«Тисяча журавлів» ОБРАЗ НА “СІНО”
«Тисяча журавлів» розділ І
Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко.
Він збирався вийти з контори трохи раніше, ніж звичайно, щоб не з’явитися в домі пані Оота надто пізно. Однак увесь час вагався: казав собі, що ось підведеться й вирушить, та так і не підвівся, — і вибрався в гості лише під кінець робочого дня.
На порозі його зустріла Фуміко.
— Ой боже, це ви!
Вона схилилася перед ним у поклоні. Її руки впирались у підлогу — здавалося, тільки так вона не дасть плечам тремтіти.
— Щиро вам дякую за вчорашні квіти.
— Та що ви… Нема за що.
— Ви прислали квіти, і я подумала, що самі вже не прийдете.
— Чому? Адже ж буває так, що квіти посилають раніше, а самі приходять згодом.
— Я про це й не подумала…
— Вчора я був тут неподалік, біля квіткової крамнички…
Фуміко кивнула.
— Квіти були без записки, та я відразу здогадалася, від кого вони.
Кікудзі згадав, як учора в крамничці серед квітів думав про пані Оота.
Згадав, що їхні пахощі ніби пом’якшили в ньому відчуття провини.
А зараз і Фуміко зустріла його доброзичливо.
На ній було біле бавовняне плаття. Обличчя не напудрене. Тільки на обвітрених губах був тонкий шар помади.
— Вчора я вирішив, що поки не слід до вас заходити, — сказав Кікудзі.
Фуміко ледь відступила вбік, запрошуючи його до кімнати.
Мабуть, щоб стримати сльози, вона ще в передпокої заходилась дякувати Кікудзі за квіти. Та здавалося, якщо вона на хвильку замовкне, то от-от заплаче.
— Ви не уявляєте, як я зраділа вашим квітам! А було б ще краще, якби ви прийшли самі… — промовила Фуміко, заходячи слідом за Кікудзі до кімнати.
— Я не хотів ставити вас у незручне становище перед родичами, — якомога невимушеніше пояснив Кікудзі.
— Мені байдуже, що вони подумають, — просто сказала Фуміко.
У вітальні перед урною з останками стояла фотографія пані Оота.
І квіти… Лише ті, що прислав учора Кікудзі.
Він здивувався. Невже інші Фуміко сховала?
А може, на поминки ніхто не прийшов? “Мабуть, що так”, — подумав Кікудзі.
— Це ніби глечик для чайної церемонії?
Фуміко здогадалась, що він має на увазі вазочку з квітами.
— Так. Гадаю, вони пасують одне до одного.
— Нічого не скажеш, начебто гарне “сіно”.
Як для чайної церемонії, то глечик був замалий.
Зате букет квітів — червоних троянд і блідих гвоздик — якнайкраще підходив до його циліндричної форми.
— Мама теж іноді ставила в нього квіти, тому й не продала після батькової смерті.
Кікудзі сів перед урною й запалив кадильну паличку. Тоді склав руки долонями докупи й заплющив очі.
Він каявся в гріхах. Та до каяття домішувалася вдячність пані Оота за любов, і гріх ставав солодким.
Що призвело до її смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?.. Кікудзі цілий тиждень думав над цим і не міг дійти певного висновку.
І ось тепер, сидячи з заплющеними очима перед останками пані Оота, Кікудзі вже не пригадував собі її постаті — лише відчував її тепло, п’янкий запах тіла. Як не дивно, але в його очах це було цілком природно — адже мертва жінка втратила свої обриси й доходила до нього тихою музикою спогадів.
Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.
Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп’яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.
Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.
Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: “Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник…”, а в його пам’яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.
Кікудзі розплющив очі.
За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула.
Не обертаючись, Кікудзі спитав:
— Коли зроблено це фото?
— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.
— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?
— А як ви здогадалися?
На фотографії було саме обличчя. Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.
— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.
— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.
— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться… Але воно їй так подобалось…
— Гарне фото. Таке спокійне обличчя…
— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.
— Ага… Справді…
— Вона тут одвернулась і понурила очі.
— Начебто…
Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.
Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.
— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати… Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.
Кікудзі різко обернувся.
Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.
Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.
Але якими словами вимолити в неї прощення?
Та, на щастя, на очі навернулося “сіно”. Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.
З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.
— Гарне “сіно”… І мені воно подобається… Приємне, як сон…
Він хотів сказати: “Приємне, як сон про жінку…” — але вчасно стримався.
— Якщо воно вам до душі, то прийміть його як згадку про маму.
— Ні-ні! Що ви…
Кікудзі швидко перевів погляд на Фуміко.
— Воно вам подобається? Будь ласка, візьміть. Мама теж була б рада. Я певна, що це непогана річ.
