«Тисяча журавлів» МАТЕРИНА ПОМАДА
«Тисяча журавлів» розділ І
Почистивши зуби, Кікудзі вернувся в кімнату. Служниця ставила іпомею у вазочку з висушеної диньки.
— Зараз встану, — сказав Кікудзі, знову ліг і накрився ковдрою.
Він лежав горілиць, закинувши голову на подушці, й поглядав на квітку в токонома.
— Якраз сьогодні одна зацвіла. — Служниця вийшла в сусідню кімнату. — А ви й сьогодні не підете на роботу?
— Ага… Ще день побуду дома. Але я таки встану.
Кікудзі застудився — у нього боліла голова, й останні п’ять днів не ходив на роботу.
— Де вона росла?
— В саду під огорожею обвивала кущ імбиру.
Невже виросла сама?.. Одна темно-синя квіточка на тендітному стебельці з маленькими листками звисала з вазочки.
Від цих зелених листочків і темно-синьої квітки у вазочці з диньки, вкритої червоним, потемнілим від часу лаком, віяло прохолодою.
Служниця жила в їхньому домі ще за батька й була здатна на такі несподіванки.
На диньці ледь-ледь виднів вицвілий знак майстра, а на коробочці під нею — його ім’я, Сотан.
Якщо вірити напису, то диньці щонайменше триста років.
Кікудзі не розумівся на тому, як добирати квіти для чайної церемонії, та й служниця також. Однак йому здалося, що іпомея, мабуть, пасує для ранкової чайної церемонії.
Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг одірвати очей од квітки.
Можливо, іпомея і динька куди краще гармонують між собою, ніж букет європейських садових квітів і глечик “сіно”.
Кікудзі раптом стривожила думка: скільки ж годин проживе іпомея?
І він запитав служницю, що саме подавала йому сніданок:
— Я гадав, іпомея зів’яне на очах, аж ні — вона ще свіжа.
— Авжеж, свіжа.
Кікудзі пригадав, що хотів поставити півонію у глечик, який Фуміко подарувала йому на спомин про матір.
Коли він одержав цей подарунок, пора цвітіння півонії вже минула, та окремі квіти, може, десь ще збереглися.
— Я зовсім забув, що в нас була така динька. Мабуть, ти довго шукала?
Служниця кивнула.
— Ти що, бачила, як батько ставив іпомею у вазочку з диньки?
— Ні, не бачила. І іпомея, і динька — виткі рослини… От я й подумала…
— Що? Виткі рослини?..
Спантеличений Кікудзі розсміявся.
Читаючи газету, він відчув, що голова стала важкою, і приліг у їдальні.
— Я тут полежу, — сказав Кікудзі.
Служниця, витираючи мокрі від прання руки, сповістила:
— А я тим часом приберу вашу кімнату.
Коли Кікудзі повернувся у спальню, іпомеї в токонома вже не було.
Не було й вазочки з диньки.
— Он як… — здивувався Кікудзі.
Певно, служниця не хотіла, щоб він бачив, як в’янутиме квітка.
Кікудзі розсмішило, що для служниці іпомея і динька — лише виткі рослини. Та в її поведінці було щось від батькових звичок.
Посередині токонома стояв тільки глечик “сіно”.
Фуміко була б прикро вражена, якби побачила, що він порожній.
Принісши глечик додому, Кікудзі того ж дня поставив у ньому білу троянду й блідо-рожеву гвоздику.
Такі ж самі квіти — їх прислав Кікудзі — стояли перед урною з останками пані Оота сьомого поминального дня після її смерті.
По дорозі додому Кікудзі тоді купив ті квіти в тій же крамничці, що й напередодні.
Однак згодом він уже не ставив у глечик ніяких квітів. Бо щойно торкався пальцями його поверхні, як серце в нього починало шалено калатати.
Іноді, проходячи вулицею, Кікудзі раптом помічав яку-небудь літню жінку і йшов за нею. А тоді похоплювався, супився і мимрив:
— Як ото злочинець…
Виявлялося, що то ніяка не пані Оота.
