні. Я тим часом провела дівчину до вітальні, — трохи офіційно повідомила Тікако.
— Я не певен, чи є в павільйоні електричне світло. Щось не пригадую, щоб там коли-небудь горіла лампочка.
— Тоді запалимо свічки. Це ще цікавіше.
— Ні в якому разі!
Немов згадуючи, Тікако розповідала:
— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще… Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.
— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?
— Я розумію… Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.
— Чому?
— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.
Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.
— А з її батьками ви розмовляли?
— Аякже! Звичайно.
Вона ніби хотіла сказати: “Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!”
Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи мимо гранатового дерева, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.
Темна тінь гранатового дерева викликала в уяві родиму пляму на грудях Тікако. Кікудзі труснув головою, немов проганяючи це видиво. На кам’яну доріжку перед вітальнею лягли останні відблиски надвечірнього сонця.
Сьодзі у вітальні були широко розсунуті, Юкіко сиділа майже на порозі кімнати.
Здавалося, від неї струменить якесь сяйво й освічує тьмяні закутки просторої вітальні.
У токонома в плоскій вазі стояли жовті болотяні півники.
А на обі дівчини були вибиті білі борові півники. Випадковість?.. Навряд, бо півники — поширений символ раннього літа.
В токонома стояли не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила.
«Тисяча журавлів» розділ ІІ
Наступного дня, в неділю, йшов дощ.
Після обіду Кікудзі зайшов у павільйон — прибрати трохи після вчорашньої чайної церемонії.
А ще його вабила туди згадка про Юкіко — а раптом у павільйоні лишився вчорашній аромат?
Звелівши служниці подати йому парасольку, він уже спускався з вітальні на кам’яні плити садової доріжки, як помітив, що ринва продірявилась і дощова вода хлюпає на землю біля гранатового дерева.
— Треба полагодити, — мовив Кікудзі служниці.
— Авжеж, треба.
Кікудзі згадав, що дощовими ночами цей хлюпіт не давав йому заснути.
— Якщо візьмешся лагодити одне, то виявиться, що й інше прогнило. Краще вже продати, поки будинок ще не завалився.
— Тепер усі, в кого великі будинки, так вважають. Ось і вчора панночка дивувалася, що у вас такий просторий дім. Напевне, збирається у вас жити.
Служниця мовби хотіла сказати: “Не продавайте будинок”.
— Чогось наговорила учителька Курімото?
— Так. Коли панночка прийшла, пані вчителька все їй показала, всюди поводила.
— Ще цього не вистачало!
А вчора Юкіко про це навіть і словом не прохопилася. Кікудзі думав, що вчора вона пройшла тільки з вітальні до чайного павільйону, а тому сьогодні вирішив піти по її слідах.
Вчора йому не спалося.
Йому здавалося, що в павільйоні витає запах Юкіко, і він ладен був серед ночі встати й піти туди.
“Вона для мене недосяжна”, — думав Кікудзі, силкуючись заснути.
А тепер його вразило, що ця сама недосяжна дівчина разом з Тікако спокійно оглядала його оселю.
Кікудзі наказав служниці принести в павільйон жару, а сам рушив кам’яною доріжкою в глибину саду.
Тікако мешкала в Північній Камакура і вчора пішла додому разом з Юкіко, доручивши служниці прибрати посуд.
Власне, прибирати було нічого — чайне начиння і так стояло в кутку, та Кікудзі виразно не уявляв собі, куди його скласти.
— Тікако знає, куди його поставити, — промимрив він, зупинившись перед токонома.
На стіні висіла мініатюра Содацу з портретом стародавнього поета, окресленим легкими штрихами блідою тушшю.
Вчора Юкіко спитала:
— Хто це?
Кікудзі не міг відповісти.
— Справді, хто ж це?.. Віршів нема, і я не можу впізнати. Ці поети такі схожі один на одного.
— Певно, Мунеюкі, — втрутилась Тікако. — Картину намальовано до вірша: “І сосна вічнозелена весною наче молодіє”. Щоправда, зараз вона трохи не відповідає порі року. Ваш батько її дуже любив і виставляв саме весною.
— Майже неможливо розпізнати, кого зображено — Мунеюкі чи Цураюкі, — заперечив Кікудзі.
І навіть зараз він, як на те, не міг зрозуміти, чий образ на картині.
Короткі штрихи… Мініатюра… А образ поета здавався величним. Від нього віяло свіжістю.
І мініатюра, і півники у вазі нагадували про Юкіко.
— Вибачте, що спізнилась, воду кип’ятила. Думала, краще підігріти, ніж нести сиру, — промовила служниця, що з’явилася на порозі з вуглинами й чайником.
Кікудзі не збирався пити тут чай, йому тільки хотілося вогню, бо в павільйоні було вогко.
Однак служниця чомусь подумала, що треба прихопити й чайник.
