Ясунарі Кавабата «Тисяча журавлів» читати онлайн книгу українською мовою, яка розповідає про японську чайну церемонію та безнадійне кохання.
«Тисяча журавлів» читати повністю
переклад: Іван Петрович Дзюб
«Тисяча журавлів» розділ I
Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.
Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду, Тікако Курімото завжди посилала йому запрошення. Але після батькової смерті він ні разу там не був. Кікудзі нехтував ними, бо вважав це лише формальним виявом пошани до покійного батька.
Однак цього разу в запрошенні була приписка: “Хочу познайомити вас з однією своєю ученицею”.
Прочитавши її, Кікудзі мимохіть пригадав родиму пляму на тілі Тікако.
Одного разу — йому тоді було років вісім чи дев’ять — батько взяв його з собою до цієї жінки. Ще з передпокою вони побачили Тікако, що сиділа в їдальні розхристана й маленькими ножничками стригла волосся на родимій плямі. Та, темно-фіолетова, пляма, завбільшки з долоню, покривала половину лівої груді й доходила до ямочки внизу. На ній, очевидно, росло волосся, ото його вона й стригла.
— Ой, та ви з хлопцем!
Тікако ніби розгубилась, хотіла мерщій закрити груди, але, певно, збагнула, що поквапність у такій ситуації — погана помічниця. Отож ледь відвернулась і, поволі запнувши вилоги, заклала кімоно за обі.
Мабуть, її збентежив Кікудзі, а не батько. Те, що батько прийшов, вона мала б знати — про це її сповістила служниця, яка зустріла їх на порозі.
Батько не зайшов у їдальню, а присів у суміжній кімнаті — вітальні, де Тікако давала уроки чайної церемонії.
Неуважно поглядаючи на какемоно в токонома, батько спитав:
— Можна чашку чаю?
— Зараз, — відповіла Тікако, але вставати не поспішала.
На газеті, розстеленій на її колінах, Кікудзі помітив волоски, точнісінько такі, як на бороді в чоловіків.
Був ясний день, а на горищі гасали пацюки. Біля веранди цвіло персикове дерево.
Присівши біля вогнища, Тікако заходилась готувати чай. Щось її ніби непокоїло.
А десятьма днями пізніше Кікудзі почув, як мати розповідала батькові, наче неабияку таємницю: мовляв, Тікако не вийшла заміж через родиму пляму на грудях. Мати гадала, що батько про це нічого не знає. В її очах вбачалося співчуття.
— Атож… Атож… — погоджувався батько, вдаючи здивованого. — А втім, нічого страшного, якби вона й показала ту пляму женихові… Важливо, щоб він про неї заздалегідь знав… перед одруженням…
— І я так кажу! Але жінка є жінкою. Чи ж вона признається, що в неї на грудях родима пляма?
— Що ж тут такого?.. Вона вже не першої молодості…
— Все одно соромно… От якби така пляма була в чоловіка, то він міг би й посміятися… Навіть коли б про неї стало відомо після шлюбу…
— То вона показувала тобі ту пляму?
— Де там! Таке скажете!
— Тільки розповідала?
— Сьогодні вона приходила давати мені урок, от ми й розговорилися… Щось на неї найшло, й вона призналась…
Батько мовчав.
— А все-таки що сказав би чоловік, якби дізнався про пляму тільки після одруження?..
— Було б неприємно, що ж іще?.. Та, зрештою, в такій таємниці теж є своя принада. Лихо не без добра… А втім, як подумати, то й вада незначна.
— І мені так здається… Я її заспокоюю, кажу: нічого страшного. А вона заперечує — мовляв, усе-таки погано, пляма на самих грудях…
— Гм…
— Найприкріше, якби дитина вродилась і довелося б годувати її груддю… Чоловік ще як не є, а от з малям був би клопіт…
— Молока не було б через ту пляму?
— Та ні, не в цьому річ… Її турбує, що дитина побачить пляму. Мені таке й на думку не спадало… Але, мабуть, таки її правда. З першого дня, як маля почне ссати, як уперше гляне на світ, воно побачить огидну пляму на материних грудях… Де знаття, що це найперше враження не переслідуватиме його все життя?..
— Може, й так… Але, як на мене, ці побоювання даремні.
— Звісно… Кінець кінцем дитину можна поїти коров’ячим молоком або найняти мамку.
— Пляма — це дрібниця, важливо, щоб молоко було.
— Боюсь, що ні… Я стільки про це наслухалась, що аж заплакала. Ні, я не змогла б годувати нашого Кікудзі, якби в мене на грудях була родима пляма!
— Можливо…
Кікудзі справедливо обурився — навіщо батько вдає, ніби нічого не знає! До того ж і його має за ніщо. Адже Кікудзі теж бачив пляму на грудях Тікако.
А тепер, через якихось двадцять років, Кікудзі не стримав посмішки: певно, батько тоді добряче перехвилювався!
Ще довго Кікудзі був під враженням від побаченого й почутого. Йому минуло вже десять років, а він усе не міг забути материних слів і побоювався, що в нього раптом з’явиться брат або сестра, які ссатимуть груди з огидною плямою.
Кікудзі не лякало, що його брат чи сестра народяться в чужому домі, лякало тільки те, що вони взагалі можуть з’явитися на світ. Йому не давала спокою думка, що дитина, вигодувана грудьми з волохатою плямою, матиме щось від нечистої сили.
