«Тисяча журавлів» ПОДВІЙНА ЗІРКА
«Тисяча журавлів» розділ І
До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: “І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж”.
Тієї літньої пори о пів на дев’яту надворі ще було видно. Кікудзі повечеряв і, прилігши на галереї, милувався світлячками в клітці, що їх купила служниця. Непомітно їхнє сяйво пожовкло — сонце опустилося за обрій. Та Кікудзі не вмикав світла.
Взявши на кілька днів відпустку, Кікудзі навідався до свого приятеля, що жив на дачі біля озера Нодзіріко, й тільки сьогодні повернувся додому.
Приятель був жонатий і мав дитину. Кікудзі, незвиклий до малечі, ніяк не міг визначити, скільки ж їй місяців і чи велика вона для свого віку, отож просто для годиться сказав:
— Чималенький!
— Та де там! Народився таким слабеньким, що жаль було дивитися. Тільки останнім часом трохи вилюднів… — відповіла приятелева дружина.
Кікудзі помахав рукою перед очима маляти.
— А чому воно не моргає?
— Бачити то бачить, але моргати йому ще рано. Це прийде пізніше.
Він гадав, що дитині місяців п’ять, а виявилося, що тільки три. Лише тепер Кікудзі зрозумів, чому в матері таке бліде обличчя і рідке волосся. Адже вона недавно оклигала після пологів.
Знайоме подружжя віддавало дитині всю душу, не спускало з неї очей, і Кікудзі почувався самотнім і зайвим. Та тільки він сів у поїзд, як перед очима постав лагідний образ змарнілої, сама шкіра й кістки, жінки з немовлям на руках. Приятель увесь час жив разом з батьками, і лише тепер, після народження маляти, молода жінка була наодинці з чоловіком. Дача на березі озера, напевне, здавалася їй раєм.
І ось тепер, відпочиваючи на галереї, Кікудзі згадував ту жінку з щемливим, майже священним почуттям.
Саме тоді й нагодилася Тікако.
Вона нецеремонно зайшла на галерею і сіла біля Кікудзі.
— Що це з вами?! В такій пітьмі… Ох, ці мені одинаки! Як ляжуть відпочити, то й світла нікому запалити.
Кікудзі підтяг ноги, зігнув їх у колінах, якийсь час так полежав, потім неохоче сів.
— Та лежіть собі! — Тікако простягла руку, ніби хотіла стримати Кікудзі, а вже тоді за всіма приписами етикету привіталася. Розповіла, що була в Кіото, а на зворотному шляху заїхала в Хаконе. В Кіото, в домі майстра чайної церемонії зустріла Оідзумі, торговця чайним начинням. — Ми з ним давно не бачилися… А вже як зустрілись, то досхочу наговорилися про вашого батька. Він мене водив у квартал Кіяматі, хотів показати маленький готель, де потай зупинявся ваш батько, певно, з Оота-сан. Оідзумі радив мені переночувати в цьому готелі. От товстошкірий! Та я б умерла, якби прокинулась серед ночі в кімнаті, де колись зупинялися покійні Мітані-сан і Оота-сан!
“Ти сама товстошкіра!” — думав Кікудзі й мовчав.
— Кікудзі-сан, і ви з дому виїжджали? Були на берегах Нодзіріко?
Вона наперед знала відповідь, бо мала звичку — розпитати про все служницю, а тоді заявитися в кімнату без запросин.
— Щойно повернувся, — різко відповів Кікудзі.
— Я приїхала кілька днів тому, — незворушно сказала Тікако. — А коли приїхала, то побачила, що сталося непоправне. Просто жах! Я так прорахувалась, що соромно дивитися вам у вічі!
І додала, що донька Інамурів вийшла заміж.
Добре, що на галереї було темно — Кікудзі міг не приховувати подиву, що відбився на його обличчі. Однак голос його прозвучав цілком спокійно.
— Он що… І коли?
— Ви так спокійно питаєте, мовби йдеться не про вас, — поглузувала Тікако.
— Я ж вам не раз і не два казав, що відмовляюсь від Юкіко.
— Все це пусті балачки! Ви з самого початку вдавали, що вона вам не подобається. Ви просто хотіли позбутися надокучливої старої Курімото. Хай, мовляв, не пхає носа в чужі справи!