Кікудзі недбало кинув вуглини у вогнище й повісив над ним чайник.
Кікудзі змалку звик бувати з батьком на чайних церемоніях, та сам не виявляв бажання вивчати її досконало. Зрештою, батько й не силував його до цього.
Тепер, коли вода закипіла, він сидів у задумі, тільки протягнув руку й ледь-ледь відсунув покришку чайника.
Відгонило цвіллю. Татамі теж, здається, були вогкі.
Стіни м’якого, спокійного кольору, що вчора лише відтіняли зграбну постать Юкіко, зараз видавалися похмурими.
У Кікудзі було таке враження, ніби дівчина одержала європейське виховання і тільки на один вечір, для годиться, наділа кімоно.
— Мабуть, Курімото завдала вам клопоту, що так несподівано послала запрошення? Та й думка провести вечір у павільйоні теж її, — сказав Кікудзі вчора юній гості.
— Від пані вчительки я довідалася, що саме цього дня ваш батько влаштовував чайну церемонію.
— Начебто… Мені це зовсім вилетіло з голови.
— А я от такого урочистого дня одержала запрошення… Невже пані вчителька з мене глузує? Я ж іще так слабо розбираюсь у чайній церемонії… Та ще й останнім часом я пропустила кілька уроків.
— А мені здається, що сама Курімото лише сьогодні згадала про цей день, тому й кинулась прибирати павільйон. Тому й пліснявою й досі тхне. — Кікудзі на мить запнувся. — А взагалі було б краще, якби наше знайомство почалося без її посередництва, Інамура-сан, тому я навіть почуваю себе винним перед вами.
Юкіко здивовано глянула на Кікудзі.
— Чому? Якби не пані вчителька, хто б нас познайомив?
Просте, але доречне зауваження.
Справді, якби не Тікако, то вони навряд чи й зустрілися б.
Кікудзі наче хто вперіщив батогом.
Із слів дівчини було видно, що вона згодна вийти заміж за Кікудзі, принаймні так йому здавалося.
Тому її запитливий погляд був для нього блискучим, як сонце.
Цікаво, як Юкіко дивиться на те, що він називає вчительку чайної церемонії панібратськи — Курімото? Невже знає, що Тікако якийсь час була батьковою коханкою?
— З Курімото в мене пов’язані неприємні спогади… — Голос у Кікудзі мало не затремтів. — Ось чому я не хотів би, щоб вона мала хоч найменший вплив на мою долю… Мені навіть не віриться, що це їй я завдячую знайомством із вами.
Тікако підійшла зі своїм столиком, і розмова урвалася.
— Дозвольте й мені приєднатися до вас.
Тікако сіла на татамі. Щоб віддихатись після недавніх клопотів, вона нахилилася вперед і глянула на Юкіко.
— Кікудзі-сан, мабуть, нашій гості сумно в такому вузькому колі. Та ваш батько був би їй дуже радий.
Юкіко скромно опустила голову.
— Ну що ви! Я не заслужила честі бути в чайному павільйоні покійного Мітані-сана.
Тікако пропустила повз вуха ці слова, а взялася пригадувати, як за батька відбувалися тут чайні церемонії.
Справу про одруження Кікудзі та Юкіко вона, певно, вважала вирішеною.
Згодом у передпокої, коли жінки збиралися додому, Тікако мовила:
— І вам, Кікудзі-сан, не завадило б коли-небудь завітати до Інамурів… Тільки про відвідини треба домовитися заздалегідь.
Юкіко кивнула. Видно, хотіла щось сказати, але слова застрягли їй у горлі. Вона тільки засоромилась.
Кікудзі не сподівався такої переміни. Він наче відчув тепло її тіла.
Однак його сковувало щось огидне й брудне.
Навіть зараз у тиші чайного павільйону він не міг позбутися цього відчуття.
Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам.
Кікудзі раптом привиділась химера: ніби його батько нечищеними зубами припав до родимої плями на грудях Тікако. Батьків образ мав з ним самим багато спільного.
Юкіко не поділяла його недовіри до Тікако. До певної міри це й було причиною того, що Кікудзі не вистачало рішучості й послідовності у ставленні до дівчини.
Виставляючи напоказ свою неприязнь до Тікако, він тим самим ніби визнавав, що це вона змушує його одружитися з Юкіко. Добре, що Тікако можна використати й для цього!
Кікудзі не сумнівався, що Юкіко бачить його наскрізь. Тому-то йому здалося, наче його оперіщили батогом. Кікудзі сам був приголомшений своєю поведінкою.
Обід закінчився, і Тікако пішла готувати чай.
— Доля немов послала нам Курімото, — сказав Кікудзі. — Та, здається, щодо цього в нас різні думки.
Його слова прозвучали як виправдання.