Лише опуклістю стегон та жінка скидалася на неї.
Кікудзі аж тремтів із жаги, та за мить солодке сп’яніння, перемішане зі страхом, приводило його до тями.
“Що це мене спокушає?”— питав себе Кікудзі й не знаходив відповіді, а натомість відчував, як ще більше його вабить пані Оота.
Він передчував, що занапастить своє життя, якщо не уникне тих хвилин, коли небіжчиця постає в його уяві як жива, повна тепла й ніжності.
Інколи йому здавалося, що це докори сумління хворобливо загострили його інстинкти.
Кікудзі поклав “сіно” в коробку й пішов спати.
Коли виглянув у сад, небом прокотився грім.
Далекий і гучний, він підкочувався щораз ближче й ближче.
На мить дерева в саду осяяв спалах блискавки.
І відразу зашумів дощ. Поступово грім ніби відкочувався все далі.
Дощ пороснув так, що на землі в саду застрибали водяні бризки. Кікудзі підвівся і подзвонив Фуміко.
— Оота-сан виїхала… — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу.
— Що?.. — Кікудзі не йняв віри. — Пробачте, я хотів би…
“Невже продала будинок?” — подумав він.
— А ви не скажете, де вона оселилася?
— Зачекайте хвилинку.
Мабуть, то говорила служниця.
Вона невдовзі підійшла до телефону й немов прочитала з папірця адресу Фуміко. Пояснила, що Фуміко в домі пана Тодзакі. Дала й телефонний номер.
Кікудзі подзвонив туди.
Фуміко озвалася чистим голосом.
— Це я, Фуміко. Вибачте, що змусила вас довго чекати.
— Фуміко? Це я, Мітані. Я дзвонив вам додому.
— Ой, пробачте.
Її голос згас, як колись у матері.
— Коли це ви перебралися?
— На цьому…
— Чого ж ви мене не повідомили?
— Останнім часом я живу в подруги. Я продала свій дім.
— Он як…
— Я довго вагалася: повідомити вас чи ні? Спочатку вирішила, що не слід, а от недавно почала жалкувати, що нічого вам не сказала.
— І добре, що жалкували.
— Ви справді так вважаєте?
Кікудзі відчув, як тіло повниться легкістю й бадьорістю, наче він щойно викупався. Невже телефонна розмова може бути такою животворною?
— Як гляну на “сіно”, що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.
— Та що ви… А в мене є ще одне… Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада…
— Невже?
— Так мама казала.
— Хіба помада може пристати?
— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Уже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.
Невже для Фуміко це була пуста балачка?
А Кікудзі насилу її слухав.
— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.
— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.
— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п’ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?
— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов’язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися…
Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.
Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.
А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.
Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.
Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.
Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.
— A-а, це ви…
— Така спекота… Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров’я?
— Не зовсім добре.
— О, це вже погано. Ви такі бліді…
Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.
“Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському”, — міркував Кікудзі.
— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.
— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу… Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.
У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.
— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі.
— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки… — Тікако урвала мову й обернулася. — А де “сіно” Оота-сан?
Кікудзі мовчав.
— Як на мене, краще б його повернути.
— Це моя справа.
— Не сказала б…
— В усякому разі, ви мені не указ.
— Не знаю… — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела ними, ніби щось відганяючи. — Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то…
— Не лякайте, я не боюся!
— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха…
— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.
— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха. Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.
Кікудзі скривився.
Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.
— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося… — Тікако похнюпила очі. —А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу. Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було… Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.
— Умгу…
— Тож послухайте цього здорового глузду.
Кікудзі мало не піймався на гачок простодушності.
Тікако вийняла з-під обі віяло.
— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.
— Справді?.. Виходить, мудрість доступна тільки людям без статі?
— Ви глузуєте? А я вам скажу, що тільки люди без статі, як ви їх називаєте, бачать наскрізь і жінок, і чоловіків. Ви думаєте, Оота-сан вибрала смерть з доброго дива? На кого ж тоді вона лишила свою єдину доньку? Я гадаю, вона наперед вирішила: от, мовляв, я помру, а доньку догляне Кікудзі-сан…
— Таке скажете…
— Я довго думала, й от у мене виникла підозра… Вона ж своєю смертю хотіла перешкодити вашому одруженню. Вона не просто так померла. Для цього була своя причина.