На щастя, Тікако не народила дитини. Можна здогадуватися, що цього не допустив сам батько. Напевно, ця історія з малям і родимою плямою, яка так засмутила матір, змусила його відрадити Тікако від такої затії. В усякому разі, в Тікако не було дітей ні від батька, ні від когось іншого після його смерті.
Тікако, мабуть, вирішила випередити події і тому відкрила матері свою таємницю, бо побоювалась, що хлопець все одно вибазікає.
Заміж вона не вийшла. Невже родима пляма визначила її долю?..
А втім, і Кікудзі не міг забути тієї плями. Очевидно, вона мала відіграти якусь роль і в його житті…
І коли Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, що хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі відразу згадав ту пляму й подумав: якщо вже Тікако рекомендує дівчину, то в неї, певно, шкіра чиста, як перлина.
“Цікаво, чи батько часом не гладив пальцями цієї плями? А може, й покусував зубами?..” — І такі химерні думки іноді зринали в голові Кікудзі.
А тепер, коли він проходив храмовим гаєм у горах, що дзвенів пташиним щебетом, ті ж самі думки обсідали його.
Відколи Кікудзі бачив пляму на її грудях, Тікако дуже змінилася. За якихось два роки після цього вона стала чоловікоподібною, а останнім часом і зовсім перетворилася на безстатеву істоту.
От і сьогодні вона вестиме чайну церемонію з підкресленою гідністю… А в самої груди з родимою плямою, мабуть, уже зів’яли… Кікудзі мало не засміявся, та в цю мить його наздогнали двоє дівчат.
Даючи їм дорогу, Кікудзі зупинився.
— Скажіть, будь ласка, цією стежкою я дійду до чайного павільйону Курімото-сан? — спитав Кікудзі.
— Так! — в один голос підтвердили дівчата.
Кікудзі міг обійтися і без розпитів, бо святкові кімоно свідчили, що й дівчата йдуть на чайну церемонію. Кікудзі запитав навмисне, щоб покласти край власним ваганням.
Дівчина, що несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями, була вродлива.
«Тисяча журавлів» розділ II
Кікудзі підійшов до чайного павільйону саме тоді, коли дівчата перевдягали табі й готувалися зайти всередину.
З-за їхніх спин він глянув у кімнату: досить простора, на вісім татамі[1], і повна людей. Жінки сиділи впритул одна коло одної, всі у яскравих кімоно.
Тікако відразу помітила Кікудзі й поспішила йому назустріч. На її обличчі був подив і радість.
— О, такий довгожданий гість! Заходьте, заходьте! Ласкаво просимо! — Вона вказала на сьодзі поряд з токонома.
Кікудзі зашарівся, відчувши на собі жіночі погляди.
— Тут, здається, самі дами?
— Так. Були й чоловіки, та вже розійшлися. Тепер ви один будете окрасою нашого товариства.
— Ну що ви, яка з мене окраса!
— Е ні, Кікудзі-сан, ви цілком гідні бути нею. Не сумнівайтесь.
Кікудзі дав знак рукою, що хотів би зайти через бокові двері.
Дівчина, загортаючи табі в фуросікі з журавлями, ввічливо пропустила Кікудзі вперед.
Кікудзі зайшов у суміжну кімнату. На татамі валялися коробки з-під печива, з-під начиння для чайної церемонії, лежали різні речі. В кутку служниця мила посуд.
Прийшла Тікако й сіла перед Кікудзі.
— То як, подобається? Гарна дівчина?
— Яка? Та, в якої фуросікі з журавлями?
— Фуросікі?.. Не знаю… Я маю на увазі вродливу дівчину, яка щойно стояла в передпокої. Доньку Інамури-сан.
Кікудзі непевно кивнув.
— О, ви помітили таку дрібницю, як фуросікі? З вами треба пильнуватися… Я навіть здивувалась — от, думаю, Кікудзі-сан спритний, уже встиг познайомитися з дівчатами!.. Гадала, що ви прийшли разом.
— Та що ви!
— Якщо ви вже зустрілися на дорозі, значить, так судилося. До речі, й ваш батько був знайомий з Іна-мурами.
— Хіба?
— Інамура-сан з багатого купецького дому. Колись у Йокогамі вони торгували шовком-сирівцем. Дівчина й гадки не має… Нічого про наші наміри не знає. Тож можете спокійно за нею стежити.
Тікако говорила голосно, й Кікудзі побоювався, що гості за тонкою фусумою можуть почути. Та раптом Тікако нахилилась до нього й прошепотіла на вухо:
— Все було б гаразд, якби не одна прикрість… Прийшла Оота-сан та ще й з донькою… — Вона допитливо глянула на Кікудзі. — Не думайте, що я її запросила… Так уже ведеться, що на чайну церемонію може зайти будь-хто. Скажімо, нещодавно тут побувало дві групи американських туристів. То ви вже не сердьтеся… Я ж не винна, що вона довідалась про чайну церемонію і прийшла. Однак про ваші наміри вона, звісно, нічого не знає.
— А я сьогодні й не… — Кікудзі хотів сказати: “А я сьогодні й не збираюсь влаштовувати оглядини”, але слова наче застрягли в горлі.