Кікудзі колись непокоїло, що після батькової смерті мати усамітнювалася в чайному павільйоні.
А от зараз і він тут сидить. Батько теж сюди навідувався. Значить, кожен приходив сюди зі своїми думками.
Шурхотів по листю дощ.
Крізь той шелест Кікудзі почув інший звук — як хлюпотіла вода по парасольці.
Знадвору гукнула служниця:
— Прийшла Оота-сан!
— Оота-сан? Панночка?
— Ні, пані Оота. Вона так схудла, наче хвора…
Кікудзі миттю підвівся, але завмер на місці.
— Куди її провести?
— Можна сюди.
— Гаразд.
Зайшла пані Оота, без парасольки. Мабуть, залишила її на порозі будинку.
Обличчя в неї було мокре. “Напевне, від дощу”, — подумав Кікудзі. Та ні, то були сльози — вони без упину котилися по щоках.
Який він неуважний: подумав, що це краплини дощу!..
— Що з вами? — скрикнув Кікудзі й кинувся їй назустріч.
Пані Оота безсило сіла на веранду.
Вона скоріше не сіла, а впала, нахилившись до Кікудзі.
Підлога навколо неї була мокра.
Сльози текли й текли, і Кікудзі знову подумав: а може, це все-таки дощ?
Пані Оота не спускала з нього очей, ніби шукала в ньому опори, щоб остаточно не впасти. “Як тільки я відвернуся, станеться непоправне лихо”, — подумав Кікудзі.
Глибоко запалі очі з синцями внизу, навколо зморшки. Хворобливо зів’ялі повіки, а в гарячому погляді — мука й благання. І невимовна ніжність.
— Пробачте!.. Я так хотіла вас побачити, що не могла всидіти дома… — лагідно сказала вона.
Ніжність бриніла не тільки в голосі — вона проглядала у всій її постаті.
Коли б не ця ніжність, Кікудзі було б нестерпно на неї дивитися — настільки пані Оота була виснажена.
Її страждання озвалося болем у нього в грудях. Усвідомлюючи, що він — його причина, Кікудзі піддався цій ніжності й відчув, ніби в грудях трохи одлягло.
— Заходьте швидше!.. Ви ж змокли!
Кікудзі підхопив її і завів у кімнату. В його рухах було щось жорстоке.
Жінка намагалась підвестися.
— Пустіть!.. Я сама… Бачите, яка я легка?..
— Справді…
— Я така легка… Страшенно змарніла… останнім часом.
Кікудзі аж сам здивувався — як це він її підняв…
— А донька не буде хвилюватися?
— Фуміко?
Вона запитала так, ніби Фуміко була десь поблизу.
— Вона з вами?
— Я від неї крадькома… — Пані Оота захлипала. — Вона з мене ока не спускає. Навіть уночі прокидається, коли я ворухнусь… Через мене вона мало не збожеволіла… Просто жах! Якось сказала мені: “Мамо, а чому ви не народили ще однієї дитини?.. От хоч би від Мітані-сана”.
За розмовою вона трохи опам’яталася.
З її слів Кікудзі збагнув, як тяжко страждає Фуміко. Страждає тому, що не може спокійно дивитися на материне горе.
Однак її слова — “от хоч би від Мітані-сана” — кольнули його в серце.
Пані Оота пильно дивилася на Кікудзі.
— Можливо, й сьогодні вона побіжить за мною… Я вискочила з дому, коли вона кудись пішла. Мабуть, думала, що в дощ я не посмію вийти…
— Тільки тому, що дощ?
— Так… Вона думала, що мені не вистачить сили вийти в дощ…
Кікудзі тільки кивнув.
— Цими днями Фуміко була у вас?
— Була. Просила, щоб я вам пробачив. А що я міг їй відповісти?
— Я її розумію… І все-таки я прийшла… Який жах!..
— Ну що ви! Я вам дуже вдячний!
— Спасибі на доброму слові… Мені й цього досить… Я так мучилася… Пробачте мені!
— Чого ви так переживаєте? Ви ні перед ким не завинили. Невже вас тривожить тінь мого батька?
Її обличчя було незворушне, наче вона нічого не чула. Слова Кікудзі мовби канули в порожнечу.
— Забудьмо про все… — сказала пані Оота. — І чого це я так розхвилювалася, коли Курімото-сан подзвонила?.. Мені соромно…
— Вона вам дзвонила?
— Так, сьогодні вранці. Сказала, що між вами і Юкіко-сан усе вже залагоджено… Чому вона мене про це сповістила?
Її очі знову наповнились слізьми, та за мить вона всміхнулася. Не сумною усмішкою, а щирою, простодушною.
— Нічого ще не вирішено! — заперечив Кікудзі. — Може, вона щось пронюхала?.. Ви з нею після того не зустрічалися?