— Безперечно.
— Так і мама казала. Тому я в нього й поставила ваші квіти.
На очі Кікудзі раптом навернулися гарячі сльози.
— Щиро дякую!
— Мама була б рада…
— Тільки воно в мене не буде для чайних церемоній, а як ваза для квітів.
— От і чудово! Мама теж ставила в нього квіти.
— Гадаю, це не будуть букети для чайної церемонії. Адже ж сумно, коли чайне начиння пристосовують для іншого?..
— Я й сама думаю кинути заняття чайною церемонією.
Тепер, коли зав’язалася розмова, Кікудзі міг відійти від урни. Він підвівся, пересунув дзабутон до самої галереї і сів.
Фуміко знову опинилася за його спиною. Наче покинута напризволяще, вона нерухомо сиділа на татамі посеред кімнати.
Її руки лежали на колінах. Враз напівзігнуті пальці стиснулися, мабуть, вона боялася, що вони затремтять.
— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.
Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.
— Та що ви… Це мені треба молити прощення… Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення… Фуміко-сан, мені так соромно перед вами… Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.
— Ні-ні, це мені соромно! — Її обличчя спаленіло. — Я ладна крізь землю провалитися.
По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум’янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.
Рум’янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів’я?
У Кікудзі стиснулося серце.
— Я думав, що ви зненавиділи мене.
— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?
— Ні… Але ж це я довів її до смерті…
— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.
— Увесь цей час ви були самі?
— Так… А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.
— І через мене вона вкоротила собі віку!..
— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе… Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам’ять. Запізніле каяття і докори сумління — усе це ляже тягарем на душу небіжчиці.
— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся… — Кікудзі запнувся.
— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.
Фуміко підвелася й вийшла з кімнати.
Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.
“Невже можна полегшити душу мертвих?” — подумав він.
Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?..
Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.
«Тисяча журавлів» розділ ІІ
Фуміко повернулася з чайною тацею.
На ній стояло дві полив’яні чашки циліндричної форми — одна чорна, друга червона.
Фуміко поставила перед Кікудзі чорну.
Чай був простий, невисокої якості, не для чайної церемонії.
Кікудзі підняв чашку й, розглядаючи денце, спитав:
— А це чия робота?
— Здається, Рйоню.
— І червона його?
— Так.
— Парні чашки…
Кікудзі дивився на червону. Вона стояла перед Фуміко. Дівчина поставила її собі, але більше до неї не торкалася.
Зручні чашки, що й казати. Та враз Кікудзі уявив собі неприємну картину.
Може, після смерті чоловіка пані Оота й батько Кікудзі пили з цих чашок. Пили як подружжя — пані Оота з червоної, а батько Кікудзі з чорної. І в подорож, мабуть, брали: чашками роботи Рйоню можна було й не дорожити.
Та якщо Фуміко все це знає, то дарувати одну з них — страшне блюзнірство…
Однак у вчинку Фуміко Кікудзі не відчув ні прихованого глузування, ні злого підступу.
Він сприйняв його як вияв наївної дівочої розчуленості.
Та розчуленість проникла і в його душу.
Пригнічені смертю пані Оота, Фуміко й Кікудзі не могли опиратися цій незвичній розчуленості, а пара чашок тільки поглибила їхнє спільне горе.
Фуміко знала про все, що пов’язувало матір з батьком Кікудзі та й із самим Кікудзі, знала, як мати померла.
Фуміко й Кікудзі, приховавши, що пані Оота наклала на себе руки, мимоволі стали співучасниками злочину.
Готуючи чай, Фуміко, певно, плакала, бо її очі ледь-ледь почервоніли.
— Гадаю, я добре зробив, що сьогодні завітав до вас, — сказав Кікудзі. — Фуміко-сан, ви оце говорили про прощення. Я зрозумів усе так, що мертві й живі вже не можуть простити одне одного. Та все-таки я хочу переконати себе, що ваша мати не понесла з собою зла проти мене.
Фуміко кивнула.
— Так… Бо інакше й ви не могли б її простити. А втім, собі вона, мабуть, не простила.
— І ось тепер я сиджу тут, перед вами… Хіба це не жахливо?
— Чому? — Фуміко глянула на Кікудзі. — Невже мама винна в тому, що не могла жити довше?.. Коли вона померла, я з жалем подумала: навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння. Тож нікому не можна її простити.
Кікудзі мовчав. Він думав: “Ось і Фуміко зіткнулася з таємницею, що зветься смертю”.
Для нього було несподіванкою, коли Фуміко сказала: “Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння”.
Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.
Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.
Простити й бути прощеним… Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.
Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.
А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?
Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.