— Нехай їй буде незручно, а не вам. Ви поводьтеся так, наче нічого й не сталося.
Ця порада роздратувала Кікудзі.
Напевно, любовні стосунки Тікако з його батьком були нетривалі й не дуже серйозні. До його смерті Тікако часто бувала в їхньому домі, не тільки допомагала влаштовувати чайні церемонії, але й прислужувала на кухні, коли збиралися гості.
Ревнувати до неї батька було б просто смішно — настільки чоловікоподібною вона стала останнім часом. Врешті-решт мати, певно, здогадалася, що батько був добре обізнаний з родимою плямою на грудях Тікако, але на той час буря пролетіла мимо, й Тікако, вдаючи, ніби все забулося, стала материною спільницею.
Та й ставлення Кікудзі до цієї жінки змінилося: він поступово звик, що Тікако ладна задовольнити будь-яку його примху, й непомітно огида перейшла в легку зневагу.
Можливо, втративши жіночу привабливість і ставши незамінною помічницею в сім’ї Кікудзі, Тікако обрала собі, відповідно до своєї вдачі, нове заняття.
В усякому разі, завдяки їхній родині Тікако здобула собі сяку-таку славу вчительки чайної церемонії.
Після батькової смерті Кікудзі навіть трохи жалів її: хтозна, можливо, цей короткочасний любовний зв’язок з батьком був першим і останнім у її житті.
Мати не виказувала до Тікако особливої ворожості. А пояснювалось це тим, що на той час її турбувала Оота-сан.
Коли помер чоловік пані Оота, батьків приятель по чайній церемонії, батько взяв на себе розпродаж чайного начиння небіжчика і зблизився з удовою.
Тікако негайно сповістила про це матір Кікудзі.
Відтоді Тікако стала її ревною спільницею. Аж надто ревною. Вона висліджувала батька, не раз заявлялася в дім пані Оота з докорами й погрозами. Здавалося, в її грудях прокинулась давно приспана ревність.
Мати, сором’язна й несмілива жінка, зовсім розгубилася від такого діяльного втручання у свої справи й жила в постійному страху перед можливим скандалом.
Тікако навіть при Кікудзі ганила пані Оота. А коли мати висловила своє невдоволення цим, Тікако заявила, що Кікудзі воно не завадить.
— А оце нещодавно, коли я їй вичитувала, її мала, виявляється, сиділа за стіною і підслуховувала… Я обурююсь, і раптом чую — за стіною хтось схлипує…
— Донька?.. — Мати насупилась.
— Атож! Їй років зо дванадцять, певно. Ні, таки в тої Оота-сан не всі вдома. Я гадала, вона висварить малу. Так ні, пішла в сусідню кімнату, повернулася з донькою, обняла її й посадила собі на коліна. Й уявляєте, обидві артистки, старе й мале, взялися лити переді мною сльози.
— Бідолашна дитина…
— До речі, через неї можна вплинути на Оота-сан… Бо вона про матір геть усе знає. Гарненька дівчина, круглолиця. — Перевівши погляд на Кікудзі, Тікако додала: — А наш Кікудзі теж міг би сказати батькові кілька слів…
— Не розпускайте так свого язика! Він у вас повен отрути! — дорікнула мати.
— А ви собі тільки шкодите, що тримаєте отруту в собі. Ви б краще її виплюнули… Гляньте, як ви змарніли, а вона все гладшає та гладшає. Їй справді десятої клепки бракує — думає, її пожаліють, якщо на людях заплаче… А знаєте, у вітальні, де вона приймає вашого чоловіка, на видноті красується фото покійного господаря! Як це ваш благовірний терпить!
І от тепер, після батькової смерті, та жінка, яку Тікако лаяла на всі заставки, з’явилася на чайну церемонію, та ще й не сама, а з донькою.
Кікудзі здригнувся, наче хтось обдав його холодною водою.
Навіть якщо повірити Тікако — мовляв, Оота-сан прийшла сьогодні без запросин, — то все одно не виключено, що після батькової смерті вони знайшли спільну мову. Напевно, Оота-сан водить свою доньку на уроки чайної церемонії в павільйоні Тікако… Ці здогади були для Кікудзі цілковитою несподіванкою.
— Якщо вам неприємно, я можу спровадити Оота-сан… — сказала Тікако, заглядаючи Кікудзі в очі.
— Мені байдуже. Та якщо вона сама здогадається піти, тим краще.
— Якби ж то вона була така догадлива, то вашому батькові й матері не довелося б зазнати стільки прикрощів.
— Кажете, вона прийшла з донькою?
Кікудзі ще жодного разу не бачив доньки Оота-сан.
“Прикро, що знайомство з дівчиною з журавлями має відбутися на очах Оота-сан… А ще гірше вперше зустрітися тут з її донькою”, — подумав Кікудзі.
Надокучливий голос Тікако дратував, отож Кікудзі підвівся.
— В усякому разі, Оота-сан уже знає, що я тут. Не буду ж я тікати.
Він розсунув сьодзі поряд з токонома й, зайшовши в кімнату для чайної церемонії, сів на почесному місці.
Тікако поспішила за ним.
— Знайомтеся, Мітані-сан. Син покійного Мітані-сана, — офіційно відрекомендувала вона Кікудзі.