— Що за химери? — сказав Кікудзі й нараз відчув, що ці химери вразили його в саме серце. Як блискавка.
— Кікудзі-сан, ви говорили Оота-сан про доньку Інамурів?
Кікудзі все пригадав, але вдав, що нічого не знає.
— А хіба це не ви сказали Оота-сан по телефону, що справу з моїм одруженням уже вирішено?
— Я. А що? Навіть попередила: “Не смій заважати!” Того ж вечора Оота-сан і померла.
Запала мовчанка.
— А звідки ви, Кікудзі-сан, дізналися про ту розмову? Вона вам скаржилася?
Кікудзі був захоплений зненацька.
— Значить, приходила. Я знала, що так буде. Ще тоді, коли вона йойкнула в трубку.
— Отже, це ви звели її зі світу.
— Думайте, що завгодно. Я завжди виходила лиходійкою. Як було треба, то й ваш батько використовував мене в цій жорстокій ролі. Я і сьогодні ладна ввійти в цю роль. Тільки не думайте, що на знак колишньої батькової прихильності…
Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті.
— Хай вас не цікавить, що за лаштунками. — Погляд Тікако наче ковзав уздовж її носа. — Хочете, кривіться — от, мовляв, настирлива баба, пхає носа в чуже просо!.. А я тим часом прожену відьомське кодло й допоможу вам узяти вигідний шлюб.
— Годі про цей вигідний шлюб!
— Ну хай так. Я згодна, що не треба мішати сюди Оота-сан. — Голос Тікако полагіднішав. — Зрештою, Оота-сан була вже не така й погана… Вона, певно, молилась, умираючи, щоб ви взяли її доньку собі за дружину.
— Знову ви своєї?
— Це ж щира правда! Невже ви, Кікудзі-сан, не здогадуєтесь, що вона в думці вже видала доньку за вас? Якщо ні, то ви витаєте у хмарах… І вві сні й наяву вона, як зачарована, думала тільки про вашого батька. Можете назвати це чистим почуттям, якщо хочете. Заплуталась сама у своїх химерах, заплутала й доньку, і от поплатилася життям… Глянути збоку, то ніби над нею висіло якесь страшне закляття. Нечиста сила розставила свої сільця…
Кікудзі зустрівся поглядом з Тікако.
Її маленькі очиці аж закотилися.
Він не витримав і одвернувся.
Кікудзі дав їй виговоритись, не обірвав на півслові. Бо від самого початку відчував непевність свого становища й до того ж був приголомшений страхітливим здогадом Тікако.
Невже пані Оота прагнула одружити його з донькою?.. Кікудзі і на гадці такого не мав. Та й зараз не вірив.
То була вигадка, породжена отрутою ревнощів, огидна, як і чорна пляма на її грудях.
І все ж ця вигадка вразила Кікудзі, як удар блискавки.
Кікудзі стало лячно.
Невже він сам у глибині душі мріяв про це?..
Адже буває, що захоплення матір’ю переходить на її доньку… Але ж Кікудзі в думці ще насолоджувався п’янкими обіймами пані Оота. Тож, напевно, його обплутано якимись чарами, якщо його непомітно тягло до доньки.
Тепер йому здавалося, що він цілком перемінився після зустрічі з пані Оота. Кікудзі наче заціпенів.
— Заходила панночка Оота. Сказала, що прийде іншим разом, якщо у вас гості… — повідомила служниця.
— Що?.. Вона пішла?
Він кинувся в передпокій.
«Тисяча журавлів» розділ II
— Як добре, що ви подзвонили… — витягши свою тонку білу шию, Фуміко підвела на Кікудзі очі.
В ямці, де кінчалась шия і починалися груди, залягла жовтава тінь.
Що це? Гра світла чи ознака виснаження?.. Кікудзі, однак, відчув, що йому раптом полегшало на серці.