— Та що ви кажете! — глузливо пирхнув Кікудзі.
— А все-таки Юкіко-сан вам подобається.
— Що й казати, гарна дівчина…
— Я відразу догадалася…
— Якщо дівчина гарна, то це ще не означає, що обов’язково треба з нею одружитися.
Так чи інакше, а звістка про одруження Юкіко вразила Кікудзі в саме серце, й він жадібно, немов тамуючи спрагу, намагався викликати в пам’яті її образ.
Кікудзі бачив Юкіко лише двічі.
Вперше — на чайній церемонії в храмі Енгакудзі. Тікако навмисне веліла Юкіко виконати чайний обряд, щоб Кікудзі міг її добре роздивитися. В його уяві виринула зграбна постать дівчини, її стримані, граціозні рухи, легка тінь листя на сьодзі й м’які відблиски світла на святковому кімоно та волоссі. Виразно бачив він червону серветку й рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями. Лише одного він не міг пригадати — її обличчя.
Вдруге Кікудзі бачив її в себе дома. І тоді Тікако влаштувала чайну церемонію. А наступного ранку йому здавалося, ніби в чайному павільйоні витає аромат Юкіко. Як зараз, Кікудзі бачив перед собою обі з вибитими на ньому боровими півниками. Його пам’ять схопила окремі деталі її вбрання, а от обличчя не зберегла.
А втім, Кікудзі не міг пригадати навіть своїх недавно померлих батьків. Тільки по фотографії він згадував — справді, вони були такими… Певно, чим рідніша й ближча тобі людина, тим важче оживити в серці її образ. Мабуть, у нашій пам’яті легко закарбовується тільки погане.
Очі й щоки Юкіко були для Кікудзі невловимі, як світло, зате родима пляма на грудях Тікако набрала в його уяві конкретного, як ропуха, вигляду.
Хоча на галереї було темно, Кікудзі здогадувався, що на Тікако довге спіднє кімоно з конопляного крепу. З-під такої тканини навіть при світлі нічого не побачиш. Та Кікудзі бачив родиму пляму. І саме тому, що навколо була темрява.
— Кікудзі-сан, як же так? Ви кажете, що Юкіко гарна дівчина, і самі ж випускаєте її з рук. Такої, як вона, не знайдете на цілому світі, хоч би все життя шукали… Як це ви не розумієте такої простої речі? — докоряла Тікако. — Ви молодий, недосвідчений, і ніщо вас не обходить. Та зрозумійте, що один необачний крок змінив долю двох людей — вашу і Юкіко-сан. Вона відчувала до вас прихильність. А ви… Якщо вона буде нещасною за іншим, то в цьому й ваша провина…
Кікудзі промовчав.
— Гадаю, ви встигли добре пізнати її. То невже вас не гризтиме сумління, якщо через кілька років Юкіко-сан згадає про вас і пожалкує, що ви не одружилися з нею?
Голос Тікако був просякнутий отрутою.
Якщо Юкіко вийшла заміж, то навіщо Тікако так розпинатися?
— О, світлячки! Такої пори? — Тікако витягла шию. — Скоро настане час осінніх комах. Невже світлячки ще не відійшли? Наче привиди!
— Служниця купила, — пояснив Кікудзі.
— Від неї такого слід сподіватися. Та якби ви, Кікудзі-сан, цікавилися чайною церемонією, то так не схибили б. Ви мусили б знати, що в Японії кожному своя пора року.
Після такого закиду Кікудзі здалося, що світлячки мерехтять якимось неземним, незвичайним світлом. Він раптом згадав, що на березі озера вже дзижчали осінні комахи. Дивна річ — як світлячки дожили до цих пір?
— Якби ви були жонаті, то, мабуть, не пустили б у кімнату цього сумного символу пори року, що минула… — Тікако перейшла на задушевний тон. — А я от думала виконати обов’язок перед вашим батьком — висватати вам доньку Інамурів!
— Обов’язок?..
— Так, обов’язок… Та поки ви вилежувалися в темряві й милувались світлячками, і Фуміко вискочила заміж.
— Коли?
Ця звістка приголомшила Кікудзі більше, ніж заміжжя Юкіко. Йому здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Кікудзі заскочили зненацька. Тікако, певне, на це й розраховувала.