Кікудзі ще раз уклонився, потім підвів голову і побачив жінок.
Мабуть, він трохи збентежився, бо спочатку в його очах замерехтіли тільки яскраві кімоно, обличчя розпливалися.
Та коли Кікудзі опам’ятався, то побачив прямо перед собою пані Оота.
— О! — вигукнула вона. В її голосі вчувалася неприхована радість, яку, певно, помітили й присутні. — Ми так давно не бачилися! Пробачте, що я так довго не давала про себе знати.
Вона легенько смикнула доньку за рукав — мовляв, скоріше привітайся! Дівчина, мабуть, розгубилась, бо почервоніла й опустила очі.
Кікудзі здивувався: в поведінці пані Оота не було й крихти ворожості чи недоброзичливості. Здавалося, її переповнює радість. Видно, несподівана зустріч з Кікудзі її надзвичайно втішила. Її не обходило, що подумає про неї жіноче товариство.
Її донька сиділа мовчки, втупивши очі в підлогу.
Схаменувшись, пані Оота зашарілася, але не спускала лагідного, промовистого погляду з Кікудзі.
— Ви теж захоплюєтесь чайною церемонією?
— Ні, я в ній нічогісінько не тямлю.
— Невже? А я думала, у вас озветься батькова кров…
Мабуть, на пані Оота наринули спогади, бо очі в неї зволожіли.
Кікудзі бачив її востаннє на батьковому похороні.
За цих чотири роки пані Оота майже не змінилася.
Та ж сама біла довга шия, що не пасувала до округлих плечей, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і рот, і ніс здавалися Кікудзі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед.
Донька, видно, успадкувала від матері довгу шию і круглі плечі. Зате рот у неї був більший, ніж у матері, й міцно стулений. Це здалося Кікудзі дивним.
В очах, чорніших за материні, проглядав смуток.
Кинувши погляд на зотлілі вуглини у вогнищі, Тікако сказала:
— Інамура-сан, ви не могли б почастувати чаєм Мітані-сана? Здається, ваша черга ще не пройшла.
— Будь ласка.
Дівчина з журавлями на фуросікі підвелася.
Кікудзі помітив, що вона сиділа біля пані Оота. Однак, побачивши ту з донькою, він уже не наважувався глянути на цю дівчину.
Звелівши доньці Інамури подати чай, Тікако, видно, хотіла звернути на неї увагу Кікудзі.
Зупинившись перед чайником, дівчина обернулася до Тікако.
— А в якій чашці?
— Справді… — завагалася Тікако. — Може, в оцій орібе? Мені подарував її покійний Мітані-сан. Це його улюблена чашка.
Кікудзі добре пам’ятав чашку, яка зараз стояла перед дівчиною. Справді батько нею завжди користувався. А перейшла вона до нього від удови Оота.
Бідолашна пані Оота! Чи могла вона сподіватися, що чашка її покійного чоловіка перекочує від батька Кікудзі до… Тікако?
Кікудзі вразила бездушність Тікако.
Зрештою, і пані Оота не відзначалася особливою тактовністю.
На тлі заплутаного, невиразного минулого двох літніх жінок донька Інамури, що зосереджено готувала чай, видалася Кікудзі напрочуд гарною.
«Тисяча журавлів» розділ III
Дівчина з журавлями на фуросікі й не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.
Спокійно, без зайвої сором’язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.
Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.
— Ви, мабуть, пам’ятаєте її? — запитала Тікако.
— Начебто… — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.
— Пагінці папороті викликають у пам’яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору… Тепер вона, звичайно, трохи не по сезону, але для вас, Кікудзі-сан…
— Та що ви!.. Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько… В неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління в покоління від самого Рікю з епохи Момояма. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.
Чашка від пана Оота перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.
Цю чашку брали руки пані Оота і її доньки, Тікако й доньки Інамури, та й інших дівчат; її країв торкалися їхні губи.
— Я б теж хотіла випити з цієї чашки. Останнього разу я пила з іншої, — раптом сказала пані Оота.
Кікудзі її слова знову неприємно вразили: що з нею — з глузду з’їхала чи зовсім сорому позбулася?
На її доньку, що не сміла підвести очей, жаль було й дивитися.
Інамура приготувала чай і для пані Оота. Всі дивилися на дівчину. Вона, певно, не здогадувалася, які пристрасті вирують навколо чашки. Завченими рухами виконувала чайний обряд.
Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством.
На сьодзі позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м’яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося.
Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка.
Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.
Пані Оота взяла орібе в руки.
— Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам’яті зелені весняні бруньки… — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.
Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако.
Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Тікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.
Поки Кікудзі сидів і дивився, як розходяться дівчата, до нього підійшла пані Оота.
— Пробачте мою недавню нечемність! Ви не сердитесь на мене?.. Коли я вас побачила, на мене наринули спогади…
— Умгу…
— Як ви змужніли! — З її очей, здавалось, от-от бризнуть сльози. — Так-так… От і ваша мати… Я навіть вирішила піти на похорон, та не посміла…
Кікудзі скривився.
— Спочатку батько… а за ним і мати… Ви, мабуть, дуже самотні…
— Атож…
— Ще не збираєтесь додому?
— Побуду ще трохи…
— Я б так хотіла коли-небудь поговорити з вами…
Із сусідньої кімнати гукнула Тікако:
— Кікудзі-сан!