— А в мене Курімото.
Він сказав це спокійно, без напруження. Як тільки побачив Фуміко, недавньої розгубленості наче й не було.
Вона кивнула.
— Я здогадалась, он її парасолька…
— A-а, он ця… Справді…
Під стіною у передпокої стояла сіра парасолька з довгою ручкою.
— Може б, ви побули в чайному павільйоні? А я тим часом випроваджу стару Курімото.
Кікудзі не міг собі простити, що заздалегідь не спекався Тікако. Адже знав, що прийде Фуміко.
— Мені однаково…
— Тоді заходьте, будь ласка.
Фуміко пройшла у вітальню й приязно привіталася з Тікако, мов і не здогадувалась про її вороже ставлення до себе. Подякувала Тікако за співчуття.
Тікако сиділа, задерши голову й трохи піднявши ліве плече, як на уроці, коли слідкувала за рухами учениці.
— У вашої матері була вразлива душа… А в цьому світі таким людям важко… От і померла, зів’яла остання ніжна квітка.
— Я б не сказала, що вона була аж така ніжна.
— Мабуть, їй жаль, що покинула вас напризволяще…
Фуміко похнюпилась.
Її пухкі губи міцно стулилися.
— Вам, певно, сумно. Саме час відновити уроки чайної церемонії.
— Та знаєте, я вже…
— Розвієте тугу.
— Я тепер не можу собі цього дозволити.
— Та що ви кажете! — Тікако зняла руки з колін. — Правду кажучи, я зайшла провітрити чайний павільйон. Пора вже, сезон дощів ніби минув. — Тікако зиркнула на Кікудзі. — Фуміко-сан, може б, і ви зі мною пішли?
— Навіть не знаю…
— З дозволу Кікудзі-сана візьмемо мамине “сіно”.
Аж тепер Фуміко глянула на Тікако.
— Згадаємо маму…
— Я ще розплачусь там.
— Нічого, поплачете, легше стане. Незабаром у Кікудзі-сана з’явиться молода господиня, і я вже не зможу ходити в павільйон. А в мене з ним пов’язано стільки спогадів… — Тікако всміхнулася, але відразу споважніла. — Звісно, якщо відбудуться заручини з Юкіко-сан.
Фуміко кивнула. Її овальне, як у матері, обличчя було незворушне. На ньому лише проступала безмежна втома.
— Навіщо говорити про те, чого ще не вирішено? Ви ставите Інамуру в незручне становище, — зауважив Кікудзі.
— А я сказала — якщо відбудуться заручини… — заперечила Тікако. — Як то мовиться, нема добра без лиха. Фуміко-сан, вважайте, що ви нічого не чули, поки справу не вирішено.
— Гаразд! — Фуміко знову кивнула.
Тікако гукнула служницю і пішла прибирати чайний павільйон.
— Обережно, листя під деревами ще мокре, — долинув із саду її голос.
«Тисяча журавлів» розділ III
— Мабуть, ви по телефону чули, як тут уранці хлюпав дощ? — запитав Кікудзі.
— А хіба по телефону його почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна чути, як періщить дощ у вашому саду?
Фуміко подивилася на сад.
З-за кущів долітав шурхіт віника в чайному павільйоні.
Кікудзі теж глянув у сад.
— І я не чув, як шумить дощ у вас. Щоправда, мені здалося, ніби у трубці щось шамотить. Ото дощ! Давно такого не було.
— І гриміло страшенно…
— Пригадую ще, ви сказали, що загриміло.
— Знаєте, я навіть у дрібницях схожа на маму. Тільки загуркотить грім, мама, бувало, вкриває мою голову рукавом кімоно. А коли виходить з дому, поглядає на небо — чи не збирається на грозу? Так і я… Як загримить, мені хочеться затулитися рукавом.
Фуміко мимоволі зніяковіла.
— Я принесла друге “сіно”, — сказала вона й вийшла у передпокій.
Повернувшись, вона поставила чашку перед Кікудзі, але не розгортала.