— Я теж довго не могла отямитися, коли дізналась. От тобі й маєш! Наче змовились обидві. Та від молоді всього можна сподіватися… Правду кажучи, я рада за Фуміко — хоч не стоятиме вам на заваді. Та от біда — Юкіко-сан теж віддалася заміж. Я ходила як опльована… І все ваша нерішучість.
Кікудзі все ще не вірив у заміжжя Фуміко.
— Оота-сан весь час стояла вам поперек дороги. Навіть після смерті… Може, хоч тепер її чари покинуть ваш дім. — Тікако поглянула на сад. — Заспокойтесь і візьміться до саду. Навіть у темряві видно, як порозросталися дерева, як там душно й похмуро!
По батьковій смерті минуло вже чотири роки, а Кікудзі жодного разу не запрошував садівника. Справді, дерева розрослися, навіть увечері в саду було так душно, ніби під листям збереглася полуднева спека.
— Мабуть, служниця не поливає? Ви могли б їй сказати, щоб вона пильнувала своїх обов’язків.
— Чого це вас обходить?
Кікудзі невдоволено кривився на кожне слово Тікако і водночас дозволяв їй теревенити про що завгодно. І так бувало завжди.
Вичитуючи йому, Тікако намагалася втертися в довіру і вивідати, що в нього на душі. Кікудзі давно розгадав ці хитрощі. Він відверто опирався їй і остерігався, щоб ненароком не обмовитися. Тікако здогадувалась про це, але вдавала, ніби нічого не помічає, лише іноді давала відчути, що бачить Кікудзі наскрізь.
Вона рідко докоряла йому чимось несподіваним, а зачіпала в його серці ті струни, які викликали огиду до самого себе.
От і цього вечора, сповістивши про одруження Юкіко й Фуміко, вона стежила, як Кікудзі сприйме новину. “Навіщо воно їй?” — подумав Кікудзі й вирішив пильнуватися. Якщо Тікако раніше хотіла поєднати його з Юкіко, а Фуміко відсторонити, то чого вона лізе йому в душу тепер, коли дівчата повиходили заміж?..
Кікудзі подумав, що слід би ввімкнути світло у вітальні й на галереї. Незручно сидіти з Тікако в темряві — не такі вони й близькі люди. От нахаба! Навіть сад приточила!.. Кікудзі пропустив повз вуха її зауваження і вмикати світло полінився.
Тікако теж не ворухнулася з місця, хоча відразу, як тільки з’явилася на галереї, нагадала про темряву. Раніше вона радо допомагала в дрібницях. А тепер… Невже вона втратила інтерес до нього? Може, виною цьому старість?.. Чи Тікако загордилася тим, що зажила слави уроками чайної церемонії?..
— Коли я була в Кіото, Оідзумі доручив мені одну справу… Вона мене не зачіпає, я тільки передаю його слова… Так от, якщо ви будете продавати чайне начиння, то, будь ласка, довірте йому це діло. — Тікако говорила спокійно. — Навіть якби ви зібрали всі сили й розпочали життя наново тепер, коли втратили Юкіко-сан, то все одно чайний посуд вам ні до чого. Жаль, що я вже не буду вам потрібна, як колись батькові… Коли б я не провітрювала чайного павільйону, він давно б запустів.
“Ого, як завернула!” — подумав Кікудзі.
Куди вона хилить, було зрозуміло.
Коли їй не вдалося одружити його з Юкіко, вона, мабуть, вирішила перед остаточним розривом спільно з торговцем виманити в Кікудзі за безцінь чайне начиння.
А втім, Кікудзі не розгнівався, а навіть відчув полегкість.
— Я збираюсь продавати й дім, отож незабаром звернуся до нього.
— Що не кажіть, а на душі спокійніше, коли довіришся знайомій людині. — І додала: — Колись Оідзумі був у вас частим гостем.
“Тікако знає краще за мене, що батько залишив після себе. Мабуть, заздалегідь усе підрахувала”, — подумав Кікудзі.
Він поглянув у бік чайного павільйону, перед яким ріс великий олеандр, весь у білому цвіту.
З нічної пітьми виступали тільки плями того цвіту, небо й дерева зливалися в одну суцільну темну завісу.
«Тисяча журавлів» розділ II
Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок.
— Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.