Пані Оота неохоче підвелася. У саду на неї чекала донька.
Вони вклонилися на прощання й пішли. В очах доньки було благання.
У суміжній кімнаті Тікако з кількома найулюбленішими ученицями й служницею наводила лад.
— Що вам казала Оота-сан?
— Нічого особливого…
— Остерігайтеся цієї особи. В неї слова ласкаві, та думки лукаві…
— А проте у вас вона ніби частий гість? Відколи це? — вколов Кікудзі.
На Кікудзі ніби війнуло отруйними випарами, і він швидко вийшов.
Тікако подалася за ним.
— То як? Гарна дівчина?
— Гарна… Та вона б сподобалася мені ще більше, якби я зустрівся з нею десь-інде, де не було б ні вас, ні пані Оота, де не витав би дух мого батька.
— І вас турбують такі дрібниці? Оота-сан не має до неї жодного відношення.
— Можливо… Але мені незручно перед дівчиною.
— Чому?.. Якщо Оота-сан вам дошкулила, то я, звичайно, прошу пробачення… Хоч я її і не запрошувала… Тож можете бути певні, що донька Інамури не має нічого спільного з Оота-сан.
— А тепер бувайте…
Кікудзі підвівся. Якби він не урвав розмови, то Тікако, мабуть, не так скоро відчепилася б від нього.
Лишившись на самоті, Кікудзі помітив, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп’янки. Він глибоко вдихнув повітря.
Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Тікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.
Зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.
Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як його наповнює гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тікако.
Знявши шапку, Кікудзі поволі простував назустріч вечірньому вітру, що хвилями пробігав по молодому листю.
Ще здалеку він помітив, що в тіні храмових воріт стоїть пані Оота.
Кікудзі озирнувся, гарячково думаючи, як би її обминути. Якщо видряпатися на будь-який пагорб обабіч дороги, то, напевно, можна було б вибратися з території храму, не проходячи через ворота…
Однак Кікудзі пішов прямо. Обличчя його напружилось.
Вдова поспішила йому назустріч, її щоки паленіли.
— Я вас чекала, хотіла ще раз побачити… Може, це й зухвало, але… я не могла інакше… Хтозна-коли ми ще зустрінемося.
— А де ж ваша донька?
— Фуміко пішла з подругою…
— А вона знає, що її мати чекає на мене? — спитав Кікудзі.
— Знає, — глянула йому прямо в вічі пані Оота.
— Мабуть, їй неприємно… Вона ніби й не сподівалася побачити мене на чайній церемонії. Мені аж стало жаль її…
Кікудзі підбирав слова так, щоб вони були й одвертими, й не дуже різкими.
Пані Оота щиро визнала:
— Так, їй було тяжко зустрітися з вами.
— Певно, тому, що вона настраждалася через мого батька.
Кікудзі хотів додати: “Так само, як і я через вас”, — але стримався.
— Та що ви! Ваш батько завжди був лагідний до неї… Я хотіла б коли-небудь докладно розповісти вам про це… Щоправда, спочатку Фуміко цуралася його, хоч як батько намагався прихилити її до себе. Та от наприкінці війни, коли почастішали повітряні нальоти, її ставлення до батька раптом перемінилось. Не знаю, що з нею сталося, але несподівано вона почала піклуватися про нього… Роздобувала для нього і курятину, і свіжу рибу. А куди тільки не ходила по рис! Уявляєте, яка вона була відчайдушна, адже тоді людину на кожному кроці підстерігала смерть… Ваш батько не міг надивуватися, чому це вона раптом стала такою доброю. Та й я дивувалась тій переміні… Вкрай зворушена, я тільки дивилася на доньку й відчувала докори сумління…
Аж тепер Кікудзі збагнув, що в ті важкі часи благодійницею їхнього дому була Фуміко. Невже подарунки, які іноді несподівано приносив батько, роздобувала саме вона?
— Я й сама до пуття не збагну, чому Фуміко так різко перемінилася. Може, тому, що всім нам тоді загрожувала небезпека. А може, вона мене жаліла, тому так ревно доглядала вашого батька.
Очевидно, Фуміко бачила, як серед воєнних злигоднів її мати чіпляється за свою любов до батька Кікудзі. Без сумніву, вона багато пережила, якщо зуміла відійти від минулого — забути свого покійного батька — й перейнятися теперішньою материною долею.
— Ви помітили перстень на руці Фуміко?
— Ні.
— То подарунок вашого батька. Він нерідко йшов від нас додому й під час повітряної тривоги. Тоді Фуміко завжди його проводжала, і ніхто не міг її відрадити. Бо, мовляв, дорогою все може трапитися… Та одного разу вона не повернулася того ж вечора. Добре, думаю собі, якщо у вас заночувала… А раптом обоє загинули?.. Вранці вона прийшла, розповіла, що провела батька аж до воріт, а на зворотному шляху пересиділа ніч в якомусь бомбосховищі. Коли наступного разу ваш батько навідався до нас, то щиро подякував Фуміко й подарував на згадку про той випадок перстень… Їй, певно, було незручно вам його показувати.
Кікудзі слухав, а в душі наростала неприязнь до пані Оота. Невже вона хоче викликати співчуття до себе?