Та, побачивши, що Кікудзі не зважується торкнутися чашки, вона розгорнула папір і вийняла подарунок з коробки.
— Вашій мамі, здається, найбільше подобалися дві парні чашки роботи Рйоню, — сказав Кікудзі.
— Так, але вона віддавала перевагу цьому “сіно”. Мовляв, червона й чорна чашки не пасують до зеленого чаю.
— Справді… На чорному тлі зелений чай втрачає всю свою принаду.
Кікудзі не наважувався брати в руки циліндричне “сіно”, й Фуміко сказала:
— Може, воно нічого не варте?
— Та що ви!
І все одно він не міг простягти руку до чашки.
Чашка була такою, як і описала її Фуміко вранці по телефону, — в білій поливі, крізь яку проступав червонястий відтінок. Досить було до неї трохи придивитися, як багрянець наче спливав на поверхню.
Вінця були коричнюватими. В одному місці блідо-коричневий колір немов густішав.
Певно, цього місця торкалися губи.
Здавалось, це чайний осад. А може, наслідок частого вжитку?
Невже це слід губної помади, як казала Фуміко?
Колір злинялої помади… Колір зів’ялої червоної троянди… І колір крові, що колись давно капнула на білу поверхню… В Кікудзі тривожно тьохнуло серце.
І водночас душу сколихнула непереборна відраза й спокуса.
На чашці були намальовані синювато-чорні широкі листки якоїсь трави. Подекуди на цьому листі видніли бурі цяточки.
Простий, невигадливий малюнок заглушив у Кікудзі хворобливий інстинкт.
Чашка була довершеної форми.
— Чудова! — захоплено вимовив Кікудзі й узяв її в руки.
— Я на цьому не розуміюсь… Але мамі вона дуже подобалась.
— А вона й справді наче навмисне зроблена для жінки.
Для жінки… Власні слова нагадали Кікудзі про живу пані Оота.
А все-таки, чому Фуміко принесла “сіно” зі слідами материної помади?
Кікудзі не міг збагнути, що спонукало її до цього: дитяча наївність чи жорстока бездушність?
Проте відчував, яка вона безборонна.
Він крутив чашку на всі боки, але торкнутися пальцем її вінець не насмілювався.
— Фуміко-сан, сховайте її, будь ласка! А то Курімото знову почне свої обридливі балачки.
— Гаразд.
Фуміко вклала чашку в коробку, загорнула в фуросікі й винесла в передпокій.
Вона, певно, хотіла подарувати йому цю чашку, але пропустила нагоду й нічого не сказала. Чи подумала, що чашка йому не сподобалась.
Із саду повернулася зсутулена Тікако.
— Кікудзі-сан, ви не дасте нам глечик Оота-сан?
— Може, обійдетеся нашим? Та ще тепер, коли завітала Фуміко-сан…
— Не розумію… Саме тому й прошу. Візьму його з собою, коли будемо згадувати про Оота-сан.
— Але ж ви ненавиділи її! — сказав Кікудзі.
— Ненавиділа? Просто ми різні люди. Чи ж можна ненавидіти небіжчицю?.. Якщо й було між нами непорозуміння, то лише через несхожість вдачі. Та, зрештою, я бачила її наскрізь…
— Ви всіх бачите наскрізь…
— Хай не заносяться.
В кімнату зайшла Фуміко й сіла біля порога.
Тікако обернулася до неї; ліве плече її піднялося.
— Фуміко-сан, можна взяти “сіно” вашої матері?
— Будь ласка, — відповіла Фуміко.
Кікудзі вийняв глечик із стінної шафи.
Тікако заткнула віяло за пояс і, взявши “сіно” під пахву, подалася у чайний павільйон.
Кікудзі підійшов до Фуміко.
— Знаєте, я вранці аж злякався, коли почув, що ви переселилися. І ви самі впоралися з таким клопотом?
— Сама. Щоправда, мені пощастило: будинок купив наш знайомий, який наймав будиночок в Оісо. Він хотів помінятися, але я воліла продати будинок. Жити самій, навіть у маленькому будиночку, незатишно. Наймати кімнату — набагато простіше, особливо коли ти працюєш. Я тим часом живу в подруги.