— Алло… Мітані слухає…
— Це я, Фуміко.
— A-а, це ви…
— Пробачте, що потурбувала вас на роботі… Інакше я не встигла б…
— А що таке?
— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку…
— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.
— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов…
— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?
— Що?.. Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа… Довго вагалася — посилати чи ні… От і забула наклеїти марку.
— Звідки ви дзвоните?
— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.
— З автомата? — здивувався Кікудзі. — А вас можна поздоровити?
— Ага… нарешті… Від кого ви довідались?
— Курімото сказала.
— Курімото-сан? А вона від кого?.. Жахлива людина!..
— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатися з нею… Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, в трубці було чути шум дощу?..
— Так, ви вже казали… Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні… Як і тепер.
— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку…
— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.
На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері.
В Кікудзі перехопило дух.
— Та було б краще, якби я таки зникла… — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.
— Ого!..
— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь…
— Авжеж… а ще відразу після одруження…
— Що?.. Якого одруження?
— Я вас вітаю!
— Ну що ви!.. Глузуєте?..
— Ви ж нібито вийшли заміж…
— Я?
— Хіба ні?
— Та що ви!.. Як я могла б… у такому стані?.. Щойно мама померла, а я…
— Воно так, але…
— Це вам Курімото-сан сказала?
— Ага.
— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили?
Фуміко наче питала саму себе.
Кікудзі раптом рішуче сказав:
— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?
— А чого ж…
— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.
— Так, але…
— Ви хочете десь-інде?
— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.
— Може, разом поїдемо?
— Тоді доведеться чекати вас на вулиці.
— А ви б не зайшли до мене… на роботу?
— Ні… Я приїду до вас додому.
— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні.
Якщо Фуміко сяде на електричку, то прибуде раніше за нього. Кікудзі подумав, що дівчина могла їхати в тому самому вагоні, й узявся шукати її очима на пероні, коли вийшов з вагона.
Фуміко справді приїхала раніше.
Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра.
Після останніх відвідин Тікако служниця поливала сад перед тим, як Кікудзі повертався з роботи. Садова колонка, як виявилось, була справна.
Камінь, на якому сиділа Фуміко, знизу був мокрий.
Білий і червоний олеандр… Червоний цвіт на тлі цупкого зеленого листя, здавалось, палав вогнем, а білий — дихав прохолодою. М’яко погойдуючись, біле суцвіття огортало Фуміко з усіх боків.
І вона була біла — в білому бавовняному платті з синьою облямівкою по берегах коміра й кишень.
Призахідне сонце пробивалося крізь листя за плечима Фуміко й падало Кікудзі під ноги.
— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.
Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:
— Вибачте, що подзвонила вам на роботу…
Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.
— Ви по телефону таке сказали… От я й прийшла, щоб спростувати ваші слова…
— Ви про одруження? Щиро кажучи, я теж був здивований…
— Чим? — Фуміко опустила очі.
— Спершу — тим, що ви вийшли заміж, а вдруге — що й гадки такої не мали. Виходить, що я був здивований двічі.
— Двічі?
— Атож.
Кікудзі рушив по кам’яних плитах садової доріжки.
— Зайдемо звідси в дім. Чого ж ви не чекали мене у вітальні? — Він сів на галереї. — Недавно, коли я тут відпочивав після далекої дороги, пізно ввечері з’явилася Тікако.
З кімнати гукнула служниця. Мабуть, хотіла запитати щодо вечері, про яку Кікудзі казав по телефону, коли виходив з контори. Він зайшов у дім і невдовзі повернувся у білому бавовняному кімоно.
Тим часом Фуміко встигла підпудрити щоки. Коли Кікудзі сів, вона спитала:
— А що, власне, сказала Курімото-сан?
— Просто сказала: “Фуміко-сан вийшла заміж”.
— І ви, Мітані-сан, повірили?..
— Такій брехні важко не повірити.
— У вас не закралося жодного сумніву?
В чорних очах Фуміко забриніли сльози.
— Та невже б я могла тепер вийти заміж? Чи ви вважаєте, що я здатна на таке?.. І мама, і я стільки настраждалися, стільки намучилися… Цим стражданням і досі не видно…
Кікудзі чомусь здалося, ніби мати Фуміко й досі жива.