Ще тоді, коли Фуміко зустріла його в передпокої, на Кікудзі повіяло знайомою ніжністю — в овальному обличчі він побачив риси її матері.
Якщо пані Оота гірко помилилася, угледівши в Кікудзі риси його батька, то враження Кікудзі, що Фуміко — викапана мати, могло обернутися страшним прокляттям. Та Кікудзі покірно віддався на волю почуттям.
Він поглядав на її пошерхлі повні губи й відчував, що Фуміко не вміє перечити.
Мабуть, треба вчинити бозна-що, щоб викликати в ній опір.
У полоні таких роздумів Кікудзі сказав:
— Ваша мати була надто лагідною і чуйною, тому й не витримала. Та й я, здається, був з нею жорстокий. Її здоров’я підточили й мої докори. Адже я зроду несміливий і боязкий…
— Вона сама винна… Спочатку ваш батько, потім ви… Мені здається, що не в цьому її справжня вдача…
Фуміко запнулась і почервоніла. Цього разу рум’янець був яскравішим.
Уникаючи його погляду, вона опустила очі.
— Коли мама померла, вже наступного ранку я побачила її в іншому світлі: вона постала переді мною прекрасною людиною. Як ви гадаєте, це мені так здалося чи вона справді була такою?
— Коли йдеться про покійника, це неістотно.
— Мабуть, мама воліла вмерти тому, що не могла примиритися зі своїм падінням…
— Не думаю.
— Вона так страждала… Жаль було на неї дивитися…
На очах Фуміко забриніли сльози. Невже вона хотіла розповісти про любов матері до Кікудзі?
— Пам’ять про померлих — скарб наших сердець. Тож оберігаймо його все життя, — сказав Кікудзі. — А все-таки вони рано повмирали!..
Фуміко зрозуміла, що він має на увазі і її батьків.
— І ви, і я зосталися самі, — додав Кікудзі.
Несподівано власні слова навели його на думку, що спогади про пані Оота були б забарвлені в похмурі тони, якби в неї не було такої доньки, як Фуміко.
— Фуміко-сан, ви й до мого батька ставилися душевно. Так казала ваша мати…
Кікудзі нарешті висловив те, що давно крутилося на язиці. Йому здалося, що ці слова прозвучали просто й природно.
Він подумав, що настав час, коли можна одверто поговорити про любовний зв’язок батька з пані Оота, про його відвідини цього дому.
Та Фуміко зненацька низько вклонилася, торкнувшись руками татамі.
— Пробачте їй! Я так жаліла маму!.. Вона й тоді була на краю від смерті…
Не підводячи голови, вона заплакала, її плечі безсило опустилися.
Кікудзі прийшов несподівано, й Фуміко не встигла натягти шкарпетки. Тепер вона сиділа на татамі, підібгавши ноги під себе й зіщулившись у клубочок, ніби намагалась заховати босі ноги.
Її волосся звисало майже до підлоги, а на його тлі виділялася червона чашка.
Затуливши обличчя руками, Фуміко вийшла з кімнати.
Вона досить довго не поверталася.
Кікудзі не витримав і гукнув:
— Дозвольте мені піти!
Коли він вийшов у передпокій, Фуміко з’явилася з вузликом.
— Не знаю, чи буде вам зручно, але візьміть, будь ласка.
— Що це?
— “Сіно”.
Кікудзі здивувався: як це вона так швидко вийняла квіти, вилила воду, витерла глечик, запакувала його в коробку й загорнула у фуросікі?
— Треба забрати неодмінно сьогодні? В ньому ж стояли квіти.
— Будь ласка, візьміть.
Кікудзі подумав, що то вона з великого смутку спішить розпрощатися з глечиком.
— Гаразд, візьму.
— Я мала б принести його вам сама, але, на жаль, не можу…
— Чому?
Фуміко не відповіла.
— Ну, бувайте здорові!
Кікудзі вже був на порозі, коли вона сказала:
— Щиро дякую, що завітали. А про маму не думайте, якомога скоріше одружіться.
— Я вас не розумію…
Кікудзі обернувся: Фуміко стояла, опустивши голову.
«Тисяча журавлів» розділ III
Удома Кікудзі заходився ставити в “сіно” квіти — білі троянди й бліді гвоздики.
Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.
І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.
У неділю Кікудзі подзвонив Фуміко.
— Ви все самі?
— Ага… Аж сумно.
— Не годиться сидіти дома самій.
— Може, й так…
— Навіть по телефону чути, як тихо у вашому домі.
Фуміко пирхнула.
— А якби ви запросили до себе в гості подругу?
— Боюсь, що тоді всі дізнаються про маму.
Кікудзі не знав, що відповісти.