— На роботу влаштувались?
— Ще ні. Коли дійшло до діла, то виявилось, що я нічого як слід не вмію… — Фуміко всміхнулася. — Я збиралася зайти до вас лише тоді, як знайду роботу. А то ж сумно приходити в гості, коли повисла між небом і землею, і не маєш ні кутка, ні роботи.
Кікудзі хотів сказати, що саме тоді й треба ходити в гості. Він уявив собі Фуміко саму в чужій кімнаті, але не засмучену.
— Я теж збирався продати свій дім, але ніяк не наважуся. А тим часом ринва прогнила, татамі протерлися…
— Навіщо продавати? Ви ж, мабуть, скоро одружитесь, приведете сюди дружину… — просто сказала Фуміко.
Кікудзі глянув на неї.
— Вигадки старої Курімото? Думаєте, я спроможний зараз оженитися?
— А що вам заважає? Мама?.. Дайте їй спокій, вона своє відстраждала. Вважайте, що все те — далеке минуле…
«Тисяча журавлів» розділ IV
Тікако швидко прибрала чайний павільйон — їй це не первина.
— То як, вдало підібрано посуд до цього глечика?
Вона зверталася до Кікудзі, але він не знайшов, що відповісти. Фуміко теж мовчала. Обоє дивилися на “сіно”.
Ще недавно цей глечик з квітами стояв перед останками пані Оота, а от сьогодні йому вернули колишню роль — служити посудом на чайній церемонії.
Хто тільки не торкався його! Колись пані Оота, а ось зараз над ним чаклує Тікако. Після смерті пані Оота він перейшов до Фуміко, а та подарувала його Кікудзі.
Незвичайна доля в цього глечика… Зрештою, з чайним посудом таке буває часто.
Минуло триста, а то й чотириста років, як виготовили цей глечик. Хто користувався ним перед панею Оота, чиї долі залишали на ньому невидимий слід?
— Поряд з жаровнею і чайником це “сіно” — справжній красень. — Кікудзі повернувся до Фуміко. — Своєю міцністю він навряд чи поступиться залізу.
Біла полива “сіно” з глибини випромінювала лагідне сяйво.
Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що хоче з нею зустрітися, коли подивиться на цей глечик.
Можливо, й тіло її матері випромінювало внутрішнє світло.
У павільйоні було душно, й Кікудзі розсунув сьодзі. У вікні за спиною Фуміко зеленів клен. Густа тінь його листя нашаровувалась на її волоссі.
Голова й шия Фуміко чітко вимальовувалися на тлі вікна, а її білі руки, що виступали з коротких рукавів кімоно, чи не вперше в житті одягнутого, відсвічували зеленкуватим. Хоч вона й не була повною, її плечі й руки здавалися округлими.
Тікако теж милувалася глечиком.
— “Сіно” оживає лише тоді, коли служить для чайної церемонії. Просто гріх ставити в ньому букет європейських квітів.
— А от мама ставила квіти, — сказала Фуміко.
— Аж не віриться, що перед нами “сіно” вашої матері! Гадаю, вона сама була б цьому рада.
Невже Тікако глузує?
Фуміко спокійно відповіла:
— У матері він був як ваза для квітів… Що ж до мене, то я полишу займатися чайною церемонією.
— Не кажіть!.. — Тікако оглянулася. — Мені здається, я відразу заспокоююсь, щойно переступаю цей поріг. А я ж відвідала не один такий павільйон. — Вона звернула погляд на Кікудзі. — Кікудзі-сан, наступного року минають п’яті роковини з дня смерті вашого батька. Влаштуйте цього дня чайну церемонію.
— Треба подумати… От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!
— Що ви кажете! Серед посуду вашого батька немає жодної підробки.
— Справді? Все одно було б кумедно! Чайна церемонія з підробками… — Кікудзі звернувся до Фуміко: — Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією. Зрештою, я й раніше не цікавився нею…
— Ви хочете сказати, що вам обридло, коли стара Курімото приходить провітрювати чайний павільйон?