— Ми звикли покладатися на людей і вірили, що нас зрозуміють… Та невже так здавалось? А може, то власне відображення в дзеркалі своєї душі?..
Фуміко ладна була заплакати.
Кікудзі трохи помовчав, а потім сказав:
— Фуміко-сан, пригадуєте, я вас запитав: “Ви вважаєте, я міг би тепер оженитися?” Того дня ще була злива…
— Коли гриміло?
— Так. А сьогодні ви питаєте мене те саме.
— Ні, не зовсім те…
— Ви мені не раз казали, що я одружусь.
— Між вами, Мітані-сан, і мною велика різниця… — Фуміко не спускала очей, повних сліз, з Кікудзі. — Так, так, істотна різниця…
— У чому?
— Та хоч би у суспільному становищі…
— У суспільному становищі?
— Так. У нас різне становище. Можу сказати, якщо хочете, що в нас різні долі… Моя така похмура…
— Ви хочете сказати, що вас мучить відчуття провини?.. Але ж у всьому винен я.
— Ні! — Фуміко рішуче захитала головою, а з її лівого ока раптом викотилася сльоза й поповзла вниз по скроні. — Мама весь гріх узяла на себе й померла. А втім, я не вважаю, що то був гріх. То було її горе. Гріх ніколи не змиєш, а горе минає.
Кікудзі опустив очі.
— Але ж ви, Фуміко-сан, своїми словами про нещасну долю кидаєте тінь на вашу матір.
— Можливо, я не так висловилася — не нещасна доля, а глибоке горе.
— Глибоке горе…
Він хотів сказати: “Глибоке горе — це те ж саме, що й глибока любов”, — але стримався.
— А крім того, у вас є на прикметі дівчина, Юкіко-сан. Це теж нас відрізняє. — Фуміко ніби хотіла перевести розмову на інше. — Курімото-сан, певне, вважала, що мама стоїть на заваді вашому шлюбу. Вона сказала, що я вийшла заміж, отже, й про мене вона такої ж думки. Інакше як же все пояснити.
— Але ж вона сказала, що й Інамура-сан вийшла заміж.
Фуміко розгубилася.
— Як?.. Не може бути… Напевне, брехня! — Фуміко захитала головою. — Коли ж це сталося?
— Одруження Інамура-сан?.. Мабуть, нещодавно.
— Чистісінька брехня!
— Вона сказала, що Юкіко і ви — обидві вийшли заміж, та я не хотів у це вірити. — Кікудзі стишив голос. — Що ж до Юкіко, то, може, Тікако казала правду…
— Все це брехня! Хто ж улаштовує весілля за такої спеки? Тепер навіть у літньому кімоно сходиш потом… А то ще у весільному вбранні.
— То влітку хіба ніхто не справляє весілля?
— Майже… Хіба тільки іноді. Шлюбну церемонію здебільшого відкладають на осінь… — З очей Фуміко раптом закапали сльози, вона дивилася, як вони розпливаються на колінах плямкою. — А все-таки навіщо Курімото-сан сказала неправду?
— Спритно вона мене обдурила, — сказав Кікудзі.
“Але чого Фуміко заплакала?.. Зате можна бути певним, що її одруження — вигадка. А може, Юкіко справді вийшла заміж, і Тікако, щоб відсторонити Фуміко, набрехала про неї?..” — мучився здогадами Кікудзі.
А втім, таке пояснення його не задовольняло. Йому все-таки здавалося, що й одруження Юкіко — неправда.
— В кожному разі, поки ми не дізнаємось, чи сказала Курімото правду про Юкіко, її жарту не збагнемо.
— Жарту?..
— Вважаймо, що це жарт…
— Дивний жарт! Якби я сьогодні вам не подзвонила, ви повірили б, що я замужем.
Служниця знову покликала Кікудзі.
За хвилину він повернувся на галерею з листом.
— Фуміко-сан, ваш лист прибув. Без марки…
Кікудзі взявся розкривати конверт.
— Ні-ні, не треба!
— Чому?
— Не хочу. Віддайте назад, прошу! — Фуміко простягла руку. — Віддайте!
Кікудзі заховав його за спину.