А проте ненависті й ворожості до неї Кікудзі не відчув. У ній була якась теплота, що відганяла геть його настороженість.
А чи не клопоталася Фуміко про батька Кікудзі тому, що переживала за свою матір?
Кікудзі здалося, що, розповідаючи про доньку, пані Оота насправді розповідає про власну любов.
Очевидно, їй кортіло вилити комусь душу. Вона наче забула, що перед нею не її коханець, а його син. В її очах було стільки любові, що можна було подумати, ніби вона розмовляє не з Кікудзі, а з покійним батьком.
Ворожість, яку Кікудзі з матір’ю відчував до пані Оота, не те щоб цілком зникла, а якось зблякла. Іноді йому навіть здавалося, ніби вона його любила, бо ж він і батько — одне й те саме… З голови не виходила спокуслива думка, що він давно знає цю жінку.
Аж тепер Кікудзі збагнув, чому батько так швидко порвав стосунки з Тікако, а пані Оота не залишив до самої смерті. “Напевне, Тікако й досі знущається зі своєї суперниці”, — подумав Кікудзі. В ньому раптом прокинулася жорстокість — йому захотілося дошкулити пані Оота якомога болючіше.
— А ви ніби досить частенько буваєте на чайних церемоніях у Курімото-сан? Як це розуміти? Вона ж вам стільки попсувала крові…
— Правда ваша… Я одержала від неї листа, коли ваш батько помер… А мені тоді було так важко, так сумно… — Пані Оота опустила голову.
— А донька завжди ходить з вами?
— Ні, не завжди. Іноді.
Вони перетнули залізничну колію, проминули станцію Північна Камакура і рушили до гори, що височіла навпроти храму Енгакудзі.
«Тисяча журавлів» розділ IV
Вдова Оота була старша за Кікудзі років на двадцять — їй тепер було десь років сорок п’ять, — та йому здавалося, ніби він тримає в обіймах набагато молодшу за себе дівчину.
Кікудзі поділяв з нею задоволення, яке давала їй досвідченість, не відчуваючи скутості, властивої молодому парубкові.
Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а також на що здатен він сам. Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покірною і водночас такою спокусливою. Йому здавалося, мовби він тоне в теплих запахах її тіла.
Раніше інтимна близькість з жінкою кінчалася для нього чимось схожим на огиду. А от цього разу, коли її, здавалось, саме й треба було сподіватися, Кікудзі відчув солодке задоволення.
Звичайно в такі хвилини він намагався відсунутися від жінки, а тепер усе було навпаки: він втішався теплом її жагучого тіла. З ним ще не траплялось, щоб пристрасть накочувалася на нього хвилями. Ті хвилі заколисували його, і в напівдрімоті він наче відчував задоволення переможця, якому рабиня обмиває ноги.
Водночас від неї віяло чимось материнським.
Втягнувши голову в плечі, Кікудзі несподівано запитав:
— А ви знаєте, у Курімото ось тут велика родима пляма?
Він одразу відчув недоречність своїх слів, але розслабленим мозком не міг збагнути, що таким чином завинив перед Тікако.
— Ось тут вона покриває груди… — додав Кікудзі, простягнувши руку до пані Оота.
Щось наче смикало випалити ці слова, ніби кортіло заперечити самому собі й дошкулити пані Оота. А може, таким способом Кікудзі хотів приховати своє збентеження від того, що хоче глянути на те місце, де в Курімото родима пляма.
— Ні, не треба. — Пані Оота поволі запнула кімоно. Здавалося, вона все-таки чогось не розуміє. — Вперше чую. А хіба з-під кімоно її видно?
— Чому ж ні?
— Та невже?
— А хіба ось тут її не було б видно?..
— Отакої! Може, хочете перевірити, чи і в мене немає такої плями?
— Та ні… Цікаво, що відчувала б жінка ось зараз, якби в неї була така пляма?..
— Де? Тут? — Пані Оота глянула на груди. — І що це вам спало в голову? Хіба вам не все одно?
Пані Оота нелегко було розворушити. Отрута, яку виплеснув Кікудзі, її не зачепила. Зате сам він відчув, як вона проникла в його душу.
— Ви так гадаєте? А я от побачив цю пляму тільки раз, коли мені було років вісім, і досі вона в мене перед очима.
— Чого це?
— Думаю, що й вам ця пляма далася взнаки. Хіба Курімото не дошкуляла вам навіть удома, вдаючи, що захищає мої і материні інтереси?
Пані Оота кивнула й трохи відсунулася від Кікудзі. Він пригорнув її до себе.
— А я гадаю, вона й на мить не забувала про свою пляму, й тому була така злюща.
— Та що ви кажете! Який жах!
— А що, можливо, вона хотіла помститися батькові!..
— За що?
— Бо, певно, вважала, що всі її нещастя — постійне приниження і врешті-решт розрив із батьком — від родимої плями.
— Прошу вас, годі про це. Неприємно.
Видно, пані Оота так і не могла зрозуміти до кінця зловісної ролі родимої плями.
— Курімото-сан живе собі тепер спокійно й ніяка пляма не заважає їй. Усі її страждання вже позаду.
— А хіба страждання не завдають душевних ран?
— Минає час, і минуле з його стражданнями будить у наших душах солодкі спомини…
Пані Оота говорила наче в нестямі.