Тікако заходилась перемішувати чай.
— Таки правда ваша!
— Бувши вами я б не поспішала. Спочатку заведіть нових друзів, а вже тоді поривайте з давніми.
Показуючи очима, що все готово, Тікако поставила перед Кікудзі чашку.
— Фуміко-сан наслухається ваших жартів і подумає, що “сіно” — пам’ятка про матір — потрапила в погані руки. Коли я дивлюсь на цей глечик, мені здається, ніби на ньому відбилося обличчя вашої матері.
Кікудзі поставив чашку на тацю і глянув на “сіно”.
Що вона там побачила?.. На чорній лакованій покришці видно скоріше її власне обличчя.
Фуміко сиділа в задумі.
Кікудзі не розумів, чи то стримує вона своє обурення, чи то намагається не помічати Тікако?
Дивна річ — Фуміко не виявляла ніякого невдоволення і сиділа поряд з Тікако.
Згадка Тікако про шлюб Кікудзі теж ніби її не зачепила.
Тікако, що здавна ненавиділа пані Оота і її доньку, й тепер намагалась образити Фуміко, та дівчина не сердилась.
Мабуть, вона поринула в таку безпросвітну тугу, що образи пролітали повз її вуха… А може, приголомшена материною смертю, вона піднеслася над мирською суєтою?.. Або ж, успадкувавши від матері чисту душу, не вміє опиратися ні собі, ні комусь іншому.
Але ж і він, Кікудзі, не дуже намагався захистити Фуміко від дошкульних випадів Тікако…
Спіймавши себе на цій гадці, Кікудзі подумав, що й він — дивна людина.
Та найстрашнішим було те, що Тікако сидить і спокійно сьорбає чай.
Тікако вийняла годинника з-за обі.
— Цей годинничок не годиться для короткозорих… Кікудзі-сан, ви б не віддали мені кишеньковий годинник вашого батька?
— В нього не було такого годинника! — одрубав Кікудзі.
— А я вам кажу, що був! Він завжди носив його при собі. Навіть коли навідувався до вас, Фуміко-сан. Правда?
Тікако напустила на себе байдужість.
Фуміко похнюпилась.
— Здається, зараз десять на третю. Стрілки розпливаються… — Тікако заговорила різко й діловито. — Інамура-сан організувала для мене групу. Сьогодні о третій перший урок. Перед тим я зайшла сюди одержати вашу відповідь, Кікудзі-сан.
— Будь ласка, передайте Інамура-сан, що я рішуче відмовляюсь, — сказав Кікудзі.
— Так-так… Отже, рішуче відмовляєтесь… — Тікако намагалась перевести його відповідь на жарт. — А я сподівалася проводити тут свої заняття.
— Порадьте Інамура-сан купити мій будинок. Я все одно найближчим часом продам його…
Не звертаючи уваги на Кікудзі, Тікако обернулася до Фуміко.
— Фуміко-сан, а ви не збираєтесь додому? Може, підемо разом?
— Гаразд.
— Я зараз швиденько попораю.
— Дозвольте вам допомогти.
— Як хочете…
Не чекаючи на Фуміко, Тікако подалася за сьодзі мити посуд.
Звідти долинув плюскіт води.
— Фуміко-сан, чого вам спішити? Не йдіть з нею, — прошепотів Кікудзі.
Фуміко похитала головою:
— Мені страшно.
— Вам нічого боятись.
— А я все одно боюсь…
— Тоді вийдіть з нею, а на півдорозі придумайте щось і поверніться назад.
Фуміко знову похитала головою і встала, розгладжуючи ззаду складки тонкого літнього плаття.
Кікудзі простяг до неї руку.
Йому здалося, що Фуміко от-от упаде. Фуміко зашарілася.
Коли Тікако запитала її про кишеньковий годинник, вона ледь почервоніла, а тепер сором розцвів на її обличчі гарячим рум’янцем.
Фуміко пішла мити “сіно”.
— A-а, принесли мамин глечик, — почувся з-за сьодзі хрипкий голос Тікако.