Намагаючись схопити листа, Фуміко однією рукою мимоволі сперлася об його коліна. Її руки потяглися в різні боки, і Фуміко втратила рівновагу. Щоб не впасти на Кікудзі, вона відхилила ліву руку назад, а правою вчепилася в лист за його спиною. І все-таки здавалось, що вона от-от упаде. Її голова майже торкалася грудей Кікудзі. Та дівчина не впала, спритно вивернулась, її ліва рука знову зіперлась на його коліна. Дивно! Як це вона зуміла підтриматися тією рукою?
Яка спритність! Яка гнучкість! Кікудзі мало не ахнув — з такою силою він відчув жінку, пані Оота.
І як Фуміко встигла вивернутись?.. Звідки взялася така гнучкість?.. Незбагненна таємниця жіночого єства.
Тієї миті, коли Кікудзі готувався відчути на собі тягар її тіла, Фуміко промайнула біля нього теплом і запахом жінки.
Це був сильний запах. Запах жінки, що зранку й до вечора була на роботі. Так пахла ласка пані Оота.
— Ну віддайте!
Кікудзі не опирався.
— Я його порву.
Одвернувшись, Фуміко на клаптики пошматувала листа, її шия і руки були вологі.
Намагаючись не впасти на Кікудзі, вона спочатку зблідла, а потім зашарілася. Напевно, їй стало душно.
«Тисяча журавлів» розділ III
Звичайна вечеря, замовлена в близькому ресторані, була несмачною.
Перед Кікудзі стояло циліндричне “сіно”. Як завжди, його принесла служниця.
Він одразу звернув на нього увагу. Погляд Фуміко теж зупинився на чашці.
— Ви п’єте з неї чай?
— Так.
— От негаразд вийшло… — В голосі Фуміко було менше ніяковості, ніж відчував зараз Кікудзі. — Тільки-но я вам її подарувала, як одразу пожалкувала. І в листі про це написала…
— Про що?
— Звісно, про “сіно”… Просила вибачити за такий нікудишній подарунок…
— Та що ви!.. Це не погана річ.
— А я от не бачу в ній нічого гарного. Інакше мама не користувалася б нею щодня.
— Я не великий знавець, та, як на мене, це “сіно” чудове. — Кікудзі взяв чашку у руки й покрутив перед очима.
— Але ж є скільки завгодно кращих. Ви будете пити з неї і мимоволі згадаєте, що таки є…
— Іншої такої в мене немає.
— Нехай у вас немає, але ж у гостях можете побачити. І як будете з неї пити, то подумаєте, що чуже “сіно” гарніше… А тоді мені й мамі буде прикро.
Кікудзі перехопило подих, але він сказав:
— Де ж це я побачу? Я ж не збираюсь ходити на чайні церемонії.
— То випадково побачите. А може, вже й бачили.
— Виходить, що дарувати можна тільки найдорожчі речі?
— Так. — Фуміко підняла голову й глянула Кікудзі в вічі. — Саме так. У листі я просила, щоб ви розбили чашку і черепки викинули…
— Розбити?.. Таку річ?.. — Кікудзі намагався заспокоїти войовничо настроєну Фуміко. — Чашку випалили в стародавній печі кілька століть тому. Мабуть, спочатку в ній подавали закуски. А відтоді, як почали з неї пити чай, минуло багато часу. Люди берегли її, як коштовну річ, передавали з покоління в покоління. Можливо, брали з собою і в далеку подорож… Ні, я не послухаю вас, Фуміко-сан.
Та ще Фуміко сама ж казала, що на вінцях “сіно” зберігся слід материної помади.
Вона так усоталася в кераміку, що її, мовляв, нічим не витравиш. Справді, Кікудзі не раз і не два ретельно мив її, а темнуватий слід на вінцях чашки не зник. Щоправда, колір у цьому місці був блідо-коричневий, не червоний, тільки з червонястим відтінком — можна було подумати, що то колір вицвілої губної помади. Хоча “сіно” могло мати таке забарвлення. Та й слід цей міг залишитися не тільки від пані Оота, — адже з тієї чашки пила не вона одна. І все-таки пані Оота підносила до губ цю чашку частіше за інших — вона пила з неї щодня.
“Цікаво, вона сама здогадалася пити з неї чай, чи то їй підказав батько?” — подумав Кікудзі.
Він здогадувався, що пані Оота і батько часто пили чай і з парних чашок — червоної і чорної — роботи Рйоню.