— То ви нікуди й не виходите?
— Чому ж ні. Замикаю двері й виходжу.
— Тоді зайдіть хоч раз і до мене.
— Дякую. Днями зайду.
— Як здоров’я?
— Змарніла трохи.
— Як спите?
— Майже не сплю.
— Це вже погано!
— От уладнаю справу з будинком і, мабуть, найму кімнату в подруги…
— Як це — уладнаю?
— Думаю продати дім.
— Ваш дім?
— Атож.
— Таки вирішили продати?
— А ви вважаєте, що не варто?
— Як вам сказати… Я й сам думаю свій продати.
Фуміко мовчала.
— Алло! Алло!.. Зрештою, це не телефонна розмова. Може б, зайшли… Сьогодні неділя і я сиджу вдома.
— Гаразд…
— Знаєте, я поставив квіти у “сіно” по-європейському. Якщо завітаєте, глечик можна буде використати для чаю…
— Для чайної церемонії?
— Я не збираюсь влаштовувати справжньої церемонії. Просто гріх, коли “сіно” використовують не за своїм прямим призначенням. Справжня краса чайного посуду виступає тільки в зіставленні з іншим посудом для чайної церемонії.
— Все-таки я сьогодні не прийду. Я така змучена… Ще більше, ніж минулого разу.
— Але ж у мене, крім вас, не буде нікого.
— Все одно…
— То невже не прийдете?
— Ні… До побачення!
— Бувайте!.. Здається, хтось прийшов… До скорого!
То прийшла Тікако Курімото.
Кікудзі насупився — невже вона підслуховувала?
— Щодня дощ та дощ… Тільки сьогодні видалася нарешті гарна днина. Отож я й вирішила навідатись до вас. — Тут Тікако помітила “сіно”. — Літо вже в розпалі, і в мене поменшало уроків. От я й подумала: а що, коли я з вашого дозволу побуду в чайному павільйоні?
Тікако поклала перед Кікудзі подарунок — коробку печива і віяло.
— А в павільйоні, мабуть, знову пахне цвіллю?
— Можливо.
— О, що я бачу! “Сіно” Оота-сан? Можна поглянути? — запитала вона байдуже й підсунулась до глечика.
Зіпершись руками об татамі, Тікако схилилася над глечиком і зігнула свою дебелу спину, немов от-от мала бризнути на квіти отрутою.
— Придбали?
— Ні, подарували.
— Таку річ? Що й казати, подарунок щедрий. На спомин?
Тікако глянула на Кікудзі.
— Краще б ви купили таку коштовну річ. Жахливо, якщо ви її одержали від доньки Оота-сан.
— Купити? Треба подумати…
— Так і зробіть. У вас чимало речей, які належали панові Оота, але за все розплатився ваш батько. Коли взяв пані Оота під свою опіку…
— Я не хочу про це й чути!
— Авжеж, авжеж…
Тікако підвелась і вийшла з кімнати.
Невдовзі почулася її розмова зі служницею. Тікако вернулась у халаті.
— Отже, Оота-сан наклала на себе руки!
Її слова вразили Кікудзі, як грім з ясного неба.
— Не може бути!
— Ви так вважаєте? А я відразу здогадалася. Від неї завжди віяло чимось зловісним. — Тікако глянула на Кікудзі. — І ваш батько казав, що Оота-сан загадкова особа. Як жінка я про неї іншої думки, ніж ви, чоловіки… Як на мене, вона вдавала із себе надто простодушну й невинну. Мені такі не до душі. Вона якась наче аж липка…
— Не треба гудити небіжчицю!
— Нехай так… Але, здається, вона й з того світу заважає вам одружитися. А скільки натерпівся від неї ваш батько!..
“Напевно, сама лиха скуштувала”, — подумав Кікудзі.
Любовний зв’язок батька з Тікако був для нього короткочасною розвагою, яка навряд чи обірвалася через пані Оота. Але Тікако зненавиділа пані Оота за те, що та залишилася з ним близькою до його смерті.
— Таким молодим, як ви, Кікудзі-сан, її не зрозуміти. Щастя, що вона померла. Їй-богу, велике щастя.
Кікудзі відвернувся від Тікако.
— Та як можна було терпіти, щоб вона стала на заваді вашому шлюбу? Певно, вона відчувала свою підлу вдачу, але не могла вгамувати свою бісівську душу. Тому й вирішила померти… А ще, певно, сподівалася по смерті зустрітися з вашим батьком. Така вже вона…
По спині в Кікудзі пробіг дрож.
Тікако зійшла в сад.
— Піду в павільйон, заспокоюся, — мовила вона.
Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.
Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею “сіно” в один суцільний серпанок.
На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі.