— Ні, не зустрічалася. Та вона все знає… То страшна жінка. Сьогодні, коли вона подзвонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися… Коли вона сказала, я мало не знепритомніла… щось крикнула… Мабуть, і по телефону вона все зрозуміла, бо попередила мене: “Не заважайте!”
Кікудзі насупився. Він не міг знайти, що сказати.
— Заважати?.. Та хіба я на таке здатна?.. Я почуваюся такою винною перед Юкіко-сан… А тепер ще той телефонний дзвінок! Я так її боюся, тієї Курімото!.. Тому і з дому втекла…
Жінку трусило так, наче в неї вселився злий дух. Кутик рота сіпнувсь і перекривився. Було помітно, що вона вже не молода.
Кікудзі підвівся й поклав руку їй на плече.
Вона вхопилася за цю руку.
— Мені страшно!.. Страшно!.. — Жінка лякливо огляділась. Сили її покидали. — Це чайний павільйон?
— Так.
— Який гарний…
Кого вона згадувала — покійного чоловіка, який часто тут бував, чи батька Кікудзі?
— Ви тут уперше? — спитав Кікудзі.
— Так.
— На що ви задивилися?
— Просто так… Ні на що…
— Це мініатюра Содацу.
Пані Оота кивнула й безсило опустила голову.
— Хіба ви раніше в нас не бували?
— Ні, жодного разу.
— Невже?
— А втім, якось раз була. На батьковому похороні… — Її голос згас.
— Вода вже закипіла, хочете чаю? Відразу пройде втома. Я теж вип’ю.
— Хочу.
Пані Оота спробувала встати, але похитнулася.
Кікудзі вийняв начиння з коробок, що стояли в кутку кімнати. Це був той самий посуд, з якого вчора пила Юкіко. Та Кікудзі все одно його вийняв.
Пані Оота спробувала зняти покришку, рука в неї затремтіла, і покришка, вдарившись об чайник, тоненько задзвеніла.
З черпачком у руці вона схилилася над чайником, і сльози закапали на нього.
— І цей чайник ваш батько придбав у нас.
— Невже? А я й не знав, — мовив Кікудзі.
Його не здивувало, що чайник колись належав її покійному чоловікові. Не здивувало й те, що вона говорить про це так щиро.
Приготувавши чай, пані Оота сказала:
— Я не можу вам піднести. Візьміть самі, будь ласка.
Кікудзі пересів до вогнища, випив чаю.
Пані Оота, наче непритомна, впала йому на коліна.
Кікудзі обняв її за плечі. Вона майже не дихала, тільки ледь здригалася її спина.
Вона лежала в його обіймах, як слухняне маля.
«Тисяча журавлів» розділ III
— Оота-сан!
Кікудзі грубо тряс її, обхопивши руками шию, ніби хотів задушити. Він помітив, що ключиці в пані Оота випинаються тепер більше, ніж колись.
— Скажіть, є різниця між батьком і мною?
— Який ви жорстокий!.. Не треба…
Вона говорила тихо, її очі були заплющені.
Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.
А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.
Пані Оота легко заманила Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.
Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.
Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.
— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?
— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця…
З кутиків її очей покотилися сльози.
— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене… Чому ви цього не зробили?
— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити…
— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла…
— А вам не жаль доньки?
— Жаль… Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження… А Фуміко… Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.
— Якби вона була такою, як ви…
Пані Оота широко розплющила очі.
Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?
— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче… Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди.
Може, серце так б’ється від його слів?
— Кікудзі-сан, скільки вам років?
Він не відповів.
— Певно, ще й тридцяти немає?.. Я завинила перед вами. Яка я нещасна!.. А втім, ви цього не зрозумієте…
Спершись на руку, вона трохи підвелася й підібгала під себе ноги.
Кікудзі випростав спину.
— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все… кінець…
— Я ще не знаю, чи одружуся з нею… Але ваші слова очистили моє минуле…
— Як це?
— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви… ви були останньою жінкою в мого батька, й він, я певен, зазнав з вами щастя…
— Якомога скоріше одружіться з Юкіко!
— Я сам знаю, що мені робити.
Пані Оота задумливо дивилася на Кікудзі. Та раптом вона зблідла, притиснула долоню до чола.
— В голові паморочиться… В очах темніє…
Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.
Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.
У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.
Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.
— Мітані-сан?.. Мама недавно… — Її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.
— Що?! Що з вашою мамою?!
— Померла. Від паралічу серця… Останнім часом вона часто вживала снотворне.
Кікудзі відібрало мову.
— Мітані-сан, у мене до вас прохання…
— Слухаю…
— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?..
— Лікаря?.. Кажете, лікаря? Зараз?..
Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, в чому річ.
Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.
— Гаразд.
— Будь ласка, не забудьте!
Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.
Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.
В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.
Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.
Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.
Ліс виступав на небі чорним силуетом.
Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.
І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах.