Можливо, батько іноді просив пані Оота поставити в глечик “сіно” троянди і гвоздики й милувався прекрасною жінкою зі старовинною чашкою в руці…
Після їхньої смерті глечик і чашка опинилися в Кікудзі. А сьогодні прийшла й Фуміко.
— Це не примха. Я справді хочу, щоб ви розбили чашку, — сказала вона. — Коли я подарувала вам глечик, ви зраділи, і я подумала: в мене є ще одне “сіно”, чашка, я теж її вам віддам. Хотіла, щоб ви пили з неї щодня… А тепер мені соромно за такий нікудишній дарунок.
— Таке “сіно” не на будень. Гріх користуватися такою чашкою щодня…
— А все-таки кращих за неї є скільки завгодно. Мені буде прикро, якщо ви будете пити з цієї чашки, а згадуватимете, що є кращі за неї…
— То ви твердите, що треба дарувати найдорожчі речі?
— Це вже кому і за яких обставин…
У Кікудзі защеміло серце.
Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам’ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов’ю згадував її саму і матір.
І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.
Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому — глечик “сіно”.
Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.
Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що “сіно” викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше “сіно” й принесла Кікудзі чашку.
Мабуть, таки правда, що чашці далеко до глечика.
— Здається, в батька була дорожня скринька для чайного посуду… — вголос міркував Кікудзі. — Напевне, в ній збереглася чашка, гірша за вашу.
— Яка чашка?
— Хтозна. Я ж її не бачив.
— Я хотіла б на неї поглянути. Мабуть, гарна, — мовила Фуміко. — Якщо це “сіно” гірше, то я його розіб’ю, добре?
— Боюсь навіть показувати…
Спритно виймаючи зернята з кавуна, поданого на десерт, Фуміко наполягала, щоб Кікудзі таки показав їй батькову чашку.
Він звелів служниці відчинити чайний павільйон і вийшов у сад. Таки хотів відшукати скриньку. Фуміко поспішила за ним.
— Я не знаю, де та скринька. От би сюди Курімото… Тá вмить знайшла б.
Кікудзі обернувся. На Фуміко падала тінь білого олеандра, під деревом було видно тільки її ноги в шкарпетках і садових гета.
Скринька була в буфеті в мідзуя.
Кікудзі приніс її у павільйон і поставив перед Фуміко.
Вона сиділа випростана і якусь хвилину чекала, коли Кікудзі зніме обгортку, а тоді не витримала й простягла руку.
— Можна подивитися?
— Скринька в поросі. — Кікудзі вийшов у сад і витрусив з обгортки пилюку. — А знаєте, в буфеті лежала мертва цикада, вся об’їдена черв’яками…
— У павільйоні ж чисто.
— Так. Курімото недавно прибрала. Тоді ж, коли повідомила, що Фуміко-сан і Юкіко-сан повиходили заміж… Було вже пізно, і вона не помітила, як зачинила цикаду в буфеті.
Фуміко вийняла зі скриньки згорток, очевидно, з чашкою, і, низько схилившись, узялася розв’язувати стрічку, її пальці злегка тремтіли.
Округлі плечі Фуміко опустилися вниз, і Кікудзі знову впала в очі її довга шия.
Його приваблювала опукла мочка вуха і стулений рот з ледь-ледь відкопиленою нижньою губою на поваленому обличчі дівчини.
— “Карацу”, — сказала Фуміко, глянувши на Кікудзі.
Він підсів ближче.
Фуміко поставила чашку на татамі.
— Чудова чашка.
Це була маленька чашка “карацу”, теж, здається, для щоденного вжитку.
— Міцна, витриманих ліній. Куди гарніша за “сіно”.
— Хіба можна порівнювати “сіно” й “карацу”?..
— А чому ж ні? Досить поставити їх поруч, як одразу видно, котра гарніша.
Кікудзі, теж зачарований красою “карацу”, взяв чашку в руки.
— Принести “сіно”? — спитав він.
— Я сама принесу. — Фуміко підвелась і вийшла.
Коли обидві чашки стали поряд, погляди Кікудзі й Фуміко раптом зустрілися і в ту ж мить звернулися на чашки.
Кікудзі квапливо сказав:
— Та це ж чоловіча й жіноча чашки! Коли поставити поруч, відразу видно.