Раптом Кікудзі випалив те, чого й не збирався казати:
— На чайній церемонії поряд з вами сиділа дівчина…
— Юкіко-сан? Донька Інамури…
— Курімото запросила мене навмисне, щоб показати цю дівчину…
— Он як! — Великі очі пані Оота розширились і втупились у Кікудзі. — Виходить, це були ваші оглядини? А я й не здогадувалась…
— Та які там оглядини…
— Як же так… І після оглядин… ми…
З очей пані Оота закапали на подушку сльози. Її плечі затремтіли.
— Як гидко! Як гидко!.. Чому ж ви не сказали раніше?
Жінка схлипувала, уткнувшись у подушку.
Кікудзі зовсім не сподівався такого.
— Гидко-то гидко… Але з оглядинами це не пов’язане, — впевнено мовив Кікудзі.
Перед його очима зненацька сплила постать дівчини, що подавала чай. І рожеве фуросікі з журавлями.
В цю хвилину Кікудзі було неприємно дивитися на заплакану пані Оота.
— Як гидко!.. Я грішниця!.. Такий сором!.. — Її круглі плечі тряслися.
Кікудзі не каявся, бо тоді відчув би до себе огиду. Якщо навіть не через оглядини, то через те, що жінка була колись батьковою коханкою.
Але до останньої хвилини Кікудзі ні в чому не каявся і не відчував ніякої огиди.
Він і сам гаразд не пам’ятає, як усе сталося… Знає тільки, що зовсім просто й природно. От вона зараз плаче й, мабуть, кається, що спокусила його… Та хіба вона його звабила? Такого він не пригадує. Просто вони потяглися одне до одного, не відчуваючи ніякого внутрішнього опору. А про якісь моральні міркування нічого й казати.
Вони піднялися на пагорб навпроти храму Енгакудзі, зайшли в готель і разом повечеряли. Певно, тому, що пані Оота не вгаваючи розповідала про батька, Кікудзі не мав особливого бажання її слухати. Але вона цього не помічала, віддавшись приємним спогадам. Пані Оота так тепло розповідала про батька, що Кікудзі пройнявся до неї ніжністю, відчув, як його охоплює пристрасть.
А ще Кікудзі здалося, що батько був з нею щасливий.
О, ця теплота… Якщо й сталося щось огидне, то почалося воно з цієї теплоти. Кікудзі пропустив мить, коли ще міг звільнитися від пані Оота, й віддався приємному душевному розслабленню.
І все ж у глибині його серця залишався неприємний осад. Мабуть, щоб позбутися його, Кікудзі й бризнув отрутою — заговорив про Тікако й доньку Інамури.
Отрута була надто сильна, і в Кікудзі почала прокидатися відраза до самого себе. Та зараз було не до каяття: воно могло тільки посилити огиду до себе й вилитися в потік жорстоких слів проти пані Оота.
— Давайте забудемо про все, — проказала пані Оота. — Нічого не було, нічого не сталося.
— Ви тільки згадали про батька…
— Ой! — вона злякано підвела голову. Від плачу її повіки почервоніли. Навіть білки помутніли. В розширених зіницях Кікудзі помітив легку тінь недавньої знемоги. — Я навіть заперечити не можу… Нещасна я жінка!..
— Неправда! Ви все забули! — Кікудзі грубо розіпнув кімоно на її грудях. — Інша річ, якби у вас була родима пляма… Таке не забувається…
Навіть Кікудзі приголомшили власні слова.
— Ні-ні! Не треба!.. Я вже не молода…
Ошкіривши зуби, Кікудзі припав до її грудей.
Знову, як і раніше, наринула тепла хвиля.
А потім Кікудзі спокійно заснув.
Уві сні він почув пташине щебетання. Йому здалося, ніби вперше в житті його розбудили пташині голоси.
Вранішній туман зросив зелені дерева й, ніби проникнувши під череп, промив мозок Кікудзі. В голові не зосталося жодної думки.
Пані Оота лежала спиною до Кікудзі. “Дивно, коли це вона відвернулася?” — подумав він, і зіпершись на лікоть, глянув на обличчя жінки, огорнуте ранковою сутінню.
«Тисяча журавлів» розділ V
Минуло з півмісяця після чайної церемонії в Тікако. Одного дня до Кікудзі завітала донька пані Оота.
Провівши її у вітальню, Кікудзі заметушився — відкрив буфет і сам розіклав на тарілці тістечка. Йому не давала спокою думка: Фуміко прийшла сама чи з матір’ю? Може, пані Оота не наважилась зайти всередину і жде надворі?..
Коли Кікудзі з’явився на порозі вітальні, дівчина встала з крісла. Йому впало в очі, що її голова опущена, а вуста з випуклою нижньою губою міцно стиснуті.
— Пробачте, що змусив вас чекати.
Кікудзі пройшов за спиною дівчини й розчинив скляні двері в сад.
Проходячи мимо неї, він уловив ледь відчутний запах білих півоній у глечику. Дівчина зіщулилась, нахиливши вперед круглі плечі.
— Прошу, — сказав Кікудзі й першим опустився в крісло.
Дивна річ, він цілком заспокоївся. Певно, тому, що в образі Фуміко побачив її матір.
— Мені незручно, я прийшла так несподівано… — промовила вона, не підводячи голови.