Фуміко кивнула. Здавалось, вона не могла промовити й слова.
І для Кікудзі власні слова прозвучали дивно.
Чашка “карацу” була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.
— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож… Вона в його стилі.
Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем.
Кікудзі не вистачило духу сказати, що “сіно” нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.
Стародавні чашки… Їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!.. Здавалось, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею.
Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко, такі ж чисті й непорочні.
На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко. А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося під впливом чудової кераміки?
— Яка краса… — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі… Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління…
— Докори сумління?..
— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи… А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.
— Смерть іде за нами по п’ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас…
— Правду кажете… Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.
Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.
Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у “карацу” і “сіно” так, наче вони в дорозі.
Дівчина згідливо кивнула.
— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити…
Вона вийняла зі скриньки бамбукову колотівку і вийшла її помити.
Літнє сонце ще не зайшло.
— Наче в дорозі… — проказала Фуміко, збиваючи чай у маленькій чашці.
— Нехай у дорозі. А де ж ми тоді зупинимось? У готелі?
— Не обов’язково в готелі. Можна на березі річки або в горах. Треба було взяти холодної води, ніби з гірської річки…
Виймаючи колотівку, Фуміко глянула своїми чорними очима на Кікудзі, а потім звернула погляд на “карацу”, яку подавала йому на долоні.
І погляд Фуміко, і чашка опинилися в Кікудзі перед коліньми.
Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла…
Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.
— Важко!
— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі.
Руки Фуміко тремтіли.
Вона випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.
Фуміко похнюпилась.
— Мама не дає мішати…
— Що?…
Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття.
Фуміко не опиралася.
«Тисяча журавлів» розділ IV
Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду, на плиті перед кам’яним умивальником валялись уламки “сіно”. Кікудзі склав докупи чотири великих черепки, і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її вінцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
“Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!” — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
“Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском”, — майнуло в голові Кікудзі.
Він кинув уламки на землю.
Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.
Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:
— О-о-о!
Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.
— У вас є гарніше “сіно”… — прошепотіла вона.
Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою…
Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.
Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.
Однак угледів зірку і кинув черепки на землю…
Кікудзі знову підвів погляд угору й аж ойкнув.
Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.
Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.
Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.
— Як же їх тут залишати… — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.
Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.
“Фуміко навмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?” — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.
“Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це “сіно”?.. Звідки в неї той острах?” — мучився здогадами Кікудзі.
Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.
Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.
Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.
Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.
Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..
Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.
Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, ужита у великій кількості, вилікувала хворого.
З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.
Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. “А може, через сором не може поткнутися з дому?” — подумав Кікудзі.
Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.
В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.
За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?
Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.
На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:
— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож…
— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?
Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з’явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала:
— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома…
У дівчинки були ріденькі брови.
За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.
Кікудзі згадав слова Фуміко: “Смерть іде за нами по п’ятах”, — і в нього задерев’яніли ноги.
Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.
— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.
Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..
А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?
А може, ту свою слабкість, як і мати, Фуміко вважала непоправним гріхом?
— Зосталася на мою голову тільки Курімото… — ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.
«Тисяча журавлів» Примітки
Токонома — заглибина в стіні, де вішають какемоно — японську картину або каліграфічний напис на довгастій смужці шовку чи паперу.
Табі — шкарпетки з окремим великим пальцем, пошиті з цупкої матерії.
Орібе — чашка в стилі Орібе Фурута, відомого майстра чайної церемонії XVI століття.
Сен-но Рікю (1521–1591) — видатний майстер чайної церемонії; епоха Момояма — 1574–1602 pp.
Нономура Содацу (?–1643) — відомий японський художник.
Мінамото Мунеюкі (?— 939) — японський поет-класик.
Кі-но Цураюкі (?—945) — японський поет-класик, укладач знаменитої збірки “Кокін-сю” (905).
“Сіно” — глечик у стилі Сіно Сосіна (1441–1522), відомого майстра чайної церемонії.
Рйоню (1756–1834) — видатний майстер керамічних виробів.
По-японському іпомея — асагао, тобто “обличчя ранку”.
Мідзуя — кімнатка для миття чайного посуду.
“Карацу” — керамічні вироби з міста Карацу і його околиці.
Примітки
1
В Японії площу кімнат вимірюють на татамі. Одне татамі — 1,5 м2.