— Та що ви!.. Я радий, що ви знайшли дорогу.
— Так…
Кікудзі раптом пригадав: адже під час повітряної тривоги вона проводжала батька до самих воріт! Про це йому розповіла пані Оота після чайної церемонії біля храму Енгакудзі.
Він хотів нагадати про це, але стримався, тільки глянув на дівчину.
Йому стало тепло, як від гарячої води — на нього наринули хвилі пані Оота. Кікудзі згадав, як покірно вона віддавалась йому, як на нього находило заспокоєння.
Можливо, те заспокоєння було причиною того, що зараз Кікудзі не відчував остраху перед Фуміко. Однак глянути їй в очі він не наважився.
— Я… — Дівчина запнулася й підвела голову. — Я прийшла вас просити… за матір…
Кікудзі затамував віддих.
— Прошу вас, пробачте їй!
— Пробачити?.. За що?.. — Приголомшений Кікудзі збагнув, що в пані Оота немає таємниць від доньки. — Якщо й пробачати комусь, то тільки мені.
— І за батька пробачте…
— Якщо вже зайшлося про це, то за батька треба було б просити пробачення… Але ж моєї матері нема на світі… Тож і ні в кого…
— Я часто думаю: невже моя мати винна в передчасній смерті вашого батька… та й матері?.. Я про це їй недавно сказала.
— І даремно! Хоч би ви пожаліли її.
— Було б краще, якби раніше вмерла моя мати…
Здавалося, Фуміко не знає, куди подітися від сорому.
Та раптом до Кікудзі дійшло, що це ж вона говорить про нього! Якою ганьбою, яким приниженням обернувся для неї той випадок!
— Прошу вас, пробачте їй! — розпачливо благала дівчина.
— Йдеться зовсім не про те, — з притиском сказав Кікудзі. — В усякому разі, я вдячний вашій матері.
— Це мати в усьому винна! Вона страшна жінка! Облиште її!.. Хай вона вас не турбує… — Фуміко майже захлиналася, голос її тремтів. — Забудьте її, благаю!
Кікудзі зрозумів, який зміст вона вкладала в слово “пробачити”. Мовляв, не тільки пробачити, а й покинути, забути…
— І ще… Не дзвоніть їй по телефону…
Щоки у Фуміко пашіли. Долаючи сором, вона підняла голову й глянула на Кікудзі. На очах її блищали сльози. В тих широких чорних очах зовсім не було гніву — саме благання.
— Я вас розумію. Пробачте! — сказав Кікудзі.
— Я вас благаю!.. — Рум’янець залив не тільки її щоки, а й довгу шию й добирався вже до білої облямівки коміра, що підкреслювала красу тієї шиї. — Мама обіцяла вам прийти, але не прийшла. Це я її не пустила. Вона будь-що хотіла вийти з дому, та я обняла її і затримала…
Вона заспокоїлась і вже говорила рівним голосом.
Кікудзі дзвонив удові Оота на третій день після тієї ночі. Відчувалося, що вона страшенно зраділа. Вони домовилися зустрітись у кафе, та вона не прийшла.
Відтоді він з нею не бачився.
— Пізніше я її жаліла, але тієї хвилини була сама не своя, тільки хотіла будь-що затримати її. Вона мене просить: Фумі-тян, хоч передай, що я не прийду… Я підійшла до телефону, зняла трубку, а слова не вимовлю. Мати дивиться на телефон, а сльози кап-кап… Певно, їй здалося, що ви, Мітані-сан, взяли трубку. Отака моя мати…
Запала мовчанка. Потім Кікудзі сказав:
— А чому тоді, після чайної церемонії, ви залишили матір? Ви ж знали, що вона чекає мене.
— Бо я хотіла, щоб ви переконалися, що мати не така вже й погана…
Фуміко понурила очі. Невеличкий, гарної форми ніс, повні губи. Ніжний овал обличчя, як у матері.
— Я давно знав, що в пані Оота є донька. Іноді навіть уявляв собі, як ми з нею розмовляємо про мого батька…
Фуміко кивнула.
— Я теж інколи про це думала.
“Якби між Оота-сан і мною нічого не було, я міг би невимушено розмовляти з цією дівчиною про мого батька”, — подумав Кікудзі.
Але саме тому, що між ними щось було, він тепер щиро простив пані Оота і не осуджував батька за зв’язок з нею. “А може, це жахливо?”
Мабуть, Фуміко подумала, що засиділась, бо раптом стрепенулась і підвелася з крісла.
Кікудзі пішов її проводжати.
— От було б добре, якби нам випала часина спокійно поговорити про благородну вдачу вашої матері. Та й про мого батька…
Кікудзі відчув, що трохи перестарався. Та він не кривив душею, бо справді так думав.
— Атож… А ви незабаром одружитеся… Це правда?
— Я?..
— Так… Мені казала мати… З Юкіко Інамурою. Ви ж були на оглядинах?
— Не зовсім так…
Одразу за ворітьми дорога спадала вниз. Десь на середині схилу вона починала звиватися, і звідти, якщо обернутися, можна було бачити лише вершини дерев навколо дому Кікудзі.
Слова Фуміко нагадали йому про дівчину з журавлями.
Фуміко спинилась і попрощалася.
Кікудзі обернувся й пішов назад схилом угору.
